Вбивство п’яної піонерки

Розділ 19

Наш батько дуже добре водить машину. Весело, швидко і при тому страшенно обережно. З ним цікаво. Та нам він і кілометра не дав проїхати за кермом.

— Це — чужі землі, нас тут не знають. Будемо вже вдома їздити, — сказав.

Описувати нашу подорож я не буду. Та й нічого описувати. Просто їхали-їхали, купались у Дніпропетровську в Дніпрі й знову їхали. Щодо того купання, то я знову, як колись у Києві, був страшенно здивований. Мені все не йшло з голови оте «редкая птица долетит до середины Днепра». Видно, Гоголь ніколи не був у нас, на Півдні. Навіть у нас чайки заввиграшки перелітають через річку. Тож у них, у Дніпропетровську, навіть ми на веслах могли би по кілька разів туди-сюди ходити…

Приїхали ми додому аж увечері. Тільки поїли, аж тут батьків звуть до сусідів на складчину. Останні літні дні, у волейбол дорослі грали без нашого батька, ну, і без мами, ясно. Вона ж на нас чекала, їсти готувала…

Ми діждалися, поки вони зникнуть на Інниному подвір’ї, й подалися на поляну. Нашої відсутності ніби ніхто й не помітив. Тільки коли я почав розпитувати, чи приїхав Санька, Женька сказав, що вчора бачив його. І відразу спитав: «А куди він їздив?». От чесне слово: літо — це такий час, коли люди непомітні. Тут були, тут уже нема, а тут уже знову є.

Коли перші язики багаття лизнули небо, з’явився і Санька. Високе вогнище кидало криваві відблиски на його лице.

— О, Санька! — вигукнув Женька. — А куди це ти їздив, що я й не помітив?

— У піонерському таборі був, — швидко сказав я, поки Санька не встиг відповісти.

— А, — Женькину цікавість було цілком задоволено.

Надалі до цієї теми ніхто не повертався, бо дуже швидко з’ясувалося, що й нас із моїм малим тут довго не було. І що ми нічого не знаємо про варварські події. Усі почали наввипередки ділитися своїми знаннями, міркуваннями та версіями. А що ніхто доладу нічого не знав, то виходила якась плутана й химерна картина, в якій одна новина перекреслювала іншу, все це не трималося купи, все повставало проти здорового глузду.

— Її задушили піонерським галстуком!

— Ні! Вони хотіли її задушити, запхали їй галстук у рота.

— Правильно! А потім той галстук знайшли в неї у шлунку.

— Не у шлунку, а у стравоході.

— Вона п’яна була, тому і проковтнула галстук.

— Вони її спеціально напоїли! Вона раніше не пила!

— Вони її подушкою душили.

— Це все — Танькина мати винна.

— Її там не було! Вона на роботі була. І ні Танька, ні Галка не сказали в суді, що курей віддавали їй до ресторану.

— Ну, ти псіх! Та вона ж усе організувала!

— Та ніхто ж цього не підтвердив!

— Ну, то шо? А хто організував? Танька? Хіба ж таке пустоголове щось може організувати?

— Та убивство ж організувала! І запросила Свєтку й Галку, і напоїла.

— А кажуть, що вони й самі не хотіли її вбивати. Просто знали, що вона про все розбовкала слєдователю. А почали випитувати — а вона й каже, що як її ще спитають, то всьо рамно все розкаже…

— Ой, ну ти псіх! Ну, шо ти кажеш? Ну, ти там був? Ти там знаєш, шо вона сказала?

— Ага! Не був. А чого тоді її вбили? Ну, чого?

— Бо Танькина мати їм наказала.

— Ти сображай, що кажеш! Щоб рідна мати свою малолєтню дочку заставила вбити людину?

— Кажуть, вона навіть не знала про те, що вони збираються її вбити.

— Ти шо, псіх? «Кажуть»! Ти більше вір тому, що кажуть.

