Вбивство п’яної піонерки

Розділ 3

Батько дуже не любить, коли двері в якусь із кімнат зачинено.

— Ми одна сім’я, — каже він піднесеним тоном, ніби читає «Стихи о советском паспорте», — нам нічого приховувати одне від одного й перетворювати наш великий будинок на кілька тісних кліточок.

Коли до нього вночі приїздять гості, то, звісно, ціла сім’я прокидається.

Ну, а цієї ночі — й поготів: ніхто і заснути ще не встиг. Тільки світло згасили. Малий почав тихо канючити, щоб я йому спинку почухав. Уже і спати хотілося, тому я пошепки йому сказав:

— П’ять хвилин — і спати!

— Шість, — відповів він, — перевертаючись на інший бік.

— Чотири, — сказав я.

— Ну, добре, п’ять.

— Ще одне слово — і буде три. Або взагалі не буде.

Десь так воно й вийшло. Я і хвилини не почухав його, як ми обоє здригнулися, почувши, як хтось торгає вхідні двері. Нічого собі! Невже злодії?

Почув і батько. Він босий і в самих трусах підійшов до дверей і голосно спитав:

— Хто?

— Одкрий, Васю! — почули ми з двору голос Ревміра.

Як і слід було чекати, калітка перед тим не клацала, Тобік не гавкав. І Ревмір, ясна річ, не стукав — просто хотів зайти. Якби батько не зачинив дверей на ніч (а він цього раніше не робив; оце тільки в останні вечори), то так би Ревмір і зайшов.

— Є разгавор.

— Ревміре, ми спати вже лягли. Може, завтра поговоримо?

— Васю, нада січас! Серйозне дєло.

— Що случилося? — зовсім іншим голосом запитав батько.

— Та… Открий, щоб я на всю вулицю не кричав. Бо це таке…

Батько не менш як півхвилини мовчав, потім відчинив двері. Провів Ревміра до кухні й засвітив лампочку.

— Дітей треба погукати, — сказав Ревмір так, що ніби і сперечатися було годі.

Та батько наш не такий: його не візьмеш на понт.

— Кажи вже, Ревміре, — і так усіх побудив, то ще й дітей тобі піднімати…

— Та вони ж не сплять, — єхидно каже міліціонер. — Тільки що ходили на кухні — я бачив.

— То це ти спеціально зазирав у вікно, щоб діждатися, коли ми вже спати ляжемо?

— Нічого я не дожидався. Були діла. Давай, Васю, піднімай малих. Це їх касаєця.

— Що «їх касаєця»? Не тягни кота за хвіст, Ревміре. Кажи вже, що таке вибухнуло, що треба людей серед ночі будити?

— Та от… — здався Ревмір. — В отдєленіє прийшло заявлєніє на твоїх хлопців.

— Що?!

І мама вже бігла зі спальні з криком:

— Вовка! Юрка!

Я ледве чутно шепнув малому на вухо:

— Ми нічого не знаємо, нічого не бачили.

— Мугу, — по-котячому промурчав він.

— Підемо тільки тоді, коли батько покличе, — шепнув я.

— Мугу…

— Так, ти почекай і не втручайся, — почули ми батьків голос.

— Як «не втручайся»? Як «не втручайся»? Я мати! Я повинна знати, що вони накоїли!

— Вони нічого не накоїли. Ми ще не знаємо, чого Ревмір прийшов. Сядь отут і сиди!

— Та ні, к сожалєнію, накоїли, — сказав Ревмір. — Ото ж і треба їх допитати.

— Так, Ревміре, ти от що. Ти хочеш їх допитати? То виклич до міліції. Їх і мене. Зрозумів? Вони неповнолітні. Це тобі відомо?

— Вась, ну, я ж не той, щоб оце так узять і потягти дітей у міліцію! Я ж чого зайшов… — почав Ревмір.

— Чого ти зайшов?

— Ну, щоби по-сусідськи побалакать і все вирішить.

— А по-сусідськи балакай зі мною. Ти ще мені нічого не сказав: ні хто написав заяву, ні що в ній, ні до чого тут мої діти. А вже лякаєш. Це так повинен розмовляти участковий? Чи ти устав читав давно?

— Вась. Ти на власть не кричи! Ти не забувай, з ким разговарюєш! — Ревмір попер танком, як було зрозуміло з голосу.

— Ти не власть, Ревміре! Ти дільничний міліціонер. Чи, може, ти вже став начальником відділення?

— Я при сполнєнії служебних…

— Якщо ти при сполнєнії, то де документи? Де заява, з якою ти мене зобов’язаний ознайомити? Я повторюю: або ти будеш балакати по-людськи, або я зараз подзвоню Степану Пилиповичу і розкажу йому, як ти вдираєшся серед ночі в хату, не постукавши у двері, й називаєш себе властю. Як там у нього домашній? 34–42?

Запала мовчанка. Трубки з телефона батько не знімав. Напевно, він чекав, що скаже Ревмір.

— Як це я не постукав? — почав той уїдливо. — А хто ж тоді постукав? Чого ти двері відкрив, якщо ніхто не постукав?

— Ага! Ти, значить, хочеш таким шляхом. Добре. У мене в хаті троє свідків, які чули, як ти намагався відчинити двері без дозволу господарів. А коли не вийшло, почав стукати. Що далі? «Властю» ти себе не називав?

І тут батько зняв телефонну трубку і почав крутити диск.

— Ну, шо ти, Вась, лізеш у бутилку! — геть злякався Ревмір. — Ну, ми ж сусіди! Нам же тут жити й жити! Уявляєш, як жити, коли із сусідами пересорився?

Батько мовчав. Він набрав тільки три цифри і, я думаю, палець у диску так і тримав. Інакше я почув би. І Ревмір не витримав і заговорив:

— Ну, написав Хрущ на твоїх дітей, що вони в нього похітілі ключі від хати. Ну, должен я розібратися? Чи як?

— Хто такий Хрущ? — спитав батько.

— Ну, Агент! Що, ти не знаєш, що його фамілія — Хрущ?

— Тю, — сказав, ніби плюнув, батько. — Ніколи не знав, як його прізвище. То що там мої діти в нього похерілі?

