Третя світова: Битва за Україну

Розділ 15 Чи хочуть війни росіяни?

Узагальнення завжди ризиковані. Однак без узагальнень у цій книзі неможливо обійтися. Чи хочуть росіяни війни? З обмовкою, що не всі росіяни хочуть війни і що багато росіян не хочуть війни, можна зробити висновок, що до 2014 року у Росії утворилася ситуація, коли більшість росіян погодились підтримувати свій уряд, що став на шлях великої війни. Росіянам (в більшості) несподівано для Європи, та навіть для себе особисто, закортіло, щоб їх боялись — як завжди боялись радянських солдат у Європі.

Незасвоєні Путіним уроки Першої та Другої світових війн

Коли закінчилася Перша світова війна та обговорювалися умови мирного договору, американський президент Вільсон висунув Німеччині досить м’які умови капітуляції. Однак Франція та, значно менше, Англія категорично наполягали (й наполягли) на достатньо жорстких умовах, які б гарантували, що Німеччина ніколи не зможе піднятись економічно та стати джерелом нової війни у Європі. Так з’явився Версальський мирний договір у тому вигляді, що нам відомий. Пройдуть роки. Напишуть томи про те, що Друга світова війна розпочалася через принизливий для Німеччини Версальський договір та нестримний апетит Франції, яка ставила собі за мету будь-якою ціною перешкодити відродженню Німеччини. Напевно, автори цих книг мають рацію.

Так що перший поштовх для приходу до влади в Німеччині Гітлера — принизливий для Німеччини Версальський договір, що став підґрунтям для зросту націоналізму та приходу до влади націонал-соціалістів. Другий поштовх — абсолютна впевненість правої, консервативної частини населення та армії у тому, що Німеччина програла війну через «удар у спину». Такий термін тоді з’явився в Німеччині, а сам удар нанесли німецькій армії революціонери та комуністи. Прихильники вказаної версії в чомусь виявилися праві. Листопадове революційне повстання у Німеччині 1918 року послабило позиції німецької армії та уряду, й без того не вельми сильні тоді, восени 1918 року.

Тут варто додати, що німецькі соціал-демократи взяли деякі уроки у російської революції 1917 року. В Росії соціал-демократи — меншовики та есери — ситуативно об'єднались з більшовиками для боротьби не стільки з реальною, скільки з ними ж надуманою «контрреволюцією» та в результаті віддали владу більшовикам. У Німеччині соціал-демократи об'єдналися з армією, тобто з контрреволюцією, та вгамували спартаківців-комуністів — і до влади в Німеччині на хвилі розгромленої революції 1918 року прийшли саме німецькі соціал-демократи.

На долю демократичного уряду Веймарської республіки 1919–1932 рр. припав (через програну війну та її наслідки й через нездійсненні фінансово-економічні умови Версальського миру) важкий період. В результаті — за наявності абсолютної свободи німецької преси у 1920-ті роки — демократія виявилася скомпрометованою самими ж соціал-демократами, яких населення, що мало повну свободу слова, зробило відповідальними за всі економічні негаразди.

Але найголовнішою передумовою приходу нацистів до влади стала третя причина — національне питання. У випадку з Німеччиною його можна розбити на дві течії: першу — відродження німецької нації, об'єднання всіх німців в межах однієї імперії, й другу — боротьба зі світовим єврейством, насамперед з євреями Німеччини.

Існували й передумови другого рівня, що сприяли приходу нацистів до влади. По лінії Комінтерну Сталін проголосив головним ідеологічним ворогом міжнародного комуністичного руху німецьких соціал-демократів. Вдумаймося: німецькі соціал-демократи у Веймарській республіці ледве стояли на ногах під тиском фінансово-економічних умов Версальського договору. Радянський Союз нібито природно мав підтримати цей слабкий демократичний уряд з урахуванням нової небезпеки, що насувається — крайнього націоналізму. Небезпеки не теоретичної, а цілком реальної. В Італії фашисти вже були при владі. Так що підстави вважати, що фашизм — реальна загроза — існували. Відповідно до комуністичних догм Маркса та Леніна націоналізм є головним ворогом міжнародного комунізму. Та все одно Сталін змусив німецьких комуністів разом з нацистами виступати разом у спільних акціях проти соціал-демократичного німецького уряду. Якби комуністи підтримували соціал-демократів, вони б дістали більшість у Рейхстазі (німецькому парламенті) й Гітлеру ніколи не вдалося б прийти до влади, оскільки до влади він прийшов не внаслідок революції чи перевороту, а легальним шляхом. Однак Сталін дав німецьким комуністам цілком протилежні вказівки: вони мали всіма силами підтримувати нацистів і разом з ними виступати проти соціал-демократичного уряду Німеччини.

Стратегія Сталіна щодо революції у Німеччині відрізнялася й від прямолінійного підходу Маркса та Троцького, які розраховували на повстання німецького робочого класу, й від антифранцузьких планів Леніна, який прагнув штовхнути німців на створення «фронту на Рейні». Сталін хотів знищити всі центристські політичні групи й протиставити один одному тільки нацизм та більшовизм. Він справедливо вважав, що основною силою світової революції є СРСР, а всі інші іноземні компартії виконують допоміжні функції. В рамках такої програми у 1929–1939 рр. всі сили радянської комінтернівської та зовнішньої політики щодо Німеччини спрямували на підрив Веймарської республіки, на пряму підтримку нацистських страйків, на провокування збройних зіткнень із демократією. На думку Сталіна, Гітлер у Німеччині та й на всій території Європи мав відіграти роль «криголама революції», що розчищає дорогу комуністам. Тому, починаючи з 1933 року основним завданням Сталіна став союз із німецькими мілітаристами й Гітлером, а тактика «єдиного фронту» в Європі у 1934–1939 рр. для Сталіна виконувала лише функцію прикриття політики підготовки до угоди з нацистами.

Якби Сталін планував увійти в союз з Англією та Францією проти Німеччини, він вів би відкриті переговори з Німеччиною й таємні — з Францією та Англією. Проте Сталін планував укласти угоду саме з Гітлером. Тому відкриті переговори він вів з Англією та Францією, а таємні — з нацистським урядом. На цьому тлі Європу приголомшив удар, який пізніше історики порівнюватимуть лише з початком Другої світової війни: «мюнхенська змова».

«Мюнхенську угоду» підписали Франція та Англія для того, щоб запобігти війні. Остання відчайдушна спроба мирно налаштованих Франції та Англії полягала в тому, щоб принести в жертву частину Чехословаччини, разом з тим умиротворити Гітлера й зберегти за будь-яку ціну мир у Європі. До 1938 року ситуація в Європі для західних демократій була катастрофічною. В Італії владу захопив Муссоліні. У Німеччині — Гітлер. В Іспанії — Франко. Австрія вже припинила своє існування: в результаті «аншлюсу» вона стала частиною німецької імперії. У Португалії та Угорщині влада теж опинилася в руках диктаторів.

Формально існував договір між Францією, Чехословаччиною та СРСР. У разі нападу Німеччини на Чехословаччину чехословацький уряд зобов’язувався офіційно звернутися до Франції та СРСР з проханням про надання військової допомоги. У всіх радянських книжках є детальні описи, як саме Радянський Союз готувався надати допомогу, скільки дивізій СРСР нараховував, скільки літаків та танків стояло напоготові… Проте у вересні 1938 року через Чехословаччину ніхто не хотів та й не готовий був воювати: ні Франція, ні Англія, ні Радянський Союз, ні навіть сама Чехословаччина. Президент Чехословаччини Едуард Бенеш в критичний момент дійсно послав Сталіну телеграму, формально просячи Радянський Союз надати допомогу, передбачену договором. Однак, відповіді на цю телеграму Бенеш вчасно не отримав. Радянський уряд тягнув з відповіддю. Незабаром Бенеш надіслав нову телеграму, в якій оповіщав Сталіна, що Чехословаччина прийняла умови капітуляції й від військової допомоги Червоної армії відмовляється.

