Вбивство п’яної піонерки

Розділ 2

Чесно скажу: такого мєрзкого дєла я ще не мав. Але, якщо казати чесно, я взагалі ніякого дєла ще не мав. Ну, це понятно. Он Петрович — на горі працює. Так це ж друге дєло. Там же бараки. Там тяжолих подростків — кожен перший. Там тільки одне в одного не крадуть. А навкруги ж просто лінія фронта. І ясно, що там Петрович один у полі воїн. Там же й народ вокруг бараків який: ніколи до міліції не обращаються, поки не вверені, за руку поки не зловили. Так у Петровича і приступлєній чорно, і процент розкритія майже сорок процентів.

А він же ще й випєндрюється всіда:

— Давай ми з тобою, Ревміре, поміняємось участками! Я ж уже немолодий, войну пройшов. Мені перед пенсійой твоє место — це як Ялта.

Ага. Наче я проти. Хай міняють нас. Хай подивиться Петрович, як це воно, када ні одного приступлєнія за долгі годи. А тут — тьху! Стидно признаться, що за приступлєніє. Чесно кажучи, я зразу був зрадів, када заявлєніє в отдєленіє прийшло (це Петрович так у нас завжди шуте: «Заявлєніє в отдєленіє». Смішно. З одного боку, як вірш, а з другого — ну, правда ж!). Ну, думаю, хоч яка робота. Воно ясно було зразу, що це не на нашій вулиці приступники. На нашій вулиці… Краще б уже приступники жили, чим так. Сплошна інтелігенція. Два директора радгоспів, два директора школи (правда, однієї й тієї ж: одний — нинішній, а другий — бивший, на пенсії вже), командир автороти (тепер переіменували в автоколону, а він, значить, тепер начальник), директор хлібопекарні, воєнком… Та вопще! Плюнуть нікуди. Які тут приступлєнія?! Даже нарушеній порядка ніколи нема. І дітки їхні, отлічники засрані… Шоб ви знали, їхні дітки — це вопще!

Колись заходжу в хату до начальника автоколони, а вони за столом сидять. Вечеряють. Рибу їдять. І не бичків, не таранку — те, що у нас люди ловлять. А все з Очакова: то у них кефаль, то скумбрія, то судаки… Я заходжу, кажу:

— О, а ви вечеряєте, бачу.

А їхній менший, Юрка, мені відповідає:

— І вам добрий вечір, дядько Ревміре!

Я аж растірявся. Щоб оце дитина, яка тільки в школу пішла, отака нагла була: старшим замичанія робить!

— А ми, — каже далі, — й не почули, як ви стукали.

Ти ба, які горді! Стукати до них треба. Років п’ятнадцять тому я б їм так постукав, що повсиралися би з переляку. А тут!..

Я вам чесно скажу, даже забув, чого прийшов. З яким дєлом. Я ж не на скумбрію до них! Думаю-думаю, а згадать не можу. Ну, найшов виход.

— Харашо, — кажу, — вечеряйте, я поже прийду.

— Та заходь, Ревміре, — Васька каже. — Уже ж прийшов, так кажи, що треба.

— Сказав поже, значить поже, — твердо так, по-міліцейські, відповів я.

І швидко вийшов. Щоби почуствували.

Вийшов, став на ґанку, коли чую: регочуться там. Це ж із кого, я вас спрашую? Канєшно, з мене!

А прийшов додому — і зразу згадав, чого ходив. Але то була така мелоч, що я вже того вечора до них і не пішов більше. Хай понєрвнічають, почекають. Потім усе у вікно визирав: світиться у них, не сплять. Заіграло очко, заіграло. Я і спать ліг, а у них усе світилося на кухні. Ну, інших вікон з мого дому не видно, так що не знаю. А на кухні світилося.

