Третя світова: Битва за Україну

Розділ 1 Україна: екскурс в історію

З погляду історії, Україні не пощастило. Через своє розташування у центрі Європи вона опинилася між чотирма різними пластами цивілізації — західним та східним, північним та південним. Для України така позиція перетворилася — якщо не на трагедію, то на вічну проблему. Від початку власного існування, народам, що населяли цю територію, доводилося давати відсіч то західним, то східним сусідам. На неї сунули з півночі скандинавські племена, з півдня — кримські татари та турки. Україна постійно знаходилась у пошуках союзників задля порятунку. Однак те, що Україна є серцем Європи, обумовлювало стратегічний шанс стати зоною миру, а не конфліктів, мостом взаєморозуміння та партнерства між цивілізаціями, різноманітними за своїми ментальними засадами, культурою, релігією та традиціями.

Проблема України полягала в тому, що вона постійно була частиною іншої країни або провінцією чужої імперії. Тільки «з третьої спроби»: після Богдана Хмельницького в 1654 році, проф. Михайла Грушевського у 1917 році, розпаду СРСР у 1991 році — Україна отримала врешті-решт свою незалежність. Що являє собою Україна сьогодні? Одну з найбільших країн Східної Європи, другу після Росії європейську країну (603,5 тисяч квадратних кілометрів), співмірну з Францією та Німеччиною. Станом на 2014 рік — Україна нараховує до 43 млн постійних мешканців, посівши таким чином тридцять перше місце в світі. Територіально населення розподілено нерівномірно. Найбільш густо заселені індустріальні східні (Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Харківська) та аграрно-індустріальні прикарпатські області (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька). Відносно нещільно залюднені окремі райони українських Карпат, Полісся та південних областей (Волинської, Житомирської та Херсонської).

Україну віддавна населяють народності різного етнічного походження. Сьогодні на цій землі мирно співіснують українці, росіяни, білоруси, євреї, поляки, татари, болгари та інші — всього понад сто великих та малих національностей. Українці є титульною нацією, що складає більшість населення країни — близько 78 %. Українці домінують практично у всіх регіонах, за виключенням Криму. Росіяни складають другу за чисельністю групу населення України — близько 18 % й населяють в основному східну та південну області країни. Потім ідуть білоруси, молдавани, кримські татари та болгари. Православне населення статистично переважає (88 %) та належить до низки конфесій: Української православної церкви (Московського патріархату), Української православної церкви (Київського патріархату) та Української автокефальної православної церкви (переважно українська діаспора за кордоном). Канонічний статус (визнання з боку автокефальних соборних (давніх) православних церков) має лише Українська православна церква (Московського патріархату). Багаторазові спроби об’єднатися та створити єдину соборну церкву успіхами поки що не увінчалися. Загальна кількість католиків (включно з греко-католиками) в країні досягає 4,8 млн людей. Мусульмани мешкають переважно в Криму (кримські татари) та, за різними даними, нараховують від 500 тис. до 1,2 млн людей.

На півдні Україна омивається Азовським та Чорними морями; на заході межує з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією та Молдовою, на півночі та північному сході — з Білоруссю та Росією. Найдовший сухопутний кордон України з Росією та Білоруссю — трохи більше трьох тисяч кілометрів. Морські кордони з Росією складають 1355 кілометрів, однак до сьогодні вони не врегульовані. Географічний центр Європи (за вимірюваннями, проведеними, з одного боку, військовім відомством Австро-Угорщини у 1887 році, а з другого боку — радянськими вченими після Другої світової війни) знаходиться на території сучасної України, недалеко від міста Рахів Закарпатської області.

Після розпаду Радянського Союзу, до 1994–1996 років, Україна стала третьою після США та Росії ядерною країною. Саме Україна показала світу, що людству можна та потрібно відмовитися від ядерної зброї і сконцентрувати свої зусилля на мирному розвитку. Саме країна знаменитої княгині Ольги, великого князя Ярослава Мудрого та «вільного козацтва», що не побоялося свого часу кинути виклик турецьким султанам, країна гетьмана Війська Запорізького Богдана Хмельницького та митрополита Петра Могили, українських гетьманів Петра Сагайдачного та Івана Мазепи — у 1994 році знайшла в собі мужність відмовитися від ядерної зброї, заручившись гарантією територіальної цілісності найбільших країн світу — Росії, США, Франції, Великобританії та Китаю.

Україна — країна не лише легендарного футбольного тренера Валерія Лобановського, знаменитих футболістів Олега Блохіна та Андрія Шевченка, не тільки відомих на весь світ боксерів братів Кличко — абсолютних чемпіонів світу, але й не менш відомих поетів та письменників Тараса Шевченка та Івана Франка, Лесі України, філософа Григорія Сковороди та ще зовсім молодих поетів і письменників, науковців та амбіційних політиків нового покоління. Україна справедливо може пишатися і своїми науковцями, нобелівськими лауреатами — фізіологом Іллею Мечниковим та економістом Саймоном Кузнецем. Світову відомість здобули інженер Євген Патон, хірург Микола Амосов та багато інших. Аби зрозуміти суть процесів, які відбуваються в Україні, необхідно звернутися до історичних джерел, до витоків української традиції.

Що таке «Україна»?

Назва «Україна» має своє історичне пояснення. Термін вперше згадується в Іпатіївському літописі 1187 року і, на думку багатьох дослідників, походить від давньоруського слова «окраїна», що спочатку застосовувалося для позначення прикордонних (рубіжних) земель Київської Русі, потім — Польської держави, а опісля й Російської імперії. Саме цим визначенням користувались хроністи та історики давніх часів. До кінця XIII століття цей термін траплявся в літописах і означав різні «України»: землі, що межують з ляхівськими, від Волині в басейні Лівобережжя по середній течії Південного Бугу, північно-східну частину Галицької землі та Переяславської землі (частини Київської та Чернігівської земель, що межувала зі степом). У XVI столітті терміном «Україна» позначали прикордонні землі поміж Великим Литовським князівством та Османською імперією (землі запорізьких козаків та Дикого поля). Траплялися також терміни «Українська Малоросія», «Литовська Україна», «Польська Україна», проте вони не прижилися. Після утворення Новоросійського краю частіше трапляється термін «Малоросія», що означував українські землі, розташовані на південному сході[1].

Внаслідок цього найбільш вживаним став термін «Слобідська Україна». З цим терміном пов’язують прикордонні, «окраїнні» території, про які писав і професор Грушевський. Відповідно під «окраїнністю» розумілася не відсталість, як наполягають російські антиукраїнські пропагандисти, а специфіка прикордонних регіонів, оскільки землі Дикого поля та Запорізької Січі перебували на стику одночасно трьох імперій — Російської, Османської та Речі Посполитої.

З кінця XVI і включно до XVIІІ століття «Україна» стає конкретним географічним поняттям, рівноцінним назвам інших історико-географічних регіонів (Волинь, Поділля, Сіверщина, Червонна Русь, Запоріжжя). У XVIІІ столітті це поняття набуває статусу загальновідомого, нарівні з церковним терміном «Малоросія». На противагу «окраїнному» терміну, деякі українські історики та лінгвісти висувають версію про те, що назва «Україна» походить від слова «край», «країна»[2]. При цьому наголошується, що в українській мові терміни «україна» та «окраїна» завжди чітко розрізнялись за змістом[3]. «Україна» — як окрема та незалежна територія, а «окраїна» — тільки прикордонна територія. Однак в міру зростання національного самопізнання українців поняття «Україна» стало не тільки географічним терміном, але й позначенням самобутнього етнічного простору, що став соціально та культурно самодостатнім на межі ХІХ та ХХ століть[4].

