Вбивство п’яної піонерки

Розділ 9

— Мене звинувачувати ні в чому, малий! Не я розпочав ту розмову. Якщо ти думаєш, що я когось намовив, то сильно помиляєшся. І про наші сни я нікому не казав.

— Я знаю, — відповів він так, ніби не повірив жодному моєму слову, але просто не хоче зі мною сперечатися.

Ця розмова відбулася під самими нашими ворітьми, коли всі вже порозходились, а ми затрималися, бо зрозуміли, що запізнилися, бо у вікнах світилося. Батьки вже були вдома, і ми зараз получимо по повній програмі.

Я знаю свого малого. І я уявляв, що він тепер думає. Не інакше — звинувачує мене в тому, що розмову я підтримав, а може, і спровокував. Ніхто нічого не помітив, але я відчував, як мій малий напружився, — він був немов на голках. Як гола людина, на яку всі дивляться і обговорюють будову її тіла, наче вона нічого не чує.

Це все — Станкевичі. Вони завели патефон. Але треба по порядку.

Власне, я навіть не знаю, з чого все почалося. Не можу згадати. Зібрали хмиз, потім Санька розпалив багаття, довго над ним чаклував, бо воно тричі гасло, а одного разу раптом розгорілося мало не до неба, зробивши на мить червоними, як у вождя червоношкірих, усі наші обличчя. І розмова загалом точилася навколо багаття. Усі жартували, підколювали Саньку, що він, мовляв, сьогодні якийсь невправний.

— Втратив ти, Санько, містичний контакт із вогнем. Відвернувся він від тебе, — сказав Женька.

Саньку це, звичайно, заводило, бо ви ж уявляєте, в якому він був стані. Та ні. Не уявляєте. Я і сам не уявляв, хоч усе знав. От спробуйте уявити, що ви про себе і про своїх батьків таке довідалися. Що ваші справжні батьки — бандити, що вони заслані радянською владою мало не на край світу, що вас у чотири роки всиновили зовсім чужі люди, й отепер, коли вам іще і тринадцяти немає, ви раптом довідалися, що мама й тато — нерідні… Це ж просто в голові не вкладається. Це навіть гірше за війну. Бо війна — для всіх війна. А таке горе — тільки для тебе одного.

Знаєте, я мав такі фантазії. Колись, Образившись на маму, яка надавала мені чортів за оцінки (а то було несправедливо, бо я отримав аж чотири оцінки в один день: одну п’ятірку і три четвірки), я почав думати, що мої батьки — нерідні, що я дітдомівський… Ото вже жалів себе! Ну, правда, то було недовго. Бо я ж очевидно схожий і на батька, й на маму. Тобто все це дуже скоро минуло, як тільки я перестав себе жаліти і просто подумав логічно. А тут хоч як хочеш логічно думай. Результат один.

Колись я бачив такий сон. Буцімто я йду мостом із Варварки в город, там на колодах сидять мужики, таранку ловлять, без кінця б’ючи рукою по вудці, закріпленій на рогатці. Щоб вона спочатку повільно занурювалась у воду, а потім різко підскакувала вгору. Якщо поруч із волосінню траплялася риба, зацікавлена маленькими червоними шматочками ізоляції з мідного дроту, гачки зненацька чіпляли її за якусь частину тіла — й тоді вже треба вибирати вудку з води і знімати рибинку.

Й от у якийсь момент по мосту проїхав автобус. Він притопив товстезні колоди, вони занурились, і між дошками мосту проступила вода. І в той час один із рибалок смикнув вудку, на якій тріпотіло штук п’ять таранок. Але через те, що міст раптом став притопленим, рибалка зачепив вудкою і мене, я різко ступив назад на мокрі дошки, послизнувся, перекинувся через перила й гепнувся у воду. А вода мене не тримала. Навіть не сповільнила мого падіння. Я йшов на дно як сокира, й відчував, що повітря в легенях уже ніяк не вистачить, аби випірнути, навіть якщо почну підніматися негайно. Я махав руками, дригав ногами, та все падав і падав на дно…

Пам’ятаю, я подумав, що надії на порятунок немає — хіба що це не насправді, а вві сні. І тоді я прокинувся…

Дихати було важко. Може, я вві сні перевернувся обличчям униз, у подушку, і справді почав задихатись, і задихався, аж доки прокинувся й сів у ліжку. І тоді, віддихуючись, я пережив страшне полегшення. Я живий! То був сон!!!

