Вбивство п’яної піонерки

Розділ 8

За мить я вже був в отдєлєнії. Петровича не оказалось на місці, а ключа — в мене… Я повернувся на проходну і попросив Васильчука, який був діжурним:

— Петя, забув ключ від кабінета. Дай діжурний. Одкрию і віддам.

Він вирішив не кочевряжитись і дав ключа, хоч це і проти правил внутріннього разпорядку.

У кабінеті я почистив перо, долив із бутилочки чорнила і почав писати одчот про все, про що сьогодні узнав. Канєшно, я нічого не писав про «Премудрий піскарь».

Писати одчот — це вам не бичків тягати. Тут треба бути дуже уважним, щоби чогось не пропустити. Я згадав усе. І про Агента, який під подозрєнієм в організації приступної групіровки, і про Дженджика (а чо я повинен його пропускать?), і про кеди. Головний козир мій був — це малюнок підошви. Я такий бачив у своїх сусідів, такий же мені намалював Пасічник. Я тоді був подумав, що це їхній Вовка в кедах ходив, а тоді думаю: нє! Чого б це він у кедах по своєму городу ходив? Хто це влітку на своєму городі в кедах ходить? Коли вже в центр іде чи в город — тоді понятно. А так усі босі ходять. А тоді, питається, чиї кеди у них натоптали в городі? О. Далі я, звичайно, написав про Свєтку, яку підозрював зі самого начала, ще як побачив уночі на Васькиному городі. Правда, тоді темно було, та й далеко, міг і обізнатися.

Спитаєте, чому підозрював її? А тому. Я вже на другий вечір після першого заявлєнія про кражу курей її бачив. Вона, канєшна, була без курей, але звідки девочка може повертатися додому о першій годині ночі? От тіки не звернув уваги, що в неї на ногах. А на утро — пожалуста! — нове заявлєніє про кражу курей. От як. Це ще не факт, канєшна. Вона була без курей, мене не бачила. Я з нею не розмовляв, щоб не спугнуть. Але сьогодні ж наїду. Ох, я ж на неї й наїду! Буде їй «пастой, паравоз!». Вона в мене зразу пойме, що вже не така, як була вчера.

Треба тільки дописати одчот. Треба обізатєльно вписати вивод про налічіє преступной групіровки. Бо, якщо вона йшла без мішка, без курей, значить, десь їх залишила. Значить, були сообщники. Сама вона їх не продає. Курей, а не сообщників. Тих вона мені продасть, нікуди не дінеться. Бо у Варварці на базарі її би зразу засікли. А в городі курей продають уже патраних. Та й шоби там попасти на базар, треба справку ветлєчебніци. А такої справки їй як малолєтнєй ніхто не дасть. Ми цю Свєтку знаємо — їй тіко-тіко чотирнадцять стукнуло.

Стіко ж стукнуло і дочці Лідії Інокентівни. Ми в одчоті Лідію Інокентівну поки що згадувать не будемо. А от про дочку, яка купила такі ж кеди і дзвонила до Свєтки, будемо. Побачимо, що мені начальник на це скаже. Як буде під’їжджать і ругаця!..

Одне плохо: нема в мене прямих доказательств. Крім кеда. Але їх же цілу партію продали! Той слід, що у Васьки в городі був, я поміряв. Виходить 35-ий розмір. Такий самий був і в Пасічника на городі. Такий самий купили й дівчата. Але це знову ж таки ще нічого не значить. Тим більше, що Пасічник же малював по пам’яті. А яка в нього пам’ять! І ще що погано, що продавщиця з раймагу не знає третьої дівки. Упізнать, каже, упізнала б, а так — нє. Не знаю. Вона, каже, до нас у раймаг дуже рідко заходить, скромна, каже, дєвочка. Даже странно, каже, що дружить із дочкою Лідії Інокентівни. Але тут ми також Лідію Інокентівну згадувать не будемо. Тільки фамілію: «Безпала». Отак.

Я закінчив і почав перечитувати, щоби не було помилок. Російською мовою я не дуже грамотно пишу. Повиправляв помилки, потім подумав і пішов до діжурного.

— Петь, як по-руськи пишеться «одчот»?

Він здивовано глянув на мене і каже:

— Так і пишеться: «Атчет».

— Ага, — сказав я і повернувся до свого кабінету.

Там я закреслив перше слово і зверху написав: «Адчот». Потім довго дивився на те слово. Щось воно мені не дуже подобалося. Я такого, по-моєму, ніколи не бачив. Пішов до столу Петровича, дістав із його шухляди ключ від сейфа й відкрив желєзні двері. Переглянув три папки і побачив те, шо мені було треба. Там зверху сторінки було написано: «Отчет». Теж не без помилки, але ж краще, ніж у мене.

Зачинив сейф, поклав ключ на місце і повернувся до свого столу. Ще раз закреслив верхнє слово і ще вище вивів: «Отчот». Другоє дєло!

