Третя світова: Битва за Україну

Розділ 14 «Російська весна» у Кремлі та в південно-східній Україні

Після кримських березневих подій 2014 року у південно-східній Україні заговорили про «бандерівську загрозу». Основою для таких побоювань стали численні заяви націоналістичної партії «Свобода» та представників «Правого сектора» про те, що після Києва вони підуть на Схід. Однак ані на українську столицю, ані на Схід праві партії не пішли. А на президентських виборах кандидат від «Правого сектора» набрав 0,7 % голосів (для порівняння — український олігарх єврейського походження Вадим Рабінович набрав 2,27 % голосів виборців, тобто виявився втричі популярнішим).

Під час Євромайдану у Києві та на Сході України відбулися мітинги прихильників Євромайдану, що вимагали приструнити олігархію та повалити режим Януковича. Однак, з часом, гасла протестувальників на південному сході почали змінюватися, хоч ані соціальний, ані етнічний склад населення регіону не змінився. Південно-східна Україна ставала базою боротьби проти «бандеризації» України, а процес пробудження там громадської активності отримав назву «Російської весни».

Насправді «російська весна» була справжньою російською диверсійною операцією, що проводилась в Україні російськими спецслужбами з метою дестабілізації політичної ситуації. З лютого 2014 року в операції «Російська весна» брали участь три сили: місцева російська агентура та агенти впливу; місцеві проросійські «сепаратисти» та «ополченці»; кадрові диверсанти спецпідрозділів російських ГРУ та ФСБ, з тих, яких в радянські часи відправляли до Африки та Латинської Америки для влаштування там заколотів та громадянських війн. Тільки говорити тепер можна не португальською чи іспанською, а рідною російською, що значно спрощувало роботу диверсантів та ускладнювало боротьбу з ними правоохоронним органам України. Проміжною ціллю «російської весни» стало розв’язання інформаційної війни, провокація міжетнічних, міжрелігійних та міжрегіональних зіткнень та створення умов для введення в Україну російських військ для окупації спочатку частини України, а згодом і всієї її території. Звичайно, за політичну та геополітичну мету операції правила ліквідація української державності.

Детонатором вибуху «російської весни» на південному сході України послужила відміна Верховною Радою України Закону про регіональні мови, що давав російськомовним українцям практичну можливість використовувати російську мову як офіційну на південному сході України та в Криму. Непродумане рішення українських парламентарів в буквальному сенсі підірвало Крим та південний схід, а «російська весна» поширилася Україною перш за все під зручним для Росії гаслом захистити російську мову та російськомовне населення від «засілих у Києві бандерівців».

Розпочатий у Києві та в Західній Україні процес захоплення прибічниками Євромайдану обласних адміністрацій, знесення пам’ятників Леніну, споруджених на території країни радянським режимом, відсторонення від влади губернаторів та мерів міст, самосуди та побиття, зокрема прив’язування до «ганебного» стовпа губернатора Волині правили за факти початку «бандерівського наступу». Для жителів східних областей зазначені дії не здавались правильними, хоча до початку «російської весни» Януковича та його клан вони також недолюблювали.

На цьому тлі розпочатий 22 лютого 2014 року у Харкові на з’їзді місцевих органів влади «процес об’єднання» південного сходу України охопив Харківську, Донецьку, Луганську та Запорізьку області. Радикальні елементи південного сходу також почали захоплювати обласні адміністрації, будівлі Служби безпеки та МВС. Зовнішньо протести та заворушення дзеркально відображували аналогічні січневі-лютневі протести в Західній Україні. Однак мали інший зміст. У Харкові на з’їзді пролунали заклики до місцевих органів влади взяти владу в регіонах у свої руки. Київ розцінив це як заклики до сепаратизму. Прибічників вказаного руху стали називати «сепаратистами», хоча безпосередньо ані на з’їзді, ані на перших демонстраціях у Харкові, Донецьку та Луганську заклики до сепаратизму не звучали. Вони пролунали пізніше — після того, як серед протестувальників почали з’являтися молоді та агресивні люди, які прибули з Росії, переважно з прикордонних з Україною областей Російської Федерації — Білгородської, Воронезької та Ростовської.