Вікно у них широке, але знадвору роками не мите. Навіть уночі не розбереш, що там дєлається. Ще й енергію бережуть. У них кухня — почти як зал. Можна було б і люстру повісити. Так нє. Одна лампочка на шейсят ват. Економлять. Я ще понімаю, коли я економлю, бо з моєю зарплатою попідтинню можна йти. А вони? Не почули вони, бач! Нічо, почуєте!

Ще тільки ранок, а вже припікає. Тепер у мене відпустки не буде до кінця літа. І чого я рішив їхати велосипедом? Якби жив на Одеській, це ще б можна було зрозуміти — там асфальт. Але все одно, вона йде знизу вгору весь час, аж до кінно-спортивної школи. Звідти їхати — дуже добре. А туди?

Наша вулиця більш-менш рівна. Але ж пісок! Тут і пішки протівно ходити, а вже на веліку — вопще протівно. І не кажіть мені, що вітру нема. Він просто дуже слабенький і підлий — віє в спину. Вся пилюка, що піднімається з дороги, летить за мною. Оце зараз почну потєть, і вся ця дрянь сяде на лице і шию. Прийду до начальника мокрий і грязний. І підворотнічок уже не буде такий білий, як півчаса тому назад, када Рая його підшивала.

А інтересно, чого це він мене визвав? Може, ще якесь заявлєніє в отдєлєніє? Чи хоче накрутить, щоби бистрєй з курами розбирався? У міліції робота хароша, тільки погано те, що ніколи не знаєш, чого тебе визиває начальник.

На дверях у наряді стояв Сенька Міщук, молодий, але вже нахальний рядовий. Я поставив під стінку свій велік і піднявся на ґанок.

— Ревміре, — раптом каже він, коли я вже майже зайшов в отдєленіє, — а я твій транспортний засіб стерегти не наймався.

— Товаришу рядовий, — спокійно сказав я йому. — Ви почіму старшому по званію честь не віддаєте?

Він на всю ряху осклабився, а тоді баче, що я серйозно, й витягується у струнку, як резинка від трусів. Прикладає руку до козирка й каже:

— Виноват, товариш старшина!

— Доложіть свому непосредственному начальнику, що я вам сдєлав замичаніє.

— Єсть! — відповідає він, дивлячись стікляними глазами мимо мене.

— Вольно! — кинув я і зайшов у коридор.

Там було пусто і прохолодно. Так би й постояв тут, набираючись сил. Але ніззя. Треба йти до начальника.

— Разрешіть, товаришу капітан?

— Заходь, Ревмір, сідай. Як там діла з тими курями?

— Работаю, Степане Пилиповичу, — я вже зрозумів, що не про курей піде мова, тому й не став йому детально докладувать.

— Ну, работай-работай. Хто работає, того робота знаходить, — він узяв зі свого столу листок з ученічеського зошита й уважно прочитав, що там написано.

Ясно, що й раньше читав, але тут — для важності. Щоб я бачив, що він читає і перечитує вдумливо.

Потом пустив мені над столом цього листочка, як пацани гальку в річку пускають, щоби стрибала на волнє.

Я перевернув заявлєніє, бо воно в послєдній момент перекрутилося в повітрі, і в мене глаза на лоб полізли. Заявлєніє було від Ігоря Ігоревича Хруща. Я спочатку й не пойняв, хто це такий, тільки дивлюсь: адреса — прямо навпроти мого дому.

Тільки потім допьор, що це ж Агент. І в ньому йшлося про те, що сусідські діти — Володимир Васильович і Юрій Васильович Плетесюки — викрали в нього ключі від квартири! Все. Ніяких подробностей.

Я ошелешено подивився на свого начальника.

— Знаєш усіх? — спитав він.

— Знаю, канєшно.

— Ну, і що ти думаєш?

Я мовчки підніс палець до виска й покрутив ним.

— Це ти про Володимира Васильовича і Юрія Васильовича? — заінтересовано спитав начальник.

