Вбивство п’яної піонерки

Розділ 13

Ми приїхали засвітла. Та волейболу не було. Ну, в неділю батьки майже ніколи не грають — стають дорослими. Стільки роботи збирається за тиждень по дому, городу… Та ще й заготовки: літо ж. Тільки достигла вишня — стоїть над вулицею задушливий запах варення. Потім його змінить запах оцту: огірки, помідори, сливи, а тоді — нудотний запах вина, що бродить у бутлях: виноград… Це те, чого серед тижня не зробиш. Хіба ж вистачить тих кількох годин, які лишаються після роботи, щоби зварити, наприклад, варення? Це ж не картоплю підсмажити!

Поки розібрали речі з машини, мама заходилася готувати вечерю — тільки не картоплю смажити, а привезені з Очакова бички. А я тихцем вислизнув за ворота й пішов до Саньки. Мене цілий день гризло, що він на мене ображається за вчорашнє. Я ж не винен, але все так збіглося, що він цілком може вважати, неначе я навмисне його підставив.

У них удома було як на похороні. Тьотя Люда зі мною привіталася, як із тінню. Дядя Петя сидів за столом, як профіль Леніна на карбованці. Так і не поглянув на мене. Тьотя Люда погукала Саньку, і той вийшов до мене, не зупинився ні на мить, ножем крізь масло перетнув кімнату й рушив на подвір’я. Я — за ним, як винувате цуценя.

— Пішли на берег, — кинув він через плече.

Ми вийшли через їхню задню калітку й усілися на лавочці спиною до води, обличчям на подвір’я. Я зрозумів, що він теж хоче зі мною поговорити, бо інакше не сідав би лицем до дверей із хати. Двері в них відчиняються практично безшумно, — мало хто вийде і почує, про що ми говоримо…

— Слухай, Санько, — почав я, — я вчора зовсім не…

— Ти маєш гроші? — спитав він зненацька, урвавши мої вибачення.

Отакої! На цю тему ми з ним ніколи не розмовляли. Вона слизька. Ми були в різних вагових категоріях. У мене руб-два завжди водились у загашнику — те, що я економив на сніданках у школі. А Санька грошей ніколи не мав. І він ніколи нічого не брав у мене. Навіть коли вдвох ходили в кіно, він довго впирався, якщо я намагався за нього заплатити десять копійок. Потім, правда, погоджувався, бо що ж… А от від морозива — навіть фруктового за 9 копійок — завжди категорично відмовлявся. Дуже гордий.

— А скільки тобі треба?

— Не знаю… — відповів він. — Багато.

— Ну, в мене є рубля три, — невпевнено сказав я.

— Можеш позичити? Я пришлю.

— Кого? — здивувався я.

Ніби у книжках. «Я пришлю до вас свого слугу!»

— Гроші пришлю, — пояснив Санька.

Нарешті до мене дійшло.

— А куди ти зібрався? До Дрогобича?

— Ні, в Казахстан. Батьків шукати.

— Слухай, Санько, — спробував я його напоумити. — Казахстан у три рази більший за Україну. А до нього ще тисячі кілометрів. Де ти їх там шукатимеш?

— У Карагандинській області. Я адресу маю. Тільки доїхати якось треба.

Це звучало так дико! Я навіть не придумав, що сказати. Знову ніби у книжках, де діти втікали з дому, щоби потрапити у Трансвааль — воювати за бурів проти англійців. Дитсадок якийсь, якщо подумати… Але я йому повірив. Я Саньку знаю. Він поїде. І я майже впевнений, що знайде своїх батьків-бандитів. І що далі? Піде там до школи? Та він же зовсім не знає казахської мови… І якби тільки це. Але зрозуміло, що переконати його в чомусь — марна річ. Треба просто допомогти.

— Пішли до мене, — сказав я.

— Ні, до тебе я не піду. У тебе батьки вдома.