Зрозуміло, що радянський уряд на той момент воювати з Гітлером через Чехословаччину не планував. Переговори щодо радянської військової допомоги Чехословаччині велися Сталіним виключно для того, щоби отримати дозвіл Польщі на проходження до чехословацького кордону. Окупація Польщі була комплексом Сталіна. Антипольський комплекс Сталіна можна порівняти тільки з антисемітським комплексом Гітлера. Поляки це добре розуміли й згоди на прохід радянських військ через Польщу не давали, бо вони усвідомлювали, що Червона армія, ввійшовши одного разу на територію Польщі, вже ніколи не покине її. На це вказували уроки російсько-польських відносин.

На поляків чинили тиск Франція, Англія, Чехословаччина та Радянський Союз, проте поляки впустити радянські війська не погодилися. (Те ж саме, тільки вже без Чехословаччини, повториться у 1939 року на переговорах радянського уряду з Францією та Англією щодо пакту про взаємодопомогу в разі агресії Німеччини. Радянський Союз знов ухвалить рішення підписати договір з Францією та Англією, але за згоди Польщі на прохід радянських військ через її територію.)

Радянський Союз справді не межував з Німеччиною, Францією та Чехословаччиною. Але чому, власне, Франція та Англія наполягали на дотриманні умов Версальського договору впродовж 1920-х років та не оголошували війну Гітлеру у 1938 році через вимогу нацистів віддати Німеччині Судетську частину Чехословаччини, населену переважно етнічними німцями? Чому довелось погоджуватися на «поділ» Чехословаччини? Насамперед тому, що Англія та Франція не хотіли виглядати перед своїми виборцями, як ми сьогодні сказали б, агресорами. Через судетських німців, тобто етнічних німців, які жили в Чехословаччині та хотіли приєднання до Німеччини, починати Другу Світову війну в 1938 році Європа не була готова. Втім, у березні 1939 року через окупацію Гітлером решти Чехословаччини Європа також не готова була розпочати війну. Навіщо воювати, якщо сама Чехословаччина здається без опору!

Тут саме час повернутися до зовнішньополітичних планів Сталіна й до «криголама революції» Гітлера. У березні 1939-го Гітлер не ризикував великою війною. Він знав, що через недогризки Чехословаччини велику війну ніхто не розпочне. Він взагалі не вірив вже у велику війну. З окупацією Чехословаччини у березні 1939 року Гітлер вирішив всі зовнішньополітичні завдання, що стояли перед рейхом. Крім однієї: знищення європейського та світового єврейства. Етнічні німці об'єднувались у межах імперії. Німецька економіка зростала. Всі обмежувальні статті Версальського договору з плином часу анулювали (Гітлер просто перестав їх виконувати). Власність німецьких євреїв експропріювали. Євреїв позбавили всіх прав, вигнали з рейху або арештували й відправили до таборів. Саме в цей момент, коли малою кров'ю Гітлер домігся для Німеччини всього, чого хотів, Сталін запросив Гітлера до перемовин. Це запрошення було відкритим та демонстративним. 3 травня 1939 року голова Раднаркому В.М. Молотов, росіянин за національністю, змінив на посту наркома закордонних справ єврея М.М. Литвинова, з яким Гітлер через свій антисемітизм ніколи б не сів за стіл переговорів.

Заміна єврея Литвинова на росіянина Молотова стала сигналом від Сталіна про готовність розпочати серйозні перемовини з німецьким урядом. Цей сигнал почули, запрошення прийняли. Гітлер, звичайно, знав про польський комплекс Сталіна та про безкінечні звернення радянського уряду до польського з вимогою дозволити Червоній армії прохід через польську територію. Гітлер розумів, що Сталін хоче загарбати Польщу. Тому напасти на Польщу без попередньої угоди зі Сталіним щодо розподілу польської території Гітлер не ризикнув.

Зміст серпневих угод 1939 року між Гітлером та Сталіним, якщо брати до уваги Польщу, передбачав, що радянські та німецькі війська одночасно атакуватимуть польські кордони та зітруть польську державу з політичної карти світу. Німеччина в такий спосіб уникне великої війни, оскільки за співучасті СРСР в розподілі Польщі Франція та Англія не ризикнуть виконувати умови договору про взаємодопомогу, не прийдуть на допомогу до Польщі, а дотримуватимуться чехословацького сценарію.

У серпні 1939 року, в момент, коли після окупації Чехословаччини у березні 1939 року Європі здавалося, що велика війна з Гітлером може й не розпочатись, Сталін розв’язав Другу світову війну. Сталін дуже добре знав, для чого він підписує з Гітлером радянсько-німецький пакт про ненапад, разом з таємним протоколом, де обумовлювалось, які саме країни входять до сфери впливу СРСР.

До серпня 1939-го радянський уряд мав вибір. Сталін міг підписати угоду з Францією та Англією про взаємодопомогу. Відповідно до такої угоди в разі нападу Німеччини на Францію (а це єдина велика держава, на яку могла напасти Німеччина, так як з Англією та СРСР вона не мала кордонів), Москва та Лондон мали б прийти на допомогу Парижу. При відсутності дозволу Польщі на прохід Червоної армії через польську територію Радянський Союз реально не міг нічим допомогти Франції та Англії. Щоправда, Радянський Союз міг зберігати доброзичливий нейтралітет. Але це все, що він міг зробити. Підписання такого договору між СРСР, Францією та Англією призвело б до того, що Гітлер не став би нападати ні на Францію, ні на Польщу. Тому що при існуванні договору між Францією та Радянським Союзом Сталін мав би оголосити Німеччині війну. На такий ризик у серпні-вересні 1939-го Гітлер піти не міг.

Зрозуміло, Сталін ризикував тим, що Радянський Союз уже у вересні 1939 року могли втягнути в небажану тоді війну з гітлерівською Німеччиною. Тому Сталін мав інший варіант зовнішньополітичної гри. Абсолютно спокійний варіант. Він міг не підписувати договір з Францією та Англією й не підписувати угод з Гітлером. У цьому разі сценарій вересня 1939-го виглядав би для Гітлера дещо кращим. У першому випадку Радянський Союз міг опинитися у стані війни з Німеччиною, якщо Гітлер нападе на Польщу та Францію. У другому — Радянський Союз залишав нейтралітет. Тоді Гітлер мав би окупувати всю Польщу й дійти до радянських кордонів серпня 1939 року, що створило б для Гітлера ризик нового витка військових зіткнень, тепер уже з Червоною армією, та початку війни на два фронти. Важко припустити, що сталінський Радянський Союз та гітлерівська Німеччина — дві агресивні держави, очолювані ірраціональними параноїками, — зможуть довго проіснувати без конфлікту. Щоби не мати спільного кордону з СРСР, Гітлер міг окупувати тільки західну Польщу, зробивши зі східної Польщі буферну зону. Наскільки довго міг проіснувати такий «буферний» стан — невідомо. Однак і з появою спільного кордону СРСР з Німеччиною, і при створенні буферної Східної Польщі Радянський Союз якийсь час міг би не брати участі у великій європейській війні та спостерігати з умовної віддалі, як Гітлер розправляється з рештою Європи.

Звичайно, головним ризиком для Сталіна стала ймовірність того, що Гітлер міг не розпочати великої війни в Європі. Взагалі не розпочати. У вересні 1939 року він міг обмежитися вирішенням «проблеми Данцигу». Суть «проблеми» полягала в тому, що в районі Данцигу проживали етнічні німці. Гітлер піднімав питання про воз’єднання з Німеччиною. Для цього необхідно було не лише передати Данциг Німеччині, але й створити «коридор» для зв’язку Данцигу з рештою Німеччини. Зрозуміло, що для відчуження означених польських територій, Німеччина мала б отримати згоду Польщі. Проте у Гітлера вже був вдалий для нього мюнхенський досвід, тож із Данцигом він планувати зіграти подібний сценарій. Спочатку, шантажуючи Францію, Англію та Польщу загрозою великої війни, захопити Данциг, створити коридор, а пізніше, звинувативши поляків в недотриманні яких-небудь надуманих умов угоди, ввійти до Польщі під приводом захисту інтересів етнічних німців та окупувати західну Польщу. В кінцевому підсумку вересень 1939 року для Польщі в будь-якому разі настав би, не у вересні 1939-го, а пізніше, для прикладу, у 1940–1941 рр. Західну Польщу Гітлер планував окупувати без великої війни. Врешті-решт, Англія, Франція та Радянський Союз дозволили йому загарбати у 1938–1939 рр. Чехословаччину. Чим Польща краща?

