Вбивство п’яної піонерки

Розділ 14

От і з’їздив у Крим! Ще й не хотів, дурак такий! Ото лучче було согласиться й не мантачитися! Сказано тобі: «Йди додому пакуй вещі!». Іди й пакуй. Так нєт же! Обидився, ципльонок жарений! Поговорив із бабусею — ну, й іди додому! Вона ж заявлєнія не робила! Ні. Так чого ж тебе поперло на роботу?

А там сюрприз: прийшла Свєткина мати із заявлєнієм. Свєтка пропала. Учора додому не приходила. Сьогодні не об’явилася. Мати думала, що вона в подружки, а подружка каже, що вчора її не бачила… Як вам таке?

Я б цій мамаші голову між ногами зажав — і ремньом по задниці, по задниці! Ох, як би я її відходив! Якби хто міг собі таке приставить! Де ж ти, зараза, раньше була? Чи як твоя єдиная доця приходила в час ночі, ти нічо поганого не подумала? Дать їй по сраці — не додумалася? Їй-бо! Мене всього аж трясло, коли я прочитав заявлєніє і подивився на цю курку. Зарьована, без кінця сякається в таку мокру хустку, що краще вже на підлогу б… Жалко її, канєшно, тільки ж хто їй винуватий? Я ж учора до неї заходив! Чи позавчора? У мене від цього заявлєнія голова кругом пішла.

— Значить так, Ревміре, — сказав начальник. — Берете мотоцикл, із коляскою, бігом їдете до гражданки Котенко, берете фотографії — і через десять минут назад!

— Які фотографії? — не пойняв я.

— Як які? — Степан Пилипович звів брови аж до волосся. — У гражданки Котенко дочка пропала, а старшина міліції питає мене, які фотографії?

— Так нашо мені фотографії, товаришу капітан? Що я, її не знаю?

— Гражданка Котенко, — тихо й сочуственно сказав начальник, — почекайте нас, пожалуста, в коридорі.

Вона встала і вийшла. Тобто зробила, шо її просили, та при цьому можна було подумать, шо вона нічого не пойняла, шо їй кажуть.

— Ти шо за цирк перед пострадавшею влаштовуєш? — засичав на мене Степан Пилипович, коли зачинилися двері. — Ти шо, не понімаєш, що нам треба зараз її фотографії на желєзну дорогу, на автовокзал, на річний вокзал?..

— Ви думаєте, вона втекла?! — я був убитий.

— А ти шо думаєш?

Слава богу, мені хватило собразітєльності не відповісти йому правду. Бо те, шо я думав, раптом здалося таким ідіотським… Тому я просто промовчав.

— Ну? — нетерпляче сказав начальник.

— Поняв вас, — наскільки міг твердо, відповів я. — Єсть привезти фотографії!

— Виполняй!

— Єсть! — і я вибіг із кабінету.

Канєшно, краще всього було просто скорчить дурня і виконувать те, шо мені сказали, без усякої ініціативи.

Я підібрав у коридорі зарьовану Свєткину матір і повів її на подвір’я, до гаража. Перед його ворітьми стояв трофейний німецький мотоцикл «БМВ». Без коляски. На його потрісканій задній сідупщі сидів завгар старшина Жора Скитов і курив «Казбек». Жора Скитов завжди курив «Казбек» і навіть на дурнячка нікада не курив ні «Памір», ні «Приму», ні даже «Спорт». Міг іще так, без охоти, взяти «біломорину» в начальника, коли той був добрий. А щось інше — ні. Нічого.

— Харош, Жора, курити! — гукнув я ще з дверей. — Давай виганяй мотик!

Замість відповіді він по-царськи повів рукою на заслуженого німця.

— Жора, на етому металоломі сам їздяй! — суворо сказав я йому. — Начальник отділєнія сказав, щоб ти дав із коляскою.

— Мінє он такова не казал! — ліниво процвірінькав Жора й відвернувся.

— Жора, не хочеш — не треба. Ось є гражданка потєрпєвша. Давай зганяй до неї додому по пісках, получи фотографії її дочки і швиденько назад. Мені й так є чим заніматься.

— Ха-ха! — відповів він. — У міня свої обязаності.

— Так шо? — здивувався я. — Ти ж їх не ісполняєш. Так будеш ісполнять мої. По руках?

