Вбивство п’яної піонерки

Розділ 1

Переконання — це головне, каже наша вчителька Ольга Миколаївна. Я, наприклад, мав переконання, що керувати багаттям — неможливо. Щойно ти вирішив дати йому спалахнути яскравіше, підкинув свіжого хмизу, а воно візьми і згасни. Свіжий хмиз прибив полум’я, тож тепер чекай, коли воно знову розгориться.

Тому Санькове вміння підтримувати саме такий вогонь, як треба, завжди вражало. І згодом те своє переконання я якось утратив. Як співає Едіта П’єха, «кто-то теряет, а кто-то находит». Може, хтось знайшов це моє переконання і тепер сам помиляється…

От я займаюся музикою, добре вчусь у школі, читаю багато книжок. Я ще не знаю, ким буду й чи це все мені знадобиться. Та в мене є певні переваги. А у Санька їх значно менше. Він нічого не читає, не займається музикою, не вчиться у школі. Тобто він туди, звісно, ходить, але значно рідше, ніж я. Та й то лише тому, що не ходити до школи не можна. От що він має, то це без застережну сміливість і вміння підтримувати багаття. Ну, і силу, звичайно. З ним навіть старшокласники не люблять зв’язуватися.

— Дурний і нахабний, — колись махнув рукою Вовка Дубина.

Хто-хто, а Вовка міг покласти кого завгодно однією лівою, щиглем одним. А й він із Саньком не заводився. І я, чесно кажучи, вважав, що Дубина мав рацію. Чого лізти до того, хто безперечно дужчий за тебе?!

А от із багаттям Санько поводився, ніби чаклун якийсь. Він так підкладав хмиз, що язики полум’я завжди лишались у межах від десяти до двадцяти сантиметрів заввишки. Бувало, багаття навіть розділялося на кілька язиків, на кілька малесеньких вогнищ: три, чотири, — а заввишки все одно лишалося таким, як треба.

Кому треба? Ну, нам усім. Лікарнянським. Так нас називають сусіди з Ключової, з Клубної, з Очаківської. Так і ми самі себе називаємо. А чому треба? Бо ми — на поляні, надворі — ніч, а батьки наші — у Станкевичів. Вечеряють. А коли закінчать вечеряти й повернуться додому, побачать, що нас немає. І найстрашніше, про що подумають, — те, що ми на поляні. Підуть шукати. Якщо багаття буде високе, його відразу помітять… Ну, а далі ви й самі розумієте, чим усе це закінчиться. Нічим добрим. А втім, для кожного закінчиться по-різному. Для Інни, скажімо, взагалі нічим. Її, здається, батьки ніколи не били. Та і як на таку красу руку звести!

Вітьці з братом також нічого не буде. Їм уже по п’ятнадцять — не діти. А от мені влетить добряче: мама поляни боїться, як міліції. Навіть дужче. Поляна для неї — це страшніше, ніж «вулиця», куриво та погана поведінка разом. Адже вона, поляна, все перелічене поєднує. Ну, а якщо Саньку зловлять… От уже кому буде, то вже буде. Петро Степанович заведе його до гаража, зачинить за собою двері, опустить, не дивлячись, мотузку у відро з водою (а дивитися при тому буде не куди-небудь, а на сина — твердо й ніби запитально водночас) і потім так відходить мокрою мотузкою навмання, що Санька вже і кричати не зможе. Такий завжди милий, спокійний і врівноважений чоловік, а до Саньки свого — просто lupus est!

Одначе тепер про все це краще не думати. Тут так гарно! Зміїні язики багаття облудно лижуть повітря і плюють у небо ясними іскрами. Відвести від них очі — неможливо. А якщо зробиш над собою зусилля й підведеш голову, там — зірки. Вони великі, мов яблука, яскраві та могутні. І поруч із кожною, напевно, живуть люди. Не знаю, як ви, а я в це вірю! Бо чим наше Сонце ліпше за інші? Звісно, наші космонавти ще нікого не знайшли, та вони ж так далеко й не літали поки що.

Нас тут, навколо багаття, восьмеро. Найстаршим, Станкевичам, — по п’ятнадцять, найменший — мій брат Юрко. Йому вже вісім, як він каже. Раніше він казав, коли його питали, скільки років:

— Сколо вісім, залаз тли.

Він дуже хоче мене наздогнати. Горопашний! Він іще не знає, що це неможливо. Я завжди буду старший, як і Женька завжди буде старший за сестру свою Женю — не дуже старший, лише на кілька хвилин, та все ж.

От Інну я пережену. Тобто я і так старший за неї, та у тринадцять років дівчата вже вищі за хлопців. І ще, кажуть, доросліші. Ну, Інна справді стала вищою від мене на цілих півголови. Вона на фізкультурі у баскетбол і у волейбол грає, а я — тільки у футбол і гандбол. Та й то… Не дуже. Далеко не найкращий. Якщо Дубина — справді найкрутіший воротар у школі, то це факт, із яким ніхто не посперечається…

— …Він спочатку був справжній революціонер, — розказував Толя, дістаючи з кишені штанів пляшку. — А потім захопив усю владу і почав знищувати найкращих революціонерів: Тухачевского, Якіра, Блюхера.

— Навіщо? — здивувалась Інна, наче ніколи про це не чула.

Дивилася вона при тому на пляшку.

— Бо вони… — Толя подумав. — Вони йому заважали. Їм не подобалося, як багато людей він наказує розстрілювати.

Коля, його брат, також дивився на пляшку без будь-яких емоцій, але зі сказаним не погоджувався.

— То не він наказував. Він навіть не знав. То все робив Берія. А Сталін йому довіряв…

— Невже було так багато найкращих революціонерів? — здивувалась Інна.

Вона коли до Толі звертається, такою ідіоткою стає, що жах.

— Ну, він не тільки революціонерів знищував… — Іннине запитання, схоже, загнало Толю в глухий кут. — Просто всіх, хто був із ним несогласний, він убивав.

Толя з пострілом витяг зубами корок із пляшки.

— Не він, а Берія, — знову поправив його брат і вихопив пляшку в Толі з рук.

— Ну ти і псіх! — обурився Толя. — Як він міг не знати, що тисячі людей, найкращих революціонерів, хапали, били, розстрілювали! — він ревниво стежив, як Коля п’є вино.

— Невже були тисячі найкращих революціонерів?!

— Інночко, а ти бачила на карті нашу країну? — за ніжною інтонацією можна було легко вгадати Толине роздратування.

Він також відпив вина, передав пляшку Саньці й вів далі:

— Ти думаєш, у такій велетенській країні можна було зробити революцію, скинути царя, буржуїв, якби революціонерів було кілька? Та їх би перебили, як псіхів якихось! І революції б не було.

— Сталін — це культ лічності, — авторитетно вставив мій малий, простягнувши руку до пляшки.

І, як завжди, всі розсміялися. Особливо голосно сміялась Інна. Майже як мама, коли малий казав щось смішне чи й не дуже.

Інна теж любила Юрка. Та й те — виняньчила його, можна сказати. Він і їй був як молодший брат. Може, вона й не пила б сама, та вчасно перехопила пляшку, витерла її горлечко і теж зробила ковток. А потім дуже ловко передала пляшку мені — за спиною мого малого. Він крутнувся туди, сюди, а воно вже… Ну, я зробив два ковтки. Вино було солодкаве, липке — Лідія. Одразу схотілося чимось загризти. Я вина взагалі не люблю. Ще як кисле — то нічого, можу й півсклянки випити. А солодке — бррр!..

Хотів я вже пустити пляшку далі, та тут залементував мій малий:

— А мені?!

Довелось і йому дати.

— Один ковток, — суворо сказав я йому.

Він кивнув, підніс пляшку до рота й різко від мене відвернувся, бо знав, що я не дам йому зробити більше, ніж один ковток. І яка ж халепа на нього чекала! Інна! Про неї він і не подумав. Тільки підняв пляшку над собою, як вона спритно опустила її знов і вихопила в нього з рук.

— Е! — з погрозою вигукнув малий, ковтнувши те, що встигло потрапити до рота, і кашлянувши.

— Більше не получиш, — сказала йому Інна.

І він заткнувся, бо знав, що винен. Не слід дурити старшого брата. Це — гріх.

Здається, я вже вас заплутав. Оце перечитав свої нотатки й подумав, що стільки імен — це занадто. Просто для мене кожне з них важливе, за ним — конкретна людина, а ви ж нікого ще не знаєте. Тому я поки що залишу нашу компанію біля багаття на поляні й поясню, чого ми сюди ходимо й чому наші батьки заплющують на це очі, хоча постійно твердять нам, що ходити на поляну — це найстрашніший злочин.

Тут головне — це волейбол, який раптом увірвався в наше життя і збагатив його. Ви подумали, що це ми граємо у волейбол? А от і пальцем у небо! Ми граємо у футбол, у пекаря, у «спорчений телефон», у підкидного, у відьму… У волейбол грають наші батьки.

Утім, і про це — згодом.

Бо саме тієї миті наші батьки сиділи у Станкевичів за столом разом із усіма іншими сусідами, випивали і розмовляли. Батько мій іще не дійшов до кондиції, тому віршів читати не починав. Він казав:

— Сталін виграв війну! Він привів наш народ до перемоги! Ми під танки йшли з його іменем!

— Правильно, Вася! — підхоплював Станкевич, воєнком Варварського району. — Це все та паскуда Берія! Дурив, хімічив, а тепер Сталіна напинають…

— Родіна ще скаже своє слово за Сталіна, — перебив його наш батько. — Родіна помніт своїх героїв! І отам у сквері, де наш позор — де стоїть постамент, а пам’ятник знесли, — там він знову стоятиме! Ви ще вспомните мої слова!

— Ну, а як же культ лічності, Васю, — це вже наша мама.

— А! — відмахнувся батько. — Канєшно, помилки були! І, коли навколо стільки шпіонів і ворогів, можна когось і переплутати. Але він знав, що Гітлер рано чи пізно нападе! І зі шпіонами треба було покончить!..

— Правильно, Вася, — підтримав Станкевич. — Якби Ленін був живий, він би ніяких помилок не позволив!..

— Время! — сказав батько патетично, й усі зрозуміли, що він дійшов до кондиції. — Не патаму, што горя нету боле. Время патаму, што острая таска стала явною асознанною болью! Я себя под Леніним чищу! Штоби плить в революцію дальше!.. Я предлагаю випити за революцію!

— За революцію! За революцію! — підхопили всі сусіди.

— А Раї нічого випити! — сказала мама.

— Не проблема! — вигукнув дядя Саша, який сидів до Раї найближче.

І миттю налив їй чарку самогонки.

У той час Толя ніби відчув мить і попросив мого Юрка:

— Юрчику, зганяй глянь, як там дорослі! Не в службу, а в дружбу.

Якби я його попросив, цей паразіт нізащо б не побіг. А як Толя — то малого ніби вітром здуло. Треба віддати йому належне. Бігає він, як молнія. І вночі все бачить. Боїться темряви, а біжить — бо Толя попросив. Поки він бігав, ми допили вино. Стало весело. Уже за кілька хвилин Юрка повернувся й доповів:

— Апостол правди і науки!

— Треба йти, — сказав Толя.

— Та ще рано, — заперечив Коля.

— Ні, треба йти, — погодився з ним старший із близнюків, Женька. — Після Шевченка тьотя Надя завжди забирає дядю Васю додому.

Дівчата слухняно підвелись і рушили до нашої Лікарняної вулиці, а хлопці залишилися гасити багаття. Наздогнали ми дівчат уже аж біля Станкевичів, де вони стояли, спершись на обцементовану криницю, й чекали на нас.

— Добре загасили? — дорослим голосом запитала Женя. — Бо як займеться суха трава, то і Плиси погорять!

— Не бойсь, — весело відповів її брат Женька. — Не займеться вже.

До Станкевичів було ще дві хати, але й біля криниці ми почули вереск тьоті Раї та дружний вибух реготу. Компанія розходилася, хоч їй і не хотілося. Ну, ясно! Іскрам теж не хочеться відриватися від язиків вогнища. Але ж мусять!

Ми з Юрком мерщій чкурнули додому. Там хутко ввімкнули світло й телевізор і майже встигли дослухати «Нічну серенаду», якою закінчувалася вечірня програма.

Санька залишив нас іще на поляні. Він нишком прокрався вздовж своєї хати до берега й підібрався до задньої хвіртки. Там сів на лавочку і задивився на річку. Та й було на що! Річка у нас широченна — майже три кілометри до лівого берега. Ніч була тиха, і пронизливі доріжки від ліхтарів на тому березі тяглись аж до самих човнів, припнутих до вбитих у дно залізних стовпчиків.

Щоправда, в одному місці промені переривалися, тож Санька, придивившись, упізнав, що то Агент розставляє чи то раколовки, чи то перемети. Сплутати його човен із чиїмось іншим неможливо. То більше Саньці, який усі човни на березі знав наче свої п’ять пальців. Агентів човен радше нагадував шлюпку, ніж звичайний рибальський: заокруглені опущені посередині борти, широкі лавки, високі уключили.

Та й дурацьке сомбреро Агента — це неабищо. Санька добре запам’ятав місце, де Агент розставляв снасті, й пішов додому.

Коли стиха відчинив двері, все всередині захололо. У коридорі світилося, батько не спав — сидів перед телевізором. Ускочив!

Що ж тепер буде! Може, й не помітив би, та тут заграла «Нічна серенада».

— Де був? — ледве чутно, щоб не будити мами, спитав батько.

— На березі.

— Що ти там робив?

— Дивився, як дядько Ігор перемети ставить.

— Де? — батько обернувся до Санька.

— Та отут, прямо проти нашої хати.

Батько помовчав, поки Санька роззувався.

— А він тебе бачив?

— Та, наверно, ні. Я на нашій лавці сидів, а за спиною — забор…

— Давно ти там сидів? — і хлопець зрозумів, що батько туди виходив, на берег.