Він так це сказав, що в мене мороз пішов шкірою. Я раптом усе побачив його очима: і себе, хлопчика з благополучної сім’ї, і моїх батьків, які, безперечно, знали, що він нерідний син своїх батьків… Справді, батько дружив із Петром Степановичем іще до того, як той переїхав до нас у Варварку. По-моєму, вони навіть колись зустрічалися там — у Карпатах, — набагато раніше. Я не впевнений, ніколи особливо не цікавився цим питанням, але… Щось наче таке чув.

— Ну, посидь тоді тут, я скоро повернуся, — погодився я.

— Нє, — заперечив Санька. — Пішли разом. Тільки ти — додому, а я — на річку, там, біля вас. На гнилому човні посиджу.

Удома я побачив накритий для вечері стіл і цілу родину навколо нього. Одне — моє — місце було вільне.

— Де тебе носить? — обурено вигукнула мама.

— Я зараз, за хвилиночку!

— Я тобі дам таку хвилиночку! — всі їли смажених бичків і салат.

Руки всі мали такі масні від бичків, що особливо виразно я уявив собі, як саме мама дасть мені таку хвилиночку! Втім, я вдягнений. Тому є велика ймовірність, що вона цього не робитиме, щоб не забруднити мого одягу. Бо як же ти потім відпереш сорочку і штани від риб’ячого жиру, та ще і змішаного з олією, на якій бичків смажили? Крім того, мою впевненість посилювало й те, що мама не може не розуміти, кому саме доведеться все це прати.

Я шаснув до нашої з малим кімнати, висунув шухляду письмового столу і витяг із неї минулорічний щоденник. Там за обкладинкою зберігав я мої гроші — чотири рублі з копійками. Я акуратно витяг їх, аби не дзвеніти копійками. І вже хотів бігти до Саньки на берег, коли почув, як відсувається стілець від столу в кухні. Сховавши гроші за пазуху, я зігнувся і швидко сів навпочіпки спиною до дверей. З кроків я зрозумів, що це — мама.

— Вовка, шо таке? — ці три слова прозвучали зі змінною інтонацією: перше — з гнівною, друге — з роздратованою, а третє — вже зі стурбованою.

— Живіт… — вичавив я із себе.

Я повільно розігнувся, підводячись, відсторонив маму рукою і повільно, все ще трохи зігнутий, пішов до вхідних дверей, а звідти — надвір. Я знав, що вона стояла у вікні й дивилася мені вслід, тому пішов на город, завернув за літню хату — і просто до вбиральні. Там я посидів якийсь час, чекаючи, поки вона прийде.

— Вов, як ти? — дуже швидко пролунав її голос.

— Нормально! — здавлено крикнув я.

Я так завжди розмовляю, коли треба зіграти запалення хитрощів. Це Інна так колись виступила — ще в дитсадку. Не прийшла два дні поспіль — просто виходила з дому, потім валандалася, поки батьки підуть на роботу, і верталася додому. Мене вихователька питає: «Де Інна?». Я кажу: «Не знаю», — бо і справді не знаю: вчора разом були на річці. Вихователька каже: «Ти зайди подивися», — я кажу: «Гаразд». А наступного дня кажу: «Забув зайти». А на третій день Інна приходить, як наче нічого не трапилося.

— Де ти була? — питає вихователька.

— Хворіла, — каже Інна.

— Чим?

— Запаленням легень, — відповідає.

Ну, ті, хто не так давно хворів на цю хворобу, давай сміятися, бо ж розуміють, що таке за два дні не минає.

— Запалення хитрощів у тебе, Інно, а не легень! — обурилася вихователька.

