Третя світова: Битва за Україну

Розділ 11 Продовження революції

Напередодні Нового 2014 року та в дні Різдвяних свят, учасники революції не залишали Майдану. Основна частина, щоправда, роз’їхались по домівках, багатьом студентам довелось їхати готуватися до іспитів та складати зимову сесію, хоча головний іспит свого життя вони вже склали. Офіційна українська влада, щоб хоч якось згладити конфлікт та прикрити свою вину за побиття учасників Євромайдану, 19 грудня прийняла закон «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідувань та покарань осіб у зв’язку с подіями, що мали місце під час проведення мирних зібрань».

Того ж дня парламент розглянув та прийняв цей законопроект. Він був підтриманий переважною більшістю представників всіх парламентських фракцій, за виключенням фракції комуністів. Було вирішено звільнити від відповідальності людей, що брали участь в акціях протесту та масових заходах в період з 21 листопада 2013 року й до моменту вступу закону в силу. В ухвалі українського парламенту також вказувалось, що всі кримінальні та адміністративні справи, відкриті у зв’язку з подіями Майдану мали закрити, нові не порушувати, а арештованих мали звільнити.

12 січня 2014 року відбулось чергове Народне віче, на яке прийшло більше 100 тисяч людей. Поряд з резиденцією Януковича «Межигір’я» чергували «автомайданівці», що провели власний мітинг. За два дні до цього протестуючі спробували заблокувати будівлю, де відбувався суд над їхніми товаришами, в результаті чого знову виникли сутички з міліцією та загоном «Беркут». Під впливом цих бурхливих подій Верховна Рада 16 січня ухвалила низку так званих «диктаторських» поправок до законів, що були прийняті раніше простим підняттям рук, без попереднього обговорення тексту депутатами. Президент підписав «прийняті» закони вже на наступний день, 17 січня. Проте опозиція категорично виступила проти їх прийняття та охрестила їх «законами диктатури», а 16 січня — «чорною п’ятницею».

Закони від 16–17 січня містили широкий перелік нових обмежень громадської активності та підсилювали відповідальність за деякі вже передбачені законодавством порушення. Частина обмежень торкалась відповідальності за участь у протестах та несанкціонованих владою масових діях. Зокрема прийняті закони дозволяли уряду блокувати «за рішенням експертів» опозиційні сайти. В поправках до законів зокрема йшлося також про адміністративну відповідальність за встановлення без дозволу влади наметів, сценічних майданчиків та звукової апаратури для проведення мітингів, про заборону перебувати на демонстраціях у масках та зі зброєю, про необхідність реєстрації політичних організацій, що фінансуються з-за кордону. Трактування того, що мало вважатись «фінансуванням з-за кордону», залишалося прерогативою уряду.

Реакція на такі закони була неоднозначною і в Україні, і в Європі. Деякі європейські лідери, зокрема міністри закордонних справ Великобританії та Німеччини підкреслили, що дані законодавчі акти «обмежують особисту свободу громадян та віддаляють Україну від Європи». І хоча Венеційська комісія та ЄС визнали їх «відповідними європейській практиці», в країні прийняття «драконівських мір» викликало нову, ще потужнішу хвилю незадоволення, що прокотилась цілою країною. Ось деякі фрагменти «законів 16 січня»:

— за рух у колоні більше п'яти автомобілів — позбавлення права керувати автомобілем на термін до двох років;

— за здійснення діяльності інформаційного агентства без державної реєстрації — штраф у розмірі до тисячі неоподаткованих мінімумів (17 тисяч гривен) з конфіскацією «виготовленої продукції та знарядь виробництва»;

— за участь у мітингах чи зборах в шоломах і масці, або з використанням інших засобів чи способів маскування, з використанням вогню та в уніформі — арешт до 10 діб;

— за встановлення без дозволу міліції для проведення мітингу наметів чи інших малих архітектурних форм або конструкцій, що використовуються як сцена — арешт до 15 діб;

— за неповагу до суду — арешт до 15 діб;

— невиконання умов з обмеження доступу до інтернету — штраф 6800 грн., а за невиконання «законних вимог» працівників СБУ — штраф не менше 2000 грн.;

— протокол про адміністративні порушення можна не складати та не вручати підозрюваному в порушенні, достатньо тільки свідків;