— Та ні… Спочатку сидів на лавці, потім побродив по берегу, а як повертався додому, побачив, що хтось гребе вздовж берега, то піднявся до нас і сидів там дивився.

— Їсти хочеш?

— Ага.

Минулось. Агент урятував.

А наші пригоди на тому не скінчилися.

Батько не догуляв. Не вибалакався. І, знайшовши нових слухачів: мене та Юрка, — завівся нас виховувать. Мама була набурмосена, за щось на батька ображена, сподіватися, що нас захистить, — марна річ.

— Юрку! Ти понімаєш, як важливо читати книжки? — батько поставив стільця посеред кімнати і приготувався до довгої розмови.

— Ага.

— Ти понімаєш, як важливо вчити вірші?

— Ага.

— Ти не «ага»! Ти он дивись на Вову. От спитай його — хоч Шевченка, хоч Маяковського.

Це було несподівано. Здебільшого нетверезі педагогічні вправи діставалися мені. А тут щось батька повело на малого. Юрка не розгубився. Він пильно на мене подивився і попросив:

— Вов, давай сходимо надвір.

Я не зразу збагнув його задум, тож не встиг відповісти, як батько знову вклинився:

— Невже ти сам боїшся? Тобі ж уже вісім років. Вісім! Ти понімаєш, як це багато?

— Ага. Вов, ну пожалуста!..

— Гаразд, ходімо, — до мене нарешті дійшло.

Ми вийшли на ґанок, але малий потягнув мене за руку на город.

— Він нас зараз дожене, — пояснив він.

Що ж, тут заперечити нічого. В чому в чому, а у психології батьків Юрка розбирався від народження.

— Малий, ти знаєш, що таке психологія? — спитав я, йдучи за ним на город.

— Якась наука, — відповів він недбало. — А що?

— Та нічого. Ти справді надвір хочеш?

— Ага.

— Ми ж тільки-тільки багаття гасили.

— Ну то й що? А тепер знову хочу.

Проте, коли ми підійшли до надвору, Юрко несподівано сказав:

— Іди ти перший. Я тут постою.

— Та ти йди. Ти ж так хотів.

— Нічого, я підожду.

Отак він мене змусив сходити до туалету, хоч я сьогодні вже й не збирався. А коли пішов він, я не став його чекати, а повільно рушив до хати. Потім іще постояв на ґанку. Та малого все не було. Знаючи, як він боїться темряви, я повернувся до надвору. Звісно, на городі темно, хоч і світять зірки. Та що з них — з тих зірок! Якби ще й місяць був на небі…

Двері туалету було відчинено. Я підійшов і зазирнув досередини. Малого там не виявилося.

— Ти де, малий? — спитав я неголосно.

— Я тут. Вона ще на городі?

Він стояв за дерев’яною вбиральнею, втулившись між задньою її стінкою та металевою сіткою, що відмежовувала город Чорнозубів.

— Хто вона? — перепитав я радше механічно.

Насправді мене значно більше здивувало, як він упхався в таку шпаринку, ніж те, про що він мене спитав. Утім, я роззирнувся довкола, пильно вдивляючись у темні крони дерев. Їх на нашому городі не так багато, ще й невеликі вони: великі дерева на піску не ростуть. Ніде нікого не було. На якусь мить мені здалося, що в городі дяді Гриші промайнула якась тінь, одначе, куди вона поділася, я не зрозумів.

Напевно, примарилося. Ніч усе-таки. Та й малий на мене страху нагнав. Чим? От тепер згадую і розумію: найдужче я почав нервувати, коли усвідомив, що Юрка не відповів на моє запитання.

— Хто вона? — повторив я.

— Та ніхто, — сказав він, витискаючись зі своєї схованки.

Сітка огорожі заворушилася, ніби потривожена гадюка, і таки вхопила його за сорочку. Я почув тріск і уявив, що зараз буде — коли ми повернемося до хати.

Так, навіть при світлі зірок було помітно, що сорочка має велику трикутну дірку. Я хотів її роздивитися зблизька, та малий судомно вхопив мене за руку, так що я вирішив відкласти це дослідження.

А коли проходили повз курник, він стиснув мою руку ще дужче — звідки тільки сила в такій манюній правиці! Я зиркнув на нього, та він дивився повз мене — на курник. Я теж туди глянув і зупинився. Ні, нічого такого, просто… Двері курника було відчинено. Як удень.

Буває, що ми забуваємо зачинити їх увечері. Скажімо, батьки телефонують, що будуть пізно і наказують зачинити курник, аби ніякий собака не заліз туди вночі. У курнику є невеличке віконечко — досить високо над землею: на рівні моєї голови. Щоби якийсь собака туди заскочив — малоймовірно. Зате курям є чим дихати вночі. Повторюю: буває, що ми забуваємо. Якщо батьки наказали — це ж не означає, що треба все кинути й бігти виконувати! І потім: у їхньому наказі є повідомлення, що затьмарює таку дрібничку. Вони будуть пізно! Кого з дітей не зігріє така перспектива? Хіба ж після такого повідомлення пам’ятатимеш про якісь другорядні речі? Про двері до курника? Тьху!!!

Але.

Тут я повинен повернутися до того, з чого почався цей вечір. До волейболу. Ця пошесть з’явилася на нашій вулиці нещодавно. Та й усі ми тут порівняно нові. Наша вулиця — глуха. Нею можна їхати лише в центр. А з центру нею їхати нікуди. Там поляна — великий піщаний пустир, порослий невеликими кущами колючки. Як ті кущі називаються по-науковому, ніхто не знає. Власне, ніде інде у Варварці (наголос на другому «а») вони не ростуть. Та й бог з ними.

Головне, що забудовували цю частину села останньою. Тут були непролазні піски. Тепер уже складно таке уявити, але колись, і то зовсім недавно — років, може, десять тому, — тут були такі самі піски, як і на поляні. Вони, як каже мама, й не нагадували місць, де можуть жити люди. Коли батько вперше привіз її сюди, вона навіть здивувалася, що у Варварці є таке дике та незаселене місце. Нині вже до декого з наших сусідів машини доходять, а років вісім тому, коли ми всі будували хати, проходили тільки полуторки та ЗІС-5. Жоден «Москвич», а «Побєда» тим більше тут не проїде. Хто відважувався, застрягав уже на розі Садової. І застрягав так, що тільки трактором чи ЗІСом і можна було витягти. Ясна річ, що трактори чи вантажівки тут теж з’являлися не надто часто. Тобто для нещасного водія «Москвича» чи «Побєди» тут була справжня катастрофа. Якщо вже застряг — то надовго.

Гадаєте, я оце розповідаю про дрібниці, які не мають ніякого значення? Ох, якби ж то! Мають вони значення, мають, — от побачите самі! Усе має значення. Якби не ці піски, наприклад, то й волейболу не було б. І футболу на нашій вулиці не було б. Усе ж таки надворі не якісь довоєнні часи, коли на цілий район двох машин не налічиш. Машин у Варварці — ого-го скільки! Та до нас на Лікарняну вони майже не завертають. Хіба що воєнкомівський ГАЗик привезе воєнкома Станкевича. Чи до батька з роботи приїде дядя Петя полуторкою. Чи батько візьме на вихідні свій ГАЗик. А інших машин і не буває. Тож гуляй не хочу!

Ще й на піску падати не страшно. Бачили б ви, як виглядали наші батьки після волейболу. Чорні, як чума. Так на мене мама завжди каже після того, як я награюсь у футбол. Батьки, звісно, після волейболу зразу йшли в річку. Стояли по пояс у воді, як діди Морози: з намиленими головами й тілами. А снігуроньки їхні — наші мами — щосили терли їм спини. І навпаки: чоловіки — жінкам. Але спершу завжди жінки.

Як каже Іннин тато дядя Саша, волейбол на нашій вулиці — це ознака нових часів, символ демократизації життя. Раніше, за Сталіна, людям і на думку б не спало збиратися вечорами, грати у футбол чи вечеряти разом кількома родинами. Може, й так, — не знаю. Я за Сталіна не так багато прожив — ледь більше як рік.

Одне слово, коли вони грають після роботи у волейбол, ніякої дисципліни немає. Ми якось грали у футбол із сусідськими дітьми, м’яч зрізався в мене з ноги й закрутився за такою загадковою траєкторією, що перелетів через паркан і влучив у вікно за ним. От вірите чи ні, а зазвичай м’ячі так не літають. Якщо бачили, як Лобановський подає кутовий, то можете собі уявити. Ви не думайте, я до Лобановського не рівняюся. Знаєте, скільки разів я потім намагався повторити такий удар? Аби м’яч летів не дугою, а ніби справді сухий лист: спершу вгору, а потім униз — праворуч, ліворуч, знову праворуч… І ніколи не виходило. От не вдавалося так ударити, та й годі. А того разу якось так вийшло.

Я тоді зразу зметикував, що відкладати каяття не варто. Пішов на ріг Лікарняної та Провулку і голосно повідомив батька — при всіх:

— Па, я вікно розбив.

— Чиє? — спитав він, і всі засміялися.

— Та наше, — кажу. — М’ячем.

— То що, ти хочеш, щоб я все кинув і пішов склити?

І знов усі дорослі засміялись.

А Станкевич (от що значить офіцер!):

— Іди до моїх пацанів, — каже, — там у сараї під стіною стоїть кілька листів скла. Хай візьмуть склорєз і допоможуть тобі засклити.

— Добре! — крикнув я, вже біжучи.

А він мені навздогін:

— Тільки ж замазку не забудьте!

А якби я такою новиною батька ощасливив не під волейбол? Сам на сам? Отож!

Одне слово, коли вони вже награються у волейбол, тоді хтось (найчастіше — мій батько) неодмінно спитає:

— А в кого ж це ми сьогодні вечеряємо?

— Можна в мене, — скаже, наприклад, тьотя Ганя, Іннина мама. — У мене вареники з вишнями є наліплені.

— А я бичків зараз підсмажу. Вовка зранку натягав. Я почистити встигла, а насмажити — ні. Це ж п’ять хвилин, — це нашої мами, як ви розумієте, пропозиція.

— Ой, а у мене картошка вже начищена — у воді стоїть!

— Людоньки, а у нас геть порожньо сьогодні! Тільки горілка є!

Тут усі почнуть сміятися, ляскати одне одного по плечах і жартувати:

— Розпустили народ! Уже горілка — це порожньо! Та це ж саме главне! — і так далі.

Ото розійдуться вони по хатах, а через п’ять хвилин уже в самих трусах (ну, чи у трусах і бюстгальтерах; тільки тьотя Шура — у справжньому купальнику, із закритим животом) зустрічаються на річці. Швиденько помиються, знов одягнуться — і до тьоті Гані. Там уже дядя Саша вкрив старими половичками лавки біля столу під виноградною лозою, а тьотя Ганя застелила стіл, тож є куди ставити наїдки, коли їх почнуть приносити.

Нам накриють у хаті. Ми, звісно, з’їмо все, що дадуть, за три хвилини, а потім почнемо по одному, по двоє виходити на вулицю. І все. Ми — на волі!

Так-от сьогодні, коли батьки (і ми з малим із ними) вийшли з дому, щоб іти до Станкевичів, батько вже за хвірткою згадав:

— Вов, зачини курник, поки ми не забули.

І я повернувся, хутенько зачинив двері й підпер їх руків’ям старої сапи, яку ми завжди використовуємо тільки з цією метою. Бо дуже зручно. Ще й тупа та сапа, як валянок, — не поріжешся, навіть якщо босою ногою наступиш у темряві. Слава богу, на той час уже впали сутінки, тож очманілі кури сиділи на сідалах і солодко дрімали.

Тепер ви, сподіваюся, розумієте, що відчинені двері курника і таємнича «вона», яку бачив Юрка вночі на нашому городі, — то вже не жарти. Йому, звісно, скрізь мавки та баби Яги маряться, бо нічого, крім казок, не читає. І, якби не двері, я б не дуже і переймався. А так навіть підійти й зачинити їх — страшно. А що робити? Не малого ж посилати.

Я не без зусиль вивільнив руку, яку він і далі злякано стискав, увійшов за загорожу курника й притулив двері. Потім простягнув руку, щоб узяти сапу, яка завжди стояла за дверима… Та її на місці не виявилось! А темно ж! З одного боку шовковиця, а з другого — горіх. Найбільші дерева на подвір’ї. Жодної зірочки звідси не видно. І під ногами нічого не видно. Не шукати ж сапи навпомацки — на долівці! Там кури так понасерали, що…

— Іди гукай батька, — тихо сказав я Юрці.

І він одразу ж послухався.

Уранці, проаналізувавши всі факти, я зробив висновок, що ми маємо справу зі спробою елементарного курокрадства. І то було велике полегшення. Бо не знаю вже, чого той малий Юрка начитався, а й мене він мало не заразив своїми страхами. Утім, водночас я і трохи розчарувався. Ну, хотіла якась голодна тітка вкрасти у нас курку — то хай би крала. Взагалі, якби попросила, то я б сам їй ту курку подарував. От лише батькам не сказав би. Просто якась дурацька історія!

Я не вставав із ліжка, аж доки батьки пішли на роботу, залишивши мені наряд на день:

— від дому далеко не відходити, пильнувати курей;

— нікому про вчорашнє ні слова;

— нарвати курям трави у провулку, бо на городі вже нема;

— нагодувати Юрчика (теж травою з провулка?);

— помити посуд;

— нагодувати Тобіка (а цього чим?).

Слава богу, хоч нічого не було написано про Тобіків посуд.

