Вбивство п’яної піонерки

Розділ 4

Усі думають, що вони все розуміють краще всіх. Тільки й чути: роби так, не ходи туди, нада було перевірити… Можна подумати, що міліціонером може бути хто попало! Ще й цей шофер навчає, як вести слєдствіє…

Я з вечора відійти не можу. Ну, нічого. Ми ще побачимо, хто кого. Час буде. Тепер у мене інші заданія, про які я тобі, Василю, нічого не скажу. От коли розкрию приступлєніє, накрию всю банду, тоді побачиш, хто тут справжній хазяїн. А коли переведуть мене слідчим в облуправлєніє або й у прокуратуру, то ще побачимо, як Степан Пилипович буде разговарювать. Зранку було на дощ, так я рішив піти по-штатському. Заодно подивитися, як там моя підопічна на Клубній. Я вже знаю, що вона не нєженка, вранці довго не спить. А якщо побачу, що її надворі нема, значить спить. А це що значить? Самі понімаєте не хуже мого.

Ну, а коли вже був на Клубній, пішов дощ. Ясно, що на подвір’ї нікого не буде. Ну, та ладно. Піду на роботу. По Клубній даже лучче: тут людей менше, не буду привлікать вніманіє. Я зсутулився, щоби не пізнали, й повільно рушив уздовж вулиці, насунувши шляпу на лоба.

Дощик був несильний, теплий. Навіть приятно гулять по такій погоді після вчорашньої жари. Дощик навіть калюж не залишав: вода зразу проходила крізь пісок кудись углуб землі.

А прямо серед дороги лежав мертвий голуб. У мене аж руки затрусилися. Я, звичайно, не пацан, щоб ганяти голубів. Але голуб’ятню маю — з юності збереглася. Перевіз сюди до Варварки, коли женився. Голубів там небагато. Та й рідких порід уже нема: кого зманили, а хто й так загинув. Кібців раніше тут було більше — від них велика шкода була.

Однак цього голуба я зразу взнав. Турман із сідловидим малюнком. Таких уже дуже мало у Варварці. Та їх ніколи багато й не було. Ще як я занімався цим дєлом, турман — це було щось таке! А тепер — вапще рідкість. Я присів на корточки, розглядаючи мертвого птаха. Ну, тут і так усе було зрозуміло. Якби його вбив кіт, то вже би половину з’їв. Навіть коли б він тіко-шо його вбив, побачив мене і втік… Та не втікав би він від людини, залишивши свою здобич. Ні. І кібець його не міг так убити. Та й не дав би він йому впасти на землю — перехопив би. Кібець уміє летіти вниз швидше, ніж камінь падає. І знову ж, де ті кібці? Село розрослося, як павутиння, і вони кудись перебралися. Знають, скіки у людей ружжів і як вони бережуть своїх голубів та курчат.

Голуба вбила людина. І то навмисно. Спеціально хтось убив. Просто скрутив голову. Ніяке животне так не вміє. Щоб убити такого дорогого голуба, треба мати причину. А причина може бути тіко одна: месть. Хто у нас тут головний голуб’ятник на Клубній? Звісно, Сепар. Ось і хата його прямо напротів. Тут голуба й кинули. Давно дохлого, щоб коти не забрали й не з’їли. Щоби було видно, що це за птах і чому його тут кинули.

Я взяв мокре тільце в руки й підійшов до калітки Сепарів.

— Коля! — гукнув я. — Коль!

Він через півхвилини визирнув у вікно, а потім зразу вискочив на двір. Мене він, похоже, не взнав, тому сміливо пішов до калітки. І тіки за два метри до неї зупинився. Злякався. Правильно, Колю. Міліцію треба боятися.

— Ходи сюди, — сказав я. — Ось знайшов під твоїми ворітьми. Твій?

Розпатлане Коліне волосся не опустилося під дощем, а ніби аж іще більше настовбурчилося. Він дивився на птаха і щось бурмотів собі під носа. Я не зразу і зрозумів. А тоді зрозумів.

— За що? За що? — наче папугай, повторював він два слова.

