Третя світова: Битва за Україну

Розділ 4 Парламентські та президентські вибори, 2002-2004

Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко

Віктор Андрійович Ющенко був відомим пасічником і більше за владу любив бджіл. Народився майбутній третій президент України в невеликому українському селі з нічого не обіцяючою назвою Хоружівка, яке знаходилось на Сході України в Сумській області. Там він отримав середню освіту. У школі, за спогадами вчителів, він був старанним учнем, однак без амбіцій на лідерство. Після закінчення Тернопільського фінансового інституту перебував на службі в Радянській армії, а після демобілізації займав пересічні посади в колгоспній системі. Потім Ющенко працював в різноманітних підрозділах українських банків Сумської області та в Києві, став членом команди видатного фінансиста Вадима Гетьмана. Останній висунув Ющенка на керівні посади спочатку в Агропромбанку, яким керував за часів СРСР, а відтак у банку «Україна». З 1993 року, за рекомендацією Гетьмана, Ющенко став його наступником на посаді голови Національного банку України.

В НБУ Ющенкові вдалось запровадити декілька важливих реформ. На його долю випала грошова реформа при впровадженні в обіг національної валюти — гривні. Він же був ініціатором створення Державного казначейства та заснування Монетного двору в Україні. Перебуваючи під пильною опікою Вадима Гетьмана, Ющенко зрідка приймав самостійні рішення, проте взяв на себе відповідальність за проведення грошової реформи, давши населенню обіцянку, що в процесі реформ воно не постраждає. Успішне проведення грошової реформи, введення та укріплення національної валюти висунуло Ющенка у рейтинги найкращих банкірів світу, а Європейський банк реконструкції та розвитку номінував його кращим банкіром року. Популярність Ющенка стрімко росла. У зв’язку з цим він вирішив взяти участь в передвиборчій кампанії президента Кучми (на другий термін) і в кінцевому підсумку Кучма запропонував його кандидатуру на посаду прем’єр-міністра країни. Посаду віце-прем’єра в уряді Ющенка посіла Юлія Тимошенко.

Тимошенко стала урядовим куратором паливно-енергетичного комплексу. Обіймаючи цю посаду, вона вела політику, яка не влаштовувала найближче оточення президента, зокрема його зятя В. Пінчука та голову СБУ Л. Деркача, членів сімейного клану Кучми. «Донецьких» М. Азарова та В. Януковича і «київських» В. Медведчука та Г. Суркіса Тимошенко також не влаштовувала. Саме вона наполягла на реальній приватизації трьох обласних енергорозподільчих компаній (сім попередніх були приватизовані братами Суркісами за безцінь). Вона ж публічно звинуватила «Нафтогаз України» у крадіжці російського газу та приховуванні реальних заборгованостей перед Росією, що призвело до відставки керівництва корпорації «Нафтогаз України». Відтак Тимошенко наполягла на звільненні міністра палива та енергетики України Сергія Тулуба (представника донецького клану). Через розбіжності з нею вимушений був подати у відставку і міністр економіки Сергій Тігіпко, близький до дніпропетровського клану президента. Саме Тігіпко був ініціатором схеми короткострокових кредитів, коли уряд, не маючи збалансованого бюджету, позичав у приватних банків під високий процент (до 70 % річних) гроші для виплати зарплат бюджетникам та пенсій пенсіонерам. Тігіпко до цього був головою «Приватбанку» та лобіював його інтереси. Практику короткострокових кредитів припинив Ющенко, збалансувавши державний бюджет.

Окрім цього, Ющенко та Тимошенко змусили великий бізнес вивести свої імперії з тіні й розпочати виплату податків державі, відмовитися від прихованих бартерних угод, які шкодили бюджету через недоотримування коштів. Ющенко та Тимошенко добилися також, аби податкова служба на чолі з М. Азаровим була виведена з-під підпорядкування президента та підпорядковувалась урядові та персонально прем’єр-міністру. Вони ж внесли від імені уряду ще у червні 2000 року на розгляд парламенту закон, що відміняв заборону бартерних та вексельних операцій в українській енергетиці, що дозволило ушестеро збільшити надходження до держбюджету. З часом цей рішучий крок уряду Ющенка дозволив державі розплатитися з боргами перед пенсіонерами, студентами та бюджетниками. При цьому фракція «Батьківщина» (підконтрольна Юлії Тимошенко) у Верховній Раді зайняла різко антикучмівську позицію у «справі Гонгадзе», обвинувачуючи в загибелі журналіста президента.

У цій ситуації близькі до президента та київські олігархи, чиї інтереси зачепила Тимошенко, легко переконали Кучму позбутися Тимошенко перевіреним способом: підключити прокуратуру, відкрити кримінальну справу проти віце-прем’єра, скомпрометувати її і як державного чиновника, і як підприємця. За постановою Генеральної прокуратури України, у серпні 2000 року, були арештовані чоловік Тимошенко Олександр і друг дитинства Тимошенко Валерій Фалькович, які входили до керівництва компанії «Єдині енергетичні системи України» (ЄЕСУ), якою керувала Тимошенко. 5 січня 2001 року прокуратура порушила дві кримінальні справи проти самої Тимошенко, а 19 січня за поданням генерального прокурора України Михайла Потебенька Кучма підписав указ про її відставку.