— Похітілі! Ключі від квартири.

Кілька секунд була цілковита тиша, а потім батько розреготався. А тоді й мама підтримала — правда, невпевнено, стримано.

— Ох, Ревміре! Ну, ти й розвеселив мене. І що ж він пише: як саме, де, при яких обставинах?

— Цього я не можу тобі, Васю, сказати.

І раптом батьків голос загримів так, що посуд у буфеті в залі взявся дрібними дрижаками:

— А я тобі можу сказати, Ревміре. Вони його зловили на вулиці, натовкли йому пику, вичистили кишені, в тому числі й ключі від усіх його квартир. Ти чого до мене прийшов? Ти хочеш, аби я зараз при тобі вибив бубни синам своїм за те, чого вони не робили? Щоб я повірив у цю казочку: «не можу тобі сказати»? Ти чого добиваєшся?

Якби я був на місці міліціонера, я б уже обісцявся. Від страху. Коли мій батько так говорить, мухи падають із небес на землю.

— Нє, про побили там нема ні слова, Васю! А про вкрадені ключі — є. От і всьо. Треба, щоб вони віддали ключі, і я закрию дєло.

У Ревміра теж є характер. Ну, принаймні голос його звучав так, ніби він хоче це довести.

Коли міліціонер пішов, батько вимкнув світло і повернувся до кухні. Він побачив, як сусід зайшов до себе додому, як засвітилось у нього вікно. І тоді я почув:

— Ідіть сюди, — це було до нас із малим.

Ми враз вийшли до кухні. Рука моя потяглася до вимикача, та батько сказав:

— Не вмикай. Він зараз стоїть біля вікна в темній кімнаті й дивиться сюди. Розказуйте.

Так, наче є одна якась історія. От розповів про курочку Рябу — і все гаразд. Усе зрозуміло. Але ж то казка. А казка має початок і кінець. Тобто зав’язку, експозицію, розвиток дії, кульмінацію і розв’язку.

А тут що? У житті так не буває. Тому казка й не життя. Що розказувати? З якого місця? А головне: якщо зараз розповісти батькам правду, з’ясується, що й Агент, і Ревмір казали (чи там писали) правду. Що ми з моїм малим украли ключі.

— А що розказувать? — раптом прорізався голосок мого малого. — Він до мене теж підходив, коли ви у волейбол грали.

— Хто підходив? — здивувався батько.

— Ну, хто? Агент.

— Чекай, ми сьогодні у волейбол не грали.

— Та я й кажу. Він підходив тоді, коли ви грали у волейбол. Я ж не кажу, що сьогодні!

Я аж розгубився. Стою і дивлюся на них. І мовчу, хоча розумію, що треба було б малого підтримати. А в чому? Мене ж не було, коли він підходив.

— Я теж бачив, як він підходив. Я від вас ішов, — кажу я, також для себе несподівано, — а він стоїть і про щось розпитує Юрка. Я поки дійшов, Агент уже зник.

— Як це зник? — питає батько.

О. Це вже добре. Тепер я зрозумів, як треба поводитися. Треба його заплутати. Пустити хибним шляхом.

— Ну, як люди зникають… Щойно стояв, тоді раз — і немає!

— Зараз ти в мене зникнеш! — сердито промовив батько і повернувся знову до малого. — Що він хотів?

— Нічого.

— Юрку, ти зараз теж получиш! Що хотів Агент? Чого він до тебе підходив?

Малий покліпав своїми довгими повіками, ніби не знав, із якого боку підступитися. Ніби його дивує батькова недотумкуватість.

— Ну, от дивися. Я граю в футбол…

— З ким?

— Ні з ким. З воротами. Ви у волейбол не берете ж мене грати! — це прозвучало так ображено, що я просто замилувався. — Я собі граю. Коли чую: «Юра!». Повертаюсь — Агент. Я йому чемно так кажу: «Добрий вечір!». А він мені каже: «Ага». Він, між іншим, такий самий невихований, як і Ревмір. Правда?

Батько не купився на запитання.

— Далі, — каже.

— А що далі? Він мене питає: «Ти, — каже, — нічого з братом не знаходив?». Я кажу: «Знаходив». Він каже: «Ну, так віддай». Уявляєш?

— Ти віддав? — питає батько, вже не на жарт роздратований.

— Що? — здивувався малий.

— Ох, і получиш ти зараз!

Мама весь той час мовчала. Слухала-слухала, потім підвелась і пішла в нашу кімнату. За мить повертається з моїми і з Юрковими штанами. І риється в кишенях.

— Мамо, чого ти риєшся в моїх штанах? — як різаний, зарепетував мій малий, хоча — повторюю — мама рилась у кишенях, а не у штанах.

Не вміє ще мій малий точно висловлюватися.

Він кинувся до неї, вихопив свої штанці й побіг до кімнати. Щось у нього там є таке, про що я не знав. Бо він не від мами ховає. І не від батька. Їх він не боїться. Чи майже не боїться. У мене навіть промайнула думка, що він бачив, куди я сховав ключі, витягнув їх і тримав у кишені штанів. Але навряд. Він не такий дурень. Не гірший за мене конспіратор.

Мама помчала за ним. Але ж хіба доженеш його? Він (усе це я чув і уявляв собі так, ніби бачу) стрибнув на ліжко, з нього — на друге (наші ліжка стояли серед кімнати, зсунуті докупи, щоб кожен відчував, що спить скраю). Мама заскочити на ліжко не могла, тому почала його оббігати, а тим часом малий — знову через ліжка — вискочив із кімнати й помчав до залу.

— Стій, негодяй! — кричала мама. — Стій, я кому сказала! Отак ти матір слухаєшся?

Ну, а в залі посередині стояв обідній стіл, і там уже мама ніяк малого спіймати не могла.

— Вовка, йди сюди! — гукнула мама мені. — Поможи його зловити!

Ага! Щас.

Батько сидів якийсь наче чужий і дивився на жар у піддувалі. Жаринки знехотя падали крізь решітку й жевріли там помаранчевим вогнем. А потім починали тьмяніти, поки до них приєднувалися наступні.

