Третя світова: Битва за Україну

Розділ 6 Віктор Ющенко — Дон Кіхот від політики

У 2005 році президентство Ющенка обіцяло райдужні перспективи. Всі тоді дружно критикували «режим Кучми» й так само дружно нахвалювали нового президента і його команду. Проголошували його «надією нації», а його улюблене звертання «любі друзі» стало повсюдно використовуватись, щоправда, не без іронії. Вступивши на посаду президента Україні на хвилях ейфорії, Ющенко мусів одразу ж взятися за вирішення цілого комплексу державних проблем. У своїй інавгураційній промові 23 січня новий президент задекларував, що головними його завданнями стануть нещадна боротьба з корупцією, розмежування бізнесу та політики, підтримка свободи слова та відкритість влади.

Ющенко почав з реформи бюрократичної машини. Адміністрацію президента перейменували у Секретаріат. На посаду керівника Секретаріату призначили голову виборчого штабу Ющенка Олександра Зінченка. Новий президент заявив про скорочення чиновницького апарату, замінив всіх голів обласних адміністрацій в країні та звільнив аж 18 тисяч державних службовців. Кабінет Міністрів очолила Юлія Тимошенко. Як і в роки попередніх адміністрацій, розпочалася боротьба з політичними противниками, щодо яких органи прокуратури почали заводити кримінальні справи, звинувачуючи їх, окрім усього іншого, і в сепаратизмі.

Ющенко одразу ж дав зрозуміти, що головною стратегічною зовнішньополітичною метою його правління стане орієнтація на Європу із збереженням позитивних тенденцій в українсько-російських відносинах. Тому свій перший офіційний візит президент Ющенко здійснив саме до Росії, куди прибув 25 січня. Перед самим вильотом, стоячи на трапі літака, він заявив про те, що призначає прем’єр-міністром Юлію Тимошенко, чим розвіяв чутки, що котилися Києвом, про те, що кандидатура прем’єр-міністра затверджуватиметься в Росії. «Це була жорстка відповідь Кремлю: Київ має наміри будувати відносини з Москвою на зовсім іншій, ніж раніше, основі — писала російська газета «Комерсантъ». — За задумом нової української влади, це мають бути відносини рівноправних партнерів, а не молодшого та старшого брата. А, можливо, роль старшого брата зіграє цього разу Україна».

Делікатність ситуації полягала ще й у тому, що в момент призначення Тимошенко прем'єр-міністром, на неї в Росії завели кримінальну справу та оголосили в міжнародний розшук. Після візиту Ющенка до Москви про кримінальну справу Тимошенко всі забули, а Ющенко особисто запевнив президента Росії в дружніх намірах українського народу. Ющенко підтвердив, що Росія була й залишається стратегічним партнером України і що він хоче відбудовувати українсько-російські відносини на засадах довіри і взаємовигоди.

Через кілька днів Ющенко мав прибути до Брюсселя, але поїздка, призначена на 27 січня, несподівано скасувалася через «погодні умови». До столиці Євросоюзу Ющенко навідався тільки у лютому. Там він намагався переконати європейських чиновників у бажанні України стати якщо не повноправним членом ЄС, то принаймні її асоційованим членом із перспективою вступу в європейське співтовариство. Керівництво ЄС запевнило українців у підтримці євроінтеграційного курсу України, але підкреслило, що Україна ще не готова для вступу в ЄС. В України не залишалося іншого виходу, як впасти в «братні обійми» російського ведмедя.

«В мого уряду чисті руки й красти він ніколи не буде»

Під час інавгураційної церемонії 23 січня 2005 року новообраний президент сказав фразу, яка в подальшому стала крилатою: «У мого уряду чисті руки й красти він ніколи не буде». Йому повірили, проте не всі, оскільки Ющенко не завжди виконував свої обіцянки. Свідчили про це й призначення на високі державні посади за принципом кумівства чи близької спорідненості. Кума Петра Порошенка новий президент призначив головою Ради національної безпеки та оборони (РНБО). Кума Олега Рибачука — віце-прем’єром з питань євроінтеграції. Кума Юрія Павленка — міністром у справах сім’ї, молоді та спорту. В Харкові рідний племінник Віктора Ющенка (син його старшого брата Петра), Ярослав Ющенко, незважаючи на молоді роки й відсутність будь-якого досвіду управлінської роботи, став заступником губернатора. Ще одного кума, Олександра Черевка було призначено на посаду голови Черкаської обласної державної адміністрації. Відома українська співачка Оксана Білозір, близька до клану Ющенко (серед іншого, вона хрестила одну з дочок Порошенка), отримала посаду міністра культури. На користь Ющенкові не пішов і скандал з його сином Андрієм, який роз’їжджав столицею на розкішному лімузині і користувався мобільним телефоном вартістю у декілька тисяч доларів.

Першим каменем спотикання для Ющенка стала конституційна реформа, відповідно до якої президентсько-парламентська система влади мала стати парламентсько-президентською. Попередньому президентові, Леоніду Кучмі, вдалося підготувати цю реформу для прийняття новою владою, проте остання не поспішала її реалізовувати, виправдовуючись тим, що обраний президент Ющенко отримав досить широкий вотум довіри з боку народу й не зобов'язаний передавати частину своїх повноважень Раді. Проте перед парламентськими виборами 2006 року Ющенку все-таки довелося піти на реалізацію цієї реформи. Під примусом він погодився обмежити свої повноваження. Тепер йому довелося їх ділити з Кабінетом міністрів та прем'єр-міністром. У підсумку це призвело до постійного перетягування канату з боку в бік, до перманентного конфлікту з Кабінетом міністрів, до непоодиноких відставок уряду. Страждала перш за все справа. Населення чекало відчутних змін, а не постійних перестановок в уряді. Тим часом глобальних перетворень в економіці та політиці не відбувалося. Більше того, скандальна сварка між прем'єр-міністром Тимошенко та главою РНБО Порошенком призвели не тільки до відставки уряду Тимошенко, а й до розчарування широких народних мас в ідеалах Помаранчевої революції та її лідерах.

У боротьбі за скорочення чиновницького апарату, Ющенко одночасно збільшив чисельність свого Секретаріату до 600 працівників. Витрати з держбюджету на утримання Секретаріату Ющенка склали 1,5 млрд гривень. А витрати на утримання Верховної Ради в цей час становили «всього лише» 1 млрд. Утримання уряду обходилося в 500 мільйонів гривень. Всі рішення, що приймалися в державі, контролювалися й остаточно затверджувалися Секретаріатом. Як наслідок, особа, яка його очолювала, стала другою за впливом у державі.

Навмисне чи ні, Ющенко повністю скопіював систему, створену у 2000 році в Росії. Після приходу Путіна до влади керівник його адміністрації Олександр Волошин видав (за підписом Путіна) указ, згідно з яким керівник Адміністрації президента (АП) Росії став другою особою в державі. Абсолютно всі папери, всі призначення, нагородження та підвищення в державі повинні відтепер проводитися за погодженням з керівником адміністрації президента. Оскільки керівник АП призначався самим президентом, відповідав тільки перед ним та міг бути знятий тільки ним, виходило, що цей абсолютно призначений, а не обраний народом чоловік, був другою особою в країні, нікому, крім президента, непідзвітною.

У підсумку, саме діяльність Секретаріату призвела до зростання невдоволення в Україні та падіння рейтингу Ющенка. Під впливом обставин він змушений був скоротити чисельність державного апарату. Власне, будь-який українській уряд, що приходив до влади, починав зі скорочення державного апарату як мінімум на 10 %, одночасно збільшуючи контрольні чи інші функції держави, що в результаті призводило до збільшення кількості того апарату, який належало скоротити. Ющенко примудрився сформувати аж три центри влади: Секретаріат президента, Кабінет Міністрів та РНБО. Секретаріат дублював функції уряду та втручався в його політику. Без остаточного узгодження з Секретаріатом жодна урядова постанова не обнародувалася. Така процедура, в свою чергу, створювала передумови для майбутніх протистоянь і сутичок. Розширення повноважень РНБО, яка мала право коректувати та втручатися в підготовку рішень уряду (фактично також дублювала функції уряду), створило ще більше напруження в державному управлінні та підготовило грунт для особистих обвинувачень стосовно один одного таких амбіційних політиків, як Тимошенко (Кабінет Міністрів) та Порошенка (РНБО). Чисельність апарату РНБО збільшили до 220 осіб.