Откуда єсть і пішла земля українська?

Перші Homo erectus (людина прямоходяча), на думку вчених-археологів, з’явилися на території України мільйони років тому, мігруючи з Передньої Азії через Балкани та Центральну Європу — «справжні європейці». Потім, більш ніж 150 тисяч років тому, з’явилися і інші «європейці» — неандертальці, а 30 тисяч років тому назад — кроманьйонці, майже наші сучасники. Важливе місце в історії України посідає трипільська культура в IV–III тис. до н.е. в Дунайсько-Дніпровському межиріччі, найбільший розквіт якої припадає на період між 5500 та 2750 роками до н.е. Ареал її розповсюдження — правобережна Україна, Молдова, Східна Румунія, а також Угорщина. Трипільська кераміка займала одне з визначних місць в тогочасній Європі за довершеністю обробки та розпису[5]. Деякі українські дослідники вважають, що саме трипільці можуть бути «прабатьками» українців. В будь-якому разі, їм вдалося переконати в цьому президента України Віктора Ющенка.

Археологи до сьогодні сперечаються стосовно присутності кіммерійців у Південній частині України та в інших регіонах, проте багато авторів пов’язують «кіммерійську епоху» (друга половина VIII–VII століття до н.е.) з Північним Причорномор’ям. На зміну кіммерійцям у VII столітті до н.е. приходять скіфи, що витіснили попередників з українських степів. Вважається, що скіфи створили своє перше державне утворення — Скіфську державу, що полягла під ударами сарматів в 200 році до н.е. Паралельно зі скіфами давні греки в Північному Причорномор’ї починають засновувати свої перші колонії (Херсонес, Ольвію та ін.). В ІІІ столітті до н.е. з північного заходу на територію України переселяються готи та створюють тут своє королівство. В 375 році н.е. готи зазнають поразки від гунів, що прийшли з глибин Азії та переселяються за Дунай, на територію Римської імперії, де з часом засновують свої королівства. Держава гунів, зазнавши поразок від римлян, швидко втрачає силу та розпадається. Після нашестя гунів гегемонія над нинішньою територією України у кінці V століття переходить до слов’янських племен. Лівобережна частина України разом з Таврією попадають в залежність від Хазарського каганату. В наш час північно-західні області України вважаються найбільш ймовірним місцем зародження східних слов’ян: русичів, полян, древлян, сіверян, бужан, тиверців, уличів, волинян та інших.

Часи Київської Русі та її розпад (882-1240)

Саме ці племена й стояли біля витоків давньоруської держави, спочатку зі столицею в Нижньому Новгороді, а потім в Києві, відомої під назвою Київська Русь. Ця держава займала, як на той час, величезну територію — від Таманського півострова на півдні, ріки Дністер та верхоріччя Вісли — на заході, й до верхоріччя Північної Двіни на півночі. Очевидно, через це Карл Маркс порівнював її територіальні розміри з імперією Карла Великого.

Київська Русь — це колиска православного християнства: тут у 988 році князь Володимир охрестив своїх підданих. На чолі Церкви стояли митрополити, що призначались Костянтинопольським патріархатом. Син Володимира — Ярослав, відомий у світі як Ярослав Мудрий, зумів зберегти кордони Київської Русі, розвинути торгові зв’язки з візантійцями, хазарами, скандинавами, народами Європи та Азії. Вважаючи династичні шлюби важливим елементом середньовічної дипломатії, Ярослав Мудрий, якого жартома називають «тестем Європи», був одружений на Інгігерді — дочці шведського короля Олава, зумів успішно видати заміж і своїх дочок: Анастасію — за угорського короля Андраша, Єлизавету — за норвезького короля Гардрада, а Анну, відому як Анна Київська, — за французького короля Генріха І (Анна стала королевою Франції). Відповідно Ярослава Мудрого справедливо можна вважати одним з перших прибічників інтеграції України до Європи.

Взагалі, за період існування Київської Русі, включно до її розвалу, можна нарахувати більше 100 династичних шлюбів, левову частку яких складали русько-польські шлюби, русько-половецькі, русько-угорські, візантійські, німецькі, литовські, болгарські, норвезькі, англійські, австрійські та хорватські. Як бачимо, вже тоді Київ прагнув приєднатися до Європи.

Після смерті Ярослава Мудрого розпочалися міжусобні війни між князями окремих удільних князівств Київської Русі. І хоча Володимиру Мономаху вдалось ненадовго укріпити центральну владу, дезінтеграція Русі виявилась незворотною. До того ж половці здійснювали постійні набіги на південні кордони Київської Русі, і значна частина населення була змушена шукати спасіння на більш спокійних ростово-суздальських землях, де були засновані нові міста. В російській історії замовчується той факт, що коаліція з одинадцятьох руських князів, очолювана Мстиславом Андрійовичем, сином володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського, взяла штурмом Київ у 1169 році й піддала його дводенному нищенню. Як свідчать джерела, два дні суздальці, смоляни та половці грабували та спалювали «мать городов русских». Велику кількість киян взяли в полон. Із монастирів та церков воїни антикиївської коаліції забирали не лише дорогоцінності, але й святині: ікони, хрести, дзвони та ризи. Половці підпалили найстаріший у київських землях Печерський монастир. Софійський собор, що мав статус кафедрального храму митрополії, був пограбований нарівні з іншими храмами. «И было в Киеве у всех людей стоны, и печаль, и скорбь неутешимая».

У Києві укнязився молодший брат Андрія Боголюбського Гліб, сам Андрій залишився у Володимирі, що став новим центром великокнязівської влади. Саме туди, незабаром після взяття Києва ханом Батиєм, переїхав київський митрополит Максим, опісля чого Київ втратив свій статус загальноруської столиці. У 1362 році місто остаточно було приєднане до Литви[6].

Галицько-Волинське князівство (1199–1392 рр.) та період польсько-литовського правління (1385–1795 рр.)

Одним з найбільших князівств періоду роздрібнення Київської Русі було Галицько-Волинське князівство, що нараховувало 116 тис. кв. км та більш як 200 тисяч населення. Князівство охоплювало галицькі, перемишльські, звенигородські, волинські, луцькі, поліські та холмські землі, а також території сучасних Поділля, Закарпаття та Молдови. Князь Данило Галицький навіть прийняв титул «короля Русі» від папи римського Інокентія IV. Незважаючи на васальні відносини з Золотою Ордою, Галицько-Волинське князівство проводило самостійну зовнішню політику у Центральній та Східній Європі, конкуруючи з Польським та Угорським королівствами, а також з князівством Литовським, підтримуючи партнерські відносини з Римом, Священною Римською імперією та Тевтонським орденом.