Жора зразу сховав руки за спину й відступив на півшагу. Ви думаєте, що це за муру я йому заливаю? Це — довга історія. Я вам якось другим разом розкажу. Тіко він сильно боїться, що його переведуть в участкові. Та й чого йому? Зарплата така ж, як у мене, а робота — з машиною та з двома мотоциклами. Кажний справиться.

— Так, Жоро, або давай мотик, або я йду до начальника!

— Скитов! — пролунав над нами голос Степана Пилиповича, наче труба заспівала. — Ану кончай базар. Тут кожна секунда на вєс золота!

— Та а шо ж он не сказав, Степан Філіповіч? Я ж не могу його мислі читать!

— От я щас спущусь, і ти у мене все зможеш, Скитов, — і корпус начальника зник із підвіконня.

Можна було подумать, шо він справді зараз спуститься.

Через півхвилини в гаражі загуло, і Скитов виїхав на світло в сідлі «Урала». Як на коні.

— Пожалуста, — сказав він мені, злазячи з мотоцикла. — Било би за шо базар затівать! Токо імій в віду, шо там бензину нєту. Нє, ну до автороти хватіт, а там заправся.

— Скитов, — сказав я йому так спокійно, як начальник наш говоре, — я щас із тебе бензін весь видушу.

Ну, я правільно сказав. Він тут же пішов назад у гараж і виніс каністру, з якої залив… Нє, не повний бак, але більше половини. Щоби такий жлоб, як Скитов, залив повний бак — цього не бувало. І, мабуть, нікада не буде.

Ми виїхали з воріт, і пострадавша почала говорити:

— Жора — він вапще неплохий. Це він переді мною…

Тут я дав газ — і звук пропав. Вона говорила всю дорогу додому (я бачив краєм ока), та жодного слова я, конєшно, розібрати не міг. Та й узагалі її не чув. Може, вона далі розповідала про Жору: може, питала, чого це ми аж через Одеську поїхали; може, викладала свої погляди на те, де стоїть шукати її Свєтку…

Для мене все те не іграло ніякого значення. Важливо було тільки одне: чи є під «Піскарем» машини. Їх виявилось аж дві. Причому обидві — чорні «Волги». Ну, такого уровня гості в нас, у Варварці, бувають нечасто. Значить, директор на посту.

Я повернув ліворуч, потім іще раз ліворуч і погнав по Клубній. Ну, погнав — це я так, іносказатєльно. Бо гнати по Клубній навіть пішки небезпечно. А вже на якихось колесах — то тим боле. Та по ній ніхто ніколи й не їздить. Усі об’їжджають чи по Очаківській, чи по Лікарняній.

Біля самого свого дому потєрпєвша замовкла, ніби радіо виключили.

— У вас фотографії всі в одному місці? — навмисне спитав я здалеку.

— Ну, як… — вона задумалася, про що це я.

— Тоді давайте так, — перебив я її мисль. — Ви зараз шукайте фотографії — виберіть найсвіжіші, такі, де вона найбільше похожа на себе сьогоднішню. А я тим времінєм зганяю по ще одному дєлу й, поки ви знайдете, повернуся. Харашо?

— Ага, — сказала вона слухняно. Де й поділася та подозрітєльність, що була вчора!

— І ше знаєте шо?.. Може ж, вона прийде… То ви вже нікуда з дому не йдіть. Харашо?

Це я, конєшно, брехав, але що ж… А як тут не брехати? Тим більше, шо я ж і не знаю нічого навірняка. Вірити тій старій сексотці — посліднє діло. Ну, а не вірити в такій ситуації — ше послідніше.

З одного боку — брєд старого потухшего сознанія. Ото пиячили дівчата… Правда, в їхньому возрасті й бутилки сухого на всіх вистачить, щоб напитися. А в Лідії Інокентівни, конєшно, є в домі, шо випити. Ну, посварилися… Ну, побилися… Ну, могло, конєшно, й найгірше трапитись. Але… Не міг я в це повірити.

А з другого боку — дочка Лідії Інокентівни сказала Свєткиній матері, що не бачила вчора Свєтки. Коли я заходив, дверей не відчинила, хоча була вдома. А якщо вірити бабусі, то вона її бачила. Хто? Бабуся! Кого? Свєтку!

