Третя світова: Битва за Україну

Розділ 7 Президент Янукович 2010-2014

Президентські вибори 2010 року

Добу правління Ющенка-Тимошенко ще довго аналізуватимуть економісти, історики та політологи. Деякі спостерігачі відзначають, що проблема навіть не в асинхронності дуету Ющенка-Тимошенко, не в тому, що вони так і не стали союзниками і впродовж усього свого політичного «співжиття» вбачали один в одному суперників. Проблема в тому, що ці люди не змогли змінити існуючу в Україні політичну систему, викорінити авторитаризм та корупцію, яка ще більше укріпилася за часів Ющенка, змінити партійно-олігархічну структуру. Саме тому Януковичу, котрий змінив Ющенка, вдалося розвернути Україну до авторитаризму часів Кучми. Як відзначив один із лідерів руху «Україна без Кучми» Володимир Чемерис, «Україна залишилася з Кучмою, тільки тепер він має інше прізвище». Це прізвище — Янукович.

Спроба домовитися з Януковичем та Партією регіонів про створення політичної коаліції ні у Ющенка, ні у Тимошенко успіхом не увінчалася. По-перше, через те, що самі колишні «помаранчеві» соратники та партнери спільної мови не знайшли. По-друге, Янукович, який мав на той час достатньо великий рейтинг, в той час як рейтинг Ющенка впав до 3 %, опирався на потужну політичну партію та на донецький клан в обличчі головного спонсора — мільярдера Ріната Ахметова. Тобто, відчуваючи свою силу, домовлятися Янукович ні з ким не став. Було очевидно, що брати владу він буде самостійно, однак, не без можливих альянсів з партіями «третьої сили». Тобто партіями-новачками, з якими можна буде співпрацювати на майбутніх парламентських виборах, щоби забезпечити пропрезидентську стабільну більшість у парламенті.

У червні 2009 року Верховна Рада ухвалила рішення про проведення президентських виборів 25 жовтня 2009 року. Але після того як президент Ющенко опротестував це рішення в Конституційному Суді, український парламент призначив нову дату виборів — 17 січня 2010 року. Вибори проводились, як і раніше, за принципом абсолютної більшості. Якщо хтось не набирав абсолютної більшості голосів (50 % тих, хто прийшов на дільниці +1 голос), мав відбутися другий тур для тих двох кандидатів, що набрали найбільшу кількість голосів. У другому турі перемагав той, хто набрав більше голосів.

Сама передвиборча кампанія розпочалась заздалегідь, ще до формального оголошення старту: політичні партії намагалися реанімувати свої союзи і коаліції заради успіху лідерів. У передвиборні перегони включились 18 офіційно зареєстрованих кандидатів (15 чоловіків та 3 жінки). 10 з них були самовисуванцями. Решта — від партій. Сорока кандидатам з різних причин відмовили в реєстрації. Середній вік кандидатів був — 50 років.

Серед кандидатів помітну роль грали Віктор Янукович (Партія регіонів), чинний прем'єр-міністр Юлія Тимошенко (партія «Батьківщина»), чинний президент Віктор Ющенко (самовисуванець), Арсеній Яценюк (партія «Фронт змін»), Сергій Тігіпко («Сильна Україна») та Петро Симоненко (КПУ). Всі інші кандидати відігравали швидше технічну, аніж політичну роль. Тим більше, що про багатьох з них виборці чули вперше. Проведені з червня по грудень 2009 року соціологічні опитування демонстрували, що безсумнівними лідерами передвиборної президентської гонки будуть Віктор Янукович та Юлія Тимошенко, попередній рейтинги яких коливалися між 26–30 % у Януковича та 15–18 % у Тимошенко. Третю позицію в рейтингу посів молодий та енергійний Яценюк, екс-спікер Верховної ради та екс-міністр закордонних справ уряду Тимошенко. Четверте місце дісталось Сергієві Тігипку, що висунув помірковану, проте вельми чітку програму. На п'ятому місці міцно вгніздився зі своїм «залізним» пенсійно-ветеранським електоратом лідер українських комуністів Петро Симоненко. Чинний президент України Ющенко, згідно опитувань, задовільнявся лише шостим місцем.

Проведений громадською організацією «Жіночі альтернативи» громадський моніторинг програм претендентів показав, що у більшості кандидатів немає визначеності в зовнішньополітичній стратегії розвитку країни. Погляди їх іноді абсолютно протилежні — від союзу з Росією до вступу в НАТО. Тимошенко та Ющенко бачили Україну в Європейському союзі, а Янукович дотримувався позаблокового статусу країни, проте вважав, що необхідно відновити дружні зв'язки з Росією і країнами СНД й, одночасно, варто прагнути увійти до складу країн «двадцятки».

Мабуть лише один із претендентів, голова Української народної партії Юрій Костенко, офіційно задекларував у своїй передвиборчій програмі про необхідність вступу України до НАТО. Хоча всі кандидати були єдині у своїх закликах остаточно визначитися з головним вектором зовнішньої політики держави, у якому врахувати інтереси країни як в східному, так і в західному її напрямках.

Стосовно соціальної сфери, то практично всі кандидати включили до своїх програм пункти про боротьбу з безробіттям, підвищення народжуваності, необхідність надання якісних медичних послуг, соціальні гарантії… Проте жоден з кандидатів так і не розкрив механізмів реалізації своїх обіцянок.

Зрозуміло, що питанням освіти та науки також приділялася велика увага, з різницею в тому, що претенденти на найвищу державну посаду ніяк не могли визначитися: чи має українська вища освіта приєднуватися до європейської системи чи треба, навпаки, відстоювати національну. Всі були солідарні щодо необхідності створення сучасної матеріально-технічної бази в учбових закладах, прекрасно усвідомлюючи, що навряд чи це коли-небудь можна буде здійснити через вічний дефіцит грошей.

Багато кандидатів старанно уникали питання про статус Криму, російського Чорноморського флоту та Севастополя, за винятком Ющенка, який вважав, що російський Чорноморський флот може перебувати у Севастополі лише до 2017 року. Комуністи, як завжди, були вірні своїй традиції — з року в рік, як мантру, повторювали одну й ту ж гіперпопулістську програму, не пропонуючи шляхів її реалізації.