Ну, ото воно до нас так і прилипло на все життя. Не хочеться до школи — запалення хитрощів. Треба тільки, щоб хитрощі були надійні. Бо як мама зрозуміє, що насправді ти здоровий, потім сам не радий будеш. І на вулицю не пустять, і роботою завалять, і щоденник кожної години перевірятимуть — та ще й за цілу чверть…

Постояла мама ще кілька хвилин на доріжці біля літньої хати й пішла до столу. Я перечекав три хвилини, тоді тихенько вислизнув із надвору — і до воріт. Аж гульк, на залізному гачку під навісом над ґанком висить мій фотоапарат. Це ж коли розвантажували машину, я дав його малому, щоб заніс до хати. Але де! Повісив на ґанку й пішов. І тут мені раптом…

Я схопив апарат, тихо-тихо відчинив калітку і помчав на берег.

— Ти шо, хочеш фотографію напам’ять зробить? — невесело усміхнувся Санька.

Я віддав йому свої гроші, а потім сказав:

— Візьми фотоапарат.

— Нафіга він мені? Я й не знаю, куди клацать.

— Ну і не клацай, — кажу. — Просто, якщо стане зовсім важко, можеш його комусь продати.

— Ти шо? — у нього очі стали круглими.

Ну, да! «Смена»! Це ж рублів вісім коштує.

— А потім, — вів я далі, — на вокзалах же завжди повно мусорів. Почнуть розпитувати: хто такий, де батьки, куди їдеш?.. А якщо ти з фотоапаратом, хто до тебе причепиться? Не волоцюга ж якийсь! З фотоапаратом!

— Це пра-авда… — протягнув Санька. — Ну, добре. Біжи, бо тобі влетить. Це ж я тебе з-за столу вирвав, мабуть.

— Звідки ти знаєш? — здивувався я.

— А шо тут знать? Ви тільки приїхали, ти до мене прийшов. А тоді забіг додому по гроші й довго не виходив. Значить, сіли вечеряти… А що ж люди дєлають, коли з моря приїжджають? Хочеш іще скажу, що їсте?

— Що? — усміхнувся я.

— Бичків.

— А це ти звідки знаєш?

— Бо якщо у вас було щось приготоване, то ви його забрали на море. Там усе з’їли, бо апетит на морі — ого-го! А що швидко приготувати, коли приїхали? Тіки те, що привезли із собою. Тобто бичків.

Я мовчки дивився на нього і передчував, що ми, можливо, бачимося востаннє. Він, звичайно, дуже… не такий, як усі. Та ми багато років живемо на цій вулиці. І я знаю, що ні з ким він не дружить. Не можу сказати, що і ми друзі, та ближчого за мене він тепер нікого немає.

— Коли ти їдеш?

— Не знаю. Може, сьогодні, може, завтра… Не знаю.

— А може, не поспішай?

Я не знав, що це означає, просто шкода його було, як… як брата. Брати бувають страшенні паразити. Але ж усе одно брати.

— Побачимо, — відповів він і усміхнувся. — Не сси, все буде законно.

— Де ти був?! — мама з порога зустріла мене страшним криком.

— На річці, — відповів я. — Сильно чогось захотілося подихати свіжим повітрям.

— Як живіт? — голос у неї був невпевнений: не могла вирішити, брешу я чи ні.

— Трохи легше, — сказав я, хоча легше мені, звичайно, не було.

— Їсти будеш?

— Ні, потім.

Ця відповідь остаточно переконала маму, що я не брешу. Бо якби брехав (так вона подумала), то забув би про хворий живіт. І кинувся б їсти бичків. Бо хто ж від бичків відмовиться? (Так вона думала.)

Я лежав на ліжку і думав. Це — дуже важко. Якби була поруч книжка, я б читав. Якби я не був «хворий», пішов би ввімкнув телевізор. Це би принаймні полегшило думання. А коли ти сам-один, думки розлазяться, перескакують із одного на інше, зосередитися просто неймовірно складно.

Я думав про Саньку. Якби не Агент, якби він не сказав, що Санька — бандерівський байстрюк, — усе було б так само, як і досі. Санька жив би в сім’ї, терпів би батькову мокру мотузку (ну, бо батькова ж!), без жодного бажання ходив би до школи, бився би при нагоді з бараківськими, ловив би бичків… Не обов’язково крав би з Агентового перемета. Утім, тепер я вже не сумнівався, що ми із Санькою тоді все зробили правильно. І те, що бичків забрали, і те, що перемет після того порізали — знищили, фактично. Хай тепер Агент спробує зробити новий.

