Вбивство п’яної піонерки

Розділ 15

Мій малий висунув руку у вікно і помахав. І мотоцикліст помітив його й помахав рукою у відповідь. Він їхав розбитою дорогою, його двоколісний кінь підстрибував і підскакував, ніби плаский камінь на дзеркалі ріки. Він би заввиграшки обігнав наш потяг, але по такій дорозі це було небезпечно, тому наше змагання тривало досить довго. Мені набридло дивитись, і я пішов до провідниці, тьоті Люди, попросити нам із малим чаю.

Колись ми з батьками їхали в купейному вагоні — якраз одне купе на цілу сім’ю. Там було затишно, ніби в такій собі нашій маленькій квартирці. Та я люблю більше плацкартні вагони. Поки дійдеш до провідника, про все довідаєшся — що діється в інших купе. Ну, це не купе, як ви розумієте, а просто такі відділення, як ото щільники у вулику.

Ми везли родичам на Донбас чотирилітровий бідончик меду. Ще ми мали чемоданчик — один на двох. Мама веліла, щоб ми ніколи не залишали купе разом. Аби ніхто не вкрав у нас бідончика чи — не приведи, Господи! — чемодана. Особливо мама закликала мене берегти труси. У них вона зашила гроші для бабусі — на наше утримання.

— Попробуй вас прогодувати! — сказала вона, ніби аж із якимось докором.

Неначе ми страх які ненажери.

А насправді, коли вони з батьком на роботі, ми якось нормально собі харчуємося. Ну, не так, як у бабусі, звичайно, та нам усього вистачає. У крайньому разі можна бичків натягати і насмажити. Утім, я цього не люблю. Треба сидіти ловити їх, потім чистити, мити, а тоді ще і смажити, вивалявши у борошні. Я на такій роботі сам бичком почуваюся: весь білий від борошна — хоч на сковорідку кидай.

Тьотя Люда принесла нам чай у жовтих, майже золотих, підстаканниках. З одного боку — ручка, з другого — Спаська вежа Кремля. Ручка — холодна, чай — гарячий: дуже зручно. І на верхню полицю залазити дуже зручно, й відкривачка для пляшок під столом… У туалеті не дуже зручно і брудно, аж гидко, та вже що ж…

Я люблю подорожувати. І машиною, і літаком, звичайно (тільки літаком ми з моїм малим літали всього двічі: з батьком до Москви й назад), і пароплавом. Але найбільше все ж таки мені подобається їздити поїздом. Тут є ціла купа переваг. По-перше, в поїзді всі їдять варених курей, а що може бути смачніше? Нам теж мама поклала загорнуту в газету цілу варену курку. Ми з моїм малим з’їли її ще вчора ввечері. Якби була ще одна, ми б і ту подужали. Бо, по-друге, в поїзді в людини прокидається скажений апетит. Його майже неможливо вгамувати. По-третє, тут багато людей, і кожен може познайомитись і побалакати, з ким завгодно. Минулого року я навіть бачив у поїзді актора Троянова з театру імені Валерія Чкалова. Я з ним, щоправда, не розмовляв, але поздоровкався. А він мені відповів, неначе знайомому.

По-четверте, поїзд, на відміну від літака, наприклад, іде довго, тож ти можеш завчити напам’ять «дзинь-тиридзинь» його коліс на стиках рейок, надивитися на всіх пасажирів, із кимось подружитись, а головне — вповні насолодитися подорожжю, мандрівкою. У літаку особливо ні з ким не роззнайомишся: всі сидять на своїх місцях і встають із них, тільки коли йдуть надвір. Ну, тобто до туалету. Пароплавом — також довго, але надто довго. Колись ми пливли з нашого міста до Києва — з групою школярів і з двома вчительками — чотири дні. Уявляєте! Уже на пароплаві всі одне одному так остогидли, що в Києві тільки й шукали, куди б одне від одного чкурнути.

Недоліків у поїзда також багато, але от що я вам скажу. Найбільший із них — не той, що в туалеті брудно і страшенно незручно. А той, що люди, котрі складали розклад руху, зовсім не продумували, який той розклад для пасажирів. Бо він буває страшенно незручний.