У 1321 році литовський князь Гедимін після битви на ріці Ірпінь остаточно розбив війська київських князів та захопив Київ, підкоривши собі також Білгород та Переяслав, що опинилися під владою Литви майже на 200 років. В Галичині під тиском місцевих бояр від влади був відсторонений князь Володимир Львович, останній представник династії Рюриковичів, а його трон посів Болеслав Тройденович, відомий як Юрій Галицький, одружений з дочкою литовського князя Гедиміна, котра була ще й сестрою дружини польського короля Казимира ІІІ. У 1387 році Казимир ІІІ приєднав до Польщі Галицьку та Холмську землі. Буковина в 1359 році відійшла до Молдавського князівства, а Закарпаття стало частиною Угорського королівства. Проте в 1392 році Галицько-Волинське князівство було поділене між Королівством Польським та Великим князівством Литовським. Таким чином землі сучасної України в ХІІІ-XIV століттях були розділені між сусідніми державами.

Трохи раніше, після підписання Кревської унії 1385 року, що започаткувала союз Польщі з Литвою, литовський князь Ягайло одружився з польською королівною Ядвігою та став польським королем (взявши ім’я Володислав), нащадки якого володарювали в обох державах наступні три століття. Володислав ІІ та Ядвіга сприяли прийняттю католицизму в Литві. Проте не всі православні князі сприйняли зближення з Польщею, внаслідок чого впродовж ста років відбулось аж три громадянські війни. Як результат, деякі українські міста — Київ, Львів, Володимир-Волинський — отримали самоврядування, так зване «магдебурзьке право». Насильницьке насадження католицизму призвело до приєднання Чернігівських земель до Великого Московського князівства під прапором православ’я[7].

Після Люблінської унії 1569 року в результаті об’єднання була остаточно утворена конфедерація з двох держав — Польщі та Литви, відома в історії під назвою Речі Посполитої (1569–1795), на чолі з монархом (Королем польським та Великим князем литовським) та сеймом. В ній встановився політичний режим так званої «шляхетської демократії». Новоявлені шляхтичі (привілейований стан — польське дворянство) активно обживали багаті та незалюднені землі України. З’явилися великі латифундії — Замойських, Жолкевських, Калиновських, Конецпольських, Потоцьких, Вишневецьких, Браницьких та інших шляхтичів.

За весь період свого існування Річ Посполита пережила три поділи, аж доки у 1795 році вона не була розділена між Росією, Прусією та Австрією. Прусії дісталася столиця країни та основна частина старопольських земель; Австрії — Краків та Люблін з прилеглими територіями, в тому ж переліку й вся Галичина; Росії — західнобілоруські та західноукраїнські землі (без Львова), більша частина Литви та Курляндія. Решта литовських земель, що раніше входили до складу польського королівства (в тому ж переліку і Сувалки), відійшли до Прусії. Проте в наступні століття неодноразово здійснювалися спроби відновити Річ Посполиту. Зокрема у 1807 році Наполеоном було створено Варшавське герцогство. У 1920-і роки Юзеф Пілсудський висунув доктрину «од можа до можа» — конфедерації Польщі, Литви, Білорусі та України. До речі, сучасна Польща називає себе спадкоємницею Речі Посполитої[8].

Запорізьке козацтво та Гетьманщина

Вельми показовим прикладом в історії України є історія козацтва. У XV столітті велика кількість земель в південній частині України була незаселена та називалася Диким полем. Саме сюди, в низини Дніпра (за дніпровські пороги — звідси і назва «Запорізька січ»), стали сходитися селяни-втікачі з Речі Посполитої та руських земель, що називали себе козаками. Самі ж «січі» (а їх було більше ніж 7) збудували на островах Дніпра, де було зручно ховатись та оборонятись. І звідти легко було здійснювати військові експедиції до Кримського ханства та на землі Речі Посполитої.

Серед численних повстань періоду польсько-литовського панування найуспішнішим можна вважати повстання на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким (1648–1654), що призвело до появи автономного адміністративно-територіального утворення Гетьманщини (1649–1782). Спершу Хмельницький намагався отримати підтримку від Османської імперії та навіть підписав з нею договір у 1649 році. Не отримавши твердих гарантій (турецький султан лише порадив кримському хану надати Хмельницькому допомогу), він одночасно розпочав переговори з іншими потенційними союзниками. Проте, не знайшовши підтримки, розпочав зближення з Московським царством, що надало його «Війську Запорозькому» збройну та фінансову допомогу, визнало Хмельницького гетьманом і запропонувало його війську прийняти російське підданство.

У 1653 році Хмельницький відправив своїх послів в Москву до царя Олексія Михайловича з проханням прийняти «всю Малороссию его и все Войско Запорожское в вечное свое твердое владение, подданство и покровительство». Зібраний в травні 1653 року в Москві Земський Собор обговорював питання приєднання Війська Запорізького до володінь Романових і ухвалив одностайне рішення про прийняття його до складу царської держави. Після інтенсивного обміну дипломатичними місіями між Гетьманщиною та Москвою у січні 1654 року в місті Переяславі, неподалік від Києва, відбулася таємна рада представників запорізького козацтва, що присягнули на вірність Москві. Ця рада в історії отримала назву Переяславської Ради. Деякі дослідники вважають, хоч ця ідея не набула широкої підтримки в рядах українського козацтва, зате майже 300 представників козацької верхівки визначили долю України на багато століть уперед. У тому договорі між Росією та Україною немає слів про приєднання (в радянській історичній літературі був поширений термін «возз’єднання», хоча він також грішить проти істини, не було що возз’єднувати), а йдеться про протекторат, автономний статус України, збереження привілеїв та вольностей як для козацької аристократії, так і для решти козацтва, щоби землі та помістя в них не відбирали, а їхні діти такі ж «вольности имели, как предки их и отцы их».

Підтримка Московією українських козаків у боротьбі за їхнє визволення призвела до початку російсько-польської війни (1654–1667), що закінчилася перемир’ям 1667 року, згідно з яким до Московського князівства відходили землі східніше ріки Дніпро (Лівобережна Україна), а західніше — Правобережна Україна — залишилися під владою Речі Посполитої, що було зафіксовано в 1686 році русько-польським договором. Після смерті Богдана Хмельницького в Україні розпочалася так звана руїна (1657–1687) — період двадцятилітньої політичної кризи Гетьманщини та громадянської війни, викликаної прагненнями козацької старшини завоювати владу, з одного боку, а з другого — намірами Османської імперії, Швеції, Речі Посполитої та Московської держави взяти під свою руку території, підконтрольні Війську Запорізькому. В результаті польсько-турецької війни (1672–1676) Поділля (частина Хмельницької, Вінницької та Тернопільської областей) перейшло під владу Османської імперії, а в 1678 році турки напали на землі України, підконтрольні російській державі. Не отримавши допомоги від поляків, російські війська погодилися на перемир’я з турками, підписавши з ними так званий Бахчисарайський договір, згідно з яким кордон між Османською імперією та Російською державою проходив по Дніпру. Київ залишався під царським урядом, а Запоріжжя — під владою Туреччини (до 1699 року); землі між Дніпром та Південним Бугом залишились незаселеними.

Відповідно до підписаного в 1686 році вічного миру між Росією та Польщею українські гетьмани на Лівобережній Україні не повинні були підтримувати дружні відносини з Кримом. Запорізькі козаки, з якими Росія була змушена вступати у тимчасові союзи, ще зберігали свою розхитану незалежність і мали власне громадське управління, де найважливіші питання вирішували через загальні збори.

