Вбивство п’яної піонерки

Розділ 11

Я так і не зрозумів, що мене розбудило: чи завивання Тобіка, чи те, що мій малий ударив мене ногою по нозі. Зазвичай він дуже спокійно спить, не буцає мене. А тут… Йому снилося одоробло. Я розумів, що він зараз почне кричати, проте ще сподівався, що ні. Не будив. Мій малий то згортався калачиком і дрібно тремтів, то раптом розкидав руки й ноги і важко дихав. Крик от-от мав зірватися з його вуст, але щось його стримувало, — він боровся.

Тобік надривався, завивання його були просто панічні, розпачливі. Йому взагалі ніхто не міг допомогти.

І раптом Юрчик знесилено випростався в ліжку, геть мокрий від поту, задер голову й, не розплющуючи очей, полегшено розсміявся. Потім потягнувся крізь сон до мене, тицьнувся ряшкою мені у плече і затих. Я обережно вкрив його своїм простирадлом (його вкривачка була хоч викручуй), обійняв його й почав без нагадувань чухати йому спину. Він знову захихотів, але я бачив, що це все — крізь сон.

Тобік іще двічі вискнув і також заспокоївся. А потім — через хвилину — зайшовся лютим гавкотом. Куди й подівся його розпач!

Ми так і заснули з малим — обнявшись. Спав він міцно, не крутився і не буцав мене. Ех, нам би поспати вранці, та батьки про нічні Юркові жахи нічого не знали, тому вже о сьомій ранку батько завів звичну пісню:

— Вставайте! Вставайте! Хлопці, вставайте!

Ну, от скажіть мені, чому неділя повинна бути найгіршим днем?

Чому саме цього дня ми не можемо виспатися? Що, море висохне?

— У дев’ять там на базарі нічого робити! — роздратовано гримів батько.

О!

— Свіжу рибу продають зранку! Вставайте, в машині доспите!

— Вовка, Юрка! — підспівує мама.

Чого туди їхати, якщо в машині — спати?

Юрка прокинувся. Трохи відсунувся і поглянув на мене з подивом: що за ніжності, мовляв. Тоді я прочитав на його обличчі згадування сну. Він тихенько засміявся:

— Тікало, аж перекидалося.

— Хто? — не зрозумів я.

— Одоробло, — пояснив він. — Я його з пістолета розстрілював — воно й утекло. Як ти мені сказав.

Це така подяка. Усе одно добре: це вже досягнення.

— Треба вставати, — сказав я йому тихо. — Бо вони зараз знову заведуться, як учора.

Ми вже відчинили ворота, а батько вивів ГАЗика з двору, коли я згадав про заряджений фотоапарат. Хай уже послужить бодай невеличкій утісі замість великої справи. Я сказав, що зачиню ворота, а сам забіг до хати, взяв «Смену», замкнув двері, відніс ключ на місце і помчав зачиняти ворота. Ключ навів мене на нові думки. Зачиняючи ворота, я помітив білу Агентову сорочку у вікні на горищі.

От уявіть собі. 7:30 ранку. Неділя. Як же треба любити шпигувати, щоб уже стояти на посту! Я миттю витяг фотоапарат із футляра, виставив експозицію та діафрагму (якщо хто не знає, діафрагму треба ставити найбільш закриту, коли ви хочете сфотографувати об’єкт у фокусі, а точної відстані до нього не знаєте; відповідно видержку треба ставити невеличку). Крізь щілину між ворітьми я клацнув і знову сховався за ворота, перемотуючи плівку. Потім трохи поміняв експозицію і знову клацнув. Ну, клацнув я за інерцією. Бо на другому знімку Агента вже не буде. Чомусь йому не сподобалось у мене фотографуватися.

Батько роздратовано гукнув:

— Та зачиняй уже ворота! Скільки можна возитися? Якщо приїдемо на базар пізно, будемо там як зайцю стоп-сигнал!

— Іду! — голосно, хоч і невдоволено, відповів я.

Ну, ви ж розумієте: я після вчорашньої прочуханки і досі був ображений на батьків.

Зачинивши ворота і загнавши в пази довгі залізні стрижні, я повільно вийшов на вулицю, захряснув калітку й, перш ніж повернути дротяну задвижку для клямки, знову зиркнув на горище Агента. Його там не було, тож я крутнув непомітного дротика над ворітьми і неквапливо пішов до машини.