— Що він там ховає? — спитав батько.

— Не знаю, — відповів я.

Батько приречено кивнув.

— Я справді не знаю, — сказав я.

Батько знову кивнув. Він був зовсім не схожий на себе. Мені стало його шкода.

— Юрка! Я тебе вб’ю! — з непідробною погрозою в голосі кричала мама.

— Ти мене не зловиш! — із такою ж непідробною погрозою кричав Юрка.

— Па, — сказав я. — Агент підійшов до малого і спитав, чи ми з ним не знайшли чогось йогойного, Агентового.

— А ви знайшли? — батько пронизливо подивився мені в очі.

Але я витримав його погляд і відповів:

— Нічого ми не знаходили.

Я вам так скажу: ти нізащо не виживеш, якщо не навчишся брехати дорослим.

Серед ночі мій малий прокинувся з криком жаху. Йому знову наснилося. Під вікнами вив Тобік. Дивно, що від цього виття й мені якісь жахи не наснились. І батькам. Я намагався пошепки заспокоїти малого, та він кричав — не вгавав; прибігла мама в нічній сорочці, й він потягнувся до неї. Вона обняла його, взяла на руки. Він би їй цього зазвичай не дозволив, але після тих снів ладен був стати молодшим, аби тільки той страх не повторювався.

Сниться йому завжди майже одне й те саме. У вікно зазирає якась мала потвора й от-от виб’є скло, вломиться досередини, й тоді всім буде непереливки: і мамі, й батькові, й мені, а особливо — йому. Бо та огидна істота має на нього зуб.

Я багато разів уранці намагався домогтися від нього правди, за що саме та істота вважає його головним ворогом, але мій малий завжди відповідає, що не знає. Бреше. Це він маму і батька вміє дурити, а мене — не вдасться. Хто-хто, а я його наскрізь бачу.

Щось тут не так. Усі мої розпитування не дали результатів. Я вже знаю, як те одоробло виглядає: мале, зубате, з великими очима і дуже зле, вишкірене. Я знаю, звідки воно приходить: із якогось такого місця, що розташовано трохи лівіше від нашої калітки. А може, й десь за парканом, — цього він точно стверджувати не може. Я спитав, чи може воно через скло пускати іскри, небезпечні для людей. Він дуже здивувався і спитав, звідки я знаю. В одоробла справді є пістони, як у стартовому пістолеті нашого фізкультурника Валентина Валентиновича. Воно прикладає пістон до скла, б’є по пістону кігтиком — і до хати летять іскри. Від них треба ховатися.

Потім він довго не відставав од мене, звідки я знаю. Довелося йому розповісти, що мені таке теж снилося. Я хотів його заспокоїти: мовляв, бачиш, нічого зі мною не сталося, живий-здоровий. Але вийшло навпаки.

— Я так і знав, що це — не просто сон. Воно справді є. Йому потрібен я.

— Чому саме ти? — вкотре спробував з’ясувати я, та він знову не відповів.

— Малий, так нечесно, — сказав я. — Я ж тобі розповів свої сни? Розповів. А ти мені не хочеш сказати правди.

— Я сказав тобі вже, що не знаю! — загарчав він.

Ну, і знову збрехав. А в таких випадках про щось його далі розпитувати — це себе самого не поважати. Усе одно не скаже. Ні погрозами, ні хитрощами тут нічого не вдієш. Це — Зоя Космодем’янська у штанях.

Мама он учора скільки намагалася з’ясувати, що він сховав і де, та все марно.

— Я нічого ніде не ховав! — репетував він, хоч і дістав по задниці. — Сказано «нічого» — значить нічого!

— Чого ж ти тоді так злякався, коли я хотіла перевірити кармани?

— Нічого я не злякався. Просто не люблю, коли шарять у моїх карманах, понятно?

От і вся розмова. Але я, звісно, бачив, що і тут він бреше.

Мама йому вірила. Вона могла ще вдавати, ніби впевнена, що доможеться правди, та вже вірила йому і наполягала просто з педагогічних міркувань. Аби він не подумав, що її можна легко обдурити. А він і без того знає, що кого-кого, а маму обдурити — легше легкого. Особливо йому.

Він тільки не знає, чому це так. А я знаю. Пам’ятаю.

От і цього вечора мама, зрештою, заспокоїлася — повірила. А тепер, серед ночі, вже просила в нього вибачення, бо була впевнена, що це його нервова система не витримала вчорашніх безпідставних звинувачень. Ага! Нервова система.

Ні, я не заперечую, що вона в нього є. Він справді буває таким нервовим, просто шаленим. Мама нікому нічого про це не каже, бо думає, що я нічого не пам’ятаю. Ну, хай так і думає. Ви їй теж, будь ласка, не розповідайте при нагоді.

Коли моєму малому було тільки два місяці, він страшно захворів. Страшно. Лікарі, навіть тьотя Паня, яка могла вилікувати все на світі, сказали, що це «младєнчеське». Ми тоді жили ще у врем’янці, — нині там просто сарай, а тоді було все наше житло. Ми туди переїхали ще в 1956 році. Тоді ж батько почав будувати будинок, у якому ми тепер живемо.

Усе те почалося несподівано. Крик малого серед ночі розбудив усіх нас. Як тільки хтось заходив до кімнати, крик ставав просто нестерпним. Тільки мама могла до нього підійти. На її руках він заспокоювався, хоч і ненадовго. Незабаром знову заходився криком, і це тривало не один день. Він майже не спав. Младєнчеське. Що це таке, я й досі не знаю, проте слово запам’ятав. Майже нічого не їв — тобто мамину грудь випльовував і знову починав кричати.

Коли вже стало зрозуміло, що він не жилець, мама погодилася погукати бабу Ганю, батькову матір. Мама її не любила, — вже й не знаю, за що. Просто на дух не виносила, хоча баба Ганя не була вредна. Вона рідко говорила, завжди усміхалася, ніби як сором’язливо. Була малесенька на зріст — нижча за маму майже на голову. Я вже тепер її майже перегнав, хоч я і невисокий — третій ззаду на фізкультурі.

