Вбивство п’яної піонерки

Розділ 17

Окрім бабусі, нікого не було вдома, коли приїхав батько. Ми знали, що завтра дядько Петро повинен їхати до Донецька й узяти нам квитки на найближчий поїзд. Бабуся зранку заходилася командувати, щоб ми поскладали свої речі в чемоданчик, аби були зовсім готові.

Ну, вона дуже полохлива. Дуже неспокійна. Завжди боїться спізнитися сама чи що спізняться її внуки. Такий план: негайно починати збиратися, коли ти ще не знаєш, коли їдеш, — нас дуже не влаштовував. Особливо мого малого. Він утік одразу ж, як бабуся вийшла з хати.

Мене він (план) також не влаштовував — бо Надя їхала додому вже завтра. У нас лишався останній день. Я втік при другій нагоді. Це — неважко. Наприклад, бабуся виходить до криниці. Чи на город по цибулю. Зазвичай вона посилає мене чи когось із моїх братів, але ж сьогодні ми пакуємо речі! Тому йде сама. Щойно вона вийшла з хати, треба вискочити з кімнати в сіни і сховатися біля Зорьки — бабусиної корови. А як бабуся зайде до кімнати — миттю гайнути із сіней на подвір’я. І побігти не до хвіртки, бо тоді вона тебе побачить у вікно, а навпаки — до сараю. Сховатися за ним.

От вона заходить до хати, бачить, що мене нема, й одразу до вікон. Мене нема. Тоді вона вибігає на подвір’я і знає, що я до хвіртки не встиг би. Іде до неї й чекає на мене. Вона розуміє, що на річку через город я не побіжу. Там кукурудза, вона вже зрізана, сховатися ніде.

Біля хвіртки мене немає. Вона визирає на вулицю: праворуч, потім ліворуч — мене на вулиці нема. Бабуся думає, що я можу бути в надворі. Іде до надвору й починає мене гукати:

— Вов, ти тут?.. Вов?

Це — вирішальний момент. Я перебігаю повз хату до перелазу на город Васькиних, а звідти — до їхньої хвіртки. Бабуся вертається до хати, дивиться на город Васькиних, але мене вже бачити не може, бо я сиджу за малиновими заростями. Бабуся може ще раз підійти до хвіртки й погукати мене. А може піти до хати, бо там роботи — по самі вуха. З малини я все бачу. Тому, коли вона повертається до хати, я вже біжу до Гуків.

Надя сидить на лавці й читає Гайдара. «Долю барабанщика». Вона вже її, власне, прочитала. Та іншої книжки із собою немає, тож читає вдруге. Ну, книжка справді цікава — значно краща, ніж фільм.

— Привіт, — кажу я, сідаючи поруч.

— Привіт, — відповідає вона і згортає книжку.

— Зібралася? — питаю я, хоч і знаю відповідь.

— Та ні, — підтверджує вона, що знаю я правильно. — Ввечері зберуся.

— Не хочеш на річку?

Вона знизує плечима. Це означає «хочу».

І ми йдемо на річку. Не біля нашого городу, а далі — аж на кручу, потім до піонерського табору, а там спускаємося до води і повертаємося берегом аж туди, де майже починається водопій худоби. Далі купатись огидно. Корови перемісили мул, та й запах там…

А біля піонертабору — небезпечно. Піонери — дикі. Можуть украсти одяг, можуть напасти, почати матюкатися, кидатися кизяками… Вони сільських не люблять. Ну, і ми їх…

Нарешті ми роздяглись і зайшли у воду. Тут нікого, крім нас, немає. Вода вже не така тепла, як у липні, та ще цілком може бути. І спеки аж такої вже нема. Ми заходимо по шию і там повільно колихаємося на хвилях та розмовляємо.

Здалеку ми — як дві цяточки на воді. Якщо дивитися від берега поруч із бабусиним городом, можна подумати, що то дві качки погойдуються на воді.

— Ти мені адресу залишиш? — питаю я.

Вона невпевнено знизує плечима. Це означає «а чого ж ні?»

І тут виявляється, що дехто нас може розгледіти й на такій відстані.

— Во-ов! — і далі ще якийсь набір звуків.

Знаючи фантазію свого малого, я не сумнівався, що він знайде, що вигадати, щоб не йти до нас аж сюди, а викликати нас до себе. Для зручності. Тому вирішив не реагувати і не дослухатися.