— Не знаю, за що, — відповів я. — Отут валявся на дорозі. І вбитий уже давно. Ще вночі підкинули. Думали, ти знаєш, за що…

Я допитливо зазирав у його чорні очі, але нічого, крім розпачу й отчаяния, в них не було. А треба, щоби було. Заявлєнія в отдєленії про війну голуб’ятників не було. А участок — мій. Я перший должен усе знати. І я б його розколов. Тут і говорити нема про що. Але сталося таке, що геть позбавило мене самообладанія.

За спиною я почув чоловічий голос:

— Не нада меня провожать. Досвіданія.

Я озирнувся й побачив… Кого б ви думали? Слєдувателя обласної прокуратури, що виходив зі Свєткиного двору. Якось він виступав у суді, коли у нас розглядалося діло про хіщенія. Я його ніколи не забуду: він так пихато говорив, наче серед папуасів виступав. Я сидів у залі, бо там був свідєтєлєм Семілєт із мого участка. От тільки фамілію його забув… Ну, цього слєдуватєля, а не Семілєта, звичайно. А він мене міг і не запам’ятати: мало хто в залі суда сидить. Я тоді ще й у формі був, а тут же по гражданкі.

Господи, як же його фамілія?

Я знову поглянув на Колю й побачив, що він знає, за що вбили його голуба. І знає, хто це зробив.

— Колю, якщо ти мене хочеш обдурити, то знаєш, чим це тобі угрожає.

Він нєрвно хитав головою.

— Не знаєш?

— Я не знаю, хто це зробив.

— А я знаю, що ти брешеш. Ну, дивись. Мені нічого відкривати дєло через убиту пташку. Понімаєш? — він кивнув. — Але якщо почнеться війна голуб’ятників, я буду знать, хто її почав. Понімаєш?

Він знову кивнув. Уже зовсім злякано.

— То ти скажеш, хто це?

Коля ковтнув слину і знову захитав головою. Я б його додавив — а чо ж нє? Але не мав на те часу. Мені треба було знати, куди піде звідси слєдуватєль прокуратури. Як же його фамілія? Він ішов по Клубній, нікуди не звертаючи й не озираючись. Зовсім не як міліціонер. У нас уже звичка — все помічати, постійно озиратись, у все пхати носа. Видно, з дому він вийшов сьодні рано, бо малював на мокрому піску розводи широкими штанинами свого світло-коричневого костюмчика, на якому кожна крапля утворювала п’ятно, наче то була олія. Без зонтика. Та й то. Уявляєте собі міліціонера зі зонтиком?

Спочатку я думав, що по Кабельному він поверне на Очаківську, а там і міліція. І там ми познайомимось, і я тоді довідаюся, що він робив у моєї подозріваємої на Клубній. Але він проминув Кабельний і пішов далі, нікуди не звертаючи. Настрій у нього, здавалося, нічо, бо йшов неспішно, зазираючи за паркани й тини, щось ніби навіть насвистуючи, часом клюючи пізні вишні чи абрикоси з дерев.

Дійшовши до Веселинівської, він раптом побіг через дорогу, а я ж бігти не міг, як ви понімаєте, щоб його не спугнуть. Я прискорив кроки, але на Веселинівську не вийшов, а визирнув з-під черешні на розі. Навскоси через дорогу стояв автобус, люди в нього повільно заходили, уже всередині зупинялися біля кондуктора, тому й очередь. Слєдуватєля не видно. Або він уже в автобусі, або пішов далі, на Очаківську. А міг і в парікмахерську зайти, щоби звідти подивитися, чи ніхто за ним не стежить. Я почекав, поки автобус важко від’їхав від зупинки. У вікнах нібито нікого в коричневому костюмі не було, але, знаєте, роздивитися дуже важко, коли мокрі вікна і стіко народу. Коли автобус уже минув Клубну, я вийшов із-під черешні на Веселинівську й повернув праворуч. Якщо він іде по Очаківській, я його побачу. Якщо сховався в парікмахерській, то все одно ж вийде звідти. Нащо йому бачити, як я стовбичу під деревом!

На Очаківській його не було, тож, значить, поїхав у свою прокуратуру. Думаю, він мене не помітив. Та й чого йому було озиратися? Бандит чи що? Він слєдуватєль, йому остерігатися нічого. Але те, що не зайшов до міліції, — недобре. Може, це вони там щось під нас копають?