Можливо, Ющенко розрахував, що в даній ситуації він завжди виконуватиме роль третейського судді, «розділятиме та володарюватиме», проте саме це його й погубило. Народ сприймав лідерів Помаранчевої революції Ющенка та Тимошенко як єдине ціле, як команду однодумців, які доповняють одне одного. А вони перетворилися в лебедя, рака та щуку з відомої байки Крилова. Чвари між колишніми союзниками розчарували їх прихильників, рейтинг «помаранчевих» почав стрімко падати.

Однак, незважаючи на обмежені можливості президента визначати економічну та соціальну політику, особливо після внесення змін до Конституції України, Ющенко зміг частково реалізувати проголошену ним програму «Десять кроків назустріч людям». У країні дещо підвищився рівень життя, збільшилася допомога матерям при народженні дитини: за первістка виплачували 12 тисяч гривень, за другу дитину — 25 тисяч, за третю й наступних — 50 тисяч гривень. «Матері-героїні» почали отримувати винагороду у десятикратному розмірі прожиткового мінімуму. В Україні, вперше за часи незалежності, зростала народжуваність, до того ж непоганими темпами: у 2009 році в Україні народилося понад півмільйона дітей, що стало найвищим показником за всі роки незалежності країни.

У 2007–2008 роках Ющенко запровадив у практику проведення інтернет-акцій «Запитай президента», вважаючи, що це сприятиме встановленню зворотного зв'язку з народом та підвищить його власний рейтинг (тут теж Ющенко скопіював нововведення Путіна, що полюбляв спілкуватись «з народом» в прямому ефірі). Але одного разу, отримавши запитання: «Шановний пане президент, скажіть, будь ласка, скільки ми (прості люди) маємо вам заплатити, щоби ви разом з усіма депутатами Верховної Ради, міністрами, урядовцями назавжди виїхали за кордон й не заважали Україні нормально розвиватися?» — Ющенко образився і подібні акції більше не проводив.

Важливими соціальними програмами, проголошеними Ющенком в період його правління, були програми з будівництва доступного житла, якого потребували понад 17 млн громадян України. Але обіцянки так і залишилися обіцянками, що так і не були реалізовані. У 2007 році, на зустрічі з українськими бізнесменами, Ющенко ініціював програму підтримки малозабезпечених дітей, багатодітних сімей, дітей-сиріт і проблемних дітей, позбавлених батьківського піклування, та спрямував на розгляд парламенту питання про підтримку сімей, що взяли дітей на усиновлення, вважаючи, що кожна дитина, яка залишилася без батьків, повинна знайти сім'ю. Ці програми підтримали відомі українські олігархи Віктор Пінчук та Рінат Ахметов, а також інші бізнесмени, завдяки чому програму вдалося реалізувати й створити національну державну підтримку усиновлення.

Одним з головних напрямків своєї діяльності Ющенко вважав реформування судової системи, МВС, органів прокуратури та СБУ. Проте гучно задекларовану реформу правоохоронної системи не тільки не провели, як на те сподівалося суспільство, але й ще більше заплутали взаємозв’язки законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Зі всього заявленого на початку правління Ющенкові вдалося змінити лише кадровий склад держапарату, призначивши на посади своїх прибічників, обмеживши при цьому їхній вплив та роздробивши служби на дрібні структури, які стали незалежними. Виняткову популярність і підтримку всіх автомобілістів отримала проведена Ющенком реформа ДАІ. На всеукраїнських зборах співробітників ДАІ президент несподівано оголосив про ліквідацію даної структури (за часів Януковича службу відродили). Прагнучи чисельно скоротити Службу безпеки України й виділивши в окремі структури Службу соціальних зв’язків та охорони інформації та Службу зовнішньої розвідки, Ющенко автоматично збільшив чисельність спецслужбовців, піджививши їх діяльність солідним бюджетом, а також посприяв появі нових силових академій. Окрім академій МВД та СБУ, з’явилася ще й Академія зовнішньої розвідки.

Ющенко планував провести, проте не довів до кінця, медичну реформу. Власне, він тільки встиг провести нараду про необхідність проведення реформи для збереження безоплатних медичних послуг. В результаті збільшили бюджетне фінансування державою медичних закладів, де ті, хто присягав клятвою Гіппократа (а не Піфагора, як одного разу сказав Янукович) могли виконувати свій професійний обов’язок. Однак медичну систему це не змінило, ефективність надання медичних послуг не стала кращою. Пацієнтів змушували приходити до лікарів зі своїми бинтами та ліками в одних випадках і грошима та подарунками — в інших.

Ющенко щиро хотів довести до кінця «справу Гонгадзе», арештувати та покарати не тільки виконавців цього вбивства — співробітників МВС, які виконували наказ про нейтралізацію невгодного журналіста, але й невстановлених замовників злочину. Численні повернення до даної справи тільки сприяли втечі чи загибелі ключових свідків, підозрюваних та обвинувачених. Головного свідка — міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка — знайшли мертвим на його заміській дачі за день до виклику до генпрокуратури. Точних імен замовників не назвали, відповідно, вони залишилися на волі.

Конфлікт Ющенка — Тимошенко

Уже в перші місяці перебування на президентському посту Ющенко та його оточення почали втрачати мандат довіри, одержаний на Майдані у 2004 році. Дует Ющенка-Тимошенко, що здавався декому ідеальним поєднанням під час передвиборних перегонів, почав тріщати по швах. Почасти це сталося через те, що в очолюваному Тимошенко уряді вона практично не мала прибічників (окрім голови СБУ Олександра Турчинова), й жоден з членів БЮТ не був призначений в Україні губернатором. Так що слабка позиція прем’єр-міністра змушувала її в багатьох питаннях опиратись виключно на особисту підтримку Ющенка. При цьому у розпочатому протистоянні Ющенка та Тимошенко деякі міністри та губернатори підтримали «принцесу» Помаранчевої революції, а не президента.

Позаяк між Ющенком та Тимошенко існувала попередня домовленість про призначення Тимошенко прем'єр-міністром, Ющенко зобов'язався довірити їй самостійно сформувати уряд зі своїх однодумців й тим самим покласти на Тимошенко політичну відповідальність за проведену нею політику. Але цього не сталося. Уряд Тимошенко виявився не командою однодумців, а кабінетом міністрів, складеним на компромісних засадах різними політичними силами, які прийшли до влади.

Крім того, при формуванні уряду порушився основний принцип розподілу бізнесу та політики. Міністрами ставали ангажовані бізнесом особи, до яких належала й сама Тимошенко. Проте це був наймолодший, орієнтований на Європу, тринадцятий за рахунком уряд незалежної України. Навіть силові міністерства в ньому вперше очолили цивільні особи. До складу Кабміну було введено посаду віце-прем'єра, що відповідав за європейську інтеграцію, а в кожному міністерстві створено відповідні підрозділи, які відповідали за даний напрямок. Міністерство закордонних справ України очолив прихильник НАТО та європейської інтеграції Борис Тарасюк.

Очолюваний Тимошенко перший уряд Ющенка, незважаючи на деякі розбіжності з президентським оточенням та РНБО, все-таки намагався реалізувати передвиборні зобов'язання, взяті на себе «помаранчевими» лідерами. Підвищили в півтора-два рази зарплати, пенсії та стипендії. Для запобігання скуповування землі олігархами, іноземцями та іноземними компаніями фракція Тимошенко в парламенті не допустила прийняття законів про продаж землі та домоглася введення мораторію на продаж сільськогосподарських угідь. Цей популістський крок Тимошенко привів до конфлікту з Ющенком, який вважав, що в державі необхідно ввести приватну власність на землю, створити земельний ринок. На думку президента, всі, хто може обробляти землю й спроможний підвищувати продуктивність сільського господарства, мали отримати можливість купувати її.

Численні аналітики вважали, що основна причина розбіжностей «ідеального дуету» ховалася не так в особистій неприязні, як у різних баченнях перспектив проведення реформи, їх форм та методів, а також захисті інтересів різноманітних фінансово-промислових груп. Для прикладу, Тимошенко звинувачувала президента у лобіюванні інтересів швейцарської компанії «РосУкрЕнерго», одна половина якої належала російському Газпрому, а друга — товаришові Ющенка, Дмитру Фірташу та чільним «регіоналам» Ахметову, Бойку та Льовочкіну[32].