— А навіщо тобі моя адреса? — спитала Надя, повернувши голову набік і викручуючи своє густе й туге волосся, від води аж чорне.

— Щоб написати тобі листа, — відповів я.

Вона промовчала, тож я знову спитав:

— А ти мені відповіси?

Вона засміялась і сказала:

— Не знаю.

Я так і не встиг з’ясувати, що це означає, бо раптом зрозумів, що репетує мій малий:

— Бать-ко при-ї-хав!!! — і ще щось, що розібрати було неможливо.

— Він кричить, що ваш батько приїхав, — пояснила Надя. — Що треба йти додому.

І вона повільно рушила до берега. Сонце світило в її мокру спину, по якій збігали струмки, які народжувалися глибоко в надрах її волосся. Я пішов за нею. Вона рушила в посадку, а я взяв свої штани та сорочку в оберемок і повільно побрів до підйому на кручу. Почекав на Надю біля стежки, а потім ми пішли вгору вдвох. Звісно, я пропустив її вперед. Десь я читав, що, коли чоловік і жінка йдуть донизу згори, чоловік повинен іти перший, аби, якщо вона спіткнеться, зловити її й не дати впасти. А коли навпаки — йдуть угору — чоловік повинен іти ззаду. Ну, власне, з тією самою метою. Соромно зізнатися, та я дуже хотів, аби вона спіткнулася чи послизнулась… А ще мені хотілося провести пальцем по її спині — від волосся, де й досі зароджувався струмочок, і аж до защібки її купальника. Проте стежка не була аж надто крута. Круча — це тільки так називалося. За якихось десять секунд ми вже були нагорі.

Біля бабусиної хати з’юрмилися, мабуть, усі діти села. Я не зразу і зрозумів, навколо чого вони топчуться. Тільки коли підійшов, побачив: біля хвіртки стояла новенька «Волга» світло-кремового кольору. Вона була припорошена після довгої дороги, та ніякий бруд не міг приховати її дивовижної краси. Такі машини я досі бачив тільки по тєліку, але ж то не в кольорі! Ну, іще в городі пару штук бачив, але здалеку. Й одну — біля нашого «Премудрого піскаря» — у Варварці. Ясно, що ніколи на них не їздив. Чорних і білих — повно вже. А отакої гарненької на цілу Варварку — жодної. То більше тут — у Берестках.

— Вов, бачиш, на чому ми завтра додому поїдемо? — спитав мене малий, наче мав серйозні сумніви щодо мого зору.

Втім, це було не запитання для мене, а додаткова шпилька для сільських хлопчаків, які, вочевидь, такого дива ще не бачили ніколи в житті.

Краєм ока я помітив, що машина вразила і Надю. Однак відреагувала вона якось дуже несподівано.

— Ну, щасливо доїхати! — кинула вже через плече, прямуючи до своєї хати.

Не гнатися ж за нею! Та ще й на очах у цілого села! Я помахав рукою хлопцям і пішов на бабусине подвір’я. Там дід переконував батька, що треба негайно з’їздити до Курахового, бо ж родичі не знають про батьків приїзд. Чи хоча б Вітьку послати: хай пішки сходить, попередить.

— Па, я ж на одну ніч. Їхав тисячу кілометрів, — пояснював йому мій батько. — Нам завтра ще шістсот із гаком кілометрів гнати. Якщо ми сьогодні цілу ніч святкуватимемо, я ж дітей не довезу!

Тут він помітив мене і зробив два кроки назустріч. Я обняв його міцно-міцно, бо саме відчув, як я за ним скучив. І малий підбіг і спробував нас обох обняти. Ну, то вже як вийшло, так і вийшло, бо по ньому й так було видно, що за батьком він скучив.

А бабуся вже гнобила діда:

— Ти про щось інше можеш думати? Чи тільки п’янка в голові? Може, про дітей би подумав?

На діда боляче було дивитися. Чоловіча солідарність розпалася. Жінка брала гору! А зять його не захищав!!!

Батько теж це зрозумів. А як би він не зрозумів? Воно й дітям зрозуміло, що для дорослих п’янка — це свято. Це — як для нас поляна. І батько простягнув руку допомоги.