Я в послєдній раз глянув на парікмахерську — і, як по мановінію мого погляду, двері її відчинились і вийшов слєдуватєль прокуратури. Обласної. І пішов прямо до мене. Ох, як же я оплошав! Це ж кажному було би зрозуміло, що звідти він піде до райвідділу. Щоб не зустрічатися з ним, я повільно перейшов через Очаківську й зайшов у «Піскарь». Там були сутінки. Я махнув офіціанту Сірожі — й прожогом до туалету. Щоб натурально виглядало. Бо що як він за мною зайде, щоби перевірити, чого я тут роблю, й заодно придивитися до мене. Бачив же мене на Клубній, не міг не запомнить. А тут знову я!

Я побув у туалеті, скіки положено, і вийшов. Сірожі на місці не було, то я спокійно пішов до виходу. Очі мої вже до полумраку звикли. Аж раптом за спиною голосок: солоденький і хвацький одновременно. Я його зразу впізнав. Це ж той самий слєдуватєль. Коли зустрічав його на суді, так од його неіскрєнного голосочка блювать хотілось. І тут знов:

— Можна до вас?

Я оглянувся і вспів побачити, як він зайшов у кабінет Лідії Інокентівни. Опа! Це вже інтересно. Слєдуватєль зайшов, а Сірожа зачинив за ним двері й постояв хвилиночку, прислухаючись до того, що в кабінеті дєлаєцця. Я рішив не ждать. Тихо вийшов із «Піскаря», наче й не бачив нічого. Краще вже не мозолити йому очі, цьому слєдуватєлю. В отдєлєнії побачимося.

До райотдєлєнія я підійшов із тилу. І діжурний на дверях зразу звернув на це увагу:

— Що це ти, Ревміре, городами на роботу ходиш? Та ще й по-гражданкі?

— Багато знатимеш — розжалують, — грубо пошутив я, щоб він замовк і подумав, чи це я не наврочую йому.

У дєжурного були для мене документи. Один, власне. Заява громадянина Хруща про те, що ключі знайшлися, тож він просить припинити разбор його дєла.

Опа! Такого повороту я не ожидав. Як це так знайшлися? Що це за прохання таке? З якого біса? Я аж зупинився в коридорі перед своїми дверима. І усьо гляжу — глаз не отвожу. От чесно кажу: в мене аж дих перехопило! Отак, значить, посіє людина руб — і в міліцію. Знайдіть мій карбованець! Бо його вкрали. І про всяк випадок — сусідські діти, бо більше нікому. А потім проходять два дні: «Ой, звиняйте, люди добрі! Знайшовся руб за підкладкою!». А міліція — це вам що? Це бюро добрих услуг?

Е-е, ні! Так не буде, товаришу Хрущ! І фамілія ж яка гнусна — майже Хрущов. Нічо! Наша партія з Хрущовим справилася, і на Хруща знайдем управу.

«Так, що робити?» — подумав я логічно. Іти з заявлєнієм до начальника — це глупо. Треба спочатку доложить йому, що ми під ковпаком, а тоді вже, якщо спитає, розповісти про заяву як анигдот. Я підійшов до свого кабінета й зупинився. Якщо Петровича нема, буде мені проблема. Я обережно поторгав двері, щоб, якщо хтось у коридорі побачить, не зрозумів, що це я перевіряю: відчинено чи ні. Виявилося, що Петрович на місці. Слава богу! Я зайшов і поклав заяву в сейф. Петрович широко усміхнувся на всі вибиті зуби:

— Ховай, це правильно. Ціліша буде.

— Цілкіша, — відповів я, і Петрович зареготав.

Справа в тому, що ключ від сейфу — в шухляді Петровичевого столу, якої він не замикає.

Він дуже смішно сміється. Такий гучний швидкий регіт. І голосочком значно тоншим, ніж розмовляє. Як зарегочеться, зразу ж сміються і всі навколо. Бува, коли почне хтось анигдоти травить у курилці, так усі покотом валяються від сміху. І не так з анигдотів тих, як із Петровича — як він сміється.

