Вбивство п’яної піонерки

Розділ 7

У батька удар не дуже сильний — ніби якийсь незграбний. А в Інниного батька — дядька Саші — просто смертельний. Дядько Саша підстрибував і, загнувши ложкою праву кисть, бив так, що м’яч, немов із гармати на Місяць, летів просто в ноги тому, в кого його послали. Якщо то була наша мама чи інша жінка, вона зразу вищала, опускалася навпочіпки й затулялася руками, навіть не намагаючись відбити м’яч.

Чоловіки, звичайно, ці смертельні удари намагалися відбивати. Власне, тільки нашому батькові це вдавалося. Та й то найчастіше м’яч летів не туди, куди хотілося. Просто куди попало.

Чому м’яч не схожий на яйце? Чому яйце не кругле? Може, тому, що літати йому не треба? Чому яйце не ідеально овальне? Як пов’язані сни мого малого з тим яйцем, яким мама викатувала грудь, аби подолати його младєнчеське?

Навіть волейбол я не можу подивитися по-людськи. Я вже нічого не можу по-людськи. Тільки про курей і думаю. І ще — про Свєтку. Навіщо це їй: ночами крастися, ризикувати?.. Адже там собаки, господарі, ревміри… І що вона з тими курками робить? Просто віддає матері, щоби було що їсти? А мати що на те? Вона ж не може не розуміти, чим усе це пахне!

Продає? Де? Вона що, не боїться, що її побачать на базарі, як вона торгує? Та навіть якщо це кури не крадені, а зі свого курника! Хто ж піде на таку ганьбу — торгувати на базарі!

Колись ми з бабою Оленою, маминою мамою, поїхали в Донецьк на базар. Ну, ви не знаєте, а в мене мама родом із Донбасу. І для нас із моїм малим найбільше щастя — це на канікули поїхати до неї. Навіть не знаю, чому так. Ну, з одного боку ясно: там багато двоюрідних братів і сестер — різного віку. Є такі, як мій малий, є такі, як я, є старше і значно старше. Валі, наприклад, уже років двадцять, а може, й більше. Вона вже там із якимось Олегом ходить — певно, поженяться. Так мама вичитала з дідового листа.

Якщо трапляється оказія (тобто машина з батькової автороти йде на Донбас), батько домовляється з шофером і той бере нас із моїм малим і везе у Берестки — так називається наше донбаське село. Баба Олена не працює вже — пенсіонерка. Тільки пенсія в неї крихітна, бо вона все життя в колгоспі працювала, а колгоспні пенсії, як ви знаєте, — це навіть не пенсії. Он у нас на вулиці Дмітрієв живе, відставний полковник, так у нього пенсія більша, ніж у мами зарплата. Сидить цілими днями, в шахи грає із сусідами (з дітьми переважно). А грошики — крап-крап!

Мама дуже хоче на пенсію, а батько каже, що на пенсії можна з ума зійти — від неробства. «Якщо людина не працює, вона перетворюється на обізяну», — каже батько. Ну, Дмітрієв на обізяну не дуже схожий. У шахмати грає так, що… Я у нього тільки раз виграв. Та й то тільки тому, що він напередодні день народження святкував. Голова у нього боліла.

От скажіть мені, навіщо люди п’ють горілку? Знають же, що вранці голова болітиме! Навіть я знаю… А п’ють.

Оце батьки зараз у волейбола награються, покупаються — і вечеряти у складчину. А хто ж вечеряє у складчину без горілки? Правда, ми, як були малі, теж складчини влаштовували. Хтось хліба принесе, хтось — рибки, хтось — фруктів якихось — і гуляємо, про політику розмовляємо. Та горілки, звісно, не п’ємо, бо ще ж діти… Тобто дивіться: ми ж знаємо, де що в хаті лежить — правильно? Знайти горілку чи там вино, самогонку — це ж не проблема. І батьки всі на роботі. Пий — не хочу! Але ж не п’ємо!!! Ну, тільки ото як Станкевичі візьмуть пляшку домашнього вина зі собою на поляну… І то по трішки. Бо розуміємо, що нам за те буде — коли батьки побачать нас і порожні пляшки. І не тільки через це. А просто — ну, хто ж таке робитиме, знаючи, що завтра голова болітиме!

І дорослі про це знають. А все одно п’ють! От цього я не можу зрозуміти.

Мене знову занесло, як машину з нітрогліцерином у фільмі «Адские водители». Я ж почав про бабу Олену. Так-от. Одного разу прийшли двоє моїх братів — старших за мене на чотири роки — й сестра, мого віку. Бабуся нам доручила зібрати вишні. Ну, збирати вишні — діло цікаве. По-перше, можна безборонно лазити по деревах. І що вище залізеш, то дужче бабуся тобою задоволена. По-друге, при цьому ж вишні можна кидати не тільки в бідончик, що висить у тебе на шиї, а й до рота… Якби ж то я збагнув тоді, навіщо ми їх збираємо, краще б об’ївся!