Це не проста робота, між іншим. Це ж волосінь! Вона заплутується навіть сама, тобто навіть якщо з нею нічого не робити. А коли ти ще й гачків і грузил на неї нав’яжеш!.. От маленький, п’ятиметровий, перемет зробити — це просто подвиг якийсь. А такий довжелезний, який був в Агента! Уявляю, як він нас із Санькою зненавидів за те, що ми зробили!

Але так йому і треба! Ні крапельки не шкода. Якщо Санька правду розказав про те, що сталося тоді за їхньою задньою каліткою, що Агент душив його, то тут і балакати годі. Все ми правильно зробили. З такою тварюкою тільки так і можна. Тільки так і треба. Він інакше не розуміє.

Ба, який собі пункт спостереження влаштував на горищі! Щоби підглядати за всім, що ми тут робимо. Просто якась лінія фронту: там Ревмір у вікна зазирає, тут Агент зі своїм біноклем… А цікаво, звідки в нього бінокль? Невже купив собі? А де? Я от ні разу не бачив у продажу такої корисної штуки. Нє, ну, трапляються, звичайно, такі маленькі — театральні. Одного разу я навіть бачив в однієї дамочки в театрі такий зовсім маленький, розкладний. Дуже законна штука, між іншим: просто коробочка, ніби портсигар.

А натискаєш на кнопочку — і вона відкривається, а з неї визирають лінзи. Відразу готовий бінокль. Щоправда, в магазинах я такого ніколи не бачив. А тим більше не бачив таких справжніх, морських, як у кіно.

А! Ще яхтсмени мають, але тільки на «драконах» і, може, на «470». А на «кадетах» і на «оптимістах», звісно, біноклів нема. Та й де ж їх стільки набрати, щоб кожній хамсі восьмилітній довірити таку дорогоцінність? Потоплять же! Он вони скільки перевертаються.

Нізащо не пішов би в яхтсмени! Річ у тому, що я води боюся. Це вам, може, смішно: виріс чоловік на березі такої могутньої річки, півжиття проводить чи на березі, чи на човні, а води боїться!

Але це правда, хоч я про це нікому не казав. Уявити, що ти в човні, а він перекинувся, а ти, наприклад, ногою заплутався в оснастці… Від самої думки про це в мене на лобі виступає волога…

І тут до кімнати зайшла мама — вперше після того, як я повернувся з річки. Вона поклала руку мені на чоло і вигукнула:

— Батьку! Він геть мокрий! Це точно перекупався в морі! Ще й мікроби там! Треба Паню викликати!

— Не треба нікого викликати! — сказав я й сів у ліжку. — Це просто жарко в хаті. А мені вже легше.

Ну, і почалось. Усі мамині підозри повернулися, визрівши та зміцнівши. Тут уже я дістав по повній програмі. Наслухався про себе — повно, як креш! І про те, що я живу на всьому готовому, а батьки ночами не сплять — усе думають, як би мене прогодувати, як би дати мені освіту, щоб я став людиною. А людиною не кожен може стати! І от саме я — той, кому хоч кіл на голові теши. Що я потайний, що я нечесний — і в кого я такий вдався? І що це все батькова кров — яблуко від яблуні… І що я й малого таким самим намагаюся зробити…

Я відвернувся до стіни і думав (тепер уже зосереджено й не відволікаючись ні на що інше) про те, чим же я все це заслужив? Що не сів із ними обідати? Що вдав, ніби я хворий? То хіба ж я з того мав якусь вигоду? Це ж не до школи не піти! Вона ж не знає, де я був! Просто все це за те, що вона не знає? Так, це схоже на правду. Мама бачить, що тут щось не так, але не знає, що саме, і тому так казиться…

— Мам, — урвав її звинувачення тоненький голосок від порога. — Можна я піду з пацанами на поляну — в футбол?