Ну, ото посміялися ми з ним, і я пішов до начальника отділєнія.

Він був сам у кабінеті, так шо й ждать не довелося. Заходжу.

— Разрєшіть, товаришу капітан?

— Заходь, Ревміре, я якраз хотів тебе викликать. Як там діла в розслідуванні?

— Степане Пилиповичу, а ви знаєте, що цим дєлом — про кражу курей — займається обласна прокуратура?

— Чого? Ти шо, Ревміре! Уже скрізь ворогів бачиш! Більше облпрокуратурі робити нічого, як варварських кур рахувать!

Я мовчу.

— Откуда інформація? — питає начальник після мовчанки.

— Помните того слєдуватєля, що був у нас на суді по хіщеніям на елеваторі?

— Це про ті три мішки пшениці?

— Ну, да. Там іще хотіли пришить до них спеціально вириті канави, на яких машини підстрибували і розсипалося зерно…

— Про канави не помню.

— Ну, перед в’їздом на елеватор там канаву викопали від ящура…

— А! Так шо?

— Так на суді був такий слєдуватєль із прокуратури обласної…

— Ну, такий дженджик?..

— О! Точно! Слєдуватєль Дженджик! Так він сьогодні приходив до моєї головної підозрюваної. Я все не міг згадати його фамілію. Ох, і пам’ять у вас, Степане Пилиповичу!

I не подумайте, що це я підлизувався. Я справді з повагою сказав.

А він так засоромився, опустив голову і тихо промовив:

— Пам’ять для міліціонера — главне. Це — як крила для птаха.

Потім підвів голову, глянув мені в очі й додав:

— Затям це раз і назавжди, Ревміре!

А що ж іще людині запоминать, як не такі уроки жизні? На то нам і командири, щоб навчати нас уму-розуму, щоби передавати свій безцінний опит. Я розчулився, тому нічого не відповів, а тільки вдячно кивнув.

І тут він мене як п’ястуком по лобі:

— А ти забув, у які ми часи живемо? — і голос просто крижаний. — Ти забув, що тепер не 37-й рік? Закон — не дишло!..

— Я?!

— Ти, Ревміре, ти! Хто тобі дозволив вламуватися до людей серед ночі? У тебе що, ордер був? Ти що, тхір, який бігає ночами і курей давить? Газами своїми? Га? Ти що собі дозволяєш?

Я все зрозумів. Ну!.. Гаразд!..

— Це вам Василь телефонував?

— А це не твоє діло, хто і кому телефонував! Понятно? Понятно, я тебе питаю?

— Так точно, — я мимоволі виструнчився.

— Дуже сподіваюся, що понятно.

— Я, Степане Пилиповичу, розслідування веду…

— Яке? Яке ти ночами ведеш розслідування? Твоє діло стояти на сторожі закону, а не самому його порушувати! Понятно?

— Так точно, товаришу капітан.

— Яке таке розслідування ти ведеш, га? Ти злодіїв ловиш чи дітей, які нібито вкрали якісь ідіотські ключі? Га? А потім вигадуєш байки про слідчих прокуратури, щоб очі мені замазати? Чи, може, ти прикриваєшся священною формою радянського міліціонера, щоби свої особисті рахунки зводити з чесними людьми?

— Які особисті рахунки, Степане Пилиповичу! У мене заявлєніє…

— У тебе заявлєніє про те, що нема ніякого заявлєнія! — відрубав він, мов сокирою.

Вже знає! А я… Ех…

— Іди, Ревміре, іди. І якщо я до кінця тижня не матиму чітких результатів твого розслідування…

— Так завтра ж субота, товаришу капітан.

— От і добре, що субота. Значить, завтра й доповіси. Іди.

І я пішов. А що мені було робити? Я ж до нього — як до батька рідного, а він… Васьці повірив, а мені — ні… І про Дженджика того навіть слухати не схотів.

Але у дверях я обернувся до нього і спитав:

— Дозвольте ще одне питання, товаришу капітан.

— Дозволяю, — похмуро відповів він.