Незважаючи на наявність програми у кожного кандидата, пересічний український виборець ці програми зазвичай не читав й голосував, як правило, керуючись не розумом, а покладаючись на свої відчуття, що підказували: треба голосувати не стільки «за», скільки «проти». При такому чуттєво-емоційному підході до голосування, у списках кандидатів залишалися тільки ті, за яких найменше проголосували проти. Чинний президент Ющенко обіцяв, що вибори пройдуть демократично та без застосування адміністративного ресурсу, тому на численних білбордах в країні можна було бачити портрети не так чинного президента, скільки Януковича та Тимошенко. Не дивно, що перший тур президентських виборів пройшов тихо і спокійно, без характерного виливання бруду на голови конкурентів та без порушень правил виборчих перегонів: претендентам надавалися рівні можливості не тільки на телевізійних майданчиках, але й на площах українських міст.

Як і очікувалося, перші екзит-поли показали, що найбільшу кількість голосів отримали Янукович та Тимошенко. Остаточний підрахунок першого туру показав, що Янукович набрав 35,32 % (трохи більше 8,5 млн голосів виборців), а Тимошенко — 25 % (трохи більше 6 млн виборців). Третій рядок у президентських перегонах посів Сергій Тігіпко — трохи більше 13 % голосів, четверте місце — Арсеній Яценюк (6,96 %). Він майже вдвічі відстав від свого найближчого конкурента. Чинний президент України Ющенко зайняв скромне п'яте місце — з 5,45 %. Його результат у порівнянні з іншими президентами виявився рекордно низьким за всю історію незалежної України. Українці вперше дали зрозуміти, що їм «набридли» одні й ті ж особи в політиці, а тому кожен п'ятий виборець в країні віддав свої голоси за свіжих лідерів — Тігіпка та Яценюка. Скомпрометовані політики залишились позаду й не справили жодного впливу на хід виборів, а їхні партії розкололись.

Янукович та Тимошенко за сформованою виборчою традицією розділили свій електорат по східних та західних областях. Янукович, з властивою йому проросійською риторикою, був недосяжним для своїх конкурентів у південно-східних регіонах країни. Харківська, Дніпропетровська та Запорізька області, а також Крим віддали за нього понад 60 % голосів, а Донецька та Луганська — понад 75 %. Навіть у Закарпатській області Януковичу вдалося залучити 30 % виборців, завдяки русинам, що населяли цю область й традиційно голосували за проросійських кандидатів до парламенту чи в президенти.

Тимошенко підтримали центральні та західні регіони країни, які орієнтувались на європейський вектор розвитку. Вона відібрала голоси Віктора Ющенка у західних областях, однак на своїй рідній Дніпропетровщині підтримки не отримала, набравши заледве 15 % голосів. Опорними «вотчинами» Юлії стали Волинська (майже 54 %), Вінницька (43 %), Житомирська (32,6 %), Чернігівська (42,7 %) та Київська області зі столицею. Цікаво відзначити, що в місцях позбавлення волі, де ув'язнені брали участь у виборах, колишній зек Янукович не мав особливого успіху, а от Леді Ю отримала там понад 50 %.

Міжнародні спостерігачі позитивно оцінили перший тур президентських виборів, вважаючи, що він відповідав усім європейським стандартам і проведений за умов вільної конкуренції кандидатів та без серйозних порушень. Як повідомив спеціальний координатор місії спостерігачів ОБСЄ Жоао Суареш, «ці вибори були дуже добрими. Це були високоякісні вибори», «крок вперед порівняно з попередніми виборами». При цьому Суареш відзначив, що виборча кампанія пройшла спокійно та організовано, а побоювання стосовно масових фальсифікацій не виправдались.

Розрив голосів між Януковичем та Тимошенко після першого туру становив 10 %. Кандидати мали прикласти максимум зусиль для перемоги у другому турі. Здавалося, у Тимошенко після першого туру було багато шансів скоротити розрив та навіть одержати перемогу. Адже тепер передвиборчу боротьбу покинули колишні соратники з Оранжевої революції та численних парламентських коаліцій, які відбирали голоси її електорату.

Другий тур президентських виборів призначили на 7 лютого. Вже на третій день після першого туру Тимошенко намагалася домовитися зі своїм земляком Тігіпком та його партією «Сильна Україна», а також з Яценюком і його «Фронтом змін», аби вони підтримали її кандидатуру. У разі перемоги пообіцяла їм високі державні пости. Тігіпко мав обійняти посаду прем'єр-міністра. Яценюк — ту ж посаду.

Однак лідери цих партій, враховуючи настрої своїх виборців, які дистанціювалися і від Тимошенко, і від Януковича, нічого не обіцяли Тимошенко. У свою чергу Віктор Янукович діяв так само, запропонувавши лідерам партій, які не ввійшли до другого туру, віддати голоси за нього. Пообіцявши, якщо він стане президентом, розпустить парламент та призначить дострокові вибори.

Янукович та його оточення чудово розуміли, що якщо Тимошенко програє президентські вибори, вона намагатиметься взяти реванш на парламентських виборах. Тому одне із завдань, яке йому доведеться вирішувати як новому президенту — нейтралізація та ізоляція Тимошенко, вічного опонента на політичному небосхилі країни.

На відміну від першого, у другому турі в боротьбі за посаду президента України в хід ішли всі засоби. Заборола були опущені, битва була жорсткою та жорстокою. Проведений 7 лютого 2010 другий тур голосування остаточно визначив переможця в президентських перегонах в Україні. Ним став лідер Партії регіонів Віктор Янукович, який отримав 48,95 % (12.481.268 виборців). Юлія Тимошенко набрала 45,47 % (11.593.340 виборців).

Електоральна географія претендентів залишилася такою ж: південний схід та Крим за Януковича, центр та захід — за Тимошенко. Оскільки кожен з кандидатів асоціювався з певним кольором (біло-блакитний у Януковича та помаранчевий у Тимошенко), деякі спостерігачі не без іронії помітили, що в період президентської компанії 2010 року Україна була пофарбована не в традиційний синьо-жовтий колір, а в оранжево-блакитний.

Цікаво, що в бланку для голосування, окрім прізвищ кандидатів у президенти, був і пункт «проти всіх», який відібрав у основних конкурентів більше 1 млн виборців. У першому турі голосування, бажаючи відібрати голоси у Тимошенко, один з кандидатів у президенти України — Василь Гуменюк — перед виборами змінив своє прізвище на «Противсіх», набравши, щоправда, всього 0,16 % (трохи більше 40,3 тис. голосів). У другому турі він закликав своїх прихильників голосувати за Януковича. Після виборів він повернув своє справжнє прізвище, з яким він брав участь (правда, безуспішно) на парламентських виборах 2012 року.

