Вбивство п’яної піонерки

Розділ 16

— Розришіть, товаришу капітан?

— Заходь, Ревміре! Привіз?

— Кого? — здивувався я.

— Не кого, а шо, — він теж здивувався. — Ти по шо їздив? Шо, забув, поки на мотоциклі по вулицях красувався?

— Ні. Я не красувався, Степане Пилиповичу. Я…

Я подумав, як сказати, і додав:

— Я знайшов тіло Світлани Котенко.

— Шо?! — він аж підвівся з-за столу. — Де?

— У дворі Безпалої Тетяни, її подружки.

Степана Пилиповича заціпило. Він повільно опустився на стул.

— Ти що там робив, Ревміре? — майже пошепки спитав він.

— У мене були свєдєнія, що Свєтка вчора ввечері пиячила з дочкою Лідії Інокентівни Безпалої. А коли її вранці Свєткина мати спитала, чи вона зі Свєткою бачилася вчора, вона сказала, що ні…

— Хто «вона»? Хто «вона»? Ти можеш внятно виражаться?

— Дочка Лідії Інокентівни, Тетяна, — я намагався говорити твердо й бистро, шоб він мене не збив і не перевів мову на щось інше, не таке важне. — Вона збрехала. І я пізніше знову ходив до неї, щоб її опросить. Але її вже не було вдома. Я тоді зайшов на їхній двір…

— Як це ти зайшов?! У тебе ордер є?!

Я таки не встиг. Він перевів мову на інше. Але ж я понімав, що те, що я знайшов, — це розкрите приступлєніе. А то — формальності.

— Нікак нет, товариш капітан, — твердо сказав я. — Готовий получить взисканіє. Але, коли я оглядав двір, я там знайшов тіло… труп Світлани Котенко.

— Ох, йох!.. — безпомощно сказав начальник. — Ох, і кашу ти заварив, Ревмір! Ох, і кашу!

— Товариш капітан, ви щитаєте, це я вбив Светку Котенко? — я не на шутку образився на нього. — Я розкрив убійство, а ви мене за це… Розрішіть іти?

— Куди йти? Куди йти, твою мать! Ти сображаєш, що кажеш?!

Я промовчав. Шо тут казать? Він шо, думає, шо я можу казать, шо попало, коли в мене нема фактів? Так факт є. Один, але мертвий, закопаний у ямі з вапном. Я вирішив нічого не говорить, поки він не прийде в сознаніє.

— Шо ж ти надєлав, Ревмір! — зовсім убитим голосом сказав начальник.

Потім подумав і спитав:

— Ти впевнений, що це вона?

І я задумався. Це ж справді! Я ж ні цілого трупа не бачив, ані документів…

— Я впевнений в одному, товариш капітан, — відповів я. — На подвір’ї Безпалої Лідії Інокентівни закопано труп. Я його не дуже роздивився, бо не маю права. Це слєдуватєль должен. От для цього я до вас і прибіг так швидко, як зміг.

І навіщось я додав:

— На мотоциклі.

— Це добре, що ти прибіг на мотоциклі… — голос капітана був просто обречонний.

Він узяв трубку і набрав номер.

— Докладує начальник Варварського отдєлєнія… За адресом… Який адрес? — прикривши трубку рукою, спитав він мене.

Я назвав…

— Добре. Жди мене біля мотоцикла. Я зараз.

Словом, через п’ять минут ми з начальником уже були біля воріт Безпалих.

— Ну, і як ти туди попав? — спитав він мене, посмикавши калітку.

— З паралельної вулиці. Через город.

— І теж без дозволу хазяїв?

— Чому? З дозволу.

— Ага! І що ти їм сказав? Що йдеш труп шукати?

— Нічого не сказав. Вони не питали.

Слава богу, він далі не розпитував, бо в кінці вулиці показався ГАЗік із города — следственна група, всі у штатському. Калітку один із них відкрив за дві хвилини, і я повів їх за хату, до ями з вапном.