— Степан Пилипович, — нарешті я зміг заговорити, — це якийсь брєд. Щоби в Агента щось могли вкрасти, та ще й діти!..

— Якого Агента?

— Ну, його на вулиці Агентом називають.

— Чому? — в голосі начальника появилася настороженість.

— Ну… — я вже сказав «а», то нада було й «б» казати. — Він колись комусь ляпнув, що він агент, працює в органах.

У Степана Пилиповича на лобі виступили крапельки поту. Справді душно тут.

— В яких органах? — із напором спитав він і виразно подивився на телефон.

— А я знаю? Бреше, мабуть, — я теж подивився на телефон, і в мене по висках побігли струмочки.

Щось усередині обірвалось, і я, вже нічого не сображаючи, зачемось додав:

— А може, й не бреше.

— Та ти… — начальник аж устав, нависнувши над столом і наді мною. — Ти…

Він замислився, глазки забігали — туда-сюда, туда-сюда. Він раптом заспокоївся і сів.

— Слухай, Ревміре! Ну, ладно твої дикі залякані сусіди. Але ж ти повинен понімать, що якби він справді служив в органах, то він би під питкой!.. Понімаєш? Під питкой не признався б у цьому! Як ти можеш цю чуш повторять? Агент!.. Сам ти агент недодєланий!.. Агент.

Степан Пилипович витяг замизганого платка з карману і почав витирати піт на лиці й на шиї.

— Та я ж понімаю, — сказав я прочуствовано. — Хіба ж я не понімаю? Но єсть же об’єктивні обстоятельства, Степане Пилиповичу!

— Які в сраці обстоятельства?!

— Нє, я нічого не утверждаю. Просто дивіться. Він живе в комунальному домі від больниці. Там чотири квартири, й одна — його. А в больниці він не работає. Він десь у городі работає. Понімаєте, Степан Пилипович? Як він цю квартіру получив?

Начальник дивився на мене з ненавистю, як на Гітлєра.

— І це ти мені січас кажеш? — визвірився він на мене. — Ти када мені це должен був сказать? Га? Када, я тебе спрашую?! Ти там участковий чи ти там гамно в фуражкі? Я тебе спрашую, хто ти там?

Я відчув, що вже стою. От ви думаєте, що я такий… Ну, не сказав, бо не понімав, що треба сказати. Так нє! От приставте собі: приходжу до начальника і кажу: «Так і так… Агент Хрущ живе не по правилах у комунальному домі від больниці, де він не работає!..». Ну, хіба ж би начальник не сказав мені чогось іще хуже, чим тепер?

— Так я ж… Я ж думав…

— Та ні хрєна тобі не треба думать, Ревміре! Не треба, поняв? Треба виполнять устав і інструкції, поняв?

— Так точно, поняв, — я вже стояв по стойкі смірно.

— От іди і виполняй.

— Єсть, — я розвернувся й пішов до дверей.

Але ще й за ручку не взявся, як почув за спиною почти шопотом сказане:

— А що це в нього за ключі? Від чого?

— Ну, пише, що від квартіри.

— Я читав, що він пише, — роздратовано пояснив начальник. — Я тебе питаю. Якщо в людини одна квартира, то й ключ один. А в нього…

— А! — я розсміявся. — Це в нього один ключ від квартіри, а другий — від туалету.

— Що?!

— Ну, там же комунальний дом. Є туалет біля річки — на всіх, двомісний. Для «же» і для «ме». А він рядом поставив ще один — для своєї сім’ї. І замок у нього врізав. Щоб чужі не ходили.

Степан Пилипович зареготався, як дитина.

— А ти кажеш — агент. Придурок він, а не агент. Єдінолічнік!

Начальник подумав і додав:

— Заявлєніє возьми. Открий дєло. Якщо це… Сам понімаєш, що це може бути… У нас повинно все бути чотко. Поняв, Ревміре?