От дивіться. Ми прибуваємо до міста Донецька (колишнє Сталіне) о 19:07. О 19:19 із того самого вокзалу відходить електричка до станції Роя. Нам треба на неї встигнути. Будь-що! Якщо не встигнемо — сидітимемо на вокзалі цілу добу, бо ця електричка якраз і ходить раз на добу. Мене завжди дивує: чому ніхто про це не подумав, складаючи розклад.

Адже нам треба з тієї колії, на яку приїдемо, добігти до вокзалу, взяти квитки на електричку і з ними добігти до тієї колії, з якої вона відходить. І все — за дванадцять хвилин! Від самого ранку, як прокинулись, і до прибуття поїзда на станцію «Донецьк» я не міг про це не думати. Бо лишатися на ніч на вокзалі — розвага дуже сумнівна. Можна, звичайно, піти з малим до кімнати матері й дитини… Але от скажіть мені: якщо ви вже дорослий підліток, ви захочете грати роль матері? Там усі книжки й іграшки — для зовсім малої малечі. Навіть моєму малому там уже буде нудно. А мами! Уявляєте? Практично на кожну дитину — одна мама! І вони всі збираються, обговорюють своїх дітей, своїх чоловіків, своїх родичів, до яких (чи від яких) їдуть… Отож. Цього варіанту я навіть не розглядав. Треба їхати сьогодні. Необхідно все встигнути!

Одне слово, я придумав такий план: ми виходимо з вагона перші, я залишаю на пероні мого малого з чемоданом і з бідончиком, а сам щодуху біжу до каси. Купую квитки, біжу назад, забираю чемодан і бідончик (і малого, звісно) — й ми біжимо на ту колію, де електричка.

Тому перед прибуттям ми добрі півгодини простояли в тамбурі, та все одно вийшли не перші, бо якийсь дядько з величезним мішком просто відтіснив нас і зайняв місце біля дверей. І що ти йому скажеш? Ззаду стояли інші люди — в черзі на вихід. Якби навіть я змусив того дядька відійти від дверей, там би така штурханина почалась!.. І весь натовп був би на його боці: бо людина ж не просто так, а з чарівним мішком, до якого можна запхати півсвіту. А може, він уже й запхав — і тепер їде продавати прибульцям із іншої планети? Я почав обмірковувати цю тему, аж раптом поїзд сіпнувся так, що вся черга мало не посипалася на підлогу, і став.

На щастя, чарівний дядько дуже швидко зіскочив, ми — за ним, я поставив чемодан і бідончик посеред перону і сказав:

— Сідай на чемодан, тримай рукою бідончик і ні з ким не розмовляй. Зрозумів?

— Ага, — відповів мій малий.

Навіть без речей швидко бігти переходом, яким суне цілий поїзд прибульців (хай і не з іншої планети), — це непросте діло. Але я протискувався вужем, припускав якнайшвидше, коли випадала така можливість… Словом, коли вбіг до вокзалу, було 19:10. Лишалося дев’ять хвилин, і це мене надихнуло. Встигну.

Проте біля кас з’ясувалося, що радів я рано. Працювали дві каси, і перед обома стояли довжелезні черги, які у хвості мирно гомоніли, а попереду страшенно сварилися, бо хтось намагався продертися без черги. Я простояв у хвості, доки стрілка на годиннику показала на 19:12, і зрозумів, що нізащо не встигну.

Тоді я подумав про Юрку, який там мужньо на мене чекає, вірячи, що я все зроблю вчасно і що ми вже сьогодні ночуватимемо у родичів… І мені мимоволі сльози покотилися з очей.

— Що трапилося, дєточко? — схопила мене за руку якась тітка. — Гаманець украли?

Вона мала широке обличчя і таке саме тіло. Вона видавалася доброю, наче кухарка в «Королівстві кривих дзеркал», і я їй відповів:

— Ні. У нас із братом електричка до станції Роя через вісім хвилин. І я не встигну взяти квитка.

— А наступна коли?

— Завтра.