Ого! Такої самовідданості від малого я не чекав. Він і раніше, бувало, рятував мене від маминих вибухів, але ж не так, щоби власним коштом! На поляну! Ніби не знає, що туди ходити не можна ніколи!

Утім, мій малий усе правильно розрахував: аби збити маму з пантелику, треба сказати щось ну зовсім недоречне, дике та неприпустиме.

— ЩО??? — зовсім тихо перепитала мама.

Цього тихого голосу малий не витримав. Він зірвався з місця і кинувся у прочинені двері. Мама до них іще й не добігла, як надворі вже трагічно захряснулася калітка.

Я мав обмаль часу, проте встиг. Не взуваючись, тихо пробіг через прихожку та через кухню (дякувати збігові, батька там уже не було), вискочив через кладовку до сараю, а там через город — до дяді Гриші. За хвилину я вже був на Садовій. З двору мене ніхто побачити не міг, тож я зупинився і замислився, куди мені подітися.

Уже геть звечоріло, вітер ущух, спека спала. Собаки замовкли, заощаджуючи сили для нічних розмов із Місяцем.

Кури вже сиділи на сідалах і мирно засинали, сподіваючись, що бодай сьогодні ніч буде спокійна й нікого з них не викрадуть з рідного курника. У дяді Гриші брязкав посуд за відчиненим вікном. Вони вже повечеряли, і тьотя Оля мила тарілки.

— Ти встиг? — спитав мій малий, наче й сам не бачив відповіді.

— Встиг, — відповів я, обертаючись до нього. — Ти де був?

— А отам, у кущах. Я ж знав, що ти сюди прийдеш. А де фотоапарат?

Оце халепа!

— Який фотоапарат? — намагався я здивуватися якомога переконливіше.

Він мовчки втупився мені в очі.

— Це ти сховав, щоби потім мене звинуватити, ніби це я винен.

— У чому?

— У тому, що не заніс до хати, а залишив на ґанку.

— А чому ти не заніс до хати?

— Бо не люблю, коли ти командуєш.

— А чому ти не любиш, коли я командую?

На це каверзне запитання він не зміг відповісти. Натомість повторив запитання:

— То де ж фотоапарат?

Я міг просто сказати: «Відчепись!» — але так було б тільки гірше. Тоді б він ніколи не відчепився. Та ще й шантажував би мене: от розкажу, мовляв, батькам! Звичайно, я б на такий шантаж не повівся, бо знаю точно: нічого й ніколи він батькам про мене не розповів би. У нього багато вад, але він не сексот. Усе одно треба було щось таке йому сказати, щоб відчепився. Проте мені нічого путнього на думку не спадало. І я знаю, чому. Бо я згадав, що, як брав із ґанку свою «Смену»… Розумієте, на якусь секундоньку, на якусь мить у мене промайнула думка, що я не тільки допоможу Саньці, а ще й покараю малого за те, що він не відніс апарат до хати, як йому було сказано. От лише промайнула! Звичайно, якщо батьки кинуться шукати апарат (це майже неймовірно), я не казатиму про те, що це — на совісті малого. Та, згадавши про ту навіть не думку, а… Ну, чому не думку? Я ж таки про це подумав! Подумав!!! Розумієте?!

А сам собі пишався, який я добрий і самовідданий, як я не пожалів фотоапарата для друга!

Я відсторонив малого рукою, хоч міг пройти й так, і рушив на поляну. Швидким кроком.

— Вов, зачекай! — зовсім копченим голосом погукав мій малий і побіг за мною.