Це дуже погано, коли ведеш мотоцикл по такій дорозі й при цьому ще про щось питаєся думати. Уже як їдеш, то й думай про дорогу. А то: з одного боку, з другого боку!.. Тут є такі місця, що ні з якого боку не об’їдеш.

Я вирішив не під’їжджати до дому Безпалих, а поїхав до Марії Іванівни. А тоді подумав, притормозивши, й рішив оставить мотик за півквартала від неї. Бо як побачить мене на коні, то й той… Що «той», я вже не обдумував. Вона сиділа там само на лавочці й дивилася, як я зіскакую зі сідушки. Шо мене здивувало, так це те, шо її це не здивувало. Наче вона мене ще тоді розкусила, коли я її так ловко випитував про Свєткину подругу.

Я підійшов і так сурово її спитав:

— З вашого городу, Маріванівно, можна пройти до будинку Безпалих?

— Там аґрус, — відповіла вона. — Але під заборчиком можна.

— Дякую! — сказав я так же сурово й пішов у калітку.

Собаки на подвір’ї не було. Захаращене подвір’я, аж страшно стало. Наче по ньому ніхто ніколи не ходить. Я осторожно пройшов навколо хати і вийшов на город. Ну, і город — це тільки так називається. Подекуди буряки, крізь бур’ян просвічують зрідка червоні боки помідорів, якісь здичавілі огірки в’ються по будяках… Але шовковиця — така величезна, з такими плодами, наче то баклажани. І груш рясно, а вишні — вже чорні й навіть обсипаються. Так тіки «цьок», «цьок». На очах падають. Де тут стежка? Як туди пройти — до того дому?

Не така та Марія Іванівна вже стара, щоб так запустити город. Та й не тільки город: хата з цього боку така ветха, шо й не ясно, як вона досі тримається. Точно можна якось заснути і прокинутися тіки від того, шо на тебе попадають крокви. Тоїсть вашще не прокинуться.

Про який паркан вона говорила? Ні з правого боку, ні з лівого ніякого паркана не було. Попереду справді вгадувалися зарості аґрусу, та це я так угадав, бо вона сказала. На такому растоянії зрозуміти, що то аґрус, а не, напримір, ліщина, й у бінокль не роздивишся. А інтересно, навіщо Агентові бінокль? І звідки? Ну, та це потом…

Я пішов лівим краєм городу, пригинаючи черевиками густу високу кропиву. Як по пружинах. Стеблини були слизькі, наче соплі. А павутиння! Тут, мабуть, і на каракурта запросто можна наступити. Добре, хоч не босий! А діти ж босі ганяють, а каракурти тільки ждуть, щоби хтось босий став поруч із ними.

Аж ось і забор. Точніше, те, що від нього осталося. Сусідній город — акуратний, политий, усе рядочками. Як у мене. Тільки в мене таких сусідів, як Марія Іванівна, нема. Бо просто спалив би все, що тут росте. Разом із хатою.

По тому, що осталося від цегляного паркана, а тепер просто ніби по тротуару в городі, справді можна було дійти до самого городу Лідії Інокентівни. Я, балансуючи на твердій, хоч і нерівній, стежинці, доскакав, як шпіон, до аґрусу. Це дісвітєльно була перешкода! Я ніколи й не бачив такого дива: майже з Агента заввишки, всіяні переспілими ягодами, кущі переплелися, як заплутані шматки колючої проволки. Як на фронті. Я там, правда, не був — не вспів, — але в кіно бачив. Ще й банки консервні висять, аби создавать шум, коли хтось лізе.

А тут не банки — ягоди. Жовті, аж налиті. Вони, конєшно, не створять шуму. Але, якщо через ці кущі продиратися, ті ягоди так полопаються, так поприскають на все, що на тобі надіто, що вдома жінка уб’є. Тобто не гірше за гранати. Чи протипіхотні міни. Варіантів було небагато. Треба прокласти прохід у мінному полі.

Я покрутив головою туда-сюда і помітив на сусідньому городі дві дошки. Не знаю, нашо вони придназначені, але я їх тихенько… позичив. Нє, ну я ж міліціонер, правильно?

Дошки притисли довжелезне колюче гілля між двома крайніми кущами, і я досить безопасно перейшов на територію Безпалих.