Навіщо за такого розвитку подій Гітлеру договір про ненапад зі Сталіним? Гітлер побоювався, що Сталін, незважаючи на відсутність договору про взаємодопомогу з Францією, вступить у війну, перетне кордон Польщі (за згодою або без згоди поляків) та відкриє Східний фронт проти німецької армії. Такий сценарій для Гітлера видавався вкрай невигідним та небезпечним. Відповідно Гітлер не міг піти на такий величезний ризик у вересні 1939-го. Без договору про ненапад зі Сталіним, Гітлер не міг розпочати війну проти Польщі. Гітлер міг почати війну тільки в одному випадку — якщо Сталін, зі свого боку, дасть зобов'язання не підтримувати Францію та Англію й не відкривати проти Німеччини другий — Східний фронт. Німці не мали іншого виходу, окрім як підписати з Радянським Союзом договір про ненапад до початку наступальних операцій проти Польщі.

Зрозуміло, що платою за такий вигідний та необхідний Гітлеру договір стала згода Німеччини на окупацію Радянським Союзом низки східноєвропейських країн. 20 серпня 1939 року, поспішаючи з рішенням польського питання, Гітлер написав листа Сталіну. В ньому він відкрито повідомив, що планує напад на Польщу, а тому зацікавлений у якнайшвидшому підписанні договору про ненапад. Гітлер просив у Сталіна дозволу терміново надіслати для переговорів до Москви Ріббентропа. Сталін відповів згодою.

Варто підкреслити, що попри всі мінуси Мюнхенської угоди 1938 року, попри справедливість всіх епітетів, якими ми її «вшановуємо», як боягузливу, зрадницьку та ін., Мюнхенську угоду підписували Англія і Франція виключно для того, щоб зберегти мир, тоді як радянсько-німецький договір підписувався Гітлером і Сталіним, аби розпочати війну. Тому й поспішав Гітлер. Саме для того, щоби допомогти Гітлеру якнайшвидше розпочати війну у Європі, Сталін погодився терміново прийняти Ріббентропа у Москві.

23 серпня до Москви прилетів Ріббентроп. Того ж дня підписали радянсько-німецький договір про ненапад і таємний додатковий протокол. Стисло кажучи, за протоколом Росія отримувала Прибалтику, Східну Польщу, Фінляндію та Бессарабію. Звернімо увагу на те, що Гітлер не просив Сталіна давати згоду на окупацію Франції, Бельгії, Голландії та інших європейських держав. Гітлер прагнув отримати лише згоду Сталіна на війну з Польщею. Гітлер тоді все ще сподівався, що йому вдасться уникнути великої війни. Ця тема обговорювалась Гітлером під час зустрічі з Муссоліні 15–16 квітня 1939-го, тобто незабаром після окупації Чехословаччини. Тоді керівники двох держав погодили терміни початку великої війни: не раніше 1943 року. Календар вказував на серпень 1939-го.

31 серпня Молотов виступив з довгою зовнішньополітичною промовою перед Верховною Радою СРСР. 1 вересня, в день, коли Німеччина напала на Польщу, його промову опублікували у «Правді». В промові йшлося про те, що ще вчора фашистська Німеччина вважалася ворогом. Сьогодні вона стала другом.

Отже, Сталін міг, за бажанням, зупинити Другу Світову війну. Для цього від нього вимагалося лише одне — підписати з Францією та Англією пакт про взаємодопомогу та відмовитись від власних планів щодо захоплення Польщі чи Східної Польщі. Все. Щоб запобігти агресії Гітлера й великій війні у Європі, від Сталіна більше нічого не вимагалося. Проте Сталін мав цілком протилежні завдання — розв'язати Другу світову війну, змусити Гітлера влізти до великої бучі й на цьому троянському коні в'їхати до Європи, як Східної, так і Західної, та захопити їх. Дурний Гітлер потрапив у пастку, влаштовану Сталіним. 1 вересня Гітлер атакував Польщу. Вдень 3 вересня, спочатку Англія, а згодом Франція оголосили Німеччині війну. Ввечері 3 вересня уряд Німеччини надіслав першу термінову надтаємну телеграму Москві з проханням якомога швидше розгорнути військові дії проти Польщі. Навіщо?

По-перше, німці несли втрати. Звичайно, ці втрати, як пізніше з’ясувалось, виявилися невідповідно малими у порівнянні із втратами польської армії, проте все-таки, вперше за всю історію гітлерівської агресії у Європі німці несли втрати, що нараховувались тисячами загиблих. По-друге, німці мусіли запобігати ситуації, за якої польська армія відступатиме на схід, до радянської зони впливу, куди, за договором про ненапад, з СРСР німці входити не мали змоги. По-третє, Гітлер хотів продемонструвати Польщі та Англії з Францією, що Сталін у цій війні виконує роль союзника Німеччини, а не союзника демократичної Європи.

Дуже важливим є ось що. Якби Сталін напав на Польщу 1-го чи 2-го вересня, можливо, Англія та Франція не оголосили б війну Німеччині, а пішли б за «чехословацькою схемою». А це означало б, що велика війна у Європі не розпочалась би. А Німеччина та СРСР не вийшли б на спільний кордон в окупованій ними Польщі. Тому Сталін вчинив так. По-перше, він дочекався, допоки Німеччина нападе на Польщу. По-друге, він дочекався, допоки Франція та Англія оголосять Німеччині війну. Він дочекався, допоки німецький уряд двічі звернеться до нього з нагальним проханням атакувати Польщу. Тільки тоді люб’язно погодився розгорнути військові дії.

3 вересня 1939 року світ ще не розумів, що таке Друга світова війна та куди вона рушить. Першу світову війну пам’ятали всі. Вона завершилася всього 20 років тому, й практично всі учасники вказаної війни були ще живими (хто не загинув, зрозуміло). Тим, хто у 1918 році досягнув 30-го року життя, у 1939-у виповнилося б 51.

У Першій світовій війні Великобританія втратила близько мільйона людей вбитими; Франція — 1,7 мільйона. Втрати французів виявились катастрофічними. Другий раз перемагати такою ціною Франція не мала сили. Історія Другої світової війни показала, що Франція готова капітулювати, але не воювати. У 1939 році перед Францією стояло тільки одне завдання: не втратити людей у новій війні. Це завдання частково було виконано успішно. Французи у другій війні втратили істотно менше, ніж у першій: близько 568 тисяч людей або 1,35 % населення (проти 4,3 % у першій війні).

Англія перебувала у кращому становищі. Англія була островом, недосяжним для Німеччини. Франція знала, що не може й не збирається воювати одна, тому з оголошенням війни чекала тієї миті, коли війну Німеччині першою оголосить Англія. Англія оголосила війну Німеччині в першій половині дня 3 вересня. Франція — в другій. Проте й Англія, оголосивши війну, реально не збиралася воювати. Вона не мала цілі — перемогти будь-якою ціною. Тому також планувала максимально зберігати життя підданих Його Величності. До речі, Великобританія й це завдання виконала успішно для себе. У другій війні вона також понесла вдвічі менші втрати, аніж у першій: близько 450 тисяч життів.