Гетьманщина мала визначені адміністративно-територіальні кордони з Росією. Товари при перевезенні через них обкладались митними поборами. На територіях, підконтрольних українським гетьманам, зберігалося право приватної власності, російські закони не поширювалися на дані території (діяла судова система у відповідності з нормами Литовського статусу). Найвищого розвитку Гетьманщина досягла за урядування гетьмана Івана Мазепи (1687–1708), який підтримував торгові зв’язки з європейськими країнами (хоча його дипломатичні контакти обмежувалися Москвою). Війна та розруха зосталися в минулому. Завдяки вільній праці вільних українських селян, що не знали кріпацького гніту, розвивалося сільське господарство. Система податків, введена Мазепою, привела до економічного розквіту, появи у містах церковних споруд у стилі українського бароко. Будували монастирі та храми, розвивали книгодрукування, Києво-Могилянка отримала статус академії. Мазепа мріяв про об’єднання Лівобережної та Правобережної України у єдину державу європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.

Незважаючи на добрі особисті стосунки з Петром Великим, Мазепа насилу вмовив його піти на поступки українцям і що далі, то більше жалівся, що «Москва хочет взять в тяжкую неволю всю Украину». Мазепа підтримував Петра в його походах на Азов, у Північній війні був змушений за рахунок української скарбниці утримувати російські війська, що викликало невдоволення серед селян.

Українських козаків мобілізовували до регулярної російської армії, проте командирами призначали не козацьку старшину, а російських чи найманих командирів-іноземців, які до козацтва ставилися з презирством. Петро дедалі більше вимагав від Мазепи грошей і ресурсів на будівництво нової Росії, включно з переплавленням церковних дзвонів на гармати. Мазепа був невдоволений — і відмовився руйнувати церкви, в будівництво яких він особисто вкладав величезні кошти. Коли ж Мазепа звернувся до Петра з проханням допомогти у боротьбі проти поляків, що погрожували завоювати Україну, московський цар відмовив, заявивши, що й «десяти человек выделить не может», тим самим піддавши сумніву зобов’язання Росії захищати українців від польських наступів, яке ніби було закріплене в договорі 1654 року, де Росія виступала гарантом територіальної цілісності та незалежності України. Все це, в кінцевому підсумку, сприяло тому, що Мазепа, розчарований у непевному союзнику та в можливості з його допомогою вирішувати проблеми свого народу, почав шукати підтримки у шведів. Бажаючи зберегти хоча б якусь свободу та територіальну цілісність, Мазепа в кінці 1708 року перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ. У відповідь Петро оголосив Мазепу зрадником, а князь Меньшиков, надаючи приклад нащадкам, вирізав практично всіх мешканців Батурина — резиденції Мазепи. Запорозькі козаки, що підтримали гетьмана, були розбиті російською армією, внаслідок чого Запорізьку Січ у 1709 році було зруйновано. Її відновили вже після смерті Петра як форпост імперії проти османів.

Однак, після закінчення російсько-турецької війни 1668–1774 років, коли набіги татар та турків на південні рубежі припинились, необхідність у запорозькому козацтві відпала — і указом Катерини ІІ Запорізька січ в 1774 році була ліквідована. Частина козацтва відійшла за Дунай, а друга — на землі у передгір’ях Північного Кавказу, названі Кубанню. Влада гетьманів поступово втрачала свою силу, а після видання імператрицею указу про створення губерній (1781 рік) Гетьманщину остаточно ліквідували[9].

Перехід українських земель під владу Росії вселяв надію у серця простого люду, що прийдуть зміни на добре. Але, крім повороту від церковної унії до православ’я, нічого суттєвого не відбулося. На Правобережній частині України, що була для царського російського правління не більш ніж приєднаними польськими провінціями, продовжували зберігати зручні для імперії старосвітські польські звичаї (переважно в культурно-просвітницькому житті), а на Лівобережжі більшість українського селянства опинилася у кріпосній залежності під орудою російських поміщиків.

Новоросія, Донбас, Слобожанщина

Внаслідок чорноморських походів та створення Новоросійського краю українські землі цілком опинилися в орбіті Росії. Повернулось кріпосне право, було ліквідовано автономію та введено російські закони. Останнім гетьманом в історії України в складі Російської імперії був Кирило Розумовський. Після скасування привілеїв козацтва та адміністративного «звуження» Гетьманщини заможні верстви українського козацтва, як і польська шляхта, почали інтеграцію до лав російського дворянства. Дехто з українців опинився серед впливових політиків, наприклад, голова Синоду Феофан Прокопович, генерал-фельдмаршали Олексій та Кирило Розумовські, канцлер Росії Олександр Безбородько. Українській знаті виділили великі володіння на ледь колонізованому півдні Російської імперії, об’єднані пізніше під загальною назвою «Новоросія». Сам термін з’явився ще у 1764 році, коли територія дислокації гусарського полку новосербського військового корпусу, до складу якого входило майже все чоловіче населення краю, була перетворена на Новоросійську губернію. До неї увійшли Слов’яносербія та Українська оборонна лінія. Спершу Новоросія охоплювала територію Бахмутського повіту (що раніше належав до Воронезької губернії), Миргородського та Полтавського полків (у Гетьманщині). Від 1765 року центром губернії став Кременчук.

Колонізація земель Новоросії набула масового характеру з кінця XVIII століття під керівництвом князя Потьомкіна, який для цього отримав від імператриці Катерини ІІ практично необмежені повноваження. За час його урядування до Новоросії приєдналось історичне Запоріжжя, а також було збудовано новий адміністративний центр, названий в честь великої імператриці — Катеринослав (1776). У 1783 році Новоросія збагатилась ще й Кримом.

Після останнього третього поділу Польщі в 1795 році Галичина відійшла до Австрії, а східна частина Правобережної України — до Російської імперії. Кримське ханство, яке 1774 року отримало статус незалежної держави, через десять років цей статус втратило. Понад те, на приєднаних степових територіях колишньої Запорізької січі, Північного Причорномор’я і Таврії замість козацьких та татарських поселень утворилися нові поселення та міста, заселені росіянами: Запоріжжя (1770), Кривий Ріг (1775), Катеринослав (теперішній Дніпропетровськ — 1776), Херсон, Маріуполь (1778), Севастополь, Мелітополь (1784), Миколаїв (1789), Одеса (1794), Луганськ (1795) та ін.

Російський цар Павло І своїм указом від 12 грудня 1796 року відродив Новоросійську губернію, де повітовими містами стали Бахмут, Катеринослав, Єлизаветград, Костянтиноград, Маріуполь, Ольвіополь, Павлоград, Перекоп, Ростов, Сімферополь, Тирасполь, Херсон. Вона проіснувала до 1802 року, після чого була розділена на Миколаївську і Таврійську губернії.

У 1803 році Миколаївська губернія була перейменована на Херсонську. Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство проіснувало аж до 1873 року. Саме на ці землі царська влада закликала «задунайських» переселенців-слов’ян, що були під гнітом Османської імперії, а також підприємливих поляків, німців, французів, шведів та швейцарців з Європи, масові переселення яких припадають на початок ХІХ століття. Переселенцям гарантувався статус вільних колоністів, звільнення на двадцять років від податків та служби в армії. Варто зауважити, що корінного російського населення на цій, тоді ще не залюдненій, території не було, адже замість татар та ногайців сюди переселили «задунайських» переселенців-слов’ян, які поступово асимілювалися з місцевим населенням — молдаванами та влахами, циганами та євреями. В одній тільки Херсонській області українців налічувалося 71 %, а російського населення — тільки 5 %[10].