І тут мене таке зло взяло! Ну, ненавиджу цю письмову бугалтерію! Я до окупації ще й до школи не пішов. Потім уже — з 44-го до 52-го — вчився. Мій перший учитель із фронту прийшов майже глухий — контужений. Потім помер він, як і всі контужені й тяжко поранені. Откуда мені знати, як пишеться цей клятий «отчот»? У нас учитель російської мови у школі був завхоз. Він навіть букву «ф» не вмів проізносить. «Хв», — казав. Бо який же він… Хохол хохлом. «Хвакт», казав, «хворточка». У нього це «ф» получалося тільки у слові «фост». Скіки я всяких документів написав, а от отчота не писав ніколи. Бо отчитуваться не було за що. У нас на участку не то що приступлєній — навіть правонарушеній ніяких ніколи не було. Я тут сім год уже — й ніхто нікому морди не набив.

Нє, ну морди били, канєшна, тільки ж ніхто не заявляв. Воно і справді — не по-мужськи. Ну, побились, один другому натовк. Так шо ж той… Він же… Ну, стидно. Мало шо получив, так іще й жалуваться пішов.

Оце Агент перше на моєму участку заявлєніє написав.

Стоп! Агент! Як же я про нього забув! І вже ж ніяк не впишеш. Прийдеться все переписувать. Від начала до кінця. Тільки знайти, куди дописать про нього. Бо як буду переписувать і проскочу… Нє! Не можна проскочить. Треба дуже вниматільно все зложить. Я вирішив значала написать окремо про Агента, потім найти, куди про нього вставить, а вже як буду все начисто переписувать, то вставлю туди.

А ви знаєте, шо такое переписувать чотири сторінки, та ше і вставку пошти на цілу сторінку? Ну, так а шо дєлать? Не здавати ж Степану Пилиповичу «Адчот»!

Коли я закінчив переписувать, було вже п’ять. Акуратно промокнув прес-пап’єм останню сторінку і поніс цілий документ до начальника. Ще й радів по дорозі, що своєвременно все зробив — точно до п’яти, до кінця робочого дня.

Та це в мене, як сказалося, робочий день до п’яти. А його і близько не було в кабінеті. І вже, значить, не буде. Ну, й добре. Я сховав у стіл свій письмовий труд, замкнув кабінет, здав ключ діжурному й пішов по Очаківській додому.

Спека стояла нестерпна. Якось у кабінеті не так воно. А на вулиці!.. Навіть горобці подуріли. Так верещали в тополях, наче намагалися родину котів прогнати. А з-під листя все одно не вилітали — жарко. Від ранкового дощу не лишилось і краплі. Дорогу мені перейшов безмозглий від спеки пес, здійнявши пилюку, — ледве ноги волочив.

На Пісках я повернув і вийшов на Клубну. На подвір’ї у Свєтки — порожньо. Собака з будки не потикається, тільки троянди світяться від радості: їм така спека не шкодить. Якщо поливати, звичайно.

Я пройшов повз хату, навіть не намагаючись зазирнути у вікна. Сонце вже хилилось, і ті вікна — немовби маленькі сонця. Аж сліпили. На перехресті з Чекістів малишня різалась у пекаря. От уже ідіотська гра. Мабуть, за небезпекою для життя і здоров’я — на другому місці після розкручування знайдених на поляні мін і снарядів. Отакі ж пацани, як ці, в перший год моєї служби притягли з поляни снаряд і почали відкручувати головку — щоби порох дістати і зробити шашку. Збиралися рибу глушити. Головка прикипіла, приіржавіла до гільзи, то вони її хотіли зрушити з місця, постукуючи молотком… Ну, і все. Нема пацанів. І винити нікого. Пацани — вони і є пацани. А війна — то війна.

Я тоді як прийшов у міліцію служити, думав усе — війна позаду. В прошлому. А тут у перші ж мої дні нагадали про неї. Та й так, що не забуду. Бо то — війна. Нічого гіршого не буває. І так і тягне лапи з учора в сьогодні. Ці американці!.. От чесно кажу: просто повбивав би!

Потім уже створили дєтські комнати міліції. А шо дєтські комнати! Толку од них. Ці дєтки… Навіть Петрович із бараковськими не справляється, а та Валентина Леонтівна… Що вона може? Нє! Треба повернутися. Вспію ше додому. Ніхто, крім пацанів, мене на вулиці не бачив. Я підійшов до Свєткиного двору і смикнув калітку — звичайну дерев’яну калітку, схожу на двері у хлів. Це — не залізні ворота, як у Васьки.

Трохи прочинив, собака навіть носа не поткнув із будки. Але тільки я зробив один крок на подвір’я, він вискочив, як реактивний істрєбітєль. Невеликий такий собака, кошлатий, але затятий. Лютий. Пришлося вискочити і зачинити за собою калітку. Так він ледь не перескочив через неї. А голосок — як у протівоздушної сирени!