А може, вони і справді не збиралися її вбивати? Може, просто не вміли керувати багаттям? Бо якось воно все по-дурному: піонерським галстуком… У мене бігли мурашки по шкірі. І малого трусило.

— Ну, це ж вона все організувала. Сама — на роботу, а їм наказала… А вони, дури, й раді стараться!

— Мати там тоже шестьоркою була. Там усе організував следователь із города. Він пішов до Свєтки, кабуто розслідує діло, а та в усьому призналася. Тоді він сказав Танькиніи матері…

— Ніякого слєдователя не арештували!

— Бо ніхто з них його не знав — тільки Танькина мати, а вона не розкололася.

— Його ще Ревмір бачив, як він ходив до Свєтки!

— Ага! Ти ще Ревмірові вір! Може, він до Свєтки й не того ходив!

— А чого?

— А того!

— А Ревміра навіть із міліції вигнали! Думаєш, просто так?

— То ти хочеш сказати, що мати Танькина ні при чом?

— Як ні при чом, коли курей вона в ресторан свій забирала?

— Шо, случайно «Піскарь» закрили на цілий місяць? Там міліція таке накопала! З конфіскацією!

— Ну, ти псіх!

Одне слово, зрозуміти щось було важко. Та ми з моїм малим уже багато чого знали й раніше, тому якось розібрались. Утім, лишалося чимало і нез’ясованого. А з’ясовувати… От ніякого бажання! Принаймні можу сказати одне: таких страшних балачок на нашій поляні ще ніхто не чув. Це вам не «в чорному-чорному лісі стоїть чорний-пречорний придурок»!

Інна цілий той час мовчала, на мене ні разу не глянула, і її обличчя теж, як у всіх, спалахувало багряними плямами. Вона була схожа на відьму. А хто з нас був схожий на щось краще? Чому вона мовчала? І чому мовчав Санька? Жодного слова не зронив! І теж на мене не дивився.

Я б і сам на себе не дивився, навіть якби міг. То все була моя вина, мої ігри. Я міг її врятувати. Я міг її врятувати! Не в чужі ключі треба було гратись, а сказати про неї — хоч би й батькам. А що б вони вдіяли? Мама… Мама нічого б не робила, знала би, що батько все візьме на себе, сам усе зробить. Піде… Куди? У міліцію? Не пішов би він. До Ревміра?

І до Ревміра не пішов би. До матері Свєткиної? Ну, може. А може, й ні. Та і що б це дало? Хіба Свєткина мати нею керувала?

І що я зразу про батьків? Я теж уже не Юрка. А сам я знову виявився таким же, як і батько. І туди б не пішов, і тим би не сказав… Хіба до Свєтки. Чи до Іри. І попросив би її погукати Свєтку. І разом би побалакали… Та хто я для неї такий, аби зі мною балакати й у всьому зізнаватись!

І все ж таки ні Інна, ні Санька на мене не дивилися. Хотілося встати й піти до берега, впасти у воду і лежати в ній, доки з мене змиється все гімно. Та я знав, що воно не куряче й не собаче. І знав, що не змиється. Ніколи. І того разу на поляні я мав такий настрій (пам’ятаєте, коли я малого на Садовій у живіт ударив?), і цього разу. І раптом я для себе чітко зрозумів: я поляни не люблю…

Мій малий спочатку намагався ставити якісь запитання, та відповіді швидко так його налякали, що він сидів закляклий, притиснувшись до мого плеча, і мені передавалося його тремтіння. Я дуже хотів піти із Санькою по дрова, щоб розпитати, як він з’їздив, чи знайшов батьків, але знав, що малий без мене все одно не залишиться. Та і як би я із Санькою розмовляв? Якщо він на мене навіть не глянув! Коли людина не знає, що робити і що думати, вона тільки запитання собі й ставить. І все риторичні, на які відповідей немає.

По дорозі додому на темній вулиці мій малий стискав мою руку так, що вона, певно, побіліла. Інна весь час мовчала. Ні пари з уст!

