Третя світова: Битва за Україну

Розділ 5 Помаранчева революція

Фальсифікація виборів сколихнула широкі маси населення України. В західних та центральних областях розпочалися масові демонстрації з вимогою переглянути результати виборів. На фоні масових акцій громадянської непокори в країні розпочалася чергова політична криза. Вона ввійшла до історії України як «Помаранчева революція» — за кольором партійного прапора «Нашої України» та, відповідно, агітаційного шарфика основного претендента на посаду президента Віктора Ющенка.

Вся передвиборча кампанія Віктора Ющенка мала помаранчевий колір. Помаранчеві стрічки, шарфики, краватки, шапочки використовувалися як розпізнавальний знак співробітників Ющенка. Його син «запатентував» помаранчевий колір й «вулична індустрія» масово продавала всім охочим помаранчеві речі. Прибічники Януковича збиралися під біло-голубими прапорами. Фактичним центром «помаранчевої революції» став центр Києва — Майдан Незалежності, на якому безперервно, впродовж двох місяців, проходили багаточисельні мітинги протесту. З часом це місце стали називати одним словом: Майдан.

Вважається, що революція розпочалася 21 листопада 2004 року, коли після оголошення попередніх результатів виборів Віктор Ющенко та його команда, не дочекавшись офіційних результатів, закликали виборців зібратися ввечері на мітинг, аби захистити свій вибір. На мітингу Ющенко заявив, що результати виборів сфабриковані, закликав оголосити всезагальний політичний страйк й не розходитися, допоки результати голосування не переглянуть.

На центральній площі столиці почали зводити наметове містечко. Комендантом Майдану став прибічник Ющенка Роман Безсмертний (пізніше, коли Ющенко стане президентом, він обійме посаду президентського представника у парламенті). Якщо спочатку рух на Майдані мав хаотичний характер, то з часом прості кияни, а згодом й бізнесмени почали спонсорувати протестантів: встановили наметове містечко, підвозили продукти, медикаменти та дрова, щоби мітингуючи могли зігрітися біля вогнищ. Спорудили велику сцену, де виступали лідери опозиції та велика кількість артистів, що давали свої концерти безоплатно (принаймні на першому етапі).

Опозиційні фракції звернулися з вимогою скликати позачергове засідання парламенту вже наступного дня, щоби обговорити ситуацію, що склалася. Однак комуністи та проурядові фракції, зрозуміло, на засідання не з’явилися. На засіданні Ющенко прийняв присягу як президент України, що викликало нову масову хвилю підтримки. В центрі столиці зібралися від 500 тисяч до 1,5 млн протестувальників.

Варто зазначити, що дії міліції й загонів спеціального призначення були відносно нейтральними та ввічливими. Сили правопорядку не реагували на провокації. Незважаючи на велике накопичення військ МВС у столиці, вдалося запобігти кровопролиттю. Стримано вели себе обидві сторони — опозиція та влада. Столичний майдан поширився на провінційні маста країни. Як і в Києві, життєздатність майданів в регіонах стала можливою завдяки активній підтримці бізнесменів середнього класу. Саме вони виділяли людський та грошовий ресурси для будівництва наметових містечок, забезпечення протестувальників продуктами та медикаментами.

Незважаючи на масові протести, ЦВК 24 листопада оприлюднив офіційні результати та оголосив переможцем Віктора Януковича. Тоді мітингувальники взяли в облогу президентський палац та будівлю Кабінету міністрів. На противагу цим протестувальникам до столиці із східної частини України, а найбільше з Донбасу, почали підвозити прихильників Януковича. Вони своє наметове містечко розгорнули навпроти будівлі Кабінету міністрів. Обговорювалася можливість привезти з Донбасу до Києва понад 300 тисяч шахтарів, які «зітруть з лиця землі» майданівців та не допустять до влади Ющенка. Проте кількість прибічників Януковича в Києві не перевищувала 20 тисяч осіб. Переважно це були шахтарі, за якими на час участі в протестах зберігалася заробітна плата та виплачувалося відрядження. Ночували вони у вагонах потягів, які стояли на запасних коліях київського залізничного вокзалу. Виникла загроза силового протистояння двох таборів та застосування владою сили для розгону демонстрацій.