А Саньці здавалося (я так думав), що він намагається прокинутись і не може. А потім прокидається і розуміє, що насправді все так само, як і вві сні. І що повітря йому вже точно не вистачить, аби випірнути… А тут іще й усі потішаються!

Це я довго розповідаю, а тоді, біля багаття, я просто якось відразу це все відчув і вирішив перевести загальну розмову на щось інше.

— А що таке містичний контакт? — запитав я Женьку, хоча насправді й так розумів, що він має на увазі.

Й от після цього розмова пішла про те, що так налякало мого малого. Вийшло, що я рятував Саньку, а підставив брата. І тепер не міг йому навіть пояснити, навіщо я всю балачку повернув у той бік. Бо не міг же я йому розповісти, про що сьогодні довідався від Саньки!

А воно знаєте, як буває. Усі сидять на поляні, на піску. Навколо аж до будинків — самі лише пісок і колючки, над головами зорі, як фрукти-гранати, десь під піском справжні гранати, міни та снаряди, бо під час війни просто на цю поляну перепливали з того боку річки наші війська… А батьки не знають, що ми тут, на поляні. Вони суворо забороняють нам сюди ходити… А багаття від нас відкидає на піщані кучугури такі тіні, що й відважний лицар злякається… Одне слово, коли ви отак сидите навколо невеличкого вогнища, то мимоволі починаєте думати про щось страшне й містичне. І тут навіть не треба вживати цього слова, щоби балачки зав’язалися саме про нечисту силу і про все таке інше, потойбічне.

Женя, Женькина сестра, для якої містичне було тим самим, що і страшне, заходилася розповідати історію, яку всі вже сто разів чули:

— Мамина подружка, тьотя Вєра, вона якось пішла на базар, а там одна женщина зі села продавала пиріжки з м’ясом. Так мамина подружка, тьотя Вєра, спитала, чи свіжі в неї пиріжки, а та каже: «Вчера бєгалі». І тьотя Вєра, мамина подружка, купила в неї чотири пиріжки по п’ять копійок і пішла з ними додому. Вона купила чотири пиріжки, бо їх у сім’ї четверо: тьотя Вєра, мамина подружка, її муж і двоє їхніх дітей…

— У тебе вийшло п’ять, — урвав Женька, її брат.

Женя мовчки втупила в нього погляд. А тоді дуже єхидно сказала:

— Якби вона купила п’ять пиріжків, я б так і сказала, що п’ять. А як ти не чув, що мама про свою подружку тьотю Веру розповідала, то мовчи і не перебивай.

Усі засміялись, а Женька дуже серйозно відповів:

— Женюсю, я все зрозумів. Але чому вона купила чотири пиріжки, коли в неї сім’я складається з п’яти чоловік?

Женька витримала паузу, поки всі хихотіли, і дуже повільно перелічила знову:

— Тьотя Вєра, мамина подружка, її муж і двоє їхніх дітей: хлопчик і дівчинка.

Женька, який демонстративно загинав пальці, поки вона перераховувала, сказав:

— Ну, от! Тепер уже сім.

Ми вже всі качалися по піску (тільки мій малий не сміявся), а Женя не розуміла, в чому річ, і наполегливо пояснювала своєму братові, який, на відміну від решти, залишався дуже серйозним — як Атос.

— Давай рахувати разом, — сказала вона. — Тьотя Вєра, мамина подружка — раз.

— Два, — заперечив Женька. — Тьотя Вєра — раз, мамина подружка — два. Уже два пиріжки.

— Один! — роздратовано вигукнула Женя. — Один! Тьотя Вєра — це мамина подружка! Вона одна!

Новий вибух реготу розлігся над поляною — аж язики багаття заіскрили.

— Якщо це мамина подружка, чому я її не знаю? — здивувався Женька.