Тимошенко обвинувачували в тому, що її корпорація незаконно вивезла з України понад 1 млрд 100 млн доларів. 13 лютого Тимошенко була арештована за пред'явленими обвинуваченнями. До того ж їй пред’явили обвинувачення щодо перерахування нею на швейцарські рахунки колишнього прем'єр-міністра Павла Лазаренка близько 80 млн доларів. Переказ був здійснений в той період, коли Лазаренко займав посаду прем'єр-міністра. Тимошенко звинувачували у дачі хабара. Нарешті, її звинуватили ще й у причетності до російського фінансового скандалу в Міністерстві оборони РФ, стрижневим фігурантом якого був начальник головного фінансового управління російської армії генерал-полковник Георгій Олійник. Генерала звинуватили у перевищенні службових повноважень та перерахуванні в Україні на рахунки ЄЕСУ 450 млн доларів в рахунок поставок матеріально-технічних ресурсів для російського військового відомства. Втім, Олійник незабаром був виправданий «у зв'язку з відсутністю складу злочину».

Просидівши понад півтора місяці в Лук'янівській в'язниці, Тимошенко була звільнена рішенням суду під підписку про невиїзд й переведена зі слідчого ізолятора до лікарні. У березні 2001 року, перебуваючи у лікарні, вона вимагала відставки президента Кучми і заявила, що боротиметься за пост президента країни, а підвладна їй партія «Батьківщина» приєдналась до опозиційного Форуму національного порятунку (ФНП), що також вимагав відставки президента.

Побачивши, що Тимошенко рішуче налаштована боротися, Кучма знову спробував запроторити її за грати. Прокуратура України опротестувала переведення Тимошенко до лікарні, і Київський суд постановив повернути Тимошенко до в'язниці. Ющенко, що мав намір зустрітися з колишнім віце-прем'єром у лікарні, назвав це рішення «демонстрацією сили» та закликав президента налагодити діалог з опозицією. Адвокати Тимошенко зуміли оскаржити рішення Київського суду у Верховному Суді України, і той скасував рішення про повторний арешт. Вийшовши на свободу, Тимошенко знову заявила про свій намір балотуватись на посаду президента: «Якщо я побачу на Україні справжнього лідера, який готовий життя віддати за країну… то я готова прати білизну в його виборчому штабі. Але я поки не бачу цієї команди. Я хочу сформувати її особисто».

Після публікацій в кінці 2000 року аудіозаписів про можливу причетність президента Кучми до зникнення та смерті журналіста Георгія Гонгадзе й початку масових протестів під назвою «Україна без Кучми», правління другого президента стало настільки непопулярним, що опозиційний рух підтримали 24 політичні партії і він набув всеукраїнського масштабу. Організаторами протестів стали лідер студентських заворушень 80-90-х років Володимир Чемерис та соціаліст Юрій Луценко. Маніфестанти вимагали відставки президента та його найближчого оточення — міністра внутрішніх справ, голови Служби безпеки України та Генерального прокурора, а також проведення незалежної експертизи у справі Гонгадзе. Під тиском громадськості Кучмі довелося, врешті-решт, відправити їх у відставку.

У той же час на Донбасі сталося ще одне резонансне вбивство українського журналіста, директора телекомпанії «ТОР» міста Слов'янська Ігоря Александрова. Він був по-звірячому забитий бейсбольними бітами в приміщенні власної телекомпанії. У 2000–2001 роках Александров вів телепрограму «Без ретуші», що розповідала про зв'язки донбаської міліції та прокуратури з регіональною організованою злочинністю. У черговій передачі планувалося продемонструвати відеозапис, на якому члени краматорського організованого злочинного угруповання «17 дільниця» обговорювали, скільки вони заплатили або повинні заплатити своїм покровителям в міліцейських та прокурорських погонах. Саме ця програма так і не вийшла на екрани — у липні 2001 року Александрова вбили.

Отримали розголос й інші скандали, пов'язані тепер уже з незаконною торгівлею зброєю. Спочатку Україні дісталося від США і ООН через постачання важкого озброєння македонцям, які воювали у себе в країні з албанцями. Останні, за підтримки Армії визволення Косово та американців, провели ряд успішних військових операцій в Македонії, поставивши під загрозу збереження миру всередині країни. У президента Кучми склалися досить тісні й дружні стосунки з молодим та енергійним президентом Республіки Македонія Борисом Трайковскі. Македонські дипломати, військові та бізнесмени ініціювали інтенсивні переговори з українською стороною про постачання озброєння для македонської армії. Прямої міжнародної заборони на поставки такого типу не було. Проте українські військові намагались діяти обережно, тому що Державний секретар США Кондоліза Райс під час зустрічі з Кучмою настійно переконувала українську сторону зброї македонцям не поставляти. Комісією ООН з контролю над озброєннями також була зроблена енергійна атака на українських дипломатичних представників за кордоном з метою впливати на Україну щодо цього питання. І хоча, врешті-решт, українці пообіцяли припинити поставки зброї в треті країни, Македонія, Китай та Іран зброю таки отримали. До Македонії поставляли танки Т-72 та гвинтокрили; до Китаю та Ірану — шість авіаційних крилатих ракет Х-55 великої дальності, спроможних нести ядерні боєголовки. Авторитет України як партнера у міжнародних альянсах було остаточно підірвано.