Коли ми вже обнесли чотири дерева, коли вже на вишні й дивитися не могли, а руки та ноги в нас трусилися від утоми, бабуся повідомила, що завтра рано їдемо в Донецьк на базар — вишні продавати. Я, щоправда, й тоді нічого не запідозрив. Навіть зрадів, бо Донецьк — велике місто, значно більше за наш город. Та й узагалі я подорожувати люблю. А ще й у Берестках залишалися ночувати Митька з Валеркою та з Людою! А вони дуже класні. Я з усіх своїх родичів їх люблю найбільше.

Баба Олена сказала, що мій малий залишиться в селі, й тут почалося! До такого напору вона не була готова. Він кричав, що пішки піде в Донецьк, якщо його не візьмуть. І що де це таке видано, щоби малу дитину (коли йому потрібно, він себе малою дитиною називає без будь-якого сорому!) залишати саму в селі, коли вся сім’я їде розважатися… Словом, «не довго музика іграла…». Бабуся здалась.

І теж, як з’ясувалося, даремно. Бо він нам наступного дня влаштував! Але то вже було потім — у Донецьку. А спочатку, о шостій ранку, ми повинні були доперти відра з вишнями до поїзда… І не просто доперти, а дуже швидко, бо поїзд не чекатиме, — він на нашому переїзді стоїть усього дві хвилини.

Відра нібито й не такі важкі — що я, відра води ніколи не носив од криниці? Навіть два доводилося носити. Проте від криниці до хати зовсім не така відстань, як від бабиної хати до переїзду. Я тільки дивився, як миготять бабині п’яти попереду, як непорушно пливуть обабіч неї її відра, як не відстають від неї Валєрка з Митькою, і нічого не міг зробити з тим, що я відстаю від них і відстаю. Навіть Люда йшла швидше за мене. Утім, вона й відра мала менші. Але ж вона дівчинка! Поруч зі мною дріботів мій малий із двома бідончиками (а йому ж тоді було тільки шість років!). Якби нас побачила мама, ніколи б ми більше не потрапили на Донбас!

Коли ми впхались у вагон, я зрозумів, що вже не зможу підняти нічого важкого: руки не слухалися, навіть триматися за поручень було боляче. Якась тітонька зразу ж посадила мого малого, посунувшись і мало не задавивши невеличкого чоловічка в картузі.

Потім іще якийсь хлопець підвівся й посадив на своє місце бабу Олену. Бабуся все гримала на Люду, щоб вона сіла їй на коліна, та Люда відмовилася. Так і їхали цілу годину навстоячки, якось прилаштувавши ноги поміж відрами, замотаними в ганчірки. Ну, то, може, найприємніша частина подорожі була.

Що ближче ми під’їжджали до донецького вокзалу, то нижче падав мій настрій. Боліли кисті рук і плечі. Звісно, я нікому не міг поскаржитися. На що? На те, що я такий хирлявий?

Коли вже поїзд почав зупинятись і народ заворушився й захвилювався, Митя раптом ухопив одне моє відро, а Валєрка — друге. Я мусив узяти їхні відра — такі самі, тільки я ж пам’ятав, куди я свої поставив. І о, диво! Їхні відра виявилися значно легшими за мої! Не те, щоб на крилах, але якось доніс їх до базару. Тут я теж уявляв, що попереду страшні пересування пішки і транспортом, а з’ясувалося, що базар зовсім поруч — просто біля вокзалу.

Й от, коли я вже вирішив, що всі мої біди позаду, баба Олена раптом промовила:

— Треба взяти віси і заплатити за місце. Митя і Валєрка, підете зі мною, бо віси — важкі. Вов, ти тут лишаєшся за старшого, — вона розв’язала ганчірку на одному з відер. — Поки що продавай на баночки. Ось тобі півлітрова баночка — п’ятдесят копійок. Зрозумів?

— Нє, — чесно відповів я.

— Я зрозумів, — ні сіло ні впало втрутився мій малий. — Насипаємо баночку вишень і продаємо за п’ятдесят копійок. А якщо в них немає у шо насипать?

— Осьо газети. Рвіть і робіть кульки, — відповіла бабуся й погладила малого по голові.

Розумієте, коли я казав «нє», я мав на увазі не те, що я її не зрозумів, а те, що я не продаватиму вишень на базарі. А вони всі подумали, що це я такий недоумок! Хирлявий недоумок.

І почалися мої страждання. Я просто шкірою відчував, що кожен, хто до нас підходив, дивився на нас, як на шолудивих собак: із відразою та огидою. Я опустив голову й утупився під прилавок, аби мене не помітили, аби до нас не підходили.