— блокування доступу до житла карається обмеженням волі терміном на 6 років;

— розповсюдження екстремістських матеріалів — обмеженням волі терміном на 3 роки;

— групове порушення громадського порядку — 2 роки, масові безпорядки — від 10 до 15 років ув’язнення;

— збір інформації про «беркутівців», суддів та ін. — 3 роки; погроза міліціонеру чи іншому представнику правопорядку — 7 років ув’язнення;

— неурядові організації (НУО), що фінансуються з-за кордону, повинні сплачувати податок на прибуток та офіційно іменуватися «іноземними агентами»;

— держава може заборонити доступ до інтернету;

— людину можна засудити, навіть якщо не з’явилася до суду, тобто заочно;

— громадські об’єднання вважаються такими, якщо беруть участь в політичній діяльності та мають наміри впливати на рішення органів влади. Таку діяльність та її фінансування має дозволити держава;

— народного депутата можна позбавити недоторканості та дати згоду на його арешт без розгляду профільним комітетом Верховної Ради, безпосередньо на пленарному засіданні Верховної Ради;

— співробітники «Беркуту» та чиновники, що вчинили злочин проти активістів Майдану, звільняються від кримінальної відповідальності.

Всі ці зміни, покликані посилити контроль влади над громадянами, позбавити їх права на організовану опозицію, викликали справжню бурю протестів та вимоги їх скасування. Депутат Вадим Колесніченко від правлячої партії регіонів, один з парламентських проурядових «яструбів», що став ініціатором «законів 16 січня», заявив про їх повну відповідність американським та європейським нормам і про те, що прийняті закони є впровадженням європейських стандартів в українське законодавство.

19 січня опозиція заявила, що Україна перетворюється на поліцейську державу та зажадала скасування пакету законів. Натовп, що зібрався на чергове Народне віче, висунув вимогу створення «народного уряду» й дострокових президентських виборів. Протестувальники намагались пройти до будівлі Верховної Ради, щоб особисто вимагати від депутатів скасування «диктаторських законів». Рушивши по вул. Грушевського, вони почали штурм урядового кварталу. Міліція та «Беркут» перегородили демонстрантам шлях. Почались жорсткі зіткнення. Демонстранти закидали силовиків камінням, феєрверками та «коктейлями Молотова», підпалили кілька вантажівок та автобусів. Сили правопорядку у відповідь застосували водомети.

20 січня Рада міністрів закордонних справ ЄС звернувся до влади України з пропозицією переглянути прийняті законодавчі акти, які, на думку європейських політиків, «значно обмежують права українських громадян на вільне волевиявлення, свободу слова, діяльність преси та громадських організацій». Проте, в той самий день правоохоронці травмували близько 30 журналістів, які висвітлювали події. Це викликало нову хвилю обурення майданівців. Один із лідерів опозиції, Віталій Кличко, ввечері 20 січня зустрівся з Януковичем та закликав його прибрати «Беркут» і загони «тітушок», фінансованих владою. Президент пообіцяв створити урядову комісію для вирішення конфлікту.

Тим часом футбольні фанати з кількох обласних центрів об’єдналися з метою захистити мирне населення від оскаженілих натовпів «тітушок», які на вулицях безкарно травмували невинних людей. Опозиція закликала міліцію та «Беркут» перейти на сторону народу. В західних областях України цей заклик знайшов відгук у частини правоохоронців. Президент Янукович, наляканий розвитком подій, зателефонував лідеру партії «Батьківщина»[56] Арсенію Яценюку та запропонував йому очолити уряд, проте Яценюк пропозицію відхилив.

Перші жертви Майдану — вбиті вогнепальною зброєю. 50 людей були схоплені та вивезені в невідомому напрямку. Також з’явилось відео, на якому міліціонери змусили одного з учасників заворушень повністю роздягнутись на морозі. Правоохоронці цинічно фотографувались із змерзлою людиною. Цей сюжет викликав зрозуміле обурення не лише в Україні, але й у всьому світі. Хвилі протесту пройшли всіма українськими регіонами та набули практично незворотного характеру — ситуація вийшла з-під контролю центральної влади. В Західній Україні — у Львові, Луцьку, Рівному, Тернополі, Чернівцях та Івано-Франківську — були захоплені обласні державні адміністрації. Губернатори декількох областей під тиском протестувальників подали у відставку. Були спроби захоплення органів влади в Черкасах, Житомирі та Полтаві. У Києві на вулиці Грушевського почали будувати барикади; деякі будівлі міністерств були захоплені протестувальниками та перетворені на опорні пункти революції.