Зрозуміло, на Кучму посилився міжнародний тиск. Дії президента різко критикували. Захід тепер вже відкрито заявляв про підтримку Ющенка як альтернативної Кучмі фігури. На довершення всього, 4 жовтня 2001 року під час навчань військ ППО в Криму над акваторією Чорного моря українська ракета збила пасажирський літак ТУ-154М російської авіакомпанії «Сибір», що здійснював рейс з Тель-Авіву до Новосибірська з 144 російським та ізраїльськими пасажирами та 12 членами екіпажу на борту. Спочатку українська сторона категорично заперечувала свою причетність до катастрофи, але міжнародні експерти довели провину військового відомства України. В результаті Україна змушена була визнати свою провину. Між Росією, Ізраїлем та Україною була укладена трьохстороння угода про виплату сім'ям загиблих фінансових компенсацій, яка затягнулася на довгі роки.

У розпал політичної кризи 2001 року, до якої була втягнута велика кількість представників виконавчих структур, серед яких опинились і працівники адміністрації президента і практично весь Кабінет Міністрів, Кучма судомно шукав варіанти політичного виживання. Мільярдер Сорос запропонував тоді президенту піти у відставку та призначити своїм наступником Віктора Ющенка, якого вже відкрито підтримував Захід. Але єдиним висновком, що зробив Кучма з рекомендації Сороса, був той, що для утримання влади у своїх руках він повинен усунути усіх: як видимих, так і прихованих конкурентів, насамперед Ющенка.

Вихід з уряду Юлії Тимошенко означав неминучу відставку кабінету Ющенка. Протистояння між оточенням Кучми та урядом перенеслося до стін українського парламенту. Віктор Медведчук — віце-спікер парламенту — наполягав на формуванні коаліційного уряду, хоча законодавча база для реалізації цієї ідеї була відсутня. Ющенку він пригрозив тим, що якщо коаліційний уряд не буде сформовано, то 5 квітня 2001 року, після урядового звіту, того відправлять у відставку. Таку позицію Медведчука Ющенко назвав «хорошим прологом для дестабілізації ситуації в країні» та зажадав зустрічі з президентом і віце-спікером парламенту для обговорення висунутого ними прем'єр-міністру ультиматуму. Кучма дав зрозуміти, що підтримує в цьому питанні Медведчука та підтримує ідею створення коаліційного уряду. Однак Ющенко вирішив боротися до кінця.

Виступаючи в парламенті 26 квітня, під час розгляду питання про вотум недовіри його уряду, прем'єр-міністр заявив, що парламент йде за кланово-олігархічними угрупованнями та є їхнім рупором. Він запропонував призупинити на деякий час будь-які політичні акції для поступової передачі влади в країні іншим людям, але підкреслив, що «не піде з політики», попри те, що «демократія в Україні зазнала серйозної поразки». Ющенко тоді вимовив фразу, що в майбутньому стала крилатою: «Я піду, щоб повернутись!» Наступного дня, 27 квітня, Кучма підписав указ про його відставку, доручивши уряду виконувати свої обов'язки до моменту формування нового кабінету. Ющенко відмовився, заявивши президенту, що посада «виконуючого обов'язки не для нього».

Представники багатьох українських та зарубіжних аналітиків зійшлись на думці, що уряд Ющенка вперше за десять років незалежності України спробував економічними методами реформувати політичний устрій країни, не покладаючись на міжнародну фінансову допомогу. Уряду вдалося вирішити якщо не повністю, то частково проблему боргів по пенсіях та заробітній платі. Крім того, уряд Ющенка здійснив сміливу спробу реформування одного з найбільш корумпованих секторів економіки — паливно-енергетичного комплексу, зачепивши таємну сферу перерозподілу прибутку та витоку капіталів за кордон. Легальне та законне повернення фінансових коштів до державного бюджету і прозора приватизація найбільших промислових підприємств заклали основи промислового зростання та міжнародних економічних зв'язків України.

Відставка уряду Віктора Ющенка показала, що кланово-олігархічне оточення президента Кучми (а пізніше президента Ющенка і особливо президента Януковича, для яких характерні тимчасові консенсуси з метою перерозподілу власності) привели до формування в країні еліти користолюбців, до застою не лише економічних, а й демократичних процесів. Будь-який реформаторський уряд ставав прямою загрозою для цих людей.

На тлі сірої маси безликих політиків Ющенко та Тимошенко стали найбільш яскравими харизматичними особистостями в Україні того часу. Тому народ повірив саме їм, хоча Ющенко не справляв враження вольової людини. Тимошенко ж, навпаки, виглядала відчайдушною та сміливою. «Єдиним чоловіком в українській політиці» її назвали зовсім не випадково, перефразовуючи слова українського письменника Івана Франка про Лесю Українку, який назвав її «єдиним чоловіком в українській літературі».

Українське суспільство, яке втомилося від політичних чвар та «розборок» поміж президентською, урядовою та парламентською гілками влади, завжди вважало, що після зміни того чи іншого президента, уряду й, навіть, перевиборів Ради в країні настане довгоочікуване благополуччя. Але кожного разу результатом боротьби ставав лише перерозподіл влади, власності та грошей між новими суб'єктами політичної активності та поява нових політичних об'єднань зі старими гравцями. Поки парламент голосував за відставку уряду Ющенка, біля його стін зібрався семитисячний натовп прихильників прем'єр-міністра. Вони вважали його уряд реформаторським, і таким, що боровся за інтереси країни та народу. Юлія Тимошенко тоді ж заявила, що підтримає кандидатуру Ющенка на чергових президентських виборах 2004 року й створила ініціативну групу з 50 партій та організацій з проведення референдуму (який не відбувся) про відставку Кучми.