— Я щодо цього Хруща…

— Ти ділом займайся, Ревміре, а не…

— Це якраз по ділу, — твердо мовив я. — Позавчора вночі я до нього заходив, щоби з’ясувати…

— І до нього вночі?! Та ти справді якийсь…

— Дозвольте, товаришу капітан, — повторив я ще твердіше. — У нього у квартирі пахло курячим бульйоном…

— А чим у нього — тхорами повинно пахнути?

— А вранці він викидав сміття, й у смітті було куряче пір’я. А вдень він заходив на подвір’я Василя, тобто батька тих хлопців, на яких написав заявлєніє.

— Куди це ти хилиш?

— Я не хилю, Степане Пилиповичу. Я викладаю факти. Ані того дня, ні попереднього на нашому базарі ніхто курей не продавав. Це я точно знаю. Перевірив.

— То й що? Він у городі работає. Там що, базару немає?

— Там базар є, тобто колгоспний ринок. Але на ньому курей продають уже обпатраних, товаришу капітан.

Запала мовчанка. Я все сказав і чекав на реакцію начальника. А він думав. Нарешті показав на стул. Я вернувся й сів.

— У тебе в дєлі ці факти є?

— Я сьогодні йшов на роботу, якраз хотів зразу сісти і все записати… Але помітив того Дженджика…

— Дався тобі той Дженджик. Це півроку тому було. Ти й переплутати міг. Звідки йому там узятися? Соображаєш хоть шо? Слідчий облпрокуратури займається крадіжкою курей у райцентрі! Хоч нікому не кажи!

— Я тільки вам сказав, Степане Пилиповичу. А сплутати його я ніяк не міг. Я його серед ночі впізнаю.

— Я тобі впізнаю! Ще цього не вистачало. Не спиться — іди стеж за підозрюваними! Щоб я цього більше не чув!

— Єсть! — сказав я, підводячись зі стула. — Разрешіть іти?

— Сядь!

Я сів. І сидів. Мовчав. І він мовчав. Ну, понятно! Я йому такі факти виклав! Це вам не тхорячий пук!

А начальник, видно, про мене забув. Він так заглибився у свої думки, що почав сам зі собою розмовляти.

— Кому дзвонити? — бубонів він. — Прокурору? І що йому сказати? Тут бачили вашого слідчого? А він скаже: «А що, нашим слідчим не можна приїздити до вашої Варварки?». Чи секретарю прокурора? Хрін що вичавиш із того секретаря.

Може, помічнику? Я його не знаю. А якщо справді ми в них під ковпаком? Тоді взагалі не можна. Скажуть: «О! Заметушилися. Значить, у них щось не так. Якісь порушення є». А в кого немає порушень? У кого? Де їх не знайдеш, якщо шукатимеш? Ні. Це все не годиться. Я в понеділок до нього поїду. Скажу: був тут у справах, вирішив зайти. Ну, і так обережно спробую розпитати. Тут головне — щоб не виказати свого інтересу. Якщо вдасться — добре. Хоча навряд. А як не вдасться? Якщо помітять? Ще гірше, ніж нічого не робити…

Він подивився на мене і похитав головою.

— Ох і задачку ти мені загадав! Хоч звідки до неї підступись, а не підступишся. Ладно вже, йди. Я ще подумаю.

Я пішов до себе, згораючи від сорому. Отак прилетів до начальника, вивалив на нього свою проблему, а йому тепер суши голову, шукай, що дєлать… Ох! А я ж не встиг йому найголовнішого сказати: куди пішов Дженджик із парікмахерської! Це ж… Але вирішив не повертатися, бо це дуже вже погана прикмета. Потім скажу. Ех, якби ж я знав! Може, і правильно, що не сказав. Бо… Ну, тоді я ж іще не все знав. Просто забув, бо разговор вів не я, а Степан Пилипович. От я і забув йому сказати. А він же ще зі мною так розмовляв, що тут вапше про все забудеш. До самого обіду був я мов у воду опущений. Як мокра курка.

Але з курами справді треба вже рішать. Відкладати нікуди. Добре було би простежити за цією дівахою. От тільки це дуже важко зробити. Не стирчати ж там, на Клубній, поки вона кудись збереться. А стирчати — не діло. Мене там кожен собака знає. Піду-но я додому на обід. Пройду знову повз її хату, а вдома подивлюся, що там в Агента робиться.