Як з’ясувалося, батько посадив маму ззаду, поруч із малим, а мені вони залишили переднє сидіння. Це — щоб ми з малим їхали окремо. А може, щоб до мене підлизатися. Вони ж знають, що до малого підлизатися вийде нескоро, якщо я буду з ним солідарний. Уявляю, як йому там було — поруч із мамою — після вчорашнього ляпаса. Убити могла. І за що?

Машина крякнула коробкою передач і рушила.

Ні, хоч що кажіть, а ГАЗ-69 — законна машина. Це навіть не «Волга». Ну, «Волга», звичайно, теж законна. На трасі вона просто летить! Я в ній ніколи не їздив, але бачив, як вона нас обганяла. Її ніякий інший автомобіль не пережене, та ГАЗ-69 має свої переваги. По наших пісках, наприклад, він проходить без проблем. А ще в нього знімається верхня половина дверей — та що з вікном — і ти їдеш, наполовину висунувшись із машини, тебе причісує вітерець, ти чуєш голос двигуна, бачиш, як посмітюхи випорхують із-під коліс… Я люблю цю машину більше, ніж «Волгу».

Я мовчав, мій малий мовчав, батьки також мовчали. Ну, я, власне, мав, про що подумати. І про те, що ця поїздка зірвала мої плани щодо стеження за хатою Свєтки з фотоапаратом; і про Агента на горищі, який тепер знав, що ми поїхали з дому на цілий день, тож може вчинити трус і на подвір’ї, й у хаті; і про Саньку, з яким варто було б сьогодні поговорити й усе йому пояснити (він має знати, що я нікому нічого не казав); і про зоопарк, куди я сьогодні, звісно, не потраплю; і…

Ще про щось я подумати не встиг, бо батько не повернув на Одеську, а поїхав далі по Очаківській. Тобто він обрав дорогу на кілька кілометрів коротшу, проте гіршу. І безлюдну: там ні машин, ані міліції. Я вже знав, що буде далі. Я знав, що спокусі піддамся, та нічого не міг із цим зробити. Це те, від чого я ніколи не відмовлюся, незважаючи на будь-яку образу. Та й чого ображатися так довго? Вони ж наші батьки…

Ми ще й за Варварку не виїхали, як машина стишила хід, притиснулася до правого узбіччя і зупинилася.

— Іди сідай, Вовка! — сказав батько суворо.

— Знову Вовка! — раптом долинуло із заднього сидіння.

— У тебе ноги не дістають до педалей, — відповів батько, відчинивши двері. — Трохи підростеш — тоді.

— Я з вами ніколи не підросту! — кинув мій малий свою класичну фразу.

— Па, — сказав я тихо, щоб не засміятися, — ну, хай порулює в тебе на колінах.

І батько погодився.

— Лізь сюди, — кинув він через плече.

— Батьку, ну, що ти робиш? Ну, кому це треба? Ну, йому ж тільки вісім років. Ти Вовку коли почав навчати?..

— Мамо, — зухвало урвав її мій малий, — вчитися нікада не рано. Знання за плечима не носять!

— О! О! — тільки і знайшла, що відповісти, мама.

Я вам скажу правду. За інших обставин я би нізащо сам не попросив батька дати малому кермо. Є життєві радості, якими ділитися — вище від людських сил. Отак узяти й відмовитися вести машину? Ви собі уявляєте таке?

А він був дуже гордий. Мій малий уже не раз скиглив, коли я сідав за кермо. І розуміє ж, що йому до педалей ніяк не дотягтись, але як же це так: Вовці можна, а мені — нізя! Це не той хлопець, який своїм поступиться. От уявляю, що за життя в нього почалося б, якби в нас у сім’ї з’явилася третя дитина! Мені вже майже все одно: двоє, троє — невелика різниця. А для нього то був би нестерпний удар. Не думаю, що він би пережив таку трагедію. Це ж прийшов би хтось важливіший за нього! Жах.

Йому, звичайно, здавалося, що це — як на велосипеді — просто. Але кермо він крутив відчайдушно, хоча батько й не спішив переходити на третю передачу і мене та маму кидало з боку в бік, як цукор у склянці з чаєм. Тільки що водою не заливало. Навпаки. Темно-сірий тент дедалі дужче нагрівало сонце, в машині ставало парко, незважаючи на зняті вікна на передніх дверцятах. Утім, ми самі так обливалися потом, що точно — цукор у чаї.

Найгірше було мамі: вона сиділа ззаду, де не так добре провітрювалося. Я на цих ГАЗиках стільки вже наїздився, що всі їхні сильні та слабкі сторони знаю, мабуть, не гірше за батька. Може, мамі було б легше, якби ми швидше їхали, але ж за кермом був Юрко, — тож, знаючи його безшабашність, батько дуже обережно тиснув на газ.