На передбачуваному референдумі населення повинно було відповісти всього лише на одне питання: «Чи вважаєте ви, що Леонід Кучма, за те, що знищив права та свободи українського народу, відповідно до принципів верховенства права, повинен заявити про відставку, відповідно до статей 108, 109 Конституції України». Зрозуміло, влада не дала згоду на проведення референдуму. Тоді, в липні 2001 року невгамовна Тимошенко виступила з ініціативою створити передвиборчий блок «Форум національного порятунку» (ФНП), куди увійшли сім партій: «Батьківщина» Юлії Тимошенко, «Собор» Анатолія Матвієнка, Українська християнсько-демократична партія (УХДП) Олеся Сергієнка, Українська республіканська партія (УРП) Левка Лук'яненка, Українська консервативна республіканська партія (УКРП) Степана Хмари, Українська соціал-демократична партія (УСДП) Василя Онопенка та Патріотична партія України (ППУ) Миколи Габера. Після перейменування ФНП у Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) до нього також увійшла Українська національно-консервативна партія (УНКП) Олега Соскіна.

Намагаючись знизити політичну активність Тимошенко, Генеральна прокуратура України наприкінці січня 2002 виписала новий ордер на її арешт та «посадила» її під підписку про невиїзд (раніше скасовану судом). 29 січня 2002, прямуючи у своєму «мерседесі» на засідання Апеляційного суду, Тимошенко потрапила в автомобільну аварію й була госпіталізована.

Наближалися парламентські вибори-2002. Все політичне життя країни підпорядковувалось підготовці до головної події року, яка мала кардинально змінити політичний ландшафт та життя України. Ющенко та Тимошенко, опинившись відстороненими від влади, розпочали підготовку до виборів, збираючи навколо себе численних прихильників, які щиро вірили, що дует Ющенка-Тимошенко кардинально змінить ситуацію в державі.

Парламентські вибори 2002 року

Важливою особливістю передвиборчого періоду стало перегрупування політичних сил та блоків, частина яких відчайдушно намагалася утримати владу; інша — захопити її. Згідно з новим законом, в Україні була створена система виборів, при якій 50 % депутатів обирали за партійними списками, а 50 % — в мажоритарних виборчих округах. Щоби пройти до парламенту, партія або політичний блок повинні були подолати чотирьохвідсотковий електоральний бар'єр. У той час як Тимошенко формувала опозиційний блок під своїм ім'ям, колишній прем'єр-міністр Ющенко оголосив про намір створити блок політичних партій під назвою «Наша Україна» (також опозиційний владі). У лютому 2002 року цей блок був офіційно зареєстрований. До нього увійшли 10 партій: Народний рух України, Українська народна партія, Ліберальна партія України, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократичний союз, Молодіжна партія, партія «Реформи і порядок» та інші.

На проведених у березні 2002 року парламентських виборах до Верховної Ради, в яких взяли участь 62 політичні партії, об'єднані у 30 виборчих блоків, за підсумками голосування в загальнодержавному багатомандатному окрузі чотирьохвідсотковий рубіж подолали: блок «Наша Україна» на чолі з Ющенком — 23,55 %; Комуністична партія України (КПУ) — 20,01 %; блок «За єдину Україну» (В. Литвин) — 11,79 %; БЮТ — 7,25 %; Соціалістична партія України (СПУ) Олександра Мороза — 6,87 %; Соціал-демократична партія України (об'єднана) (СДПУ(о)) Віктора Медведчука — 6,27 %.

Блок «Наша Україна» Віктора Ющенка отримав підтримку в центральній та західній частині України; комуністи — на південному сході України та в Криму; блок «За єдину Україну» — на півдні та сході. Народний Рух — мав свій сталий електорат в Західній Україні. Блок Юлії Тимошенко підтримали здебільшого у Києві та Дніпропетровську.

У самій Раді нового скликання партії та блоки, які перемогли на виборах, утворили свої фракції. Блок Віктора Ющенка «Наша Україна» отримав 112 мандатів, «За єдину Україну» — 101, КПУ — 65, СДПУ(о) — 24, СПУ — 23, БЮТ — 22. Ще 103 місця у Верховній Раді розподілили між собою представники дрібних партій, які увійшли до парламенту за результатами голосування по мажоритарних округах, а також безпартійні. Якщо пости спікера та віце-спікерів у впертій боротьбі завоювали представники «Єдиної України» (так званої «Єди») та об'єднаних есдеків, то керівництво ключовими парламентськими комітетами перейшло в руки «нашистів» (так називали членів фракції «Наша Україна»).

Ющенку та його прихильникам вдалося виграти парламентські вибори, але переговори з формування парламентської більшості він програв. Як часто буває в політиці, перемагають одні, а виграють — інші. Боротьба за парламентську більшість, а як наслідок цього й боротьба за посаду прем'єр-міністра, тривала з травня по грудень 2002 року. Пропрезидентські сили, скориставшись неоднорідністю опозиції, яка не зуміла виробити чітких принципів взаємодії, залучили на свій бік соціалістів та комуністів й сформували парламентську більшість. Завоювавши більшість у парламенті, прихильники президента Кучми розчистили собі дорогу до влади, посилили свій економічний та політичний вплив у країні, відновили колишні корупційні схеми приватизації, використали можливість призначення на високі державні посади «потрібних людей» та, навпаки, звільняли тих, хто стояв на їхньому шляху.