Ющенко і Тимошенко також розходилися у питанні передачі шельфу Чорного та Азовського морів в довгострокову оренду компанії «Венко», за якою стояли Фірташ та Ахметов. Якщо подивитись на результати голосування з цього питання у Верховній Раді, то саме голосами «регіоналів» та «нашистів» у квітні 2006 року прийняли постанову парламенту про оренду шельфу компанією «Венко»[33]. Тимошенко вважала такий крок зрадою економічних інтересів України й образно заявила, що Ющенка усиновили олігархи з Партії регіонів, які очолювали компанії «РосУкрЕнерго» та «Венко Прикерченська». В цьому питанні її союзником несподівано виступив президент Росії Володимир Путін: він підтримав Тимошенко в її спробі викинути зі схеми поставок російського природного газу в Україну всіх посередників й домовитися про поставки газу безпосередньо українській державній компанії «Нафтогаз України».

Тимошенко вирішила стояти до кінця у розпочатій нею кампанії «Контрабанді — стоп». Головним завданням кампанії стало виведення з тіні олігархічного бізнесу, який не платить державі податки, що зачепило не тільки великі, а й середні (в основному посередницькі) компанії. Особливо жорстока боротьба розгорнулась навколо масової реприватизації трьох тисяч підприємств, привласнених колишньою владою за допомогою корупційних схем. В результаті програма перегляду приватизаційних рішень старої влади та масова реприватизація власності були зірвані. Найгучнішим, та й, мабуть, єдиним масштабним переглядом, здійсненим за наполяганням Тимошенко, стала реприватизація одного з найбільших металургійних комбінатів «Криворіжсталь». Комбінат був придбаний за досить низькою ціною — 800 млн доларів — компанією «Інтерпайп» Віктора Пінчука, зятя тодішнього президента України Леоніда Кучми. Заявивши, що приватизацію провели з порушеннями встановлених норм, уряд Ющенка-Тимошенко оголосив новий тендер і перепродав комбінат за 4,8 млрд доларів англійському металургійному магнату індійського походження Лакшмі Мітталу. Гроші від цієї угоди надійшли до української казни.

Відкритим залишалося питання про реприватизацію інших великих підприємств, що належали фінансово-промисловим групам Ріната Ахметова та Віктора Пінчука[34]. Розпочалося протистояння між великим бізнесом і урядом Тимошенко, що доходило до відвертого саботажу. В країні штучно організували цукрову та бензинову кризи. Ціни підскочили на 50 %. Тимошенко не відступила, бензиново-цукровий заколот подолали рішучими діями її уряду. Протистояння продовжувалося. У червні 2005 року для заспокоєння фінансово-промислових кіл України Ющенко, Тимошенко та спікер парламенту В. Литвин підписали меморандум про гарантії прав власності та забезпечення законності для їх реалізації. Окрім того, на засіданні РНБО (очолюваної бізнесменом Порошенком), президент Ющенко розкритикував Тимошенко за «масштабну реприватизацію» та тиск на оптових продавців бензину. Розпочався відкритий конфлікт між Тимошенко та Порошенком, який планував зайняти місце прем’єр-міністра після її відставки.

Це був далеко не єдиний фронт боротьби Леді Ю. Вона оголосила ще одну війну: найперше російським нафтовим компаніям «Лукойл», «ТНК-ВР» та «Татнафта», які контролювали внутрішній ринок нафтопродуктів на Україні. Реекспорт російської нафти з території України заборонили (що викликало незадоволення міністра юстиції, українця американського походження Романа Зварича, який подав у відставку). Розпочався адміністративний тиск українського уряду на російські нафтові компанії, що контролювали нафтопереробні заводи (НПЗ), які постачали нафтопродукти до України.

Щоби не залежати від російських НПЗ, Тимошенко запропонувала створити нові державні автозаправні станції (АЗС), побудувати свій НПЗ в Одеському порту й переробляти там нафту. Для цього нафту планували закуповувати в близькосхідних та інших країнах, причому поставки Україною неросійської нафти Тимошенко пропонувала значно збільшити. Ці наміри заблокував особисто президент Ющенко, що втрутився в конфлікт та видав указ про скасування державного регулювання цін на нафтопродукти. Рішення глави держави звело нанівець боротьбу Тимошенко з російськими нафтопереробними компаніями в Україні.

Хоча під час святкування Дня незалежності України 24 серпня 2005 року Ющенко заявив, що уряд Тимошенко є найбільш успішним за всі роки незалежності країни, тліючий конфлікт між трьома центрами влади — Ющенко, Тимошенко та Порошенко — все істотніше давав про себе знати. Ющенко негласно доручив Порошенкові опікуватися міждержавною двосторонньою українсько-російською комісію, створеною за ініціативою Ющенка та Путіна. Президент заявив, що саме РНБО (а не уряд) має стати «єдиним місцем, де будуть ухвалюватися стратегічні рішення». Таким чином, Ющенко делегував низку ключових повноважень, що раніше належали прем'єр-міністру та секретареві РНБО.

Публічно Ющенко категорично заперечував ймовірність того, що цей конфлікт може призвести до відставки прем'єр-міністра або всього уряду. Проте ця відставка відбулася. Напозір її викликала абсолютно відсторонена подія. Несподівано й демонстративно у відставку подав державний секретар України Олександр Зінченко. На зібраній ним прес-конференції Зінченко виступив зі звинуваченнями в корупції проти низки членів команди президента Ющенка, а Петра Порошенка звинуватив мало не в змові. «Більшість українців не розуміють, що відбувається в країні, — сказав тоді Зінченко. — В оточенні президента достатньо порядних людей, але невелика група авантюристів-політиків намагається скористатися досягненнями Помаранчевої революції… Секретар РНБО Петро Порошенко, перший помічник президента Олександр Третьяков, депутат Микола Мартиненко та кілька їхніх партнерів реалізують сценарій використання влади у власних цілях… Порошенко незаконно впливає на суддів, систематично користується телефонним правом, «кришує» хабарництво на митниці й змушує представників бізнесу ділитися з ним прибутками та активами… У своїх діях Порошенко прикривається ім'ям президента. Саме прикривається, оскільки президент не давав йому таких повноважень».

Всі обвинувачення на свою адресу Порошенко категорично відкидав:

«Я б хотів почути хоча би один конкретний факт відносно хоча б одного прізвища, які було названі. Будуть факти — ми проведемо розслідування. Проте такий факт не названий!.. Я б дуже хотів звернутися до суду». До суду Порошенко не звернувся. Також він стверджував, що у президента до нього немає жодних претензій, й особисто Зінченко раніше ніколи не говорив про якісь претензії на його адресу.

«Я думаю, Зінченко обманює, стверджуючи, що він протягом двох-трьох місяців повідомляв щось таке президенту, — стверджував голова РНБО. — Єдине, стосовно чого у нас траплялись розбіжності із Зінченком, це те, що Секретаріат президента до цього часу керує правоохоронними органами України. Я пропонував держсекретареві вирішити цю проблему, проте не отримав підтримки».

Порошенко визнав тільки те, що боровся проти примусової реприватизації Нікопольського феросплавного заводу: «Я вважаю, що Нікопольський феросплавний повинен стати власністю приватної структури. Проте це моя позиція як представника влади: я вважаю, що ті збитки, які країна понесла в результаті реприватизації, набагато перевищують отриманий дохід»[35].

Проте 8 вересня 2005 року у зв’язку з розпочатими урядовими розслідуваннями обвинувачень висунутих Зінченком, Порошенко подав у відставку з посади голови РНБО: «Я розумію, що моє перебування на посаді секретаря Ради національної безпеки України може розцінюватися як можливий тиск на хід розслідування. Також для попередження появи спекулятивних заяв про використання мною службових повноважень для впливу на ведення прозорого та об’єктивного розслідування я прийняв рішення й вчора подав президенту України свою заяву про відставку з посади секретаря Ради національної безпеки та оборони України». Того ж дня Верховна Рада України 269-ма голосами «за» позбавила його як голову виконавчої влади депутатської недоторканості, а Служба безпеки України розпочала розслідування щодо обвинувачень у корупції Порошенка, першого помічника президента Олександра Третьякова, керівника парламентської фракції «Наша Україна» Миколи Мартиненка та низки інших високопоставлених посадових осіб.