Наш собака підштовхнув мене до нового повороту теми. Чому він не гавкав? То десь на річці Скитов заведе свого божевільного мотора на човні, а Тобік уже надривається, наче в нього миску з харчами крадуть. А це ж мовчав! Невже ми бачили когось свого — такого свого, що аж Тобік вирішив помовчати? Але такого свого (чи таку свою) мій малий упізнав би навіть уночі…

Він, як навмисне, спав майже до обіду. А я ж так хотів його розпитати! Потім, думаю, ну й хай собі спить. Вийшов на вулицю — а там нікого. Усі відсипалися після вчорашнього вечора. Тут є одна таємниця: якщо ти дуже хочеш, аби щось трапилося — наприклад, аби люди повиходили на вулицю, — треба взятися до чогось іншого, ніби тобі не дуже й хочеться, щоби вони виходили на вулицю.

Я пішов у провулок і заходився рвати траву. Якщо ви думаєте, що це дуже цікаве заняття, то глибоко помиляєтеся. Краще б я почитав. Але ж трави все одно треба нарвати. Ще й чимало. Батька не обдуриш. Він одразу зрозуміє, чи багато трави було нарвано, чи мало. Можна, звичайно, обчухрати кілька великих стеблин і кинути їх до курника, — вони все одно такого не їстимуть. Але яка різниця: замість обчухрувати, легше нарвати. Вони й самі обчухрають. І сумління буде чистіше. А що воно не буде геть чисте — те з’ясувалося вже наприкінці травонищення.

Щойно я вийшов на свою вулицю з чималим оберемком трави, за якою і дороги не бачив, як почув знайомий голос:

— Хто-хто в оберемку живе?

Я кинув траву на дорогу й побачив Саньку.

— О! — сказав я.

— Привіт! — сказав Санька.

— Ну, що, тобі вчора не влетіло? — спитав я.

— Ні, — якось аж занадто байдужим тоном відповів він.

— А то я переживав, — пояснив я своє зацікавлення.

— А! — зрозумів він.

Я вже зібрався все йому розповісти — ну, про те, що у нас сталось уночі, — аж раптом клацнула наша хвіртка й на вулицю, наче п’яний, видибав мій заспаний малий. От коли траву треба було рвати, то він, бачте, спав, а як перебити мені задоволення від такого яскравого повідомлення, то він, бачте, прокинувся.

— Во-о-ов, — занудним сонним голосом протягнув він. — Мама дзвонила. Мене розбудила.

— Яка неприємність, — пожалів я його.

— Сказала, що забула написати тобі в записці, щоб ти бичків натягав. Бо вдома на вечерю їсти нічого.

— А раніше вона не могла згадати? Де це я їх тепер натягаю? Їх уранці треба тягати. Чи вона думає, що вони сидять там під водою і чекають, поки ти прокинешся?

Малий мовчки розвернувся й пішов у двір. Знову клацнула хвіртка, і ми лишилися із Санькою вдвох. У мене просто в голові щось клацнуло, коли я почув ту хвіртку. Я ще не зрозумів, що це таке спало мені на думку, як клацнуло й у Саньки:

— Вов! Я знаю, де взяти бичків!

Хоч би що там хто казав, а мені слід було відмовитися, коли Санька розповів, яких бичків він мені обіцяв. При тому для нього головним доказом праведності вчинку було те, що бички — Агентові, а для мене доказом неправедності — що вони все-таки крадені.

— І нічого вони не крадені, — доводив він мені. — Украсти можна те, що належить іншому. А ці бички будуть йому належати тільки тоді, коли він їх зловить. А він їх ніколи не зловить, бо їх уже там не буде.

Ну, щоб ви зрозуміли, у нас ніхто нічого не краде. Дуже мирна вулиця. Ми навіть м’яча на ніч, бува, не забираємо. Так і лежить цілу ніч на вулиці. А що з ним станеться! Я Саньці намагався пояснити, що ці перемети ставив Агент. Отже, хоч це й незаконно, але риба — його.

— А якщо риба його незаконна, то ми її повинні забрати, щоб він ніколи більше так не робив.

Логіки ніякої, а переконаність — захмарна.

— Чому ти вирішив, що він так не робитиме?

— Бо зрозуміє, що ставити перемети біля мого дому — дурість.

— А яка різниця, де їх ставити?

— А ніякої. У нього що, річки перед домом немає?

— Немає. Він живе в комунальному будинку. Від лікарні.

— А він що, лікар?

— Ні. Але це бичків не стосується.

— Ага, не стосується. Я, значить, спеціально шлакоблоки на човні вивозив, аби в них бички завелися — перед моїм домом. А він на готовеньке прийшов і перемети поставив. Так?

Важко сперечатися з людиною, для котрої головне — не логіка, а прагнення будь-що переконати іншого. Я зрозумів, що чинити опір — безглуздо.

Утім, якщо вже бути зовсім чесним, то насолити Агентові також хотілося. Ну, і страшно було, звісно. А раз страшно — то це пригода.

Ми знали, що в Агента нікого немає вдома. І все-таки серед ясного дня знімати бичків з перемета — діло «очкове». Доводилося постійно роззиратися. Коли неподалік хтось пройшов на «кадеті», ми вляглися на пайолах, ніби просто засмагаємо. Також іще те задоволення! Пайоли мокрі, слизькі від риби, а засмага нам не загрожувала: середина літа, вже не раз облізли й остаточно занегритосіли.

— Сань, а де Агент працює?

— Як де? В органах! — здивувався він із мого запитання.

— Звідки ти знаєш?

— Ти що! Він же сам казав!

— Кому? Тобі?

Запала тиша. Ясно, що Саньці Агент такого не казав. Вони взагалі уникають контактів після всього, що Санька для Агента зробив.

— От сікьош, усі знають, що він Агент. І що він сам казав. А кому?

Я сам про це щойно подумав, тому сів у човні, незважаючи на «кадет», який проходив зовсім близько. Пусте. Він от-от мусив міняти галс, тож йому не до нас. Ну, розмовляють пацани в човні — що тут такого? Та й на «кадетах» ходять лише семилітні курчата.

— От як ти думаєш, — вів я далі, — якби хтось нас вирішив пограбувати, як би він пробрався на подвір’я?

— Агент хотів вас пограбувати?!

— Та ні, я для прикладу кажу. Ну, не пограбувати, — щось нам підкинути, щоб ми не бачили.

— Дріжджі?

Ми зареготали. Позаторішню історію про Санькові дріжджі в Агентовому надворі знала вся Варварка. Агент має окремий туалет. Уявляєте? Він живе в комунальному будинку — там чотири квартири. І на всіх, ясна річ, окремий подвійний надвір: для «М» і для «Ж». І от Агент будує для своєї сім’ї окремий туалет. За кілька метрів од спільного. Чорний! Під чорною бляхою дощата споруда, пофарбована начорно. Хоч уночі на поляні розповідай: «Чорної-чорної ночі в чорній-пречорній сральні сидить Агент». Як вони там усередині висиджували в таку спеку — це загадка. А ще одна особливість того туалету — замок. Звичайний врізний англійський замочок, про який по всій Варварці пішли анекдоти. А чого ж їм було не піти! Ви десь бачили надвір на замку? Щоб чужі не ходили. Наче хтось свого туалету не має.

То Санька одного разу — вночі — віддер дошку на задній стіні й кинув в очко пачку дріжджів. Якби не така спека, може, нічого й не сталося б. Але дріжджі зійшли. І коли ввечері Агент прийшов додому, роздягнувся й подався надвір, тут його й чекала несподіванка. Щойно він відімкнув свій замочок, двері самі відчинились, і на Агента вихлюпнуло… Ну, самі розумієте.

Ніхто тоді особливо й не сумнівався, хто б то міг зробити. Ясно, що Санька. І батько його, Петро Степанович, також цього факту не оскаржував. Санькин крик із гаража розлітався по всій Лікарняній вулиці. Безперечно, чув його й Агент. Реванш.

— Ні, серйозно, — сказав я, відсміявшись. — От захотів би ти до нас у двір попасти, щоб ніхто не знав. Що б ти зробив?

— Ну… — Санька замислився. — Через паркан лізти не можна — він у вас дуже гострий. Через Ревміра ніяка нормальна людина теж не полізе. Тільки через дядю Гришу.

Ви помітили? Він навіть не згадав про нашу хвіртку! І про собаку не згадав. А його ж Тобік знає!

— А шо таке? Чого це ти? — Санька нічого не зрозумів: що за така перевірка, чому йому ставлять такі прості запитання.

Я помовчав, обдумуючи. Виходило просто й очевидно. Нахилився до води й почав знімати бичків із перемета. Ха-ароший перемет! Щоби стільки натягати, треба цілий день сидіти!

— А якби ти жив на іншій вулиці й нічого не знав ні про нашу хвіртку, ні про Тобіка, ні про Ревміра?..

— Не, ну закєнно! — обурився Санька. — Ти шо це хочеш сказати?

— Ой, ну перестань бичитися! Я тебе знаю як облупленого. Я не Секеч, а мій батько — не Агент. Якщо тобі щось треба буде в нас на подвір’ї — просто зайдеш, і все. І хвіртка клацне так, що ніхто не почує…

Я зрозумів, що так нічого не вийде. Далеко зайшов. Треба йому розповісти.

— Тільки нікому, ага?

— Ага, — зрадів Санька.

— Ну, то тепер ти знімай бичків, а я балакатиму.

Ясно ж, що треба знімати по черзі, щоб не так в око впадало.

Одне слово, я йому все розповів.

— Ну, да, це хтось наш! — вирішив він, щойно дослухавши розповідь. — Там у дяді Гриші, канєшна, прохідник, але ж як тьотя Оля помітить, крику буде на всю область. Нє, це треба знати й дядю Гришу, й тьотю Олю… Ну, і калітку вашу треба знати. Нє! Точно хтось свій. Ну, або із Садової. Але хто ж це може бути із Садової? Не Катька ж! І не Вєрка! Ти шо!

— Та ясно, що не вони…

Ми вже закінчували знімати бичків з перемета, коли я побачив Вітьку — Агентового сина. Якби когось іншого, я б на такій відстані й не впізнав, але такої білої голови, як у цього відлюдька, просто більш ніде на світі немає.

Схоже, він нас помітив. А якщо помітив, то й упізнав, бо ми на човні Петра Степановича, Санькиного батька, а не впізнати серед білого дня — навіть на відстані — сусідського човна… Ну, це як рідну матір не впізнати, бо вона перевзулася.

Ми сподівалися, що він там, на березі — біля свого дому, — бовваніє віднедавна. Знову сіли, і Санька почав відгрібати на глибину. Коли відійшли вже досить далеко, кинули якір і стрибнули у воду. Поплавали навколо човна, знову залізли. Вітьки на березі вже не було.

— Ну, а як вона виглядала?

Ми сиділи з Юрком за столом і розбирали бичків. Малий трощив їх так, аж луна котилась, а мені вони в горло не лізли.

— Хто?

— Ну, та дівка, яку ти вчора бачив.

Юрко замислився й перестав жувати.

— Як Свєтка.

— Яка Свєтка?

— З Клубної, — він узяв іще одного бичка — вже, напевно, сьомого.

— Що, зовсім худа?

— Нє, не худа. Натоптана.

— Ну, а Свєтка ж сєльодка.

Ні, не залишиться батькам нічого їсти. Щось він від мене приховував. А може, й брехав. Він уміє брехати дуже переконливо. Він страшний фантазер. Як тореадор. Із Васюківки.

— Я ж не кажу, що Свєтка. Я кажу, як Свєтка. Вона була в штанах.

Ну, це вже взагалі. У штанах ходить лише мати мого однокласника Дзюби. Вона працює на будівництві мосту. Там, каже Дзюба, всі у штанах, бо так треба. Може, й так. Я з них тільки його матір бачив. Наче хлопчик: мала, худа, стрижена й у штанах. Але щоби Свєтка чи взагалі якась дівчина з нашої школи — у штанах!.. Нє, ну жовтенятки, звісно, носять спортивні штани під спідницею — бо холодно ж! А тут мало що літо, так іще й піонерка у штанах!

Щось тут не так.

— А вона тебе бачила?

— Мене — ні. А тебе бачила. Ти коли мене чекав, вона сиділа за колодязем. А як ти мене кинув, побігла до дяді Гриші на город.

Щось не сходилося. Щось мені муляла вся ця розмова. Юрка клеїв дурня.

— Як же ти за надвір сховався, що вона тебе не побачила? Якщо вона сиділа за колодязем?

Він швидко цапнув найбільшого бичка й почав обсмоктувати його голову, виколупуючи язиком риб’ячі щоки. Ряшка зосереджена, оченята дивляться повз усе, що можна побачити. Святий та божий, як каже бабуся. Бабуся завжди каже це з іронією. Втім, у Бога вона справді вірить. У їхній хаті — у Берестках — навіть ікона висить, а перед нею лампадка горить смердюча. При тому горить завжди. Я її жодного разу не бачив негорючою. Коли баба до неї встигає олії підливати, просто не уявляю.

Баба й нас із малим похрестила, потай від батьків. Колись одвезли мене до неї на Донбас, я там довго жив — може, півроку. Приїздять забирати, а в мене хрестик на шиї. Мама каже, що дуже тоді сварилася. «Мамо! — це моя мама так розповідає, як вона розмовляла зі своєю мамою. — Мамо! Як ви могли! Вася ж член партії! А як хтось узнає?» «А хто взнає? — це їй бабуся у відповідь. — Отець Савватій не такий чоловік, аби пустити поголос». Ну, обійшлося.

Помирилися. Хрестика з мене, звісно, зняли. Більше я його й не бачив.

А потім минув час, народився Юрко, то і його на пару місяців завезли до баби, поки я до школи ходив. А тоді канікули, приїхали ми до них… Я розреготався, згадавши ту картину: уявіть, стоїть мій малий босоніж на глиняній долівці, сам у брудній сорочці, замурзаний, на шиї шворочка, кінці якої тягнуться до рота, а в зубах — хрестик…

У сільській церкві нас хрестили. Мабуть, після того я в жодній церкві не був… Ні, був. У Софійському соборі в Києві. Але ж то не церква. Там тепер музей.

— А я… — Юрко зрозумів мій сміх неправильно: мовляв, я йому ні на грам не вірю і не відстану й апетит його не врятує.