— Женько, я тебе вб’ю! — дуже тихо промовила Женя. — Я її теж не знаю. Це мама її знає.

— А звідки ж ти знаєш, що вона мамина подружка, якщо ти її не знаєш?

— Кого?

— Мамину подружку.

— Тому що мама розказувала про неї, — вже не так упевнено сказала Женя.

— Кому? — здивувався її брат. — Тобі?

Женя не відповіла. І навіть опустила голову.

— Невже не тобі? — Женька просто не міг повірити. — А кому ж?

— Тьоті у трамваї. У городі.

— А ти… — Женька дочекався, поки сестра підведе на нього очі, й жахливим голосом завершив запитання, — підслуховувала?

Ми вже не могли сміятися. Тільки мій малий не сміявся. І я зрозумів, чому. Звісно, він не був Женіним другом — бо вона аж на три роки старша за нього. Та й не така розумна і гарна, щоби з нею хотілося дружити. Просто мій малий оце слухав і ніяк не міг погодитися з тим, як старший брат виставляє її на глум. Це я вже тепер зрозумів, коли ми майже прийшли додому. А тоді дивився на нього і думав: чого це він? Чи не через те, що я підкинув усім цю тему — про містику?

— Не звертай на них уваги, Женю, — втрутилась Інна, щоби підтримати сусідку. — Вони ж дикі. То що там із тими пиріжками? Вистачило?

— Звичайно, вистачило, — Женя з новим ентузіазмом повернулася до своєї історії. — Їх же четверо — і пиріжків четверо. Звичайно, вистачило.

— Ну? — заохочувала її Інна.

— Що «ну»? — знову образилася Женя. — А скільки ж?

— Та ні. Я питаю, що там у тих пиріжках було такого особеного?

— Як що? Нігті!

Ну, розумієте, всі знали про ці людоїдські пиріжки. Ці історії розповідали у школі на перервах, у піонерських таборах, коли хтось із нас туди потрапляв… Навіть тут, на поляні, якщо не помиляюся, теж ця історія вже звучала. Та в Женіних устах вона стала новою, смішною.

Тому всі, ясна річ, знову розреготалися.

— Які нігті? — раптом спантеличено перепитав Санька. Хтозна, може, він і справді про ці пиріжки чув уперше.

— Ну, які? Нечищені, брудні нігті. Розумієш? З мікробами.

Може, навіть не стільки ця відповідь, скільки Санькин роззявлений від несподіванки рот спричинив таку веселість, якої поляна, здається, ніколи ще не чула.

— Ще й із завусеницями, — серйозно пояснив йому Женька.

— Що, людські? — це у Саньки вийшло таке запитання, як ніби перед стрибком у прірву.

Одне слово, наш сміх, мабуть, і старого Плиса розбудив, хоча до його хати відстань — ого-го. Та із Саньки тепер сміятися не можна було. Це я дуже-дуже відчував.

Тому знову перевів мову на те, на що не можна було. На містику. Не на курей же!

— А хто не знає про зелену руку?

Сміх.

— Ти би ще про червоне одіяло спитав, — крізь сміх відповіла Шура.

Ми були якісь надзвичайно веселі, хоч і без вина. Тобто я хочу, щоби ви зрозуміли, що ми сміялися не від того, що хтось там із нас особливо дотепно пожартував. Просто від радості, що нарешті ми тут, що навколо темно, страшно і небезпечно (бо ж ніколи не знаєш, що під тим піском, на якому ти сидиш!). А нам хоч би що.

— А я от згадав, що Вовкина бабка казала, — зненацька видав Колька Станкевич.

— Звідки ти знаєш нашу бабусю? — здивувався я, бо просто відчув, як раптом напружився мій малий, у якого й перед тим настрій був, як у Віцина перед пограбуванням складу.

— Та я її й не знаю… — Колька замислився, згадуючи. — Колись, як у тебе був переляк, вона була у вас, а потім вийшла й сіла на лавочці біля комунального. Я ще подумав, що їй погано, підійшов і кажу: «Вам погано?». А вона каже: «Та ні, синку, нічого, — просто сили вийшли, треба посидіти…». А я ж бачу, що погано.