Мені тоді було п’ять із половиною років, але я все дуже добре пам’ятаю. Прийшла баба Ганя, звеліла батькові принести два свіжі яйця з курника, щоби викатати переляк. Потім пішла до малого, і той її мовчки підпустив до себе. Баба Ганя перев’язала йому ниточками — не нашими, а якимись своїми, грубими та сірими, — руки й коліна, нахилилась і почала щось шептати. Заходити будь-кому до кімнати вона заборонила, а з порога я не зміг розчути жодного слова. Тільки якесь бурмотіння, шипіння, клацання язиком. Щось зовсім не схоже на людську мову.

Вона не так і довго шепотіла, як раптом малий зовсім замовк. Мама стояла поруч зі мною, приклавши пальці до рота, і повними сліз очима дивилася на бабу Ганю. А та перехрестила малого і вийшла до нас.

— Хай поспить, — тихенько промовила. — Як прокинеться, даси йому цицьку. Тіко одну. Тіко спершу покатай по ній яєчко. Тоді, як знову прокинеться, даси другу. Тіко спершу викатай її яєчком. Потім викинь обидва. Ну, можна в убиральню. Але щоб ні кури, ні яка інша тварь не з’їла. Можна закопати на вулиці.

Запнула темну нечисту хустину на голові та на шиї й пішла геть. Батько подався її проводжати. А коли повернувся, мама сказала у спину, ніби й не йому, та щоби почув, звісно:

— Відьма.

Батько рвучко розвернувся до неї, й тут я по-справжньому злякався. Було ясно, що він зараз маму вб’є. Такий у нього був погляд. Я й досі ні в кого не бачив такої ненависті в очах, як у нього тоді.

І раптом мама заридала. До того вона трималася — з останніх сил. А їх у неї було не так і багато. Уже ж не першу ніч не спала.

Батько відвернувся й через плече тихо кинув:

— Візьми яйце, викатай грудь. Спробуй тільки цього не зробити!

Сказав він це так, що і мертвий би його послухався. Батько вміє так сказати. Що-що, а це я знаю.

А потім він ніби вперше помітив мене і сказав майже таким самим тоном:

— Якщо хоч одній живій душі розкажеш про це все, всім нам: не тільки бабі Гані, а й тобі, й мамі, й мені, й особливо Юркові — буде дуже погано. Зрозумів?

Звісно, я зрозумів. Що я — ідіот чи що? І досі нікому не розповідав. А вам оце розповідаю, бо баби Гані вже немає, а ви все одно не повірите, що це правда. Я вже дорослий і знаю, що люди ніколи в таке не вірять.

Напевно, після того я ліг спати, бо далі нічого не пам’ятаю: ні як мама викатувала грудь, ні як годувала малого, ні як він, зрештою, одужав.

А надалі його нервовість завжди була мамі зрозуміла: він переніс младєнчеське. Вона завжди над ним трусилась і все йому вибачала. Ну, а він, ясна річ, тим дуже вправно користувався. Це в нього вроджене. Немає такої слабини в мене чи у батьків, якою б він не вмів скористатися собі на користь.

Так до ранку він і спав із батьками. Я лишився сам і довго не міг заснути. Я все думав і аналізував. Застосовував дедукцію. Докупи вона в мене не складалася.

Ну, от. Наприклад, чому Ревмір не послав Агента з тією ідіотською заявою? Він що, Агента не знає? Чого він не спитав мене чи малого ввечері — ще коли батьки грали у волейбол? Ми ж були на вулиці, грали у футбол, коли він ішов із роботи.

Або. Чому Агент написав заяву в міліцію на нас? На Саньку не написав, який його мало не вбив, а на нас написав. Ну, тут просто. Якби він написав на Саньку, той би відразу сказав про перемет, міліція полізла б у річку і знайшла б його залишки. А на шиї в Саньки такі синяки, що там і міліціонером не треба бути. А якби добре оглянули місце за річковою каліткою Саньки… Ну, не могли б вони там нічого не знайти. Не міг він на Саньку заяву написати.

Виходить, він написав на нас, бо нас не боїться? Ну, виходить так.

Я був у такому стані, коли вже й очі заплющив, а все думав і майже не міг заснути. Ну, знаєте, так буває: ніби ще не спиш, але, може, вже і спиш. Тільки сам про це не здогадуєшся.

Я трохи подумав про те, що би таке зробити Агентові, щоби боявся. Усі плани крутилися навколо його сральні, та я просто уявляв, як зроблю те, що вже колись зробив Санька. Так не цікаво. До того ж усі подумають на Саньку.

А потім я все-таки заснув, бо далі був сон. Я пішов до курника забрати яйця. А там на гнізді сиділа квочка, а яйця були під нею, і я не міг їх забрати, бо квочка люто огризалась і шкірила свої рідкі жовті зуби. Враз у курнику стало темно, і я озирнувся на двері. У дверях стояв Агент із довгим білим волоссям. Точнісінько, як Свєтка. Він поманив мене пальцем, одначе я від переляку не міг зрушити з місця. І раптом квочка злетіла в повітря і помчала до нього, мов реактивний літак. Ну, ви розумієте, що в неї було замість двигуна… А я побачив, що у гнізді замість яєць лежить велика в’язанка ключів. От в’язанка велика, а ключів — лише три. І я не знаю, від чого вони. Я розумію, що знайти двері — це вирішити всі проблеми, та при цьому розумію, що я ж не Буратіно, та й не потрібен мені театр у підземеллі. Я й так у курнику. Простягнув руку і торкнувся ключів. Вони обпекли мене холодом, і я прокинувся.

Я прокинувся й сів у ліжку. Що, як удень, коли Агент буде на роботі, залізти до його квартири — ключі ж я маю! — і щось там зробити таке, що ще гірше, ніж Санька зробив із туалетом? Що саме зробити, я ніяк не міг вигадати, бо ніколи в його квартирі не був і не уявляв, що там можна зробити і з чим. І тут я збагнув, навіщо він подав заяву в міліцію. І мені просто подих перехопило від ненависті до цієї гниди. Ще не здогадалися? Це ви його просто погано знаєте. А я здогадався. Він вирішив, що я не віддаю ключі, щоби пограбувати його нору. Тобто він якраз і передбачив, що я полізу до нього в хату і щось там украду. І тоді міліція злочинця навіть не шукатиме, бо буде впевнена, що то я вкрав ключі!!!