До вечора 3 вересня 1939 року перед Сталіним відкрились приголомшливі можливості. Він міг, як у серпні, просто нічого не робити й відмовитися від вторгнення у Східну Польщу. Тоді він залишав Гітлера один на один з поляками, французами та англійцями. Звичайно, з урахуванням того, що ми зараз знаємо про людожера Гітлера та його людожерні плани стосовно цілого людства, з боку Сталіна це було б неблагородно. Проте, з погляду інтересів радянської держави та навіть особистих зовнішньополітичних планів, таке рішення здавалося Сталіну вигідним. Гітлеру довелося б, несучи багатотисячні втрати, воювати з усією Польщею. Військова кампанія проти Польщі зайняла б якийсь час. Франція не змогла би довго дивитися на винищення поляків, не розпочавши воєнних дій проти Німеччини. Після цього Англія також зобов’язувалась втрутитися. Хоча на той момент в Англії не було суттєвих можливостей, оскільки сухопутної армії для вторгнення на континент вона не мала, а британська авіація лише почала переходити на військові рейки. Але на морі панував саме британський флот, що мало чимале значення.

Якщо не ідеалізувати Сталіна, а вважати його достойним Гітлера лиходієм, то й в такому підході невтручання Сталіна приводило до вигідних для СРСР результатів. Сталін втягував Європу до Другої Світової війни, тобто реалізовував свій підступний план про «криголам революції». Він отримував все, окрім Східної Польщі, бо був ризик, що Східну Польщу через військову необхідність займуть німці. Захопивши територію Східної Польщі, німці могли її вже не залишити, й новий радянсько-німецький кордон проходив би старим радянсько-польським кордоном 1939 року. Через можливу — тільки можливу, а не очевидну — віддачу Східної Польщі Німеччині Радянський Союз зобов’язувався відмовитись від участі в польській кампанії Гітлера та дотримуватися дійсного нейтралітету у розпочатій європейській війні.

Існували й інші варіанти. Сталін міг заявити, що оголошення Францією та Англією війни Німеччині міняє ту міжнародну ситуацію, за якої підписувався пакт про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, й радянський уряд анулює угоду разом із таємним протоколом. Зрозуміло, цей крок Гітлер мав би вважати за ворожий щодо Німеччини зі всіма зрозумілими наслідками. Така заява означала б, що Радянський Союз уже у 1939 році вступає в світову війну на боці Польщі, Англії та Франції. Проте, ця ж заява могла змусити Гітлера відмовитися від планів окупації цілої чи Західної Польщі та шукати можливості для найшвидшого врегулювання розпочатого конфлікту шляхом посередництва, для прикладу, Італії. Іншими словами, Сталін міг запобігти Другій світовій війні навіть після 3 вересня 1939 року.

Проте Сталін не планував зупиняти німецьке вторгнення до Польщі та гасити щойно розпалений вогонь Другої світової війни. 5 вересня 1939 року, у відповідь на запит Ріббентропа, Сталін підтвердив, що залишає за собою право на Східну Польщу, однак поки що не нападатиме, навіть якщо німцям доведеться у перебігу військової кампанії й через військову необхідність десь зайти на територію, «зарезервовану» для радянської окупації.

Чому Сталін прийняв саме таке рішення? По-перше, тому що у разі радянського вторгнення до Польщі й швидкої радянсько-німецької окупації цієї країни Друга світова війна могла згаснути, не розгорівшись. Власне, саме на це розраховував Гітлер. По-друге, Сталін прийняв рішення не нападати на Польщу, щоби поляки довше та краще протистояли німцям й, власне, понесли якомога більше втрат. Чим довше поляки воюють з німцями, тим менше вони опиратимуться радянській агресії. По-третє, якби Польщі проголосили війну Німеччина та СРСР у перші дні вересня, то чи варто заради неї розпочинати велику війну? Нарешті, Сталін не поспішав розпочинати війну, щоби німці понесли якомога більше втрат у Європі та втягнулись у світову війну в межах генеральної лінії Сталіна на перетворення Німеччини на «криголам революції».

Сталін планував почати вторгнення на територію Східної Польщі тільки після того, як німецькі війська захоплять Варшаву. Тоді Радянський уряд заявить, що Польща — це «потворне дітище Версальського договору» — як назве Польщу у своїй промові Молотов, — розпалась, а Червона армія вступає в Польщу для захисту українців та білорусів, які там проживають. 14 вересня Молотов вимагав захоплення німцями Варшави як попередньої умови для початку військових дій Червоної армії проти Польщі. Проте існував один делікатний момент — загроза того, що Німеччина, захопивши Варшаву та Західну Польщу, укладе з польським урядом угоду про перемир'я. Тоді перед Сталіним знову виникне стара загроза — можливість того, що Друга світова війна згасне на ранній стадії. Тому 10 вересня радянський уряд сповістив Берлін, що розпочне військові дії проти Польщі за умови, що німці, зі свого боку, пообіцяють не укладати перемир'я з поляками. 13 вересня Ріббентроп запевнив Сталіна, що «питання про необхідність перемир'я з Польщею» німецьким урядом «не ставиться».

У вересні 1939 року Гітлер сподівався, що гніт війни тихо тлітиме до того часу, допоки він сам підготується до нових активних наступальних операцій на Заході. Ця надія Гітлера виправдалася повністю. Франція та Англія ні у військовому, ні в політичному, ні у психологічному сенсі не були готові починати велику війну через Польщу. Вони змогли задекларувати війну, але не вести її. Сталін сподівався, що обидві сторони загрузнуть у війні на Заході, а Радянський Союз зможе тим часом вирішувати свої зовнішньополітичні завдання в рамках підписаного з Німеччиною секретного протоколу. Цей розрахунок також виявився правильним. Французький та англійський уряди розраховували, що після окупації Польщі наступним агресивним кроком Гітлера стане похід на Схід, а не на Захід. Ця надія виправдалась 22 червня 1941 року, щоправда, із затримкою майже в два роки. Зовнішньополітичні розрахунки всіх великих європейських держав виправдались. Але з цих реалізованих виграшних розрахунків політиків склалася максимально невигідна ситуація для всіх учасників подій.

Про принесену в жертву в даній комбінації Польщу не говоритимемо. Польща просто припинила своє існування. Франція та Англія, максимально відтягуючи вступ до війни й розраховуючи виграти час, в результаті надали Німеччині та Італії фору в часі для підготовки до серйозної військової кампанії 1939–1941 років, яку Гітлер провів проти цілої демократичної Європи. З військової точки зору, проведені німецькою армією операції вересня 1939 — літа 1941 рр. слід назвати блискучими. Континентальну Європу до літа 1941 року повністю захопили Німеччина та Радянський Союз. Британська імперія могла розраховувати лише на свій військово-морський флот й на круте узбережжя Ла-Маншу. Жодних сил для активного спротиву на континенті вона не мала. У цілісній комбінації Гітлер та Сталін допустили лише один геополітичний прокол, який одночасно став успіхом Англії: в ході військових дій у Європі створили спільний кордон між Німецькою імперією та Радянським Союзом. Тепер Гітлер зіткнувся з проблемою, яку зобов’язаний був передбачити та запобігти їй, оскільки вона не могла не призвести до військового конфлікту двох країн, двох режимів, двох диктатур.

У листопаді 1940 року до Берліна для нових переговорів прибув Молотов. Переговори виявилися важкими, Молотов вимагав згоди Німеччини на захоплення Фінляндії (яка відстояла свою незалежність в зимовій війні 1939–1940 рр.); на окупацію Радянським Союзом Болгарії, на «будівництво бази для сухопутних та військово-морських сил СРСР в районі Босфору та Дарданелл на умовах довгострокової оренди» й навіть за певних умов на спільну радянсько-італійську війну з Туреччиною. Окрім того, радянське керівництво наполягало, щоби Японія відмовилася від нафтових та вугільних концесій у Північному Сахаліні.

У відповідь Гітлер запропонував Радянському Союзу приєднатися до Троїстого пакту Німеччини, Італії та Японії, укладеного в Берліні 27 вересня 1940 року. Проект угоди між державами Троїстого пакту та СРСР склала німецька сторона. Він передбачав два таємних протоколи з довгим переліком агресивних намірів СРСР та Німеччини. Гітлер погоджувався з тим, що «основні територіальні інтереси» СРСР «лежать на південь від території Радянського Союзу в напрямку Індійського океану» і що «Німеччина, Італія та Радянський Союз спільно працюватимуть над заміною нині діючої конвенції про протоки, укладеної в Монтре, новою конвенцією, згідно з якою Радянський Союз отримає необмежене право проходу через протоки в будь-який час для свого військово-морського флоту, коли всі інші держави, за винятком чорноморських, а також Німеччини та Італії, в принципі не отримають проходу через протоки своїх військових кораблів».