Одразу ж після оголошення офіційних результатів Януковича почали вітати керівники держав. Першими привітали Росія, Білорусь, Польща, США та Казахстан. Тимошенко відмовилася визнати результати виборів й подала позовну заяву до Вищого адміністративного суду України про оскарження результатів голосування, наполягаючи на співставленні більше 900 списків виборців зі списками державного реєстру виборців, що затягнуло б процес перерахунку голосів на кілька місяців. Втім, через кілька днів, мабуть, не вірячи в успіх своєї апеляції, вона відкликала позов. Пояснивши свої дії тим, що суд відмовляється розглянути докази фальсифікацій на виборах та допитати свідків.

Інавгурація відбулася 25 лютого 2010 року. На відміну від попередніх церемоній передачі влади в Україні (коли у відповідності з державним протоколом попередній президент був присутній на інавгурації новообраного), ні президент Ющенко, ні прем’єр-міністр Тимошенко, ні перший президент Леонід Кравчук на церемонію не прийшли, демонструючи світу своє незадоволення результатами голосування. З колишніх президентів прийшов тільки Леонід Кучма. Янукович, вступивши на посаду, завзято почав реалізовувати свою головну мету: передусім він хотів відправити уряд Тимошенко у відставку та нейтралізувати її як політичного противника та бізнес-конкурента.

«Справа» Юлії Тимошенко

Нагадаємо, що уряд Тимошенко призначили завдяки парламентській більшості, що була сформована блоком Юлії Тимошенко (БЮТ) та «Нашою Україною — Народною самообороною». Проте коаліція поступово розпадалася: ще у вересні 2008 року з неї вийшла група «За Україну», що входила до складу НУНС. Блок Володимира Литвина після перемоги Януковича на президентських виборах 2010 року вийшов з коаліції, передбачаючи, що Тимошенко — «програна ставка» та в обмін на обіцянку Януковича зберегти за ним посаду спікера. Позбувшись більшості в парламенті, Тимошенко розуміла, що її прем’єрству залишились лічені дні. Президент Янукович декілька разів пропонував Тимошенко подати у відставку та піти в опозицію, проте вперта та безкомпромісна Леді Ю не погоджувалася.

3 березня 2010 року Верховна Рада України більшістю голосів висловила недовіру уряду Юлії Тимошенко. За рішення проголосувало 243 народних депутатів (серед них і семеро депутатів від БЮТу). 11 березня 2010 року Верховна Рада України 237 голосами «за» відправила Кабінет Міністрів Тимошенко у відставку. У самому парламенті, як це вже не раз траплялося, відбулося чергове переформатування коаліції. Блок Литвина приєднався до нової коаліції «Стабільність і реформи» (журналісти її назвали «коаліцією тушок»). До її складу ввійшли, крім Литвина, регіонали та комуністи, а також депутати, які покинули фракції БЮТ і НУНС.

Опозиція звинуватила владу в «антиконституційному перевороті в парламенті та уряді», але відставка уряду Юлії Тимошенко була лише прелюдією. Почалося політичне переслідування колишнього прем'єр-міністра та лідера партії «Батьківщина» Тимошенко. Вже 28 квітня новий прем'єр-міністр Микола Азаров заявив у парламенті, що «дії уряду Тимошенко завдали збитків державі на суму в 100 млрд гривень. Тимошенко та посадові особи мають понести кримінальну відповідальність». Це рішення послужило політичним сигналом до початку репресій проти Тимошенко та її сподвижників. Відразу ж після травневих свят Генеральна прокуратура України відновила «справу Тимошенко» 2004 року. Тоді провадження, в якому Тимошенко обвинувачували в «спробі дати хабар» (на підставі записаного на відео розмови Тимошенко з суддею) з метою вплинути на рішення судді, який вів справу її свекра Геннадія Тимошенка та головного бухгалтера ЄЕСУ, було призупинене Кучмою. 17 травня Тимошенко викликали до Генеральної прокуратури на допит.

Паралельно уряд вирішив провести аудит фінансово-економічної діяльності Кабінету міністрів 2007–2010 років, який очолювала Тимошенко. Уряд Азарова доручив залучити до аудиту вашингтонську компанію «Trout Cacheris, PLLC», відому в США через скандальну історію з Монікою Левінські. В якості субпідрядників виступили ще дві фірми: «Akim Gump» та агентство розслідувань «Kroll Inc.», послугами якого у «справі Гонгадзе» користувалося оточення Кучми. За аудит уряд мав заплатити 10 млн доларів бюджетних грошей, хоча пізніше Азаров спростовував це.

Провідні світові аудиторські компанії неодноразово заявляли, що «Trout Cacheris, PLLC» по суті своїй не є аудитором. Тимошенко і сама під час свого прем’єрства для аудиту уряду регулярно користувалася послугами всесвітньо відомої аудиторської компанії «Ернст і Янг», якій всі довіряли. На противагу цьому, постійним клієнтом «Akim Gump» був відомий олігарх та конкурент Тимошенко Дмитро Фірташ; послугами цієї адвокатської компанії користувався і Рінат Ахметов. Компанія «прославилася» і в Росії, де безуспішно шукала золото КПРС, а потім займалася справою ЮКОСа. Пропрацювавши в Україні 86 днів, юристи компанії отримували від 1000 до 1500 доларів за годину.

Непомітно, під шумок «справи Тимошенко», Конституційний Суд України на закритому засіданні 30 вересня 2010 скасував Конституцію 2004 року, визнавши неконституційним «Закон про внесення змін до Конституції» від 2004 року через «порушення процедури його розгляду й прийняття». Через наполягання Януковича та його оточення, Україна знову повернулася до президентсько-парламентської форми правління.