На Інниному подвір’ї стояв п’яний гамір. Ми вирішили не йти до своєї темної хати, а пішли проводжати Інну.

— А ви й досі не спите? — вигукнула мама. — Та як же так? Ви ж із дороги!

Вона вискочила з-за столу і повела нас додому. Іншим разом це б нас, напевно, неабияк розлютило. А тут я був майже радий, що не треба йти до хати самим. Малий навіть відпустив мою руку, яку щосили стискав од того самого часу, як ми залишили поляну. По моїй руці побігли рясні кусючі мурашки.

— Голодні? — спитала мама, щойно ми переступили поріг свого дому.

Я й не збагнув, що відповісти, як мій малий вигукнув:

— Дуже!

Він просто боявся лягати в ліжко. Утім, я бачив, що його вже трохи попустило — не такий нажаханий, як надворі. Їв він через пень-колоду, бо насправді ми перед поляною наїлися, мов коні. Проте заспокоювався, повертався до життя. Хай і не аж так, щоб не погукати мене із собою надвір. Так мені здалося.

— Вов, — сказав він. — Ти не хочеш надвір?

Я засміявся й пішов до дверей. Він — за мною. На городі було тихо, кури спали за зачиненими дверима, а двері було підперто руків’ям старої іржавої сапи, світив місяць, небо тут і там перекреслювали метеорити. Зорепад. Серпень. Незабаром до школи. Ще одне літо проминуло. І цього разу не залишило по собі нічого доброго. Навпаки, багато страшного й огидного відбулося. Я подумав: якби зараз оголосили, що наші космонавти полетіли на Місяць, я, може, не так би й радів, як радів, коли полетів Гагарін. Усі тоді наче п’яні були: люди на вулиці повибігали, обіймалися, реготали без жодної причини; навіть мій малий, хоч і не дуже розумів, про що йдеться, аж падав од сміху на пісок і качався по вулиці, тримаючись за живіт і розвозячи по мармизі сльози брудною рукою.

— Ми — пєрвиє! Ви розумієте, що ми пєрвиє в мірє! Ще трішечки, ще одна спроба — і ми на Місяці! — кричав тоді мій батько, й ціла вулиця вибухнула криком «ура!», — а Ревмір, немовби напідпитку, кинувся до нього обніматись.

А тепер… Що нам той Місяць? Що нам той космос? Ми живемо тут, і в нас стільки бруду та страху! Ох, далеко ще нам до комунізму. Він повинен настати аж через шістнадцять років.

Це, звичайно, дуже багато. Дуже. Мені ще тільки тринадцять. Тобто це ще більше, ніж я вже прожив. Ясно, що за цей час ого-го скільки зміниться! Ми змінимося на краще, нові люди народяться — і вони будуть кращі за нас.

— Вов, ти тут? — озвався з надвору один такий, кращий.

— Тут, — я відповів якомога спокійнішим голосом.

Тоді він вийшов. Роззирнувся, а потім підійшов до мене.

— А можеш спочатку зі мною прогулятися до дверей, а тоді вже йти надвір?

Іншого разу я б йому за це знущання так дав по шиї!.. А тут навіть не усміхнувся. Пішов із ним до дверей, почекав, поки він зачинить їх за собою, а тоді повернувся на город.

Білі плями місячного світла під деревами не ворушилися. Завмерли, ніби казкові лабіринти без входу та виходу. Пролетіла ще одна падуча зірка, і я хотів загадати бажання, проте так і не зміг: нічого не спало на думку. Невже я не маю бажань? Ну, маю, звичайно. Та про них згадуєш тільки тоді, коли починаєш про щось мріяти. А коли вони потрібні, то десь ховаються. Ну, от справді? Що загадати? Щоб ніхто не вбивав людей? Можна було б, якби в убивствах був якийсь сенс. От позбавив людей цього сенсу — й убивства припинились. А так…

Чи щоб у Саньки з батьками… Ну, і що йому набажати? Щоб із цими батьками помирився? Чи щоб ті його забрали? Хіба я знаю, що для нього ліпше? Я навіть не знаю, чи знайшов він своїх справжніх батьків. Завтра вже розпитаю, коли втечу від малого.