Вимоги Молотова поступитися Фінляндією, Болгарією та базою в Босфорі та Дарданеллах Гітлер проігнорував. Ввечері 25 листопада 1940 року Молотов запросив до себе німецького посла Шуленбурга й дав відповідь на німецьку пропозицію. Радянський уряд підготувався «прийняти проект пакту чотирьох держав про політичну співпрацю та економічну взаємодопомогу», але з суттєвими поправками. Німецькі війська мають негайно покинути «Фінляндію, яка, за договором 1939 року, входить до радянської зони впливу»; до радянської зони впливу мають включити Болгарію. «Впродовж найближчих місяців безпека Радянського Союзу з боку проток» повинна гарантуватись… будівництвом бази для сухопутних та військово-морських сил СРСР в районі Босфору та Дарданелл на умовах довгострокової оренди». Німеччина зобов'язувалася також визнати, що «зона на південь від Батуму та Баку в загальному напрямку в бік Перської затоки» є «центром територіальних устремлінь Радянського Союзу». Японія зобов’язувалася відмовитися від своїх прав на вугільні та нафтові концесії в Північному Сахаліні. Радянський уряд також наполягав на приєднанні Туреччини до пакту чотирьох держав, а у разі відмови «Італія та СРСР спільно» на підставі нової окремої угоди зобов’язувалися застосувати проти Туреччини «військові та дипломатичні санкції».

Гітлер пропонував підписати два таємних протоколи. Сталін запропонував підписати п'ять таких протоколів: третій таємний протокол між Німеччиною та Радянським Союзом щодо Фінляндії; четвертий таємний протокол між Японією та Радянським Союзом про відмову Японії від нафтових та вугільних концесій в північному Сахаліні; п'ятий таємний протокол між Німеччиною, Радянським Союзом та Італією з визнанням того факту, що Болгарія географічно розташована в середині зони безпеки чорноморських кордонів СРСР, й укладення радянсько-болгарського договору про взаємодопомогу є політичною необхідністю.

Красномовнішої відповіді, аніж відповідь, яку дав Гітлер на радянські вимоги від 25 листопада 1940 року, він дати не міг: 18 грудня він підписав директиву № 21, план «Барбаросса», про початок війни проти Радянського Союзу. Зрозуміло, радянський уряд про підписання директиви не знав. Проте про відхилення Гітлером вимог Сталіна від 25 листопада Москві, зрозуміло, було відомо. Радянсько-німецькі відносини зайшли до глухого кута. Німецькі війська перебували у Фінляндії, Болгарії та Румунії, тобто в тій зоні, яку Сталін вважав своєю. Військове зіткнення між СРСР та Німеччиною тепер було неминучим. Однак чи була готова Німеччина до війни з Радянським Союзом?

Ми знаємо, що до цієї війни Німеччина не була готова (оскільки війну Німеччина програла). У 1938–1939 рр. Німеччина витрачала на озброєння 15 % свого національного доходу — приблизно стільки ж, скільки Англія. Гітлер не хотів озброюватися за рахунок добробуту німецького народу. Це могло знизити його популярність. У Радянському Союзі на військові потреби у третій п'ятирічці (1938-42 рр.) виділили 26,4 % бюджетних асигнувань, але насправді з року в рік витрачалося все більше й більше. У 1940 році витратили 32,6 % бюджету, а у 1941 р. запланували витратити 43,4 %.

З висоти сьогоднішнього дня ми звикли дивитися на 22 червня 1941 року як на найбільшу помилку Гітлера. Але очевидно, що наступальні операції літа 1941-го стали піком його військової кар'єри. Війна Німеччини проти СРСР перетворилась на тактичну, а не стратегічну операцію Гітлера. Гітлер не вважав Радянський Союз серйозним супротивником. Він планував розгромити Червону армію за кілька місяців, і, з військової точки зору, виконав завдання. Він не вдався до допомоги важливого потенційного союзника — Японії. При загальній напрузі в радянсько-японських відносинах впродовж 1930-х років можна було очікувати, що Гітлер зуміє переконати японців напасти на СРСР зі сходу. Але цього не сталось і японський фронт проти СРСР не відкрився.

Звісно, Гітлер прорахувався. Він недооцінив Сталіна та очолюваний ним Радянський Союз. Операція з розпалювання війни у Європі руками Гітлера виявилася настільки масштабною, що переломити її наступального переможного духу не змогли навіть найбільші поразки Червоної армії влітку й восени 1941 року. Радянські війська все одно увійшли до Берліна й утвердили комуністичну систему правління у Східній Європі. Тільки сталося це чотирма роками пізніше. Оскільки Сталін не намагався, як Франція та Англія, перемогти «малою кров'ю», а ставив за мету перемогти «за будь-яку ціну», радянські втрати у Другій світовій війні навіть не ризикнули підраховувати.

У 2014 році світ знову опинився на порозі Третьої світової війни через прагнення Росії відродити імперію. Тут варто пригадати першу фразу промови В’ячеслава Молотова, наркома закордонних справ Радянського Союзу, 22 червня 1941 року, в день нападу Німеччини на СРСР:

«Сьогодні, о 4 годині ранку, без висунення будь-яких претензій до Радянського Союзу, без оголошення війни, німецькі війська напали на нашу країну, атакували наші кордони у багатьох місцях й піддали бомбардуванню зі своїх літаків наші міста — Житомир, Київ, Севастополь, Каунас та деякі інші».

Імперії довго будуються, але стрімко валяться. Жодне з цих міст після 1991 року не належить Росії. Після всього, сталінська політика щодо Німеччини та Європи у 1939–1941 рр. повернулася катастрофою власне для СРСР, що зруйнувався під тяжінням нездійсненних імперських задач. І це головний урок історії, який повинен пам’ятати Путін, втягуючи світ у Третю світову.

Російський газ як зброя масового знищення

Зазнавши нищівної поразки у Другій світовій війні, практично повністю розорені руйнівними бомбардуваннями союзників, Німеччина та Японія у стислі терміни відновили свою економічну могутність. Вже за кілька десятиліть вони зайняли провідне становище у світовій економіці, без допомоги панцирних дивізій та Люфтваффе, без авіаносців та камікадзе. Але для того, щоб усвідомити очевидне, ці країни мали пройти через уроки жорстоких військових поразок.

Радянському урядові не довелось чекати нищівних поразок у великій війні. Окупація Східної Європи, підтримання режимів далеких соціалістичних країн на зразок Куби чи В'єтнаму, війна в Афганістані не змогли зарадити втратам радянського впливу на світовій арені й краху економічної системи СРСР. Тому що, як і у випадку з Німеччиною та Японією, військова сила не могла гарантувати політичного та економічного домінування й створювала лше видимість всесильної наддержави. У 1991 році КПРС віддала владу з тією ж легкістю, з якою захопила її у 1917-му. Радянський політичний вплив у Європі, заснований на військовій присутності та військовій силі, завершився для СРСР нищівною поразкою, яку можна порівняти з поразкою Німеччини та Японії у Другій світовій війні.

Здавалося, що, як Німеччину та Японію, і Росію ця поразка чогось навчила. Після десятиліття нестабільності 1991–2000 років, Російська Федерація постала перед світом провідною економічною державою. Її сила тепер визначалась не танковими дивізіями й не кількістю боєголовок, спрямованих на Західну Європу та США, а нафтою, газом та іншими видами сировини, що поставляються всьому світові. Виявилось, що впливати економічно — ефективніше й дешевше, аніж чинити військовий тиск. До 2014 року росіяни стали багатими туристами, що асоціювалися з грошима, а не з автоматом Калашникова; не агресорами й окупантами, а вигідними клієнтами, покупцями, інвесторами та марнотратниками грошей, зароблених на російських поставках сировини.