— Отут вона, — сказав я навіщось, хоча це і так усім було понятно.

— Овечко, лопату, — кинув через плече старший следственно! групи, не озираючись.

Той хлопець, котрий відкривав калітку, побіг до машини.

— Як ти додумався? — спитав мене Степан Пилипович.

— По слідах, — об’яснив я. — Там, біля ґанку, сліди каблуків женських — дуже глибокі. Хтось ішов задом наперед і ніс щось важке. А тут, біля ями, вже їх нема, затоптали. А яма — перекопана. А дощ був учора. Якби її після дощу не копали, вапно лежало би рівно, з плівкою. Ну, я і догадався…

— Молодець, — сказав старший следственно! групи. — Не хочеш до нас у групу?

Я не встиг відповісти. Прибіг Овечко з лопатою. І простягнув її мені. Отак буває. Тільки мене похвалили, тут же й роботу підкинули. Краще вже, шоб ніхто не хвалив… Я взяв лопату, обережно відкинув два великі куски вапна… І всі побачили Свєткину ногу. Овечко зразу забрав у мене лопату і почав далі обкопувати сам. Виходить, мені правильно дали лопату: я показав — де, а вже технічна робота — за ними.

— Що це тут робиться? — пролунав за нашими спинами возмущонний женський голос. — Степане Пилиповичу! У вас ордер?..

Лідія Інокентівна замовкла на півслові. Ми озирнулися. Вона широко розплющеними очима дивилась у яму. А я не міг себе змусити навіть зазирнути туди, поки Овечко копав. Оце женщина!

— А ви хазяйка? — спитав старший групи.

Вона навіть не повернула голови у його бік. Заклякла. Він наблизився до неї і взяв її за руку. Лідія Інокентівна вздрогнула, наче то гадюка до неї доторкнулася. Перевела на старшого повні ужаса очі й перепитала:

— Що?

Тоді наче схаменулася, глянула на нашого начальника. В очах її з’явилася така лють, що якби її справді торкнулася гадюка, то вже би подохла.

Ну, а Степан Пилипович, видно, й не таке бачив. Він спокійно так витримав її погляд і спитав:

— Де ваша дочка, Лідіє Інокентівно?

— Що? — вибухнула вона. — Ви хочете сказати…

— Я нічого не хочу сказати, крім того, що сказав: «Де ваша дочка?».

— Так ви хазяйка етого дома? — спитав старший групи. — Ваша фамілія? Документи? Я старший следственной групи капітан Васільєв. Васілій Васільєвіч. Онуфрієнко, протокол допроса. Вам як лучче: тут разговарівать чи в хату підемо?

Він роззирнувся, оглянув усіх і зупинив свої гострі очі на мені.

— Званіє?

— Старшина.

— Пока прекратив земляниє работи. Старшина, понятих.

— Єсть, — сказав я.

— Так как ваша фамілія? — обернувся він знову до Лідії Інокентівни…

А я побіг по сусідах. У неділю у другій половині дня знайти понятих неважко. Перші ж двоє мужиків погодилися, навіть, як мені показалося, зраділи, шо в Лідії Інокентівни щось трапилося нехороше.

— Нам тепер тут зараз нічого дєлать, — сказав мені тихо Степан Пилипович. — Поїхали до прокурора.

Ми вирушили. Тепер я був просто шофер: нічо не треба рішать, нічо не треба думать. Потім ждав під домом прокурора, поки начальник із ним розмовляв. Тоді прокурор поїхав із нами у прокуратуру — сидів у колясці як главний, а мій начальник — за моєю спиною на сідушці. Словом, ми вернулися через час — уже з ордерами і на обиск, і на затримання як Лідії Інокентівни, так і її дочки. Та самої дочки досі вдома не було. Я догадувався, де її шукать, але мене ніхто не питав, тому я не висовувався.