Проте до нас підходили! Тільки мій малий рятував мене від ганьби, — щоправда, дуже по-своєму. Перший дядько звернувся до мене:

— По чьом вишні, парубку?

Я не встиг навіть голови підвести, як мій малий мене врятував:

— По п’ятдесят копійок баночка. Беріть. Законні вишні. Я сам обривав.

— Ух ти! — сказав дядько. — Ну, якщо сам, тоді давай. Давай дві. На руб.

— А ви вмієте кульки робити? — спитав його малий. — Бо я вишні обривати вмію, а кульки робити — ні.

Дядько розсміявся:

— Що ж ти за продавець такий — кульків крутити не вмієш!

Він узяв одну з бабиних газет, відірвав чвертку сторінки і дуже спритно скрутив кульок.

— Зрозумів, як це робиться?

— Зрозумів, — відповів мій малий і насипав йому дві баночки вишень — із горою.

Я згорав од сорому. Звичайно, я був Юрці вдячний, що він мене рятує. Та водночас… Ну, ви розумієте. Мені було соромно і за себе, й — особливо — за нього. Це ж усі думають, що старший брат навчив малого торгувати, а сам тільки гроші рахує. Якби мама це побачила, то на Донбас би ми вже точно ніколи не приїхали.

Не розповідатиму вам про все, що ми робили в Донецьку та що нам там устругнув мій любий братець. Це все я просто до того згадав, щоб ви зрозуміли: я не просто вважаю торгівлю на базарі чимось ганебним. Мені самому довелося це пережити. Бачите, коли бабуся Олена торгує — я в цьому не бачу нічого такого. Зрештою, в неї невеличка пенсія, вона має великий сад, сама всіх вишень, груш і яблук з’їсти не може, тому доводиться возити врожай до Донецька на базар. Але щоб мене чи когось із моєї школи помітили за прилавком на базарі — ну, це ви й без мене уявляєте. Це ще добре, що баба повезла нас до Донецька, де нас ніхто не знає.

Тобто продавати курей на базарі Свєтка б нізащо не погодилася. Це — ясно. Куди ж тоді вона діває вкрадених курей? Живуть вони з матір’ю вдвох. Стільки курятини з’їсти немислимо. Я, звісно, не знаю, скільки курей вона вкрала, та, судячи з тих чуток, які блукають Варваркою, там повинні бути сотні курей. Ну, не знаю. Вірити всьому, що люди кажуть, не можна, ясна річ, але все-таки…

А може, вона просто така добра? Знає, що хазяї курочок безжалісно поріжуть і з’їдять, тож викрадає їх і відпускає на волю? Цікаво, на яку таку волю? У степ виносить? Аби їх там не злі хазяї, а добрі лисички пошматували? Чи щоб кібці позліталися ближче до села, бо тут таке дають?! А може, в зоопарк продає — на корм хижакам?

Е-е. Треба цей варіант перевірити. Я так замислився над цією можливістю, що пропустив момент, коли дядько Саша послав свій туш просто в мене. М’яч припечатався до моєї щоки, наче скручена жмутом газета — до неспритної мухи. Я мало не впав. Але біль у щоці — й голові заодно — мене не зупинив. Я розвернувся й побіг до Інни. Треба цю версію обговорити. А може, і перевірити завтра. Та й у зоопарку ми давно не були.

Інна прасувала спортивні штани. Уявляєте? Спортивні штани! Прасувала! Щоб сидіти в них на піску. Неначе ввечері на поляні хтось помітить, що вони відпрасовані. Чи наче в нашій компанії хтось колись бачив напрасовані спортивні штани! Ну, та я вже казав, що дівчат зрозуміти неможливо. Тут ідеш першого вересня до школи, і то напрасувати сорочку — ціла поема. День будеш тинятися навколо неї, братися за книжку, потім дивитися телевізор, визирати у вікно, хто то пішов, дослухатися, чи ніхто не лупить м’ячем у паркан або у ворота… І тільки пізно ввечері, коли вже нікуди відкладати, вмикаєш праску і починаєш мучитися.

До речі, раніше так не було. Встаєш першого вересня — а напрасована чистенька сорочечка висить на спинці стільця серед залу, чекає. Це минулого року мама почала страйкувати. Ти вже великий, каже, можеш і сам собі попрасувати. Ага… А малому — прасує. «Він іще малий». Мене вчила прасувати, картоплю чистити, підмітати ще тоді, коли я тільки читати навчився — років у п’ять. Сама читати навчила, а потім завжди — тільки помітить, що я сиджу і читаю, відразу:

— Вов, злізь у погріб і набери картоплі.

Тільки приніс, помив руки — і:

— Вов, почисть, бо я не встигаю.