Виглядало так, наче вдома нікого немає. Коли п’ятнадцятилітня дєвушка сама вдома, у неї повинна грати музика. І її повинно бути чутно надворі. Не якісь же злидні, щоб і проігруватєля не було! У мене самого є такі сусіди, — так там чутно не тільки надворі, а й на моєму дворі. Хоча воно… Буває, що людині не до музики. І цього я боявся найбільше.

Я озирнувся на понівечені кущі аґрусу. Шкода їх, звичайно! Але все ж одно дурно росли. — Ніхто того аґрусу не збирав, не їв. Ще понімаю: оттудова — від Марії Іванівни. А ці, Безпалі, чому не збирали, не їли? Хто їм мішав? Невже це в самих усього так багато, що дівка й на сусідську ягоду не позарилась? А на чужих курей — десь далеко від дому — позарилася… Шо-то тут якось не так. От, понімаєте, не понімав я цієї Таньки. Свєтка — та ще ладно. Без батька, живуть тяжко… Це якось ясно: ну, почала красти, бо шо ж… Навіть кедів собі купити б не змогла, якби не подружки, якби не гроші, з ними зароблені. А ця…

На городі в них нічого не росло. Тобто зовсім нічогісінько. Стояла черешня зі зламаною гілкою, вишня зі зламаною гілкою і геть лиса яблуня. Ніякої зав’язі. На вишні ше виднілося кілька перестиглих ягід. І під нею — якийсь прямо ковйор із гнилих вишень. Нічого не з’їли, все попадало само.

Ні куща помідорів, ні крученої лози винограду, ні пагонів огірків чи там гарбузів — гола земля. Ну, собственно, не так щоб зовсім гола…

Я тільки стояв і роззирався. Там цегла, складена вперев’язку, — добра цегла, не інакше як із Криничок. Не б’ється і дзвенить, коли падає. Глина там — на всю область глина. Черепиця, теж криничанська, новенька, аж палає під сонцем. Лісу кубометрів зо два: і полова дошка, і вагонка, і дранка — теж усе акуратно складено. Яма з вапном. Ну, це не дивина. Вапна у Варварці завжди навалом: свій ізвєстковий завод над річкою — трохи вище від села. Вапно у ямі не так щоби свіже, лежить великими грудками, ніби в ньому хтось копався, щось ніби вишукував.

Тихенько обійшовши хату, я поторгав двері. Усе замкнено. Усі вікна зачинено. Навіть хворточки на гачках ізсередини защіплені. Ви ж понімаєте, я не для того роздивлявся, щоб залізти до хати. Просто треба було убідиться, що вдома таки нікого нема.

Паркан у них добрий. З ракушняку, з фігурними башенками, з кованими металевими візерунками — дуже схожий на той, що у Васьки, сусіда мого. От по паркану можна судити, хто ким робить. Васька — начальник автороти, ця — директор ресторану… Отак воно.

Під парканом куча піску та куча глини. А за хатою складений під стіною ракушняк — нічо собі. Так воно похоже, що прям нову хату будувати зібрались.

І на землі — нічого. Ніяких слідів. Усе вичовгано, витоптано, пирій — і той не росте. Поприглядавшись, я все ж таки кой-шо помітив. Підбори. Каблуки тобто. Сильно вдавлені в землю. Наче їх носила женщина під сто кіло. Ішла вона з-за хати до ґанку, вгрузаючи каблуками. Тільки от причовгувала якось непонятно. Більшість слідів було витоптано, але кілька штук лишалися неповріждьонні.

Я поставив ногу поруч з одним із них і спробував так причовгнути, щоб вийшло схоже. І нічого не вийшло. Ну, во-первих, я не такий важкий. А во-вторих, у мене земля летіла вперед, я її притоптував зразу підошвою. А в неї (а каблук же жіночий — тут не переплутаєш) земля летіла від каблука назад.