Поступово ситуація стала загострюватися та виходити з-під контролю. Доходило до взаємного побиття активістів. Агресивність проявляли швидше не євромайданівці, а проросійськи налаштовані мітингувальники, з добрим фізичним вишколом. В битвах брали участь не стільки проросійські громадські організації, як організації на зразок харківського «Оплоту», що згуртував у своїх лавах спортсменів, професіональних вуличних та рингових бійців, що займалися східними бойовими одноборствами та вміли не лише розмахувати кулаками, але й бейсбольними бітами. Згодом дані організації, як правило, відходили, зокрема до Донбасу, та вливалися там у лави озброєної місцевої самооборони, яку підтримували російські військові, що їх перекинули на південний схід України з Росії та Криму.

Протести на Південному Сході набували все більш й більш антиурядового характеру. Чулись постійні заклики до повалення «київської хунти» (термін було введено в обіг російською пропагандою у березні 2014 року) та приєднання до Росії. Склад «демонстрантів» корінним чином змінився. Він поповнився найманцями з Росії, відставними офіцерами з Криму, проросійськи налаштованими «ополченцями» та навіть кримінальними елементами, що їх сепаратисти звільнили з в’язниць і СІЗО.

Якщо на початковому етапі вуличні демонстрації на південному сході країни мали мирний характер, то тепер керовані агентами російських спецслужб демонстранти перетворилися на організовані військові формування, озброєні та фінансовані з джерел невідомого походження. Під підозрою опинились: з одного боку Росія, а з іншого — колишній президент України Янукович, що переховувався в Росії, плюс його люди.

Розгорнута проти України пропагандистська війна російських ЗМІ вражала своїми примітивністю та необ’єктивністю. Однак вона виявилася достатньо ефективною, тим паче, що в пропагандистській війні активну участь на боці Росії брали видатні діячі російської культури. На противагу цьому представники української культури виступили зі зверненням до своїх російських колег та друзів із закликом «проявити повагу до прагнення українського народу продовжити творення своєї державності на правових засадах після падіння корумпованого, замішаного на крові власного народу» режиму Януковича. «У нас немає фашистів, немає екстремістів, — йшлося у зверненні, — Є велике бажання жити у вільній країні. Ми закликаємо підтримати українське в його праві відстояти свою незалежність та допомогти зупинити війну між дружніми братським російським та українським народами, зупинити військове вторгнення Росії на територію України!»

Плани Путіна

До повалення президента Януковича в Україні мало хто допускав, що Росія може розпочати військове вторгнення. Здається, таку небезпеку не передбачали ані українські військові, ані суспільство. Ситуація змінилась після російської окупації та анексії Криму. Тепер російське вторгнення на материкову Україну виглядало цілком реальним. Катерина Горчинська, головний редактор видання Kyiv Post, оприлюднила документ «Про кризу в Україні». За її словами, документ, розроблений Радою безпеки Росії та отриманий з надійного джерела, містив план окупації України. Він передбачав включення до складу Росії Криму, одинадцятьох українських областей та Києва:

«По-перше, тільки повне входження територій російських областей України, а саме: Криму, Луганської, Донецької, Запорізької, Дніпропетровської, Чернігівської, Сумської, Харківської, Київської, Херсонської, Миколаївської та Одеської областей до складу РФ може гарантувати мир, безпеку та процвітання їх населенню, а також надійний захист інтересів Росії. По-друге, реалізувати дане завдання можна, лише встановивши контроль над «матерью городов русских», столицею України, містом-героєм Києвом».

Документ підготували задовго до початку безладів на сході України та окупації Росією Криму. Бо він передбачав розгін Майдану та розпуск Верховної Ради для встановлення одноосібної влади Януковича. «Період хаосу» Росія планувала використати у своїх політичних інтересах, намагаючись зокрема «забезпечити нейтралізацію найвидатніших представників бандерівської опозиції», провести «стабілізаційні заходи» з метою створення сприятливих умов для подальшої участі України в інтеграційні процеси СНД та відсторонення від влади прихильників вступу України до ЄС та НАТО.

Ще на Бухарестському саміті НАТО у квітні 2008 року, за декілька місяців до російського вторгнення до Грузії, президент Путін відкрито заявив, що Україна — держава, яка не відбулась, і багато українських територій, приєднані до України Росією в різні історичні періоди, потрібно повернути. Всі учасники саміту, зокрема, американський президент Дж. Буш, сприйняли висловлювання Путіна за жарт. Не сміявся лише колишній радник президента Путіна з економічних питань Андрій Ілларіонов, який розмістив у своєму блозі статтю «План військових дій проти України». Цей пророчий текст написав не просто політолог, а російський експерт, що багато років пропрацював в Міністерстві оборони Росії.