Після 1917 року слово «Новоросія» перестали вживати, бо значна частина її земель була включена більшовиками до складу Української РСР. У незалежній Україні цей термін також не припав до душі «новоукраїнцям» з переважно радянським менталітетом. Прийнятнішим став термін «південно-східна Україна», що мав реальне підґрунтя. Проте поняття «Новоросії» знову актуалізувалося в 2014 році, коли на сході України створили самопроголошений конфедеративний союз Донецької та Луганської народних республік під загальною назвою «Новоросія», незважаючи на те, що ці території ніколи не входили до складу історичної Новоросії. На цей «бренд» також претендують прибічники федералізації в Одеській та Миколаївській областях.

Ще одним регіоном, що знаходиться під прицілом не лише російських та українських політиків, але й міжнародного співтовариства, є Донбас.

Історично — це регіон, до якого входять північна частина Донецької (без Приазов’я) та південна частина Луганської (за виключенням північної частини — Слобожанщини) області України (так званий Малий Донбас). Великий Донбас включає в себе також частину Дніпропетровської (Україна) та Ростовської (Росія) областей. На початку XVIII століття на цій території почали промислову розробку Донецького кам’яновугільного басейну площею близько 60 тис. кв. км із загальними запасами вугілля 140,8 млрд тонн і заляганням пластів на глибину 1800 метрів.

Сюди, на Донбас, мігрували чорнороби та галузеві спеціалісти з Олонецької, Липецької та Ярославської губерній для роботи на чавуноливарних заводах. Основними центрами видобутку стали Донецьк, Красноармійськ, Макіївка, Лисичанськ, Горлівка, Ровеньки, Красний Луч та інші. Основну масу переселенців також становили українці з правобережної України. За результатами першої ревізії (перепису) населення в Російській імперії, 85 % жителів Новоросії становили українці, або ж, як їх тоді називали, «малороси»[11]. Проте головними інвесторами цього регіону в той час були бельгійці, що розпочали видобуток вугілля та побудову металургійних заводів. Цю територію називали «десятою бельгійською провінцією» неспроста. Росія, що стала заручницею своєї власної відсталості, відчинила двері іноземним інвесторам з Європи та Америки, які привнесли нові технології у виробництво якісного металу, якого так потребувала російська військова промисловість, а зігнані з бідних сіл селяни виконували роль дешевої робочої сили. Таким чином, тісне переплетення історичного розвитку, інтересів та господарства обох областей України — Донецької та Луганської — обумовили неформальне об’єднання їх у спільний історико-культурний та економічний регіон.

Третім важливим історичним регіоном на північному сході України є Слобожанщина. Сьогодні цей термін вживається як загальна назва частин Харківської, Сумської, Полтавської, Луганської та Донецької областей, з українського боку, та Білгородської, південних районів Курської та південно-західних районів Воронезької областей Росії. Сама назва походить від типу поселення — слобода (свобода), що мала значну більшу кількість привілеїв, на відміну від населених пунктів глибинних областей Росії[12].

У ХVI–XVIII століттях цей прикордонний край Московської держави за підтримки царської влади активно заселяли — переважно вихідцями знову ж таки з правобережних українських земель, що перебували під владою Речі Посполитої та біглими селянами з Росії. Мігранти заселялися задля вартової та військової служби поблизу фортець Білгородського прикордоння, перекриваючи в такий спосіб шлях татарам до центральних областей Московської держави[13].

Всі ці регіони — Слобожанщина, Новоросія, Донбас та Крим — входять до складу південного сходу України, густо заселеного та промислово розвинутого.

Українське питання у ХІХ столітті

До кінця XVIII — початку ХІХ століть до так званої «Великої України» в складі Російської імперії ввійшли такі регіони: Слобожанщина, Новоросійський край, Правобережжя з Подніпров’ям, землі війська Запорізького, Донбас та Таврія (разом з Кримом). Після численних міграцій, як внутрішніх, так і з зовнішніх, населення цієї території утворювало строкату етнічну палітру народів — українців, росіян, євреїв, поляків, сербів, болгар, німців. Більшість міських мешканців становили євреї, рясно розселені по всій території Правобережжя та Поділля.

Після черги адміністративно-територіальних реформ ця багата та велика територія була поділена на дев’ять новостворених губерній Російської імперії: Чернігівську та Полтавську (колишня територія Гетьманщини); Харківську (колишня Слобожанщина); Катеринославську та Херсонську (Новоросія); Київську, Волинську та Подільську (Подніпров’я та Правобережжя). Окрім того, етнографічно до України можна віднести й північну частину Таврійської губернії. Немало українців населяло й прикордонні повіти Бессарабії (теперішнє Придністров’я).

ХІХ століття відоме посиленням національно-етнічного фактору у Європі в цілому і в Російській імперії зокрема. Спочатку цей процес характеризувався обмеженими інтересами національних еліт в культурній та освітній сферах, позаяк щойно виникла національна інтелігенція цікавилася здебільшого питаннями етнографії, фольклору, мови та літератури. Проте не несла безпосередньої загрози для монархічного уряду, верхівка якого на початках схвально поставилася до культурно-національних зацікавлень українського народу.

Понад те, після польського повстання 1830–1831 років офіційний Петербург навіть сприяв зародженню українофільства з метою послаблення польського впливу на Правобережній Україні. Створювані на той час таємні товариства та братства (Кирило-Мефодіївське братство, «Громада», журнал «Основа» та ін.) підтримували українську національну ідею та обирали чисто просвітницьку та народницьку позиції, не висуваючи політичних цілей самовизначення та автономізації. Сформована сучасним російським істориком Олексієм Міллером доктрина «большой русской нации» залучає до своєї схеми всі слов’янські народи, що населяли імперію, не припускаючи навіть думки про національне самовизначення[14].

Проте в Південно-Західному краї Російської імперії (Волинь, Поділля та Київська область) була зафіксована поява низки таємних товариств, активними учасниками яких були польські діячі національно-визвольного руху, які висували політичні цілі та поширювали ідеї автономії. Напередодні скасування кріпосного права царський уряд сприяв вивченню в школах рідної мови серед місцевого населення (перші два роки навчання). Міністерство просвіти виділяло необхідні засоби на видання підручників, літератури українською мовою, проводилися благодійні бали, щоб зібрати коштів на видання української літератури. Щоправда, в російському суспільстві виникла дискусія — вважати мову, якою розмовляють жителі України, малоросійською говіркою чи самостійною українською мовою. Прогресивна частина російського суспільства сприймала українську мову як самостійну, друга ж вважала її «наречием русского языка, испорченного польским влиянием».

Проте після другого польського повстання 1863 року, коли польська інтелігенція пропагувала тезу про історичну спільність «трилистника» — Польщі, Литви та Західної Русі — і коли були дані обіцянки створити незалежну українську державу «від Кавказу до Карпат», російський уряд угледів в українському національному русі реальний «сепаратизм», що, відповідно, потягло за собою репресії проти відомих діячів українського національно-визвольного руху — Драгоманова, Антоновича, Чубинського та ін. В результаті цих ідеологічних зрушень з’явився так званий Валуєвський проект (за іменем міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва), що передбачав заборону видавництва навчальної літератури на «малороссийском языке», окрім «изящной», тобто художньої літератури. На думку самого Валуєва, приводом для створення подібного циркуляру «послужили обстоятельства чисто политические — попытка осуществления сепаратистских замыслов… под предлогом распространения грамотности и просвещения»[15]. Сам циркуляр, спровокований польським повстанням, що так налякало царизм, на думку дослідників, і став початком загальнодержавної політики великоруської асиміляції України.