Дочекавшись закінчення виборів до місцевих органів влади, Контрольно-ревізійне управління (КРУ) оголосило, що американські компанії закінчили урядовий аудит. Тимошенко обвинуватили в нецільовому використанні 320 млн євро, отриманих в рамках Кіотського протоколу. Отриману від Японії суму уряд Тимошенко перенаправив до Пенсійного фонду, замість того, щоб, як було передбачено в протоколі, реанімувати лісові насадження в країні[37]. У 2009 році уряд Тимошенко уклав декілька угод з державними органами та корпораціями Японії та Іспанії про продаж належних Україні квот на викиди парникових газів загальною сумою 319,9 млн євро, які стали джерелом фінансування спеціального фонду держбюджету. Фонд мав фінансувати проекти, спрямовані на скорочення викидів чи збільшення поглинання парникових газів у країні. Однак отримана сума дійсно була перенаправлена до Пенсійного фонду України для виплати пенсій та надбавок, а також для покриття поточних витрат черги держустанов. 2 грудня 2010 року Тимошенко вперше викликали до Генеральної прокуратури на допит, де їй висунули обвинувачення. 30 грудня допит продовжили. Тимошенко допитували 12 годин. Всі обвинувачення на свою адресу вона заперечувала та вважала, що сам факт отримання Україною грошей від Японії потрібно вважати її заслугою, а не злочином.

У січні 2011 року їй висунули нове обвинувачення — у закупівлі в кінці 2009 року тисячі автомобілів «Опель Комбо» для потреб сільської медицини. Закупівля не була передбачена держбюджетом. При цьому Генеральний прокурор Пшонка заявив, що не звинувачує Тимошенко у розкраданні грошей або заподіянні шкоди, але тільки «в нецільовому використанні бюджетних коштів, перевищенні службових повноважень; порушенні бюджетного законодавства та зловживанні службовим становищем, що призвело до тяжких наслідків».

У свою чергу, Тимошенко звернулася до авторитетної американської юридичної фірми «Covington & Burling» та великої аудиторської компанії «BDO USA», яка має філії у понад ста країнах світу, з проханням розслідувати обґрунтованість висунутих проти неї обвинувачень. Висновки американських компаній були на користь Тимошенко. Зокрема американські юристи вказали на те, що кошти, отримані в рамках Кіотського протоколу, були зняті з рахунків у грудні 2010 року, а уряд Тимошенко відправили у відставку вже в березні 2010 року. Виходило, що гроші були витрачені урядом Азарова. У зв'язку з цим Європейський парламент висловив занепокоєння «зростанням вибіркового переслідування лідерів політичної опозиції на Україні… особливо у випадку Тимошенко» та підкреслив «важливість гарантування максимальної прозорості розслідувань, судових переслідувань і судів», а також застеріг «проти будь-якого застосування кримінального права як інструменту досягнення політичних цілей». Навіть більше, ситуація, що виникла навколо Кіотського протоколу, дійшла до розслідування на рівні Організації Об'єднаних Націй, яка направила до України своїх експертів.

24 травня 2011 року, в День міжнародного свята слов'янської писемності та культури, Тимошенко викликали до Генеральної прокуратури України для пред'явлення їй обвинувачення та арешту. Поставлена до відома про це, Тимошенко «запросила» на своє затримання послів провідних європейських держав та США, а також посла Євросоюзу, які висловили свій протест у зв'язку з незаконним затриманням Тимошенко. Чимало іноземних дипломатів зажадали особистих зустрічей із Пшонкою та президентом Януковичем. Ряд державних діячів Європи та США у зв'язку з запланованим арештом Тимошенко дзвонили Януковичу, висловлюючи свою стурбованість. Янукович дав команду відступити. Замість звинувачення Тимошенко зачитали рішення про закриття кримінальної справи та її звільнення.

Однак слідом за цим проти Тимошенко стали порушувати нові кримінальні справи. Насамперед згадали про газові угоди з Росією, підписані її урядом у 2009 році. У Верховній Раді за ініціативою Партії регіонів була створена Тимчасова слідча комісія з метою пошуку «ознак державної зради в сфері економічної безпеки України». За місяць (11 квітня) комісія представила доповідь, в якому Тимошенко звинувачували у підробці директив щодо газових угод при переговорах з Росією, а регіонали звинуватили Тимошенко у «зраді національних інтересів України», підписанні «кабальних для України угод» та змові на користь Росії при підписанні газових контрактів.

Того ж дня Генеральна прокуратура, базуючись на висновках комісії, порушила проти Тимошенко кримінальну справу «за перевищення влади й службових повноважень при укладанні газових угод». Тимошенко підозрювалась у завданні збитків у розмірі 195 млн доларів. Звинувачення проти Тимошенко підтримали власник «РосУкрЕнерго» Дмитро Фірташ, колишній президент України Віктор Ющенко (чого вже зовсім не очікували) та лідер партії «Фронт змін» Арсеній Яценюк. Вони заявили, що «Тимошенко працювала на Росію», «зрадила Україну за рік до Януковича» й «тягне нас в московську кабалу».

24 червня 2011 року Генпрокуратура Україна пред’явила Тимошенко обвинувачення за частиною 3 статті 365 Кримінального кодексу України: «Перевищення влади або службових повноважень, якщо вони спричинили тяжкі наслідки». Санкція статті передбачала позбавлення волі строком від 7 до 10 років. В обвинуваченні вказувалося, що прем’єр-міністр України Тимошенко Ю.В., навмисно, виходячи з власних інтересів, усвідомлюючи безпідставність та необґрунтованість вимог російської сторони на переговорах під час спільної зустрічі керівників урядів обох країн, ВАТ «Газпром» та НАК «Нафтогаз України»… прийняла вказані невигідні для України умови»[38]. Тимошенко також інкримінували перевищення повноважень згідно з Законом України «Про Кабінет Міністрів України» про одноосібне підписання «директив уряду». Екс-прем’єра звинуватили в нанесенні збитків на суму 195 млн доларів, які тягнули за собою тяжкі наслідки для компанії «Нафтогаз України».

Тимошенко та її адвокати заперечували пред’явлені обвинувачення та доводили, що проведений у 2009 році міжнародний аудит компанії «Нафтогаз Україна» не виявив перевищення витрат, а загальна вартість технологічного газу, потраченого у 2009 році, була меншою, ніж у 2008 році[39]. Стосовно «директив Кабміну» Тимошенко стверджувала, що директив уряду вона не підписувала, а підписала директиву прем’єр-міністра міністру палива та енергетики, а він, в свою чергу, дав вказівку «Нафтогазу України» підписати договір. А оскільки міністерство, очолюване Дубиною, мало виключне право щодо управління «Нафтогазом України», для підписання договорів він директив уряду не потребував[40].