Український парламент на екстреному засіданні 27 листопада прийняв постанову про політичну кризу в країні, офіційно визнав факт фальсифікації виборів, фактично анулював їх результати, висунув недовіру ЦВК і закликав до мирного врегулювання конфлікту. В західних областях країни органи місцевого самоврядування прийняли рішення про визнання легітимним президентом Віктора Ющенка. У східних регіонах лідери Донецької, Луганської та Харківської областей ініціювали скликання всеукраїнського з’їзду місцевих рад з метою створення автономної держави та визнання легітимності обрання президентом Януковича.

Південно-Східна Українська автономна республіка

На противагу подіям, які відбувалися у західних областях України та Києві, 28 листопада в Сєверодонецьку (Луганська область), відбувся з’їзд депутатів усіх рівнів південного сходу України, що ввійшов до історії як «Сєверодонецький з’їзд». Визначну роль в організації з’їзду відіграли рішучі дії губернатора Харківської області, відомого політика Євгена Кушнарьова. В з’їзді взяли участь майже 3500 депутатів із 17 областей східної та центральної України й Криму та 159 депутатів Верховної Ради України. Метою з’їзду була спроба виробити загальну стратегію зі стабілізації ситуації в країні у разі загострення конфлікту.

На з’їзді звучали заяви про те, що у разі приходу до влади Ющенка та його «помаранчевої команди» депутати південно-східних регіонів та Криму залишать за собою право на дії у відповідь, включно до створення Південно-Східної автономії. При цьому голова Луганської обласної ради Віктор Тіхонов підкреслив, що метою з’їзду є створення Ради регіонів. Питання автономії, яке, на думку присутніх, мало вирішитися через референдум, поки що постановили не педалювати. Делегати з’їзду були одностайні в тому, що «помаранчева революція» в Києві є державним переворотом і закликали мешканців південного сходу України боротися проти «помаранчевої чуми».

Ще до початку з’їзду низка областей України прийняли постанову про зміни системи державного устрою, націлені на розширення повноважень регіонів. 24 листопада 2004 року сесія Луганської обласної ради більшістю голосів вирішила створити Автономну Південно-Східну Українську Республіку та звернулася до Президента Росії Путіна за підтримкою. 27 листопада позачергова сесія Харківської обласної Ради постановила: створити виконавчі комітети обласної та районної Рад Харківської області й наділити їх повноваженнями органів державної влади.

Головою обласного виконавчого комітету сесія обрала діючого губернатора області Євгенія Кушнарьова. Саме йому під час загострення політичної ситуації доручили функцію координації дій з Донецькою, Дніпропетровською, Запорізькою, Луганською, Одеською, Херсонською, Миколаївською обласними радами, Верховною радою Криму та Севастопольською міською радою з метою створення Південно-Східної автономії. Харківська область з ініціативи Євгена Кушнарьова припинила перераховувати кошти до республіканського бюджету до моменту стабілізації політичної ситуації в Києві. В цей же час представники Одеської обласної та міської рад оголосили про наміри зібрати Асамблею народних депутатів всіх рівнів від областей Півдня та Сходу України, щоб прийняти рішення про проголошення Новоросійського краю як самостійної території з автономним управлінням.

У Сєверодонецькому з’їзді брали участь Донецька, Дніпропетровська, Житомирська, Запорізька, Кіровоградська, Луганська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Сумська, Харківська, Херсонська, Чернігівська області, Кримська автономія та Севастополь. Не прибули на з’їзд представники Черкаської та Закарпатської областей. За заявою організаторів делегати з Черкаської та Закарпатської областей не змогли приїхати на з’їзд лише з технічних причин. Кандидат у президенти Янукович на з’їзд запізнився. Виступивши першим на з’їзді, голова Донецької обласної ради Борис Колєсніков запропонував у разі обрання «нелегітимного» президента Ющенка провести на Південному Сході України референдум про недовіру чинній владі та про створення Південно-Східної української республіки на основі федералізму зі столицею в місті Харкові (на правах колишньої столиці радянської України):