Та й те: на його тарілці вже стільки було кістячків, стільки пересмоктаних голів, що й не збагнути, куди все інше влізло. Бичок тільки на вигляд такий маленький, а поживний! Не таранка якась.

— Я думав, що, може, схочу по-большому… Тому сидів, а не стояв, — і він опустив очі, зашарівся, знітився й засоромився. Спіймався.

Я зрозумів, у чому річ. Він просто боявся темряви. Я про це й раніше знав, але не уявляв, що малий навіть у туалеті не стоїть спиною до дверей, а сидить над очком, аби небезпека була попереду! Мені стало Юрка страшенно шкода. Він же ще малий. Але гордий — бач, не зізнавався. Просто зловився на рівному місці.

— А чого ти тоді вискочив із надвору, коли вона вже побігла?

— Я ж не знав, чи вона мене бачила, чи ні. Тебе точно бачила, але на тебе ж вона би не напала!

— Чому ти так думаєш? — здивувався я.

— Бо ти великий і сильний, — просто відповів Юрко.

А я, їй-богу, не знаю, що би робив на його місці. Бо не такий я вже й великий і не такий сильний.

— Слухай! — раптом згадав я. — Якщо вона була у штанях, то як ти здогадався, що то дівчина?

— А волосся?

— А що волосся?

— Ну, ти що, не знаєш, що у дівчат не таке волосся?

Я засміявся. Знаю.

— То яке вона мала волосся?

Малий подивився на мене, як на посліднющого ідіота, і повторив:

— Як у Свєтки.

Коло замкнулося. Я спробував підійти з іншого боку.

— А чому вона побігла, коли я пішов, як ти гадаєш?

— Як чому? Вона ж не думала, що ти мене назовсім залишив!

— Ну… Я ж не назовсім тебе залишив, — спробував я виправдатися.

Бо справді: я ж повернувся по нього. Та і звідки ж я міг знати, що там якась «яксвєтка»!

— Ну, от! — підтвердив Юрка.

— Але ж якщо вона там сиділа за колодязем, то… Ну, вона ж бачила, що ти ще тут!

— Та отож! — зрадів малий. — Тому ж я і сховався за надвір. Я думав, що вона ж знає, що я там! Значить, зараз прийде до мене… А вона… А вона просто думала, що я її не бачу.

— Як це?

— Ну, я ж не стояв спиною, а сидів обличчям… — ця фраза далася Юрці нелегко. — А от ти стояв там, біля колодязя, ти ж цього не бачив?

— Малий! Чого б це я за тобою підглядав!

— Нє, ну не підглядав, а просто — не бачив же!

— Ну, там же темно.

— Отож! І вона не бачила. Думала, що я стою спиною.

— Якщо так, то чого ж ти сховався, а не побіг до мене?

— Ну… ну… — знову малий затнувся. — Я ж не знав… Ну, це я тепер уже понімаю… А тоді думав, що вона ж знає, що я тут, а побігла до дяді Гриші. А я ж не бачу, що там, за дверима. Думав, що вона так вирішила мене перехитрить. Ніби побігла туди, а сама потім по грядках — і до мене…

Одне слово, картина вимальовувалася доволі вірогідна. Я вже цілком вірив Юрці. То більше, що курник і справді був відчинений. І якби навіть я його погано підпер ще засвітло, то… Ну, розумієте, я б ніколи так його не підпер, аби сапа впала на долівку. Я ж знав, що мені ту сапу хоч-не-хоч іще не раз доведеться брати в руки…

А що ця «несвєтка» нічого не вкрала — то ми просто невчасно вийшли на город. Тобто навпаки — вчасно. Тож батько даремно нам не вірить.

Що в цій історії правда, а що — ні, я не знаю. Сам не бачив, тож можу просто переповісти вам те, що почув од Саньки. Його пришибло піти ввечері на берег і поспостерігати, як Агент вибиратиме свого перемета. Санька сидів на лавочці біля своєї калітки, було тихо та зоряно, доріжки на воді погойдувалися, де-не-де вискакувала з річки верховодка і знову ляпалась униз…

Ну, як… Це вже я вигадую. Санька нічого такого не казав. Просто пішов на лавочку і сидів, дивлячись на річку. А про вогні та про верховодку — це від мене. Я дуже люблю на них дивитися. Тобто на вогні. Я балдію, що якась одна лампочка за три кілометри звідси може висвітлити цілу доріжку — через усю річку. Ну, якщо Санька не балдіє — це його діло.

Ото сидів він, сидів, Агента все не було й не було, Санька вже хотів іти додому. Тобто не хотів, але тьотя Люда вже його одного разу погукала. А гукала вона зазвичай тричі. Потім приходив Петро Степанович, і він уже не гукав, а тяг. І не додому, а в гараж. Я от усе думаю: ну, що б робив Санькин батько, якби він не мав «Москвича» та гаража до нього?

От ми машини не маємо, і гаража — також. Ну, і якось обходимось. А він без гаража — ніяк. Там і всі інструменти, там і запасні колеса й усе інше запасне: Петро Степанович дуже запасливий. «Запчастини треба купувати не тоді, коли вони потрібні, а тоді, коли вони є у продажу», — так він каже. Ну, йому видніше.

Оце дивлюся, що я понаписував, і… Аж страшно стає. Боюся, ніколи я цієї розповіді не закінчу. Постійно мене заносить. Я і на уроках такий: слухаю вчительку, слухаю, а тоді — раз! Помічаю, що вже якийсь час не слухаю, а думаю про щось своє.

Словом, сидить Санька, Агент не приходить… Санька підводиться, щоб іти додому, підходить до самої своєї калітки, а з-за куща смородини на нього Агент — стриб! Схопив хлопця за горло й душить. Душить і шипить:

— Ти, гадьониш, шо, сильно умний? Ти думаєш, тобі, гадьонишу, все можна? Як у вас «Москвич», то ти такий незавісімий.

Санька не на жарт перелякався. Ну, а хто би не злякався, коли на тебе вночі раптово з кущів хтось кидається і починає душити! Я б уже не знаю, що зробив би, якби то на мене так. Он мій малий як побачив ту несвєтку…

Знову мене не туди веде. Санька розповідає так, що Агент правильно придумав: душити. Бо інакше Санька би точно крикнув, прибіг би батько… Ну, словом, теж нічого хорошого, та все ж таки легше, ніж коли тебе душать. А потім він зрозумів, що Агент його дуже акуратно душить. Дихати важко, але трохи можна. Боляче, звичайно, але стерпно. Певно, таки не вбиватиме, подумав Санька. Тільки налякати хоче. Чесно кажучи, тут я не дуже йому вірю. Як уявлю, що таке зі мною сталося, то що завгодно можу придумати, а щоб отак розважливо в цій ситуації вирішувать — це ні. Навряд. Он біля курника всього й гадості було, що сапа в курячому гімні! А як я перелякався!

А на місці малого то й справді б розродився по-большому, якби побачив ту дівку.

А Санька, бач, іще й думати почав. І найбільше його образило навіть не те, що його душать, а те, що Агент сюди з якогось понта приплів їхнього «Москвича».

— То й шо, шо в нас «Москвич»! — думаю (це він так мені назавтра розповідав). — Якшо у нас «Москвич», то можна перемети під самими нашими вікнами ставити? Я як сказився!

Тут я йому вірю. Я знаю, що буває, коли Санька «як сказився». Він одного разу навіть із Секечем почав битись — і так затято, що міг би й побити, якби вчасно не отямився. Бо, хто Секеча поб’є, тому вже не жити. Це ціла Варварка знає. Нормальні люди взагалі намагаються з ним не сперечатися, бо Секеч б’є без попередження. А то йдемо ми додому, про щось розмовляємо, раптом — Секеч. Невисокий, у плечах ширший за зріст, очі лихі, руки товсті, як у мене ноги…

От горе! Знову заїхав на оранку. Як каже моя бабуся, «в голові павуки, в жопі воші».

Отож Санька як сказився.

— Почав молотити його по спині, хотів по почках врєзать, але знаєш, як воно, коли дихати нічим: ні розмахнутися, ні прицілитись. А він іще дужче стискає…

Словом, Санька почав удавати, ніби вже геть задихається, засмикав ногами, закрутив головою і затих. Агент злякався й попустив його горло. Не випустив, а так — попустив. Санька у відповідь не поворушився й не вдихнув повітря, хоча голова вже не слухалася, так він каже. На цих словах я знову втратив увагу до його розповіді, бо замислився. Якщо голова не слухається, то кого? Наша вчителька молодших класів Раїса Іванівна колись сказала про Саньку: «Якби він слухався своєї голови, то був би непоганий учень».

Це я розумію. А як розуміти навпаки? Одне слово, Агент злякався й попустив його ще дужче. Ну, і втратив пильність. І тоді Санька якось так вигнувся (я вже й не знаю, як саме, — це я, повторюю, пропустив) і в’їхав Агентові коліном між колін. Той навіть не зойкнув. Зігнувся навпіл, і тоді Санька, зібравши докупи останні сили, скинув ворога від своєї калітки донизу — на берег. Там висота — щонайбільше півтора метра, але той гепнувся й навіть не скрикнув, як Санька каже.

А сам він підвівся й, усе ще задихаючись, побіг до гаража. Там схопив велосипедний ланцюг, що висів на стіні, й вискочив на берег знову. Агента не було.

Ну, воно, може, й на краще, що його не було.

Я ніби сидів над рівнянням, у якому х, у і z — усі невідомі. І як до того рівняння підступитися, я навіть не уявляв. Бо дуже багато інформації. Якби таку загадку Шерлоку Холмсу, він би… А цікаво, що б він робив?

Ну, насамперед збирав би ще інформацію. Бо там, де її багато, треба зібрати більше, — тоді її стане менше. Бо одна інформація повторить ту, що вже є, інша якусь заперечить, а ще інша додасть щось таке вирішальне. Малого я переконав, що сьогодні його черга рвати траву для курей, бо вчора нарвав я. Він, звісно, впирався, скільки міг, але у нас намітилося щось таке, як взаєморозуміння: адже я був єдиний, хто вірив у його розповідь про біловолосу несвєтку.

— Тільки ж диви: конопель не нарви, як той раз!

— Ага!

Прилаштувавши його до діла, я міг із легкою совістю піти до Іри-однокласниці. Жила вона на Клубній, неподалік від Свєтки. То можна було щось розвідати. Якщо, звичайно, застану Іру вдома.

Провулок заріс коноплею по самі вуха. Нелегко доведеться малому! Нічого, піде ближче до річки. Якщо здогадається взутися, ніг не поколе. Найгірше, що може просто плюнути й нічого не зробити. Тоді, повернувшись, доведеться мені самому взуватися. Я перетнув Садову і там, уже за перехрестям, привітався з чоловіком у дуже кумедному капелюсі. Тобто капелюх був звичайнісінький, фетровий. Але виглядав він якось дивно: в поєднанні з білою сорочкою з підгорнутими рукавами та з потріпаними штанами, прикрашеними найрізноманітнішими плямами. Я був би привітався й пішов собі далі, якби не таке смішне вбрання. І через те я придивився до чоловіка пильно.

І то був Ревмір! Ревмір, який навіть на річку ходив у формених галіфе. Казали, що і з Раєю своєю він спить у кашкеті. А тут…

— Відгул, дядь Ревмір? — весело поцікавився я.

— А… Це ти… — щось у його голосі здалося мені нещирим.

Хіба він міг мене не впізнать? Я завжди однаково вдягнутий.

— Ні, це я так… Відпустка.

— Ух ти, — кажу. — Повезло вам. А мого батька тільки взимку пускають у відпустку. Бо влітку врожай возити треба, а машин не вистачає.

Ревмір пильно глянув на мене й уже байдужим голосом запитав:

— Так що, твій батько з одного «газона» три робить?

— Може, і три, — я як міг тягнув час.

Щось усе це означало, та я не міг зрозуміти, що саме…

— Просто у батька організаційний талант. Без нього авторота не працює на повну потужність. Іще добре, що він не хворіє.

— А я й дивлюся, що його ніколи вдома нема цілими днями. Хоч би застудився коли, то, може, в шахи зіграли би.

Тиць Гриць! Оце б мій батько з ним у шахи грав! Я ледве не розреготався, уявивши собі таку картину.

А Васька! Мене як током ударило. Як же так? У нього ж син Васька — першорозрядник. І зубрило. Він же з дому тільки надвір та до школи!

Невже Ревмірові ні з ким зіграти? Я з цієї загадки так і не зміг виплутатися. Спантеличив мене дільничний міліціонер.

— Ну, а як у вас воно вопще? — Ревмір вирішив мене добити.

— Що вопще? — перепитав я, мов Тарапунька Штепселя.

— Ну… Вдома все в порядку?

— Ну… В порядку. А що може бути не в порядку?

— Та нє… — Ревмір пильно дивився мені в очі, і я вже почував, що попався, тільки ще не знав, за що. — Це я так… Далеко зібрався?

— На Піски, — миттю збрехав я, хоча приховувати було наче й нічого.

— А чого ж без авоськи? У руках нестимеш?

— Що?

— Так я ж звідки знаю, по що ти туди? Може, по хліб, може, по цигарки — вєрно?

— Та я ж не курю! — випалив я.

І швидко додав:

— І батько не куре.

— Та знаю я, — розсміявся міліціонер. — Шуток не понімаєш?

Він повернувся й пішов, а я з місця зрушити не міг. Ну… Він же мене навмисне морочив. А навіщо? У чому він мене може підозрювати?

А що як йому Агент поскаржився, що ми його бичків покрали! Ні. Не такий він дурень. Оце так піде до дільничного:

— Тариш старшина! Я ото перемет поставив…

Ага. Далі можна вже нічого не казати. Впаяє йому тариш старшина Ревмір такий штраф, що й на гачки грошей не буде. Сирих черв’яків їсти доведеться.

Тоді що? Стільки загадок за п’ять хвилин розмови!