— Ой, горе! — розпачливо вигукнула тітонька. — А братові скільки?

— Вісім років, — кажу.

А сам почуваю, що зараз узагалі розревуся, як дитина.

— А батьки ваші де? — злякано спитала вона.

— Дома. Вони нас до бабусі на Донбас відправили.

— А Господи! Самих?!

— Так, вони на роботі. Не могли їхати.

І тут у голосі в тітоньки щось змінилося. Він став подібний на сирену, яка в нас на річці означає, що за кілька хвилин буде розводка моста:

— Ану пропустіть ребйонка! — розляглося по вокзалу. — У нього через дві минути електричка на Роя!!!

— Так чого ж він мовчить! Іди, синку, бігом до каси, — так само голосно, що почули й у сусідньому залі, погодився якийсь дядько з портфелем.

Люди перелякано розступились, і за мить я вже був перед заповітним віконцем. А ще через хвилину вже радісно всім крикнув:

— Спасибі! — й помчав на перон.

А за спиною почув початок нової розмови, в якій брала участь уся черга, а добра тітонька вела перед: розповідала, які тепер батьки пішли. Самих дітей послали до баби аж на Донбас!

— З пересадкою! — зробила вона надривний наголос! — З пересадкою!

— А скудова послали? — вигукнула якась тітонька з таким само пронизливим голосом.

Але відповіді я вже не чув.

Коли добіг до малого, лишалося тільки дві хвилини до відправлення електрички. Ще підбігаючи, я почав скажено хвилюватися. Малого оточував щільний натовп дорослих людей. «Чи не медом він там торгує?» — подумав я.

Ні. Мовби на зло мені, малий розповідав людям про подвиг двох дітей, співмірний з подвигом Віті Хоменка та Щури Кобера. Ви ж знаєте, як під час війни ті двоє друзів із сопілкою, в якій було заховано донесення від партизанів, перетнули окупованими територіями пів-України й перейшли через лінію фронту, — доставили донесення. А потім іще й принесли в тій самій сопілці накази командування для підпільників. А згодом фашисти Шуру та Вітю викрили і стратили. Як на мене, подвиг був не в тому, що вони принесли сопілку до наших через лінію фронту, а в тому, що погодилися повернутися додому — знову пройти той страшний шлях… Як тут не згадати повість Збанацького, де «дав їм трохи листівок і багато порад»!

Я висмикнув малого з натовпу, підхопив бідончик та чемоданчик, і ми щодуху побігли на дев’яту колію. Коли добігли до електрички, вона вже починала рухатися. Ми заскочили на ходу, що малому моєму особливо сподобалось. Уявляю, як він розповідатиме про цей геройський вчинок, аналогічний із тим, як Фанфан-Тюльпан з коня перескакував у карету на шаленій швидкості…

В електричці через кілька хвилин нам навіть знайшли місце — в середині вагону між двох бабусь. Ще за п’ять хвилин малий розповідав їм про нашу сповнену небезпечних пригод подорож. Я заплющив очі, вдавши ніби сплю, й так довідався чимало цікавого: і про п’яного дядька із синцем під оком, який хотів украсти наш бідон, бо думав, що там самогонка, а Вовка (тобто я) сміливо сказав йому, що зараз покличе залізничну міліцію (і звідки він знає про її існування?), дядько злякався й утік. А потім як у нього на пероні хотіли вкрасти чемоданчик, бо Вовка (тобто я) сказав, аби я (тобто Юрка) сидів на чемоданчику, а на ньому сидіти дуже незручно, навіть боляче, тому він підвівся, а тут…

Коли він підійшов до останньої пригоди, а саме до заскакування в електричку на шаленій швидкості, спав уже не тільки я. Лишень одна бабуся — та, що сиділа найближче до нього, — уважно слухала і заохочувала нескладними запитаннями.

На автобусній зупинці біля станції Роя нам довелось аж сорок хвилин чекати на автобус до Курахового. Я собі всі ноги відстояв, а мій малий цілий той час просидів на чемоданчику, на якому так незручно і навіть боляче сидіти.