Вперше за роки незалежності України було утворено коаліційний уряд. Тільки він перетворився на уряд на чолі зі ставлеником Ріната Ахметова та донецького клану, прем'єр-міністром Віктором Януковичем. Опозиції нічого не залишалося, як продовжувати боротися за подальшу демократизацію й виробляти нову стратегію боротьби за владу на майбутніх, тепер уже президентських виборах.

Президентські вибори 2004 року

До президентських виборів сторони почали готуватися задовго до їх офіційного оголошення. Більшість українських виборців продовжували вірити та сподіватися, що ці президентські вибори стануть переломними в історії країни. Панівна верхівка розуміла, що чесні та демократичні вибори вона за жодних обставин не виграє, однак здавати свої позиції не планувала, тому придумала механізм продовження свого існування. Конституційний Суд, що знаходився під контролем президента Кучми та його прибічників, визнав, що у відповідності з новою українською Конституцією 1996 року президент Кучма обіймав свою посаду усього один термін, оскільки вперше його було обрано ще до прийняття нової Конституції України. Тож суд встановив, що Кучма може висуватися на другий (а не на третій, як було насправді) термін на виборах 2004 року. Підконтрольні уряду українські ЗМІ почали роз’яснювати народу «правильність» висновків Конституційного Суду, а сам Кучма уважно спостерігав за реакцією суспільства, тому що не знав, як діяти: висувати свою кандидатуру чи відмовитися від участі у виборах й підтримати кандидатуру Ющенко.

В той же час Кучма розумів, що Ющенко, а тим більше Тимошенко, прийшовши до влади, його не пошкодують і, ймовірно, таки притягнуть його до кримінальної відповідальності або за корупцію, або ж (що ще гірше) за вбивство Гонгадзе. Залишався ще один варіант: підтримати донецький клан, що мав свого представника в президенти — Віктора Януковича. У останнього при всіх його мінусах був один плюс: він не мав на меті посадити за ґрати колишнього президента Кучму.

Ще один кандидат — Віктор Медведчук, що обіймав на той час посаду керівника адміністрації президента України — також обіцяв Кучмі, що у випадку своєї перемоги «не дасть Данилича в обіду» та гарантує йому (як Путін Єльцину) спокійне життя. Обидва кандидати не мали широкої популярності серед населення, однак за ними стояли сильні клани, які були готові боротися за своє виживання до кінця. Опозиція тим часом перейшла в наступ, роз’яснюючи народу конституційний «виверт» Конституційного Суду України. В підсумку Леонід Кучма відмовився від участі у президентській гонці, поставив на Януковича (та програв все).

Дочекавшись прояснення ситуації з діючим президентом, до передвиборчого марафону ринула численна рать кандидатів (26 осіб), кожен з яких намагався переконати виборців, що саме він зможе змінити життя пересічних людей на краще. Такої великої кількості претендентів, бажаючих ощасливити багатостраждальний український народ, Україна за всі роки незалежності ще не бачила. Найулюбленішим заняттям кандидатів стало паплюження конкурентів, внаслідок чого передвиборча президентська кампанія 2004 року стала найбруднішою — з погляду використання передвиборчих технологій.

На програми кандидатів ніхто не звертав уваги, оскільки вони практично нічим не відрізнялися. Із загальної одноманітності, тим не менше, вирізнялися два Віктори: Янукович та Ющенко. Зовсім різні та не подібні один на одного кандидати дуже скоро визначились як основні. Кандидатом від влади став діючий прем’єр-міністр Віктор Янукович. Його відкрито підтримувала Росія, яка сподівалася, що через Януковича їй вдасться встановити повний політичний та економічний контроль над Україною. Водночас колишній донецький губернатор був надією української олігархії, особливо донецької.

Народився він неподалік від міста Єнакієво у сім’ї машиніста паровоза Федора Володимировича Януковича та медсестри Ольги Семенівни Леонової. Віктор Янукович рано залишився без матері та виховувався бабусею Кастусею Янукович. Закінчивши з непоганими оцінками середню школу, він працював на Єнакіївському металургійному заводі та навчався в гірничому технікумі при заводі, а пізніше закінчив Донецький політехнічний інститут. У 17 років вперше був засуджений на три роки за участь в пограбуванні, однак, не встигнувши вийти з однієї в’язниці, одразу ж потрапив до іншої — на два роки, за побиття (тілесні ушкодження середньої тяжкості). Пізніше судимості були зняті «через відсутність складу злочину», на чому в майбутньому неодноразово акцентуватимуть увагу — і сам Янукович, і його прибічники.

Понад двадцять років Янукович працював керівником низки донецьких підприємств, що дозволило йому увійти до владної еліти шахтарського краю. З 1996-го до 2001 року він був головою Донецької обласної державної адміністрації та обласної Ради. Згодом закінчив факультет міжнародного права Української академії зовнішньої торгівлі і, вже перебуваючи на посаді губернатора (що завжди підозріло), захистив докторську дисертацію з питань управління розвитку інфраструктури великого промислового регіону (Донбасу). Услід за цим Янукович отримав звання професора, проте, вказуючи дане звання в анкеті, написав його з двома літерами «ф» і з однією «с»: «проффесор». Відтоді так його і називали в Україні — «проффесор Янукович».