Видно було, що начальник іще так багато хоче мені сказати, але не може. Не може! Він і так уже багато сказав. Я чуствовав таку до нього благодарность, я чуствовав, що люблю його, як рідного батька, хоча він і не набагато старший за мене. Мені після його слів якось усе стало понятно і ясно. Я повернувся до столу, взяв заявлєніє, віддав честь і вийшов із кабінєта. Тепер і мені можна було дістати платок і витерти піт. Ну й шо, шо в мене платок тоже не первой свєжесті? Ну, я ж молодець. Не проболтався про главне — про ключі.

Я дождався вечором, коли Агент погасив свєт, — і тут же до нього. На вулиці було порожньо, тільки у Мухіних гриміла вечеря. Волейболісти! Спортсмени! Що це за спорт, єслі після нього горілкою заливатися? І про дітей забули вопще. Мабуть, на поляні протипожарну безопасность нарушають. Отак і виростуть злочинцями і правонарушителями. Уже ключі в людей крадуть.

Вопще я в цьому заявлєнії нічого не міг добрать. Він що, сказився, цей Агент? Що за ідіотизм? Хоча… Якщо у нього десь були сховані ключі, а діти їх потягли, то це ще не приступлєніє. Але якщо діти потом ограблють його квартіру, то це вже ісправітєльна колонія. Я всігда знав, що якщо дітей не воспитувать, якщо їм дозволять іздіваться зі старших, то з цих дітей нічого харошого не виросте, — навіть якщо вони отлічники. Навіть якщо в домі все є і всі рибу їдять. Один день — кефаль, другий день — скумбрію, третій день…

Щось він довго не відчиняє. Моднік найшовся. Калітку закриває на засувку, а біля калітки — дзвінок. І главно ж городу в нього нема. Нічого не росте, крім аґруса та смородини. Ну, ще вишня — так вона ж і так над дорогою. Там вопще красти нічого. А він калітку на засувку. Ще й так же подло ту засувку присобачив — ніяк рукою до неї не дотягтися. Не через забор же мені лізти! Я ж міліціонер, а не стіляга какий-то! Але!!! Можна ж до нього льогко зайти з берега. Я так і вирішив. Хай надіється на свою засувку, а ми тут — раз! І вже в хаті.

А можна й до річки не ходити. Бо ворота Агентових сусідів по дому не замикаються взагалі. Тільки от побачать мене — почнуться разговори… І я пішов до річки, повз Мухіних, у провулок, а там уже берегом до самого Агентового надвору. Тільки ж тут піднятися в темряві! У Мухіних лєсєнка дерев’яна, у Станкевичів далі — залізна, навіть старий Мандра — і той склав із ракушняку сходинки. А в цього Агента… І що воно за людина! Ключі від сральні в нього вкрали!

Я постукав у шибку так, як нада. Мертвий би проснувся. Загорілося світло. Ще не спали. Чую, в дверях повернули ключ. Я пішов до входу. Агент стояв у дверях і вдивлявся в темряву. В руці тримав сокиру. Нічо собі!

— Ти на кого це із сокирою, Ігоре? — спитав я веселим голосом.

Я вмію, коли треба, бути веселим, а вмію — і злим…

— А, це ти… — розчаровано промимрив Агент.

— А ти кого ждав — із сокирою?

Він глянув на сокиру, наче аж здивувався, що у нього в руці така гадость.

— Та нє… — він поставив сокиру під стінку за дверима. — Це просто… двері підпирала. Так я… Нє… Ти шо…

Але я пойняв, що не «нє» і не «ти шо». Агент таки когось сильно боявся. Когось чекав. Ну, ладно. Я впевнено піднявся на ґанок. Коли так упевнено йдеш, люди мимохіть відступають. Вони тоді відчувають, хто тут главний. Тоді й балакати з ними легше. Треба зразу їм показать — так сказать, ініціативу перехопити.