Уявляєте! Картоплю почистити вона не встигає! Себто, якщо почистити на п’ять хвилин пізніше, картопля смертельно образиться, що не встигли?

А йому вже, між іншим, вісім. І навколо — балачки про те, який я ледачий і який він працьовитий…

Я дочекався, поки Інна закінчить випрасовувати, напрасовувати й відпрасовувати свої спортивні штани, а тоді запропонував:

— Не хочеш завтра піти в город, у зоопарк?

Вона похитала головою, а потім пояснила:

— Завтра неділя. Там людей буде, як насрано.

Між іншим, це вона в мене навчилася. Так моя баба Олена казала, як я був малий.

— А чого ти там не бачив?

— Я там усе бачив, — відповів я. — Та не чув. Хочу спитати, чи можна їм продати курей на корм хижакам.

Від подиву вона витріщилася на мене, аж їй щелепа відвисла. І дивилася так кілька хвилин. А я мовчав. А чого пояснювати, якщо вона нічого не питає.

Нарешті ззявила рота і похитала головою.

— Все одно немає смислу, — сказала. — У неділю начальство не працює. Тільки прибиральники та білетери.

У цьому смисл був. Ну, що ж, можна й у понеділок. Ні?

— У понеділок зоопарк не працює. Вихідний.

— У вівторок працює. Підемо у вівторок.

— Це — дуже довго. Мало що може трапитися, — сказав я замислено.

— Наприклад? — запитала Інна.

— Наприклад… — я не міг придумати прикладу. — Не знаю. Мало що… Дощ, наприклад. Чи град…

— Або землетрус, — завершила Інна мою думку. — Ще якісь причини? Ми кудись поспішаємо?

— Ну, як хочеш, — роздратувався я. — Завтра можу і сам сходити.

— Можеш, — Інна вже не дивилася на мене.

Вона підняла свої штани і роздивлялася їх, відставивши від себе на витягнутих руках.

— Можеш і сам, — додала вона, даючи зрозуміти, що не тільки розмову закінчено, а й узагалі мені слід іти, бо вона тепер мірятиме своє вбрання.

Я розвернувся й пішов додому.

Малого не було. Це — добре. Я люблю бути на самоті. Хай і недовго. Колись батьки пішли на день народження до Бурлакових, а я відмовився. Думав, вони підуть, а я побуду сам: почитаю чи тєлік подивлюся, якщо там щось путнє показують. Бурлакови живуть на нашій вулиці, за провулком. У них велика сім’я. Двоє старших дочок і двоє молодших синів: один старший за мене, а другий — молодший, але старший за мого малого. Та ми не дуже дружимо. Навіть не знаю, чому. Словом, я тоді лишився сам.

А через півгодини вітер надворі почав гнути тополі перед нашим домом, а потім розкололося небо й ударила гроза. Дуже сильна. Краплі так тяжко і часто лупили по склу, що, здавалося, можуть вікна повибивати. А небо тріскалося від грому за дві секунди після сліпучих блискавок. При такій погоді дивитися телевізор не можна. У нас зовнішня антена, на ній — громовідвід. Якщо блискавка в неї вдарить, телевізор може згоріти. Так мене вчив батько ще тоді, давно, коли у нас тільки з’явився телевізор.

Я взяв недочитану «Голову професора Доуеля», і мене вже ніщо не турбувало, крім того, про що йшлось у книжці. Законна книжка взагалі. Не читали? Ну, я тут не буду її переповідати, але там є такий епізод, коли одного героя намагаються зробити божевільним. Його замикають у кімнаті з м’якими стінами та підлогою, які глушать усі звуки. А високо під стелею потужна електрична лампочка, яка ніколи не гасне і світить так, що заснути неможливо й на жодній думці зосередитися також неможливо.

От почав я про це читати, і тут згасло світло. Я сидів у цілковитій темряві, яку розламували тільки часті блискавки. Я був сам. Начитався про ту кляту божевільню. Мені й так було страшно, бо там і до того описували чимало моторошного. А тепер, без світла, то вже було майже нестерпно. Якби ми мали підземний хід до Бурлакових, я б ним, безперечно, скористався. Та вийти з дому, коли таке блимає, так гримить і так заливає, я, звісно, не зміг би.

У Бурлакових, без сумніву, світла теж не було, як і телефона. Ми з ними живемо на одному боці вулиці, на одній лінії електропередач. Але у них, певно, є свічки чи керосинка. Звичайно, вони ж дуже такі… до всього готові. Чекають найгіршого. У них у погребі навіть є запас консервів — магазинних. Бички в томаті, тріскова печінка і навіть шпроти. Вони того не їдять, бо то — на чорний день. Ну, от скажіть мені, будь ласка: який у нашій країні може бути чорний день? Це колись голодовка була, — мама розказувала, що люди на вулицях падали від голоду і помирали. Але то коли було! Ще до війни… Нє, ну, те, що у Бурлакових є свічки, — це непогано. Це — корисно. От сьогодні, наприклад. А консерви? Якби вони у нас стояли, то вже давно б не стояли.