В результаті скандалу Ющенко того ж 8 вересня 2005 відправив уряд Тимошенко у відставку. Наступного дня провідні ЗМІ світу присвятили цій події перші шпальти. Американська The New York Times зокрема писала:

«Помаранчева революція закінчується, принаймні її перший акт. Президент України Віктор Ющенко після суперечок, що впродовж багатьох місяців ставали все більш непристойними, звільнив свого харизматичного прем'єр-міністра та призначив замість неї тимчасового опікуна.

Звільнена прем'єр-міністр Юлія Тимошенко не зробила жодних заяв — поки що. Але вона обов'язково що-небудь скаже. Її запальні промови — один з важливих факторів у народному повстанні, яке минулої осені привело до влади пана Ющенка. Вона, поза сумнівом, поверне цю свою зброю проти президента та його нового уряду, особливо з урахуванням того, що на березень наступного року заплановані вибори до українського парламенту.

Все це є серйозним ударом по надіях та очікуваннях, пов'язаних з майбутнім України, а також з реформаційними процесами в Білорусі та інших колишніх радянських республіках.

Можливо, ці очікування завжди були нереальними. Люди, які об'єдналися у своєму прагненні повалити уряд, як це зробили українці своїми численними демонстраціями, не обов'язково одностайні щодо того, яким має бути наступний уряд. А союз між паном Ющенком, в минулому прем'єр-міністра та головного банкіра країни, й пані Тимошенко, яка заробила статки в газовому бізнесі, завжди був хистким.

Пан Ющенко та пані Тимошенко, у змаганні за контроль над прибутковими галузями економіки, через стосунки з Росією й невдалі спроби впоратись із високими цінами на енергоносії, безцільно розтратили кінетичну енергію, яку виробили люди на вулицях Києва. Склалося враження, що уряд не мав конкретної мети.

Звільнивши уряд, пан Ющенко заявив, що його єдиною метою є забезпечення стабільності. Але українські демонстранти хотіли змін. Якщо пан Ющенко сподівається врятувати хоч щось з їх тогочасного настрою, йому потрібно переконати свою країну та дуже насторожений Захід, що він не лише вірить у демократію, вільний ринок і верховенство закону, але й спроможний вести Україну цим шляхом».

20 вересня 2005 року генеральний прокурор Святослав Піскун заявив, що генпрокуратура не знайшла доказів причетності Порошенка, Мартиненка і Третьякова до корупції. Ющенко відправив уряд у відставку даремно. Втім, 10 жовтня та ж українська генпрокуратура повідомила, що порушила кримінальну справу проти Порошенка за підозрою в протидії щодо роботи двох фірм, що зводили в Києві будівлю на вулиці Грушевського, 9А. Обвинувачення пред’явили за ст. 205, частина 3, КК України, що передбачає позбавлення волі терміном від 5 до 10 років. Справа з місця не зрушила. Однак в Україні, яку поглинула чергова економічна криза, громадська думка змінилась не на користь Ющенка. На парламентських виборах у березні 2006 року Блок Юлії Тимошенко уперше обійшов «Нашу Україну» Ющенка: опозиційний БЮТ отримав 129 депутатських місць, а президентська «Наша Україна» — всього 81. Нагадаємо, що на попередніх парламентських виборах 2002 року від БЮТ обрали 22 депутатів, а від «Нашої України» — 112.

Уряд Юрія Єханурова та газовий конфлікт з Росією

Після відставки уряду Тимошенко Ющенко запропонував очолити уряд своєму близькому другові, на той час губернатору Дніпропетровської області, Юрію Єханурову, досвідченому господарнику та політику. Після закінчення Київського інституту народного господарства у 1973 році Єхануров працював на керівних посадах у будівельній індустрії. В незалежній Україні він був головою Фонду держмайна та міністром економіки в уряді Пустовойтенка. Ставши депутатом, він зайняв посаду заступника голови Комітету економічної політики парламенту, а згодом, в адміністрації президента Кучми, відповідав за взаємозв’язок з регіонами та проведення адміністративної реформи. В уряді Ющенка (за президентства Кучми) Єхануров обіймав посаду першого віце-прем’єра, а після парламентських виборів 2002 року знову став депутатом та очолив Комітет з питань промислової політики та підприємництва. З квітня 2005 року він був губернатором Дніпропетровської області.

Парламентська більшість не підтримала кандидатуру Єханурова на посаду прем’єр-міністра у вересні 2005 року. Під час голосування Єханурову не вистачило всього трьох голосів. Через це президент мусив шукати підтримки у Януковича та Партії регіонів. Йому обіцяли підтримку Єханурова лише в обмін на чергові поступки. Фракцію регіоналів запевнили, що вона переможе на чергових парламентських виборах 2006 року. Комуністи та об’єднані соціал-демократи Віктора Медведчука, що також отримали дозу обіцянок в обмін на підтримку Єханурова, при повторному голосуванні за кандидатуру прем’єр-міністра утримались. У результаті Єхануров пройшов, однак був зв’язаний низкою зобов’язань, взятих на себе як особисто, так і делегованих йому президентом.

За прем'єрства Єханурова (з вересня 2005-го по серпень 2006 року) розгорівся «газовий» конфлікт між Україною та Росією, викликаний прагненням російського монополіста «Газпром» привести ціни за постачання газу в колишні республіки СРСР у відповідність з міжнародними ринковими цінами. Після розпаду Радянського Союзу проблема взаємовідносин у сфері газових контрактів з господарської поступово перетворювалася на політичну. Росія стала використовувати газ для тиску на колишні радянські республіки, що повністю залежали від постачання російських енергоносіїв.

Спочатку середня ціна на російський газ становила 50 доларів за 1000 кубометрів. Поступово, у перебігу двосторонніх перемовин з кожною з країн СНД, Росія стала збільшувати ціну до 100–115 доларів. Для Білорусі як члена Союзної держави ціна залишилась незмінною, а для прибалтійських та кавказьких країн ціни підвищували в залежності від стану двосторонніх відносин. Що гіршими були відносини з Росією, то вищою ставала ціна енергоносіїв.

Не уникла цієї долі й Україна. Вже у березні 2005 року, ще за урядування Тимошенко, «Нафтогаз України» запропонував «Газпрому» відмовитись від бартерних схем та перейти до оплати грошима, одночасно переглянувши й ціну за транзит російського газу через газотранспортну систему України, довівши її до рівня 1,75-2 долара за 1000 кубометрів за 100 км шляху. Раніше «Газпром» платив 1,09 долара. До літа обидві сторони відпрацьовували різні варіанти угод. Зрештою «Газпром» наполіг на ціні в 160 доларів за тисячу кубометрів при підвищенні тарифу за транзит до 1,60 долара. Тоді ж, Словаччина, Чехія та Німеччина брали з «Газпрому» за транзит від 3 до 5 євро за 1000 кубометрів на 100 км. Українська сторона очевидно програвала в ціні й тому відкинула російську пропозицію. До кінця 2005 року сторони не змогли вирішити проблему, що назріла.

Відмова України підписати договір потягнула за собою скасування візиту російського прем'єра до Києва. Росія в односторонньому порядку підняла ціну на газ до 230 доларів. Це був відвертий шантаж. Українська делегація буквально напередодні Нового, 2006 року, перервала переговори в Москві та повернулася до Києва. Тим часом почалася холодна пора року. Російська сторона розгорнула антиукраїнську пропаганду, намагаючись перекласти на Україну провину за збій постачання газу до Європи. Численні європейські країни, що були стурбовані ситуацією, закликали сторони негайно домовитися на взаємовигідній основі. Зрештою, через відсутність договору про постачання газу, «Газпром» з 1 січня повністю припинив його постачання до України.

Напередодні, 31 грудня 2005 року, президент Путін, виступаючи в Раді безпеки Російської Федерації, заявив, що «Україна — це не абстрактне керівництво в Україні. Україна — це не нафтогазові барони, які в будь-якому разі завжди забезпечать свої інтереси (чи корпоративні, чи особисті). Україна — це насамперед братський нам український народ. І ми повинні подумати про всю сукупність відносин Росії та України: тому доручаю уряду Російської Федерації та Акціонерному товариству «Газпром» забезпечити у першому кварталі 2006 року поставки газу в Україну за умовами й цінами 2005 року за умови підписання українськими партнерами до кінця поточного дня контракту, запропонованого «Газпромом», з переходом на ринкові ціни з другого кварталу 2006 року. У разі відсутності чіткої відповіді вважатимемо, що нашу пропозицію відхилили».