Очі мені застилав густий туман, тож, коли Юрка мене майже наздогнав, я розвернувся й наосліп ударив його в живіт. Він здивовано зойкнув, склався навпіл і опустився на коліна. А я побіг геть. І тепер уже не туман, а просто сльози заважали мені бачити дорогу. Відбігши, я перейшов на крок, бо якось глибинно передчував, що можу зараз на рівному місці перечепитись і виорати пикою Садову вулицю.

З двору долинув голос Баєва, який мене гукав. Звісно, треба було зупинитись і щось йому відповісти, проте я не мав на те сил. Тільки поступово пришвидшував кроки. Слава богу, нікого іншого не зустрів.

Западали сутінки, і поляна лякала дикістю й незаселеністю. Хтозна, може, і тут, десь просто під ногами, сидить якесь одоробло, шкірить свої рідкі трикутні, мовби в акули, зуби й дико обурюється, що я вдерся в його володіння.

А може, і не обурюється. Можливо, його обурює тільки тоді, коли вдирається хтось чесний і порядний. А коли з’являється таке, як я, всі одоробла святкують поповнення…

За віщо я вдарив малого? Ну, звісно, це не вперше. Я йому часом даю чортів, бо інакше як із ним? Та й заслуговує він. Але цього разу — за що? За себе? Він же мене врятував, відвернув мамину увагу… А з фотоапаратом… Я ж сам винен! Я в усьому сам винен! І прощення мені нема й не буде. Сам винен — а вдарив його!!! Та ще й так підло — в живіт…

Ноги мимохіть понесли мене через піщані кучугури та колючі кущики до центру поляни. Поки було ще хоч трохи світло, я дивився під ноги, вишукуючи якийсь хмиз чи хоч би щось на розпалку. Як на гріх нічого не траплялося. Знайшов якісь дві гілочки, які невідь-як тут опинилися. З цього навіть невеличкого багаттячка не розкладеш. Ще було трохи видно, щоб не наступати на колючки. Для моїх босих ніг то було б гідне завершення дня. Щоб ви знали, на цих дохлих кущиках колючки тонкі, гострющі й завдовжки сантиметри зо три.

Перетнув я поляну і спустився на берег. Тут скрізь берег піщаний, але купатися сюди не ходить ніхто. Гадюки. До села вони не лізуть, а тут, в очеретах, трапляються досить часто. Отам, лівіше, пляж — навпроти Клубної, а другий — аж біля містка на нашій вулиці. Й усе. Тож людей тут не буває взагалі. «Ни машин, ни шагов. Только ветер да снег».

Я збирав гілля й уламки якихось дерев’яних ящиків, колись викинуті хвилями, а тепер пошерхлі та сухі, раз у раз подумки намагаючись знайти хоч якесь виправдання для того, що я сьогодні накоїв. І виправдання не було. Ви не уявляєте, як це боляче — знати, що ти негідник просто так, без будь-якої причини. Солдата на війні вбивали людей, але вони були солдата, вони рятували свою землю. Люди у фашистських казематах виказували часом своїх друзів і рідних, адже не витримували катувань… А я просто покидьок. Без будь-яких виправдань. Просто сам по собі. І правильно мама все мені казала!

Пісок під ногами шипів од моїх кроків, і я просто мріяв, аби то був не пісок — а шипіння гадюки. Я згріб, затамувавши подих, купу гілля, сподіваючись, що це вже сутінки не дають мені роздивитися, яка така зміюка причаїлася серед нього… Ні, жодної гадюки там не було. Вони вночі заповзають у свої нори, де тепло і затишно. Скільки я знаю, нічних змій у нас не водиться. Але ж усе одно…

Якщо бути зовсім чесним, то я при цьому шалено боявся. Якби мої пальці натрапили на щось пружне та м’яке, я б відсмикнув їх зі страхом і огидою. Я не хотів і не міг накласти не себе руки. Думки були, проте… Ні. Я знаєте, про що подумав? От піду втоплюся. Наприклад. І мій малий усе життя вважатиме, що то — через нього. От як йому жити? Теж утопитися?