Колька знову замовк, і миттю шилом устромився Женька:

— А що таке переляк? Тебе хтось сильно злякав? Я так і думав. Ти й досі якийсь ненормальний:..

Звісно, нічого поганого він не хотів сказати, просто й далі хотілося жартувати. Але уявіть, що я тоді відчув. Якби він сидів по цей бік вогнища, я б йому так врізав, що він би цього переляку до кінця днів не позбувся.

Ну, розповідати їм я нічого не став. Для мене й самого це була несподіванка — те, що Колька сказав. Бо про мою хворобу вдома ніколи не говорили. Та й іншим батьки, я думаю, не розповідали. Батько щодо цього завжди дуже суворий. Якщо сказав, що це — наше діло й нікого воно не стосується, — то ні я, ні Юрка нікому ні слова. Та й чого нам було про це розповідати! Тут хвалитися нічим.

А переляк — це така хвороба. Може, лікарі вам скажуть, що такої болячки не буває, то ви їм не вірте. Ще й як буває! Вони ж і про младєнчеську кажуть, що не буває.

Було так. Ми тоді тільки в’їхали у врем’янку, або ж у малу хату. Меблів у нас було небагато, жили ми дуже бідно. Це я пам’ятаю. Пам’ятаю також вівчарку Альму, яка жила з нами — не в будці, а просто в кімнаті. Коли в неї були цуценята, а годувати її в нас було нічим, то одного разу, як батьки були на роботі, а я — в дитсадку, Альма вискочила у вікно, вибивши скло мордою, й пішла шукати собі їжу. Та при цьому дуже порізалась і незабаром здохла. Цуценят батько забрав до своєї автороти, а одне лишив у нас. Назвали його Алім, але його життя також виявилося нещасливе. Через рік Алім зник, і ніякі пошуки нічого не дали…

Я тоді ще не мав і п’яти років. Батьки якось пішли на роботу, а мене залишили в хаті самого. Вони пішли дуже рано. Через тривогу, яку мама називала «Ракета». Батько був начальником автороти, а мама працювала в райвиконкомі, тож вони обоє належали до «мобілізаціонного составу». Знаєте, як у дитинстві: запам’ятовуєш якісь слова, а значення їх починаєш розуміти значно пізніше, коли вже виростаєш. Отак і з цим «мобілізаціонним составом».

Тоді в Радянському Союзі була дуже велика загроза, що Америка кине на нас атомну бомбу. Ну, тобто ця загроза нікуди не поділась, як ви розумієте, але тепер вона не така страшна, адже в нас і свої атомні бомби є. Якщо вони на нас — то й ми тоді на них. Подумають уже, перш ніж кидати на нас бомби. А тоді, щоб ми все одно перемогли Америку, дуже часто проводили тренування тих, кого зразу мобілізовували до армії. У нас удома навіть був військово-польовий телефон. Дуже смішний такий. Я не мав права його торкатися, та бачив, що, перш ніж зняти трубку, треба було покрутити залізну ручку, а потім у трубку сказати позивний. Один раз чи двічі батько по ньому телефонував і казав: «Курська дуга». Тоді його з’єднували з тим начальством, яке йому було потрібне.

Знову ж таки лише пізніше я зрозумів, що вижив тільки тому, що американці бомби не кинули. Бо я не входив до «мобілізаціонного составу». Мене лишали вдома — брати із собою не мали права…

Тож уночі дзвонив телефон, і батько, швидко послухавши, кидав мамі: «Ракета». Вони миттю збиралися, хапали протигази, які висіли на цвяшку біля дверей, цілували мене й бігли на вулицю. І рівно тієї самої миті по хаті від однієї стіни до другої перебігали промені й знадвору лунав сигнал автомобіля «Емка». Дуже огидний сигнал. Тепер уже «Емок» у нас нема, — то була така американська машина часів війни, схожа на ГАЗ-69, тільки без дверей.

І все. Я лишався сам і засинав. Уранці зазвичай прокидався від того, що поверталася мама. Батько вже додому не приходив — ішов просто на роботу.