Третій президент України Віктор Ющенко також мав переконання, що «російський план» щодо України передбачає ліквідацію її як незалежної держави. А тому наполягав на найшвидшому проведенні європейської інтеграції. Процес інтеграції здавався Ющенкові єдиною можливістю уникнути війни та зберегти цілісність України. Про це він заявив ще 21 лютого 2014 року, тобто до анексії Криму. «Розвиток російського сценарію, який полягає… [в] ескалації конфлікту… [та] створенні маріонеткового уряду — треба негайно зупинити, — заявив Ющенко. — Треба створити постійну місію Євросоюзу, яка сприятиме поверненню до європейської інтеграції як гарантії збереження цілісності України, поверненню до миру та стабільності й подальшого проведення реформ у всіх сферах. Європейськими кроками в Україні мають стати ухвалення політичної асоціації, зона вільної торгівлі та запровадження безвізового режиму. Водночас ЄС повинен ввести фінансові санкції та інші обмеження щодо організаторів терору проти українців».

Загалом недооцінка серйозності намірів російського керівництва щодо України мала глобальні наслідки. Більшість політиків, політологів, експертів та спеціалістів у сфері Росії та України вважали, що Путін не наважиться на анексію Криму. Після окупації Криму багато хто вважав, що Кремль обмежиться визнанням «незалежності Криму» та можливим його приєднанням до Митного союзу, однак все-таки не піде на анексію, а тим більше на військове вторгнення на південному сході України. Проте Путін вчинив так, як планував від початку: анексував Крим та приступив до наступного етапу: до засилання на землі України спецпідрозділів ГРУ та ФСБ для організації там «самооборони». Ось одна з перших російських інструкцій, складена для українських «сепаратистів» та «ополченців» південного сходу:

«1. Зайняті будівлі не залишати, а укріплювати. Впродовж нічної частини доби не менше 1000 озброєних осіб мають перебувати у будівлі-таборі. Чоловіки перебувають в загонах, жінки забезпечують продуктами та медикаментами. Організувати цілодобову караульну службу, створити озброєні групи швидкого реагування.

2. В областях — «відрізати» місцеві СБУ. Займати будівлі, вимикати зв'язок, позбавляти дієздатності. СБУ у Києві має втратити опору на місцях. СБУ — противник № 1 і його треба оглушити в будь-який спосіб та висвітити їхню агентуру.

3. Займати регіональні телестудії та розпочинати своє мовлення. Головне — зберегти технічний вихід на телесітку, а журналісти порозбігаються — можна робити що завгодно — показувати ролики з YouTube, зачитувати новини. Головне — надавати свою інформацію.

4. Не вимагати референдумів, а проводити їх. Створювати виборчкоми, вимагати в офіційних виборчкомах списки виборців, домовлятися з типографіями та друкувати бюлетені. Допомогу офіційної влада Донецька, що підтримує референдум, використовувати, але ініціативу їй не передавати.

5. Йти на шахти та проводити агітацію. Поки що це революція молоді та людей похилого віку. Всі інші гарують та п’ють пиво. Шахти мають перейти в режим страйків до повної визначеності ситуації. У випадку об’єднання з Росією застій [в роботі] повністю компенсують.

6. Зв’язатися з «Легітимним» [президентом Януковичем]. Нехай зробить хоча б щось корисне — призначить народних представників губерами [губернаторами] Донецької та Луганської областей.

7. Серед міліції вести пропаганду невтручання та невиконання наказів «для захисту» органів влади, що підпорядковуються хунті. Навіть пасивний захист заборонити. Нема чого панькатися.

8. Частини ВВ [внутрішніх військ] блокувати. Мобілізованих призовників — агітувати організовано перейти на бік народу.

9. Розблокувати кордон з РФ хоча б на декількох ділянках. На західних кордонах південного сходу України, навпаки, встановити блокпости й нікого із Західної України не впускати».