«Ситуація виходить з-під контролю. Ми до останнього моменту сподівались на спокійне вирішення конфлікту. Проте зараз вже зрозуміло, що це стало принципово не можливо. Ми зобов’язані захищати інтереси своїх виборців. І якщо нам не дозволять захистити свій вибір, ми готові піти на крайнощі. Ми пропонуємо: виразити недовіру всім вищим органам державної влади, які порушили закон. Створити нову південно-східну державу у формі федеративної республіки. Столицею нової держави стане Харків, відновлена перша столиця незалежної Української республіки».

Всі розуміли, що «головні слова» скаже губернатор Харківської області, лідер політичного об'єднання «Нова демократія» Євген Кушнарьов. Виступ його дійсно був емоційним та рішучим:

«Немає сумніву, що впродовж тижня в Україні здійснювався ретельно спланований та підготовлений, чудово профінансований антидержавний переворот. Використовуючи найсучасніші технології обдурювання людей, намагалися в будь-який спосіб, в тому числі й силовим, посадити на трон самозваного президента… Однак не треба випробовувати наше терпіння… на будь-який випад у нас є гідна відповідь — аж до крайнощів. І я хочу нагадати гарячим головам під помаранчевими знаменами: від Харкова до Києва — 480 кілометрів, а до кордону з Росією — 40! (Оплески). Ми хочемо жити в державі, де кожна людина захищена. Захищені її права, її культура, її мова, її історія, її традиції та її звичаї. Ми розуміємо, що Схід суттєво відрізняється від Галичини, ми не нав'язуємо Галичині наш спосіб життя, але ми ніколи не дозволимо Галичині вчити нас, як треба жити! Ми повинні захистити, зберегти головний духовний стрижень, який нас об'єднує, нашу віру. Ми не приймемо нав'язаний нам спосіб життя, ми не приймемо чужі символи, наш символ — православ'я! Дорогі друзі, ми хочемо спокійно жити, працювати, споглядати, творити, однак над нашою країною, над нашим майбутнім нависла страшна помаранчева загроза. Тому ще раз закликаю всіх бути непохитними, стати в повний зріст й відстояти наш вибір».

Запрошений організаторами з'їзду мер міста Москви Юрій Лужков, відомий своїми антиукраїнськими висловлюваннями ще в Севастополі, теж блиснув красномовством:

«На Україні зараз діють дві полярні сили. З одного боку, грубе втручання у справи України, з іншого — Росія, яка з повною повагою ставиться до суверенітету країни. Я, як мер Москви, готовий зняти свою улюблену кепку, щоби бути схожим на Віктора Януковича».

Всі чекали виступу кандидата в президенти, будучи впевненими, що Янукович стане консолідуючою фігурою в боротьбі проти прихильників помаранчевої революції й закличе до рішучих дій. Однак його виступ розчарував присутніх, які чекали на те, що їхній лідер займе непримиренну позицію:

«Я ніколи не зраджу вас, я завжди буду йти разом з вами. І те, що приймете ви, стане для мене законом… Ще трохи — і все завалиться. Давайте постараємося знайти рішення, не вдаючись до радикальних заходів. Якщо проллється хоч одна крапля крові, цей потік вже не зупинити. Захист законів та прав людей — наша мета. Будь ласка, прийміть те рішення, яке забезпечить цілісність країни та порядок у країні…»

Зрештою з'їзд закінчився висуненням ультиматуму, що якщо переможе Ющенко, Південний Схід залишить за собою право на адекватні дії, спрямовані на захист прав громадян своїх регіонів, аж до створення Південно-Східної української автономної республіки. Вирішили створити Міжрегіональну раду органів місцевого самоврядування українських регіонів з центром у Харкові. У Луганській та Донецькій областях прийняли рішення про проведення у першій половині грудня 2004 року референдуму з питання набуття статусу самостійних республік у складі української федерації. Крім того, Луганська та Донецька обласні Ради слідом за Харківською заявили про перепідпорядкування собі міліції та інших держструктур й про припинення перерахувань грошей до держбюджету.