А Юрка панікував. Він спочатку надто сильно крутив кермо, потім зрозумів, що так не можна, і почав його просто тримати, зовсім не керуючи, ледве не з’їхав у придорожню канаву. Батько в останній момент перехопив кермо і вирівняв машину. Я взагалі заздрив батьковому терпінню. Сам я вже малому по голові дав би і викинув, наче кошеня, на заднє сидіння — щоб маму заспокоїти. Вона все коментувала:

— Батьку! Батьку! Ох… Батьку!!!

Він не відповідав, тільки стиха казав малому:

— Не дивися під колеса. Дивись уперед. Ти ж, на велосипеді їдучи, не дивишся під колеса! От і тут не дивися.

— Батьку, прикраті! — мама вже ввійшла в постійний стан.

Тільки холодна морська вода зможе її вилікувати. Для цього треба якнайшвидше дістатися до моря. Та висадити малого зараз — це, по-перше, неправильно, а по-друге, неможливо.

Ми проїхали Корениху, опісля повернули праворуч — у напрямку Кам’янки. Це ще добре, що жодної машини нам не зустрілося. Бо було б їм! Мій малий уперто петляв по всій ширині дороги, не дивлячись уперед, а втупившись у той шматок шляху, що був одразу за капотом.

Ми проїхали ще півкілометра, і батько сказав, що час зупинятися.

— Нє, па! — заверещав Юрка.

— Не «нє», а так, — сказав батько. — А будеш верещати — ніколи за кермо не сядеш. Ясно я сказав?

— Ну, ще два кілометри! І все!

— Гаразд, — погодився батько. — Через кілометр зупиняємось. А ще одне слово — й зупиняємося відразу.

Малий замовк, бо зрозумів, що батько не жартує. Я також це зрозумів, але мені що? Я — не за кермом. Та і що швидше він сяде до мами, то більше залишиться проїхати мені. Я почав стежити за показами приладів: коли ми проїдемо кілометр. А батько не стежив. Малий проїхав іще два кілометри, й то була просто мука. Він не об’їжджав маріанських западин і джомолунгм, при тому знову шалено крутив кермо, так що всіх нас кидало з боку на бік. Одного разу я ледь не вилетів у вікно. Нарешті батько вимкнув передачу і пригальмував.

— Шо таке? — заволав мій малий. — Я ще кілометра не проїхав!

— Два проїхав, — спокійно сказав батько. — Вилазь.

— Па! Ти сказав, що ще кілометр!

— Ти арифметику вивчаєш? — спитав батько. — Поглянь!

— Та стільки й було! — істерично горлав малий, і то вже був перебір, як у картах.

Я, звісно, мовчав, але роздратування від цього тільки наростало. Тож коли ми з батьком помінялися місцями, я повільно відпустив зчеплення, а газу дав добре, і машина смикнулася, гавкнула й замовкла.

— Вовка! — сказала мама.

Малий пирхнув. Тихенько так — тільки щоб я почув. Це я вмовив батька дати йому кермо, коли ми виїжджали з Варварки (якщо хтось забув). З другої спроби я дуже плавно і швидко рушив. Я поїхав! Без татової ноги на педалі. Без його рук на ручці перемикання передач! Машину перестало трусити і кидати з боку в бік. Ми доїхали до татарського журавля — старезної криниці, біля якої ніколи не зупинялися, тому й не знали, чи є в ній ще вода. Я мимоволі пригальмував, коли ми її минали. І зрозумів. Я чітко сформулював запитання, яке маю поставити батькові. Тільки не тепер. Потім, коли поруч не буде мами та мого малого. Щоб не відповідати на силу-силенну інших запитань, які можуть мої міркування тільки звести на манівці, але ніяк не вивести на прямий і асфальтований проспект. Мама і малий замовкли, мовби шпигуни в радянському таксі. Їм би і треба було щось розвідати, але вони усвідомили, що це неможливо зробити без того, щоби бути остаточно викритими. Батько мені також нічого не підказував, бо навіщо? На ГАЗику рушати важко, а їхати — ох як легко! Чумацька криниця, як її називав мій батько (а я був упевнений, що вона татарська криниця, бо не могло в ті часи бути окремих криниць для чумаків і татар: то був один світ і одна вода на всіх), навела мене на думку. Я вже знав, що єдиним сенсом сьогоднішньої поїздки є тільки одне запитання, яке я мушу поставити батькові тоді, коли поруч не буде ні мами, ні мого малого. І тільки за умови, що він мені неодмінно відповість, бо інакше все взагалі втрачало сенс. І запитання, і сьогоднішній день. І от ніхто, крім батька, мені відповісти не міг.