Ну, та грець із ним! Як каже бабуся, павуків із голови, а воші — з… Ну, ви розумієте.

Я мимохіть розвернувся й повільно пішов додому. Щойно був Шерлоком Холмсом, аж раптом відчув на власній шкурі, як воно — бути Моріарті. Ні у провулку, ні біля берега малого не було. Не поспішав із травою. Батько сказав би: «А про бідних курочок ти подумав?». Мені постійно кортить повторити батькові цю фразу, коли він — в одній руці курка, у другій сокира — йде до колоди.

А з іншого боку, він має рацію: якщо вже все одно їм відрубають голову, а тіло з’їдять, то хоч би при житті хай надзьобаються вдосталь.

Зиркнув через сітку-огорожу на власний город — через Чорногузів од провулка — і закляк. Потім пригнувся й перебіг до найближчого куща смородини. Добре, що в нас біля кожного дому, біля кожного городу — смородина. Я її не їм. Але сховатися завжди є де.

І від кого — саме цієї миті. Нашим городом ходив Ревмір. Я би його й не впізнав у тому цивільному мундирі, якби щойно не бачив на власні очі у провулку. Що ж він там винюхує? Що шукає? Виходить, малого вдома немає. Собака на сусідів не гавкає — принаймні на Ревміра. А що я пішов із дому — він знав напевно.

Я притьмом перебіг до наступного куща. Вони тут, на жаль, росли не суцільним живоплотом, а поодиноко. Обережно визирнув: Ревмір ходив біля нашої вбиральні, пильно дивлячись собі під ноги. Я вибіг на свою вулицю — так тихо, як міг, — відчинив калітку й тихенько пішов на город. Від того часу, як я бачив дільничного біля нашого надвору, минуло не більше як хвилина.

Та на городі вже нікого не виявилося. Кури позбігалися до огорожі курника й заходилися демонструвати, які вони голодні, хоч насправді мали повну миску намішаного корму. Ніяких слідів трави в курнику не було.

Не могло ж мені привидітися! Я ж точно бачив Ревміра на нашому городі! Куди ж він міг подітися?

— Так швидко сходив на Піски? — раптом пролунало в мене за спиною.

Я рвучко обернувся і витріщився на сусіда, котрий уже стояв на своєму городі, спершись на стовпчик огорожі, й світив мені своєю непевною лукавою посмішкою.

Не думаю, що мені вдалося приховати приголомшення. Проте я дуже швидко оговтався і перейшов у наступ.

— Не бачили часом нашого малого, дядь Ревмір?

— Та тіки пішов на поляну, — відповів він недбало.

О горе! Ще цього бракувало. Не подякувавши, я помчав на поляну. Якщо не встигну вчасно завернути — шукай його потім. А голову мама ввечері відірве мені — не йому.

Отак усе життя людина чекає на канікули. От уже всього шість місяців лишилось. От уже й весняні позаду (хоча що то за канікули!). От іще п’ять днів — і на волю! Буду робити, що схочу. Прочитаю стільки книжок! Передивлюсь усі фільми!

Навіть ті, що «до 16» (головне — ходити не в городські кінотеатри, а в наш «Луч», — і зранку: там пускають усіх). Поїду в город, там зайду в «Крижинку» біля Пенсіонерського скверу, замовлю собі три порції пломбіру з шоколадом і буду сидіти й так тихенько, помаленьку, неквапливо…

А потом ті канікули починаються — й ага! Щас! То трави нарви, то бичків натягай… Та це б іще півбіди. А от «дивись, аби Юрка не вскочив у халепу!» — це найстрашніше. Я переконаний, що немає такої халепи, просто люди ще її не вигадали, в яку б малий не вскочив. У нього таке переконання. Такий спосіб життя. Чи, як кажуть у школі, така активна життєва позиція: вскочити в усі мислимі халепи. Він переконаний, що з усіх них він щасливо вибереться. Хотів би я бути таким же самовпевненим!

Я біг на поляну і знав, що це — марно. Я все знав наперед. Хоч би що там було тепер у тієї дрібноти! Може, вони знайшли фашистську міну, може — нефашистську… Все одно він мене не послухається. Він почне видєлуваться перед своїми дружками, мовляв, бачите, який я незалежний, як я вмію старшого брата послати. Доведеться бити пику. Але ж і це не допоможе! Він же все одно зі мною нікуди не піде. А надто — рвати траву курям…

Окрім колючок і піщаних ям, на поляні нічого й нікого не було. Пекло сонце, пісок став гарячим, а малий мій взуватися не любив, навіть коли йшов у кіно. Він міг піти на піщаний пляж. Міг вирушити на ізвестковий завод. Робити там, звісно, нічого, та сам похід так далеко… Я сам у дитинстві таке любив. Якщо він пішов на ізвестковий, я його не шукатиму. Якщо на пляж… Ну, що ж… Хай купається. Плавати він уміє. Там із ним нічого не станеться.

Я розвернувся і, обпікаючи ступні, швидко подався додому. Намагався йти попідтинню, де є хоч якась тінь, аби не так гаряче було ногам. І, коли вже майже дійшов до свого двору, зліва, з двору Мандри, вийшов Юрчик із великою горою трави в оберемку.

Щойно я хотів його вбити, хотів, аби він на пляжі захлинувся і щоб я його вже ніколи не бачив, а тут…

— Ого! — сказав я. — Який ти молодець! Давай сюди, допоможу.

— Не треба, — відповів він. — Вона легка.

І додав:

— Там уже через сітку перекинеш.

— А як це тебе Мандра пустив на город?

— Його немає.

— А де ж він?

— У лікарні. Його «швидка» забрала.

І точно. Я коли йшов до Іри, помітив, що біля дому Мандри стояла швидка допомога.

— А що з ним, не знаєш?

— Нє-а.

— Ніколи не був у нього на городі, — я й сам щойно збагнув цю просту істину.

— Я — теж, — зізнався Юрчик. — Там трави — завалісь! Він її ніколи не рве. Навіть каракуртові нори на городі.

Не вмер Данило, то болячка задавила! Треба буде ввечері піти замкнути зсередини Мандрині ворота, щоб малий зі своїми розбишаками не подався завтра туди по каракуртів. Уроків, щоправда, тепер немає, — кого тими каракуртами злякаєш?..

— Зараз погодуємо курей, — малий ніби почув мої думки, — піду до Мандри ловити каракуртів, поки його немає.

Потрібно було якомога швидше міняти тему.

— А що ти на поляні робив?

— Коли? — зразу набичився мій брат.

— Ну, коли! Сьогодні!

— Я не був на поляні… — сказав він обережно.

— Як не був? — ми саме проходили повз двір Ревміра, і я раптом збагнув.

Аж зупинився.

— Ти чо? — здивувався Юрка. — Я правда не був. Ревмір сказав, аби я йшов туди рвати траву, а я що — дурний? Звідки на поляні трава!

Я відчинив калітку, й малий протиснув свою копицю до двору. Тобік спершу гавкнув на неї, а потім упізнав нас і радісно задзвенів ланцюгом. Голодний, певно, подумав я. Але тут же про це й забув, аби не відволікатися від головної думки. Ох і Ревмір! Що ж це йому треба? Ну, хай. Я пішов до хати і з-під зошитів у своєму письмовому столі дістав заповітний руб. Грець із ними, з тими Ревміром, Свєткою й Агентом. Ми підемо в кіно.

Юрка спочатку зрадів, а потім закотив скандал.

— Шо, я, як поц, піду по вулицях у сандалях? — репетував він. — Літо надворі!

— Ти ж знаєш, що до «Луча» босих не пускають, — намагався я його вгамувати. — Це ж не я придумав. Ти ж сам це знаєш. Правда?

— А я… А я піду босий, а там узуюся!

— Гаразд! — махнув я рукою. — Тільки нести їх я не буду.

Юрка замислився. Видно, я сказав це досить твердо, тож він завагався.

— Добре, я взуюся, — зробив він мені подарунок. — А ти… А ти мені за це купиш морозива.

Ну й набрид мені цей спекулянт!

— А ти мені — квиток у кіно, — відрубав я.

Він мовчки почав узуватися. Як павука з’їв.

— Ти би хоч ноги помив, — підлив я у вогонь.

— Я вапше можу не йти, панятна? — вибухнув Юрка.

Я розсміявся.

— Ну, якщо можеш, не йди…

Сандалі якось дуже швидко самі наділися.

— Я вже взувся. Тепер «не йди»?

— Ну, йди… Тільки не торгуйся.

— Ага! Тобі можна, а мені — не можна! Бо я малий, а ти великий…

— Точно. А ще тому, що ти свої гроші у школі витрачаєш до копійки. А я кілька копійок зекономив, щоби зводити тебе в кіно. А ти вже як мед, то й ложкою!

«Операция “Ы” и другие приключения Шурика» — не бачили? Хутко йдіть подивіться, якщо воно у вас іще йде. Ми з малим мало не обмочилися від сміху. Зал був майже повний, хоча це ж робочий день. Ну, літо… Діти переважно. Я після сеансу навіть купив малому ескімо — без його прохань. Сам. Бо такий був добрий.

Зустріли Булаха. Він разом із нами дивився кіно, а потім теж купував собі морозиво. Я з ним іще до дитсадка ходив. А тоді якось ми з батьками були в них у гостях.

Ми з ним зайшли на стадіон, посиділи на трибуні, поки їли ескімо. Він не дуже говіркий, то майже й не балакали. Я кажу, пішли до нас, на річку сходимо, покупаємося. Ні, каже, не можу. Я і так без дозволу втік, бо всі так хвалили це кіно, каже. А твої хіба не на роботі, питаю. Та на роботі, тіко у наших сусідів курей покрали… Тепер мати каже, щоб я з двору не ходив, бо й у нас покрадуть.

Мій малий — просто конспіратор. Ані звуку. Я теж вирішив не ділитися нашою інформацією.

— Та хіба вони вдень крали? — питаю байдужим голосом.

— А чорт їх зна, коли вони крали. Хоч усі думають, що вночі. Ну, сусіди…

— То чого ж твої батьки?..

— Ну, береженого, кажуть, бог береже.

— А хто, шо — не відомо?

— Нє-а. Це, кажуть, зараз по всій Варварці. У вас не крали там?

— Та наче ні, — кажу. — Ніхто не скаржився.

І прикусив язика, бо подумав, що це ж тепер кожному ясно: злодії — з нашого кутка. Якщо крадуть по цілій Варварці, а в нас — ні.

На зворотному шляху вирішили йти по Клубній. Тобто я вирішив, а Юрка нічого не сказав — просто йшов зі мною. Звісно, назвати Клубну нашим кутком — це надто вже приблизно. Та якщо зважити на масштаби нашого безмежного села… Тато якось казав, що ніхто не знає точно, скільки людей живе у Варварці. Але якщо не рахувати циган, то десять тисяч.

От я, наприклад, проти циган не маю нічого. Рома з нашого класу — навіть класний хлопець. Він був цілий рік заступником голови ради загону. А я був головою. Ми з ним, звісно, нічого не робили як голова і заступник. Але ніколи й не сварилися. Звичайно, до їхньої хати заходити мені не дуже подобається. Вона всередині схожа на будь-що, тільки не на житло. І знову ж таки ніхто не знає, скільки людей там живе. Я навіть запитав якось Рому, — він стенув плечима й відповів:

— Як када.

Уявляєте! Людина не знає, скільки людей живе у неї вдома. «Як када!»

Загалом, мені тоді в циган не сподобалося. Ну… Я вам розповім про це якось іншим разом, бо тепер ми вже дійшли до двору Іри, моєї однокласниці.

Собака в неї невеличкий, але страшенно працьовитий і рудий, мов лисиця. Коли хтось підходить до калітки, цей джульбарс гавкає, наче різаний, на всю Варварку. Навіть стукати не треба. А як хтось просто йде повз двір по вулиці, таке враження, що у дворі собаки немає зовсім.

Іра визирнула за секунду до нашої з Юрком цілковитої глухоти. Ми й так потім хвилин п’ять перепитували, що вона (Іра) сказала. Вона дівчинка дуже мила. У неї кучері, великі карі очі, вона маленька та худенька, хоч от саме тепер я помітив, що в неї вже ростуть груди. Навіть не знаю, що ще можна сказати. Завжди привітна, усміхнена, не відмінниця, проте, напевно, найрозумніша у класі. Просто ніколи не зубрить, завжди чесно каже, що якоїсь задачі не змогла розв’язати, й ніколи не засмучується через оцінку.

Вона відвела нас за літню кухню, де в них така відкрита повітка з різьбленими стовпчиками. Дядя Вітя, її батько, сам збудував цю повіточку. Уявляю, якби таку красу спорудив хтось інший — хтось із наших сусідів, наприклад! Поставив би біля самого паркана, щоб усі бачили, який він майстер. А дядя Вітя ніколи нічим не хизується. Такий майстер — і такий скромний. Власне, Іра вся в нього. Вона тому й за оцінки не бореться, хоча заслуговує на них. А може, тому не бореться, що ніхто їх у неї вдома не вимагає.

За мить до повітки зазирнула Ірина мама — тьотя Люда — така сама круглолиця, усміхнена та привітна, як і донька.

— Ой, які у нас гості! Юрку! Я тебе сто років не бачила! Як мама?

— Нормально, тьотю Людо! — відповів малий і подивився на мене: мовляв, далі вести розмову чи залишити мені?

— А ви не у відпустці? — спитав я.

— Та! Яка в аптеці відпустка? Це в мене відгул сьогодні. Іро! — тьотя Люда сплеснула в долоні. — Хлопці ж, певно, голодні! А ти ж цілу кастрюляку борщу наварила. Ми його до смерті не з’їмо. Пригощай своїх гостей!

— Будете? — зраділа Іра.

— Ой, ти знаєш, ми вже пообідали, — збрехав я.