Наступним кроком з усунення «українського питання», з політичної та церковної сцен Російської імперії, стало підписання імператором Олександром ІІ у травні 1876 року «Емського указу» спрямованого на обмеження викладання української мови в Російській імперії та видання будь-якої літератури українською мовою. На думку помічника-опікуна Київського навчального округу М.В. Юзефовича, який звинувачував українських просвітників у тому, що вони хочуть «вольной Украины в форме республики, с гетманом во главе», потрібно було заборонити викладання української мови та видання літератури цією мовою в Росії. Тому цей указ також відомий як «Закон Юзефовича».

Емським указом заборонялося ввозити з-за кордону без спеціального дозволу на територію Російської імперії книги, видані українською мовою, а також видавати оригінальні твори та здійснювати переклад з іноземних мов. Виключення стосувалося суто «исторических документов и памятников» та «произведений изящной словесности», з ретельним переліком застережень та за умови попередньої цензури. Для прикладу, заборонялася українська орфографія «кулішівка» та допускалась тільки «общерусская орфография — ярыжка». Під заборону підпадали також українські театральні постановки (заборона знята у 1881р.), друковані ноти з українськими текстами; друк будь-яких книжок українською мовою, а також концерти з українськими піснями. В початковій школі також заборонялося викладання української мови, а книжки, видані нею, вилучали зі шкільних бібліотек. Також була закрита газета «Киевский телеграф», а з Київського університету звільнили професорів-українців — М. Драгоманова, Ф. Вовка, С. Подолинського та ін. На місце впертих викладачів-українофілів призначалися викладачі-великороси. Драгоманов і Грушевський були змушені переїхати до Львова (де вони могли вільно працювати). Австро-Угорщина, під владою якої перебували тоді галицькі землі, дозволяла українцям мати свої видавництва, вивчати мову в школі та засновувати театри, розвивати українську культуру, тоді як валуєвські директиви та емські укази забороняли це в Росії. Нагадаємо тільки, що Емський указ формально припинив своє існування тільки в роки першої російської революції 1905 року, хоча заборона на «все українське» тривала включно до років Першої світової війни.

Великі потрясіння початку ХХ століття, викликані революціями та світовою війною, спровокували масові міграції українського населення, здебільшого малоземельного, до Поволжя, на Північний Кавказ, Далекий Схід, а також до Сполучених Штатів, Канади, Бразилії та Аргентини.

Революція та громадянська війна в Україні

На початку ХХ століття українські землі перебували в складі двох імперій: Російської (території на лівому та правому берегах Дніпра, Причорномор’я, Південно-Західного краю, Малоросії та Новоросії) та Австро-Угорської (Закарпаття, Східна Галіція та Північна Буковина). Географічно українські землі були поділені на дві частини: Лівобережну, що споконвічно тяжіла до Польщі, Австрії, Угорщини, та Правобережну — що культурно схилялася до Росії. Державною мовою на території Правобережної України вважалася російська.

Після Лютневої (за західним календарем — Березневої) революції 1917 року в Росії, Україна знову заявила про свої права на незалежність. Навесні 1917 року в Києві українські політичні партії утворили Центральну Раду (парламент). Більшовики, зі свого боку, також намагалися захопити владу в Києві, проте ця спроба була нейтралізована. Тоді ж, у грудні 1917-го, лідери більшовиків залишили непривітний для них Київ, переїхали до пролетарського Харкова й там проголосили себе повноважним органом радянської влади на території України. Одночасно з Москви, за рішенням радянського уряду, на допомогу українським більшовикам спрямували війська. Червона Гвардія успішно наступала й ось-ось мала захопити Київ. Через це Центральна Рада прийняла рішення про негайне проголошення повної незалежності та утворення 22 січня 1918 року (за новим стилем) Української народної республіки, заснованої на принципах федералізму.

Після створення Української народної республіки зі столицею в Києві, її президент — відомий вчений-історик професор Михайло Грушевський — поставив питання про надання українській мові статусу державної, створив Українську академію наук (1918), кафедри українознавства в університетах. Український письменник Винниченко також підтримав ідею надання українській мові статусу державної: «В Україні — народ український, тому для нього, як для українського народу, повинні бути всі заклади: уряд, адміністрація, школа, суд, а також і армія», — писав він.

Паралельно український уряд безуспішно вів перемовини з радянським московським урядом про визнання Української народної республіки. Тоді, вперше в новій російсько-українській історії, гостро постало питання про Крим та прикордонні території. Ці перемовини були призупинені після підписання в березні 1918 року Брест-Литовської мирної угоди між Росією та країнами Четверного союзу. В рамках загальної угоди було затверджено сепаратний договір між Німеччиною, Австро-Угорщиною та їх союзниками, з одного боку, та Україною — з іншого. Під ним був змушений поставити свій підпис і представник радянської Росії.

Поняття «Україна» у договорі від початку охоплювало дев’ять губерній: Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Херсонська, Волинська, Подільська, Катеринославська і Таврійська (без Криму). Проте, незабаром від радянської Росії на користь України відійшли території Курської та Воронезької губерній, області війська Донського та Крим. На частині території Донбасу в січні 1918 року оголосили про створення Донецько-Криворізької Республіки під головуванням місцевого лідера Сергєєва (Артема). Республіка проголосила про своє відокремлення від Української радянської республіки, що викликало невдоволення більшовицьких лідерів разом із Володимиром Ульяновим-Леніним. Дана ідея, судячи з усього, не була підтримана місцевим населенням, внаслідок чого Донецько-Криворізька республіка припинила своє існування.

Німеччина взяла на себе роль захисника України від анархії та більшовиків. Проте, мир, ухвалений з Радою, був «хлібним», а не політичним. І той факт, що німці та австрійці вивозили з країни продукти, робив в очах населення саме Німеччину та Австро-Угорщину відповідальними за економічні негаразди. Ревнителі української незалежності були налаштовані тепер різко проти Німеччини, оскільки побачили в німцях окупантів. Прибічники возз'єднання з Росією мали антинімецькі настрої, бо вважали, що Україна проголосила незалежність та відокремлення від Росії під тиском Німеччини. Кінець кінцем антинімецькі настрої розповсюдилися на всі прошарки українського населення.

З часом проти Німеччини виступив навіть залежний від неї уряд Центральної Ради. Німецький уряд зробив відповідні висновки: 28 квітня 1918 року німецька військова адміністрація здійснила в Україні державний переворот, заарештувала лідерів УНР та поставила на чолі маріонеткового уряду гетьмана Павла Скоропадського.

Після закінчення Першої світової війни, втечі німців та австро-угорців з України, а також скасування Брест-Литовської мирної угоди «українське питання» більшовики вирішили по-військовому. Червона армія поступово окупувала Україну та проголосила радянську владу. Введення в Україні режиму «військового комунізму», що супроводжувався червоним терором і так званою «продрозкладкою», коли у селян забирали все, що вони виробили за низькою фіксованою ціною, до літа 1919 року викликали гостре незадоволення українського народу. Реквізиції продуктів, які на користь Червоної Армії та радянського уряду здійснювали «продовольчі загони», викликали масові заворушення. Влада в країні вислизала з рук більшовиків. Україна загрузла в громадянській війні та чварах. Повстанський рух очолили нові лідери, такі як український націоналіст Симон Петлюра, з одного боку, та анархіст Нестор Махно — з іншого.