Я їхав за кермом до самої Кам’янки, яку подумки звик уважати Чимирнаком.

— А оце село Кам’янка, — як завжди, почав розповідати батько. — Раніше називалося Ончикрак. Тут колись був повіт. Тобто райцентр.

Ми цю історію знали напам’ять. Однак батька ніхто не уривав, бо воно собі дорожче.

— У нас у Дмитрівці була така баба Хвеська. Стара, як лиман. Ледве ходила. Вона мала одну ногу коротшу за другу. Люди казали, що то татари їй від’їли шмат ноги за те, що намагалась утекти з їхнього полону. Брехня, конєшна: не могла вона так довго жити. Але ясно: стара була, як чумацький журавель. А повіт — ну, райвиконком — був у Кам’янці, в Ончикраку. Ото бачу колись іде баба Хвеська, шкандибає, ледве ногу волочить. «Звідки це ви бредете, бабо?» — питаю. «Та з Чимирнака», — каже. «А чого це вас так далеко носило?» А то ж десять кілометрів в один кінець! З її роками та з її ногами! «Та по кодумента ходила», — відповідає.

Я усміхнувся, вдаючи, що дуже заклопотаний кермом. Мій малий ззаду не засміявся. Тільки мама прокоментувала:

— Ох, старе — що мале!..

А я подумав, що от же ж татарська назва Ончикрак не прижилася. Навіть якби село не перейменували на Кам’янку, все одно би те слово не прижилося. Чимирнак — та й годі… А криниця лишилась.

— А вода в тій криниці є? — спитав я батька.

— Ну… — завагався він. — Відра на журавлі нема. Щоби перевірити, треба привезти зі собою відро, приладнати до журавля, й тільки потім… Я не робив такого експерименту.

«А я би зробив», — подумав я. Та не сказав нічого. Бо в мене — не відомо, з якого дива — був на думці зовсім інший експеримент…

На морі все було так, як я і передбачав: жарко, мухи, медузи у воді, нудно. Єдине, що там було добре, — це саме море, хоча вода не така й тепла, щоби з нього не вилазити. Та і що там — у тій воді — так довго робити? Ну, поплавали, пооббризкувалися, попірнали… Максимум півгодини.

До того ж і самому побути у воді неможливо. Батько нічого не казав, робив це ніби випадково, та завжди перебував у воді, коли я чи малий заходили в море далі, ніж по коліна. Охороняв. Ненав’язливо. Дивно: в річці ми можемо, цілий день хлюпатися, запливати, куди хочемо, ходити на будь-який берег, і ніхто нас там не пасе. А як море — то…

Ну, один день можна перетерпіти. То більше, що я мав свою мету. Головне тут було — залишитися з батьком у морі вдвох, бо на березі мама, а це — зайві розпитування. Не розповідати ж їй усе, що я знаю, чим живу та що мене тепер мучить! Мами ж не для того.

Й от, коли ми всі після третього купання вийшли з води, я забарився, а тоді повернувся й повільно побрів углиб, час від часу нахиляючись і щось ніби піднімаючи з дна. Море було доволі тихе, людей на пляжі — крім нас, нікого, вода — майже прозора. Це могло виглядати переконливо. Я звернув ліворуч, пройшов так кілька метрів, потім знову на глибину, тоді праворуч… Просто ніби так собі гуляю — без наміру купатися. Принаймні малого це не могло спокусити приєднатися до мене. Коли я вже зайшов далеченько, аж вода сягала до пояса, батько недбало підвівся і теж пішов у море — так само повільно й ніби без особливого бажання купатися. Щось видивлявся на дні, нахилявся, діставав якусь мушлю, роздивлявся, тоді викидав. І поступово наближався до мене. А коли між нами залишилося щонайбільше двадцять метрів, я різко відштовхнувся й пірнув. Скільки було повітря в легенях, я плив на глибину, намагаючись триматися біля самого дна.

Випірнувши і витерши воду з очей, я не побачив батька, а лише через мить помітив велику білу рибину, що пливла до мене під самісінькою поверхнею води. Я знову пірнув і поплив під водою паралельно до берега. Та батько, мабуть, не заплющував очей під водою, бо коли я, ніби поплавок, вискочив із води, він уже був поруч.