А що мені було казати? Якби я сказав правду, малий би образився. Це не примха. Просто він не їсть борщу. І помідорів не їсть, і томатної пасти. Власне, і борщу він із дитинства не може до рота взяти через той осоружний томат. Тому й довелося збрехати. Не самому ж обідати, коли Юрка справді голодний, як Тобік.

Даремно я згадав про Тобіка. Той же ще вранці, до нашого кіно, розповідав, що він жерти хоче! А ми — в кіно… Добре, будемо голодні — не засиджуватимемося.

— А може, молока хочете?

— Хочеш молока? — спитав я малого.

Він непевно стенув плечима.

— Так, він хоче, — пояснив я Ірі. — А я…

Малий буцнув мене ногою під столом.

— А я теж хочу.

— Я зараз! — зраділа Іра й побігла до кухні.

«Зараз» затяглося. Я вже пошкодував, що вирішив отак без зусиль нагодувати малого. Аж ось з’явилась Іра. Вона йшла, ніби канатоходець, судомно вчепившись обома руками в тацю й не зводячи погляду з трьох склянок молока, налитих від душі — мало не через край. А ще на таці стояли тарілка з якимись пиріжками, коробка з житніми пряниками та вазочка з цукерками. Я скосив очі на Юрка й помітив, як він силкується не дивитися на тацю і світить очима у стіл.

Зрозуміло. Тобікові доведеться на нас чекати й чекати.

Поки їли, про те-се побалакали: хто кого бачив, які новини в однокласників, у сусідів і в учителів. З-поміж усього почутого була тільки одна справжня новина. Вона мене мало не вбила. У нас буде восени новий учитель фізики. Саме вчитель, а не вчителька. Уявляєте? Кажуть, молодий і високий. Для мене вчитель фізики — це дуже важливо. Я читав підручник за сьомий клас — страшенно цікаво. Тільки я читав і переживав, що нічого нового вже не знатиму, бо наша Зинаїда Зиновіївна за межі підручника ніколи не виходить. А молодий учитель… Ну, одне слово, з’явилася надія.

— А Портоса не бачила?

— Нє-а.

— Та ви ж тут зовсім поруч живете!

— Нічо собі поруч! — розсміялася Іра. — Через три хати.

— То ти шо, на вулицю зовсім не виходиш? Скажи ще, шо ти Светки своєї не бачила! — я помітив, як на цих словах малий мій ледь не захлинувся другою склянкою молока.

Та я промовчав.

— Не, ну, Свєтка ж через дорогу — навпроти. Свєтку бачила.

— А, — сказав я. — Ну, і як вона?

— А що їй буде? Нормально. Постриглась, — Іра, відповідаючи на мої запитання, постійно весело сміялася, ніби я її про щось дуже смішне запитував.

— О! То вона тепер як мальчик?

Іра ще дужче розсміялась.

— Ага! Учора йде з перукарні, а я її ледве впізнала! Зовсім коротко постриглася…

Коли ми йшли додому, я мовчав, а Юрка вже аж біля Садової промовив:

— Законно ти її про Свє

тку… Я б так не зміг.

Бреше! Щодо хитрих запитань він у нас у сім’ї на першому місці. Чи як мене підставити, чи щоб собі щось видурити у батьків — так заверне, що вони й задуматися не встигнуть, а вже йому і те, і се…

Тобік до нас кидався так, що мало ланцюга не обірвав. Мені аж соромно стало, що це ми з нього так знущаємося. Пішов, накришив йому хліба, залив супом, іще й костомаху з каструлі виловив. На друге.

— Малий! — погукав я. — Іди собаку погодуємо. Я його за ланцюг потримаю, а ти миску поставиш. Бо він зараз і миску перекине, і мене з нею.

— Я зайнятий! — відповів він із дитячої кімнати.

Мене аж заціпило. Зайнятий він!

— Я зараз твою зайнятку сокирою порубаю, якщо не вийдеш мені допомогти. І фіг тебе ще кудись візьму зі собою! Зайнятий він!

Подіяло. Вийшов. Штепсель!

Утримати Тобіка на ланцюгу, коли він бачить повну миску, — таке не кожен подужає. Щоб отакі тонкі лапи були такі сильні! Я тримаю його за нашийник, він рветься з останніх сил, стоячи на задніх лапах, а малий уже приніс миску і раптом завмер із нею в руках, наче гадюку побачив.

— Та став уже!

А він стоїть і показує мені кудись очима. Я мимоволі перевів погляд за його беньками, але… Такого не вигадаєш. Певно, відчувши, що я втратив увагу, Тобік робить відчайдушне зусилля, підстрибує на задніх лапах, і я вже не можу його втримати, бо він важенний, мов паровоз. Я роблю крок уперед, наступаю на його, Тобікове, лайно, сковзаюсь і падаю, випустивши цю неохайну тварюку. Моє плече втрапляє в ребро дашка на собачій буді, й правою рукою я вже і кошеняти не втримав би…

Від болю мені в очах потемніло, а коли розвиднілося, я бачу, що Юрко сидить на долівці, розкинувши ноги, облитий собачою їжею, і шматки розмоклого хліба вкривають його мокру сорочку, ніби якісь репані равлики. А та волохата потвора намагається злизати їх із тієї сорочки. Юрко плаче — напевно, також забився, падаючи.

— Тобіку!!! — кричу я не своїм голосом. — Сюди!

Собака не реагує.

Долаючи біль у плечі, я підводжуся, намагаюся схопити ланцюг, аби знову відтягти Тобіка, але той раптом відскакує від Юрка вбік, і мої пальці, які вже зімкнулися на ланцюзі, їдуть разом із ним по асфальті. Ще не відчувши болю, я вже побачив свою кров на асфальті.

Далі ми з Юрком уже плачемо вдвох, як у дитинстві. Тобто вголос плаче він, а я мовчу, тільки очі залило сльозами. Бо ви собі не уявляєте, який це біль, коли в тебе здерті фаланги трьох пальців об тверду і шершаву долівку нашого подвір’я. А ми так пишалися торік, коли прибули самоскид із асфальтом і «газон» із робітниками та з великим ручним катком! Як же! У нас на подвір’ї асфальт, як на Одеській!

Поки ми в річці милили на собі одяг, потім, розклавши його на кущах верболозу при березі, з огидою мили свої тіла, я чомусь згадував учительку російської літератури Світлану Костянтинівну, яка з’явилась у нашому класі минулої осені. Струнка та кучерява, вона щойно закінчила педагогічний інститут, і наша школа стала її першим місцем роботи. Таких молодих і вродливих учительок у нас іще не було ніколи. Згадав я про неї зовсім не до речі, — просто, коли почав про неї думати, зразу спливли в пам’яті її слова:

— Ти можеш на чомусь зосередитися? На уроці, наприклад? Фантазії — це дуже добре, але ж і жити треба, а не тільки фантазувати!

У мене справді думки скачуть з одного на друге, — ви вже, напевно, помітили.

А ще я в ній розчарувався. Спочатку вона мені дуже сподобалася. Ставна така! І молода. І сміється на уроках. Ну, така, жива. Вона тоді всім сподобалась.

А то якось питає мене:

— Хто твій улюблений письменник?

— Як хто? — здивувався я. — Той, хто і в усіх: Жуль Верн.

— Як це «в усіх»? — засміялася вона, і так, знаєте, зневажливо засміялася.

Власне, вона так завжди сміється, та я ж думав, що то вона сміється з тих, хто заслужив: ну, уроку там не вивчив чи якусь дурницю ляпнув… Але з мене? Я ж був переконаний, що кажу таке, що їй не може не припасти до душі.

Ну, ви ж розумієте. Вона мені подобалася, тож я чомусь вирішив, що і її улюблений письменник — Жуль Верн. Навіть припустити не міг, що хтось інший. Я й не подумав тоді, що варто зупинитись і далі тієї розмови не розвивати.

— А ваш улюблений письменник хіба не Жуль Верн? — запитав я.

І знову вона засміялася.

— Ні, — каже, — я його взагалі не читала.

Уявляєте! Як же вона вчителькою стала? Словом, я в ній сильно розчарувався. Я розумію, там… Бударний не читав Жуля Верна. Та щоб учителька!!!

Досі не збагну, чому я тоді на неї так образився. Треба було сісти на місце і замовкнути. Проте… Щось мене смикнуло за язика, і я спитав:

— А Шевченка ви читали?

— Я майже цілий «Кобзар» знаю напам’ять, — відповіла вона з викликом. — А ти?

І знову мене якась муха вкусила.

— А я — ні, — й у мене це вийшло ніби навіть із гордістю.

Півкласу засміялось, а півкласу сиділо приголомшено. Хто ж не чув, як я торік на ювілейному ранку читав поему «Кавказ» від початку до кінця!

— Ну, тоді сідай, — з таким нещирим співчуттям сказала Світлана Костянтинівна.

Бударний захихотів. Дуже єхидно, між іншим.

Учителька повільно підійшла до свого столу, постояла до нас спиною, а потім сказала:

— Засмутив ти мене, Вово… А я, коли засмучена, завжди співаю.

Вона мала сильний грудний голос — із такими модуляціями, що де там! Співала вона не гірше, ніж солістка в нашому музично-драматичному театрі — не пам’ятаю зараз, як її прізвище.

І цілий клас слухав, пороззявлявши роти і забувши про мене. А я… Що краще вона співала, то дужче я її ненавидів.

А може, це я тепер свого малого ненавидів, а все згадував про неї… Ну, принаймні уроки російської літератури перестали для мене бути улюбленими. Я за цей рік не написав жодного твору на вільну тему. Тільки за програмою, за черговим твором чергового письменника. Я вчив напам’ять усі вірші, які вона задавала, — теж мені робота! Якби все навчання у школі зводилося до вивчення віршів, я б, може, навіть полюбив ходити до тієї школи… Коли вчителька мене викликала до дошки, я все їй відтарабанював, як у підручнику.

— Добре, — казала вона, — це правильно. А сам ти як думаєш?

— Так і думаю, як у підручнику, — казав я.

Я їй до кінця навчального року ні разу не усміхнувся.

Може, я був несправедливий? Може. «Как провожают пароходы? Совсем не так, как поезда…»

Схоже, я все це згадав, бо Іра сказала, що в нас буде новий учитель фізики. Я з ним тепер від першого ж уроку буду стриманий і байдужий. Це ліпше, ніж так, як зі Світланою Костянтинівною. І не треба мене запитувати, що вона мені такого зробила. Нічого. І нічого не треба. Мені. Від неї.

Я заходився намилювати малому голову, хоч і знаю, що він цього страшенно не любить. Воно поки не намилиш трохи, мило так жорстко ходить по волоссю, хоч криком кричи. Ну, він, звісно, розкричався на всю річку. Та було пізно. Хай походить тепер із чистою головою.

— Стій і не рипайся, — гримнув я, коли він спробував вирватися й пірнути під воду.

Добре, хоч дорослих на березі в той час не було. Усі на роботі. То й гаразд. Бо вже почали б: «Не обіжай маленького! Такий здоровий лоботряс, а такого маленького мучить! Де ти живеш? Зараз батькам твоїм розкажу!».

Мило робить тіло слизьким. Юрко вивернувся й пірнув. Ну, я його вже не ловив. Намилив голову собі, тоді пірнув і змив мило з волосся. Малий відплив далеченько, а потім по колу, по колу, немов оминаючи скаженого собаку, і вийшов на берег метрів за тридцять від мене. Він сів на дерев’яну колоду, яка колись була частиною наплавного мосту через річку, і так сидів, намагаючись угамувати тремтіння.

Я повільно пішов до нього, сподіваючись, що ніякої загрози в цьому наближенні він не побачить. Але він на мене не зважав, — так і сидів, утупившись у далекий протилежний берег. Я сів поруч із ним і зрозумів, що це його не дрижаки трясуть, а плач. Мовчки ми так просиділи кілька хвилин, а потім я спитав:

— Чому ти не поставив миски, коли я тримав Тобіка?

Він мовчав, ніби не почув, і я вирішив не підганяти. За хвилину він відповів:

— Тому що показував тобі кістку.

— Яку ще кістку?

— Яка там лежала — біля буди.

Тепер я помовчав, бо нічого не зрозумів.

— У нас таких не було, — пояснив він після паузи.

Я все одно не зрозумів і сказав:

— Ну, ходімо, покажеш.

— Якщо вона ще там, — він іще ображався, та вже, схоже, готовий був пробачити мені.

Вона там була. Як я сам її не помітив! Просто поруч із будкою, біля того місця, де я стояв. Лежала, ретельно обгризена по краях Тобіковими зубами, схожа на велетенську кришечку від лимонаду, — свиняча лопатка. Якби в нас удома така була, ми з малим точно би знали. Вимальовувалася геть нереальна картина: хтось зайшов із вулиці на наше подвір’я і кинув собаці таку дорогоцінну кістку. Варену. Тобто витяг зі свого бульйону. Навіщо?

Ну, це якраз зрозуміло. Щоб Тобік помовчав, поки цей хтось робитиме щось на нашому подвір’ї. Наприклад, крастиме курей.

Я побіг до курника і перерахував, як міг, курей у загорожі. Вийшло п’ятнадцять. У нас їх шістнадцять. Я, звісно, міг збитися, бо курей же не вишикуєш, як дітей на фізкультурі: «По порядку номерів рощитайсь!». Ви не подумайте: я знаю, що так говорити безграмотно. Тільки наш викладач фізкультури Валентин Валентинович так завжди й каже. Розповідають, що Ольга Миколаївна колись почула і зробила йому зауваження. Мовляв, так говорити не можна. А він їй:

— Ольго Миколаївно! Шо ви тягнете в фізкультурних ділах? Ви шо, мастер спорта?

— Я не майстер спорту, Валентине Валентиновичу, — Ольга Миколаївна, кажуть, говорила дуже стримано. — Я вчителька української мови та літератури.

— Ну, от і учіть своїх учнів! А я буду говорить так, як мене научили. Понятно?