Я ж тоді ніяк не виправдаюся!

А потім я ще страшніше зрозумів! Агент тепер може будь-якої миті піти в міліцію і написати, що в нього вкрали з квартири… та хоч і сто рублів! Чи навіть сто двадцять! І хто вкрав?..

Ні, сто двадцять — навряд. Зразу спитають, звідки в нього такі гроші — тисяча двісті старими! У мами зарплата — 80 карбованців новими. На місяць! Чи не спитають? Та хай він навіть двадцять напише (новими)! Це ж усе одно я!!! Це ж моїм батькам віддавати!

От попав! Це ж мене в колонію для неповнолітніх злочинців посадять! Там же всі такі, як Секеч і Бударний… Я ж там не виживу. Вони мене просто вб’ють. І дуже швидко.

Я не уявляю, що можна зробити. Віддати йому ключі? Смішно. Це значить — визнати, що я їх украв. А я їх не крав. Сказати батькові? Не можна в це діло дорослих уплутувати. З дорослими тільки зв’яжися — потім не розв’яжешся. Треба порадитись із Санькою…

І — теж не можна. Бо Санька зразу запропонує відчинити двері й подивитися, що в Агента в хаті. Ага. Він подивиться, а я тоді ту кашу доїдай.

Порадитися ні з ким. Ні з ким. Не з Юрком же! Він іще малий і нічого не тямить. Однак із батьками ввечері всю розмову повернув так… Ну, з батьками він уміє.

Так я й заснув, нічого не придумавши, і прокинувся з тяжким тягарем на душі. Надворі йшов дощ. Уставати не хотілося, але куди ж подінешся!

Батьки вже пішли на роботу, малий спав у їхньому ліжку, встромивши голову в мамину подушку. Мамина подушка й досі була його улюбленою. Вона пахла мамою. Я в дитинстві теж любив цей запах над усе. Не можу сказати, що нині не люблю, але ж не малий уже…

Тобік сидів у буді й носа надвір не потикав, хоча дощ був теплий і не надто й рясний. Я збігав до вбиральні, а потім зайшов до вугільного сараю — перевірити, чи на місці ключі. І от уявіть собі: їх у схованці не виявилося! Тепер зрозуміло, чому малий так злякався, коли мама полізла до кишень його штанів. Я повернувся до хати, сів на ліжко і почав думати. Він мав щонайбільше 15–20 секунд, аби сховати ключі в дитячій кімнаті, поки мама туди зайшла…

Я підставив стільця до шафи й заліз на нього. Ключів там не було, та було чимало іншого цікавого і забутого. Наприклад, електричний конструктор, який ще взимку подарували мені на день народження Чорноуси. Півроку то була моя улюблена розвага. Там були дроти, електродвигун, кнопки, схеми, паяльник із каніфоллю й оливом, трансформатор, коробочка з контактами для батарейки «Крона», гума для авіамоделей і ще багато корисних речей. Стоячи на стільці, я почав усе це перебирати, як бабуся в кіно перебирає старі листи. Ох, і часу минуло! Востаннє я з цим возився вже, певно, не менше, ніж два місяці тому. Ще там лежала коробка з моїм стареньким фотоапаратом «Смена-2». Даремно вона там лежить, подумав я. Фотик — саме те, що нам із малим сьогодні вкрай необхідне. Плівки, щоправда, нема, та вона, напевно, є в Раймазі. 35 копійок на неї я вже якось нашкребу. От закінчиться дощ — і поїду веліком по плівку. Це ж можна мати фотографії головних дійових осіб. Особливо Агента і його хати.

Там іще було кілька номерів журналу «Пионер», у яких лишалося чимало нечитаного, та тепер не до того. Потім якось почитаю, — журнал законний. Я з фотоапаратом зліз зі стільця й пішов умиватись. А коли повернувся до хати, малий уже прокинувся і здивовано роззирався: видно, не пам’ятав, що сталось уночі. Тоді згадав, сів у ліжку, глянув на мене і сказав:

— Знов одоробло приходило.

— Я знаю, — відповів я. — Зрозумів.

— Я що, кричав?

— Трохи було.

— Сильно?

— Як свиня, коли її колють, — піддів я його.

— Сам ти свиня, — необережно ляпнув він, але хутко схаменувся, підозрюючи, що батьків немає вдома, а отже, так жартувати небезпечно. — У Ревміра чути було?

— Не тільки у Ревміра, а й у Агента, й у Саньки, і навіть у Свєтки. Ти навіщо спер ключі?

— Які ключі? — ненатурально здивувався мій малий.

— Нагадати? — з натяком перепитав я.

Він збагнув, що від мене можна не критися, тож знову ліг і відповів:

— Хотів сходити подивитися, що в нього там у хаті робиться.

— Сходив?

— Ще ні.

— Це добре, — сказав я. — Боронь тебе боже туди ходити!

— Чого це?

Довелося йому пояснити все те, що я передумав уночі. Ну, не все, звичайно. Я йому про свої перспективи життя в колонії нічого не розповів — тільки про те, що я можу туди потрапити. Він слухав лежачи, а коли зайшла мова про колонію, рвучко сів у ліжку. Я розповідав йому таким собі відстороненим голосом. Нічний страх минув, тож я міг говорити про все найстрашніше майже байдужим тоном. Очі в нього й так іще великі, як у всіх дітей, але тепер вони були, як у сови, — на півобличчя. Він мовчки дослухав мене, не перериваючи, не ставлячи запитань. Мовчав і тоді, коли я закінчив.

— То де ключі, Юрку? — спитав я наостанок.

Він не відповів, не здатний іще відійти від тих жахів, яких я йому навернув зі самісінького ранку.

— Вов, — нарешті прорізався в нього голос. — А як ти їх зміг позбутися?

— Ніяк. Я їх сховав у надійне місце. А одна нишпорка знайшла і ледь не наробила шкоди.