Більшовики вміло використали розбіжності українських лідерів на свою користь, розбивши війська Петлюри з допомогою армій Махна та знищивши після того махновські частини. До 1921 року радянська влада закріпилася на переважній частині України. Так була утворена Українська радянська соціалістична республіка (УРСР). Проте деякі західноукраїнські землі не ввійшли до складу України і дісталися Румунії, Чехії та Польщі. В грудні 1922 року УРСР разом з радянською Білоруссю та радянським Закавказзям під егідою радянської Росії створили нове державне утворення — СРСР, що проіснувало до 1991 року.

Крістіан Раковський, представник першого радянського українського уряду, спершу проводив політику насильницької русифікації, проте, зіткнувшись із масовими протестами українців проти насадження російської культури, зумів переконати більшовицький уряд в необхідності зміни курсу. Саме він 1921 року, під впливом відомого російського письменника-гуманіста В.Г. Короленка, наполіг на введенні вивчення української мови в вузах та школах республіки. Й уже в 1923 році в Україні проголосили рівність російської та української мов в рамках офіційно задекларованої нової радянської політики «культурно-національної автономії» для народів, що населяли СРСР. Одночасно почалася «коренізація» («українізація») партійного та державного апаратів в національних республіках — на керівні та партійні посади стали призначати вихідців з національних республік, у випадку України — українців. З цього часу радянське керівництво почало сприяти розвитку української мови та навіть українського радіомовлення, створеного для українців, що проживали в Україні та за її межами — в інших радянських республіках, наприклад, в Росії, і інших країнах: Польщі, Чехії та Румунії.

У 1920-і роки в Україні були створені партійні комуністичні підрозділи, що цілеспрямовано займалися національними меншинами. Їхню роботу координував підрозділ національних меншин Центрального комітету комуністичної партії України. Були утворені чотири секції: єврейська, німецька, польська та болгарська.; розпочалося формування тринадцяти національних районів (сім німецьких, чотири болгарські, один польський та один єврейський).

Політика «коренізації», будучи методом більшовицького національно-державного будівництва, передбачала підготовку, виховання та висунення кадрів корінної національності, врахування національних чинників в процесі формування партійного та державного апаратів, мережі учбових закладів різного рівня, видання газет і журналів рідною мовою, книговидавництво на мовах корінних народів; глибоке вивчення національної історії, відродження та розвиток національних традицій та культури, рівність регіональних мов. Зміст політики полягав у намаганні більшовицького керівництва контролювати процеси національно-культурного відродження в Українській РСР та інших республіках СРСР[16].

Дослідники виділяють три періоди в більшовицькій культурній політиці: період русифікації 1917–1922 років, період українізації 1923–1932 років та період радянізації, розпочатий у 1933 році під гаслом боротьби сталінського правління з українським «національним ухилом». До цього часу в Україні, як і в Росії, Сталін провів насильницьку колективізацію, що призвела до руйнування селянського приватного господарства та створення погано функціонуючих колгоспів. Багатьох заможних українців переселили до Сибіру, Алтайського краю, Забайкалля та на Далекий Схід.

Внаслідок цього в Україні почався голод, від якого померли мільйони людей. В довершення до цього з 1933 року в Україні розгорнули масові репресії. Відомі діячі української культури, інтелігенції, українська еліта опинилися в таборах та тюрмах. В 1932 році радянський уряд оголосив про припинення політики українізації та взяв курс на «пришвидшену асиміляцію» українців з росіянами[17]. Саме в межах програми «асиміляції» до східних регіонів України (до Харківської, Запорізької, Луганської та Донецької областей) почали масово направляти робочу силу з Росії, що потім назавжди осіла в Україні та була переважно зайнята будівництвом нових промислових заводів-гігантів, споруджених в Україні в рамках ще однієї глобальної сталінської програми — індустріалізації СРСР. Після завершення будівельного етапу приїжджі залишались працювати на даних об’єктах. Саме так виникли великі промислові міста українського Сходу, заселені приїжджими, переважно росіянами.

Україна поміж Сталіним та Гітлером

В передчутті Другої світової війни, згідно з пактом Ріббентропа-Молотова, що був підписаний радянськими та німецькими міністрами закордонних справ у серпні 1939 року, практично вся Західна Україна, Західна Білорусь, а у 1940 році ще й частини Бессарабії та Північної Буковини, область Герца, відійшли до СРСР та «влились у дружну сім’ю братніх народів».

Слід зазначити, що анексовані у Польщі, згідно з договором Ріббентропа-Молотова, землі Західної України ніколи в СРСР та Російську імперію не входили, а були частиною Польщі, Австрійської імперії та Речі Посполитої. Раніше, у 1938 році, в результаті Мюнхенської змови автономна Карпатська Україна, що входила до складу Чехії, була передана Угорщині.

Більшість західноукраїнського та західнобілоруського населення та жителі Молдови, після приєднання до СРСР, були виселені радянським урядом до Сибіру, Казахстану та Середньої Азії. Значна частина українського населення цих областей була змушена пізніше емігрувати до США та Канади. Один з авторів цієї книги — Михайло Станчев — народився у Казахстані, куди були депортовані його батьки. Для жителів західноукраїнських земель примусові та вимушені міграції стали справжньою трагедією. Багато міст та сіл збезлюдніли, а ті жителі, які залишилися на батьківщині, відчули на собі всі особливості «нового радянського порядку».

Ті з депортованих, що вижили, повернулися в рідний край тільки після смерті Сталіна й розпочатої в СРСР десталінізації, тобто після 1956 року. При цьому жителі західноукраїнських міст та сіл, вивезені з України, з «легкої руки» Сталіна отримали тавро «бандерівців» — на честь Степана Бандери, українського національного лідера, що боровся за національні інтереси спочатку за доби польської окупації, а в кінці та після Другої світової війни — в Німеччині, керуючи звідти партизанами на території радянської України. Навіть нині слово «бандерівець» використовується російською та проросійською пропагандою для нагнітання напруги та провокацій ворожнечі між західними та східними регіонами України.

В результаті нападу гітлерівської Німеччини на СРСР та початку війни 1941–1945 років Україна опинилася під окупацією німців, територіально поділеною на території, якими керували військові адміністрації, рейхскомісаріат «Україна» та дистрикт «Галичина». До складу рейхскомісаріату ввійшла значна частина теперішньої території України (крім Трансністрії[18], окупованої королівською Румунією), частини Білорусі і центральних та східних областей Росії. Столицею рейхскомісаріату стало місто Рівне, однак такі великі міста України, як Харків, Ворошиловград (Луганськ) та Сталіно (Донецьк) підпали під юрисдикцію військових комендатур та військової жандармерії прифронтової зони.