Чи щоб якнайшвидше настав комунізм? Так як же він настане, коли люди вбивають інших людей через якихось курей, яких вони самі все одно не їдять. Через гроші, фактично. Ні, ліпше хай не поспішає, а вже як прийде, то хай буде справжній. Якби хто дізнався, як я оце легко змінюю переконання — аж страшно подумати! Але ж насправді не так уже й легко!

Чи побажати, щоб мій малий перестав боятись одороблів? От як ви собі хочете, а я справді вірю, що вони там — під Агентовою хатою — живуть. І як же мій малий перестане їх боятися? Я і сам їх боюся, хоч уже й не так сильно. Хіба що побажати, щоб вони повиздихали. Але такого я не побажаю. Знаєте, коли я малому розповідав про них казку, мені й самому чомусь їх стало жалко. Раніше, якби вони мені підвернулися наяву, вбив би, не роздумуючи… Воно виходить якось дивно: щоб мій малий не боявся, треба щоби хтось помер. Чи здох. Ні. І цього я загадувати не можу… Я ще постояв, але жодної зірки з неба не злетіло. Може, на краще. Що загадувати бажання, коли їх нема? А коли вони є, то їх треба самому… А як?

От я маю ключі, яких так і не віддав Ревмірові. Думаю, то він їх колись загубив — давно-давно, коли ми ще не поїхали на Донбас. І що, віддати їх йому? Ні, з Ревміром я зовсім не хочу мати ніяких справ. Як і з Агентом. Хай так і будуть — від замка на дверях, які хтозна-де і ведуть хтозна-куди…

Коли в мене нарешті сформувалося бажання, зірки перестали падати. Бажання було таке: я вже не хочу бути піонером. Через рік вступлю в комсомол. Отаке бажання. І не просто бажання. Це вже переконання. Можете мені не вірити — бо я ж уявляю, як це звучить: не хочу бути піонером! Але в цьому я переконаний. Тепер.

Коли повернувся до хати, малий сидів і розмовляв із мамою. Розповідав їй про родичів. Очі в нього вже були червоні — дуже хотів спати. Але тримався мужньо й навіть намагався згадувати про маминих і наших родичів щось таке, на що там, на Донбасі, не звернув уваги. Я теж із ними посидів, навіть згадав, що мій двоюрідний брат Толік вступив до інституту в Донецьку. Тепер поїде туди вчитися.

Мама не дуже з того зраділа, бо її брат, батько Толіка, — інвалід, пересувається тільки у візку. Тепер його жінці, тьоті Валі, набагато важче буде з ним — без старшого сина.

Так добре сидіти з мамою, розмовляти про людей, яких ми любимо! І ніхто нам не заважає, і мама не нюхає нашого волосся — щоби з’ясувати, чи не були ми на поляні…

Ми ще посиділи, а тоді мама відіслала нас спати.

Добре спати у своєму ліжку. Тут знаєш кожний вигин матраца, якщо холодно надворі (й у хаті), можна дотягтися руками до грубки й відчути її тепло. Я дотягнувся рукою — і відчув холод кахлів. Ну, влітку це теж приємно.

Мій малий заснув майже миттєво, навіть не намагався зі мною обговорити все, що ми сьогодні почули на поляні. Ну, то й добре. Завтра він уже не так гостро все переживатиме. Я згадав, як сказав сьогодні Вітька:

— Я б їх поклав на асфальт і пустив на них каток. Повільно-повільно.