Тоді несподівано загорілося світло. Я навіть здригнувся. Воно було таке яскраве, аж засліпило. Нє, ви не думайте: я знав, що воно не було дужчим, аніж до того, як почалася гроза. Просто коли воно так у темряві несподівано спалахнуло, мені здалося, що наша лампочка має не менше ват, аніж та, що світила в камері героя з книжки Беляева.

Тобто поява світла мені не принесла полегшення. Я вже боявся читати далі. Та минуло п’ять хвилин, і я себе опанував. Знов узявся за книжку. І тільки повернув собі той жах, як знову згасло світло. Самі лише блискавки вдирались у хату. А коли слідом за ними будинок здригався від грому, я здригався разом із ним також. І не переставав тремтіти навіть тоді, коли грім стихав, а наступної блискавки ще не було… Люди, котрі ходять до церкви, бояться Бога. Наче в їхньому житті ніколи такої грози не було. Це за будь-якого бога страшніше!

А згодом почалося ще жахливіше: світло то зникало, то знову починало світити. У тих випробуваннях мого здорового глузду не було ритму. То світла не було п’ять секунд, то кілька хвилин. І тривалість світлих проміжків також була різна й непередбачувана. Тепер я розумію, що мені тоді бракувало тільки одоробла. Якби воно з’явилося, тут був би мені й гаплик. Мабуть, одоробло також грози боїться. Не прийшло.

Потім я (не зразу) помітив, що інтервал між блискавкою та громом значно подовшав — сягав уже десяти секунд. Гроза минула. Дощ іще лив, і вітер іще вив, та це вже було не так страшно. А коли й дощ став не такий шалений, як до того, прибіг батько. Він заскочив у хату, накритий з головою плащем дядька Жори Бурлакова, і я мало не вмер. Коли він скинув із голови плаща, я кинувся до нього, притиснувся всім тілом і так стояв кілька хвилин, поки вгамував своє тремтіння. Цікаво, що за цілий той вечір я жодної сльозинки не пролив.

Отепер розповідаю цю історію, і хоча надворі ще зовсім світло й немає ніякої грози, а я знову переживаю той жах. Це, напевно, тому, що в мене багата уява, як висловилася колись на батьківських зборах Ольга Миколаївна. Мені б вона такого ніколи не сказала (вона взагалі намагалася нікого з учнів не хвалити — щоб інші не почали їх ненавидіти, я так думаю), а мама зі зборів повернулась і відразу переповіла все, що почула. Ну, от.

Я вам усе це розказав, аби ви зрозуміли, що бути самому мені подобається, та далеко не завжди.

Ну, сьогодні — інше діло. Не знаю, де той малий, але якби він був удома, поміркувати було б неможливо. Хай ганяє.

Я ще от що подумав. Там же, в зоопарку, є різні звірі. І якісь із них, може, понад усе люблять курятину. Правильно? Тому найліпше завтра самому сходити туди й усе з’ясувати. Утім, самому, звичайно, не вдасться. Малого не позбудешся, а особливо в неділю, коли батьки вдома. Це ще якщо вони не вигадають якоїсь недільної розваги! Можуть же… Від них ніколи не знаєш, чого чекати. То несподіваний скандал, то навпаки — якийсь так само нежданий подарунок…

Ну, буде завтра — побачимо.

Тепер в мене інші клопоти. Треба про все добре подумати, щоб ніхто не заважав. Фактів у мене чимало, та версій поки що немає. І це — погано. Бракує одного зусилля, щоб усе систематизувати, як Карл Лінней. Тоді все стане на свої місця.

Отже, що перше? Перше — те, що Свєтка була не сама. Вона комусь допомагала. Чи їй хтось допомагав. Але якщо їй, тоді цей хтось мусив би бути ще тупіший за Свєтку. А таких не буває.

Друге. Тут не могло обійтися без дорослого. Хтось Свєтку та її подружку (чи подружок) спрямовує. Навчає. Розробляє плани. Як професор Моріарті (ну, такий, маленький моріарті — варварського масштабу). Може, і не дорослий. Може, хтось із її ровесників. Чи ровесниць. Чи трохи старший — років 16–17. Але якщо він (чи вона) такий розумний, як він може мати справу зі Свєткою? Хіба що… Якщо вона просто виконавець. Весь ризик — на ній. А він (чи вона) — осторонь. Ні при чому.

Треба ще раз піти до Іри.