Проте, ситуація насправді була далеко не безхмарною. Основна проблема Росії полягала у відсутності демократії як такої. Роки єльцинського режиму подарували Росії ринкову економіку та свободу, проте не створили демократичних інституцій, які б забезпечили громадянські свободи суспільства, незалежний та непідкупний суд. Не без особистої допомоги Єльцина, який скомпрометував себе і двома чеченськими війнами і корупційними скандалами, до влади в Росії прийшов колишній офіцер КДБ. Перестарілий Єльцин передав йому управління країною подібно до того, як перестарілий Гінденбург доручив Німеччину Гітлеру.

Отримавши владу, Путін перестав прислухатись до електорату, позбавивши його права голосу і в керуванні країною, і щодо зовнішньої та внутрішньої політики держави. Рівень відірваності виборців від кремлівського керівництва, більшість якого складали співробітники КДБ, тепер став абсолютним. Громадська думка не хвилювала Путіна, а виборчим процесом маніпулювали, та й ЗМІ повністю підкорялись державі. Парламент, російські судді та силові відомства, як в центрі, так і на місцях, підпорядковувались виключно вказівкам з Кремля.

При абсолютній непідзвітності перед народом виховані у стінах КДБ російські керівники повернулись до старих радянських принципів військового тиску. У 1999 році російська армія вторглася до Чечні. У серпні 2008 року війська перетнули державний кордон та рушили на Грузію. Для вторгнення використали прийом, подібний до прийому Гітлера: захист інтересів співгромадян, що мешкають за межами імперії. Гітлер в такий спосіб відстоював інтереси німців у Австрії, Судетах та Данцигу. Російський уряд відстоював права російських громадян в Абхазії та Південній Осетії.

Для Росії це було першим, після 1991 року, використанням російської армії для зовнішньої експансії, що пройшло безкарно, хоча й було створено небезпечний прецедент. З покращенням економічного стану Росії у російського уряду спокуса використати армію проти слабкого противника лише зростала. Ризик військового вторгнення для всіх країн, що межують з Росією, став цілком реальним.

На відміну від класичної військової інтервенції, свідками якої світ став у 2008 році, коли російські війська вторглися до Грузії, в Україні російське керівництво поєднало військові операції з економічним та інформаційним тиском. Є щось непристойне (та цинічне) в тому, що окупація України Росією поєднується з одночасною вимогою про виплату Україною Росії мільярдів доларів за минулі, теперішні та майбутні поставки російського газу в поки що не окуповані частини України. А, власне, й на окупованих також, оскільки російський газ поставлявся й до Криму, в Донецьку та Луганську області.

Відомо, що агресора не можна умиротворити (класичний зразок — Мюнхенська змова 1938 року). Відомо, що агресії потрібно чинити опір, бо іншого виходу немає (це доводить вся світова історія). Відомо, що «маленькі переможні війни» зазвичай виявляються більшими, ніж передбачалось, не завжди переможними й коштують багато людських життів. Ще відомо, що дві останні найбільші війни в історії людства — 1914-го та 1939-го, далеко не відразу отримали назву «світових». Коли у березні 1938 року Гітлер окупував та анексував Австрію, ніхто не вважав це провісником Другої світової війни. Проте, через півтора року, у вересні 1939-го, війна почалась, хоча справжньої великої війни, крім Сталіна, ніхто не хотів, навіть Гітлер.

Якщо очевидно, що агресора не можна умиротворити, то нелогічно платити агресору данину за окупацію. У стародавні часи в обмін за отриману данину підкорену жертву (село, місто, а то й цілу державу) залишали у спокої. Сьогодні також бувають випадки виплати данини: скажімо, Путін виплачує данину президенту Чеченської республіки Рамзану Кадирову.

У ХХ столітті слово «данина» у відносинах між державами, як правило, не використовувалося. З'явилися більш сучасні слова: «репарація» та «контрибуція». Але ці суми переможцю виплачувались, зазвичай після закінчення військових дій та підписання миру. Під час військових дій данину ніколи не виплачували. Хто у здоровому глузді платитиме агресору гроші на продовження війни до підписання миру? Погодьтеся, виглядало б дивним, якби після вересневої анексії Судет 1938 року, чехословацький уряд у якому-небудь Брюсселі вів з німецьким урядом переговори про виплату Німеччині боргу за куплені раніше рейки. А Німеччина заявляла, що тепер продаватиме рейки Чехословаччині тільки за передоплатою та в два рази дорожче. Або якби Німеччина, окупувавши у 1940 році північну Францію, від неокупованої південної Франції вимагала б оплатити борги французької держави за поставлений Франції в попередні роки метал. Все це виглядало би повною маячнею. Таке навіть Гітлеру в голову не могло прийти.

Однак те, що виглядало маячнею у 1938-40 роках та не спало на думку Гітлеру, стало реальністю у 2014-му, бо прийшло в голову Путіну. Росія, яка окупувала Крим й частину східної України, та продовжує вести проти України військові дії, одночасно вимагала від України сплатити мільярди доларів за раніше поставлений газ.

Спочатку все походило на пропагандистський виверт російського уряду, що намагався звести розпочату російсько-українську війну до економічного конфлікту через газ. Однак, несподівано 30 травня 2014 року Україна виплатила Росії 786 млн доларів боргу. Отримавши ці гроші, Росія продовжила концентрацію військ на кордоні з Україною, перекинула нову техніку та додаткові спецпідрозділи ГРУ та ФСБ до районів східної України, що контролювались проросійськими «сепаратистами»; збила дюжину гвинтокрилів та літаків українських збройних сил; взяла деяку кількість українських військових в полон; збила малайзійський цивільний літак, де (яка прикрість!) не виявилось жодного українця… Всього за 786 мільйонів виплаченої данини скільки корисного здійснили! Люди гинули вже сотнями. Війна є війною, нічого не вдієш.

21 липня міністр фінансів України Олександр Шлапак заявив, що на проведення антитерористичної операції (АТО) на сході треба півтори мільярди гривень на місяць, а «в резервному фонді на даний момент залишилося близько 520 млн гривень. 24 липня він уточнив, що грошей вистачає тільки до 1 серпня. 22 липня Верховна Рада затвердила указ президента Петра Порошенка щодо часткової мобілізації. 25 липня Кабінет Міністрів України оголосив про намір ввести військовий збір (податок) в розмірі 1,5 % від зарплати для фінансування АТО до кінця року. Про це заявив заступник міністра фінансів України Володимир Матвійчук: «В такий спосіб можна отримати близько 2,9 млрд гривень для того, щоби спрямувати їх на загальний баланс бюджету».

Уточнимо, що мільярд гривень в ті дні, за курсом 11,8 гривень за долар, складав приблизно 85 мільйонів доларів, а виплачені Україною Росії 786 млн доларів склали більш як 9 мільярдів гривень. Іншими словами, можна було б не вводити «військовий збір», який забезпечить лише двохмісячні потреби української операції на сході країни та не виплачувати Росії данину на суму 786 млн доларів. Нехай би ці 9 млрд гривень пішли на боротьбу з агресором на Сході. 9 млрд гривень за ціною 1,5 млрд на місяць вистачило б на 6 місяців протистояння агресії.

Натомість Україна заплатила Росії 786 млн доларів. Дельта в українсько-російських витратах на війну склала 1 млрд 572 млн доларів — на користь Росії. На ці кошти Росія доставила «сепаратистам» систему «Бук» для збиття малайзійського лайнера? На ці ж 786 млн доларів.

24 липня міністр енергетики та вугільної промисловості України Юрій Продан, що прибув до Брюсселю для консультацій з комісаром ЄС з питань енергетики Гюнтером Еттінгером, заявив, що Україна готова відновити переговори з Росією та Єврокомісією щодо постачання газу: «Ми готові в будь-який момент продовжити консультації та переговори». Росія наполягала на виплаті Україною грошей за раніше поставлений газ. На думку керівника «Газпрому» Олексія Міллера, ця сума сягала 5 млрд 296 млн доларів. Легко підрахувати, як можна розпорядитись даними коштами, якщо їх не повертати Росії. Можна виплатити спадкоємцям по мільйону доларів за кожного загиблого пасажира збитого малайзійського лайнера; за кожного загиблого українського військового та мирного жителя. Вказаної суми вистачило б на 5000 жертв. Або ж можна було продовжувати антитерористичну операцію за ціною в півтори мільярди гривень на місяць. Їх вистачило б на три роки боротьби.