Це про тих божевільних дівчат, котрі вбили Свєтку. Ну, не знаю. Не знаю. Вони, звичайно, заслуговують на страшну кару. Та це вже щось таке…

Коли я прокинувся, в хаті було тихо. Батьки — на роботі. Сьогодні ж понеділок. Я встав і пішов надвір. Світило сліпуче сонце, ніби намагалося перед осінню все перегріти, щоб якнайдовше лишалося тепло. Літали бджоли навколо трояндових кущів. Це добре, що батько колись насадив так багато троянд. Квітів уже у дворах небагато — айстри хіба що. А троянди цвітуть усе літо. Навіть на перше вересня нам є що понести до школи. От і бджолам із ними добре.

Кури квохтали біля металевої сітки, вимагаючи трави. Я подивився на город. Рвати було що. І нас не було ціле літо, та й батько ж їздив у відрядження. Наросло. Тож, поки не встав малий, я вирішив зробити бодай одну добру справу. Знав, що на столі в кухні на мене чекає список нарядів, тож усе одно доведеться. Коли засипав їм великий оберемок, мій малий із хати ще не виходив. Ну, хай спить.

Поки я рвав траву, геть спітнів — сонце палило, як у липні. Пішов до річки скупатися. Калітку відчинив зовсім тихенько, щоб Юрка не збудити. Щоправда, коли я виходив, Тобік улаштував таке скавуління і такий брязкіт ланцюгом, що я не витримав. Повернувся до нього, відв’язав ланцюг і повів собаку на берег. Ну, спочатку він мене повів: то до Чорнозубів під вікна, до їхнього бузку, то просто через дорогу до комунального. Усе обнюхав, відмітився і потяг мене у протилежному напрямку: до криниці, до поляни. На це я погодитися не міг, але, поки тягнув його, ледве втримуючи в руках брудний ланцюг, на протилежному кінці вулиці з’явилася самотня людська постать.

Санька. Він побачив мене й уже зробив крок, аби повернутися додому, а тоді постояв, подумав і рушив мені назустріч. На радість Тобікові. Бо стояти і чекати на Саньку я не міг — це було б необачно. Мені конче необхідно було з ним (тобто із Санькою, а не з Тобіком) побалакати, а він знову міг передумати і повернутися.

Я намагався йти повільно, проте Тобік так мене тягнув, загрібаючи лапами, що збив цілу хмару пилу, який невблаганно осідав на моє мокре тіло. Довелося пришвидшитися.

— Куди це ти його ведеш? — замість поздоровкатися, спитав Санька, коли ми нарешті зустрілися.

— Купати.

— Куди купати?

— Та нікуди. Хотів вести просто на берег, а він тебе побачив і потягнув мене назустріч.

— Молодець! — сказав Санька і простягнув до Тобіка руку.

Це він даремно зробив, бо собака зрадів і застрибнув йому лапами на плечі, мало не збивши з ніг. Санька, звісно, встояв, але на його вигорілій майці з’явились огидного вигляду сліди від кігтів. Добре, хоч не порвав майки!

— Доведеться й тобі купатися, — сказав я майже радісно.

— Ну, пішли, — без будь-якої радості погодився він.

На березі, доки Санька роззувався і знімав штани, я завів Тобіка в річку. Якщо ви думаєте, що це просте діло, то помиляєтеся. Собака так тягнув мене на глибину, що я вже попрощався зі своїми ногами. Бо як заходиш у воду сам, то ставиш ноги обережно, спершу обмацуючи ними дно, щоб не наскочити зопалу на якесь скло, каміння чи просто на колонію мідій. А коли тебе щосили тягнуть… Ну, тепер ви зрозуміли. Та мені пощастило. Ні на що не наступив.

Санька стояв на березі віддалік і не заходив у воду, чекаючи, коли Тобік вийде, обтруситься, а потім — поки я його прив’яжу до металевого кільця на велетенській дерев’яній колоді, геть вибіленій водою та сонцем. То були рештки старого наплавного мосту. Хтось дуже завбачливо одну з тих колод притягнув аж сюди, до нас. І посидіти є на чому, й от собаку є до чого припнути.