А цей не відійшов. Я вже таку скорость набрав, а тут раз — і мусив спинитися.

— Ти шо, зайти хочеш? — таким здивованим голосом спитав Агент.

— А шо, ми через двері будемо балакати?

— А шо, ми будемо балакати? — він почав мене вже дражнити.

— А чого я до тебе пришов серед ночі — шоби пожелать спокойной ночі?

— А чого ти до мене прийшов?

Ну! Ви бачили таку скотіну? Я мовчки уставився на нього. Між нами було менше метра. Якшо зараз двинуть по зубах, він і сокири своєї не вспіє схопити.

А він наче відчув. Не відійшов, ні. А якось так напружився і приготувався стукнути мене дверима, якшо я спробую зайти. Темно, звичайно, — може, це мені показалося, але я аж растирявся. Стояв і дивися на нього. А він — на мене. І мені його було хуже видно, бо він же в тіні, а на мене хоча би звьозди світять.

— Ігоре Ігоревичу, — офіційним тоном сказав я. — Ви подавали заявлєніє в отдєлєніє міліції?

— А! — зрадів він. — Подавав. А я ще й думаю, чого це ти серед ночі. Знайшов ключі?

І він простягнув до мене руку, щоб я йому, значить, ключі в неї поклав. Як у сказкі. Це — добре. Я засунув руку в карман, витяг її, простягнув до нього, а потім резко схопив його за руку і смикнув до себе.

Тепер ми обоє стояли на ґанку. Тепер можна балакати. Поки він не опомнився, я твердо спитав:

— Розкажіть, пожалуста, за яких обстоятельств у вас пропали ключі.

— Я все написав у заяві, — скандальним голосом відповів Агент. — Ви її шо, не читали?

Це добре, що він перейшов на «ви». Значить, відчув, що ми тут не в бірюльки граємося.

— Я її читав, — відповів я. — Тому і прийшов. Взяти показанія. Бо ви в заяві нічого не написали. Там немає нікаких фактів. Тільки безосновательно обвінєніє.

— Слухай, Ревміре, — Агент перейшов на такий собі панібратський тон. — Ну, шо ти, не понімаєш? Воно тобі треба зараз починать офіційне розслєдованіє? Та піди налякай пацанів, хай повернуть ключі — і все. Це ж просто.

Ох і пронира! Ох і брехло!

— Це було би просто, як ви кажете, — дуже терпляче йому пояснюю, — якби ви прийшли до мене додому й попросили по-сусідськи: так і так, Ревміре, таке сталося. Піди припугни пацанів… А ви написали офіційне заявлєніє. І я…

— Ну, слухай, — перебив він мене. — Ну, як би я до тебе прийшов? Просити…

— А як я до тебе прийшов?

— Нє, ну ти власть, а я хто? Понімаєш… Я нікада не беру в долг. Понімаєш?

— Чому?

— Ну, чому… Щоби потім не оддавать.

— А!.. Тепер понімаю. А я, знаєш, нікада не даю в борг. Понімаєш, чому?

— Чому?

— Бо потім не оддають.

Ну, і більше балакать не було про що. Раз він так, то і я так. Не получилось по-сусідськи. Значить, будемо по-офіційному. Я дістав зі свого кожаного офіцерського планшета пачку повєсток, хімічний карандаш, послинив його і написав на верхній повєстці: «Хрущу Ігорю Ігоревичу». Ну, і все, що там нада.

— Отут розпишіться, пожалуста.

— Не буду я розписуваться.

— Це ще чому? — вже веселим голосом поінтересувався я.

— Тому… Тому що темно, я не бачу, під чим розписуюся.

— Це правильно, — ще веселіше сказав я. — А ви включіть свєт у калідорі. Тоді все буде зрозуміло.