— Ні, я не про… — без виразу сказав він. — Я про одоробла. Як ти їх прогнав? До мене тільки одне ходить — і то я не знаю, як його подолати…

Я зрозумів, що вся моя розповідь про ключі та колонію пройшла повз нього. Він іще жив у тому нічному кошмарі. Я по собі знав, що то — не просто сни. Сон — то таке: прокинувся й забув. А ця гидота тримає і тримає. Навіть не один день може тримати. І я не знав, що йому сказати. Снилися, снилися, потім перестали…

— Знаєш, це просто, — сказав я, щоби щось сказати, щоб він не боявся спати, зрештою. — Головне — ввечері покласти під подушку пістолет чи рушницю. Як прийде, починай відстрілюватися.

— З іграшкового ружжя?

— А воно з якого стріляє? Це ж просто пістони. Тільки вони виглядають страшно, до хати іскри летять… А для нього іграшкова рушниця — теж рушниця. От тільки під подушку вона не поміститься. А пістолет — поміститься. Тільки ти візьми той пластмасовий, з пружинкою.

— А чому не пробковий? — здивувався він.

Звідки я знав, чому не пробковий, тобто той, що пробками стріляє?

— Ну… це просто, — твердо сказав я. — Його довго заряджати. А на пружинці — і клацає, і заряджати не треба.

Він усміхнувся, радісно зіскочив із ліжка й кинувся до дитячої кімнати. Певно, по пістолет, аби вчасно приготувати. Коли вже вибіг, я подумав, що от він мене і знову надурив. Так-бо жалісно дивився, — я й повівся, забув про ключі…

За мить Юрко вернувся і простягнув мені ключі. Два ключі на залізному кільці. Біленькі такі. А ті, які я вчора сховав у вугільному сараї, були один біленький, один жовтенький — бронзовий такий.

Це за кого ж він мене має!

— Ти зовсім головою стукнувся, малий? — кажу. — Я тобі що, дурочка з перевулочка? Що це ти мені підсунув?

Мій малий мовчав. На його обличчі був непідробний подив. Нерозуміння на ньому було просто-таки написано. Я ще уважніше роздивився ключі. Ні. Це точно не вони! І кільце не таке: те було туге та щільне, а це — геть благеньке, просто сталевий дріт. Один ключ дуже схожий. А другий, вочевидь, від якогось іншого замка.

— Де ти це взяв? — запитав я.

— Знайшов, — відповів мій малий.

— Де?

— Біля курника, коли тебе півень збив із ніг.

То була безсоромна брехня. Мене півень збив із ніг! Стояв би він хоч на метр ближче, вже зрозумів би, як це — коли тебе збивають із ніг. Невже ж не бачив, що я послизнувся, впав, і тільки тоді на мене півень наскочив?! Я зрозумів, що мені макітриться в голові. Отже, зв’язок ключів дві? І виходить, що Агент їх не загубив, а підкинув? Бо уявити, що він загубив обидві зв’язки — це бути не просто дурнем, а круглим ідіотом. І навіть при цьому залишається одне нез’ясоване питання: куди поділися ключі з вугільного сараю?

Інни я не бачив уже кілька днів — з тієї самої ночі на поляні, коли батьки вечеряли у Станкевичів. Це — довго. Коли є заняття у школі, ми бачимося щодня, навіть у вихідні. А двічі на тиждень іще й ходимо в город — до музичної школи. Точніше, ходили ще цього року. Інна справді дуже добре грає на піаніно. У неї — слух. У мене — немає. Ну, тобто є, звичайно, він у всіх є. Тільки в мене не такий слух, щоб добре грати. Та й не цікавий мені цей баян. Давно не цікавий, але рішення я прийняв тільки наприкінці навчального року.

У травні я склав черговий екзамен і подався до батька на роботу. Вийшло дуже вдало: в кабінеті було повно людей.

— Ну, що? — спитав мене батько. — Як?

— Чотири, — відповів я. — Остання четвірка.

— А далі що, трійки будуть? — пожартував батько.

Він завжди з мене глузує, коли присутні сторонні люди. Необразливо, звичайно. Це така гра у нас. Я йому теж у таких випадках віддячую.

— Ні, — твердо сказав я. — Просто більше я туди не піду.

Батько спохмурнів, але навколо були люди, тож я знав, що скандалу не буде.

— Уже навчився?

Усі його співробітники засміялися.

— Я вже перевчився, — кажу. — У мене почався зворотний шлях. Граю щодень гірше. Треба вчасно зупинитись.

У кабінеті розлігся регіт, батько не витримав і теж розсміявся.

— Ну, гаразд, — каже. — Вдома побалакаємо. Гроші є?

— Нічого не заплатили за екзамен, — відповідаю.

Знов усі розсміялися, він дістав цілого карбованця і простягнув мені.

Тобто я все це вам розповідаю, щоб ви зрозуміли. Я два роки пхався до тієї музичної школи. Навесні навіть приємно. Ну, і з Інною ж. А взимку!..

Півтора року тому ми з нею якось ледве вижили. Ішли до музичної школи — падав дощ. Ми, звичайно, змокли, та не сильно. Просто пішли від мосту не пішки, а трамваєм поїхали. На зупинці дашок від дощу рятував, ну, а у трамваї взагалі сухо. Тільки підлога була мокра. Взуття у нас — як у всіх. У нових черевиках (як вони є) хто ж ходитиме щодня до школи? Навіть якщо до музичної! Шкарпетки стали мокрі, поки ми доїхали.

А коли вийшли зі школи, то не просто дощ припинився, а свистів сухий степовий вітер, який приніс мороз, дерева стали скляні, а тротуари — аж дзеркальні. От стоїш, навіть не намагаєшся йти, а ноги самі роз’їжджаються. Навіть гірше, ніж на незаточених ковзанах. Так слизько.

До трамвайної зупинки ми дійшли, ні разу не впавши.

— Добре, що ми не на гітарі чи, не дай, боже, на віолончелі граємо, — сказала Інна.