Тоді Юлія Тимошенко звернулася до окружного суду Манхеттена (Нью-Йорк) із зустрічним позовом проти швейцарської компанії Фірташа «РосУкрЕнерго» з вимогою повернути Україні газ обсягом близько 12 млрд кубометрів, оскільки «Нафтогаз України», за рішенням Стокгольмського арбітражного суду (від 8 червня 2010 року), викупила вказаний обсяг газу. Українську сторону у цій справі представляв міністр Юрій Бойко, який мав відношення до компанії «РосУкрЕнерго». Проте даний розгляд нічим не закінчився, бо Тимошенко та Фірташ, котрих викликали в якості свідків у справі, до суду не з’явилися[41].

Тимчасова депутатська комісія, що займалася розслідуванням діяльності уряду Тимошенко, згадала й про нібито наявний борг компанії ЄЕСУ, що належала Тимошенко, перед Міністерством оборони Росії на суму понад 300 млн доларів, який Тимошенко так і не повернула. Комісія зробила висновок, що Тимошенко витратила ці гроші на свою президентську кампанію в обмін на підписані газові угоди. При цьому уряд Азарова офіційно заявив, що Україна не буде розраховуватися з Росією за борги ЄЕСУ.

Російська сторона ніяк не відреагувала на цю дискусію в Україні. Тим часом у жовтні 2008 року прем'єр-міністри Росії та України Путін та Тимошенко підписали міжурядовий меморандум про ціну на газ на 2009 рік — 250 доларів за 1000 кубометрів. Ющенко був цим вкрай незадоволений і звернувся з вимогою припинити переговори та відкликав українську делегацію з Москви. Формальним приводом для відкликання делегації послужила заява керівника «Газпрому» О. Міллера про те, що російська сторона не підпише нового договору, аж поки Україна не погасить свою поточну заборгованість.

У відповідь на демарш українського керівництва «Газпром» в січні 2009 року запропонував нову ціну для України за російський газ — 400 доларів за 1000 кубометрів (з урахуванням накопиченого боргу з боку «РосУкрЕнерго» на суму 1,7 млрд доларів). Через це перемовини зайшли в глухий кут. Однак Тимошенко в результаті тривалих та складних консультацій спромоглася знайти взаємовигідне рішення й щодо ціни за газ, й щодо транзиту російського газу територією України. Зрештою, їй фактично вдалось знизити ціну на 2009 рік до 232 доларів за 1000 кубометрів — при тому, що світові ціни були значно вищими.

Сам суд над Тимошенко щодо «газового питання» розпочався в Печерському суді Києва 24 червня 2011 року. Суддя для ведення справи був призначений особисто президентом Януковичем, без оголошення конкурсу та здачі необхідних іспитів у вищих судових інстанціях, що, звичайно ж, було серйозним порушенням законодавства та свідчило про змову президента з судом, що вів справу Тимошенко. Напередодні вранці перед будівлею суду зібралася багатотисячна юрба прихильників екс-прем'єра, депутати та представники міжнародних організацій. Тимошенко зажадала об'єднати її справу з іншими справами, зокрема щодо митниці та «Нафтогазу», або навіть припинити справу без розгляду «як явно сфальсифіковану», але суд відхилив її клопотання. Тоді Тимошенко виступила з 40-хвилинною промовою, де розкрила багато таємниць щодо газових угод, укладених українським урядом до неї. Вона вимагала притягнути до кримінальної відповідальності колишніх прем'єр-міністрів та навіть президентів, які купували російський газ за ще вищими цінами.

22 липня прокуратура зачитала овинувачення Тимошенко, очевидно, підготовлене поспіхо і з численними помилками. Усі обвинувачення на свою адресу Тимошенко відкинула. Почалися допити свідків, серед яких були міністри, чиновники, депутати та навіть екс-президент Ющенко. Суддя дозволив також виступити двом представникам захисту Тимошенко. Однак свідки обвинувачення дали свідчення на користь Тимошенко, через що припинили пряму трансляцію судового засідання. Депутати, що залишились на слуханні, знімали перебіг процесу на свої мобільні телефони.

Багато свідків, яких запросила сторона обвинувачення, дали свідчення про те, що підписані Тимошенко газові угоди не нанесли шкоду державі. Адже з урахуванням знижки на газ, якої домоглась екс-прем’єр та за рахунок викупу газу із українських газових сховищ, ціна на блакитне паливо стала оптимальною. Представник Інституту держави та права України намагався роз’яснити суду, що прем’єр не перевищила своїх повноважень, оскільки підписала «директиви прем’єр-міністра», а не «Кабінету міністрів». Статус Тимошенко дозволяв їй давати вказівки та доручення «Нафтогазу України» як підлеглій Кабінету міністрів України структурі, тому закон не порушила. Олег Дубина, колишній голова «Нафтогазу України», що також виступив як свідок, вказав, що Росія свідомо підвищила ціну на газ, щоб проблема «газових угод» з економічної переросла в політичну.

Через часті суперечки з суддею та непередбачувані репліки з боку Тимошенко під час виступу свідків суддя неодноразово виводив Тимошенко із зали суду, а 5 серпня її арештували безпосередньо в залі суду «за системні порушення» і за те, що вона «перешкоджала допиту свідків». Арештували її якраз того дня, коли в суді в якості свідка виступав діючий прем’єр-міністр України Микола Азаров.

На думку самої Тимошенко, причиною арешту стали її незручні запитання до прем'єр-міністра стосовно корупційних зв'язків Азарова та «РосУкрЕнерго», а також щодо бізнесу його сина, заснованого на бюджетних асигнуваннях. Арешт Тимошенко в залі суду можна було пояснити ще й тим, що в цей період багато «свідків обвинувачення», зокрема колишній заступник генпрокурора Тетяна Корнякова та екс-міністр економіки України Юрій Продан, почали давати свідчення, які виправдовували Тимошенко та явно не сподобалися «сценаристам» судових слухань.

Факт арешту Тимошенко викликав хвилю обурення мітингуючих, які щоразу збирались біля будівлі суду та намагались прорватися до приміщення, де йшли слухання, через задній дворик. Однак бійці ОМОНу (загону міліції особливого призначення) зуміли перевезти Тимошенко до слідчого ізолятора Лук'янівської в'язниці міста Києва. Ситуація була вельми неоднозначною. Тимошенко не без підстав вважала, що Янукович планує її вбити. Тому після арешту вона виступила з відповідною заявою: «Я хочу заявити, що у мене немає жодної схильності до самогубства. Трюки, які вони виконали з Кірпою та Кравченком, їм повторювати не варто. Я ніколи не покінчу своє життя самогубством».