Тобік рвався з ланцюга, намагався потягнути за собою колоду, та марно: вона така важенна, що навіть йому зрушити її не під силу. Тоді він почав обзивати нас останніми собачими словами, й тільки, коли ми відійшли вже на добрі півсотні кроків у воду, передумав, перескочив через колоду туди, де був затінок, заліг там і замовк.

Ми мовчки повільно йшли вглиб. Збоку це, напевно, виглядало як якась урочиста хода. Мов у церкві. Та насправді заходити в нашу річку швидко — дуже небезпечно. Тому ніхто ніколи так далеко і не йде. Зазвичай зайшов по пояс — а тоді вже пірнаєш і далі пливеш. Але цього разу в нас усе було справді якось ненормально. Я вже давно пірнув би і поплив. Але щось мене стримувало. Ніби не міг його самого залишити. Тобто Саньку, який на півголови вищий за мене! От якби він пірнув, а потім поплив, то я вже за ним — точно. А першим пірнути чомусь не міг. Може, й він так?

Так і стояли, аж поки я спитав:

— То як ти з’їздив? Знайшов батьків?

— Знайшов, — сказав Санька хрипко й відвернувся.

І несподівано пірнув під воду. Його не було довго, а потім він з’явився на безумній відстані від мене. Я теж пірнув і поплив під водою до нього. Ну, так далеко я, звичайно, підпірнути не міг. Коли випірнув, до Саньки ще лишалося метрів вісім. Він витирав воду з обличчя й розчісував пальцями своє темне волосся. От дивно. В усіх дітей улітку волосся вигорає, де в кого стає навіть зовсім біле. А в Саньки — ніколи. Так темноволосим і лишається цілий рік.

— То як вони?

Я б і не був такий наполегливий, якби не бачив, що він сам хоче розповісти. А крім мене, йому ж нікому. Кому він іще може розказати?

— Та… Так собі. Мати весь час плакала…

— Чого ж ти повернувся? — спитав я, коли зрозумів, що далі він не знає, про що розповідати.

— Вигнали… Батько вигнав.

Я отетерів!

— Як? За що?

Він знову пірнув. А коли з’явився з-під води, вже її з обличчя не стирав. Вона текла з волосся по щоках, і не зрозуміло було: вода то річкова чи сльози.

Потрохи, потрохи я з нього вичавив якусь божевільну історію. І досі не знаю, вірити їй чи ні. З Санькою завжди так. От живе людина, живе, ходить до школи, ще кудись, і нічого з нею не трапляється. Ну, тобто нічого надзвичайного. А Санька… Ніби притягує до себе всі мислимі та немислимі нещастя. Може, в них під домом іще одне одоробло живе?

Утім, брехати Санька не вміє. Розповідати — також. От лише… Ви ж його не знаєте так, як я. І повірити в усе це вам буде значно важче, ніж мені. Тому я краще розповім так, як воно було. Просто свої запитання, які я ставив обережно, ніби ноги на непевне дно під собою, і його відповіді. А ви вже самі міркуйте, що тут правда, а що — неправда.

— А де вони живуть?

— Ну, в хаті такій, мазаній. Одна кімнатка всього — крихітна.

— Тобто тобі там жити ніде було?

— Чого? Було. На полу спав. Тільки там пол — земляний. Дошками, як у нас, не застелений. Ну, не холодно все одно.

— А вони справді воювали проти радянської влади?

— Нє. Не воювали.

— А за що ж тоді?..

— До них якось прийшли з лісу хлопці… Уночі… Попросили поїсти — вони їх нагодували…

— Та не могли ж за це…

— Вони перевдягнені були.

— Хто?

— Ну, ті, з лісу…

— У кого перевдягнені?

— Ну, в кого… У тих, із лісу…

— Санько, та поясни ти по-людськи!

— Ну, прийшли, як хлопці з лісу. А самі були перевдягнені наші.

— І?

— І вранці заарештували. За те, що нагодували.

— Ти шо, псіх?

— Так мама розповідала. Ну, та мама — Соломія.

— А чому вони тебе не взяли із собою?