Сильно хотілося їсти, бо з дому я пішов рано. Я перемістився до шовковиці — єдиного на цьому подвір’ї дерева, з якого можна було щось поїсти. Там стояв Овечко і мене до дерева не підпустив.

— Сліди на шовковиці-падалці — найкращі сліди, — коротко пояснив він мені.

Я вийшов на вулицю, перетнув її й прилаштувався в затінку іншої шовковиці — правда, білої, а я її не дуже. Ну, та голод — не тітка. Кожному понятно, що наїстися шовковицею невозможно, та, коли голодний, про це особенно не думаєш. Овечко теж часу даром не теряв: наминав шовковицю, аж зуби цокали.

А я подумав, шо, коли Танька вертатиметься додому, вона точно помітить Овечка здалеку. А на мене може вніманія й не обратить. І так воно й полупилося. Танька спускалася з провулка, повернула на свою вулицю і зразу помітила Овечка. Той стояв до неї спиною й нічо не бачив. А вона зупинилася, розвернулась і побігла назад, нагору. Ну, а я, понятно, за нею.

Потім передумав. Вернувся до мотоцикла, завів його і поїхав вокруг квартала, щоби перехопить її на паралельній вулиці. Але не вспів. Коли вона перетнула її, мені ще лишалося не менше, як півквартала.

Ну, нічо. Я тепер уже просто повернув за нею. У нас у Варварці на провулках — тобто на тих вуличках, які йшли від ріки вгору, — ні каліток, ані воріт нема. Усі двори виходять на вулиці, що йдуть паралельно річці. Тому, коли я Таньку наздогнав, їй діватися було нікуди.

— Сідай, Таню, підвезу, — порівнявшись із нею, сказав я миролюбиво.

Вона притислася до куща смородини, як до їжака, і мовчки злякано дивилася на мене.

— Сідай, не бійся! Я з міліції, — я повільно, не заглушивши мотора, перекинув ногу через заднє колесо й сказався з нею поруч. — Давай-давай. Сідай у коляску.

Ну, і куди їй було діватися?

Коли ми заходили на її двір, звідти якраз виходили поняті. Таньку вони пообходили з таким страхом, наче вона холерна. А в неї в лиці ні кровинки не було: біла-біла, як мука.

А тут і «швидка» приїхала. Санітари з носилками пройшли повз нас із нею, і Овечко повів їх за хату. От коли Танька спробувала втекти! Ну, та я був начеку. По ній видно було, що зараз або в обморок упаде, або спробує тікати. Я перечепив їй ногу, і вона грохнулася на доріжку.

— Що це з тобою, Таню? — так, знаєте, дбайливо спитав я її, допомагаючи встати.

А вона, конєшно, розревілася. Здорова така діваха, з цицьками, а ревіла, як дитина, зі всхлипами, безутішно… Аж жалко її стало. Правда, жалкіше мені було Свєтку, яка вже ніколи не заплаче. Ніколи.

Що мені тепер із нею робити, я не знав. Заводити до хати не можна, мабуть, бо там же її матір допрашують. Не варто, щоб вона це почула. Стояти і тримати її за руку — теж не діло. А двір же так захаращений, що й відійти нікуди — хіба під шовковицю. Так там же Овечко.

Аж ось показалися санітари з носилками. На них лежала Свєтка, з головою вкрита простиньою. Я відвів Таньку до стіни будинку, щоб не перекривати доріжки санітарам. Вона вся тремтіла й не зводила погляду з носилок.

Тут би я міг поставити крапку. Так ні ж! Далі почалося вопше шось дике. Вийшов Васільєв, сказав, щоб ми з Танькою зайшли за угол хати. Ми зайшли й тільки у спину побачили, як інший слідчий повів Лідію Інокентівну до машини. І мені понадобилась уся моя сила, щоб Таньку втримати на місці, бо вона готова була вбити мене, щоб тільки матір свою догнати.