Вибухнув міжнародний скандал. Низка країн висловила незадоволення перебігом судового процесу, що мав відверто політичний і замовний характер. Європейський союз, США та лідери кількох держав висловили свою занепокоєність тим, що трапилось та зажадали негайного звільнення колишнього прем'єр-міністра України. Навіть російський МЗС виступив із заявою, що всі договори між двома країнами були укладені відповідно до національного законодавства обох держав, міжнародного права та відповідних вказівок президентів Росії та України.

З великою цікавістю громадськість очікувала виступу Ющенка. Його свідчення викликали полярну реакцію: «радісну» у прихильників влади, негативну у прихильників Тимошенко. Ющенко заявив, що Тимошенко приховувала від нього реальну ціну на газ та те, що він не відкликав голову «Нафтогазу» Дубину з переговорів. Хоча численні свідчення очевидців вказували на протилежне, а російська сторона підкреслила, що переговори були припинені за вказівкою Ющенка. Поведінка Ющенка в суді явно диктувалась захистом інтересів посередницької фірми «РосУкрЕнерго», хоча особисто Ющенко перед суддями свою причетність до цієї компанії заперечував.

При виході із залу суду прихильники Тимошенко, скандуючи «Ганьба!», закидали автомобіль екс-президента України яйцями. Комітет протидії диктатурі, що складався з одинадцяти опозиційних партій, зажадав від «Нашої України» виключити Ющенка з числа почесних голів партії, а Тимошенко на знак обурення відмовилася ставити Ющенкові питання, зазначивши лише, що не згодна з його показами. Вона зазначила, що буде давати свідчення лише після того, як до її справи долучать підписані у 2009 році контракти між «Нафтогазом України» та «Укртрансгазом» про закупівлю технічного газу, що визначали ціну за газ та аудиторський звіт міжнародної аудиторської компанії «Ernst & Young» щодо діяльності НАК «Нафтогаз України» за 2009 рік. Проведений аудит засвідчив відсутність збитків у «Нафтогазу України» по «технічному газу» при реалізації домовленостей між Україною та Росією. Ці важливі документи, проте, так і не були долучені до справи. Замість них суддя взяв до уваги «комісійну довідку з окремих питань фінансово-господарської діяльності НАК «Нафтогаз» за 2008–2009 рік», складену за вказівкою Азарова групою експертів без залучення міжнародних незалежних аудиторів. До справи не були долучені також документи, представлені екс-міністром економіки Проданом, які свідчили про те, що жодних директив Кабміну не існує. Натомість були видані «директиви» прем'єр-міністра Тимошенко, що допускається законом.

Генеральна прокуратура будувала свої звинувачення на тому, що регламент Кабінету міністрів не передбачає за прем'єр-міністром права видавати особисті директиви. Тому Тимошенко судили не тільки «за порушення закону», а й за «дії, які в законі не описані як дозволені». Хоча у перебігу судового розгляду виявили, що на документах, виданих екс-голові «Нафтогазу України» Дубині, було написано тільки слово «директиви» (без слова «уряду»), а внизу стояв підпис Тимошенко як прем'єр-міністра.

В судовому процесі у вересні 2011 року оголосили невелику перерву «для ознайомлення з матеріалами справи». Політичні аналітики вважали, що це було пов'язано з переговорами України з ЄС, які тоді проводилися у зв'язку з підготовкою договору про асоціацію України з Європейським союзом. Європейська комісія висунула однією з умов такого підписання «припинення переслідування опозиції» та зокрема Юлії Тимошенко. Пункт цей залишався одною з важливих вимог ЄС до політичного керівництва України під час всього переговорного процесу про асоційоване членство країни в ЄС.

11 жовтня 2011 року суд визнав Тимошенко винною за частиною 3 статті 365 Кримінального кодексу України (перевищення влади та службових повноважень) та засудив її до семи років ув’язнення із забороною обіймати державні посади протягом трьох років після відбуття покарання. Суд також задовольнив цивільний позов «Нафтогазу України», який вимагав у Тимошенко компенсації збитків, нанесених цій компанії внаслідок підписаних угод у січні 2009 року на суму 189,5 млн доларів США. Тимошенко ж заявила, що її судять не за підписання угод, а за те, що в результаті їх підписання усунули посередника «РосУкрЕнерго». Одночасно Янукович захотів знищити свого політичного противника та можливого конкурента на президентських виборах 2015 року. Янукович назвав арешт Тимошенко «прикрим випадком», який заважає європейській інтеграції України, й цим обмежився, не згадавши, що вирок зачитував призначений ним суддя.

Харківські меморандуми 2010 року

Запроторивши Тимошенко за ґрати, Янукович активно взявся за зовнішню політику. Спершу він вирішив віддячити Росії за підтримку в президентських перегонах, тому 21 квітня 2010 року без попереднього обговоренням з парламентом України чи громадськістю Янукович підписав у Харкові з президентом Російської Федерації Дмитром Медведєвим так звані Харківські меморандуми, що передбачали кардинальні зміни щодо умов договору про перебування Чорноморського флоту Росії в Криму.

Харків обрали місцем для підписання угод не випадково. В народі Харків давно іменувався «столицею українсько-російських відносин» через проведення там регулярних зустрічей перших осіб обох країн. І цього разу «першу столицю України», що знаходилась на Сході, що політично підтримував Януковича, знову обрали місцем для підписання важливих зовнішньополітичних документів.

Переговори заторкували широкий спектр питань двосторонніх відносин, але головними з них були взаємопов'язані домовленості щодо газу та Чорноморського флоту. Відповідно до доповнення до контракту від 19 січня 2009 року, підписаним ще Тимошенко, Росія пішла на поступки в ціні на газ, погодившись знизити ціну на 30 %, але не більше ніж на 100 доларів за тисячу кубометрів. Формально кажучи, знижена була не ціна, а митні платежі, які Україна тепер не повинна була платити Російській федерації. Щоправда, для зниження митних платежів потрібне було рішення уряду Росії, а його так і не прийняли. Крім того, в угоді вказувалося, що фактична ціна на природний газ, що поставляється в обсязі понад 30 млрд кубометрів у 2010 році та 40 млрд кубометрів на рік, починаючи з 2011 року, зниженню не підлягає. Проте фактична ціна в документі не була зафіксована, тому сторони могли в майбутньому її коригувати.