— Вони взяли… Мене на вокзалі забрали.

— Хто?

— Ну, хто! Наші… У дитбудинок віддали.

— А як вони потім тебе знайшли?

— Не сказали. Мама казала… Ну, Соломія… Що мені цього краще не знати.

— А чого вони тебе вигнали?

— Бо я не такий. Вони хотіли, щоб я іншим був.

— Яким?

— Таким, як вони.

— Ну, щоб не щитав наших нашими.

— Ну, а як то було? Що сказали?

— Ну… Я їм сказав, що наші у відкритий космос вийшли… Леонов… А батько… їдь, каже, до свого дому. Так усім краще буде. Бо… Ну, не договорив. Ти, каже, «Гайдамаків» читав?

Може, я й більше з нього витягнув би. Та ці «Гайдамаки» мене просто добили. От усе, що він розповідав, виглядало ніби з фантастики. Ніби людей навмисне під гіпнозом навчили казати все навиворіт. Як у «Джельсоміно» Родарі. І вони потім самі починають вірити в те, що кажуть. Розумієте? От їм хтось розказав під гіпнозом, що у батьків дитину забрали на вокзалі й віддали в дитбудинок, — і вони вже вірять, що так і було. Чи що прийшли якісь перевдягнені хлопці, ти їх нагодував, а вони тебе за це — в заслання. Й от вони все це Санькові розповідали, і їм байдуже, чи повірить він. От уявляєте? Вони розповідають абсолютні нісенітниці. Таке розповідають, якого взагалі не може бути — особливо в нашій країні. І їм до лампочки, що їхній син у це не може повірити. Тобто взагалі не може! Не тільки їхній син. НІХТО!

І Санька такого навіть придумати не зміг би. Навіть я такого не зміг би вигадати! Розумієте? Можете мені не вірити, але я розповів вам так, як було. Ну, а «Гайдамаки»…

Я пірнув, поплавав, повернувся, а він стояв і не ворушився.

— А ти читав «Гайдамаків»? — спитав я.

— Ні, — сказав він, помовчавши. — І читать не збираюся.

Може, і збрехав. Бо як не прочитати? Особливо після того, як тебе рідні батьки з дому вигнали! А може, і справді не прочитав. Тут я не знаю, чому вірити.

Але ж я читав! І це вже в голові у мене не вкладається. Ніяк. Я і в Шевченка цей епізод ненавиджу. Він у Шевченка найгірший із усіх. А щоб у житті справжній батько сказав таке справжньому синові!..

Я після того вже не міг Саньку ні про що питати. Мені голос ніби відібрало. Тож усі запитання, які я мав йому ще поставити, просто вилетіли з голови. Може, колись, іншим разом… Тепер я не міг. Просто не міг дивитися йому в очі. Бо тоді він точно кинеться читати «Гайдамаків».

Припнувши Тобіка, я пішов на город подивитися, як там із травою в курей. І що ви думаєте? Вони все зжерли — жодної стеблинки не лишили. Довелося знову пертися на город. Такого безтрав’я, яке за двадцять хвилин на ньому настало, наш город, по-моєму, ще ніколи не переживав.

Я ввімкнув насос, обмив ноги і руки й подався будити малого. Та його в хаті не виявилося! Ні в нашому ліжку, ні в ліжку батьків!

Тут я згадав, що, коли повернувся з річки, до хати не зазирав. І мені стало млосно. Знову навалилося все-все… Я вийшов на ґанок, сів на сходинку й аж заточився від усього, що на мене напало за ці півдоби, які ми вже вдома. Де його шукати? Я не мав жодної ідеї. Тобік поскиглив, подзвенів ланцюгом, а тоді, видно, мій настрій передався йому. Він ліг так близько до мене, як дозволяв йому ланцюг, і завмер, дивлячись на хазяїна такими сумними очима, якими може дивитися тільки собака.