От із цією думкою вийшов я з отдєлєнія, але щось мене повело у противоположному направлєнії — в центр, на Веселинівську. Отак по Очаківській і пішов. Усі в нас ходять у центр навпростець — через парк. Повз пам’ятник Леніну і колишній пам’ятник Сталіну. Ну, постамент іще й досі стоїть, і навіть сліди від букв видно: «И. Сталин». Але самого пам’ятника нема. Давно вже. Красіво було. Звідси заходиш — на початку парку Сталін. Звідти заходиш — на початку Ленін. Ну, звідти — це ж із центру. Від райкому. А звідси — це від нашої вулиці, від міліції, від лікарні. Красіво було. А тепер тільки постамент.

Я сам чув, як наш голова райвиконкому казав: «Уже б і постамент прибрали, а то стоїть, як…». Ясно, що це він не у виконкомі казав. Але я запам’ятав. Я понімаю політику партії і всєцело згодний з нею. Але тут — нє. Не треба зносити постамент. Бо потім знову строїть прийдеться. У нас же воно всігда так: стоїть, стоїть — знесли. Тоді схаменулися: давайте знову строїть! Так чого ото було спішить поперед батька в пекло?

Я лічно щитаю, що спішити ніколи не треба. Якби начальник на мене сьогодні так не попер, я б йому про цього Дженджика і не сказав. Ну, а коли він уже… Що ж. Нічого. Розберемось. Ага.

Яка погода після дощу! Це просто наслаждєніє — іти отак вулицею: сонечко припікає, але повітря ще вогке, прохладне! Вишні звисають над вулицею кривавими краплями. Кури пасуться неспішно, раз у раз роззираючись із почуттям власної гідності, доки одна з них щось знайде. Тут усі забувають про всю гідність і, мовби скандальні баби, мчать до неї, щоб забрати. Нє, не до гідності, канєшна, до курки… Як люди, їй-богу!

От голуби — інша річ! Чиї ж це? Мабуть, Пасічника. Ага, точно. А от і він сам: вийшов до калітки, дивиться на мене.

Не впізнає. Ну, я ж по-гражданкі. О, впізнав! Розвернувся й пішов у двір, поки я не наблизився. Ну, це ти правильно зробив, бо була б тобі зараз не дуже приємна розмова. А так — у мене нема часу гукати його, розмовляти, витягати з нього правду про турмана вбитого… У мене зараз справи важливіші. Чи все ж таки побалакати?

Я повільно пройшов повз його хату, потім хутко заскочив під яблуньку і завмер. За хвилину Пасічник висунув голову над каліткою й почав шукати мене поглядом на дорозі.

— Когось видивляєшся? — неголосно так запитав я.

Він швидко перевів на мене погляд і зразу зашарівся. От в одну мить. Тільки-но був блідий, як завжди, а тут раз — і вже рожевий, як недоспіла вишня. А його мармиза справді на вишню схожа: щокаста і майже безлоба.

— Д-добрий д-день, — ще більше затинаючись, ніж завжди, привітався він.

— Добрий, — відказав я. — Погода після дощу прекрасна!

— Н-ну, — обережно погодився голуб’ятник.

— Он твої голуби як літають! — вів я далі. — Вони погоду люблять. Ще більше, ніж ми.

— Н-ну, — ще обережніше погодився голуб’ятник.

— А то чи не турмани біленькі в тебе?

Він помовчав, думаючи. Потім вирішив-таки погодитися.

— Н-ну!

— Слухай, Пасічнику, ти б якось інакше висловлювався. Що ти все «н-ну», та «н-ну». Я ж не кінь тобі. Попитайся вибирати слова, на яких ти не заікаєся. От побачиш: значно краще говоритимеш, — я все це так дуже приязно, по-дружньому сказав.

Вишня дозріла. Не оцінив він мого дружнього тону. Ну, мені того й не потрібно. Я ж не просто так його дражнив.

Це — стратегія допросу: розізлити, потім злякати, а тоді вже й пожаліти… А то всі думають, що вони все знають краще за всіх. Нет! У кожного своя професіональна підготовка. Отак!