Я набрав сякого-такого хмизу: найбільше — комишу, але трапилось і кілька дерев’яних уламків, відполірованих водою, а потім висохлих на сонці. Комиш легко зайнявся, та втримати невеликий вогонь я не зміг. Він спалахнув дуже яскраво, полум’я було високе, сипонуло іскрами. Ще й вітру ні грамульки. Просто в небо іскрило. А там іскри перетворювалися на величезні зірки і на тьмяне світло Чумацького Шляху, що вів од нас кудись на Київ, а може, й до самої Москви. Я був далеко від своєї вулиці та й узагалі не боявся, що мене помітять. Мені було байдуже. Хоч би як батьки покарали, то все одно буде мало.

Юрка підійшов майже нечутно, трохи постояв наді мною, а тоді сів поруч. Він сидів і мовчав. І я мовчав. Дивився на зірки — величезні, як людські проблеми: ні тепла від них, ані світла. За кілька хвилин він підвівся й пішов геть. Я мусив його затримати, але не зробив цього. Сам не знаю, чому. Тобто знаю, звичайно, та не можу цього пояснити…

Він повернувся невдовзі, приніс іще хмизу, висипав поруч із тепер уже зовсім невеликим вогнем і почав потрохи підкладати до багаття.

— Чуєш, малий… — хрипко промовив я. — Чуєш?..

Він мовчав.

— Ти пробач мені, — сказав я й відкашлявся, бо вийшло якось геть погано. — Добре?

Він мовчав.

— Я і сам не знаю, що на мене найшло…

То була чиста брехня. І я виправився:

— Тобто знаю, звичайно… Ти пробач, я така паскуда!..

— А де фотоапарат? — запитав він.

І я зрозумів, що він мені пробачив. Ще тоді, коли прийшов до мене на поляну.

Я не міг йому розповісти про Саньку. Але тепер уже й не розповісти не міг. Бувають такі моменти, коли не можна не розповісти. От як батько мені про ті яйця — в морі сьогодні. Він здивувався, звичайно, і знав, що не варто цього робити… Проте не зміг не відповісти. Отак і я не зміг. І я все йому виклав: про Санькиних батьків, про те, що він завтра їде до Казахстану… Тільки про бандерівців не сказав. Нащо воно йому? І так зірок у небі вистачить. Просто сказав, що Санькині батьки — бандити. Зрештою, це ж правда!

— Бандити різні бувають… — задумливо сказав малий. — Он «Велікалєпная сємьорка», наприклад. Вони ж також бандити по-своєму. Чи там мушкетери… То що ж, у них за це дітей забирати?

Комарі заїдали, та нам навіть чухмаритися було ліньки. Я тільки водив рукою малому по спині, зганяючи клятих кровососів. Зрозуміло, що це не вирішення. Тільки відігнав, вони тут же повернулися.

Потім ми загасили вогонь і пішли додому.

— Що скажемо? — спитав він, коли ми вийшли на Поштову.

— Я сам скажу. Ти мовчи.

Проте нічого говорити не довелося. Ну, принаймні такого, яке ми собі планували.

Заходячи до хати, я готувався до бою. Та мама не зустріла нас криком, як слід було чекати. Вона сиділа з батьком за обіднім столом, дивлячись у вікно до Ревміра. Ясна річ, тут горіло світло, вікно було темне, тож нічого вона там бачити не могла. Це Ревмір міг її бачити, якщо, звичайно, дивився. Батько теж був набурмосений. А на столі між ними лежав мій фотоапарат «Смена-2».

У такій ситуації мовчки піти до себе в кімнату — це було як утекти. Тобто тоді вже ніякого бою. Суцільна кара. Я зайшов до кухні й сів на вільний стілець. Був іще один — аж за столом. Але, щоб до нього дістатися, треба було обійти стіл і пройти поруч із батьком чи з мамою. Малий у мене сміливий, але обережний. Він підійшов до мене і став поруч, притулившись своїм плечем до мого.