А то був випадок, коли мама не прийшла. Уже світило яскраве сонце, в хаті чомусь було дуже багато пилюки. Тобто пил літав у повітрі, й через те сонячні промені, які пробивалися крізь вікно, були такі помітні, майже тверді. Так буває, коли ми казимося з малим, наприклад, б’ємося подушками, а потім помічаємо, що вже збили таку пилюку, аж крізь сонячні промені нічого не видно.

Ну, тоді мого малого ще на світі не було. Я лежав у ліжку і раптом побачив щось таке, що мене злякало. Це так казали опісля батьки. А я знав — я добре пам’ятаю, — що мене тоді злякало.

У нас прямо біля вікна стояла етажерка; була вона коричнева, сплетена з лози, доволі симпатична, між іншим. І от на її верхній поличці стояла скарбничка, тобто «копілка», як ми її називали. Таке собі біло-зелене порося з роззявленим хавалом і з чотирма нерівними білими зубами. А в потилиці воно мало щілину, в яку ми кидали дрібні гроші. Ну, це тоді вони дрібними були, а після реформи вже стали просто смішні.

І от бачу я: в цього поросяти виростають крильця, воно вливається в потік сонячного світла і стрімко летить просто на мене. Можете собі таке уявити? От по тих твердих і майже непрозорих променях, під якими крутяться пилинки, ніби пуголовки в діжці з водою. Пам’ятаю, що я зіскочив із ліжка й кинувся тікати. Чомусь не вибіг у першу кімнатку, а бігав по великій, яка була моєю спальнею. Я кричав, махав на порося руками, та воно не відставало від мене ні на крок. Порося хижо шкірилося, білі ікла блищали на сонці, очі горіли нестерпним вогнем… І все це тривало дуже довго. Зрештою, я кинувся під ліжко, забився в куток, куди сонячні промені не діставали…

Коли нарешті прийшла мама, я сидів там і намагався кричати, хоча голосу я вже не мав. А посеред кімнати лежало осоружне розбите порося, а довкола валялися розкидані дрібні гроші. Старі, звичайно, бо нові з’явилися тільки чотири роки тому. А ця історія відбулася років вісім тому.

Одне слово, лікарі нічого зі мною зробити не могли: не знали, як лікувати. Довелося звати бабу Ганю. Цього я вже не пам’ятаю. Як вона мені той переляк вишіптувала — також не пам’ятаю. Але Колька такого вигадати не міг. Він розповідав історію, яка для мене звучала як дуже правдива.

— Сів я поруч із нею, — думаю, іди знай! — розповідав Колька. — Вона посиділа мовчки. Ну, я її не підганяю. Я вопще не знав, що вона збирається балакать. А вона тоді так тихенько-тихенько, як листя шелестить… «Нема тут правди, — каже. — Нема. Не наша земля. Тут до війни й не селився ніхто… Тут зло живе… Люди раніше знали, відчували… От у Вовчика переляк. Кажуть, щось злякало… А його спитали? Могли ж і його спитати! Він же все пам’ятає. І ціле життя пам’ятатиме… Не можна було тут селитися. Нема тут правди. Це — чужа земля. Тут стільки крові пролито!.. А де кров, там зло селиться… А ви всі самі сюди, наче вас заслали… Нє, так не можна. Коли ще тепер воно звідси піде! А може, й ніколи…» Тоді мовчки встала й пішла. І не попрощалася. Я кажу: «Як ви, бабусю?». А вона й не відповіла, тільки ручкою махнула, не озираючись.

— Я вопше нічо не поняла, — сказала Женя. — Яке зло? І откуда вона знає? Я нічо не поняла.

Усі мовчки подивилися на неї, бо почували те саме, та сказати кожен боявся. А що як інші поняли, а я нє? Це ж… А вона сказала — й усі мовчки погодилися.

— Це — як жити в чужій сім’ї. З чужими батьками, — пояснив Колька.

Санька опустив голову і завмер. Потім повільно підвів на мене погляд, сповнений люті й ненависті. По його очах пробігали відблиски багаття, й мені стало недобре. А він повільно підвівся й подався додому, ні з ким не попрощавшись.