24 січня представники Євросоюзу та опозиції знову зустрілись із президентом для врегулювання ситуації. Янукович обіцяв не притягувати до відповідальності мітингувальників та амністувати їх. Віталію Кличку вдалось вмовити людей на Майдані та на вулиці Грушевського зберегти перемир’я на час переговорів. Відомого спортсмена, враховуючи його популярність, опозиція активно використовувала для координації дій майданівців в найкритичніші дні січня та лютого. Щоправда, після перемоги опозиції його «успішно зіштовхнули» з передвиборчих президентських перегонів. Політика не ринг, де перемагає найсильніший.

28 січня під тиском масових протестів в Україні та завдяки жорсткій критиці з боку європейської громадськості Верховна Рада та Янукович були змушені скасувати прийняті 16 січня закони. Український парламент натомість встановив кримінальну відповідальність за заперечення або виправдання злочинів фашизму та за спаплюження чи руйнування пам’ятників, споруджених в пам'ять борців проти нацизму. Проте захоплення будівель, які забезпечують діяльність державних органів влади, та мітинги на підтримку Євромайдану продовжувались по всій країні: і в центральній її частині, і на півночі, і на сході, і на південно-східній частині України.

Паралельно з мітингами на підтримку Євромайдану в містах південно-східної України почали формуватись групи антимайданівців — активістів проросійської спрямованості, що закликали захищати свої території від «націоналістів та екстремістів». Зокрема в Одесі проросійський рух «Молодіжна єдність» почав формувати «народні дружини»; у Харкові утворили загін «Оплот», у Севастополі — проросійський загін байкерів «Нічні вовки». Севастопіль та Крим в цілому висловилися за «наведення порядку в країні та введення надзвичайного стану», закликали місцевий уряд сформувати власні загони самооборони для захисту населення півострова, вийти з правового поля України й створити Федеративну державу Малоросію. Вже тоді кримська влада дала зрозуміти, що вона налаштована рішуче проти проукраїнських елементів в Криму і, якщо уряд у Києві не застосує силу, вони готові взяти владу на півострові в свої руки.

Першою політичною жертвою тих подій став уряд Азарова на чолі з прем’єр-міністром. Вперше питання про недовіру уряду у Верховній Раді опозиція поставила після зірвання підписання угоди про асоціацію України та ЄС, за 25 листопада 2013 року. Проте тоді резолюція не отримала необхідної кількості голосів через те, що за неї проголосували лише опозиційні партії, а комуністи, регіонали та незалежні нардепи проголосували проти. Виступаючи в Раді перед голосуванням, прем’єр обіцяв здійснити корінні кадрові зміни, неодноразово підкресливши, що уряд продовжуватиме курс на євроінтеграцію. Слова Азарова, швидше за все, були знущанням, та аж ніяк не нагадували виправдання.

Комуністи запропонували свій законопроект резолюції про відставку уряду, з яким погодилися й опозиціонери, проте в останній момент комуністи відкликали свої підписи та провалили в такий спосіб резолюцію. Було очевидно, що правляча партія намагалась рятувати ситуацію, розраховуючи на допомогу комуністів та незалежних депутатів, проте подальше загострення політичної ситуації в країні та відновлення після Нового року масових протестних акцій знову поставили питання — про відставку уряду Азарова.

Президент Янукович, намагаючись врятувати уряд та прем’єр-міністра, обіцяв його переформувати, однак 28 січня загнаний у кут Азаров сам подав у відставку. Разом з Азаровим у відставку пішов і уряд. Виконання обов’язків прем’єр-міністра перейшли до першого віце-прем’єра Сергія Арбузова.

Після відставки Азарова парламент негайно скасував більшість із прийнятих 16 січня законів. Партія влади у парламенті наполягала на введенні надзвичайного стану, проте ані президент, ані парламент на це не пішли, побоюючись ескалації напруження в країні, вже й до того «розпеченої» до межі тотального соціального вибуху. В кулуарах українського парламенту розпочалися таємні перемовини (підкріплені фінансовими проплатами депутатам від українських олігархів) про перехід до опозиції частини нардепів з фракції Партії регіонів, що розвалювалася на очах. Тим часом Майдан на своєму новому вічі обрав в якості альтернативної влади «Народну раду України». Аналогічні альтернативні ради обласних рівнів почали створюватися в західних регіонах країни. Деякі підрозділи міліції та спецпідрозділи СБУ «Альфа» заявили про перехід на бік майданівців.