Очевидно, важливі стратегічні рішення (якщо не всі абсолютно) в Росії сьогодні приймаються не колективно, а одноосібно Путіним, для якого його власні інтереси та інтереси його найближчого оточення є визначальними. Хоча, здається, стратегічного плану у Путіна немає. Точніше, план полягає в захопленні всіх тих територій «руського міра», окупація яких видаватиметься можливою. Проте, де бере свій початок та де закінчується «руській мір», сьогодні не знає ніхто — і президент Путін також.

Назад до імперії!

У березні 2014 року, коли Крим окупувала російська армія, багатьом могло видатися, що світ зійшов з розуму. Однак збожеволів не весь світ, та навіть не ціла Росія, а власне тільки невелика група людей, яка керувала нею. Потім, звичайно ж, коли все, що відбувалось, аналізувати спокійно та об’єктивно, то стає зрозуміло, що певна група людей не збожеволіла. В медичному розумінні цього слова вони цілком здорові. Просто вони жили в іншому світоглядно-політичному вимірі, який в Європі вже давно припинив своє існування.

Населення східної та південно-східної України також жило в іншому вимірі. Відірвані у 1991 році від Москви та Києва, вони тепер намагались повернутись до давно зниклого Радянського Союзу, збираючись під червоними прапорами поруч з пам’ятниками Леніну. Вони не розуміли, що путінська Росія це не старий, знайомий їм з дитинства СРСР, а зовсім інший тип державності, де панують дикі ринкові закони. Вони намагались повернутися у минулу епоху.

Почасти у цьому не винні ані теперішні керівники Росії, ані населення південно-східної частини України. Річ у тому, що радянська епоха у 1991 році відійшла стрімко, без пояснень, а люди, що правили Росією у 2014 році, виросли та сформувались до 1991 року. Більшість із них належала до членів КПРС, хтось був номенклатурою комсомолу, хтось працював на КДБ та ГРУ. А це досить специфічні структури. Туди й відбір був специфічний та й робота в цих установах залишала глибокий слід в особистості людини. Цим людям так і не вдалося зрозуміти, чому Радянський Союз — це «погано». Вони щиро вірили, що Радянський Союз — це «добре», а якась зла сила (напевно, Америка) у 1989–1991 рр. цю прекрасну країну розчавила.

З 1991 року було здійснено декілька спроб повернути Росію туди, де вона опинилася сьогодні. Власне, серпневий путч 1991 року став першою спробою повернення. Друга спроба реалізовувалася у жовтні 1993 року, коли російська Верховна Рада, в якій домінували комуністи, здійснили не одну спробу усунути від влади президента Єльцина через імпічмент, саботаж, заклики до повстання. Третя — у березні 1996 року, коли керівник Служби безпеки Єльцина, колишній охоронець Юрія Андропова, генерал Олександр Коржаков, керівник Міністерства безпеки Росії (наступника КДБ) Михайло Барсуков та їх ставленик віце-прем'єр Олег Сосковець (планований заколотниками на посаду президента Росії) намагались скасувати або перенести президентські вибори, запровадивши надзвичайний стан.

Надзвичайний стан планували ввести через те, що всі проведені в Росії опитування громадської думки на президентських виборах 1996 року прогнозували перемогу кандидату від комуністів Геннадію Зюганову, а не Єльцину. Щоб не втратити владу у 1996 році, завчасно спровокували чеченську війну (з часом її стали називати «Першою чеченською війною», оскільки у 1999 році розпочалася «Друга») — як привід для введення надзвичайного стану та скасування або відтермінування виборів. За планом змовників, Коржаков зобов’язувався знайти спосіб усунути Єльцина: змусити його піти у відставку, замінити його Олегом Сосковцем та побудувати Росію нинішнього типу.

Проте у 1996 році російським спецслужбам не вдалося захопити владу. Єльцин відчув інтуїтивно, що Коржаков втілює загрозу для нього та прийняв допомогу з рук російських олігархів на чолі з Борисом Березовським. У 1996 році Єльцин пішов на вибори, відкликав ще не опублікований березневий указ про введення надзвичайного стану, звільнив Коржакова — Барсукова — Сосковця. Чесно чи нечесно, але формально на виборах Єльцин переміг Зюганова з невеликим відривом та в знак подяки віддав важелі керування Росією олігархам — до наступних президентських виборів 2000 року.