Потім Васільєв забрав Таньку в хату, а мені сказав:

— Ви пока шо вільні, старшина. Завтра утром жду вас у себе з усіма документами по дєлу.

Тоді вийшов Степан Пилипович, ми сіли на мотоцикла, я завів мотор, а він поляскав мене по плечу і крикнув:

— Об’їдемо квартал!

Я пойняв, що це він хоче з Марією Іванівною побалакати. Ну, правільно. А чого ж відкладать? Потім я подумав, що я ж йому про неї нічого не казав. Не згадував навіть. Ми під’їхали до її хати. На лавочці бабулі не було. Степан Пилипович зайшов на подвір’я і зупинився, запитально глянувши на мене.

— Як звуть хазяїна?

— Тут хазяйка. Марія Іванівна.

— Молода?

— Ні. Зовсім стара, — кажу.

Він знову роззирнувся і каже:

— Дивно.

— Що дивно?

— У старої баби — і щоб такий зарослий двір… Дивно.

Ми пройшли до дверей, постукали. Двері були незачинені, й капітан через півхвилини просто зайшов у сіни. А мені так страшно стало — передать вам не можу! Ледве заставив себе йти за ним. Хоч іти туди й не нада було зовсім.

З порога було видно, що тут ніхто не живе. Давно. За Степаном Пилиповичем залишалися темні сліди в тій пилюці, яка вкривала підлогу. Він ні до чого не дотрогувався, але й так було видно, що пилюка — як сніг — на всьому: на гострих, мов жоржина, уламках лампочки, що звисала зі стелі на оброслому мохом дроті, на вимикачі, на поваленому в кутку порожньому відрі, на вилах, які невідомо навіщо стояли в сінах.

Ці вила мене найбільше вразили. З одного боку, вони були якісь недоречні в цьому запущеному світі, а з другого боку — в них було навіть щось зловісне. У голову полізла якась чортівня, наче я не міліціонер, а стара забобонна бабка…

Начальник обернувся до мене.

— Так де ж твоя Марія Іванівна?

— Чого це вона моя? — відповідь у мене вийшла якась злякана. — Я коли під’їхав, вона сиділа на лавці. Там ми побалакали, а коли я вже виходив, її не було.

— А чого тебе сюди понесло? — спитав Степан Пилипович. — Я тебе куди послав?

У його голосі була така лють, ніби це я вбив Светку, а не просто найшов її тіло.

— Ти так і в отчоті напишеш, Ревміре? Оце, мол, послав мене начальник отдєлєнія до потєрпівшої по фотографії її дочки, а я поїхав до Безпалої, бо вирішив, що у неї в ямі з вапном закопаний труп Світлани Котенко? Ти з ким розмовляєш? Кому ти все це ліпиш? Ану давай розказуй усе, як було!

— Степане Пилиповичу! — я не так злякався, як знову здивувався, що до мене таке отношеніє. — Канєшно, все розкажу. Тільки давайте звідси вийдемо. Сядемо на лавочку, і я вам усе розкажу. Тут дихати нічим…

Він зразу погодився, що мене ще раз іздивувало. Ми вийшли, і я йому все розповів: і про кеди, і про сліди, і про те, як Танька обдурила матір Світлани, і як мені не відчинила сьогодні вранці, й про бабусю Марію Іванівну. Вже розповідаючи, я зрозумів, що вона ні разу мені не сказала, що живе в цій хаті. Я і про це розповів.

Потім він довго сидів мовчки, дивлячись у землю.

— А причому тут той Дженджик із прокуратури?

— Ох! Я ж про нього зовсім забув! Це ж він приходив до Свєтки! А потім пішов до Лідії Інокентівни.

— Що?!

— Ну, ми коли з вами тоді поговорили про нього, я вийшов і пішов… у парікмахерську. І побачив, як він оттуда вийшов — весь у п’ятнах…

— Яких п’ятнах? Що ти мелеш, Ревміре?