1 лютого лідери Євромайдану Кличко та Яценюк взяли участь у Мюнхенській конференції, де провели низку зустрічей з державним секретарем США Джоном Керрі та європейськими лідерами, які заявили про свою безумовну підтримку опозиції та про готовність надати Україні фінансову допомогу для подолання економічних труднощів. У Києві відбувся круглий стіл, до якого запросили всіх колишніх президентів України — Леоніда Кравчука, Леоніда Кучму та Віктора Ющенка. Президент Янукович, погоджуючись на діалог (за умови розблокування повстанцями будівель державних органів) та готовий під тиском обставин піти на компроміси, назвав дії опозиції екстремістськими й поставив знак рівності між демонстрантами, що виборювали європейський шлях розвитку країни, та радикальними українськими націоналістами.

Між тим, відчувши, що земля тікає з-під ніг Януковича, Москва заявила про відтермінування в наданні Україні чергового траншу кредиту із обіцяної суми у 15 млрд доларів, підкреслюючи, що надання наступної частини кредиту залежить від формування нового уряду країни. Кремль закликав українську опозицію відмовитись від «кампанії ультиматумів та погроз», які «суперечать заявам про прихильність опозиції до демократії та європейських цінностей».

В російському місті Сочі в цей час відкривалась зимова Олімпіада. Президент України Віктор Янукович вирішив, що його присутність на Олімпіаді набагато важливіша, ніж безпосередні державні справи у Києві та з’ясування стосунків із протестувальниками. Зрозуміло, в Сочі український президент не лише гордо розмахував прапором своєї країни з трибуни офіційних гостей, але й провів «політичні консультації» з Путіним щодо ситуації в Україні та долі тих грошей, які Москва, всупереч очікуванням Януковича та попереднім домовленостям, припинила виплачувати.

Тоді ж Віталій Кличко закликав парламент повернутись до Конституції 2004 року. Вказану пропозицію підтримав Яценюк, вказавши, що готовий очолити новий український уряд, якщо країна повернеться до парламентсько-президентського устрою, за Конституцією 2004 року. Яценюк заявив, що до складу уряду ввійдуть представники опозиційних партій та активісти Майдану.

Слід зазначити, що Юлія Тимошенко, яка на той час перебувала у харківській в’язниці, звернулася до своїх соратників з вимогою відмовитися від повернення до Конституції 2004 року та готуватись до президентських виборів, на яких після виходу з в’язниці вона бачила себе головним кандидатом. Тимошенко щиро сподівалась, що її підтримають виборці та що саме вона стане наступним президентом України. Однак Майдан підтримав заклик опозиції до повернення Конституції 2004 року, а Європарламент прийняв резолюцію про ситуацію в Україні, в якій закликав Євросоюз розпочати підготовку адресних санкцій стосовно закордонних поїздок, активів, нерухомості українських чиновників, парламентарів та олігархів, відповідальних за застосування сили проти майданівців та за загибель опозиційних активістів.

У Києві тим часом розгорівся скандал, пов’язаний з оприлюдненням телефонної розмови замісника Держдепа Вікторії Нуланд з послом США в Україні (так званий «Нуланд-гейт»). З розмови з’ясувалось, що США роблять ставку на Яценюка як нового очільника уряду. Нічого несподіваного в цій позиції американців не було. Проте, такий «фаворитизм» призвів до ускладнень у відносинах Яценюка та Кличка. Останній відмовився від участі його партії у формуванні уряду (за виключенням портфелю віце-прем’єра) та зосередив свої зусилля на передвиборчій президентській кампанії. Проте вихід Юлії Тимошенко з в’язниці та її участь в президентських перегонах сплутали всі карти Кличку. Він втратив шанс зайняти президентське крісло.