У 1999 році почався новий штурм спецслужбами Росії кремлівського бастіону. Переміг Путін. Міг перемогти Євген Примаков (колишній директор Служби зовнішньої розвідки Росії). Міг перемогти архітектор Першої чеченської війни Сергій Степашин (колишній директор Федеральної служби контррозвідки, спадкоємиці Міністерства безпеки Барсукова та радянського КДБ). Всі ці люди були спецслужбовцями. Всі вони розглядалися Єльциним як кандидати на посаду наступника Єльцина, президента Росії. На шахівниці Кремля у 1999 році всі ці фігури загадковим чином розташувались у такий спосіб, що куди не піди — мат: у всіх випадках наступним президентом ставав кадебіст.

Коли у травні 2000 року президентом став колишній директор ФСБ (так називалася тепер колишня Федеральна служба контррозвідки) Володимир Путін, в Росії й за кордоном було чимало незадоволених цим призначенням. Путіна вважали ставлеником Єльцина, людиною Абрамовича, Березовського, Волошина та відповідно ставлеником олігархів. Однак, незадоволені призначенням Путіна мовчали, бо Путін був кадебістом. А це найголовніше. Коли Путін став створювати вертикаль влади, приручив парламент, змінив Конституцію, ввів жорстку централізацію, ліквідував систему бодай не абсолютно вільних, але принаймні не повністю контрольованих центром місцевих виборів й знищив незалежні ЗМІ, всі ніяк не могли зрозуміти: для чого йому це. У березні 2014 року все це стало очевидним: для нового «витка» в історії Росії, для відродження російської імперії. А зануритись у чорторий цього «витка», попередньо не ставши диктатором, неможливо.

Багато сил ідеологи ФСБ витратили для створення ідеології для «народу». Адже як можна управляти «народом» без ідеології? Радянський Союз, на думку Путіна та його оточення, тримався на двох стовпах: комуністичній ідеології та КДБ. На користь необхідності створення нової ідеології висловлювався зокрема головний кремлівський ідеолог та технолог В'ячеслав Сурков. Придумати він нічого нового не зміг, хоча дуже старався. Коли на вищі державні посади стали просувати Дмитра Рогозіна, відвертого російського «фашиста з людським обличчям», призначивши його зокрема віце-прем'єром, який курує російський військово-промисловий комплекс (ВПК), вдалось остаточно сформувати нову ідеологію. Нею виявилась ідеологія російського націоналізму.

Наклавши національну ідею на ще одне зізнання Путіна — що найбільшою особистісною травмою для нього став розпад СРСР у 1991 році, поєднавши цю відвертість з персоною Рогозіна, що курує ВПК та з фінансовою політикою уряду під головуванням ставленика Путіна Дмитра Медведєва, що видає все нові й нові бюджетні гроші для модернізації російської армії, ми наблизимося до тієї межі, котру Росії вдалось перетнути у березні 2014 року: до початку силового повернення втрачених Москвою у 1991 році територій.

Століття початку Першої світової війни Путін відзначає початком Третьої. І зовсім не через те, що він божевільний. Ні, в жодному разі. Просто в КДБ всі такі, як Путін. Люди, якими Путін себе оточив: Сергій та Віктор Іванови, Ігор Сєчін — тонісінько такі ж. Тільки тепер у них життя вдалося, тільки тепер вони усвідомили заради чого жили, заради чого багато років вони прислуговували то демократам на зразок мера Санкт-Петербурга Анатолія Собчака, то популістам на зразок Бориса Єльцина, то олігархам на зразок Бориса Березовського, Романа Абрамовича та Михайла Фрідмана. З початком «Російської весни» 2014 року настав їхній зоряний час.

«Назад до імперії» — ось гасло початкового періоду Третьої світової війни, битви за Україну. Весь світ сьогодні не соромиться цього слова — «імперія» сьогодні звучить гордо, але по-дурному. Росія знову пишається цим словом, як пишалася до 1917 року.