Батько ще не встиг витерти очі й хапнути повітря, як я вже почав шалено його оббризкувати, б’ючи долонею вздовж поверхні води і черкаючи нею по нечастих гребенях маленьких хвиль. Такий спосіб дуже підступний, бо дає змогу посилати в супротивника відразу кілька хмаринок бризків, які летять швидко і б’ють в обличчя, ніби дрібні камінці. Це — не боляче, та досить колюче. Очі варто ховати.

Батько не встиг, тому знову був змушений їх протирати, відвернувшись від мене. Я миттю змінив позицію, змістившись лівіше. Нарешті він різко, на півоберта, повернувся ліворуч — то був такий обманний маневр, аби я вистрілив, а він тим часом розвернеться праворуч і заб’є мені очі та подих своїми бризками. От лише він не знав, що я вже тут. Тож, тільки-но повернувшись, батько знову потрапив під град від моїх дотичних ударів по хвильках.

Так повторювалося тричі, поки він зрозумів, що я в цих іграх спритніший і ліпше тренований, аніж він. Батько важко хлюпнувся цілим тілом у воду і поплив од мене геть — у напрямку Туреччини.

А я повільно побрів до берега. І раптом мені здалося, що за спиною я почув щось на кшталт рохкання чи гарчання:

— Гуррг, гуррг.

Потім знову:

— Гуррг, гуррг.

Чесно вам скажу: я злякався. Таких звуків я ніколи не чув, але десь у мізках устигла проскочити божевільна думка, буцімто в морі мене наздогнало одоробло.

Я різко обернувся, а батько вже був напоготові. Обома долонями він залив мені обличчя водою. На мене напав сміх, але наступна хвиля з його долонь потрапила в горло. Я закашлявся, тож то були ще дурніші звуки: кашель і сміх, — аніж те рохкання, яким він так ловко мене обдурив і змусив утратити пильність. Нарешті батько теж розсміявся й повільно пішов до берега.

— Па, — кинув я йому в спину.

Але він не озирнувся, очікуючи, що це я так незграбно намагаюся повторити його хитрість. Ще кілька кроків — і розмови вже не вийде, бо ми майже досягнемо берега. А голоси з води на березі чути значно краще, ніж голоси з берега — у воді.

Батько зупинився і подивився на мене допитливо. Очі його були червоні від морської води. Це й у мене, певно, такі. Ми з ним узагалі схожі. А малий більше схожий на маму. Так прийнято вважати.

— Па, — знову сказав я, коли батько вже, схоже, був готовий до серйозної розмови. — Тільки нікому не кажи.

Він кивнув.

— Ти пам’ятаєш, коли в малого було младєнчеське?

Він здивовано звів брови.

— А ти звідки знаєш про це?

— Нізвідки, — відповів я, стенувши плечима. — Пам’ятаю.

— Чого ж ти ніколи про це не казав?

Розмова пішла не туди. Тепер він допитував мене, а мені самому треба було отримати від нього інформацію.

— От кажу, — мовив я. — А ти пам’ятаєш куди ти подів ті яйця, якими… якими мама викатувала?..

— Може, то тобі приснилось? — урвав він мене, хоча я бачив, що він каже неправду — просто хоче мене від правди вберегти.

— Ні, — твердо сказав я. — Мені просто дуже треба знати, куди ти тоді подів ті яйця.

— А якщо скажу, що ти зробиш?

— Нічого, — я знову стенув плечима. — Просто я мушу знати.

— Ну, якщо мусиш… Я тобі пообіцяв, що нікому не скажу…

— І я тобі обіцяю.

— Я їх закопав на вільній ділянці навпроти нашого дому. Там тепер земля комунального будинку. Агент там живе.

— Далеко від його квартири?

— Та навіщо тобі?!

— Па, ну справді дуже потрібно.

Запала мовчанка. А потім він відповів.

— Я хреста над тим місцем не ставив. Але якщо правильно пам’ятаю, то якраз перед самим вікном Агентової веранди.

І тут я побачив за його спиною малого. Паразит підкрався, скориставшись тим, що батько затуляв од мого погляду частину берега, причаївся й підслухав. Оце вже було погано.

— Дякую, — сказав я, розвернувся й пішов у воду.

— Стривай, — сказав батько таким голосом, що не послухатися я не міг.

Якщо він зараз помітить малого, я ніколи не зможу виправдатися перед ним, що не навмисно це підлаштував і що сам не бачив малого. Я вирішив іти напролом. Повернувся до нього і швидко вдарив долонею по воді. Він не втримався й відповів. Поки мої очі знову заливала вода, я встиг побачити, що малий бреде до берега, а відстань до нього вже така, що навіть якщо батько тепер його побачить, то нічого не запідозрить.