Донецький клан висунув Януковича для лобіювання своїх інтересів на загальнодержавному рівні. «Большое Я» (ще одне прізвисько Януковича, у вузькому колі його співробітників) успішно справлявся зі своїм завданням — до певного моменту. Влада намагалася створити позитивний імідж своєму кандидатові всіма можливими й не завжди законними засобами, використовуючи всі свої адміністративні ресурси, демагогію і… компромат проти політичних супротивників. Напередодні виборів чинний прем'єр-міністр зробив кілька популістських кроків, наприклад, збільшив заробітну плату та пенсії, використавши для цього величезні бюджетні ресурси, що мало не привело економіку всієї країни до колапсу.

Опозиція зосередила свої сили навколо Віктора Ющенка, який на той момент мав найвищий рейтинг. Тимошенко дуже хотіла стати президентом, але розуміла, що її час ще не настав. Тому вона стала поруч прапорів «Нашої України» та залишалася непомітною тінню свого колишнього шефа. Європа теж не приховувала своїх симпатій до опозиційного кандидата. Європейці планували за допомогою технократів (до яких помилково відносили Ющенка) поступово вивести Україну, що розташована в центрі Європи, з-під російського впливу. Сам Ющенко, за його власним признанням, не дуже хотів битися за президентський престол, але підкорився бажанню виборців.

Усі опитування, проведені різноманітними соціологічними службами, показували, що лідерами в передвиборній гонці є Ющенко та Янукович. За ними йшли Віктор Медведчук, лідер комуністів Петро Симоненко та лідер соціалістів Олександр Мороз. Янукович та Ющенко не поступались один одному, на фініш вони прийшли практично разом. Оприлюднені 31 жовтня 2004 офіційні результати виборів показали нічийний результат: Ющенко отримав 39,87 % голосів; Янукович — 39,32 %. Явка виборців виявилася рекордно високою — 75 %. Спостерігачі відзначили, що в ході передвиборчої кампанії були численні порушення. Наскільки ці порушення могли вплинути на результат виборів, ніхто сказати не міг. Але, оскільки жоден з кандидатів не набрав більше 50 %, необхідних для перемоги, на 21 листопада був призначений другий тур голосування.

Географічно симпатії виборців розділилися на дві частини. Центральні та західні області України проголосували за Ющенка. За винятком Закарпатської області, де живуть русини та угорці. Населення цих областей переважно говорить українською мовою та э вірянами Української греко-католицької та Української православної церкви Київського патріархату. Південно-східні регіони й Республіка Крим, де жителі воліли говорити російською та були парафіянами приходів Української православної церкви Московського патріархату, голосували за Януковича.

Виборча кампанія другого туру голосування виявилася особливою. Пропагандистські та адміністративні ресурси владної партії, яку представляв Янукович, кинули на підтримку провладного кандидата. Телеканали та засоби масової інформації, підконтрольні владі, теж працювали на нього. На білбордах всіх міст України красувалися портрети Януковича, який у своїй передвиборчій програмі навіть пообіцяв зробити російську мову другою державною мовою.

Володимир Путін двічі приїжджав до Києва, щоби засвідчити свою підтримку проросійському кандидатові. Всі лідери країн СНД (окрім президента Грузії Михайла Саакашвілі, що підтримав Ющенка) також дружно приєднались до пропагандистської кампанії, запевняючи український народ у вічній дружбі, у важливості збереження налагоджених ще з радянських часів народногосподарських зв'язків та кооперації. Лейтмотивом виступів було те, що з приходом до влади Януковича Україна займе гідне місце в Співдружності незалежних держав й стане локомотивом у створенні єдиного економічного та митного простору, а її економіка зможе вижити і буде процвітати тільки в тісній співпраці з Росією та іншими країнами СНД. Особливу «стурбованість» у сусідів України, в першу чергу у Росії, викликало «пригнічене» становище російськомовного населення й ситуація з утиском російської мови в Україні. Проросійські та російські аналітики лякали українців тим, що в разі приходу до влади Ющенка Україна вступить до НАТО й потрапить у фінансову залежність від Міжнародного валютного фонду та США.

Тоді ж, за наказом Кучми, в пресі була поширена інформація, що дружина Віктора Ющенка Катерина Чумаченко є співробітником Центрального розвідувального управління та спеціально була скерована Сполученими Штатами Америки до України, щоб стати агентом впливу. У публікаціях стверджувалося, що її далекоглядно «прикріпили» до діючого тоді голови Національного банку України Ющенка. Нібито їхня перша зустріч у літаку (де їхні місця виявилися поруч) та майбутній шлюб теж були організовані ЦРУ з метою формування з Ющенка американського агента впливу. Більш драматичних за своїм напруженням пристрастей та порушень під час президентських виборів історія України не знала.

Отруєння Віктора Ющенка та спроба фальсифікації виборів

Якщо припустити, що несанкціонований запис розмов в кабінеті президента Кучми у 2000 році проводив генерал Марчук (за яким стояли російські спецслужби), аби змусити Кучму піти у відставку та поступитися владою проросійському кандидату, то треба визнати, що операція закінчилася провалом. Кучма, незважаючи на цілий ряд скандалів та революцій, у відставку не пішов. Він залишався на посаді президента України до кінця свого конституційного терміну. У 2004 році Росія здійснила другу спробу захоплення контролю над Україною. У вересні 2004 року під час передвиборчої президентської кампанії, в якій двома головними конкурентами були прозахідний Віктор Ющенко та проросійський Віктор Янукович, Ющенка отруїли.