На 11 грудня був призначений Другий з'їзд Південно-Східних регіонів з метою вжити більш конкретних та рішучих заходів зі створення автономної держави, проте з'їзд не відбувся. Ні у Януковича, ні у його оточення не було чіткого розуміння того, чого ж вони хочуть насправді: здатися чи боротися, відокремитися від України чи залишатися її автономною частиною, чи приєднатися до Росії. Через десять років, у 2014 році, все повторилося знову. З'їзд у Харкові стояв перед тією ж дилемою, ось тільки з тією різницею, що у 2014 році Янукович на з'їзд взагалі не з'явився.

З приходом Ющенка до влади проти організаторів з'їзду 2004 року — губернатора Харківської області Кушнарьова та голови Донецької обласної ради Колеснікова було порушено кримінальні справи за обвинуваченням у сепаратизмі та «спробі насильницької зміни кордонів України». Обох помістили до в'язниці, але незабаром кримінальні справи закрили «через відсутність складу злочину», а ув'язнених відпустили. Однак заклики до федералізації та автономії Сходу України й Криму, вимоги зміцнити традиційні зв'язки з Росією з того моменту стали постійним чинником української політики. Вже тоді Україна умовно розділилася на східну та західну. Політична та ділова еліти цих українських половинок дотримувалися протилежних поглядів: бажання піти європейським шляхом розвитку було притаманне західним регіонам України. Бажання зміцнити зв'язки із сусідньою Росією й створити федеративну державу опанувало Сходом.

Перемога Віктора Ющенка

У політичний конфлікт, що розгорівся в Україні, втрутився Європейський Союз, відрядивши до Києва посередників місій ОБСЄ та ЄС, а також представників Росії, Польщі та Литви — для переговорів з чинним президентом України Кучмою та претендентами на цю посаду — Януковичем та Ющенком. І в результаті інтенсивних перемовин учасники досягли компромісного рішення — переголосування другого туру, тобто призначення нового, третього туру виборів. Проте відбулося все це після кінцевого вердикту Верховної Суду України (ВСУ), куди Ющенко подав скаргу про визнання незаконними дії ЦВК, що оголосила 26 листопада Януковича переможцем другого туру та про відміну результатів голосування як фальсифікованих.

Засідання ВСУ зробили відкритим та транслювали по ТБ, щоб уся країна могла стежити за процесом. Суд викрив значні зловживання під час проведення виборів: афера з відкріпними талонами, що дозволяла їздити країною та голосувати декілька разів; поява у списках виборців мертвих душ, тобто людей, які вже померли, однак їх внесли до списків виборців. До того ж кількість бюлетенів на багатьох ділянках перевищувало реальну чисельність виборців.

Ще до оголошення рішення ВСУ президент Кучма терміново полетів до Москви для консультацій з Путіним, зустрівшись з ним в аеропорту. Путін вже опинився в незручній ситуації, коли поспішив привітати Януковича з перемогою, хоча Янукович ще не переміг. Вплинути на результати виборів після того, що сталося, Путін вже не міг, і відкрито втручатися у внутрішньо український конфлікт не наважився. Можливо, в необхідності дотриматися нейтралітету Путіна переконав Кучма. Принаймні після повернення Кучми з Москви, 3 грудня 2004 року, вперше в сучасній історії Верховний Суд України постановив, що визначити переможця неможливо й на 26 грудня призначив переголосування.

7 грудня президент Кучма погодився з рішенням суду, а також з вимогами Ющенка відправити у відпустку прем’єр-міністра Януковича (на його місце в якості в.о. прем’єр-міністра був назначений Микола Азаров) та сформувати нову Центральну виборчу комісію для підрахунку голосів. На засіданні Верховної Ради 8 грудня в діючі українські закони про вибори президента та місцевого самоуправління й до Конституції внесли відповідні зміни, що стали прологом політичної реформи, про необхідність якої так довго говорили опозиціонери. Парламент затвердив новий склад ЦВК. Того ж дня, 8 грудня, президент Кучма, який був на засіданні парламенту, безпосередньо у парламенті підписав затверджені Радою закони. Здавалося, політичну кризу подолали. Масові протести зупинилися, але наметове містечко на майдані Незалежності залишилося.