Таких крупних женщин у цьому домі нема — це вже я точно знаю. Хіба Булашиха заходила, так чого б це вона звідти йшла, з городу чи що там у них замість городу? Ішла б від калітки до ґанку. Правильно? Правильно. Чи, скажімо, прийшла без нічого, а звідси пішла з мішком цементу на спині…

І тут мене так якось внезапно залив холодний піт. Я навіть як пробирався через город Марії Іванівни, то так не вспотів. І зразу зрозумів, чому та женщина так дивно причовгувала. Бо йшла задом наперед. Бо мішок із цементом вони несли вдвох. Одна без каблуків — лицем уперед. А друга — на каблуках — уперед задницею. У мене аж серце почало калатати. Я сперся рукою на стіну і постояв так, переводячи подих. Я знав, що треба довести діло до кінця, та страшно було — ви собі не приставляєте!

І от ви понімаєте, яке діло! От від ґанку до калітки у них мощена цементна доріжка. Ліворуч від ґанку — також. Та веде до надвору за хатою. А в цей бік доріжки нема. І трави нема. Усе затоптано-перетоптано. Якби не ця втоптана в землю глина, був би собі пісок. І нічого я б на ньому не роздивився. У пісок хоч із яким хоч каблуком ступай — ніхто нічо не розбере.

Я пішов назад, за хату, по слідах наоборот. Коли знаєш, шо шукаєш, знайти значно легше. Тепер я помічав те, чого не помічав, коли йшов із городу до хати. Сліди були затерті й затоптані. Чим далі від ґанку — тим дужче й акуратніше. Я вже бачив не сліди, а ті місця, де їх унічтожили. А пройшовши півстіни дому, я зрозумів, що вже й цього не бачу. Куди понесли мішок із цементом, я зрозуміти не міг. Там було ніде сховати навіть дєтську куклу.

От воно якось так буває, шо, коли вдруге оказуєся в тому самому місці, все бачиш якось не так, як у перший раз. Коли я вийшов за хату й охватив взглядом увесь город (ви ж пам’ятаєте, що це ніякий не город: це в інших людей город, а тут, у Лідії Інокентівни, просто склад стройматеріалів), то першим дєлом звернув увагу на яму з вапном.

Може, ви не знаєте, то я вам розкажу. Коли привозиш вапно і скидаєш його в яму, воно лежить такими грудками — великими такими кусками, як несвіжий навоз. А коли пройде дощ, вапно так собі влягається, потім засихає і вкривається такою нерівною майже білою плівкою. Досить міцною, міжду прочим.

Дощ позавчора був несильний, але для вапна його б уполнє хватило. А в цій ямі вапно було ніби спеціально перекопане після дощу. Лопати поблизу ніде не було. Та і хто ж лишає лопату незамкненою, коли йде з дому? Ви вловлюєте, що я хочу сказати? От у нас на вулиці, на Лікарняній, там ніхто нічого не краде. Діти навіть велосипед забувають завести з вулиці до двору. Він так цілу ніч окурком і валяється. У Васьки, мого сусіда, весь інструмент завжди на городі: й лопати, і граблі, й сокира в колоді, де вони дрова рубають… І курей… Ну, нічого не кладуть на місце. Ото їхній старшенький, Вовка, може щось пиляти за літньою кухнею, а потім ножівку залишить і йде рибу ловити чи у футбол ганяти.

Тут зовсім інший куток. Тут не таке начальське насілєніє, як у нас на Лікарняній. Але ж це двір Лідії Інокентівни! Вона й собаки може не мати! Хто ж у неї крастиме? Це якщо в Марії Іванівни вкрадуть улюблену кружку, ніхто й не замислиться, щоб її шукати. А якщо в Лідії Інокентівни щось із двору пропало би… Ну, тепер понятно? Нашо ховати лопату? Отож! Це якраз і було самим підозрітєльним.

Ну, нічо. Я вибрав дошку, шоб не тонка і не слабка, й почав розсувати куски вапна у ямі. І буквально через п’ять минут побачив. У мене й сьогодні волосся перетворюється на стальну проволку, коли згадую. Шо вже там кажіть чи не кажіть, а страшнішої картини я ніколи не бачив!..

Я кинув дошку, перелетів по дошці через аґрус, як канатоходець, здолав рештки заборчика, пробіг по прим’ятій мною ж кропиві, жодного разу не послизнувшись, вискочив на вулицю й уже роззявив рота попередити Марію Іванівну, щоб нікому не казала про мій прихід, але її не виявилося на наблюдатільному пункті. Зникла, як і не було. Іти до тієї страшної хати шукати стару я очінь не хотів. Тому просто махнув рукою і помчав до мотоцикла.