Я трохи розвернув до нього ноги, й він мовчки сів мені на коліна. Тепер він міг утекти будь-якої миті, а я вже був приречений. Навіть мама мене могла дістати без труда й без особливо різких рухів.

Я вирішив іти в наступ.

— Санька приходив?

— Ні, мама його, — після паузи відповів батько.

— Вони його тепер не відпустять?

— Ну, як його не відпустиш? — зітхнув батько. — Не на ланцюг же, як Тобіка!.. Ще якби не твій апарат, може, і спробували б відмовити чи переконати… А так…

— А до чого тут фотоапарат?

— Ти ще питаєш! — вибухнула нарешті мама. — Хто тобі дав право без дозволу батьків…

— Я тобі що сказав! — урвав її батько неголосно, але так страшно, що вона моментально замовкла.

— Якби в мене були гроші, я б дав йому грошей, — тихо сказав я. — А що я мав робити — красти у вас?

Мама знову спробувала щось гримнути, проте вчасно себе опанувала.

— Ти зробив правильно, — сказав батько, і я відчув, що зараз заплачу, як дитина. — Ти зробив так, як зробив би дорослий мужчина. І я тобою пишаюся.

Мій малий повернув голову майже на сто вісімдесят градусів, потилицею до батька, а обличчям до мене. Зуби його вишкірились у щасливій усмішці. Та до мене вона не дійшла. Не той я мав настрій, аби відповідати на неї.

— Ну, шо ж ти таке кажеш! — вибухнула мама з новою силою. — Він же тепер сам буде вирішувати, що добре, а що погано! Він же тепер зовсім нас ні у грош не буде ставити! Він же дорослий!

Останні слова прозвучали так образливо, що я ледве стримався. Та й то не тому, що такий стриманий, а лише тому, що мав такого могутнього захисника, як батько.

— То Санька поїде в Казахстан? — знову спитав я.

Вони довго мовчали. Потім батько сказав:

— Я вважаю, що йому їхати не слід… Він не пам’ятає тих батьків. Вони його теж не впізнають… Але… Але він… Його не втримаєш. І не треба втримувати. Вони так вирішили. Дали йому грошей, завтра куплять квиток…

— Його били? — спитав я.

— Його вбити мало! — знову заговорила мама. — Скільки мати витримала! Скільки їй казали, що яблуко від яблуні… А він!.. Скільки вовка не годуй!..

— А якби це був твій син? — батько підвищив голос.

— Я проти советської власті не воювала! — вигукнула мама.

— І це правда. І це правда… — тихо обм’як батько.

І всі замовкли. Тільки малий знову повернув голову до мене і дивився в очі своїми нажаханими оченятами. Я взяв його рукою за плече, притягнув до себе і притиснув. І він розплакався. Та так відчайдушно, що я відчув, як із моїх очей теж покотилися сльози. І мама заплакала. А батько підвівся і вийшов із хати.

— Батьку! — крикнула йому навздогін мама.

Він уже у дверях озирнувся.

— Ну, скажи ж їм!

Отут я, знаєте, по-справжньому злякався. Якщо це все — не все, тобто не найстрашніше, то що ж вони нам іще приготували? Якої ще правди не розказали? Мені запаморочилось у голові. А мій малий перестав плакати й іще тісніше приліпився до мене.

Батько стояв у дверях і дивився на Тобіка. А може, й не на Тобіка, а просто в темряву. Тиша в хаті дзвеніла, ніби сотня комарів. Якби звідси, з хати, було видно зірки, то — я впевнений — вони б зараз зблідли від сяйва однієї — нової, нікому ще не відомої.

Батько плюнув у двір, повернувся і сказав:

— Це не тому, що ми вас хочемо покарати. Просто інакше ми не впораємось. У мене й у мами стільки роботи! Починаються жнива у колгоспах. Ми будемо на роботі пропадати день і ніч. А ви завтра їдете до баби. На Донбас. Поїзд — завтра ввечері.