Й от тоді я почув дивні, хоч і знайомі, звуки, які долинали з-за наших воріт. Тобто нічого дивного в них не було. Звичайні собі звуки, якщо почуєш їх із городу. А от із вулиці!.. Я підхопився, до всерачки перелякавши Тобіка, і вискочив за калітку.

Мій малий завзято махав лопатою під Агентовими вікнами. Отже, тоді, на морі, він таки почув. І все вирішив по-своєму. Я наблизився до Агентового паркана і спитав:

— Не боїшся, що він зненацька повернеться?

Малий похитав головою.

— А як ти туди потрапив? — спитав я, поторгавши замкнену калітку.

А паркан у сусіда — з тоненьких металевих рейок; через нього не дуже й перелізеш.

— Через річку, — відповів він.

— Через берег, — виправив я його.

Він дуже не любить, коли я його мову виправляю. Але що ж… Я не завжди можу втриматися. Та і дратує, коли люди безграмотні. Хіба ні? Завжди в таких випадках згадую нашого фізкультурника та «ще б пак» Ольги Миколаївни. От уже вчителька — так учителька! Усім учителькам учителька! Якби таких учителів, як вона, у школі хоча би половина була, я б туди літав як на крилах! Навіть не торкався б термометра і не хапався за живіт…

Ділянка там чимала: понад п’ять метрів уздовж стіни та метри зо три до паркана. Смішно, звичайно, що він таке затіяв. Ну, як. Це мені смішно. А комусь іншому?.. А що їм? Дорослих на вулиці нема, бо всі на роботі. Хіба старенька якась ітиме, пенсіонерка. Плисиха, наприклад. То це не страшно. Усе одно нікому не розповість. Подумає, найімовірніше, що це мій малий — тимурівець. Найгірше, що може зробити, — це погукати Юрку, щоб і їй город перекопав. Ага! «Щас», — як каже мій малий. Якщо хтось із дітей помітить, подумає, що це він якусь капость Агентові задумав зробити. Тільки привітають.

Може, сказати йому, щоби припинив? Це ж безглуздо. Просто немислимо! Та він усе одно не послухається. Що, я не знаю свого малого? Виховуй його чи не виховуй — робитиме так, як захоче. А якщо викопає те, що шукає, що далі з тим робити? Закопати на поляні? Чим це краще? Чи викинути в надвір, як бабуся наказувала? Так це ж наш надвір! І до Чорногузів близько, і до дяді Гриші. А вони чим винні? А звідти й до Ревміра ближче. Он і Ревміра через нас із роботи звільнили. Чим я перед ним можу виправити свою вину? Попросити батька, щоб узяв його на роботу в автороту? Думаю, він не послухається… Та й кому, крім Ревміра, від того буде краще? До того ж я йому все одно не можу простити, що він нацькував на мене Волгу. А перед Агентом, чиї ключі я сховав, чиїх бичків я покрав, чийого перемета порізав?.. А перед Свєткою? А хотів же як краще!..

Тут є така річ. Якщо ти комусь робиш якусь послугу, то, може, вона і принесе користь тому, кому ти її робиш, але майже завжди вона шкодить комусь іншому. Напевно, треба робити лише те, що ти можеш, і не зазіхати на те, щоб усім було добре. Це вже як комунізм настане, тоді, може, буде добре всім. Але шістнадцять років — це так багато! Мої бабуся з дідусем — мамині батьки — можуть і не дожити, як не дожили батькові батьки. А ті, хто доживе… Треба ж іще ці роки якось прожити!..

Ну, і хто кого виховує? Я зайшов до нашого сараю. Узяв велику лопату (ясно ж, що мій малий узяв маленьку — легшу) та й пішов до провулка. Звідти берегом — до комунального двору… Побачивши, що я почав обережно, в півштика, копати з іншого боку — назустріч йому, — мій малий не здивувався. А може, просто не хотів радіти заздалегідь. І справді: чого радіти? Ми ж іще тієї клятої шкаралупи не знайшли. А якщо знайдемо, що буде? Чи не випустимо ми п’яного джина з пляшки?