— Ревміре! Ну, шо ти залупаєшся? Ну, можна ж усе по-человеческі решить…

— Можна, — ще веселіше сказав я. — Це тільки якщо придставітєля міліції не встрічають холодним оружием, пускають у дім і разговарюють із ним по-человеческі. Підпишіть отут.

— Щас лампочку включу, — сказав він, зайшов до квартири і раптом захряснув двері перед самим моїм носом.

— Не підпишу! — злорадно крикнув із-за дверей.

— Як хочете. Повістка — документ суворої звітності. Я її вам під двері просуну або в почтовий ящик покладу. Ну, а якщо не прийдете завтра на 9.00, то доведеться посилать за вами наряд — на роботу. Спокойной ночі, Ігоре Ігоревичу.

Я просунув повістку під двері й пішов додому. Відчинив засувку на його калітці й хряснув нею так, що пів-Варварки проснулось. Агент! Засрагент.

А утром я вже сидів у курілкі на подвір’ї нашого отдєлєнія, курив із хлопцями і був у прикрасному настроєнії. Сонечко світило, Петрович розказував про своїх бандитів бараківських, усі сміялись, і я з усіма. А про Агента — нікому ні слова. Бо вмію тримати язика за зубами.

— Ревміре! До тебе по повєсткі!

Дивлюся на часи — тільки повдев’ятого. Ага, очко заіграло.

— Хай жде! — відповідаю.

— Та, може, людина по дєлу? — втрутився Петрович. — Може, курятинки принесла?

Всі зареготали, і мені геть розхотілося з ними сидіти тут. А встати й піти — ніби я послухався Петровича. Він буває добрий, а буває — таке гімно! І тут знову дєжурний із дверей:

— Ревміре! До начальника!

Ну, і добре. Я встав, надів фуражку, поправив гімнастьорку, щоби під ремнем складок не було, і, не прощаючись ні з ким, пішов до хати.

У коридорі стояв Агент. Тепер уже він «ваш син нє такой, как бив вчера». Ну, й добре.

— Ревміре, — він до мене. — Я на роботу спізнююся.

— Почекайте, — відповів я.

— Я на роботу спізнююся, чуєш?

— Чую, — я був непохитний. — На роботу дамо вам довідку, якщо доведеться ще сьодні на роботу йти.

Його заціпило. Але я не затримувався, щоби подивитися на його перєвоспітаніє.

— Разрешите, товаришу капітан? — спитав я у дверях голосно, щоб і Агент у коридорі почув.

Хай думає, що тут усі зайняті його дєлом.

— Заходь, — відповів Степан Пилипович. — Проходь, сідай. Ну, що там?

— Ви про ключі питаєте? — уточнив я.

— Які ключі? А! До речі, я дзвонив главврачу…

Він зробив паузу. Потім вів далі:

— Там якась дивна історія. Жінка цього твого… Як його?

— Агент, товаришу капітан. Ой, вибачте, Ігор Ігоревич Хрущ.

Степан Пилипович усміхнувся. Це — добре. Я люблю, коли він усміхається.

— Так-от, жінка цього Хруща працювала санітаркою в нашій райбольниці. Недовго, але їй виділили цю службову квартиру… Потім вона звільнилася. Ну, зарплата маленька, робота важка… Але погодилася на роботу за сумісництвом, якщо їй залишать іще на рік квартиру…

— Так вони там уже років п’ять живуть, Степане Пилиповичу…

— Знаю, — не перебивай старших. Ну, общім, вона потім пішла і з півставки, а про квартиру якось усі забули. Коли схаменулись і почали забирати, вияснилося, що цей Хрущ прописаний там не тимчасово, а постійно. Хто його знає, як це йому вдалося. Словом, вирішили не возитися з ним, тим більше, що зараз у них у тому домі вільна квартира нібито є: ну, немає такого вогню вже з житлом, як було раніше, після війни…

— А в органах не взнавали, Степане Пилиповичу? — набрався я наглості.