Але… Я розхвилювався. Здавалося б, нічого особливого не вигадав, але це вже було схоже на правду. Тож…

Я підійшов до вікна і подивився на комунальний дім. Просто так — треба було змінити поле зору. Що ж його так сидіти в кімнаті й дивитися на вимкнений телевізор? Ви ж знаєте, буває, щоби повернути якось напрямок думок і придумати щось нове, треба змінити обстановку. Утім, я тоді про це не думав. Просто набридло так сидіти, коли вже нічого до голови не лізло. Та це виявилося правильним рішенням.

Перехожих на вулиці не було. Для футболу — жарко. Для волейболу — ну, там окреме питання. Вони ж після роботи. Та ще й заспокоюють дві думки: одна — про купання після гри, друга — про вечерю після купання. У них, у дорослих, піднесений настрій. Діти здебільшого поховалися по хатах чи там, де прохолодніше. Та й до поляни треба приготуватися. Звісно, не всі прасують собі спортивні штани. Найімовірніше, ніхто їх не прасує, крім Інни. Та підготуватися, так би мовити, внутрішньо, налаштуватися… Це — важливо.

Вечірнє сонце ще було на небі, та наш будинок уже відкидав довгу тінь на комунальний. Тільки понад вікнами його ще гріли промені. І тільки-но я підвів очі вище, як у вікні на горищі щось зблиснуло, і я встиг помітити, як там заховалась у тінь людська постать. От і підтвердження Інниної здогадки про те, куди поділися ключі з вугільного сараю.

Нічого не розумію. Ну, чим ми так цікавимо Агента? Що ми йому зробили? Бичків украли? Та це ж дурничка. Це все одно, якби ми вкрали в нього відро річкової води — он її скільки! Чи якби ми з вулиці об’їли його вишню. Ягоди, що над вулицею, їсти можуть усі. Це — не крадіжка. Десь так само і з бичками. Може, боїться, що ми про його браконьєрство Ревмірові розкажемо? А той ніби сам не знає, хто і якими снастями ловить рибу!..

Щось тут іще. Але що? Ну, не може людина так просто ненавидіти іншу людину. Мусить бути причина. І не будь-яка. Може, я його колись давно чимось образив? Чи батьки мої?

Нічого вигадати мені не вдалось. А може, справді він і є той дорослий, котрий Свєткою керує? Ох, навряд!.. Я навіть не впевнений, що він із нею знайомий. Хто ж із дорослих помічає дітей на вулиці? Хіба що на своїй, а вони ж на різних живуть… Ви скажете: теж мені доказ! Ну, правильно скажете. Але ж це я повинен довести, а не він. От запитають його: «Ви, товаришу Агенте, знайомі зі Свєткою?». А він скаже: «З якою Свєткою? Ви що, товариші, блекоти об’їлись?». І все. І він вільний, і нічого не доведеш.

«Фотоапарат! — згадав я раптом. — “Смена”! От що мені допоможе».

Я пішов до дєтської, дістав з шафи фотоапарат, а тоді почав порпатись у своєму письмовому столі, сподіваючися знайти фотоплівку. І таки знайшов — аж у кутку шухляди.

Тепер усе спочатку: знайти касету. Я відчинив про всяк випадок задню стінку фотоапарата — касети там не було. Тож потрібно знайти аж дві.

Одна знайшлася дуже легко. Друга завдала більших клопотів, але теж здалась — аж у фотобачку на тій самій шафі. Звісно, я її туди покласти не міг — що я, ідіот? Ну, а хто поклав — відомо: я таки не ідіот. Це і больному зрозуміло.

Ви, напевно, подумали, що все це якось дивно виглядає: хлопець має фотоапарат, уміє фотографувати, а зовсім цього не робить. Навіть касети знайти — і то йому стільки зусиль потрібно. Ну, правильно подумали. Сказати, що вмію фотографувати, я б не наважився. Я, звичайно, прочитав книжечку про те, як це робиться, але все одно в мене купа проблем. Особливо з видержкою та з діафрагмою. Вгадати, які виставляти діафрагму та видержку я завжди намагаюсь і майже завжди помиляюся. Коли проявляю плівку, там із тридцяти шести кадрів хіба що п’ять мають нормальну експозицію.

Один хлопець із нашого класу має експонометр. Той хлопець сам бараківський, батьки раніше працювали за кордоном. Уявляєте? Ну, серед мостобудівців це не така й новина. Вони всі півсвіту об’їздили. Дехто в Монголії був, у Китаї чи навіть в Індії. От вони йому і привезли з Індії експонометр. Ото, я вам скажу, штука! Навів на об’єкт, покрутив, аби стрілочку накрило кільце, — й усе. Тобі все видно: при діафрагмі 5,8 — видержка 100, наприклад. А для того, щоб на око визначати, треба дуже багато і регулярно знімати. А плівка коштує 35 копійок. А плюс проявитель, закріпитель, фотопапір… Це взагалі треба ніколи нічого не купувати, а всі копійки, які батьки дають із собою до школи, витрачати на фото.