Справді — портфелі, ясна річ, заважали. Ми з Інною трималися за руки, а дві інші наші руки були зайняті портфелями. А якби ще інструмент тягнути із собою! Ні, баян і фортепіано щодо цього законні. І у школі багато баянів, і вдома є свій — нічого перти на собі не треба. А надто піаніно! Мені, щоправда, шкільний «Кремінне», на якому я грав на уроках, не подобався. Та мені й уроки не подобались. А особливо вчитель, котрий бив мене лінійкою по пальцях, бо в мене не виходило то легато, то стакато. То що ж тепер — свого вчителя з дому щоразу тягнути?

Поки стояли на зупинці, змерзли як собаки. І головне, що нікого, крім нас, нема. Тільки ми вдвох. І темно. І взагалі місто — як вимерло: жодної живої душі на вулицях, жодної машини — тільки ми, підлий вітер і колючий мороз. Місто у нас не таке, як Варварка.

Тут усі вулиці прямі, ніби навмисно сплановані для вітрів. Ну, якщо ви ніколи не були на півдні України, то уявити наших сухих вітрів ви не зможете, — я й описувати не буду. Хляскає по щоках, ніби кропивою, — потім потрібно казна-скільки часу, щоби зігрітись.

Аж раптом помітили, що, поки ми тут стоїмо, і зустрічного трамвая не було жодного. А тут же три марки ходять. Подивився я на рейки, а вони у прозорій неторканій кризі. Ясно. Трамвай же електрику бере з дроту над головою, а заземлення в нього — рейки. Якщо залізні колеса не торкаються залізних рейок, то і двигун не працюватиме.

— Треба йти пішки, — сказав я. — Трамваї не ходять.

— Давай ще почекаємо, — попросила вона. — Може, ж підуть?

— Може, й підуть, коли морози спадуть, а поки що ми маємо тільки два варіанти: або тут замерзати, або по дорозі. На ходу довше протримаємося.

Тоді ще не відкрили нового моста, хоча його вже і спорудили. Треба було йти аж до яхт-клубу, а там на зупинці чекати на автобус, який перевезе через міст до Варварки. І ми пішли. Ще як ішли по Свердлова, було нічого. Тобто ми потім зрозуміли, що то було нічого. А коли завернули й почали спускатися до річки, зразу збагнули, що то ми йшли ще затишною вулицею. А тут уже ми почали падати. Коли ні за що не тримаєшся і ноги не чіпляються за землю, встояти на ногах неможливо. А що ми тримались одне за одного, то єдина втіха, на яку спромагалися, — це та, що падали разом.

Після третього чи четвертого падіння ми відпустили одне одного і почали рухатися самостійно. А там же ще і спуск. Я спробував їхати, як на ковзанці. Заїхав у яму в асфальті й покотився по землі, випустивши портфель. А коли котитися перестав, на мене накотилась Інна. З’ясувалося, що це я винен. Бо, якби я не поїхав на ногах, вона б теж не поїхала. Ото ж.

Портфель занесло казна-куди. Поки я мандрував по нього на протилежний бік вулиці, зрозумів, що йти вулицею легше, ніж тротуаром: вона ширша. Погукав Інну, та вона стояла мов укопана, вчепившись у криву акацію, і тільки злегка крутила головою: мовляв, нізащо не зрушить із місця. Коли я нарешті підійшов до неї, то зрозумів, що вона плаче. Мої нерви вже також були на межі, і я теж заплакав.

Ми стояли обабіч акації й плакали на шаленому вітрюгані, що, розігнавшись на двокілометровій широчіні річки, вискочив на крутий лівий берег і влетів у будинки. До його сили й інерції додалося люте роздратування. І тепер він виміщав його на нас.

Нам тоді було тільки-тільки по одинадцять. Плакати одне перед одним було ще можна, та вже соромно. От і ховалися від поглядів за стовбуром кривого дерева. Хоча що там у тієї акації того стовбура!

Плакали ми через те, що нам треба було ще йти і йти до автобусної зупинки, на якій — ми знали — немає жодного навісу, немає там жодної стіни. Потім невідомо, скільки стояти там на вітрі й на морозі — чекати на автобус. Поки що жоден повз нас не проїхав. А коли переїдемо через міст і опинимось у своєму рідному селі, там треба буде пройти ще понад кілометр уздовж річки по нашій Лікарняній вулиці, де ніякий транспорт зроду-віку не ходив. А ми вже тепер замерзли, як сніговики, пальці на руках не слухалися, пальців на ногах, схоже, взагалі вже не було, а обличчя, відшмагане кропивою, горіло й пекло так, як ніколи не пече літнє сонце. Губи заніміли. Ноги над колінами задубіли, бо ніякі штани такого вітру не втримають. Ніколи. А навколо темінь і жодної живої душі…

Раптом я згадав:

— Іннонько, біля зупинки є магазин. Зайдемо погріємося, поки приїде автобус.

Довелося досить довго вмовляти її. Може, тому, що губи в мене не рухались і я відчував, що от-от відморожу собі язика. Нарешті вона ледь зрозуміло промовила:

— Автомат.

— Ти хочеш мене застрелити? — ні сіло ні впало спитав я.

— Телефон-автомат. Дві копійки.

Я зрозумів. Але що з того?

— Ну, добре, — сказав я. — Ми подзвонимо додому.

Вона інтенсивно закивала головою.

— І що це нам дасть? Машини у нас немає. Та й не доїде вона сюди — навіть якби була. І у вас немає. Чим нам допоможуть батьки? Підуть пішки назустріч?..

Я це казав, і мені страшенно захотілося, щоби то була правда. Я уявив, як батько швидко вдягається і виходить надвір. Іде, ослизаючись на кожному кроці, цілий кілометр. Падає. Підводиться. Знову бреде проти вітру. А ми в цей час що? Стоїмо, вчепившись у вередливу акацію?

Раптом я зрозумів, що все це не думаю, а розповідаю Інні. І вона відпустила дерево. Але тут трапилася нова халепа. Вона не змогла відірвати від стовбура рук. Рукавички примерзли до скляного футляра акації. Я обережно витяг Іннині руки з рукавичок, а тоді з розмаху тричі стукнув портфелем по тих нещасних рукавичках. По одній, потім по другій, знову по правій… І тоді вони легко відділилися разом із уламками льоду. Ті кришталики я відколупав. Опісля сховав рукавички за пазуху, відчувши на грудях смертельний холод. Інна так і стояла, розчепіривши білі, як сніг, пальці. За хвилину я витяг рукавички і натягнув їй на руки.