Третій тур президентських виборів в Україні опинився під пильною увагою міжнародних спостерігачів, а їх в Україну прибуло понад 12 тисяч. Кожна політична партія на всіх виборчих дільницях держави мала своїх спостерігачів. Рушійною політичною силою, що підтримувала Ющенка була коаліція «Сила народу» (в яку об’єдналися блок Ющенка «Наша Україна» та БЮТ). Також договір про підтримку Ющенка підписала Соціалістична партія України. До складу «Нашої України» входило близько десятка партій національно-демократичного напряму, серед них Народний Рух України й Українська народна партія. Головними діючими особами на політичній сцені «помаранчевої революції», без сумніву, стали Ющенко та Тимошенко, доповнюючи один одного.

Незважаючи на окремі спроби української центральної влади змінити ситуацію на користь свого кандидата Януковича, сталося те, що повинно було статися ще у другому турі. Повторне голосування, проведене 26 грудня, зафіксувало перемогу Ющенка з відривом у близько 8 %. Ющенко отримав майже 52 % голосів; Янукович — трохи більше 44 %. Як очікувалося, центральні та західні регіони України віддали свої голоси за Ющенка, а Південний Схід та Крим — за Януковича. Вибори були визнані такими, що відповідають міжнародним стандартами, без істотних порушень.

Віктор Янукович подав скаргу, аналогічну тій, що раніше подавав Ющенко, до Верховного Суду України. 20 січня Верховний Суд відхилив скаргу Януковича, а ЦВК офіційно оприлюднила результати виборів. В Західній і Центральній Україні запанував настрій загального тріумфу, люди вітали один одного з заслуженою перемогою, вважаючи її своєю особистою перемогою над авторитаризмом, бюрократією та олігархією. Громадяни вперше повірили, що народилася нова демократична Україна, яка має рухатися шляхом європейської цивілізації. Повірили і в те, що партійно-господарський феодалізм, що панував у державі, нарешті скінчиться. Зміна політичної еліти в Україні, докорінна зміна зовнішньополітичної орієнтації дозволили багатьом аналітикам говорити про низку «кольорових революцій» у світі. Помаранчева революція в Україні відповідала моделі революції в Сербії, коли громадяни боролися проти режиму Слободана Мілошевича; «Революції троянд» у Грузії; «Кедрової революції» в Лівані; «Тюльпанової революції» в Киргизії. Характерні особливості «кольорових» революцій — патріотичне та націоналістичне забарвлення, спонтанність, надреволюціонізм, радикалізм і навіть екстремізм, а головною рушійною силою всіх революцій виступала молодь, тобто студенти. Всі ці революції починалися із невдоволення результатами виборів, де перемагали кандидати від влади та закінчувалися масовими заворушеннями та протестами в країні, до тих пір, допоки протестувальники не виборювали перемогу для своїх прихильників.

20 січня Ющенко склав з себе депутатські повноваження. Верховна Рада призначила інавгурацію нового президента на 23 січня 2005 року. На інавгурацію з'їхалися глави держав та урядів багатьох країн близького й далекого зарубіжжя. Офіційна церемонія пройшла у Верховній Раді, де голова ЦВК оголосив результати виборів. Потім голова Конституційного Суду повідомив про відсутність перешкод для виконання новообраним президентом своїх обов'язків. Після цього Ющенко вийшов на трибуну й склав присягу українському народу, поклавши руку на Конституцію України та старовинне Пересопницьке Євангеліє, що на ньому присягали й попередні президенти країни. Отримавши посвідчення президента та символи державної влади, Ющенко звернувся до присутніх з інавгураційною промовою. Після цього спікер парламенту оголосив про складання повноважень уряду у зв'язку з обранням нового президента.