У ніч з 3 на 4 січня 2006 року «Газпром» та «Нафтогаз» дійшли згоди щодо умов постачання газу через швейцарську посередницьку компанію «РосУкрЕнерго» (RUE) та щодо умов транзиту російського газу до Європи терміном на п’ять років. Компанія-посередник заробляла на перепродажі російського газу Україні близько півтора мільярда доларів. У відповідності до договору «Газпром» зобов’язався постачати Україні газ у першому кварталі 2006 за ціною 95 доларів за тисячу кубометрів, а згодом за «європейською ринковою ціною» у 230 доларів. Одночасно «Газпром» та «Нафтогаз-Україна» домовились передати «РосУкрЕнерго» свої контракти із закупівлі у 2006 році 56 млрд кубометрів газу з Середньої Азії — у Туркменістану, Узбекистану та Казахстану. Проте Україні не вдалося домовитись щодо прямого постачання з Туркменістану.

Президенти Росії та України заявили, що «газовий конфлікт» між обома країнами вичерпався. Але якщо на політичному рівні так і було, то на рівні взаємодії двох господарюючих суб’єктів проблеми залишались й час від часу приводили до загострення ситуації. Зокрема після підписання газових угод з Росією, Верховна Рада заслухала звіт уряду Єханурова про забезпечення держави енергоносіями і, через незадоволення досягнутими результатами, проголосувала за відставку уряду. Ющенко насилу зумів переконати парламент вважати даний уряд тимчасовим до чергових парламентських виборів, з тією надією, що новий склад Ради відмінить своє ж рішення.

Парламентські вибори 2006–2007 років

Критика уряду Єханурова та вимоги щодо його відставки мали, крім іншого, передвиборчий характер. Вибори відбулися 26 березня 2006 року, однак передвиборча кампанія розпочалася значно раніше. Всі політичні (й не тільки) скандали між президентською та парламентською гілками влади проходили під кутом зору майбутніх виборів. Розлади в таборі «помаранчевих» та фактичний розпад пропрезидентської коаліції були на руку «біло-голубим» Віктора Януковича. Змінилася й сама виборча система. Попередні вибори проходили за змішаною пропорційно-мажоритарною схемою при чотирьохвідсотковому прохідному бар’єрі. Вибори до парламенту 2006 року проходили суто на пропорційній основі. Партії і блоки для проходження до парламенту мали подолати трьохвідсотковий бар’єр. Якщо у виборах 2002 року брали участь 33 політичні партії та об’єднання, то у 2006 році — 45. Головними фаворитами стали Партія регіонів, Блок Юлії Тимошенко, «Наша Україна», Соціалістична (СПУ) та Комуністична (КПУ) партії України. Вони й пройшли до нового парламенту. Партія регіонів отримала 186 мандатів; БЮТ — 129; «Наша Україна» (НСНУ) — 81; СПУ — 33; КПУ — 21. Регіонали отримали підтримку в семи областях південного сходу України, а також у Криму, відібравши традиційний електорат у комуністів; БЮТ перемогла у дванадцяти областях та Києві, а «Наша Україна» задовольнилася перемогою виключно в західних областях країни. Присутні на виборах більше 3500 міжнародних спостерігачів заявили, що вибори пройшли без порушень і відповідно до міжнародних стандартів.

Парламентські вибори у березні 2006 року мали особливе значення для політичного життя України й особисто для президента Віктора Ющенка, бо в результаті політичної реформи та внесених до Конституції змін, частина повноважень президента переходила до Верховної Ради. Парламент отримав право за поданням президента призначати прем'єр-міністра країни, міністрів оборони та закордонних справ; прем'єр-міністр отримав право призначати решту членів кабінету.

Незважаючи на те, що пропрезидентська «Наша Україна» посіла третє місце, Ющенко намагався відродити парламентську «помаранчеву коаліцію», ведучи переговори з БЮТом та партією соціалістів. Тільки у випадку союзу трьох політичних сил демократична коаліція могла отримати омріяні 243 мандати. Майже стільки ж міг зібрати блок Партії регіонів разом із соціалістами та комуністами — 240 мандатів. Тому основна боротьба в Раді точилася навколо голосів соціалістів.

Спроба створити «помаранчеву коаліцію» тяглася аж три місяці. 22 червня проголосили про її створення у складі БЮТ, НСНУ та СПУ. Проте коаліція не мала єдиної думки стосовно кандидатури спікера парламенту. 27 травня члени фракції блоку «Наша Україна» прийняли рішення висунути на посаду голови Верховної Ради Петра Порошенка. 30 червня заступник керівника фракції СПУ Василь Цушко заявив, що його фракція підтримає кандидатуру Порошенка на пост голови парламенту. Проте 6 липня лідер фракції СПУ Олександр Мороз заявив, що частина фракції СПУ за Порошенка не голосуватиме та запропонував натомість свою кандидатуру.

Порошенко зняв свою кандидатуру на спікерську посаду й закликав лідера СПУ Олександра Мороза наслідувати його приклад. Мороз відповів відмовою, а наступного дня, 7 червня, прийняв пропозицію Партії регіонів та комуністів створити коаліційний блок з ними в обмін на обіцянку Партії регіонів та Компартії України підтримати його кандидатуру на посаду голови Ради. Коаліцію, до якої увійшли Партія регіонів, СПУ та КПУ, назвали «антикризовою». Маючи у парламенті 240 мандатів та опираючись на нову Конституцію, коаліція висунула на посаду прем'єр-міністра Віктора Януковича, а на спікера парламенту — лідера соціалістів Олександра Мороза. Президент Ющенко підписав указ про призначення Януковича прем'єр-міністром, але спробував саботувати призначення Мороза, сподіваючись на посилення своєї позиції в парламенті.

Переговори між Ющенком та Януковичем, що тривали з серпня по вересень 2006 року, результатів не дали. Однак у вересні сторони підписали «Універсал національної єдності», в якому декларували цілі європейської інтеграції та можливого вступу України до НАТО, проголошували необхідність деполітизації державної життя, створення правових основ для нормального функціонування опозиції, звертали увагу на необхідність створення в країні умов для формування ринку землі з метою її приватизації. «Універсал» підписали всі партії, крім БЮТ. Комуністи підписали «Універсал» із застереженнями щодо адміністративно-територіального устрою країни, української мови, вступу України в НАТО та вільного продажу землі.

Тимошенко «Універсал» не підписала, бо вважала, що він є результатом змови Ющенка з регіоналами. Багато в чому вона мала рацію. В обмін на створення правлячої коаліції та змішаного уряду, до якого мали ввійти представники Партії регіонів, соціалістів, «Нашої України» та комуністів, Партія регіонів погодилася не протистояти задекларованому курсу на європейську інтеграцію та можливому вступу України до НАТО, однак не планувала стати апологетом даної політики. В суспільній свідомості вкорінилася думка, що Ющенко зобов’язався підписати «Універсал» з Партією регіонів через обставини, що склалися. А саме — вихід СПУ з «помаранчевої коаліції» та перехід Олександра Мороза на бік регіоналів та комуністів. У грудні 2010 року на сайті WikiLeaks опубліковали таємні доповіді посла США в Україні. У них говорилося про те, що 22 березня 2006 року, тобто за чотири дні до голосування на парламентських виборах-2006, міністр оборони України Анатолій Гриценко, який входив до близького оточення Ющенка, зустрівся з послом США для важливої розмови. Гриценко повідомив послу, що провів переговори з Ахметовим (якого посол назвав «хрещеним батьком Партії регіонів» щодо відношення Партії регіонів до НАТО. На думку Гриценка (в чому міністр оборони наполегливо переконував посла), коаліція «Нашої України» та Партії регіонів «цілком реальна». У випадку її створення ПР не схилятиме президента переглянути його плани щодо входження України до НАТО (за умови, що міністром оборони України залишиться Гриценко).