— Па, як не будете змушувати мене пити (наче, крім діда, за столом буде нікому!), я зараз зганяю до Наді. Тільки ж машина одна, а родичів там багато. Я всіх не вивезу…

— Та чи я прошу всіх приїхати! — зрадів дід. — Хто зможе, хто схоче. А схочуть же, мабуть, і Вася, й Мітя…

На цьому місці дід зрозумів, що далі вести перелік небезпечно. Все одно багато сказав.

— Я з тобою! — вигукнув мій малий, зрозумівши, що питання практично вирішено.

Батько засміявся, дивлячись на нього, потім глянув на мене:

— А ти не образишся? Бо ж я всіх не вміщу…

— Та ні, — відповів я якомога твердіше. — Їдьте. Я маю тут роботу.

А мій малий показав мені язика — звісно, щоб ніхто не бачив.

Пацани бігли за хмарою пилу аж до самого повороту. Я повернувся у двір.

— Вов, — погукала бабуся. — Там у сільпо олію привезли, кажуть. Візьми бідончик, бо мені вже й на салат не вистачить — там самий фус.

І раптом голосно й упевнено озвався дід:

— Куди ти ото дитину посилаєш! Там людей, як насрано, а вона туди дитину посилає. Я сам зганяю!

Він і справді підвівся зі стільця, на якому сидів під грушею, й пошкандибав до хати по бідончика. Права нога в нього ще від молодості перебита була. Ціле життя шкандибав і через те ні до колгоспу ніколи не ходив — інвалідствував, — ані особливо бабусі допомогти не міг.

— Я тобі зганяю, — стиха промовила бабуся. — Я тобі зганяю. Зараз і другу ногу переб’ю! Ганяло вишукалося! Півсела зараз приведе з того магазина. Іди, Вовка, йди, не барися!

Дід не засмутився. Слухняно повернувся до свого стільця й усівся там.

— А то вони й так не поприходять, — мрійливо підсумував розмову.

То була правда. Діти вже розказали всім старшим, що у нас свято: Васька приїхав, та ще й новенькою «Волгою», яку пригнав аж із Горького для своєї автороти. Усе це їм уже було відомо, тож чекали тільки, коли батько з малим повернуться з Курахового.

Я встиг і до сільпа сходити, і чергу вистояти (й усі мене розпитували про батька та про «Волгу», і про те, коли ж він повернеться, і коли поїдемо додому, і навіть — суто з чемності — чи приїду я наступного року), й віднести бабі олію, і нарвати помідорів та цибулі… Працювали ми вдвох. Дід сидів і підказував, як треба рвати помідори, як набирати воду з криниці, як помідори мити, щоби не пом’яти, бо м’ятий помідор — то вже томат, а не овоч… Мрійливий вираз не сходив із його обличчя, аж доки ми почули гурчання «Волги».

Я не встиг побачити процесу вивантаження пасажирів, тому й не уявляю, як вони всі там помістилися. Ну, малого, звісно, хтось узяв на руки, та все одно родичів було не злічити. Майже всі мої двоюрідні брати й сестри. І тітка Віра з ними — щоб допомагати бабусі, поки прийдуть дорослі.

Колона родичів досягла Берестків уже в сутінки. Наближалась осінь — і сутінки наставали рано. Якщо вдома наші ходять на поляну, то можуть сидіти там довше. Вони вже тепер, мабуть, там…

Цілувались, обіймалися, сідали за стіл, усі збуджені, веселі, тільки деякі жінки виглядають часом приречено, бо нічого не можуть удіяти: Вася приїхав. Тут уже чоловіка не вбережеш.

І почалося. Десь через годину батько підізвав мене і тихенько сказав:

— Нам дуже рано виїжджати. Якби ти приспав Юрку, це було би просто законно.

Уявляєте! Не «добре», не «прекрасно», а — «законно»! Ніколи раніше не чув, щоб він казав це слово.

Але легко сказати! Повен двір братів і сестер, деякі й молодші за нього. Зараз він усе кине й піде спати.

— Я спробую, тільки ще не зараз. Він сильно розгулявся. Як почне кліпати — тоді, — відповів я.