Слід зазначити, що стягуючи данину (платежі) зі своєї жертви, Путін нічого нового не придумав. Таку ж схему використовував Сталін принаймні двічі. Перший раз — в Іспанії, коли радянський уряд вивіз з Іспанії іспанський золотий запас, й так ніколи його Іспанії не повернув. При цьому заявивши, що золото конфісковано в рахунок видатків СРСР на іспанську громадянську війну, зокрема — на постачання озброєння республіканському уряду Іспанії. Другий раз Сталін змусив жертву оплатити окупацію, коли Червона армія у 1940 році увійшла до Бессарабії та Північної Буковини. Після окупації Бессарабії Румунією у 1918 році радянський уряд заарештував румунський золотий запас, що зберігався в Росії. 92 тонни золота, вивезені Румунією до Росію на зберігання у 1916–1917 роки. У 1940 році Бессарабію (з Північною Буковиною на додачу) окупувала Червона армія й приєднала до СРСР в рамках спільних домовленостей Сталіна — Гітлера. Але золотий запас Румунії Сталін повернути відмовився, заявивши, що, він конфіскований як плата за експлуатацію ресурсів Бессарабії у період 1918–1940 років.

Чи буде Третя світова?

Розуміння того, що Росія провокує Третю світову війну, поступово починає доходити до всіх. 7 березня 2014 року Андрій Ілларіонов у статті «Мюнхенська змова–2014» написав: «Третя світова сьогодні вночі стала неминучою». 25 квітня про це ж говорив новий прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк. Німецький журнал «Шпігель» оформив обкладинку барвистим гаслом «Війна в Європі» (щоправда, зі знаком питання). Хілларі Клінтон і принц Чарльз першими із всесвітньо відомих лідерів порівняли Путіна з Гітлером. Після них Путіна з Гітлером не порівнював лише лінивий.

Керівники США та Європи, звичайно ж, про Третю світову не можуть згадувати (всі біржі обваляться), однак і вони з досвіду 1938–1939 рр., знають, що від звитяжних бліцкригів агресора до затяжної війни проти агресора — дистанція коротка, рік-два мінімум. Здоровий глузд підказує, що протистояти російській агресії треба негайно, на території України, маючи союзником Україну, а не після захоплення України Росією, коли Росія підімне під себе й весь військово-промисловий комплекс Східної України (заради якого зараз Росія й б’ється, прикриваючись захистом етнічних росіян).

Протистояти агресії Росії в Україні простіше ще й тому, що Україна не член НАТО й нема необхідності формально оголошувати Росії війну. Звичайно, з військової точки зору краще було б нанести превентивний удар по зосередженим вздовж українського кордону російським силах (військам реального супротивника), але для цього потрібно бути ізраїльтянами, а не українцями.

Зрозуміло, НАТО не може допомагати Україні у військовому відношенні, коли самі українці не протистоять агресії зі зброєю у руках. Проте Україна не має поки що достатньо боєздатної армії, не має надійних командирів та жорсткого політичного керівництва. Вибори нового президента — Петра Порошенка — принципово нічого не змінили, тільки трохи заспокоїли ситуацію. Тепер час працює на Україну. Для України це плюс. Однак прогноз про нестримні апетити Путіна базується, на жаль, не на мареннях теоретиків, а виключно на здоровому глузді. Для України це — мінус.

Відкрита агресія Росії на сході України багато в чому стала результатом здачі Криму без бою. Якби Україна відстоювала Крим зі зброєю у руках, Крим все одно відійшов би до Росії (занадто нерівні сили), проте «повстання» у Східній Україні не розпочалось би з такою легкістю та швидкістю. Як Фінляндія у 1940-му, Грузія у 2008-му, Україна втратила б частину території, але зберегла б незалежність та мир на материковій частині.

Переділ територій у XXI столітті може здаватись абсурдом, оскільки це давно забута стара геополітична практика. До 1945 року в Європі постійно краяли кордони. Дуже важливо уточнити, що вони не краялись в сенсі об'єднань чи розколів держав, а відчужувались агресивними сусідами. Зайве зараз наводити численні приклади. Але й у 1918 році, й у 1938-1945-х карта Європи змінювалась тотально та неодноразово. З 1946 по 1991 роки, однак, переділів кордонів між державами Європи зовсім не спостерігалось. Й навіть після 1991 року, аж до березня 2014-го, ми були свідками утворення нових європейських та азіатських держав, але жодного разу не ставали свідками анексій. Саме з цієї причини канцлер Німеччини Меркель сказала про Путіна, після кримської анексії, що той живе в іншому світі. Малось на увазі не те, що Путін божевільний, а те, що світ, в який Путін намагається повернути Європу, відійшов до історії у 1945 році, тобто 70 років тому.

Чи варто було порушувати світовий порядок заради Криму? Зрозуміло, що ні. А заради України? А заради Придністров’я та Білорусі? Можливо, так, якщо розцінювати всі ці території як програму-мінімум. Але в реальному житті диктаторам не потрібен мінімум. В реальному житті Путін не мінімаліст. В момент досягнення «мінімуму» він забуде, що була якась ідея не рухатись далі Білорусі. Якщо у нього запаморочилось у голові від успіхів після Криму, можна уявити, що станеться з Путіним після приєднання Білорусі.

Ось тут і постане пряма загроза війни між Росією і НАТО. Путін впевниться у тому, що НАТО не розпочне війну через Прибалтику, бо не буде готовності почати атомну війну. Так само Гітлер вважав, що Франція з Англією не оголосять війну Німеччині через Польщу, адже Берлін тоді підтримували Італія, Японія та СРСР. Хоча Гітлер прекрасно знав, що є англо-франко-польський договір про взаємодопомогу у разі агресії проти однієї з країн. Путін також знає, що між членами НАТО є договір про взаємодопомогу. Проте, як і Гітлер, він вважатиме, що західні демократії злякаються. А вони не злякаються (про що західні демократії, як і Путін, ймовірно, ще не знають).

Демократичний світ, на відміну від диктатур, влаштований так, що ним правлять політичні партії через своїх лідерів. Це наче перекинуте догори корінням дерево — на керівництво намагаються вплинути — і найчастіше впливають найрізноманітніші люди: жінки, діти, спонсори, друзі, священнослужителі, громадська думка, преса. Існують закони, адвокати та верховні судді. Існують парламенти та навіть королі з королевами. Існує міжнародне співтовариство. Існують союзні меморандуми та міжнародні організації.

В диктатурах все набагато простіше. Росією, для прикладу, править хунта — офіцери КДБ-ФСБ: Путін, Іванови, Сєчін, Патрушев. Хунта планує операцію, доручає апарату формувати завдання для виконавців; парламенту наказує голосувати «за» чи «проти»; міністра закордонних справ Лаврова та представника Росії в ООН Віталія Чуркіна інструктує, що саме вони мають сповіщати міжнародному співтовариству… Навіть російська еліта, сформована після 1991 року, до процесу управління країною не має стосунку, саме тому, що режим в Росії — диктаторський, а за умов диктатури еліта не може керувати країною.

У 1938 році в Європі майже переміг фашизм. У СРСР був Сталін, у Німеччині — Гітлер, в Італії — Муссоліні. В Іспанії — Франко. Австрія була захоплена, Чехословаччина розчленована. Угорщина, Португалія, Румунія, Болгарія — де диктатори, де королі… На карті не залишилося місця для демократів. Та й у демократичних країнах фашистські та комуністичні партії використовували значну народну підтримку. Чи означає це, що сьогодні ми знову входимо в чорну смугу фашизму? Можливо. Чи випливає з цього, що європейську цивілізацію в тому вигляді, в якому вона існувала до 2014 року, знищить Путін? Тепер все залежить лише від України та НАТО.