У день, коли Верховна Рада повинна була прийняти рішення про повернення до Конституції 2004 року, «Правий сектор» та «Самооборона Майдану» в масках та з бітами провели попереджувальний мітинг біля стін українського парламенту з метою натиснути на депутатів. На центральній площі Києва кияни запропонували провести акцію «За чистий Київ» та прибрати сміття в центрі міста. Але протестувальники сприйняли цю акцію як спробу влади прибрати барикади. Представники «Самооборони Майдану» розігнали киян, що прийшли на «суботник», а лідери опозиції закликали українців записуватися в загони самооборони й організовувати майдани в східних областях України. Цим скористалися проросійські організації, що почали агітацію проти «Правого сектора» та київського Майдану.

Сутички між демонстрантами відновились 18 лютого, в день засідання Верховної Ради, коли опозиція вимагала парламент повернутись до Конституції 2004 року. Сили правопорядку перегородили шлях демонстрантам на шляху до парламенту. Ті, у відповідь, стали кидати в міліцію і «Беркут» камінням, пляшками із запальною сумішшю. Вантажівки, що перегороджували шлях демонстрантам, були підпалені.

У самому парламенті правляча партія, у відповідь на спробу опозиції внести проект постанови про повернення до Конституції 2004 року, спробувала створити комісію для обговорення та підготовки відповідного рішення. Опозиція не погодилась та заблокувала трибуну; правляча партія залишила зал засідань. Прорватись до трибуни комуністам опозиціонери також не дозволили. В результаті проект постанови про повернення до Конституції 2004 був зареєстрований, а ситуація в парламенті ввійшла в робоче русло. Однак на підступах до Верховної Ради зіткнення тривали. Будинок офіцерів захопили та перетворили в «пункт швидкої допомоги». Офіс Партії регіонів підпалили, один із їхніх працівників загинув.

Подальші події без перебільшення можна назвати трагічними. Сили правопорядку стали витісняти демонстрантів назад, на Майдан, вивільняючи від майданівців урядовий квартал. Розпочалась «антитерористична операція» з очищення столичного центру, що тривала майже добу. 25 людей було вбито, більше 350 поранено (200 госпіталізовано).

Погодившись на переговори з опозицією, Янукович висунув вимогу припинити збройне протистояння демонстрантів, які з вечора 18 лютого були практично заблоковані на Майдані внутрішніми військами та «Беркутом». Для очікуваного відступу людей з Майдану залишили тільки дві вулиці. Відтак силовики взялися за очищення самої площі.

Лідери націоналістичної партії «Свобода» закликали жителів західних областей України вирушати до Києва та підтримати демонстрантів. У відповідь влада заблокувала просування автотранспорту в бік столиці. Залізницю було паралізовано. Через Київ проїжджали лише транзитні потяги, пасажири яких зі здивуванням дивились на спорожнілі перони Київського вокзалу. Силовики призупинили трансляцію одного з центральних телеканалів. Кличко та Яценюк закликали до дострокових президентських та парламентських виборів і звернулись до президента з вимогою зустрітись, оголосити перемир’я, вивести «Беркут» з Києва та відкликати міліцію.

У регіонах знову розпочались захоплення адміністративних будівель. У Дніпропетровську, Миколаєві, Херсоні, Полтаві, Чернігові, Хмельницьку, Житомирі зруйнували пам’ятники Леніну (рух отримав назву «ленінопад»). Частину пам’ятників завчасно демонтували прихильники комуністичної партії та заховали. Кримінальні провадження щодо руйнування пам’ятників урядом не порушувалися через «відсутність складу злочину та через те, що дані пам’ятники не входили до культурної спадщини». Знесли та демонтували 70 пам’ятників та бюстів вождя революції. Спроби зруйнувати пам’ятники Леніну були навіть у Харкові, Луганську, Запоріжжі та Донецьку, однак місцева влада запобігла зносу.

Зустріч Яценюка та Кличка з президентом Януковичем в ніч з 18 на 19 лютого все ж таки відбулась, однак не мала очікуваних результатів. Сторони обмежились взаємними звинуваченнями та компромісу не досягли. Наступного ранку в Києві протестувальники продовжили боротьбу: зайняли Головпоштамт, Консерваторію та Держкомтелерадіо. Захоплювали склади зі зброєю, продовжили будівництво барикад на вулиці Грушевського, що вела до парламенту. Фонди музею історії Києва, де, крім іншого, зберігали старовинну та раритетну зброю, розграбували. Влада почала зводити бетонні перешкоди поруч з Верховною Радою, а з Дніпропетровська до столиці викликали 25-у повітрянодесантну бригаду для посилення охорони складів зі зброєю.