Формально ставши президентом, Ющенко у супроводі сім'ї пішов на Майдан, де його чекало близько півмільйона людей, які зустріли його бурхливими оваціями й криками «Ющенко, Ющенко!» Вперше за роки своєї незалежності перемогу на президентських виборах в Україні здобув народ. Звертаючись до своїх прихильників, Ющенко сказав:

«Після Помаранчевої революції ми стали жити в іншій державі — країні, де житимуть чесні журналісти, судді та чиновники. Сьогодні Україну знають у всьому світі. Тепер всі знають, що вона не просто знаходиться в Європі, але і є її центром».

Звертаючись до свого сина, Ющенко сказав: «Ти маєш ту країну, якої не було у мене. І ми створимо ту Україну, за яку не буде соромно нікому з нас». «Я вірю, що ви не віддасте нашу перемогу!», — завершив свою промову Ющенко, звертаючись до присутніх на площі.

Він відвідав у той день велику кількість місць в столиці, де його чекали прості люди, від щирого серця вітали його та себе з перемогою. Увечері в Народному домі вперше відбувся президентський бенкет на честь інавгурації Ющенка. Складалося враження, що Україна дихала повітрям свободи. Але це була лише ілюзія.

Феномен Юлії Тимошенко

Навряд чи хтось стане заперечувати те, що своїм успіхом багато в чому Ющенко завдячує своїй близькій соратниці Юлії Тимошенко. Жінці, для якої не шкодували епітетів: спочатку «Леді Ю» та «Помаранчева принцеса» або «Принцеса «помаранчевої революції»»; після неодноразових спроб влади запроторити її за грати: «Жанна Д’арк» та навіть «Графиня Монте-Крісто» (через її ув’язнення у жіночій Качанівській колонії Харкова).

Під час Помаранчевої революції Тимошенко стала особливо популярним політиком в очах народу. З нею та Ющенком українці пов’язували європейське майбутнє країни. Харизматична особистість Тимошенко, її напористість, безстрашність, за що її називали «самураєм у спідниці», зробили Юлю улюбленицею Майдану. Вона вміла себе подати… Коли проходила громадська інавгурація президента Ющенка на Майдані, люди чекали на його появу та зустріли Ющенка з бурхливою радістю. Трохи пізніше, порушуючи протокол, на що тоді ніхто не звернув уваги, з’явилася «королева Майдану» Тимошенко, і її народ зустрів ще з більшою радістю. Зовнішньо Юля виглядала справді як королева. Вона завжди вміла гарно виглядати, на відміну від своїх безликих «побратимів у боротьбі».

Дослідники біографії Тимошенко відзначали її «феноменальність», підкреслюючи ті чи інші якості як політика, людини та просто жінки. Можливо, її феномен ховається в обставинах направду важкого дитинства, коли батько залишив їх з матір’ю. Мати — простий диспетчер таксопарку у Дніпропетровську — ростила свою дочку сама, із останніх сил намагалась зробити все, що від неї залежало, щоб дитина не відчувала себе обділеною. З дитинства Леді Ю навчилася приймати самостійні рішення, захищаючись від настирливих хлопчаків. Замість ляльок грала у чоловічі ігри — футбол, волейбол, настільний теніс. В старших класах Юля почала займатися спортивною гімнастикою, отримавши звання кандидата в майстри спорту серед юніорів. Спортивний характер, сформований у дитинстві, допоміг уже в дорослому житті, коли довелося грати з чоловіками в насправді «чоловічі ігри».

Після закінчення школи Юлія вступила до Дніпропетровського гірничого інституту, однак, зрозумівши, що це не її покликання, забрала документи та вступила на економічний факультет Дніпропетровського державного університету, який закінчила з відзнакою. У 18 років вона вийшла заміж за Олександра Тимошенка, батько якого був відомим у місті партійним функціонером, а в 19 років народила свою єдину доньку Євгенію.

В середині 1980-х років, у розпал перебудови, Тимошенко зрозуміла, що інженером-економістом багато не заробиш й вступила до лав радянських кооператорів. Організувала кооператив «Термінал», що займався прибутковим у ті роки відеопрокатом. Не без допомоги Дніпропетровського обкому комсомолу, де завідувачем відділенням пропаганди був Сергій Тігіпко, молодій та підприємливій Юлії вдалося відкрити відеосалони в багатьох районах міста.