Реально ця ціна була ідентична тій, про яку на 2009 рік у свій час домовилася Юлія Тимошенко, посаджена Януковичем у в'язницю. Але Тимошенко наполягла на взаємоув’язці ціни на газ з ціною на транзит російського газу через Україну — підвищення ціни на газ вело до автоматичного підвищення цін на його транзит. У «Харківських меморандумах» Януковича цей пункт був відсутній. Щоправда, Янукович наполіг, щоби з газового контракту 2009 року було вилучено пункт 6.6, який припускав штрафні санкції для України, якщо вона придбає газу на 6 % менше місячного обсягу поставок[42].

З порушенням дипломатичного протоколу «Доповнення» було підписане тільки російською мовою, а не російською та українською — офіційними мовами обох країн. Суттєвих змін до підписаної у 2009 році Юлією Тимошенко загальної угоди не внесли. Проте, в обмін на незначні комерційні поступки в газовій угоді, Янукович зробив важливі стратегічні поступки у питанні щодо Чорноморського флоту, пішовши на порушення 17-го пункту Конституції України, який недвозначно вказував, що «на території України неможливе розміщення іноземних військових баз».

Варто зазначити, що всі попередні президенти України, за винятком Ющенка, закривали на це очі в обмін на непрозорі схеми українсько-російських газових домовленостей. Ющенко чітко поставив питання про те, що 28 травня 2017 року, після закінчення терміну базування російського Чорноморського флоту, всі об'єкти його дислокації (а їх було понад 4600) повинні перебазуватись на територію Росії. Це обійшлося б російському бюджету (за оцінками експертів) приблизно в 10 млрд доларів. Україна ж одержувала від Росії в рахунок оренди за базування російського Чорноморського флоту 100 млн доларів щорічно. За 10 млрд вона могла залишатися в Криму ще ціле століття.

Відповідно до нової угоди, затвердженої президентом Януковичем, термін оренди російським Чорноморським флотом (ЧФ) баз в Севастополі продовжувався на 25 років, аж до 2042 року. Також російська сторона отримувала дозвіл на модернізацію застарілої частини флоту, поставленої на бойове чергування ще за радянських часів. Головна проблема ЧФ для Росії полягала в тому, що російський флот в чорноморській акваторії мав серйозні обмеження в тоннажі через встановлені Туреччиною обмеження при проходженні військових судів через Дарданелли. Забезпечити собі стратегічну перевагу в Чорноморському регіоні Росія була не в змозі. У Румунії, Болгарії та Туреччині перебували військово-морські бази НАТО. 6-й флот США контролював Середземне море. Запланована Росією купівля двох новітніх кораблів підтримки десанту типу «Містраль» у Франції не сильно змінювала загальний баланс сил[43].

Буквально через тиждень після підписання угод про ЧФ відбулася їх ратифікація в парламентах обох країн. Якщо в Росії ця процедура пройшла непомітною, то в Києві розігралася справжня драма. Опозиційні депутати блокували трибуну, закидали спікера Верховної Ради яйцями і заважали обговоренню питання про ратифікацію угоди. Деякі депутати кидали в бік президії димові шашки, перетворивши сесійну залу парламенту на справжнє поле битви. Однак, незважаючи на «бойові умови», в яких були змушені працювати члени контрольованого Януковичем українського парламенту, 27 квітня більшістю голосів «Харківські угоди» були ратифіковані. Опозиція на знак протесту покрила свої місця жовто-блакитним прапором України й залишила залу засідань[44].

Створення Януковичем «вертикалі влади»

Як і більшість його попередників, Янукович почав з модної для широкого загалу теми скорочення чиновницького апарату. Навіть власну адміністрацію він намагався скоротити на двадцять відсотків. Знов перейменувавши Секретаріат (названий так за доби Ющенка) в Адміністрацію президента, він призначив її очільником мільйонера Сергія Льовочкіна. Останній володів портфелем цінних паперів іноземних компаній та низкою міноритарних пакетів акцій українських підприємств, в тому числі «Кримсодою» (хімічна галузь), ГАЗТЕКом (дистрибуція газу), «Укррічфлотом» та «Inter Media Group». Власне, Льовочкін «по жизні» здійснював консалтинговий супровід Януковича. І тоді, коли той був губернатором Донецької області, й потім, коли один був помічником президента Кучми, а другий — прем'єр-міністром. Тепер вірний зброєносець очолив офіс президента країни.

Вже у лютому 2010 року, відразу ж після свого обрання, Янукович створив Національний антикорупційний комітет, Комітет економічних реформ при президенті та Раду регіонів з метою взаємодії центральних органів влади з органами місцевого самоврядування. Він дав зрозуміти, що українська залишиться єдиною державною мовою (всупереч власній передвиборчій обіцянці надати російській мові статус другої державної), підкресливши при цьому, що Україна буде неухильно дотримуватися Європейської хартії регіональних мов. У 2012 році Верховною Радою України дійсно був прийнятий закон про регіональні мови, який, по суті, став юридичним прикриттям легалізації російської мови як офіційної у південно-східних регіонах та в Криму. В той самий час не мала успіху спроба компактно розселених національних меншин (румунів, поляків, болгар та інших) використовувати цей закон для надання своїм мовам статусу регіональних.

До кінця першого року свого правління Янукович обмежив державне регулювання господарської діяльності, виключивши 23 види врегульованої господарської діяльності із загального списку, що налічував 66 позицій. Для суб'єктів інвестиційної діяльності було спрощено порядок надання послуг. На жаль, це не привело до «навали» іноземних інвесторів до України. Янукович також скасував військову повинність у вигляді проходження обов'язкової військової служби, зробивши акцент на професійній армії, яка так і не стала системною боєздатною силою.

Напередодні нового, 2011 року, не зважаючи на численні протести дрібних та середніх підприємців, був прийнятий новий Податковий кодекс України. Передбачаючи скорочення місцевих податків втричі, він не змінив податковий тягар для вітчизняного виробника. Навпаки, дрібний та середній бізнес стали ще більш залежними від органів влади, з якими вони були змушені ділитись своїми прибутками. Проте настав рай для українських мільярдерів, системно пов’язаних з владою. Всі великі компанії, що мали близькі зв’язки з президентом та його оточенням, змогли суттєво збільшити свої статки. Лише впродовж першого року правління Януковича число українських «олігархів» збільшилося з 8 до 21. Разом вони оцінювались в 58 млрд доларів, що приблизно на 20 млрд перевищувало видаткову частину бюджету України[45].