Від цього всім стало ще страшніше. Його навіть не зупиняли. Ніхто не роззирався й не озирався, та не тому, що всі такі відважні. Я й сам боявся озирнутися. Таке було враження, ніби одоробло стоїть за спиною. Тільки озирнешся — воно вхопить за обличчя своїми чотирма білими зубами.

— А мені все зрозуміло, — сказав Колька. — Спочатку, тоді ще, я теж нічого не поняв. Але… Знаєте, вона так тихенько говорила, наче й сама зі собою, та я все почув і все запам’ятав. І часто згадував. Це все — правда. Пам’ятаєте, як Вовка Бурлаков свій велік розбив? Що він — їздити не вміє? Прямо серед вулиці — і прямо у стовп. Він же так і пояснював: наче хтось під руку штовхнув, тому він у стовп і врізався. А скільки собак у нас пропало! Собаки ж чують нечисту силу. Дивіться: он у центрі люди собак просто у дворах тримають, без ніяких ланцюгів. А у нас попробуй так…

— І в нас собака втік, — сказала Інна.

Мій малий непомітно присунувся до мене і притиснувся плечем до моєї руки. Я аж захотів обняти його за плечі. Проте, звичайно, стримався. Куди ж! Він би мені влаштував за цей жест! Він і так мені влаштував потім, коли верталися додому.

Стояли перед каліткою і думали, як нам усе виправити.

— Слухай, Юрчику! — сказав я йому, перш ніж ми зайшли до двору. — А якби ми про це не почали говорити, Колька б нам і не розповів про те, що казала баба Ганя.

— Ага, — відповів він, — а тобі не страшно все це знати?

— Страшно, — зізнався я. — Та краще знати, ніж не знати. Завжди краще знати…

Удома, причаївшись за дверима і вишкіривши в передчутті зуби, на нас чекав скандал. Коли ми ввійшли, батьки саме вирішували, чи вже йти нас шукати, чи ще посидіти й позаводити одне одного. Рішення вони ще не прийняли, та підзаводити одне одного вже почали. І тут — ми. Дуже вчасно.

Розумієте, я загалом слухняний син. Ну, наскільки це можливо. Бо ж син зовсім слухняний — це живий труп. Або неживий. Ну, неживий теж здатний на свавільні вчинки. Йому, наприклад, кажуть: «Уставай!». А він — ніяк. Ну, тобто я слухняний. Але от що я зрозумів. Що коли ти пізно приходиш додому, то є кілька різних варіантів, вагомість яких геть не залежить від того, чи ти порушував іще якісь правила, чи ти чинив злочини, чи ти ображав маленьких, чи, навпаки, перевів через дорогу чужу бабусю. Плисиху, наприклад…

Перший варіант, найкращий, — це прийти додому раніше за батьків. Ну, це не завжди у твоїх силах. Тому поки що ми його відкладемо.

Другий — це коли тебе нема й нема, а батьки вже так хвилюються, що готові бігти в різних напрямках і шукати тебе в найнебезпечніших місцях і в лікарні. Яка теж не дуже безпечне місце. А тут ти з’являєшся — і вони, звичайно, лихі на тебе, але такі раді, що готові майже все пробачити. Сварять і карають вони тебе при другому варіанті суто для проформи — щоб не вийшло так, що вони напереживались, а тобі — нічого.

І третій — найстрашніший. Ти приходиш додому, коли батьки вже вдома, вже почали за тебе переживати, але ще не пішли тебе шукати. Оце — найгірше. Тоді тобі доведеться дістати за їхні переживання, за їхню нерішучість і, нарешті, за твоє запізнення. І то ще добре, якщо цим усе закінчиться.

Може бути варіант «три-a», який іще гірший. Це коли все так само, як у варіанті три, але обтяжене тим, що батьки заздалегідь приготували тобі подарунок, а ти он який. Не виправдав. І подарунка не отримаєш, і дістанеш значно більше, ніж при варіанті три.

І, нарешті, варіант «три-б». Це коли все те саме, що і при варіанті «три-a», та подарунок батьки приготували не тільки тобі, а й собі. Тобто подарунок — цілій родині. Тепер якщо вони його тобі не віддадуть, то й самі не отримають. І тут уже ти такий ворог, який на пощаду не заслуговує.