Ющенку не вдалося домовитися з лідерами «антикризової коаліції» про створення широкої парламентської коаліції. Під час формування уряду цей процес затягнувся на чотири з половиною місяці. Однак йому вдалося домовитись про входження до уряду Януковича восьми міністрів від БЮТ та «Нашої України», зокрема Гриценка як міністра оборони і Тарасюка як міністра закордонних справ. Міністром внутрішніх справ став Юрій Луценко. Всі троє дотримувалися прозахідної орієнтації. Однак робота такого уряду не кипіла, оскільки більшість міністрів розходилися в поглядах з прем'єр-міністром Януковичем. Так, під час свого візиту в Брюссель у вересні 2006 року Янукович заявив, що «Україна не готова до вступу в ЄС та НАТО», мотивуючи це відсутністю політичного та громадянського консенсусу в суспільстві. На думку Януковича, тільки всенародний референдум міг би вирішити питання про те, потрібно Україні рухатися в бік євроатлантичної інтеграції чи ні. І хоча теоретично нічого неправильного в такому формулюванні не було, в контексті української політики заява Януковича означала цілковиту та різку зміну всієї попередньої української політики, спрямованої на європейську інтеграцію. Не дивно, що Ющенко та його прихильники назвали позицію Януковича «зрадою національних інтересів України», тим паче, що з Брюсселя прем'єр-міністр здійснив незапланований візит до Москви, де зустрівся з Путіним та Медведєвим для обговорення загального розширення українсько-російського співробітництва у сфері економіки й домовився про зниження ціни на російський газ для України до 95 доларів за тисячу кубометрів — винагорода Україні за зміну проєвропейського політичного курсу на проросійський.

У жовтні 2006 року фракція «Наша Україна» заявила про вихід з парламентської коаліції та перехід в опозицію до уряду Януковича. З «антикризової коаліції» фракція відкликала і своїх міністрів. В країні розпочалася нова політична криза, що тривала впродовж 2007 року. Залишившись в уряді «за квотою президента», міністри оборони та міністерства закордонних справ заявили, що продовжать орієнтацію на Європу в рамках програми «НАТО — Україна» та підготовки фундаменту для асоційованого членства України в Євросоюзі. Тоді Янукович вимагав їх відставки, і 1 грудня 2006 року домігся парламентського рішення про звільнення опозиційних до нього міністрів із займаних посад. У відповідь президент Ющенко відмовився підписувати указ про їх звільнення. У державі розпочалася повномасштабна політична криза.

Політична криза 2007 року

Основними передумовами даної кризи стала боротьба прем’єр-міністра Віктора Януковича за розширення своїх повноважень та їх обмеження у діючого президента Віктора Ющенка. Не дивлячись на те, що президент не визнавав правомірними рішення парламенту про відставку міністрів закордонних справ та оборони, Янукович продовжував наполягати на своєму праві призначати та звільняти міністрів. За його ініціативою у січні 2007 року парламент прийняв, не зважаючи на вето президента, «Закон про Кабінет Міністрів», що обмежував повноваження президента. Янукович намагався також розширити коаліцію, яка його підтримала, до 300 депутатів, з допомогою перебіжчиків від БЮТ та «Нашої України», намагаючись у такий спосіб подолати вето президента та отримати можливість вносити зміни до Конституції України. Криза досягнула кульмінації, коли 2 квітня 2007 року Ющенко видав указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради та призначив вибори на 25 травня. Правляча коаліція, зрозуміло, з цим не погодилася, відмовившись виділити кошти на проведення дострокових виборів та почала організовувати численні протести у столиці. Оскільки опорою Януковича був Донбас, в столицю на мітинги за грошову винагороду звідти стали звозити шахтарів. Ці організовані Януковичем мітинги так і називали: «привозні мітинги».

Правляча коаліція оскаржила правомірність указу президента про розпуск парламенту в Конституційному Суді. Суд намагався уникнути остаточного й однозначного рішення, не бажаючи втягуватись в «розборки» Ющенка та Януковича. Зі свого боку опозиція також закликала своїх прихильників до протестів. Розпочалося чергове протистояння, з певною періодичністю мітинги тривали аж до зими 2007 року.

У політичні сутички втягнули внутрішні війська МВС та спецзагони, які блокували ті чи інші урядові установи. Міністр оборони Гриценко заявив, що виконуватиме накази головнокомандуючого країни Ющенка (а не прем'єр-міністра Януковича). Виникла загроза залучення в конфлікт збройних сил, однак спроби зосередити їх у столиці успіху не мали. Міністр залізничного транспорту відмовився перевозити збройні військові частини до столиці. Почалася кадрова чехарда в силових структурах, в результаті президент Ющенко звільнив голову Конституційного Суду й низку суддів (за «президентською квотою»), а також генерального прокурора України, які не виконували його прохань або недостатньо завзято захищали його.

В результаті тривалих переговорів кривавих зіткнень вдалося уникнути. Ющенко погодився перенести вибори з травня на червень, а згодом на липень 2007 року. Чимало спостерігачів вважали, що в ході цієї кризи Ющенко (на відміну від Тимошенко) не завжди діяв послідовно та намагався знайти компроміс з Януковичем, що тільки поглиблювало кризу. Незважаючи на це, БЮТ, «Наша Україна» та громадський рух «Народна самооборона» повністю підтримували Ющенка й бойкотували більше двох місяців засідання Ради, фактично паралізувавши її роботу. Зрештою, після тривалого протистояння, сторони дійшли згоди про проведення дострокових парламентських виборів 30 вересня.

Готуючись до виборів, політичні партії України стали проводити консультації з метою створення передвиборних блоків й вироблення спільної стратегії. Всього в передвиборчу гонку вступили 20 партій та блоків, майже вдвічі менше, ніж на попередніх виборах. Партія регіонів, комуністи та соціалісти йшли на вибори самостійно. Блок Юлії Тимошенко включав в себе партію «Реформи і порядок», соціал-демократичну партію та безпосередньо «Батьківщину». До блоку «Наша Україна — Народна самооборона» (НУНС) увійшли десять політичних партій, серед них — громадянська партія «Пора», Український народний рух, Народна, Республіканська та Європейська партії.

У серпні 2007 року Ющенко та Тимошенко зустрілися й обговорили питання про створення коаліції демократичних сил у парламенті у разі перемоги на виборах. Але в результаті голосування найбільше місць знову отримала Партія регіонів (175), втративши порівняно з попередніми виборами 11 місць. Блок Юлії Тимошенко отримав 156 місць, додавши 27 мандатів, а блок «Наша Україна — Народна самооборона» посів третє місце з 72 мандатами, втративши 9 депутатів. Комуністична партія традиційно, опираючись на свій «червоний електорат» отримала 27 місць (на 6 місць більше, ніж раніше). СПУ, що «зарекомендувала» себе перебіганнями з одного табору в інший, в парламент взагалі не пройшла. Її місце зайняв блок Володимира Литвина (колишнього спікера парламенту) у складі Народної та Трудової партій. Він отримав 20 місць.

У результаті досягнутої домовленості між Ющенком і Тимошенко, БЮТ та НУНС створили коаліцію й змогли забезпечити собі більшість — 228 місць (від загальної кількості депутатів Ради в 450 депутатів) з правом формування Кабінету міністрів. Стало зрозуміло, що новий уряд знову очолить Тимошенко, а президенту Ющенку знову довелося «грати дуетом» на політичній авансцені країни. Партія регіонів разом з комуністами склали «конструктивну» опозицію, а блок Литвина посів вигідне місце буфера між правлячою коаліцією та опозицією. З формуванням у грудні 2007 року нового уряду політична криза в Україні закінчилася. Але очікуване виборцями визволення так і не прийшло. Політична криза просто перейшла у нову фазу.

Другий уряд Юлії Тимошенко (2007–2010)

Вибори Юлії Тимошенко на посаду прем’єр-міністра в парламенті проходили не без пригод. Не дивлячись на існування нової «помаранчевої» коаліції, що забезпечувала їй необхідну кількість голосів, Тимошенко 11 грудня 2007 року з першої спроби не затвердили. За неї проголосувало 225 депутатів при 226 необхідних. Не вистачило одного голосу. Як потім з’ясувалося, два депутати проголосували «за», однак електронна система голосування дала збій та не врахувала ці два голоси. 18 грудня провели друге поіменне голосування, без використання електронної системи, простим підняттям руки і голосом, за списком, який зачитував голова лічильної комісії. В результаті поіменного голосування Тимошенко за поданням президента країни вдруге обрали прем’єр-міністром. Того ж дня парламент затвердив новий склад уряду, до якого ввійшли чотири віце-прем’єри та 22 міністри. Першим віце-прем’єром, як і очікувалося, став Олександр Турчинов. Практично всі міністри представляли коаліцію — БЮТ та НУНС. Силові міністри — оборони (Юрій Єхануров), внутрішніх справ (Юрій Луценко), міністр закордонних справ (Володимир Огризко) ввійшли до складу уряду за президентською квотою, але за поданням прем’єр-міністра.