— Я от як щитаю, — кажу я йому, ніби й не помітив, який він уже на мене лихий. — Я щитаю, що за кажне приступлєніє людина повинна відсидіти. От, например, убив чужого кота. Чи там навіть курку… Чи голуба, — зрозуміли, як я тонко підвів? — Получи свої п’ятнадцять суток. Чи тридцять. Правильно? Правильно! — я йому не дав відповісти, бо він би почав викручуватись, а мені це не нада. — А виходить як? Виходить, що закони у нас надто м’які. Не за кажне приступлєніє єсть наказаніє. І що виходить?

Я замовк і якийсь час дивився на його голубів у небі. Я знав, що він тепер мене не перебиватиме. Буде мовчать, бо вже злякався.

— От був я молодий, у мене тоже були голуби. Турманів, правда, не було — брехать не буду. Але хароші голуби були. Ну, і ми тоді так змагалися: хто більше чужих голубів заманить. Побачив самотнього голуба в небі — запускай своїх. А потім саджай свистом. І всьо. Чужий голубок сідає разом із моїми і попадає в мою голуб’ятню. У мене там навіть такий спеціальний отсєк був — щоб витримувати чужих голубів. Я їх годував харашо, підсаджував їм голубку — щоб такої самої породи… Ну, ти знаєш, як це робиться.

Він кивнув, іще не відійшовши від страху.

— Через кілька днів я вже знав, що цей голуб — мій. Уже він до свого колишнього хазяїна не вернеться… І от приставляєш, що у нас якось вийшло. Я тоді молодий, дурний був — як от ти. І вв’язався з одним сусідом — ти не знаєш: це в Голті було. Я там тоді жив, пока в органи не призвали. Вв’язався, значить, тягатися з одним сусідом. Ну, не зовсім сусідом, а отак, як ти з Колею. А був у нас іще на іншому краю Голти такий пацан, який був найкращим голуб’ятником. На всю Голту. І він раптом у наше сорівнованіє вмішався і якось заманив чи не половину того сусіда голубів. Потрохи, потрохи… Понімаєш, той зі мною змагався, а цей раптом — опа! І зманив. Ну, невелике приступлєніє, як я тоді думав. Але той сусіда страшно розізлився. Страшно! І вночі прокрався до голуб’ятні того пацана й підпалив її. Всі голуби згоріли!

Пасічник охнув. Та так злякано, що куди тобі! Я вже чуствував, що він почти готовий. Значить, я йшов правильним путьом.

— Ну, і як ти думаєш, Пасічнику, це вже приступлєніє?

— Ну так да! — вигукнув він.

Пройняло його.

— От і я так щитаю. А дивись. Він же вважав, що коли він зманив майже всіх голубів того мого сусіда, то він ніякого приступлєнія не совершив. Правильно? А от якби я писав закони, я би його за це зразу на п’ятнадцять суток приділив. І кому б од того було краще?

— К-к-к-кому? — як заворожений, спитав Пасічник.

— А йому самому! — сказав я. — Бо тоді би приманених ним голубів віддали б тому сусіду — і всьо. Через п’ятнадцять суток пацан вийшов би й далі б ганяв голубів. Как ні в чом не бивало. І всі голуби його були б живі. І та дрібна підлість, яку він зробив, усіма б уже забулася: ну, і так уже пацан постраждав. Правильно?

Пасічник усе зрозумів. Він стояв уже білий, як бумага ще без протоколу, і дивився на мене широко роззявленими очима. Як сова. Ну, як біла сова.

— Ну, а що ж наш участковый — у Голті? А нічого. Він усе знав, а нічого не зробив. А міг же посадити пацана без усяких.

— Як п-посадити? — образився Пасічник. — За що?

— Ой, я тебе умоляю! Кожну людину є за що посадити. Можна ж говорити, що він таким собі спортом займався — приманював голубів. А можна подивитися інакше: оскорблєніє дєйствієм. І всьо. І сидить. І всі голуби живі. Понімаєш?

Що таке оскорблєніє дєйствієм, Пасічник, схоже, не знав. Але кивнув. І я замовк. Стояв і дивився на голубів. І він дивився.

— А що т-т-того сусіда? П-п-посадили? — нарешті спитав він.