— Ще б пак! — відповіла Ольга Миколаївна й пішла геть, залишивши Валентина Валентиновича думати, з якого то дива вчителька обізвала іншого вчителя щипаком, ще й у присутності їхніх учнів.

Ну, про Ольгу Миколаївну можна багато розповідати! Це вчителька так уже вчителька. У нашій школі, крім неї, таких немає. Утім, багато хто з моїх однокласників її й не любить. Бо боїться. Вона дуже вимоглива. Та поважають її всі — без винятку. Навіть Бударний.

Одне слово, навіть якщо одну курку вкрали… Та воно якось нелогічно. Таку костомаху принести, кинути собаці. І заради того, щоб украсти одну курку?! Нє. Щось тут не так.

— Може, це Агент? — висловив припущення Юрко.

— Може, — відповів я. — А навіщо?

— Може, хотів подивитися, чи їли ми бичків?

Мій малий часом каже дуже слушні речі. Справді, Вітька ж бачив нас із Санькою на човні біля перемета. На Саньку Агент напав, бо зловив його на березі. Та й із Санькою все зрозуміло. Навіть якби не бачив його, а просто знайшов перемет без бичків і без черв’яків, одразу б на Саньку подумав. У них давня дружба… А от чи я був із Санькою… Міг і перевірити.

Я знову побіг за хату, де стоїть наше відро зі сміттям. І, не добігши, зрозумів, який я телепень. Яке сміття? Хто ж риб’ячі кістки та голови викине у сміття! Є коти, кури…

Уже за інерцією я дійшов до сміттєвого відра… І воно було перекинуте. Звісно, ніяких слідів бичків там не було, бо й не могло бути. І взагалі харчі туди не потрапляють. Ще ж і собака в нас є. Навіть коти знають, що в цьому відрі не буває нічого, їм цікавого. Вони б відра не перевернули.

— А він курей не має, — промовив у мене за спиною малий.

І то правда.

— Можеш порахувати курей? — стурбовано кинув я через плече.

Я навмисно сказав це стурбованим голосом, бо знав, що інакше він нізащо не послухається. Він думає, що я намагаюся на нього всі свої справи звалити. А коли такі напружені обставини, то виходить, що це він бере участь у розслідуванні. І точно. Він прожогом кинувся до курника, ні півслова не проскигливши. Щоб не збивати його, я пішов до Тобіка і ще раз оглянув костомаху. З безпечної відстані, звісно, бо Тобік дуже добрий, але страшенно не любить, коли хтось принюхується до костомах, які він уважає своїми.

Це справді була варена свиняча лопатка. Хай мене ріжуть і катують фашисти, проте нічого понад те я сказати про неї не міг. Ну, хіба що те, як Тобік її пообгризав по краях. Зуби в нього — ого-го! Але ж це не про костомаху, а про Тобіка, правильно?

Прийшов малий і повідомив, що він нарахував п’ятнадцять. Однієї не вистачає.

— Якої? — спитав я, і далі думаючи про фашистські катування.

— Це тільки батько може сказати, — пояснив мій малий.

Узяв я маленького ослінчика, поставив перед ґанком і сказав малому:

— Сідай.

Він слухняно сів.

— Отже, — сказав я так, як Алевтина Миронівна на уроці геометрії, — що ми маємо?

— Що? — поцікавився Юрко.

— От і я тебе питаю, — терпляче промовив я.

— Ми маємо, — відповів малий таким самим тоном, хоча геометрії ще не вивчав, а з Алевтиною Миронівною, на його щастя, ще не знайомий, — ми маємо… Ми маємо зрозуміти, навіщо Агент так складно викрадав у нас курку.

— А звідки ми знаємо, що то був Агент?

— А хто би ще дав Тобіку костомаху? — по-справжньому здивувався малий. — Усі й так до нас ходять. Он Ревмір ніколи нічого Тобікові не дає, а Тобік його боїться, як бабу Ягу.

Це було дуже слушне міркування. Жоден сусід ніколи би не став підкуповувати нашого собаку кісткою. Всі, хто в нас буває, знають, що Тобік гавкає замість «драстє», а рветься з ланцюга, щоб облизати. А от Агент до нас ніколи не ходить, тому він про це може не знати.

— Але ж у Варварці живе ще купа народу, який нашого Тобіка ніколи і в очі не бачив.

— Свєтка, наприклад, стрижена, — слухняно зробив висновок малий.

— Наприклад, Свєтка, — погодився я.

— А навіщо їй одна курка? Так далеко йти заради однієї курки? — не погодився малий.

— Виходить, не Свєтка?

— Свєтка не виходить, — погодився мій малий. — І вапше. Курей удень ніхто не крастиме.

— Чому?

— А як їх нести? По вулиці з мішком, у якому щось живе ворушиться? Нє… Це — Агент.

Тобік сидів на задниці, дивлячись на нас насторожено. Він не розумів, що відбувається. Напевно, думав, що це нечесно: приманили їжею, потім усе вилили на себе й утекли. А тепер повернулись і сидять — не годують.

Малий перехопив мій погляд і теж озирнувся на Тобіка.

— Соббакка! — повільно промовив він і знову повернувся до мене. — Уже нічого йому сьогодні їсти не дамо.

— Сам винен, — відрізав я.

І подумав про Шерлока Холмса. Той жодної справи не розслідував, не оглянувши місця злочину. А ми!

— Малий, а ти в загородку заходив чи через сітку рахував?

— Заходив, у курник зазирав. А далі не ходив.

— Гаразд, — зрадів я. — Ходімо!

Дощів давно не було, тож у курнику послід був сухий, мов кукурудза. Про це я не подумав. Що тут знайдеш? Кури, коли я до них зайшов, розкудкудакавшись, сахнулися до Ревмірового боку загородки. Тільки наш червоний, як вогонь, півень, настовбурчивши гребінь, не відходив і тупцював із погрозливим виглядом між мною та своєю родиною. Міг я й не питати малого, чи він заходив до загородки. Півень його не боїться. А от малий півня — боїться.

Юрка стояв по той бік сітки й уважно стежив за мною і за півнем.

— Диви, скіки пір’я, — сказав Юрка неголосно, ніби щоби півень не почув.

Так. Це точно. Кури влітку не линяють. Вони взагалі не линяють, якщо їх окропом не облити. Отже, хтось таки ловив курку.

— Ага, — відповів я.

Юркове зауваження повело мій огляд місця злочину в інший бік, і я почав бачити те, на що спершу не звернув уваги. Під ногами в півня наче рівчак хтось зробив. Це поїхала нога в Агента (якщо то справді був Агент), коли він намагався вхопити курку. І слідів там більше — аж чотири пера. Вирвалася, значить.

Батько навесні привозить із лісопилки півмашини тирси, засипає курник рівним шаром. Потім, коли кури загидять усю тирсу, батько змушує мене все перекопувати. І так кілька разів — практично щомісяця. А восени, коли вже нічого немає на городі, цю суміш тирси з курячим послідом ми виносимо і розкидаємо по грядках. Тож тут, у курнику, земля під ногами непевна, ганятися за курами важче, ніж грати у футбол на піску.

Я повільно пішов уздовж стіни курника, обходячи стовбур шовковиці, що росте в нас просто посеред загородки. Кури, штовхаючись, сипонули з того боку від мене, щоби стовбур був між нами. Півень зробив мені назустріч кілька погрозливих кроків, підскочив на місці й теж відбіг до них. Він узагалі хоробрий тільки тоді, коли його бояться. Чи коли спиною до нього повернуться.

Пролунав автомобільний сигнал — так несподівано, що я аж здригнувся. Загурчав двигун: дядько Гриша, який живе через город, кудись намилився їхати. Тепер чекатиме на тітку Олю, прогріватиме мотор. А що його прогрівати, спрашується, по такій спеці? Ну, то — його діло. А от і тітка Оля: у білій сукні в яблуках — наче кінь Д’Артаньяна. По ній одразу видно, що в город зібралися. Сіли вони в «Побєду», ще раз посигналили і плавно виїхали з двору, залишивши на подвір’ї сизу хмару. Я повернувся до огляду місця злочину.

Схоже, після зникнення однієї із сестер кури тут гарненько порилися. Можна розгледіти місце, де впав на руку Агент, але воно вже все закидане послідом і тирсою. Я провів кедом по тому місцю… І під ногою щось дзвякнуло. Звісно, це могло мені причутися, бо кури так галасували, наче й мене підозрювали в намірі котрусь із них викрасти. І зарубати. Я опустився навпочіпки і на мить утратив пильність.

Півневі цієї миті вистачило. Він налетів на мене за всіма правилами лицарських турнірів. Окрім одного. Цей негідник наскочив не в анфас, а у профіль, тобто з флангу, користуючись тим, що люди не так добре, як кури, бачать, що у них збоку. І, ясна річ, у той момент, коли я до цього був найменш готовий. Я вдруге за один день упав у лайно свійської худоби — через ту ж таки свійську худобу. Ну, скажіть, це не занадто?

— Киш! Киш!!! — закричав щодуху мій малий, але ж він у той час був по другий бік металевої сітки.

Він гамселив по ній руками, і це допомогло. Тепер уже мені вистачило однієї миті, коли півень утратив пильність. Я встиг підхопитись, і, коли птах знову кинувся на мене, його зустрів мій кед. Я його буцнув під груди, він відлетів, шалено махаючи крильми, які у півня, як відомо, не для польоту, й гепнувся в самісіньке скупчення своїх близьких і рідних.

Кури нажахано сипонули врозтіч, забувши про мене як про джерело небезпеки. Та мені й справді було не до них. Я раптом відчув гострий біль у стиснутому правому кулаці — в долоні, власне.

Долаючи біль, я розвів пальці й побачив у себе в руці, серед грудок курячого посліду і тирси, металеве кільце з двома англійськими ключами: одним білим, сталевим, а другим — жовтим, бронзовим. А один із ключів проштрикнув мені долоню. І звідти цебеніла кров.

— Неси воду, швидко! — гукнув я малому. — Мені треба рану промити.

— Він тебе поранив?! — не рушивши з місця, гукнув Юрко.

— Та не він! — я вже не міг спокійно розмовляти: біль у долоні впевнено наростав. — Воду неси!

— А хто ж?

— Я зараз вийду, і буде тобі «хто ж»!

— Нє, ну правда… — нікуди він не збирався бігти.

А долоня вже була геть червона. Я, стискаючи кулак, аби зупинити кров, знав: зараз у цій крові розчиняється курячий послід, і мені лишилося зовсім недалеко до якогось із трьох найстрашніших захворювань. А саме — до зараження крові чи до столбняку. А може, й до двох одразу. Бо третє — менінгіт — улітку, схоже, не трапляється. Адже його причина — неносіння шапки. А якби воно траплялось улітку, то вже вся Варварка та весь город за річкою померли б у страшних муках, адже влітку шапок у нас ніхто не носить.

Я вирішив уже нічого не казати малому. Ні про ключі, ні про свою рану, ні що треба робити.

Усе зробив сам. Побіг до хати, знайшов у шафі батькову заначку — пляшку горілки (напівпорожню) — і про всяк випадок залив долоню горілкою. Ну, не зеленкою ж заливати. Ледь не завив, коли горілка залилася у рану, та Юрко був поруч, дивився широко розплющеними очима, тож я, звичайно, стримався. Потім знайшов бинт і сяк-так замотав руку впоперек — через кисть. Малому, зрештою, видно, стало соромно.

— Давай поможу, — каже.

— Допомагати треба тоді, коли тебе просять, а не коли тобі забандюрилося, — прошипів я крізь зуби, бо біль не те що не минав, а ніби дедалі дужчав.

— Може, до лікарні треба сходити? — знову під лизується.

— До лікарні, — кажу, — тебе треба здати. Там є спеціальні уколи від свинства й упертості.

Нарешті він зрозумів, що миру не буде, розвернувся й пішов із хати. А за мить і калітка грохнула так, що Агент там, певно, не втримав у собі все, що назбиралося за той час.

Від цієї думки мені навіть рука менше стала боліти. Цікаво, як же він викрутиться? Що ключі — його, тут і двох думок бути не може. Хто би ще носив зі собою обидва ключі — на кільці залізному? У кожної нормальної людини ключ від хати один. Та й той беруть із собою тільки тоді, коли йдуть на роботу чи до школи або хто там куди йде. А найчастіше — як у нас, наприклад, — ховають ключ у надійному місці. Тоді не буде так, що хтось свій ключ удома забув, а прийшов додому перший — і що? Під дверима сидіти і з Тобіком розмовляти?

А коли в тебе один ключ від квартири, а другий — від надвору, то й носитимеш їх завжди зі собою. І неодмінно на кільці. Щоб не плутати. Бо йдеш, наприклад, додому, а от приспічило. Прибіг — одразу надвір, а не до квартири. Шасть у кишеню, хап ключа — а він від квартири. Кидаєш його знов у кишеню, шукаєш інший ключ, знаходиш, починаєш, пританцьовуючи, встромляти його в замок, а він не лізе. Уже й танцювати не можеш, але ще здатний збагнути, що це ти знов ухопив той самий ключ — від квартири…

Але це що! А от коли вже приспічило, прибігаєш до надвору, лап за кишеню, а ключів нема жодного! Оце пригода! А сьогодні — не вихідний. Може статися, що вдома вже нікого нема. І ключа теж нема. Ото клопіт!

Я аж розсміявся. А потім придумав останню перевірку. Схопив із гачка авоську, вийшов із дому, замкнув двері, відніс ключ за хату і сховав у котельні над одвірком. Далі повільно, невдоволено, мовби на каторгу, вийшов за ворота, хряцнувши від душі каліткою. Щоби почув, якщо раптом не підглядає, що я пішов на Піски до магазина. Мало що мені може бути потрібне в магазині! І Юрка на вулиці не помітно. Ну, хай віється. Я завернув у провулок, зробив іще кілька кроків, а тоді щодуху припустив, аж курява за мною, мов за «Побєдою»! Добіг до Садової, завернув і проскочив у двір до дядька Гриші. Там прокрався повз їхню хату на город, пригнувшись за кущем аґрусу, і звідти обережно визирнув.