— Ти с ума сошол, Ревмір? Як ти собі це уявляєш? Здравія желаю, товаришу полковник, чи є у вас такий співробітник?.. Я на тебе удівляюсь! Пока шо у нас немає ніяких основаній щитать, що він справді працює в органах.

Начальник подряпав собі нігтями щетину на підборідді й додав:

— І немає ніяких основаній щитать, що не працює. Поняв?

— Так точно, — безрадісно відповів йому я.

Агент стояв під дверима і слухняно ждав мене. Я пройшов у кабінет, залишивши за собою двері, почепив фуражку на цвяшок у стіні й кинув у коридор:

— Проходьте!

Він зайшов і став біля дверей.

— Зачиніть за собою двері, ви ж умієте, — не дивлячись на нього, спокійно сказав я.

Він зачинив двері й мало не істерично, як баба, крикнув:

— У чому ви, собствіно, мене обвіняєте?

— Не треба підвищувати голос на працівника міліції при ісполнєнії службових обов’язков, — знову спокійно так я йому кажу. — Сідайте! — показую на стілець перед своїм столом.

Сів.

— Ваші документи, пожалуста.

— Ви мене прекрасно знаєте. Навіщо вам мої документи?

— Заспокойтеся, Ігоре Ігоревичу, — м’яко так я йому. — Дайте ваші документи, щоб нам не пришлося починать установлєніє лічності.

— Бюрократ! — вискнув Агент, але паспорт поклав мені на стіл.

Я взяв із правої шухляди ключ, відімкнув ліву шухляду й дістав бланк протоколу. Поклав перед собою. Взяв ручку, акуратно опустив у чорнильницю, потім відірвав куточок газети, яка лежала в мене на столі, й добре протер перо. Вписав дату в бланк протоколу, спитав:

— Прізвище?

— У паспорті написано, — єхидно відповів він.

— Так і писать? — ніжно так спитав я.

— Що «так і писать»?

— Тут я ставлю вопроси, — твердо сказав я. — Так і писать: «У паспорті написано»?

— Бюрократ! — повторив Агент.

Я нахилився над аркушем, мокнув ручку в чорнильницю й повторив по складах, ніби записую в протокол: «Бюрократ».

— Що ви пишете! — знову пискнув Агент. — Моє прізвище — Хрущ Ігор Ігоревич.

Я підвів на нього очі й довго мовчки дивився. Потім знову нахилився над протоколом. Записав.

— Ім’я?

Він щось поклекотав, тоді каже:

— Ігор!

— По батькові?

— Ігоревич!

— Я повторюю, — з тєрпенієм у голосі повторив я, — не треба підвищувати голос. Ви не вдома. Там можете зі своєю дружиною розмовляти, як хочете. А тут — не треба. Рік народження?

— 1932-й.

Я записав.

— Місце роботи?

— Облводоканал.

Я записав.

— Посада?

— Старший інженер.

— Прізвище дружини?

— Хрущ.

— Ім’я?

— Валентина.

— По батькові?

— Сергіївна.

— Місце роботи?

— Облводоканал.

— Посада?

— Старша медсестра. В амбулаторії.

— Ясно! — я поклав ручку і подивився на нього — довго й мовчки. — А поясніть мені, будь ласка, яким образом вам удалося поселитись у відомствінному домі.

— Та яке це має відношення до… — він просто вибухнув, його затрусило. — До…

— До чого, громадянине Хрущ?

Почувши це «громадянине», він нарешті не на шутку злякався.

— Моя… моя жінка… — схоже, Агент не міг підібрати подходящих слів.

— Так-так, — підштовхнув я його. — Ваша жінка…

— Вона працювала в райбольниці. І отримала це житло. Що тут протівозаконного?

— Це ви мене питаєте?

Він вирішив, мабуть, кидатися на амбразуру.

— Так! Я питаю! Що тут протівозаконного?

— Як давно ваша дружина не працює в райбольниці?