Велика кількість кооператорів того часу, щоби не платити державі податки, реєстрували свої фірми в офшорних зонах або ж створювали спільні підприємства. Раєм для радянських кооператорів був «офшорний» острів Кіпр. Так Юлія стала генеральним директором українсько-кіпрської корпорації «Український бензин», монополістом у забезпеченні агропромислового сектора нафтопродуктами та паливно-мастильними матеріалами. Паралельно вона створює міжнародний концерн «Сіаль», який займається видобутком природного каменю. Крім того, Леді Ю отримала 25 % акцій Токівського родовища червоного граніту — єдиного у світі, а в середині 1990-х разом з В. Пінчуком створила корпорацію «Співдружність», що спеціалізувалася на газі.

Однак головним надбанням Ю. Тимошенко в бізнесі стало знайомство у 1995 році з повновладним господарем Дніпропетровської області Павлом Лазаренком, який у 1997 році став прем'єр-міністром України. Близьке знайомство з Лазаренком дозволило Тимошенко стати основним гравцем на газовому ринку України та витіснити звідти своїх колишніх партнерів. Її компанія «Український бензин» трансформувалась в українсько-британську корпорацію «Єдині енергетичні системи України» (ЄЕСУ) зі статутним капіталом в 10 млн доларів та контролювала 25 % української економіки. Відтіснивши іншого, близького Кучмі, олігарха Ігоря Бакая, Тимошенко стала практично єдиним постачальником російського газу в Україну, за що й отримала своє нове звання — «газова принцеса».

Тимошенко стала членом партії «Громада», заснованої Лазаренком, й депутатом Верховної Ради. На той момент її капітал (за даними британської газети The Times) сягнув 6 млрд доларів, а вона була найвпливовішою жінко країни. Авторитетний інвестиційний форум у Польщі навіть номінував її на звання «Людини року» в Центральній та Південно-Східній Європі.

Інтерес до Юлії Тимошенко, як до жінки, з боку чоловіків та політиків очевидний. Проте близько до себе вона нікого не підпускала; доступ до неї був дуже обмежений. Одні боялися її впливу, інші — характеру. А суспільний інтерес до неї, як до жінки вищого світу, ніколи не згасав. Жінок дуже цікавило, якою косметикою вона користується (говорили, що тільки французької фірми A-Studio, духи Angel), який одяг любить (помічено було, що від Chanel та Dolce & Gabbana). Чоловікам подобалося, що вона завжди прекрасно виглядала. Це заворожувало багатьох. Її модельєри та візажисти створили впізнаваний сьогодні образ Тимошенко із золотистим волоссям та незмінною косою. Їй писали листи, висловлювали свою любов звичайні громадяни. Але це вже любов іншого типу, і в цьому, можливо, крилася розгадка ще одного її феномену: всенародної любові.

Вона цікавила суспільство як бізнесмен, як стала олігархом. Ставши публічною людиною — вона привертала до себе увагу як політик, що вміє грамотно та безжалісно вести боротьбу зі своїми опонентами. Її виступам — яскравим та захопливим — міг позаздрити будь-який оратор. На відміну від своїх недорікуватих колег-чоловіків, Тимошенко яскраво, вільно й доступно виступала перед масами російською та українською мовами; говорила те, що народ хотів чути. Тому її слухали і чули.

Феномен Тимошенко полягав ще й у тому, що вона до болю самозакохана й пихата. Для досягнення своєї мети вона готова йти до кінця, переступаючи на шляху через багатьох. Головною метою та сенсом її життя залишалася боротьба за владу, за найвищий її щабель, за президентство. Заради досягнення цієї мети вона готова йти на тимчасові компроміси навіть зі своїми ворогами. Але, на відміну від всіх інших, вона працювала тільки на себе, безкомпромісна та категорична, незалежно від посади, яку обіймала, ані на секунду не забуваючи, що кінцевою метою є президентство. Програвши чергові президентські вибори, вона на певний час відходила в тінь, але завжди поверталася, відновлюючи боротьбу за найвищу державну посаду України.