Вирішивши виправити помилки Ющенка у сфері децентралізації влади Янукович почав формувати свою «вертикаль». Спочатку він домігся того, що його партія в союзі з комуністами, блоком Литвина, а також депутатами-«тушками», що вийшли з «Батьківщини» та «Нашої України», створила правлячу коаліцію «Стабільність і реформи». Власне, саме її зусиллями відправили у відставку уряд Тимошенко. Після цього Янукович змінив губернаторський корпус держави та голів районних адміністрацій. Були змінені всі ключові міністри та судді Конституційного Суду, призначені за квотою президента.

Але найголовніше, що вдалось зробити Януковичу, це скасувати політичну реформу 2004 року та повернути собі повноваження глави виконавчої влади. Після звернення 252 народних депутатів, зорієнтованих на президента, до Конституційного Суду України, ті зміни, що внесли до Конституції 2004 року, були визнані неконституційними. Це дозволило правлячій більшості змінити форму правління в країні й повернутися від парламентсько-президентської республіки до президентсько-парламентської. Баланс владних повноважень було суттєво змінено на користь президента, якому вдалось підкорити собі ще й виконавчу гілку влади. Після цього Янукович фактично ввів цензуру в засобах масової інформації, а олігархи з його найближчого оточення стали власниками найбільших медіа-холдингів та прибуткових ЗМІ. Опозиція в цій ситуації могла лише констатувати ствердження в країні автократичної системи правління та безпорадно протестувати проти узурпації Януковичем державної влади.

У сфері зовнішньої політики Янукович (відомий своєю проросійською позицією) несподівано для багатьох розкритикував ідею створення союзу Росії, Білорусі та України. Президент 1 квітня 2010 заявив, що «стратегічним напрямом української зовнішньої політики є інтеграція до Європейського Союзу». Одночасно він ліквідував міжвідомчу комісію з питань підготовки України до вступу в НАТО та Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції, створені у 2006 році Ющенком, а у липні 2010 року підписав закон про основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики держави, в якому остаточно відмовився від курсу на вступ до НАТО, заявивши про принциповий позаблоковий статус України.

Оголосивши «хрестовий похід» проти корупції, Янукович та його оточення взяли на озброєння рейдерську систему захоплення бізнесу як у своїх політичних конкурентів, так і у союзників. Експерти ОБСЄ зафіксували понад 50 випадків рейдерських захоплень бізнесу оточенням Януковича з використанням корумпованих правоохоронних органів, судів, прокуратури, податкової інспекції та міністрів. Власників змушували ділитися своїм бізнесом, віддаючи 50 %, а то й відбирали цілий бізнес з допомогою «дресированих» судів. За даними Антирейдерського союзу підприємців України за час президентства Януковича 7 тисяч українських компаній були у той чи інший спосіб атаковані «сім’єю», а до сфери «корпоративних інтересів» мафіозної Сім'ї Януковичів входила, без жодного перебільшення, вся територія України.

Рейдерство Януковича обумовлювалося необхідністю отримати півтора мільярда доларів для президентської кампанії 2015 року — для підкупу 15 мільйонів виборців, виходячи з розрахунку 100 доларів за один голос. Ось так описав цю систему тотального розбещення електорату голова Антирейдерського союзу Андрій Семидідько:

«Рейдери діяли достатньо простими методами. Наприклад, спочатку потрібно було знайти прибуткову компанію. Потім — ініціювати перевірку податковою [поліцією], й відповідно до її результатів порушити кримінальну справу. На основі матеріалів справи проводилася так звана «фіксація» власника, на якого виходили рейдери з пропозицією. Зазвичай варіантів було небагато: йому пропонували платити регулярно «дань» у розмірі 30–50 % від прибутків компанії або ж поступитися правом власності. При цьому або частина компанії виводилася в офшор, або ж зміни в складі власників просто не реєструвалися — тобто де-юре склад власників залишався попереднім, а де-факто існував протокол засідання, у відповідності до якого одні власники виходили, а інші входили… За Януковича були створені чи не ідеальні умови для успішного рейдерства. Вся система була побудована так, що на протиправне відчуження власності з готовністю йшли всі причетні особи. Масштаб явища вийшов далеко за рамки «покриття потреб» самого родинного клану Януковичів. Іноді люди «працювали», прикриваючись «сімейними інтересами»… Нерідко, коли відповідна «рознарядка» опускалася до рівня області — до прокурора або ж чиновника… суми поборів зростали вдвічі — за рахунок власних апетитів місцевих чиновників. У сферу такого інтересу «сім’ї» входили цілком публічні та великі компанії».

Так з рахунків всесвітньо відомої горілчаної компанії «Nemiroff» на базі кримінальної справи упродовж трьох років було виведено більше 50 млн доларів на підставні фірми, близькі президенту Януковичу[46].

Кримінальне переслідування політичних противників торкнулося не лише Юлії Тимошенко та міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, але й міністра економіки Богдана Данилишина, міністра оборони Валерія Іващенка, депутата Ігоря Макарова та екс-замголови «Нафтогазу України» Ігоря Діденка, екс-голови митної служби України Анатолія Макаренка та багатьох інших. Янукович навіть замахнувся на колишнього президента Леоніда Кучму, якому інкримінували причетність до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе, що дозволило Януковичу тримати в напруженні не лише Кучму, але й все бізнес-оточення колишнього президента.

Правління «проффесора» Януковича запам’ятається нащадкам не тільки відсутністю економічних реформ та політичними метаннями між Митним та Євросоюзами, але й надзвичайно уповільненою вимовою Першої Особи та його численними стилістичними та змістовими ляпами в офіційних промовах та імпровізаціях. Він називав російську поетесу Анну Ахматову — Анною Ахметовою, а російського письменника Антона Чехова — українським поетом. Він вважав, що вчений-славіст Гулак-Артемовський був вихідцем з донбаського міста Артемівська. Він поділяв Євразію на Азію та Євразію, а виступаючи перед жителями Кіровограда називав їх жителями Чернігова. Словаччину іменував Словенією, а Іран плутав з ураном. На переговорах з президентом Туркменістану він утнув про те, що Україна завжди товаришувала з Казахстаном, а студентам-медикам настирливо радив бути вірними клятві Піфагора.

Створена Януковичем, за прикладом російської, жорстка вертикаль влади нібито гарантувала спокій та порядок в державі, а постійні словесні казуси, що траплялись з президентом-неуком потішали тих, кому вистачало почуття гумору, аби сміятись над недолугістю новоявленого диктатора. Україна, наче та пружина, поступово стискалась, аби врешті-решт розпружитись на Майдані 2014 року.