До дистрикту «Галичина» (Galizien, зі столицею у Львові) ввійшли території Львівської, Станіславської та Тернопільської областей, що були включені до складу генерал-губернаторства Польщі. Проте, якщо на території Галичини, де офіційно видавалися газети українською мовою, а з місцевих жителів формувалися поліцейські загони і навіть гренадерська дивізія Ваффен-СС «Галичина», українські націоналістичні організації почували себе відносно комфортно, то на території рейхскомісаріату «Україна» до українських націоналістичних організацій — ОУН (А. Мельник), Український центральний комітет (В. Кубійович), Українська національна рада (А. Лівицький) та ін. — німці сприймали насторожено. Спроба Української повстанської армії розпочати боротьбу за встановлення незалежної держави під егідою Третього Райху не отримала підтримки з боку німців, в результаті чого керівництво повстанського руху, зокрема Степан Бандера та його брати були арештовані та відправлені в концтабори Заксенхаузен та Освенцим, де і перебували до кінця війни.

Послідовники Бандери розгорнули партизанську війну проти гітлерівців. На західноукраїнських землях найбільшим партизанським утворенням була Українська повстанська армія, а на радянській території — партизанські об’єднання Ковпака та загін Медведєва, підпорядковані керівництву радянської армії. Про боротьбу Української повстанської армії, що воювала в тилу гітлерівців, радянська пропаганда не згадувала ані словом (за винятком слова «бандерівці»), однак, успіхи радянських партизанів послідовно звеличувалися через усі радянські засоби масової інформації.

Передумови українського колабораціонізму, до якого приєдналося коло 250 тисяч людей (на другому місці за чисельністю після російського) заховані власне в історії Західної України, що перебувала тривалий час під владою Австро-Угорщини, де велика кількість українців вивчали в школі рідну мову, а викладання у вишах здійснювалося німецькою мовою. Після розпаду Австро-Угорщини українці мимоволі стали громадянами різних країн — Угорщини, Чехії, Румунії, Польщі, де зазнавали в різний спосіб асиміляційного тиску з боку нової влади. Приєднання територій Західної України до СРСР породило надію отримати певні права і свободи, але, замість цього, радянська влада на цих територіях запровадила примусове виселення українців до Сибіру, насильницьку сталінську колективізацію та масові репресії. Все це не могло не відбитися на настроях галичан. Тож недивно, що галичани сприйняли прихід німців як нову «визвольну місію», що дарувала надію багатьом українцям досягти бажаної незалежності. Проте й тут жителі Західної України жорстоко помилялися. Німеччина не планувала створювати незалежну українську державу навіть під своїм протекторатом (а запеклих поборників незалежності України відправили в німецькі концтабори). Попри це окупаційний режим на цій території був ліберальнішим, аніж в іншій її частині, де поліцейські загони, сформовані місцевими жителями, виконували головним чином охоронні та господарські функції.

Ще до німецького нападу на СРСР за участю українських націоналістичних лідерів Я. Стецько, С. Бандери та А. Мельника були створені воєнізовані загони (батальйони «Роланд» та «Нахтігаль»), які, на думку їхніх ідеологів, повинні були стати основою Української визвольної армії — війська незалежної української держави. Проте німецьке командування використало ці загони з метою введення диверсійних та антипартизанських операцій на радянській території. Обидва батальйони незабаром були об’єднані в один батальйон охоронної поліції, бо не виправдали надій Вермахту.

В 1944 році з числа добровольців, переважно з етнічних українців Львівського та Краківського округів, німцями була створена дивізія Ваффен-СС «Галичина». Перший її склад (понад 15 тисяч) зазнав поразки в битві під Бродами. В листопаді 1944 року добровільна стрілецька дивізія «Галіція» була названа дивізією СС «Галичина». Вона нараховувала понад 12 тисяч добровольців, що були використані для ведення антипартизанських дій в країнах південно-східної Європи, зокрема для придушення Словацького повстання та боротьби проти югославських партизан. До початку 1945 року дивізія СС «Галичина» нараховувала вже більше 20 тисяч бійців й була найчисельнішою дивізією в складі СС, що використовувалася для військових операцій в Австрії та Німеччині. У квітні 1945 року дивізія офіційно була перейменована в Першу Українську дивізію Української національної армії під головуванням Павла Шандрука. З цією назвою вона здалася американцям та англійцям на початку травня 1945 року, а переважна більшість членів дивізії емігрували після війни до США та Канади.

Хвиля Другої світової війни пройшла з кінця в кінець України двічі — спочатку з заходу на схід, а тоді зі сходу на захід. Під час війни загинуло понад п’ять мільйонів жителів України, ще близько двох мільйонів загнали на примусові роботи до Німеччини. На території України було зруйновано близько 700 міст та селищ і 28 тисяч сіл. Більше 10 мільйонів людей залишилися без даху. З огляду на такі цифри заява президента Росії Володимира Путіна про те, що СРСР у Великій вітчизняній війні міг би обійтися і без українців, виглядає політично некоректною.

У листопаді 1944 року Україна (в її сучасних кордонах) повністю перейшла під контроль Радянського Союзу. В 1945 році до Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) було приєднане Закарпаття, яке до 1918 року знаходилось під владою Австро-Угорщини. Після закінчення Першої світової війни на території Закарпаття стояли чеські та румунські війська, а у 1920 році Закарпаття ввійшло до складу Чехії як Підкарпатська Русь, що проіснувала до 1939 року. В березні 1939 року Підкарпатська Русь проголосила незалежність назвавши себе «Карпатською Україною», проте за кілька днів після проголошення була анексована Угорщиною.

Після приходу на її територію радянських військ в жовтні 1944 року, було знову проголошено про створення нової незалежної держави — Закарпатської України — з власною Народною Радою. Проте й ця спроба незалежності довго не протривала, й вже у липні 1945 року Закарпаття приєднали до УРСР. Для позірного дотримання Сталіним міжнародних демократичних норм Україна та Білорусь увійшли в якості «самостійних» держав до складу новоствореної Організації Об’єднаних націй, хоча, зрозуміло, жодної самостійної ролі в ООН вони не відігравали. І армія, і зовнішня політика України та Білорусі стали невід’ємною частиною збройних сил та зовнішньої політики СРСР. Впродовж 1944–1991 років УССР повністю залежала від політики Москви, й будь-які прояви самостійності жорстоко придушувалися, часто-густо на самостійно мислячих українців навішувалися ярлики «націоналіст» чи «бандерівець». Навіть вірного слугу КПРС, Першого секретаря ЦК Комуністичної партії України та члена Політбюро ЦК КПРС Петра Шелеста звинуватили у націоналізмі й зняли з усіх державних посад за цілком безневинну книгу «Україно наша радянська», видану не російською, а українською мовою, а також за неприпустиму для радянського партійного керівника такого рангу політичну помилку — особисту симпатію до українських письменників Івана Драча та Миколи Вінграновського, яких Шелест захищав від звинувачень у націоналізмі. Не пробачили кремлівські господарі Шелестові й інших «ухилянь» — протегуванні історико-культурному заповіднику на Хортиці, музею народної архітектури та побуту України в Пирогові, будівництва концертного залу «Україна», видання багатотомної «Історії міст та сіл Української ССР».

Як радянська республіка Україна відігравала важливу роль в народногосподарському комплексі СРСР, а її східні райони стали опорою для військово-промислового комплексу, для вугільнодобувної та металургійної промисловості, наукомістких технологій та для підготовки студентства. В роки горбачовської перебудови та політики гласності українська частина радянської інтелігенції виявилася «розбудженою», та все більше й більше забарвлювалася націоналізмом. Цей факт яскраво проілюстрували перші демократичні вибори до Верховної Ради УРСР (1990 рік), депутати якої проголосили Декларацію про державний суверенітет України.