Несподівано для багатьох Ющенко призначив на пост Секретаря РНБО Раїсу Богатирьову — представницю Партії регіонів. Очевидно, зробив він це для створення певної противаги Тимошенко, тим більше що в парламенті мав розглядатися новий Закон про Кабінет Міністрів, який значно розширював повноваження президента через розширення компетенції РНБО.

Уряд подав до парламенту законопроект «Про державний бюджет України на 2008 рік та внесення змін до деяких законодавчих актів України», що його прийняли у другому читанні буквально напередодні Нового 2008-го року. В середині січня Тимошенко представила у Верховній Раді свою програму «Український прорив: для людей, а не для політиків», яка мала радше популістський характер — без практичних заходів щодо поліпшення добробуту українського народу. Під час виборчої кампанії програму представляли як передвиборчу з назвою «Український прорив: до справедливої та конкурентоспроможної країни». При цьому багато хто звинувачував Тимошенко в плагіаті, оскільки саму назву вона запозичила з книги колишнього прем'єр-міністра України і колишнього секретаря РНБО Анатолія Кінаха. Щоправда, Анатолій Кінах не образився, назвавши це «конструктивним плагіатом».

Представлену Тимошенко програму всесторонньо розкритикували на засіданнях комісій. Перш ніж урядову програму вдалось затвердити на пленарному засіданні парламенту, до неї внесли більш як 300 поправок. Критики вважали, що у програмі відсутні конкретні терміни її виконання та пункти щодо фінансової забезпеченості. Проте пріоритетними завданнями уряду, згідно з програмою, залишалися збільшення зарплат та пенсій, розвиток промисловості, посилення боротьби з корупцією. До речі, саме підвищення зарплат та пенсій залишилися у пам'яті людей на роки після відходу Тимошенко від владного керма. Хоча одне популістське зобов'язання Тимошенко до кінця не виконала. Йдеться про виплату розміром у 1000 гривень вкладникам колишнього Ощадбанку СРСР як компенсації за втрату заощаджень через гіперінфляцію в період розпаду СРСР та в перші роки української незалежності. Зрозуміло, що обіцянку уряду виплатити близько 200 дол. кожному колишньому вкладнику люди сприйняли з ентузіазмом. Минуло немало часу, поки всі постраждалі оформили банківські картки, на які мали перевести гроші. Знову-таки, на ці гроші довелося чекати роками.

У 2008 році Юлія Тимошенко з великим завзяттям розпочала програму перегляду результатів приватизації. В списку компаній, запропонованому Кабінетом міністрів для проведення приватизації, опинилися такі великі промислові об'єкти, як Одеський припортовий завод та «Укртелеком», проти виведення яких з державної власності Тимошенко виступала в роки свого першого уряду. Передбачалося реприватизувати також Луганський тепловозний завод. Як і раніше, Ющенко спробував призупинити реприватизацію й звернувся до уряду з проханням нічого не робити до прийняття закону України «Про державну програму приватизації» та вироблення узгодженого підходу всіх гілок влади до питань приватизаційного процесу. Загалом погодившись з президентом, Тимошенко внесла до закону низку істотних поправок. Їх зміст вона сформулювала на брифінгу у Кабінеті міністрів 23 січня 2008 року: «Ми хочемо, щоб у законі з'явилася норма, яка б передбачала, що при невиконанні умов приватизаційного договору, такий приватизаційний договір буде розриватися без повернення тих грошей, які заплатили за підприємство».

У січні 2008 року в країні визріла нова політична криза, пов’язана з тим, що міністр закордонних справ Володимир Огризко під час зустрічі в штаб-квартирі НАТО у Брюсселі 18 січня вручив генеральному секретарю лист, підписаний президентом Віктором Ющенком, прем'єр-міністром Юлією Тимошенко та спікером парламенту Арсенієм Яценюком, де йшлося про прагнення України приєднатись до «Плану дій щодо членства в НАТО» на саміті у Бухаресті в квітні 2008 року. Зі змістом цього листа (до його відправлення до Брюсселя) урядовців та депутатів Верховної не ознайомили. Громадська думка України у питанні про вступ до НАТО вкотре розкололась. У фракціях комуністів та регіоналів з’явилися підстави виступити в парламенті з різкою критикою дій Ющенка та Яценюка. Зокрема у заяві, написаній ними 21 січня 2008 року, вказувалося:

«Підписання Ющенком, Тимошенко, Яценюком листа-звернення до керівництва НАТО по суті означає початок процедури вступу України до НАТО… Боячись свого народу, кулуарно, втрьох, за зачиненими дверима вона [влада] вирішує долю нашої держави. При цьому ні парламент, ні уряд, ні будь-які інші колегіальні органи це питання не розглядали. Спираючись на думку абсолютної більшості громадян України, наших виборців, ми вимагаємо відкликати «лист трьох». Ми звертаємося до керівництва НАТО з тим, що «лист трьох» не виражає волю українського народу, не є предметом політичного консенсусу, а вносить додаткову напругу в українське суспільство, що неминуче призведе до погіршення відносин України з Північноатлантичним альянсом. У зв'язку з цим фракціями Партії регіонів та Комуністичної партії України прийнято рішення блокувати роботу українського парламенту, вимагаючи від підписантів — Ющенка, Тимошенко, Яценюка — відкликати лист про приєднання України до НАТО. Звертаємо також увагу голови Верховної Ради, що при підписанні листа Ви вийшли за рамки конституційних повноважень і вимог Регламенту Верховної Ради. У зв'язку з цим ми просимо Вас відкликати Ваш підпис під даним листом. В іншому разі ми діятимемо адекватно, виходячи із законодавства нашої держави».

Скандал, що вибухнув з приводу «таємних переговорів» з НАТО паралізував роботу парламенту на два місяці. Регіонали та комуністи заблокували трибуну. Тільки 6 березня 2008, після прийняття варіанту постанови Партії регіонів, у якій вказувалося, що рішення про вступ України в НАТО «приймається за результатами референдуму, який може проводитися за народною ініціативою», парламент почав функціонувати.

Через півроку, 16 вересня 2008 року, в Україні розпочалася ще одна політична криза. Її викликав новий розпад правлячої «демократичної коаліції» у Верховній Раді. «Наша Україна — Народна самооборона» та БЮТ розійшлись під час обговорення в парламенті питання про російсько-грузинський конфлікт. Ющенко та його прибічники підтримали Грузію та засудили російську агресію. Тимошенко зайняла більш нейтральну позицію, закликавши обидві сторони до припинення кровопролиття та мирного розв’язання конфлікту. За що її різко розкритикували «Наша Україна» та Секретаріат президента, який фактично звинуватив Тимошенко у зраді державних інтересів.

Критика Тимошенко Секретаріатом президента України розпочалася вже у серпні 2008 року, під час російсько-грузинської війни. Замголови Секретаріату президента Андрій Кислинський звинуватив прем’єр-міністра «в системній роботі на інтереси Росії», що «дороги назад у неї нема, саме цим продиктована її позиція щодо війни у Грузії». Позиція Тимошенко у грузинському питанні дійсно не виглядала безкорисливою. Річ у тому, що саме в ці місяці Тимошенко вступила в складні газові переговори з урядом Росії. Тож «нейтралітет» Тимошенко в російсько-грузинській війні був радше платою Путіну за зговірливість Росії стосовно газового питання.

Ющенко намагався «склеїти» коаліцію, що розкололась, однак спроба закінчилась безуспішно. Не досягнувши мети, 8 жовтня Ющенко видав указ про розпуск Верховної Ради та призначив дострокові парламентські вибори на 7 грудня. Тепер настала черга Тимошенко заявляти про незаконність указів президента. Разом зі своїми юристами впродовж двох днів Тимошенко готувала правове обґрунтування для своєї скарги й 10 жовтня на основі скарги прем’єр-міністра Окружний адміністративний суд Києва призупинив дію президентського указу про дострокові вибори. Внаслідок цього «помаранчевих» змусили сісти за стіл переговорів з буферним блоком Володимира Литвина й пообіцяти Литвину посаду спікера Верховної Ради в обмін на приєднання до «демократичної коаліції». Домовленість відбулася. 8 грудня новообраний спікер парламенту Литвин оголосив про відновлення коаліції. Уряд Тимошенко уникнув відставки та приступив до виконання намічених планів. Плани здавалися грандіозними: Тимошенко мала намір врегулювати вже легендарний українсько-російський газовий конфлікт.