Отруєння здійснили ввечері 5 вересня під час вечері на дачі першого заступника голови СБУ генерала Володимира Сацюка, де колишній прем’єр-міністр (й тепер уже кандидат у президенти) Ющенко зустрівся з керівництвом СБУ.

Залишимо збоку численні версії, запущені для дезінформації в пресу і самими отруювачами, і політичними опонентами Ющенка (Партія регіонів, КПУ, адміністрація президента Кучми) про те, що ніякого отруєння не було, а була специфічна реакція організму Ющенка на з’їдені суші. Згодом стало відомо, що Ющенка отруїли діоксином. Цей діагноз встановили лікарі австрійської клініки «Рудольфінерхаус», куди 10 вересня був доправлений отруєний кандидат у президенти. Симптоми отруєння: гострий панкреатит, шлунково-кишкові болі, гострий біль у спині, кровоточиві язви. На думку лікарів, отрута до організму Ющенка потрапила за п’ять днів до госпіталізації, а саме 5 вересня. Зовнішній вигляд Ющенка змінився до невпізнання. Обличчя його було спотворене. Він перебував між життям та смертю; впродовж місяця після отруєння не в змозі був виступати. Проте вибори були призначені на 31 жовтня. А Ющенко істотну частину дорогоцінного передвиборчого часу змушений був витрачати на інтенсивне лікування. Рейтинг Ющенка поповз донизу. Якби Ющенко помер внаслідок отруєння чи зняв би свою кандидатуру за станом здоров’я, його проросійський опонент Янукович залишився б одноосібним лідером президентських перегонів.

Прокуратура порушила кримінальну справу за фактом отруєння Ющенка. Головним підозрюваним був Сацюк. Його декілька разів викликали на допит, однак офіційні обвинувачення йому не пред’явили та не арештували. Після всіх допитів та проведених експертиз прокуратурі так і не вдалося довести, що Ющенка отруїли саме під час вечері на дачі у Сацюка і що господар дачі був до цього причетний. Сацюк залишався свідком, аж доки йому не вдалося втекти за кордон. Не одразу стало відомо, що «закордоном» виявилася Росія. І коли після перемоги президента Ющенка Україна запросила у Росії видати Сацюка, російський уряд відповів, що Сацюк отримав у Росії політичний притулок й не може бути депортований[29].

21 листопада 2004 року, під час другого туру голосування була ще одна спроба позбутися Ющенка, а разом із ним і Тимошенко. Цього дня міська міліція на перехресті вулиць Володимирської та Саксаганського в центрі Києва затримала двох російських громадян, москвичів, з трьома кілограмами вибухівки в машині. Затриманими виявилися 35-річний Михайло Миколайович Шугай та 33-річний Марат Борисович Москвітін. Друга машина з вибухівкою була припаркована біля передвиборчого штабу Ющенка на вулиці Боричів Тік, 22А, навпроти резиденції посла США. В автомобілі знайшли «готовий підривний пристрій з радіолокаційним управлінням»[30]. Шугай та Москвітін зізналися, що за гроші повинні були здійснити теракти, спрямовані проти Ющенко та Тимошенко.

Хто конкретно відповідав за організацію даного замаху — про це громадськість так і не дізналася, однак побічні докази вказували на керівництво МВС України.

Вже за керування нового президента в українських ЗМІ був опублікований оперативний запис телефонної розмови начальника відділу зовнішнього спостереження Олексія Даниловича Прилипка (раніше посаду очолював генерал Пукач) з Сергієм Клюєвим — братом керівника передвиборчої кампанії Януковича та колишнього віце-прем’єр-міністра Андрія Клюєва. В минулому Прилипко обіймав посаду заступника Пукача. А в 2000 році саме він був організатором стеження, що передувало викраденню та вбивству Гонгадзе (яке на момент другого туру президентських виборів 2004 року розкрито ще не було). Ось запис цієї телефонної розмови:

Клюєв: Добрий день.

Прилипко: Добрий.

Клюєв: Це, Клюєв, одне коротке питання… підкажіть адресу центрального нашого опонента.

Прилипко: По пам’яті — Ярославська.

Клюєв: Ярославська?! А як там далі?

Прилипко: Один дріб щось там… зараз я, секундочку, і я вам передзвоню.

Клюєв: Ну, передзвоніть мені, будь ласка.

Прилипко: Ало.

Клюєв: Ало.

Прилипко: Ну найбільший, це той, що я назвав: Ярославська 1/3.

Клюєв: Хвилиночку. Ярославська…

Прилипко: Там великий трьохповерховий будинок, кутовий, і поряд, на Подолі, є два офіси. Боричів Тік.

Клюєв: Боричів Тік

Прилипко: Так, 8А та 22.

Клюєв: А основний де?

Прилипко: Перший, що я назвав, найперший.

Клюєв: Там, де Юля і т. д.

Прилипко: Ні, у Юлі свій…

Клюєв: А де все керівництво, де вони збираються? Ну, все-таки, є ж, де вони переважно збираються.

Прилипко: Ось це — Боричів Тік, всі служби на Ярославській, все в одному квадраті, так би мовити…

Клюєв: А те місце, де збирається керівництво, де це?