Ну, будемо сподіватися, що цього разу я все вгадаю. От де та фотокнижка, я знав точно. Знайшов її, розгорнув на таблиці експозиції, знову собі все нагадав і пішов у дєтську, зарився під одіяло й намотав плівку на катушку. Потім закрив касету і зарядив фотоапарат. Усе. Можна знімати. Якщо є кого, звісно.

Коли я з апаратом вийшов із дому, дорослі саме закінчили грати у волейбол і подалися на річку. Я тільки й устиг почути, що вечеряють — в Інниних батьків. Це погано. Це зовсім поруч із нашим домом, а до поляни — ого-го! А з іншого боку, якби вечеряли в нас, було би ще гірше. Ну, та побачимо, як воно складеться.

Довгий день закінчувався, похитуючись від випитого п’янкого сонячного проміння. Сонце вже освітлювало тільки високі хмари, а на вулицях западали сутінки. На біса я виніс того фотоапарата? Завтра вже фотографуватиму. Я заніс його додому, а коли вийшов на вулицю знову, то побачив, що до нашого двору наближається Санька. Я не зустрічав його ще від того дня, коли він розповідав про напад Агента.

Санька був якийсь похмурий, навіть рухався невпевнено, мовби п’яний. Утім, п’яний він, звісно, не був. Але на душі йому було так капосно — зразу видно. Невже знову батько побив?

— Кудись зібрався? — спитав він замість привітання.

— Та, мабуть, на поляну підемо, — відповів я. — Дорослі сьогодні йдуть до Інниних батьків — на складчину. А ти куди?

— Не знаю… До тебе. Дома хтось є?

— Нема. Малий пішов із батьками купатись. Але зараз прийдуть.

— А-а-а… — невпевнено протягнув Санька.

— Може, просто прогуляємося? — запропонував я.

— Пішли…

І ми пішли — вздовж по нашій Лікарняній у напрямку до лікарні. Тут і прогулятися нікуди, бо батьки зараз вийдуть у провулок із річки. Якщо піти з Лікарняної праворуч провулком — побачать, щойно піднявшись від річки. А як вийдуть із провулка на Лікарняну, то повернуть в інший бік і, може, не побачать.

— Давай у смородину, — сказав Санька.

Він, видно, думав про те ж саме, що і я.

Ми зайшли за кущі перед домом Стартановичів. Там було випробуване місце: Стартановичі своїх кущів ніколи не стригли, тож смородина в них була майже мого зросту. Санька тут же взявся об’їдати кущ. Ну, а я смородини не їм. Мені навіть запах її неприємний.

— Щось сталося? — спитав я після паузи, бо Санька мовчав і мовчав, наче нас тут могли не тільки побачити, а ще й почути.

Він іще помовчав.

— Ти знаєш, що значить «ублюдок бандерівський»? — нарешті спитав.

Я витріщився на нього. Нічого собі запитаннячко! Він твердо дивився мені в очі, тож я не став перепитувати, звідки та що. Ну, тобто не з цього треба починати.

— Ну, «ублюдок» — це російською мовою незаконнонароджена дитина. Як у «Катерині» Шевченка. Читав?

— Ні, — відповів він.

— Ну, там дівчина закохалась у солдата… — почав я пояснювати, але він урвав:

— Я знаю, про що там. А «бандерівський»?

Це слово я знав. Батько часом обзива так одного свого співробітника. «Западенець бандерівський», — каже.

— Це я точно не знаю, — відповів я. — Якісь западенські бандити. А де ти таке чув?

Він кинув у рота зразу зо п’ять ягід і відвернувся.

— Ну, кого так називали? — тут уже я міг наполягати, бо ж на попереднє запитання йому відповів.

— Мене, — сказав він, усе ще дивлячись кудись убік.

— Хто?!

— Агент.

— От сука! — сказав я із серцем. — А за що?

— За те, що я його хотів убити.

— Що?!

Одне слово, він почав розповідати, і вималювалася така картина. Я навіть не знаю, вірити його розповіді чи ні. З одного боку, це — просто ідіотська історія. З другого… Розумієте, Санька… Ну, тобто в нього з фантазією не дуже. Він може збрехати. Так. Хто ж не може! Особливо дорослим. Але він не може вигадати нормальної брехні. Та він і сам це знає, тому особливо й не заморочується. Через те я загалом вірю тому, що він розповів. А ви вже самі дивіться. Можете й не вірити. Я тільки хочу запевнити, що розказав правду — від себе нічого не додав. Ото коли він мені розповів, як його Агент душив на березі — біля задньої калітки, — через день Санька не витримав і пішов убивати Агента. Він узяв велосипедний ланцюг, сховався ввечері за Агентовим славнозвісним надвором і довго чекав. Коли той нарешті прийшов, Санька став між ним і доріжкою додому й сказав:

— Це ви мене вбити хотіли?