Якщо вірити російському телебаченню, Східна Україна — це російські території, тимчасово окуповані ворогом, а російські діячі культури, письменники, журналісти повністю готові вбивати «українських окупантів». Оруеллівські пам’ятки ненависті (з роману «1984») — це дитячі забавки у порівнянні з репортажами російських провладних ЗМІ про Україну. А слова, що ллються з екрану, промовляють конкретні особи, «художники», «майстри у своєму жанрі». Відомий російський письменник Олександр Проханов в авторській програмі «Репліка» (канал «Росія 24») виразно описує, як українці, коли їх не завоювати, «розпорюватимуть животи російським вагітним жінкам» (це цитата). Перший канал російського телебачення, що транслюється практично на всю територію РФ та є головним джерелом інформації для її мешканців, розказує про те, як «українці» розпинають російських дітей. Якби Геббельс користувався телебаченням, а Гімлер — фейсбуком та твіттером, вони б також розповідали нам, як чехи та поляки розпорюють животи вагітним німкеням, а євреї п’ють кров арійських немовлят.

На всіх російських каналах йде війна. Якщо нічого не знати про події у світі та судити про все лише з російського телебачення, то виходить, що існує така мерзотна Україна, де править хунта, а самозваний уряд цієї бридкої країни знущається над пригнобленим російським населенням. Є ще одна країна, Америка та якесь дивне співтовариство ЄС, які хоч й не такі бридкі, як Україна, але також мерзенні й підлі. Вони весь час шкодять добрій та покірливій Росії — сусідній державі, в якої душа болить і за росіян, які живуть в Україні, і за недбалих дурних українців, які опинилися під владою хунти й «фашистів», іменованих то «бандерівцями», то «бендерівцями». Ці українці (яких Росія ще й підгодовує мільярдами доларів щороку) ніяк не хочуть зрозуміти, що їм краще лягти під Росію й забути про незалежність. Це звучить російською 24 години на добу, 7 днів на тиждень в ефірі каналу новин «Росія 24». А паралельно Russian TV (для конспірації званий RT, щоб одразу не зрозуміли, що це російський канал) говорить ще й англійською на весь світ.

Дивно, що на відміну від 1938–1939 років, всі все розуміють. Президент Обама, якого багато хто критикує за нерішучість та м’якість, європейські лідери, що вічно намагаються уникнути економічних негараздів у своїх країнах, добре розуміють, що ведеться нічим не прикрита агресія Росії проти сусідньої слабкої держави, схожа, як дві краплі води, на гітлерівські та сталінські операції 1938-1940-х років. Всі розуміють, що «повстання» на сході України організувала Росія. Світове співтовариство ніколи не визнає дрібне шахрайство з Кримом. Навіть у питанні анексії Криму Росію не підтримала жодна країна. А окупацію Східної України — й поготів. Розуміння в США та Європі абсолютне: йдеться не про Україну, проблема не в тому, хороша Україна чи погана, корумпований там уряд чи ні, чи хотів Крим стати складовою частиною Росії, чи, може, хотів залишитись у складі України. Проблема — в Росії та в її теперішньому керівництві. Всі претензії висуватимуть лише Росії.

І у Першій світовій війні, і в Другій, сторона, яка йшла в наступ, розраховувала, що жертва здасться і, власне, війни не буде. У 1914 році так вважала Австро-Угорщина, бажаючи помститися Сербії за вбивство ерцгерцога. У 1939 році такої ж думки дотримувалася Німеччина, обтяжена ідеєю об'єднання всіх етнічних німців у межах єдиної держави. Сьогодні так вважають полковник ФСБ Путін, генерали ФСБ Сергій і Віктор Іванови та всі інші особи в погонах, які опинилися при владі в Росії й придумали об'єднати в межах нової імперії весь «руський мір». Заради нього затівається нова світова війна: щоби планета усвідомила велич Росії, як колись Європа мала усвідомити велич Німеччини, а Азія й Америка — велич Японії.

Декілька місяців у Європі, США та Росії про війну говорять як про щось абсолютно буденне, недбало згадуючи ще й про наявність ядерної зброї — заради «руського міра», якого не існувало та не існує, бо найбільше росіян в Росії знищили самі ж росіяни. З 1917 року, коли до влади прийшли більшовики, кількість жертв режиму перевищувала десятки мільйонів. У 2014 року росіяни знову підійшли до краю безодні. Їх знову відправляють на війну збожеволілі правителі. Тільки сьогодні це не Ленін і Сталін, і навіть не Брежнєв, а група полковників та генералів КДБ-ФСБ, що захопили Росію шляхом хитрої багатоходової операції.