Прилипко: Вони бувають на Ярославській 1/3Д, у нього на 8А… там також проводять зустрічі в більш тісному колі, і на 22 також, по-моєму, є.

Клюєв: Такого основного місця, як у нас, там немає?

Прилипко: Його кабінет на 8А знаходиться.

Клюєв: Охорони там багато?

Прилипко: Та багато, там американське посольство, до речі, поруч, там техніка задіяна серйозна.

Клюєв: У всіх трьох?

Прилипко: Так, так.

Клюєв: Зрозуміло. Але деякі позиції там є у нас. А вхід там вільний, як там вхід? Там на вході ціла купа, так?!

Прилипко: Так, там служба стоїть.

Клюєв: Добре, дякую.

Прилипко: Дякую, до побачення.

21 листопада замах не відбувся. Однак в цей день вчинили інший злочин: Центральна виборча комісія України оголосила попередні результати другого туру президентських виборів, згідно з якими з перевагою в 3 % переміг діючий прем’єр-міністр Віктор Янукович.

Оприлюднені результати другого туру шокували всіх. Згадалося «мудре» повчання Йосипа Сталіна: важливо не те, як голосують, а те, як підраховують. І підрахували! Голова Центральної виборчої комісії юрист Сергій Ківалов оголосив, що, згідно з попередніми даними Центрвиборчкому, переконливу перемогу отримав Віктор Янукович, який набрав 49,42 % проти 46,69 %, набраних Ющенком. Електоральні географічні переваги залишилися такими ж: центр та захід України — за Ющенка, південний схід та Крим — за Януковича.

Проблема з результатами голосування полягала в тому, що, згідно з опитуваннями (екзит-полів), результати виборів були прямо протилежними: переміг Ющенко. Окрім того, були виявлені численні порушення. Надання дозволів для голосування виборців за так званими «відкріпними талонами» стало масовим явищем. Велика кількість активних прихильників Януковича роз'їжджала по країні та голосувала по декілька разів. У східній частині України (особливо на Донбасі), голосували в основному за Януковича, однак між першим та другим турами відбулося значне збільшення числа виборців — майже на 20 % порівняно з першим туром. На деяких виборчих дільницях доходило до того, що число голосуючих перевищувало число офіційно зареєстрованих виборців. Студентам, засудженим та військовослужбовцям «наполегливо пропонувалося» голосувати за Януковича. Було зрозуміло, що влада вкотре обдурила народ та вкрала у Ющенка перемогу. Такої думки дотримувалися більшість виборців, вся опозиція й широка міжнародна громадськість. Всі офіційні спостерігачі впливових міжнародних організацій (ОБСЄ, ПАРЄ, Європарламент, Парламентська асамблея НАТО, Рада Європи) відкрито та рішуче заявили про масштабні фальсифікації, допущені під час президентських виборів в Україні, їх недемократичність та невідповідність європейським стандартам.

Почала з'являтися інформація про те, як саме люди президента Кучми та прем'єр-міністра Януковича фальсифікували результати. СБУ були записані телефонні розмови змовників, які розкривали механізм фальсифікації результатів виборів. Виявилося, що результати голосування в регіонах спочатку пересилалися до штабу Януковича, там у дані вносились потрібні зміни, і тільки звідти результати вирушали до комп'ютера Центральної виборчої комісії України. Організацією комп'ютерних фальсифікацій займався той ж Сергій Клюєв. На урядовому рівні йому допомагали: брат Андрій, віце-прем'єр-міністр уряду, старший радник прем'єр-міністра Едуард Прутнік, голова адміністрації президента Віктор Медведчук, старший радник президента Сергій Льовочкін, колишній радник Кучми з проведення виборів Юрій Левенець та фахівець-програміст Зімін. Технічна підтримка проводилася українською компанією «Укртелеком» під керівництвом Григорія Джексона. Відбувалося все це через потурання голови ЦВК Сергія Ківалова[31].

Для створення додаткових голосів, які додавались до відсотків Януковича, по всій країні урни для голосування заповнювалися сотнями тисяч підроблених бюлетенів, надрукованих у Росії. У телефонних розмовах з російськими учасниками змови ці бюлетені для конспірації називалися «печиво».

24 листопада Ківалов оголосив, що, за офіційними підрахунками ЦВК, Янукович переміг і стає президентом. Проте, наступного дня Верховний Суд України постановив не оголошувати Януковича переможцем, поки не будуть розглянуті скарги Ющенка щодо можливих фальсифікацій. Одночасно оголошені ЦВК результати виборів відмовилася визнати й Верховна Рада.

27 листопада сторони сіли за стіл переговорів за участю президента Польщі Олександра Кваснєвського, представника Євросоюзу Хав'єра Солана, голови Державної думи Росії Бориса Гризлова та спікера Верховної Ради Володимира Литвина. Кучма наполягав на тому, щоб протестуючі припинили блокування будівель кабінету міністрів, адміністрації президента та Ради. Ющенко не відступав. Тоді Кучма вирішив застосувати силу. Пізно ввечері 28 листопада заступник міністра внутрішніх справ Сергій Попков віддав наказ десятитисячному загону міліції очистити центр Києва від демонстрантів. Однак протестуючих підтримала армія, протиставивши себе МВС. «Зачистка» центру Києва не відбулася.