— Ви зрозуміли мій вопрос, громадянине Хрущ?

— Зрозумів.

— Ну, так отвічайте.

— Чотири, ні… три роки.

— Так три чи чотири?

— Ну, вона три роки як звільнилася.

— І хто ж їй підписав обхідний? Мене цікавить ім’я і фамілія.

— Так… Я… Я не знаю. Звідки ж мені знати? Я ж там не работав…

— Допустім.

Я вже бачив, що Агент поплив. Треба було ще трохи додавить — і він мій.

Я потягнувся до його паспорта. І краєм ока помітив, що правильно зробив. Агент витягнувся в ниточку на стільці. Він дивився широко розкритими оченятами і тремтів, як лук. Ну, не лук — не цибуля, ви ж понімаєте, а ця… Тятива. От.

Я перегорнув усі сторінки, навіть не посміхнувшись, коли побачив його фотку. Так і є: прописка постійна.

— Гаразд, — я знову поклав паспорт на стіл.

На лиці Агента помітив велике облєгченіє.

Я взяв чистий лист бумаги, взяв шарикову ручку й усе це простягнув Агентові.

— Пожалуста, опишіть обстоятельства, при яких у вас украли ключі.

— А шо тут описувать? Ну, вкрали…

— От і напишіть, як вони вкрали: вас ізбили, потім витягли з кармана? Чи вкрали піджак, у кармані якого були ключі? Чи вдерлись у квартиру і там схопили ключі? Що ще зловмисники вкрали? Які у вас є підстави обвинувачувать саме цих людей, на яких ви написали заявлєніє… Словом, усе по порядку.

Я замкнув свій стіл, поклав ключі в карман, узяв його паспорт і пішов до дверей.

— Е! — вигукнув Агент.

— Я в третій раз прошу вас не підвищувати голос. Я хоч раз підвищив на вас голос? Ну от.

І я вийшов із кабінету. Пішов, конечно, до начальника. Слава богу, він був один. Я звинився, що без визову, й показав йому прописку в паспорті.

— Та-ак! — сказав Степан Пилипович. — Це інтересно. Якби він справді був агент, тут би все було так, що комар носа не підточить… Ну, харашо. Де він?

— Пише пояснення про обстоятєльства викрадення ключів.

Степан Пилипович крякнув од задоволення і подряпав собі підборіддя нігтями.

— Ну, добре, хай пише. Не спіши. Це — наш фрукт.

— Будемо брать?

— За що? Ну, що ти, їй-богу! Тіки що — зразу брать. Запомни, Ревміре! Закон — не дишло! Тож не крути, аби нічо не вийшло. Він що, когось убив чи щось украв? А прописка… Поки що ми її наче й не помітили.

Я пішов у курилку. Хай пише. Хай чекає. У мене врем’я є. Правда, мало, бо нада б курами занімаця. Але тут теж не все так погано. Кой-чо становиця явним. Добре, що тої ночі я вийшов курить надвір. Воно б Рая, конєшно, могла й потерпіть, а то завелася, як курка:

— Скіки можна просить, шоб ти на ніч не курив у хаті! Ну, задихаюся я!

Я б і не послухався… Але ж батько її помер від туберкульозу. Понімаєте? Отож. Вийшов. І бачив цю дівку, яка трохи-трохи не вспіла вкрасти курей у Васьки. Темно, конєшно, було хоч в око стрель. Але воно ж таке блондинисте, що й… Ну, видно було, — ще й ніч яка місячна, хоч голки збирай. Вона нічого не вкрала, тому я її й не взяв на місці. Але з того, як ховалася за їхньою криницею, я пойняв, чого прийшла. Може, конєшно, я й ошибаюсь, але похоже, що це — Свєтка з Клубної. Похоже. Така ж блондиниста… Ну, побачимо.

Так шо й тут у мене опридільонні результати є. Приоткрилися двері, стало видніше.