У курнику нікого не було. Я вирішив не виходити зі схованки. Почекаємо. Хто хоче, «тот добйоцца». Це й досі мій улюблений фільм — «Діти капітана Гранта». І пісню цю дуже люблю. Там усі герої — законні. Навіть Айртон. Він підлий бандит, звичайно, проте… От він не такий підлий, як Агент. Тобто… Ну, от я не уявляю, щоб він оце взяв і вкрав одну курку. Ще як хто бідний, натрапив на курник — ну, й вичистив його. Це я розумію. Я сам он учора бички вкрав. Але ті ж бички — не Агентові. Перемети ставити заборонено. А тут…

«Ану-ка песню нам пропой…» Усе. Причепилася мелодія. Тепер я її до самого вечора не позбудуся. Зі мною таке буває. Якось було причепилася до мене пісня «Дождичком встретил меня Ленинград». Ще на великій перерві. Може, через те, що ми з Б класом домовились у футбол поганяти, а тут — дощ. Пропав футбол. Я й кажу, стоячи біля вікна в коридорі: «Не изменяя веселой традиции…». Усі засміялись. А я так до кінця уроків не міг уже не чути:

А на останньому уроці була класна година. Прийшла Алевтина Миронівна і сказала, що читатимемо «Таємницю Соколиного бору». Викликала Шерстюченко, і та почала з якогось місця, де ми зупинилися минулого тижня. Читала Шерстюченко уважно, неспішно, з «вираженієм»… Померти можна від нудьги. Особливо людині, котра цю книжку ще в дитинстві двічі прочитала. Я й не помітив, але раптом Алевтина Миронівна перериває Шерстюченко і називає моє прізвище.

Усі засміялись, і я відразу збагнув, чому. Я й сам ніби почув, як щойно неголосно виспівував:

Це в той час, коли Шерстюченко читала про те, як діти втекли з міста до партизанського загону, бо їхню піонерську організацію викрили фашисти, тож могли і їх заарештувати. А комісар загону сказав, аби поверталися, бо в місті вони потрібніші для нашої справи, ніж тут. І от на фразі: «Він дав їм трохи листівок і багато порад», — я і вивів про «ґалубаґлазих». Негарно, звичайно, вийшло.

І почалося! Що я ніяк не можу впоратися зі своїми заздрощами, що тільки коли я сам читаю вголос, то треба, щоб усі тихо сиділи, що мені плювати навіть на всенародний подвиг радянського народу, бо я нічого й нікого не помічаю навколо, що мені треба скрізь по стінах дзеркала повісити, щоби я — хоч куди повернуся — бачив себе красівого…

Ясна річ, ніхто ніколи не зважає на те, в чому звинувачує Алевтина Миронівна. Вона як починає говорити, її зразу заносить, — і вже ти мало не ворог народу, посіпака фашистських недобитків, стиляга і тунеядець «на тєлє страни». У щоденнику, щоправда, вона потім такого не пише. Просто: «Намагався зірвати урок» чи «грубо розмовляв з учителькою». Для мами, звичайно, і цього цілком досить, аби влаштувати проповідь на цілий вечір…

Можна було би попросити вибачення, мовляв, пісня причепилася, я ненавмисно… Та уявіть, як би розреготався цілий клас! Мені би цю причеплену пісню до випускного вечора не забули! Так би «ґалубаґлазим» і обзивали все життя…

І тут клацнула калітка! Я ще глибше опустився навпочіпки за кущем аґрусу. Минула хвилина чи, може, дві, коли на наш город вийшов… батько!

Це вже вечір! Отак цілий день збіг…

Батько пройшов до надвору, потім вийшов і постояв біля курника, роздивляючись курочок. Тоді пішов до хати. Треба й мені бігти додому. Далі тут сидіти безглуздо. Я підвівся й рушив повз хату дядька Гриші на вулицю. А вже коли підходив до повороту з провулка на Поштову, почув грізний вибух: хтось ударив м’ячем по наших воротах. Не схоже на мого малого. Справді добрий удар.

По воротах гатив батько, а у воротах стояв мій малий. Ну, то й добре. Усі вдома, все гаразд. Курочки не вистачає в курнику, та батько, схоже, цього не помітив.

— Привіт, — сказав я, підійшовши до воріт.

— О! — здивувався батько. — А чого ж ти туди ходив?

— Куди? — здивувався у відповідь я.

Батько запитально глянув на Юрка.

— Та я думав…

— А де ж ти був?

Я ледве не бовкнув, що в магазині.

— До Іри ходив, — відповів нарешті.

— Як там її батьки? — заспокоївся мій батько.

— Нормально, — кажу. — Молоко в них смачне.

— Десь від корови беруть, — батько замислився, аж забув ударити по м’ячу.

Я скористався з того й ударив сам із-під його ноги. Мій малий не був до такого готовий, і залізні ворота грізно вибухнули на всю Варварку.

А вже за годину всі дорослі грали у волейбол. Тільки Агент не грав. От би зараз його заловити на нашому подвір’ї! І дядько Гриша — теж не волейболіст. "Він значно старший і за моїх батьків, і за Станкевичів. Десь такий, як Мандра. Ох! А про Мандру ж ми батькам нічого не сказали! Я пішов до волейболістів, залишивши малого біля воріт.

Переривати гру — це дуже відповідальний крок. Можуть і потиличником нагородити. А ще гірше — хтось із дорослих гукне:

— Ти б ото замість заважати людям став би отам і подавав нам м’яча, коли до річки летить.

Якби таке сказав батько (а він при інших дорослих ніколи такого не скаже), я би сто причин вигадав, аби уникнути цього захопливого приниження: подавати дорослим м’яча. А от якщо Станкевич чи дядько Саша… Можна й не відкрутитися.

Я дочекався, коли м’яч вилетів за межі кола і хтось із дорослих побіг по нього, й підійшов до батька:

— Па! Я забув сказати. Сьогодні вранці дядька Мандру забрала швидка допомога.

— Я знаю, сина. З ним усе гаразд. Ну, наскільки в больниці з людиною може бути все гаразд. У нього апендицит. Зробили операцію.

— Це сьогодні? — спитав Станкевич.

— Ага, сьогодні, — відповів мій батько.

— А ти звідки знаєш?

— Та зустрів Ревміра в центрі. Він і сказав. А потім я дзвонив у больницю.

— Із ким ти розмовляв? — не вгавав воєнком.

— З лікарем, із Корольчуком.

— І що він сказав?

От як можна дружити з такою людиною! Це ж зануда зі зануд. Добре хоч сини його не такі. Нормальні хлопці, з якими є про що поговорити. Я повернувся, намагаючись вигадати причину, чому мені треба йти, аж раптом…

Не знаю, як для дорослих, а для мене то була не просто причина. Те, що я побачив, було мов сигнал SOS у бурхливому морі. Мій малий стояв, спершись спиною на наші ворота, і розмовляв з Агентом.

Першим моїм порухом було негайно бігти до них. Але я зрозумів, як би це виглядало. Я просто виказав би Агентові все, що він хоче знати, ще до того, як він би мене про щось запитав. Я відразу перейшов на свою звичайну ходу, хоч утриматися було дуже важко. Мені постійно здавалося, що йду по канату, натягнутому над прірвою. Ясно, треба для глядачів удавати, що для такого пацана, як ти, це легко, що можна йти так само невимушено, як по намальованих на підлозі спортзалу білих лініях… Але це все можливо тільки тоді, коли ти дуже добре навчений ходити по канату.

Втім, довго прикидатися мені не довелося. Побачивши, що я наближаюсь, Агент розвернувся й пішов додому. Я так само повільно підійшов до малого, потріпав його по волоссю і тихо сказав:

— Ходімо додому — все розкажеш.

Він негайно послухався. Який хлопчик! Просто золото: і тата слухається, і маму, і навіть старшого брата! Хай Агент заздрить, що в нього тільки один син, і той… Ну, гаразд. Про це зараз не будемо.

Ми тільки минули калітку, як мій малий зашипів:

— Він підійшов і питає, чи в мене ключі, чи в тебе. Я…

— Тихо, — урвав я його шепіт. — У хаті розкажеш.

І знову — тільки через поріг, як почалося:

— У тебе, каже, ключі чи у Вовки? Я кажу: а навіщо вам? Бо це, каже, мої ключі. Я кажу, када це наші ключі стали вашими? Це наша хата, кажу, і наші ключі. А він каже: я не про ваші ключі питаю, а про свої. А ти що, знайшов його ключі? Він у нас у курнику загубив, і це ти ними собі так руку поранив? А де вони тепер?.. — ну, ясно, кінця запитанням уже не буде.

— Що було далі? — питаю його.

Він завмер і довго дивився на мене, як на ідіота.

— Як що? — здивовано спитав. — Нічого не було. Ти шо? Ти ж сам підійшов. Я йому й кажу: он Вова йде, його і спитайте. Може, він вам допоможе. А він каже, мені ваша допомога не потрібна. Розвернувся й пішов. А тут ти…

Я пройшов у велику кімнату, яку ми називаємо залою, і подивився на подвір’я Агента, не наближаючись до занавісок. Я вже кілька разів переконувався, що, коли стояти до них близько, з вулиці можна помітити, що хтось стоїть. А якщо за пару кроків — то нічого з вулиці не видно. Вікна все одно відсвічують, а тут іще занавіска. А от увечері, коли горить світло, тоді все видно, незважаючи на тюль.

Агента не помічено. Цікаво, що б я робив на його місці? Та що завгодно. Пішов би до когось погомоніти, а там і надвір. Агентові гірше, ніж мені: він ніколи ні до кого не ходить, і ніхто не ходить до нього. Навіть якщо, наприклад, м’яч залетить на їхній город, то треба гукати хазяїна, бо заходити туди не можна. Може, він і справді якийсь американський агент?

На вулиці ще геть світло. Ніде в хатах не горить електрика. Електрика — це сила. Недаремно Ленін писав, що соціалізм — це електрифікація всієї країни. Мій малий уже цього не пам’ятає, а я от пам’ятаю, як у нас не було ще струму, коли ми жили у врем’янці. Були гасові лампи — аж дві. Одна — в кімнаті, друга — в кухні. Треба було без кінця підкручувати ґніт, бо інакше прогорить і згасне. А тоді спробуй у темряві зняти й надягнути скло, щоб воно не тріснуло! А гарячуще ж яке — і по ньому ж непомітно! Я стільки разів пальці обпікав!

Щоправда, це не тому, що ми жили до революції — ви що! Просто, коли батьки тільки отримали цю ділянку, відразу збудувати великої хати не могли, тому батько з дядьком Сашею (це — чоловік батькової сестри Гані) поставили врем’янку з ракушняку. І ми туди зразу вселились, а до того жили в городі, на квартирі. Ну, з тієї городської квартири я тільки й пам’ятаю, що стару хазяйку в дуже брудному фартуху. Вона постійно гукала своїх двох собак:

— Шарик! Бобик! Шарик! Бобик!..

А от самих Шарика та Бобика не пам’ятаю. Ну, та що ж ви хочете? Мені тоді знаєте скільки років було. Ми переїхали до врем’янки, коли я мав чотири з половиною. Малий тоді ще й на світ не з’явився. Він уже у Варварці народився. Це я дуже добре пам’ятаю.

Мама з батьком пішли до Чорнозубів святкувати Перше травня, і я пішов із ними, повечеряв (уже не пам’ятаю, що там їли), та й батько мене відвів додому — спати. А прокидаюсь уранці — це вже другого травня — ні батька, ні мами. Я пішов до Чорнозубів. Де, питаю, мама? А баба Ніна радісно так повідомляє:

— Мама твоя в больниці. І батько там! Ходи сюди — поснідаєш.

Ну, розповідати вам, як я тоді ставився до лікарні, я не буду. Самі здогадуєтеся, якщо вам колись було чотири з половиною роки. Лікарня наша — на нашій-таки вулиці. Щоби дійти до мосту на город, треба повз неї пройти. І от ідемо в город — це ж радість завжди! А поки лікарні не пройшли, ніякого щастя! Не любив я лікарні.

Тепер уявіть собі, з яким апетитом я снідав після того, як баба Ніна ощасливила мене, сказавши, де мої батьки. То вже згодом я зрозумів (чи взнав), що серед ночі в мами почалося, батько відвів її до лікарні й там сидів цілу ніч, чекав. А мама страждала і мучилась. А все через те, що мій малий народився 4600!

Звісно, не його то вина, проте мама ж через нього мучилася!

Я дуже добре пам’ятаю, як ми з татом уперше прийшли на нього подивитися. Спочатку я побачив маму: вона була за віконцем — зовсім поряд. Уся у білому і сама страшенно бліда. А тоді вона підняла той згорточок і повернула його пикою до нас. Воно було таке мале, аж страшно! Ряшка червона і якась зморщена, як перестигле яблучко… Та я все одно пишався: тепер у мене є менший брат!

Е-ех! Мале — дурне! Якби ж то я знав, у що це виллється!.. Правду кажуть, що перше враження — найголовніше. Ото як сказала баба Ніна, що мати й батько в больниці, то й була правда.

Я пішов до сарайчика, де ми тримали вугілля. Там я мав схованку. Колись я, мов той абат Фарія, цвяхом виколупав камінець із кладки, потім внутрішню половину камінця відбив, а решту вставив на місце. І вийшло так, що ніхто б і не помітив. Туди я тепер поклав Агентові ключі. І правильно зробив, як з’ясувалося. Це — зрозуміло. Щоправда, мені й досі не зрозуміло, чому я тоді так вирішив зробити. Чому просто не викинув їх у річку? Чому, зрештою, просто не повернув Агентові? Цікаво ж було би подивитися на вираз його обличчя!

Ну, така можливість у мене все ще залишається. На жаль!