А от і хозяйка, Свєткина мати. Якщо не ошибаюсь, Любов Василівна. Стала у дверях і дивиться на мене. Ну, ясно. Чоловіка в неї нема, то й до калітки не виходить. На собаку надіється.

— Добрий день, Любов Василівна! — спробував я перекричати її пса.

Вона до мене придивилась і вроді впізнала.

— Ви з міліції?

Я кивнув. По-моєму, і так уся вулиця все почула. А хазяйка ще цілу минуту думає. Тоді таки підійшла до калітки.

— Та мовкни ти! — гримнула на собаку, і той слухняно побрів у будку, невдоволено погарикуючи й озираючись на мене.

— А ви, Любов Василівна, міліцію ждете?

— А що, хіба ви приходите тільки тоді, коли вас приглашають? — спитала вона дуже недружелюбно.

— Ну, — кажу, — ми приходимо тоді, коли є необходімость.

— Ой, звиняйте, — каже, — забула, як вас звати…

— Ревмір Петрович, — відповідаю.

— Ага, — каже.

— А дочка ваша дома, Любов Василівна?

— А шо вона натворила? — питає в отвєт.

— Та наче нічого, — кажу. — Просто треба з нею поговорити про її дружків.

— Яких таких дружків? — знову питає. — У неї ніяких дружків нема. Вона тіко з дєвочками друже. А може, ви щось знаєте?

— А з якими дєвочками?

— Ну, з класу…

— А як їх звуть?

— Ну, з Таньою друже, з Гальою…

— А вона тепер дома?

— Хто?

— Та дочка ж ваша!

— А… Нє. Нема.

— А де вона? — питаю.

— А я скудова знаю? Канікули в неї. Чо їй дома сидіть? Може, до подружок пішла, а може — в кіно. Не знаю, — вона пожала плечима.

— А коли прийде, не знаєте?

— Та скудова? Вона, бува, й пізно приходе… А шо случилось?

Це — найгірше питання. Тут треба по-настоящому бути міліціонером, щоби на нього не одвічать.

— А фамілій подружок не знаєте? — питаю.

— Та як же не знаю, — каже обіжено. — Це ж однокласниці її: Таня — Безпала, а Галя — Рачкован.

— Безпала, — кажу, — це не дочка…

— Ага, — каже, — Лідії Інокентівни. Хароша дєвочка. І учиться без тройок.

— А Рачкован?

— А шо Рачкован?

— Ну, де її батьки роблять?

— Отета не знаю. Десь у городі мати робить. А батька в неї нема… — вона затнулася на мить, а тоді додала:

— Як і в нас…

Ну, це щоб мене розтрогать. Щоб не обижав дєвочку. Та схоже, що правда: мати не знає нічого про нічні розвлєчення своєї дочки.

— Ви знаєте, скажіть Свєті, шоб завтра зайшла до мене. Знаєте, де я живу?

— Ага, на Лікарняній.

— Ага. Ото як устане завтра, хай зразу до мене зайде.

— Так а шо случилося?

— Ну, ще нічого, та краще, щоб і не случилося, — кинув я їй уже через плече.

Я пішов додому, а вона вийшла на вулицю і дивилася мені вслід. Я прямо лопатками чуствував її погляд. Іду, а вона з таким страхом — ну, і з ненавистю, понятно, — дивиться й дивиться. Тому, дійшовши до Чекістів, я повернув праворуч — як додому. А тоді пройшов квартал і завернув на Садову. По Садовій вернувся в центр, а звідти — через Одеську прямо до хати Лідії Інокентівни.

Бо я мислив логічно. Якщо Свєтка дружить тільки з двома дівчатами: з Танею і з Галею, — і якщо її вдома нема, то де вона може бути? Ясно, що в одної з них. Адреси Рачкован я не знав, то пішов подивитися, що там у Безпалих. А нічого. На подвір’ї тихо, собака спить у будці, на перехожих нуль вніманія. Собаки — вони як? Коли є хазяїн удома, вони всіх перехожих обгавкують — щоби показати, як вірно служать. А як нікого вдома нема — то й собака собі спокійно спить.

Тіко, коли хазяї додому вертаються, він їх чує і впізнає по ході. Ну, тоді й починає гавкати, показує свою роботу ліцом. Чи то мордою.

Тільки, коли я спробував зайти на подвір’я, пес вискочив і почав гавкати. Ну, це, мабуть, просто залежить від характеру. Люди ж також не всі однакові. Чого ж собаки будуть усе робити, як усі?

Дівчата могли піти в кіно. Можуть після кіно піти на танці — в парк Петровського, в яхт-клуб — там аж дві танцплощадки… Безглуздо тут ждати. Я рішив іти додому. Хто мене в том обвинуватить?