Війна — це завжди кровопролиття. Війна — це завжди зруйновані життя. Це мільйони біженців, що рятуються від катастроф. Чи будуть продовжуватись вбивства в Україні? Будуть. У цьому основне завдання Путіна — розв'язати в ній повномасштабну війну. Заради цього він входив до Криму — не для того, щоби в Криму панував мир, а для того, щоб у Європі почалася війна. Було б великою помилкою вважати, що українська армія бореться з «ополченцями» та «сепаратистами». Ні тих, ні інших в Україні немає. Це пропагандистський термін російського уряду, нав'язаний російським телебаченням. Є люди зі зброєю в руках, які воюють проти України. Частина з них заслана з Росії. Інша — набрана на місцях. Розбиратись, скільки серед них одних, скільки інших, можна лише після перемоги. Не має значення, чи взяли вони до рук автомати через власну дурість, за гроші чи з переконань. Вони воюють за інтереси Росії — ворожої (у контексті нинішнього військового конфлікту) Україні держави. Вони вбивають в інтересах Москви.

В будь-якому військовому конфлікті найбільше страждають непричетні. До них належать найперше жінки та діти. Можна годинами показувати фотографії та кінохроніку з їхніми переляканими обличчями, сльози та крики розбурханого натовпу, що прагне миру, тиші та спокою. Донедавна на сході України люди сприймали мир та спокій як щось належне і відповідно не цінували. У Німеччині під час Другої Світової війни також гинули жінки та діти. Існували кадри німецької кінохроніки, що демонстрували налякані обличчя німців. Провина Гітлера, нацистів та німецької армії від цього не була меншою.

Важко знайти психічно здорових людей, які скажуть: «Я за те, щоби кров лилась рікою». Здебільшого всі завжди закликають до миру. Гітлер зі Сталіним також говорили про мир, а Черчилля назвали провокатором війни. Існує певна категорія людей, до чиїх слів варто ставитися з обережністю, оскільки вони використовують мову для дезінформації. На жаль, до таких людей належить Путін. Він не планує оголошувати Україні та Європі війну, як не оголошував війну Гітлер, нападаючи на сусідів. В кінцевому підсумку 3 вересня 1939 року війну Німеччині оголосили Англія та Франція.

Росія також веде свою європейську війну без оголошення, видатки на неї частково оплачує Україна — через платежі за російський газ. Російське телебачення, що абсолютно контролює ефір, цілодобово зловтішається стосовно українських втрат та знущається над безпомічними українцями, які ніяк не можуть зрозуміти, що їх планують перемогти та підкорити, як поляків у 1939–1941 рр. Усвідомити це дійсно дуже важко, практично неможливо. Євреї також ніяк не могли зрозуміти, за що їх ненавидить та знищує Гітлер. Така відсутність розуміння та раціонального пояснення того, що відбувається, євреїв не врятувала. В абсолютній своїй більшості вони були знищені. У сьогоденні українців (як і у випадку поляків та євреїв в роки Другої світової війни) капітуляція не принесе спасіння. Спасіння прийде лише через боротьбу з агресором та боротьбу з олігархами, які скоріше об’єднаються з агресором, аніж з власним народом.

Економічна та військова потужність сучасної Росії — це блеф, піар-проект, що успішно працює за допомогою кількох російських телеканалів. У Радянському Союзі центральне телебачення постійно показувало у програмі новин «Время» («Час»), як радянські трактори орали поля, як транспортери зсипали пшеницю до вантажівок, як потім з пшениці випікався хліб і як щасливо жили радянські люди. Сьогодні ми знаємо, що нічого цього не було. Була одна кінокамера, працював один трактор, рухався один конвеєр, одна вантажівка, і найняті за гроші актори зображали щасливу радянську сім'ю. А пшеницю купували в США і Канаді. Так і тепер. Ніхто до пуття не знає і не скаже, скільки у Росії літаків, які літають, та танків, які зрушать з місця. Може виявитись, що міць російської армії це лише блеф Путіна. Навіть у цьому він має за взірець Гітлера, який одвічно перебільшував міць Німеччини та німецької армії.

Росія бідніша від Заходу. Росія — велика бензоколонка та газове сховище. Якщо російські нафту та газ купують — Росія має гроші. Якщо ж їх не купують, або купують, але не в Росії, або ж купують за демпінговими цінами — Росія грошей не матиме. Це банальна істина. Вся історія газової війни Росії з Україною це доводить.

Якби Росія мала гроші на війну з Україною, то вона б не шантажувала її припиненням постачання газу, а просто зупинила б постачання, першого дня, ще в березні, під час анексії Криму. Не варто жити в полоні ілюзій, що Росія зацікавлена у благополуччі та стабільності незалежної України. Путінська Росія, з якою світ зіштовхнувся сьогодні, зацікавлена цілком у протилежному. Проте й репліки про те, що Росія, мовляв, «зітре Україну на порох» — також блеф. Україна — друга за територією європейська країна, що ледь-ледь поступається Франції. Росія не може «стерти Україну на порох». Проте повільно душити Україну, область за областю, та ще й за українські гроші — може.

Поки що Росія за українські гроші створила самоокупний проект із захоплення України й український уряд їй у цьому допомагає. За ці ж гроші Путін може підкуповувати чиновників, надто тих, від кого залежить питання виплачувати чи не виплачувати «борги за газ». Спираючись на агентуру КДБ-ФСБ в європейських структурах, Путін може чинити тиск на Україну для того, щоби Україна погодилася на російські ціни на газ, на повернення «боргів» та на систему передоплати.

Ми беремо слово «борги» в лапки, тому що Україна нічого Росії більше не винна. Після анексії Криму у березні 2014 року, після розпочатої диверсійної війни на сході України по жодним міжнародним нормам Україна Росії нічого не винна. Більше того, український уряд зобов’язаний висунути позов проти Росії. Якщо підрахувати розмір нанесеної на даний момент шкоди, вона виявиться набагато більшою за газову заборгованість України в декілька мільярдів доларів (за підрахунками «Газпрому»). Що швидше Кабінет Міністрів України це усвідомить, то легше буде протистояти агресії.

Путін все розрахував. Жоден агресор не планує довгої облоги — тільки бліцкриг. Путін — не виключення (в цьому він також нічим не відрізняється від Гітлера). Він стрімко захопив Крим, провів референдум та оголосив про анексію. Стандартний західний політик витратив би на це місяці м’якої політичної гри. Але у Путіна немає грошей на довготривалу облогу. Тільки на бліцкриг. На газовому фронті — свій бліцкриг. Звернемо увагу, що рахунок завжди йде на дні: президент Путін, прем’єр-міністр Медведєв та керівник «Газпрому» Міллер вимагають сплатити борг за газ «до кінця тижня», «до кінця місяця»… Про відстрочку на рік-два не йдеться — адже Путін не розпоряджається таким часом. Мета Росії — проковтнути Україну. Це можна зробити тільки за допомогою танків та літаків, можливо, за допомогою газу. Можна поєднати і те, й інше. А танки й літаки мають свою ціну. Ці гроші Росія планує отримати від України у вигляді «газового боргу».

Україна ніколи в своїй історії не перебувала, як нині, у центрі світової уваги. У своєму протистоянні з Росією вона воістину завоювала симпатії всього людства (окрім проросійської його частини). Поки що Україна протистояла Росії ізольовано. Зрозуміло, у такому двобої із сильним супротивником Україна не зможе перемогти. А союзником НАТО вона не поспішає ставати, побоюючись ризику великої війни.

Але зупинити Путіна можна без жодного пострілу солдата НАТО — через жорсткі економічні санкції. Зрозуміло, ці санкції не можуть не призвести до економічних ускладнень в Європі, зокрема й до перебоїв в постачанні російського газу. Проте, європейські економічні труднощі, викликані введенням санкцій проти Росії, — копійчані втрати у порівнянні з майбутніми проблемами, спричиненими війною з Росією. Ціни на нафту та газ, рівень світових біржових індексів та курси валют тоді вже нікого не хвилюватимуть. Якщо зараз багато хто думає, що це неможливо, вони не одинокі: у 1938 році весь світ вважав так само.