— Ні. А за що? Його ніхто не бачив. Ніяких свідєтєлів, понімаєш?

Чи то сонце почало яскравіше світити, чи очі мої відвикли від помірного світла, поки я дивився в небо на голубів, але коли я на нього глянув, то побачив, що він став іще білішим.

— Так шо будем дєлать, Вітю? — спитав я дуже добрим голосом.

Він мовчав і дивився на мене таким зляканим і подобострасним поглядом, що мені аж шкода його стало.

— Ну, Вітю? Що для тебе краще?

— А п-п-при чом тут я? Я вопще в-в-в Голті н-не б-б-був ніколи!

— Да, Вітю, не пойняв ти мене. Я тобі про Голту просто так розказав, для прикладу. Для наглядності просто. Вже й Голти давно нема — Первомайськ тепер, понімаєш? А ти викручуєшся. Думаєш, що турман зі сідловидним малюнком — це дрібничка, да? От і той пацан так думав. Це приклад такий, понімаєш?

— Який турман? Я тут при чом? — він уже майже кричав.

— Та я ж тебе про турмана й не питав, Вітю, — зовсім лагідно кажу я. — Я тебе зовсім про інше питав. Я питав, що для тебе краще: п’ятнадцять суток чи щоби хтось, например, спалив твою голуб’ятню? От про що я тебе питав. Бо приступлєніє — це як яйце. Маленьке таке яєчко. Його поклади голубці — вона й висидить. А якщо це не голубине яєчко, а, например, зміїне, то вилупиться гадюченя. І от я тебе про це й питаю. Що краще: яєчко розбити, щоб із нього ніхто не вилупився, чи потім дивитися, якої шкоди гадюка накоїла?

Знову він, як біла сова.

— Не знаєш? От і я не знаю… А посадить людину за мілке хуліганство — це, Вітю, раз плюнуть.

Я плюнув на землю й розтер черевиком плювок.

— Отак, Вітю.

— Що в-ви хочете? — спитав він дуже тихо.

Я б не почув, але здогадався. Я просто знав, що він мене про це спитає.

І тут я його вдєлав.

— Я хочу, Вітю, щоб ти мені сказав, хто у Варварці краде курей.

— А я откуда зн-н-н-наю? У н-нас у самих п-п-п’ять к-курок украли! — він аж скинувся. — Якби я знав, якби знайшов!..

— Та як же ти його знайдеш? — безнадійно махнув я рукою.

— Не його, а її! — бовкнув він і тут же приклав руку до рота.

Затулився ніби.

Я мовчав і чекав. І він мовчав. Ніби все сказав, що знав.

— Ну, Вітю, я ж чекаю. Ти думаєш, у мене так багато часу, що я тут буду з тобою цілий день разговарювать? Звідки ти знаєш, що це вона?

— Я не знаю. П-просто… Ну, нога дуже маленька. М-м-можна подумати, що д-д-діти крадуть. Т-так д-діти ж що!.. Нащо їм кури?

— Ох, ти, Пасічнику, і хлюст! — захоплено вигукнув я. — У нього курей крадуть, а він на ноги дивиться.

— Т-та н-на які н-ноги! — обурився він. — Я сліди б-бачив. К-к-кеди. Маленькі.

— А намалюй.

— А що їх м-м-малювать! — він узяв гілочку і почав водити по піску.

— Віть! Ну, як я твій пісок у планшет покладу? — я дістав із планшета зошит і олівець. — На ось, красиво намалюй.

І з’ясувалося, що він дуже добре малює. Він так майстерно зобразив слід, з усіма рівчачками на підошві, без жодної зайвої лінії!

— Ну, ти молодець! — сказав я.

І цілком щиро:

— Слухай, а ти не думав піти вчитися малювати? З тебе точно художник може вийти!

Пасічник ніжно зашарівся і махнув рукою. Мовляв, який там художник!

— Ну, гаразд. Я пішов, — сказав я. — А ти, Вітю, все ж таки з Колею помирися. Знайди спільну мову. Не доводь діло до війни.

І я пішов, не озираючись. А пішов я у центр, до раймагу. Може, там є такі кеди. Або були. Або й не було ніколи…