— Ану киш звідси! — крикнув на нього Агент, навмисно крикнувши так голосно, щоби хтось із сусідів почув.

Відкладати розмову до того, як хтось прибіжить рятувати Агента, Санька не став. Він розмахнувся й уперіщив дорослого дядька по лівій руці вище від ліктя.

— Ти ж знаєш, він шульга, — пояснив Санька мені.

Я цього не знав, але повірив. Коли Агент ухопився за ліву руку правою, Санька ще раз ударив — тепер уже по пальцях правої руки. А потім ще через плече по спині. Цей удар забив Агентові дух, тож кричати він уже не міг.

— Так я не зрозумів, — перепитав його Санька, — то ви мене вбити хотіли?

— Нє, — з трудом промовив Агент. — Але тепер я тебе точно вб’ю.

— Ага, — сказав Санька і знову врізав по спині, бо ж Агент стояв, зігнувшись (це було зручно, як пояснив мені мій друг).

Сусід зігнувся ще більше і прошепотів:

— Ах, ти ж ублюдок бандерівський!

Санька ще раз уперіщив його по спині, та вбивати вже не хотів, бо не зрозумів, чим це його обізвали. Не знаю, який тут зв’язок, але так він мені пояснив це своє рішення.

— Дав йому в лоба, так що він на сраку сів, і пішов додому. Що ж його вбивати, як я не знаю, що він на мене сказав.

Я мовчки дивився на нього, так що мало очі не повилазили. Нічого собі історія.

— Він же на тебе в міліцію заявить! — сказав я нарешті.

— Не заявить, — Санька сплюнув чорною від смородини слиною. — Якби хотів заявити, вже заявив би.

— А може, вже й заявив, — припустив я.

— Нє, — впевнено відповів він. — Хай мене посадять за те, що я йому врізав. Але його тоді посадять за браконьєрство і за те, що хотів мене задушити.

— А як ти доведеш?

— А ти підтвердиш, — сказав Санька.

— Мені не повірять, — уголос подумав я. — У міліції зафіксовано, що він на мене подав заяву. Буцімто я в нього вкрав ключі від хати. О. Тепер зрозуміло, навіщо він це зробив. Тепер зрозуміло… Щоб як ти заявиш на нього, я не зміг бути свідком…

— То ти що, не підтвердиш? — запитав він.

— Підтверджу, звичайно, — відповів я. — Тільки мені не повірять, бо я… Ну, він же на мене в міліцію раніше заявив. А я тепер ніби помститися йому хочу… Чекай, а чого це він тебе ублюдком бандерівським обізвав?

Санька відвернувся, знову набрав півжмені ягід і кинув собі до рота. Почав їх жувати, як хліб, і, не дожувавши, відповів:

— Бо це правда. Мої батьки — мені не батьки. Вони мене всиновили. З дєтдома взяли.

— Що?!

— Те, шо чув.

— Звідки ти?..

— Маму спитав. Вона розплакалась і призналася. Вони ще як у Дрогобичі жили, взяли мене з дєтдома. А справжні мої батьки — бандерівці, й вони десь у засланні.

— У Сибіру? — спитав я іронічно.

Які ж у наш час можуть бути заслання? Дурниця якась!

— Ні, — не зрозумівши моєї іронії, відказав Санька. — У Казахстані. На Цілині.

— Ти шо, Санька, вопще вже? — я мало не розсміявся. — Які заслання? Це ж не до революції! Які в нашій країні можуть бути заслання? Та ще й на Цілині. Туди люди добровільно їдуть із усього Радянського Союзу! Комсомольці!

Він мовчки жував, але видно було, що я його не переконав.

— Мені мама сказала. Вона мені показала листа від моєї справжньої мами. Її звуть Соломія.

От якби це не Санька повідомив, а хтось інший, я би зразу подумав, що бреше. Чесне слово! Тільки через оце ім’я. Ну, де ви бачили жінок, котрих би так звали? Тільки в літературі. «Дорогою ціною» читали? Законна книжка. Мені вона дуже подобається. Отам жінку звуть Соломія… Та хай мене ріжуть, я не повірю, щоб Санька читав «Дорогою ціною».

Над вулицею здійнялася курява. То біг мене шукати мій малий.

— Добре. Потім побалакаємо, — сказав Санька. — Не кажи йому нічого. Ге?..

— Звичайно, — відповів я. — Ти на поляну підеш?

— Піду. Тільки нікому не кажи!

Мій малий наче заздалегідь знав, де ми. Він навіть не глянув у бік провулка, а мчав просто до нас. І за мить уже був поряд.

— Вов! Батько кличе!