Найкращим способом було багаття. Я вирішив нікому з братів-сестер нічого не казати, а вибрав серед двору порожнє місце, щоб і від дорослих якнайдалі, й гілля над вогнем не було, і пішов до дров’ярні. Набрав маленьких гілочок, приніс, розклав їх, потім сходив до хати й узяв стару газету. Виявилася «Правда», а за її спалення баба голову відірве. Якось сказала мені, що «Правду» ні в туалет не можна вішати, ні спалювати при людях. Бо за це можуть посадити. Дурня, звичайно, та що ж? Не влаштовувати ж дискусії, коли повен двір гостей!

Я акуратно відірвав назву газети і сховав під радіо.

За кілька хвилин язики полум’я освітили двір, між дерев заметушилися тіні. Я сів на землю і почав потрохи підкладати хмиз, намагаючись повторити Санькин досвід. Але тут особливо ховатися з вогнем було безглуздо. Просто що ще людині самій робити біля вогню, крім як дивитися на нього! А тут хоч якесь та заняття.

Невдовзі біля мене почали збиратися брати і сестри. Щоправда, спершу старші. А помітивши це, й малеча оточила вогонь. Спочатку сміялися, жартували, зганяли інерцію. А тоді вже заговорили про страшне. Більшість історій про бандитів, котрі водились у цих краях десять-п’ятнадцять років тому, я вже чув. Але тепер і для мене ці розповіді звучали по-новому, бо ж усні історії щороку змінюються. Я й по собі знаю: коли вперше розповідаєш, хочеш, аби вийшло якомога правдивіше — так, як чув од інших, чи так, як бачив на власні очі. За другим разом уже намагаєшся побудувати розповідь, аби не лишалося ніяких нез’ясованих ситуацій. А далі вже й не пам’ятаєш, як воно було насправді — аби людям цікаво слухати.

Полум’я постійно скакало: то здіймалося вище від наших голів, то геть пригасало, і доводилося його роздувати. Митька, мій двоюрідний брат, на чотири роки старший за мене, не витримав і запропонував:

— Ти, Вов, уже, мабуть, утомився підкладати. Давай тепер я буду.

Ми з ним помінялися місцями, бо весь запас хмизу лежав біля мене. Проте й у Митьки нічого не виходило. Я ще раз згадав про Саньку. Схоже, це в нього справді талант — підтримувати рівний вогонь у багатті. Напевно, через те, що в собі він вогню ні підтримати, ні вгамувати не здатен…

Дрова були добре просушені, тож іскри стріляли в небо й не тільки. Сестри мої вищали після кожного пострілу гілки в полум’ї. Усе це не налаштовувало на нормальну розмову.

— Хлопці, ви там обережно з вогнем! — гукнув від столу мій батько.

А тітка Зіна додала:

— Краще вже загасіть його й ідіть спати!

Ні. Це не наша поляна. Там ми самі. Там ми самі собі господарі. І ніхто на нас там не гримає. Там — воля. Я посидів іще кілька хвилин, слухаючи, як поступово згасає розмова, а потім підвівся й пішов у напрямку до надвору. Зробив кілька повільних кроків, а коли спиною відчув, що вже ніхто на мене не дивиться, повернув і неквапливо рушив до хати.

Я йшов повільно, щоб мій малий міг мене наздогнати. Щоправда, ото було би сміху, якби він лишився біля вогнища, коли я пішов, аби його приспати!

Але він таки наздогнав мене — вже біля самісіньких дверей у сіни.

— Ти що, спать?

— Та ти знаєш, — сказав я якомога чеснішим голосом, — щось мені це багаття не так подобається, як наше на поляні.

— Мені — теж, — здивовано відповів він.

— Хочеться полежати, — сказав я. — А ще краще — заснути. Хай сидять. Їм завтра не їхати на світанку.

— Ні, — стрепенувся Юрка. — Я ще спати не хочу! Я взагалі можу не спати!

— Ну, як хочеш, — байдуже сказав я. — Я теж можу не спати, але як подумаю, що ми їдемо через села й міста на такій законній машині, всі зазирають у вікна, а я там сплю…

Він нічого не відповів, але зайшов за мною до хати, роздягнувся разом зі мною і потім ліг поруч.

— Розкажи мені щось, — попросив він.

То вже була капітуляція. Він ніколи не просив мене щось розповісти — тільки тоді, коли вже точно треба було спати, а він у такий спосіб лише намагався відтягти засинання.

Я подумав-подумав, але до голови як на гріх нічого не лізло.

— Про що тобі розказати?

— Розкажи про… — він теж почав думати. — Про яйця. Де їх батько закопав в Агента?