Значно пізніше, коли ми з моїм малим уже все про себе дізналися, за все дістали більше, ніж можна собі уявити, нас добили.

Почалося, звичайно, з простого запитання:

— Де ви були?

— На річці, — відповів я. — На човнах сиділи.

— Нахили голову, — сказала мама.

Я нахилив, і вона схилилася наді мною.

— І ти нахили, — повернулася вона до Юрки.

Понюхала його волосся і зробила висновок:

— Вони були на поляні, батьку. Від них же тхне димом, як від погорільців.

Ну, і почалося знову.

— Ми з батьком весь час дбаємо про вас, думаємо, як зробити, щоб ваше дитинство було щасливе, а не таке, як було наше, коли і голодовка на нас, і війна, і… ще одна голодовка… Батько навмисне взяв машину, щоби поїхати завтра всією сім’єю на море. Покупатися, відпочити, побути разом… І така ваша вдячність?!

Ну, от що їй скажеш у відповідь? Що ми зрозуміли про завтрашнє море, ще як побачили, що батько приїхав службовим ГАЗиком і загнав його у двір? Чи те, що ми на море завтра не хочемо, бо маємо значно важливіші справи? Чи що це в них завтра вихідний, а у нас щодня канікули — без вихідних? Хоч що скажи — і будеш іще більш невдячним, а ще й неблагодарним, і ще — свинею, гадюкою, пригрітою на груді, потайним брехуном, ворогом і гіршим за ворога. Тому я, знаючи це, стримався.

Та не стримався мій малий.

— Поїдьте вдвох, — сказав він. — Відпочиньте від нас хоч день.

М’яко так сказав, по-доброму. Та дістав од мами такого ляпаса, яким вона навіть мене ніколи не нагороджувала. Мама сама злякалася його сліз і червоної щоки, тож кинулася до нього — надавати ще й по задниці, щоб не так прикро щоці було. У малого миттю висохли очі, й він помчав до залу, де, як ви пам’ятаєте, стояв великий стіл. Ми з батьком чули тільки тупіт і мамин крик:

— Я кому сказала: йди сюди! Ти чуєш, що я тобі кажу? Іди сюди, бо гірше буде!

Ну, цим мого малого не купиш!

— Надю, йди ти сюди! — гукнув батько.

— Зараз! — відповіла мама зі залу. — Іди поможи його зловити.

— Надю, йди сюди! — трохи тихіше сказав батько, і, якби він мене отак удруге погукав, я б, напевно, з борта космічного корабля «Восток» зіскочив — у відкритий космос, як Леонов.

Ну, мама наша — теж не Гагарін.

— Що ти, батьку, хочеш?

— Остав його, — зовсім тихо сказав батько.

Мама ще кипіла, розпалена гонитвою. Та виходу вона не мала. Про всяк випадок вона погукала мене, хоч і не дуже впевненим голосом:

— Вовка, йди поможи його зловити.

— Ага! — сказав я ще тихіше, ніж батько.

— Шо ти сказав? — мамин мисливський запал отримав новий імпульс.

Вона підскочила до мене і почала навідліг бити мене по голові, по плечах… Але я навмисне викликав вогонь на себе, щоб малий мав час утекти на подвір’я. Коли почув, як відчиняються вхідні двері, я, нахиливши голову, вискочив із-під її ударів, як Попенченко, й теж побіг до дверей. Батько ще встиг мене погукати, але я вже «не чув».

Ну, і скажіть мені, що вони виграли цим скандалом? Тепер сидять і сваряться. Мама вимагає, щоби батько йшов нас шукати, а батько огризається, що це непедагогічно, що раніше нужно було думать — перед тим, як руки розпускать, що, якби їй хтось так урізав, вона б уже й не підвелась. Убити хотіла?

— Якщо ти вмієш стримуватися, то треба було самому і бити, — дуже логічно заперечує йому мама.

І так сидітимуть годину, сподіваючись, що ми вже не витримаємо і прийдемо. І тоді можна буде далі розмовляти. Ага!

У нас іще в запасі четирнадцать мінут. Треба дати їм час заспокоїтися.