— Ходімо, обережно. Як гуси. Перевальцем. Як на ковзанах, — і ще якісь дурниці я їй верз, навіть не замислюючись, що з того виходило.

І ми дійшли до «Продуктів». І, як і слід було очікувати, магазин працював тільки до восьмої. Отже, тепер уже було значно пізніше. Ну, ясно, в музичній школі ми вчилися до сьомої, а потім ще ж скільки стояли на зупинці, а потім поки сюди дошкандибали… Я би її вже ніяк не змусив рухатися далі. Та й куди далі?

До стіни магазину криво, немов інвалід, притулилася телефонна будка. Я почав розстібати пальто, але пальці мене не слухалися. Закоцюбли. І від того, що я зняв рукавички, щомиті коцюбли ще безнадійніше. Нарешті найнижчий ґудзик якось розстебнувся, і я з неймовірним зусиллям запхав праву руку в кишеню піджака, де в мене завжди були дрібні гроші.

Вони там були, та вхопити пальцями бодай одну монетку ніяк не вдавалося. Я не здавався і незабаром зрозумів, що їх там дві. І згадав, що одна — десять копійок, а друга — якраз дві. Зрештою, облишивши спроби захопити пальцями обидві монети, я витяг ту, що далась у руку. Звісно, то були десять копійок. Ну, й чорт із ними!

Долаючи опір іржавих завіс, я відчинив двері телефонної будки і протиснувся всередину. Інна — за мною. Мабуть, вона сподівалася, що у будці нам буде тепліше, ніж надворі. Ну, а вже потім ми побачили, що телефонну трубку відірвано — сам лишень обплетений сталевим дротом кабель із різної довжини жилами теліпався мертвою гадюкою… І так він нас розлютив! Ми зрозуміли, що навіть півсекунди зайвих не зможемо перебувати в тій клятій будці!

А вийшовши, я враз збагнув, що ніякого автобуса не буде. Сюди не доїде жодна машина. Адже пішки пройти не можна, щоби десять разів не впасти! Будь-який автобус уже сто разів розбився би, якби спробував по цій ковзанці доїхати.

Про те, щоб іти нашим наплавним мостом, на якому гуляє вітер і який раз у раз заливають хвилі, і міст той розгойдується на валах, ніби висить над прірвою, навіть подумати — дурне діло. Ну, хіба що для того, щоб ураз урвати муки. Я подивився на міст, аби переконатися, що його справді не можна подолати, і побачив світло фар на протилежному боці. Хтось їхав сюди, в город, із Варварки.

Інна туди не дивилася. Вона взагалі, схоже, нічого не бачила. Так, ніби очі її вкрилися льодом від сліз, — як та акація, як дорога, як тротуари. Ці фари нічим нам не допоможуть, переконував я себе. Вони не повезуть нас додому. Хто один раз переїхав у таку погоду через міст, удруге не поїде… Та притлумити надії я не міг. Річка немов обурилася: що за зухвалий автомобіль! Вона надималася під мостом, піднімаючи його майже метрового діаметру колоди над собою: разом із машиною, разом із людьми, котрі в ній сиділи. І раптом стрімко опадала під мостом, і він падав разом із нею, занурюючись, за інерцією, під воду, аж колеса машини заливали хвилі. Колеса миттєво бралися кригою, та двигун працював, кришив ті незрілі панцирі, й маленький — малесенький порівняно з річкою — автомобіль повз і повз уперед, як сонечко повзе стеблиною, хоч як ту стеблину розхитує вітер.

Тепер на вулиці хоч і немає спеки, як учора, але й після дощу дуже приємна погода. Тепло. Трохи парко, та це теж добре. Навіть уявити собі, як воно нам було тоді, дуже важко.

І мої надії справдилися! Щойно машина виїхала на тверде, я її впізнав. То була жовта «Побєда» дяді Гриші, нашого сусіда через город. Видно, дядя Гриша вирішив навіть не пробувати піднятися по крутій вулиці й почав розвертатися просто біля мосту. Його водило так, що я аж злякався: от зараз його винесе на міст, і міст такого удару не витримає, відірветься й піде у вільне плавання бурхливими хвилями, несучи на собі жовту «Побєду», як символ своєї перемоги над людиною.

Батько вискочив із машини, коли вона й не думала зупинятися. Він, власне, вилетів із неї, впав на бік і кілька метрів так і проїхав на боці по ожеледі. Потім якось ледве підвівся й побіг до нас, так загрозливо ослизаючись, що в мене серце завмирало.

Інна теж його побачила. І якщо ви думаєте, що ото біля акації ми плакали, то помиляєтеся. То було так. По сльозинці вичавили. А отепер ми ревли — то вже ревли! Сльози заливали нам очі, й ми не бачили, як хвилі б’ють у дверцята машини, як безумно махають перед дядь-Гришиними очима двірники, змиваючи кригу та піну, — ми нічого не бачили. Але й нічого вже не боялися.

Я навіщо це вам розповів? Просто щоби ви не думали, ніби я в Інну закоханий чи вона — в мене. Ми просто друзі з дитячого садка. Бо якби я був у неї закоханий, то після такого нізащо би не кинув музичної школи. Я би ходив із нею й далі. Тому що не приведи лихо їй утрапити ще раз у таку халепу, як тоді. Та ще й самій! Але такого вже бути не може. Тепер у нас прекрасний міст завдовжки два кілометри. Ні йому, ні людям на ньому ніяка погода не страшна. Й автобуси тепер їздять у будь-яку погоду. Втім, може, тут я і загнув. Бог його знає, чи то справді так.

Міст — це точно. А про автобуси… Ну, просто я не мав нагоди пересвідчитись у цьому. Та воно ж і так ясно — правда?

Словом, залишивши малого самого вдома, я пішов до Інни. Через дорогу. Знаєте, просто подивитися, як вона там, довідатися, що всі ті дні поробляла… Ну, ви мене розумієте.