Поки ми їхали автобусом, сутінки загусли, й у Кураховому нам довелося блукати майже поночі. Будинки виглядали інакше, вулиці змінилися за той рік, що ми тут не були. Тобто вулицю ми начебто знайшли. На ній стояли три однаковісінькі триповерхові будинки. Я пам’ятав, що наша тітка живе в одному з них, але в якому саме — згадати не міг. Довелося по черзі обійти всі під’їзди, подзвонити в усі квартири. Аж у п’ятому парадному на другому поверсі ми знайшли родичів.

До бабусі в село ми пішли вже зранку. Туди йти через плотину, а потім ще сім кілометрів. Ми пішли великою компанією, було весело й цікаво. Наші скарби несли по черзі. Так почався новий етап наших канікул.

Дорога та пов’язані з нею переживання, всі наші пригоди — ті, які вигадав мій малий, і справжні — все це ніби перегорнуло сторінку життя. Звичайно, я пам’ятав про Свєтку і про курокрадство, про Ревміра і про Агента, проте все воно віддалилося, втратило вагомість. Недорозкритий злочин, непокарані Агентові витівки, навіть поїздка до Казахстану мого друга Саньки — все пересунулось у тінь, як сюжет недочитаної книжки. Воно завмерло там, де я перегорнув сторінку. А книжка лишилась удома. Коли повернуся, дочитаю. Що там може трапитися без мене?

У Берестках було добре. У нас там дуже багато двоюрідних братів і сестер. Якісь — більш старші — приходили до баби та до діда тільки на вихідні. Інші були з нами майже постійно. Коли всі йшли додому, бо батьки, наприклад, повинні були купити їм підручники, зошити й одяг до нового навчального року, компанія все одно залишалася. Я не про мого малого, звичайно, хоча він був при мені завжди. Не відпускав ані на мить, ніби жити зі мною в розлуці він не міг. Насправді, звісно, міг — просто вважав, що зі мною цікавіше. А чи було мені цікавіше з ним — це його не цікавило.

І навіть коли до Гуків приїхала онука Надя, яку я востаннє бачив, коли вона була ще зовсім дитиною… Власне, я тоді й сам був зовсім дитиною — ми з нею ровесники. За роки, так би мовити, розлуки (хоча ми її такою не вважали, бо не дуже скучали одне за одним) вона виросла, стала майже на півголови вищою за мене. Вона мала бездоганно овальне обличчя, сині-сині очі й темно-каштанове волосся — довге та густе. Воно ніколи не облягало голову, а росло непокірливо перпендикулярно до її поверхні, тож навіть коли Надя робила собі зачіску «кінський хвіст», волосся все одно зберігало напрямок росту. Ставало дибки на голові й чинило опір блакитній стрічечці, якою Надя його перев’язувала на потилиці… Одного разу я відважився погладити її по голові — то волосся пружинило під рукою, ніби молода густа трава на футбольному полі.

Тож навіть коли вона приїхала і я намагався побути з нею вдвох: посидіти на лавочці біля її воріт чи полежати поруч на траві, на березі річки Вовчої, побалакати про школу, про книжки, — малий не давав мені такої можливості. Навіть більше, я мав таке враження, ніби це я йому заважаю. Ніби їхні стосунки з Надею — очевидна річ. А мої з нею — це все непевно, поверхово та безперспективно.

Заради справедливості мушу тут згадати, що в цьому була певна правда. Дівчата мого віку і старшого його любили — не відомо, за що. Може, це в них промовляв материнський інстинкт? Принаймні Наді, як мені здавалося, його присутність ніколи не заважала.

Але то все зовсім інша історія, а я не хочу відволікати вашої уваги від розвитку тієї, яку я почав розповідати від перших сторінок цієї книжки. Може, колись я вам і про Надю розповім, але не тепер. Бо ви ще, не дай, боже, забудете, що було в нашій Варварці, з чого все почалось і як розгорталося. Бо тоді вам буде важко зрозуміти, чим і чому воно все закінчилося. Ну, «закінчилося» — це я надто сильно сказав. Утім, для кого як…