Одночасно Служба безпеки України (СБУ) оголосила про проведення «антитерористичної операції» по всій території України. Пожежа у Будинку профспілок, де розташовувався центральний штаб керівників повстання, призвела до загибелі більш як сорока людей. Практично у всіх західних регіонах України протестувальники знову захоплювали будівлі обласних державних адміністрацій, СБУ, МВС та прокуратури, тоді було знищено чимало документів та оргтехніка. Україна спалахнула з новою силою.

20 лютого, незважаючи на згоду Януковича провести дострокові президентські вибори, протестувальники, озброєні хто як, зокрема й вогнепальною зброєю, почали витісняти урядові війська з центральної частини міста в бік парламенту, Будинку уряду та президентського палацу. Почалась паніка, в обох сторін були жертви. Демонстранти почали кидати в бійців «Беркуту» та працівників міліції пляшками із запалювальною сумішшю та бруківкою. Правоохоронні сили почали відступати до урядового кварталу, відстрілюючись спочатку гумовими кулями, а потім і бойовими патронами. З дахів будівель урядового кварталу снайпери почали стріляти в демонстрантів. Ситуація остаточно вийшла з-під контролю.

Зустріч лідера «Правого сектора» Яроша з президентом Януковичем також не дала позитивних результатів. Президент запропонував Ярошу підписати угоду про незастосування «Правим сектором» сили, однак останній відмовився, заявивши, що українці будуть стояти до кінця. Того злощасного дня з боку демонстрантів та силовиків від вогнепальної зброї загинуло близько ста людей. Стріляли з обох боків.

Звістка про ці жахливі події облетіла весь світ. Пізніше всі стануть обговорювати те, що сталося, почнуть будувати гіпотези щодо того, хто й звідки стріляв. Одні стверджуватимуть, що стріляли з даху Київської консерваторії, другі — що з даху Будинку профспілок, треті — що з будинку готелю «Україна». СБУ та МВС — з одного боку, «Правий сектор» й «Самооборона Майдану» — з іншого та навпаки, звинувачуватимуть у кровопролитті один одного. Підозрювані — як спецслужби Росії, так і США. Дехто висловив припущення про причетність олігархічних структур, які мали свої «спецнази» та були зацікавлені в тому, щоби повалити свого ділового конкурента — Януковича. Згодом з’явилася інформація про причетність грузинських снайперів. Однак всі ці припущення залишились припущеннями, нічого не можна було довести без доказів.

Важливо й інше: розстріл демонстрантів та силовиків відбувся за день до запланованого підписання Декларації про політичне врегулювання між владою та опозицією — документа, що на нього чекали всі. Саме він, як вважали, стане фундаментом для мирного врегулювання ситуації та поступового, послідовного вирішення конфлікту. Підписання Декларації було зірвано, а «справа київських снайперів» лягла на ту полицю, де нерозслідуваними канули в лету багато таємничих вбивств.

21 лютого з метою розв'язання політичної кризи в Україні та припинення масового кровопролиття відбулися перемовини між президентом Януковичем та лідерами опозиції А. Яценюком (від Всеукраїнського об'єднання «Батьківщина»), В. Кличко (від партії «Удар») та О. Тягнибоком (від Всеукраїнського об'єднання «Свобода»). Перемовини проходили за посередництва міністра закордонних справ Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра, міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського, керівника департаменту континентальної Європи Міністерства закордонних справ Франції Еріка Фурньє, а також спецпредставника президента Росії Володимира Лукіна. Щоправда, Лукін, який брав участь у цих переговорах, поставити свій підпис під угодою відмовився, пояснивши позицію своєї країни так: «Москва вирішила не підписувати ці угоди, насправді нам не дуже зрозуміла ситуація з тим, хто є суб'єктом цієї угоди»; в угоді «не видно сил та осіб, які повинні це реалізовувати». Росія стала послідовною у своїй непослідовності. Пізніше, коли екс-президент-утікач Янукович опинився в Росії, він згадав про цю угоду й наполягав на її виконанні. У цей момент йому б дуже допоміг підпис Лукіна під документом. Але його не було. Ось текст угоди, яку підписали всі учасники зустрічі, крім Росії:

Угода про врегулювання політичної кризи в Україні

Стурбовані трагічними випадками втрати життів в Україні,

Прагнучи негайно припинити кровопролиття,

Рішуче налаштовані прокласти шлях до політичного врегулювання кризи,

Ми, сторони, що нижче підписалися, домовилися про таке:

1. Протягом 48 годин після підписання цієї угоди буде прийнято, підписано і оприлюднено спеціальний закон, який відновить дію Конституції України 2004 року зі змінами, внесеними до цього часу. Підписанти заявляють про намір створити коаліцію та сформувати уряд національної єдності протягом 10 днів після цього.

2. Конституційна реформа, що врівноважуватиме повноваження президента, уряду та парламенту, буде розпочата негайно і завершена у вересні 2014 року.

3. Президентські вибори будуть проведені одразу після прийняття нової Конституції України, але не пізніше грудня 2014 року. Буде прийнято нове виборче законодавство, а також сформовано новий склад Центральної виборчої комісії на пропорційній основі відповідно до правил ОБСЄ і Венеціанської комісії.

4. Розслідування нещодавніх актів насильства буде проведено під спільним моніторингом влади, опозиції та Ради Європи.

5. Влада не запроваджуватиме надзвичайного стану. Влада й опозиція утримаються від застосування силових заходів.

Верховна Рада України прийме третій закон про звільнення від відповідальності, який поширюватиметься на ті ж правопорушення, що й закон від 17 лютого 2014 року.

Обидві сторони докладатимуть серйозних зусиль для нормалізації життя в містах і селах шляхом звільнення адміністративних та громадських будівель й розблокування вулиць, скверів і площ.

Незаконна зброя має бути здана в органи Міністерства внутрішніх справ України протягом 24 годин з моменту набрання чинності вищезгаданим спеціальним законом (п.1 цієї Угоди).

Після зазначеного періоду всі випадки незаконного носіння та зберігання зброї підпадатимуть під чинне законодавство України. Сили опозиції та влади відійдуть від позицій протистояння. Влада використовуватиме сили правопорядку винятково для фізичного захисту будинків органів влади.

6. Міністри закордонних справ Франції, Німеччини, Польщі та Спеціальний представник Президента Російської Федерації закликають до негайного припинення всіх видів насильства та протистояння.

м. Київ, 21 лютого 2014 року

Від влади: президент України Віктор Янукович

Від опозиції: лідер партії «УДАР» Віталій Кличко, лідер ВО «Батьківщина» Арсеній Яценюк, лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок

Засвідчили:

Від Європейського Союзу: Федеральний міністр закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина Франк-Вальтер Штайнмаєр, Міністр закордонних справ Республіки Польща Радослав Сікорський та керівник департаменту континентальної Європи Міністерства закордонних справ Французької Республіки Ерік Фурньє.

Проте, вже 21 лютого, після того як на Майдані публічно проголосили про підписання угоди, «Правий сектор», «Самооборона Майдану» та «Автомайдан» виказали своє незадоволення результатами перемовин та послідовністю політичних реформ. До того ж вони наполягали на негайній відставці президента (хоча про це не вказувалося в угоді від 21 лютого), розпуску Верховної Ради та покаранні керівників силових відомств України, які видали укази про розстріл демонстрантів. Лідер «Правого сектора» Дмитро Ярош назвав угоду від 21 лютого «черговим замилюванням очей» та відмовився його виконувати. В ніч на 22 лютого загони «Самооборони Майдану» та «Правого сектора» повністю захопили урядовий квартал. Під контролем майданівців опинилися будівлі Верховної Ради, Адміністрації президента, Кабінету міністрів та Міністерства внутрішніх справ. До Києва для охорони Євромайдану приїхало більше сотні міліціонерів та афганців із табельною зброєю, що перейшли на сторону протестувальників. У західних областях загони міліції та «Беркуту» також перейшли на бік повсталих. Чимало загонів міліції у Києві разом із загонами самооборони тепер патрулювали столицю. Один за одним почали подавати у відставку командири силовиків: звільнився голова київської міліції, керівництво Генштабу української армії звільнилося на знак протесту проти втягнення в конфлікт збройних сил. Загони самооборони разом із загонами міліції, що приєдналися до них, стали повністю контролювати столицю.