Черговий газовий конфлікт з Росією

Газовий конфлікт з «Газпромом», що розгорнувся на початку 2008 року, безпосередньо пов'язаний зі спробою Тимошенко усунути приватну структуру «РосУкрЕнерго» як посередника між Україною та Росією. Отримавши попередню підтримку з російського боку, український уряд заявив про припинення діяльності цієї компанії, яка на той момент заборгувала «Газпрому» майже півтора мільярда доларів. Як заявила Тимошенко у лютому 2008 року: «Україні та Росії в галузі постачання газом жодних посередників не потрібно й уряд чітко дотримуватиметься своїх позицій». Тоді ж, перебуваючи з візитом у Москві, вона й справді зуміла домовитись, аби поставки російського газу до України здійснювались напряму, у відповідності до договору між «Газпромом» та «Нафтогазом України».

Російська сторона запропонувала Тимошенко створити спільне російсько-українське підприємство для продажу газу всередині України, але прем'єр відкинула цю пропозицію, підкресливши, що «Нафтогаз України» самостійно, без участі Росії, спроможний забезпечити реалізацію російського газу на внутрішньому ринку.

Досягнувши відповідних домовленостей щодо прямого постачання газу, Тимошенко заговорила про те, що накопичені борги за газ не є державними боргами України, а лише боргами фірми-посередника «РосУкрЕнерго», що повинна сплачувати їх «Газпрому» сама. Однак посередницька компанія виплачувати борги не планувала. На момент переговорів у Москві вони становили вже 2,2 млрд доларів. «РосУкрЕнерго» не припиняла спроб перекинути борг на український бюджет, та несподівано її підтримав у цьому прагненні сам президент Ющенко.

Суперечності було врегульовано в такий спосіб. У жовтні 2008 року Україна та Росія підписали меморандум, що передбачав ліквідацію посередників з 1 січня 2009 року та визначав умови постачання газу в Україну на найближчі роки. При цьому Тимошенко, зрозумівши, що виплати Росії боргу «РосУкрЕнерго» в 2,2 млрд доларів державі не уникнути, запропонувала викупити в рахунок цього боргу вже закачаний в українські сховища «РосУкрЕнерго» російський газ загальним обсягом понад 11 млрд кубометрів.

Підписаний меморандум передбачав поетапне трирічне переведення України на ринкові ціни закупівлі російського газу, з одного боку, і на українські тарифи транзиту цього газу до Європи, з іншого. Крім того, сторони домовилися про спільний експорт вільних обсягів російського газу, що перевищують потреби українського ринку, з українських підземних сховищ. Тимошенко запевнила європейські країни, що меморандум передбачає забезпечення безперебійного транзиту російського газу до Європи на довгостроковій основі.

Підписання нового контракту на базі умов, обумовлених у підписаному меморандумі, призначалося на 31 грудня 2008 року. Компанія «РосУкрЕнерго», розуміючи, що її усунули від поставок російського газу, опираючись на підтримку Секретаріату президента України, робила все можливе для того, щоби зірвати підписання цього контракту. Дещо пізніше, 19 січня 2009 року, голова правління «Газпрому» Олексій Міллер визнав, що спроби зриву переговорів мали місце: «Так, дійсно, наприкінці грудня [2008] прем'єр-міністри Росії та України дійшли згоди і наші компанії були готові домовитися про ціну газу 235 доларів за 1000 кубічних метрів за умови спільних експортних операцій з території України. «РосУкрЕнерго» тоді запропонував купувати газ для України за ціною 285 доларів».

Для російської сторони така пропозиція очевидно була вигідною. Для української — настільки ж очевидно виграшною не здавалась, оскільки у компанії-посередника Україна мала купувати газ не по 235 дол. за 1000 кубометрів, а за ціною 285 доларів. Проте несподівано для української сторони 31 грудня 2008 президент України дав вказівку керівникові «Нафтогаз України» Олегу Дубині перервати переговори в Москві, не підписувати угоди з «Газпромом» та негайно залишити територію Росії. Делегацію «Нафтогазу» відкликали. У зриві переговорів Ющенко звинуватив Тимошенко, вказавши, що вона працює на Росію, уряд якої пішов їй назустріч у газових переговорах в обмін на її пасивну позицію в грузинському питанні.

Тимошенко в боргу не залишилась. Вже в середині січня 2009 року вона відкрито заявила ЗМІ, що «переговори, які успішно рухалися, починаючи з жовтня 2008 року, з забезпечення України природним газом за ціною в 235 доларів для українських споживачів та транзит в межах 1,7–1,8 [долара на 1000 кубометрів на 100 км шляху] — зірвали через те, що українські політики, на жаль, намагалися зберегти «РосУкрЕнерго» як тіньового корупційного посередника… Переговори між двома прем’єр-міністрами, а потім між НАК «Нафтогазом» та «Газпромом» тими політичними силами в Україні, які отримали й далі планують отримати корупційну вигоду від роботи «РосУкрЕнерго»»[36].

1 січня 2009 «Газпром» оголосив, що припиняє постачання газу Україні через те, що не підписана угода. А розрахунки нової ціни для України мали базуватися на східноєвропейських цінах для російського газу. Прем'єр-міністр Росії В. Путін дав зрозуміти, що тепер Україні доведеться платити 470 доларів за тисячу кубометрів. Водночас різко скоротилися поставки російського газу до Європи, що йшли з використанням української ГТС. 6 січня європейські країни закликали Росію й Україну якнайшвидше врегулювати спірні питання та відновити регулярні поставки газу.

18-19 січня сторони повернулися за стіл переговорів й продовжили вести їх з урегулювання тих пунктів, які залишались недопрацьованими до 31 грудня 2008-го. Співвласників «РосУкрЕнерго» з українського боку — Дмитра Фірташа, а також Івана Фурсіна російська сторона звинуватила у зв'язках з кримінальним авторитетом Семеном Могилевичем та оголосила в розшук. Сам Могилевич розшукувався багатьма країнами, але спокійнісінько жив на дачі під Москвою та навіть з'являвся на світських раутах. Ціна на російський газ для України склала в кінцевому підсумку 232, 98 долара за 1000 кубометрів — з урахуванням 20-відсоткової знижки, про яку домовилися Росія та Україна. Транзиту ціну довели до 2,7 долара за 1000 кубометрів на 100 км шляху, що, на думку російської сторони, відповідало середньоєвропейській ціні, хоча ціна транзиту російського газу до Словаччини та Чехії в той момент складала 4 долари, а до Німеччини 4 євро.

Важливим елементом загальної угоди стало фіксування тарифів, за якими російський газ мав поставлятися споживачам в Україні. Відразу ж після підписання контракту РНБО «рекомендував» Національній комісії регулювання електроенергетики України (НКРЕ) підвищити ціни на газ для груп населення, які споживають великі обсяги газу, спочатку на 35 %, а потім ще на 5-10 %. Зрозуміло, мова йшла не лише про населення, але й про промисловість, яка в основному зосереджувалася в східних регіонах України. Тимошенко категорично виступала проти підвищення тарифів на газ. Проте «Нафтогаз України» все ж таки підвищив тарифи. У червні 2009 року Тимошенко довелось втрутитися в питання щодо тарифів відкрито: «Я категорично заперечую проти підвищення ціни на газ для людей. Я взяла зобов'язання, що протягом цього року ціна на газ для населення не зміниться, і я дотримаюсь свого слова… Коли людям й так важко, ще піднімати для них ціни на газ! І я не розумію це розпорядження Президента». Зрештою Тимошенко свого домоглася: тарифи не зросли.

Намагаючись знизити рівень енергетичної залежності України від Росії, уряд Тимошенко планував розробити програму енергозбереження та диверсифікації джерел енергоресурсів. Тимошенко також пропонувала шукати варіанти поставок енергоресурсів з інших регіонів світу: Середньої Азії, Азербайджану, Близького Сходу, арабських країн та навіть Європи. Подолавши протистояння команди Ющенка у газовому питанні, Тимошенко у другій половині 2009 року намагалась домовитися з Януковичем про створення коаліції в парламенті БЮТ та Партією регіонів, щоб створити абсолютну більшість та внести зміни до Конституції з метою ще більше обмежити повноваження президента. Проте Янукович не ризикнув піти на союз зі своєю вічною суперницею і у вирішальний момент вийшов з переговорного процесу.