Що вже було критися? Він і так усе знав. Я помовчав, а тоді почав розповідати, вигадуючи на ходу:

— Давним-давно, коли хмари ще плавали над самою землею, зачіпаючи рипливим дном своїм за вершини тополь, були собі маленькі й страшненькі створіння доробли: чоловік-дороблик і його жінка-дороблиха. Вони були схожі на зайчиків, доки не роззявляли свої крихітні пащі. Та коли вони вже їх роззявляли, то виявлялося, що пащі зовсім не крихітні, а величезні, як у вівчарки.

— Ага, — вставив Юрка, — тільки зуби більші, хоч і ріденькі такі: між зубами палець просунути можна.

— Ну, цього робити не варто, — сказав я. — Вставити можна, а от чи витягнеш потім…

Малий стиха засміявся.

— І от якось знайшлось у них мале доробленя. Малесеньке-малесеньке, наче кошеня, тільки вже зубате. Жили вони в норі, вхід до якої був такий потайний, що навіть як по землі — просто над їхніми головами — пробігала лисиця, вона не тільки не помічала нірки, а й запаху доробликів не чула.

— Зачаклований вхід, — пояснив мій малий.

— Ага, зачаклований, — погодився я. — А зверху це виглядало просто як кущ колючки — такий, як на поляні. Місцина була тиха, ніхто поруч із ними не селився — місця й так усім вистачало. Степ — широкий.

— А люди там не жили?

— Не жили люди. Дикий був степ. Було село неподалік, але сюди, до нірки, люди ніколи не наближалися. Тоді ще вони відчували такі місця, називали їх недобрими. І так тривало дуже довго. Аж ось почалося! Щось загуркотіло, заторохтіло, приїхала здоровенна машина і навезла людей, каменю-ракушняку, цементу, глини, дерев’яних вікон і дверей. Люди почали будувати свої хати навколо нірки, й у доробликів спокійне життя скінчилось. А якісь люди ще і збудували хату просто навпроти їхньої нірки. Дороблики тим людям нічого не могли зробити, бо люди були великі та дорослі, вони навіть не бачили доробликів, як не бачили й русалок у річці та степових непосидючок. Навіть коли непосидючки котилися повз людей, ті дивилися на них і бачили тільки перекотиполе.

— Зачакловані були, — повторив мій малий (видно, вже засинав).

— Так, — підтвердив я. — А потім й у тих людей знайшлося дитятко. Мале доробленя страшенно зраділо: «Я буду з ним гратися, ми подружимося! — лементувало воно. А батьки його зовсім не зраділи. «Якщо в них з’явилися діти, — сказав тато-дороблик, — то вони вже нікуди звідси не підуть. Тепер вони вважатимуть нашу землю своєю». «Як? — вигукнуло доробленя. — І річку вважатимуть своєю?» «Так, — відповіла мама-дороблиха, — і річку». «І небо вважатимуть своїм?» «І небо», — сказала мама й заплакала. І мале доробленя також заплакало. Воно заспокоїлося тільки під вечір. А коли батьки його заснули, мале доробленя вилізло тихенько з нірки й пішло до людей. Воно ще не виросло як слід, але вже вміло пускати іскри крізь скло і рухати різні предмети. А ще воно вміло те, чого не вміє ніхто з людей: залазити у сни і лякати дітей, які сплять. Бо діти людські вві сні могли доробликів бачити. А дорослі — вже не могли. Вони взагалі, коли виростають, багато чого перестають бачити.

— І вони самі ображають своїх дітей, — сказав мій малий зовсім сонним голосом. — Вони брешуть…

Я мовчав, чекаючи, поки він востаннє за сьогодні виговориться.

— А коли потім, то… — сказав малий уже щось зовсім незрозуміле. — Хіба ж нє? Треба зразу, швидко-швидко… Зовсім викинути яйця… Там найгірше… Викопати лопатою…

Він іще сказав щось, що ніяк не ліпилось у слова, а тоді замовк і далі вже рівно та спокійно дихав, як людина, котра прийняла важливе рішення й перед його виконанням мала право на здоровий сон. У хаті було зовсім темно, та я бачив його біле обличчя: вмиротворене, спокійне і таке смішне. Коли мій малий спить, він дуже симпатичний. Аж не віриться, яке це одоробло, коли воно прокидається.