— Та нє, Степане Пилиповичу! Він до Светки приходив у такому світлому коричневому костюмі...

— Так у коричневому чи світлому?

— Ну, в світло-коричневому, розумієте? А тут дощ пішов. І в нього кожна крапля перетворилася на темне таке п’ятно. Він коли з парікмахерської йшов, так був на цього… на кота такого…

— Леопарда?

— Ага! Леопарда. От! І він пішов у «Піскарь». А я — за ним. Зайшов, а його там нема. Я ж бачив, як він заходив! Я тоді сів, заказав у Сірожі пиво…

— У робочий час?

— Нє, ну я ж почти не пив, Степане Пилиповичу. Просто шоби подивитися. Слєдственні дєйствія, понімаєте? Ну, от. Він через півчаса вийшов од Лідії Інокентівни з кабінету. І пішов.

— Куди?

— Ну, куди? На автобус сів і поїхав у город.

— І все?

— І все.

— А ти, значить, уже придумав, що він тут замішаний якось, да?

— Так, Степане ж Пилиповичу! Ви ж самі дзвонили, виясняли про нього!..

— Ну, так шо?

— Ну, як шо? Степане Пилиповичу! Я ж висліжую Свєтку. Ну, Котенко. Так? Так. І тут я бачу, що до неї рано-рано заходить слєдуватєль обласної прокуратури. Обласної! До неповнолєтньої Свєтки! А через два дні її вбивають! Як же тут іще об’яснить?

— А й не треба тут нічого об’яснять! — гримнув на мене капітан. — Об’яснитєль знайшовся! Я тобі шо казав?

— Шо?

— Ти мене не перепитуй, Ревміре! — голос у капітана тремтів, ніби він от-от заплаче. — Ти мені відповідай, коли я питаю. Шо я тобі казав? — він помовчав, і я вирішив мовчати. — Я сказав тобі, шоб ти всю цю справу здав і пішов у відпустку. Правильно?

— Правильно…

— А ти шо зробив?

Я не знав, що йому відповісти. Я ж і справді нарушив його приказ. Так іще й сознательно пішов на нарушеніє. Крить нічим. Але й не виправдатися я не міг. Бо виходило, якщо дивиться так, як він казав, вопще шось ні в які ворота.

— Степане Пилиповичу, — сказав я твердо. — Якби я хоч на день раніше встиг, Свєтка була би жива!

— Знайшов, чим хвалитись!

І знову він це сказав так люто, що… Ну, ви ж понімаєте… Я ж не про це зовсім говорив! Коли ж це я хвалився? Та я — наоборот! — хотів сказати, що правильно все зробив. Якби тільки трохи раніше — і вона була б жива! Тільки я це все подумав, як тут же й поняв, що він правий. Свєтка була б жива, якби я не запізнився! Захотілося стиснути голову свою руками й відірвати її. Хоч вий!

— Ладно, потім поговоримо, — сказав він нарешті, хоча про що нам іше говорити… — Ти зараз піди по сусідах і опитай, хто що знає. І про цю Марію Іванівну поспитай. Її треба знайти. Мотоцикла я заберу. Зустрінемося в отдєлєнії.

А у мене і блокнота не було із собою. Що я там попитаю? Я шо, запомню їх фамілії, імена, отчества? Ну, а шо, сказать капітану, шо в мене блокнота нема? Що я по гражданці? Воно, конєшно, сьогодні неділя. Але… Але після всього, що він мені наговорив, що я міг йому тепер об’яснити?

Я дочекався, коли він від’їхав, і пішов до найближчої хати. Як на зло, нікого вдома не виявилося. Пішов до тих, у кого позичив дошки, щоби пройти через аґрус. Там на подвір’ї сидів сивий чоловік у брилі, з голим пузом.

— Добрий день! — привітався я.

Він не відповів, але притулив руку до бриля.

Я назвався, показав посвідчення. Спитав, чи він, бува, не чув чого вчора.

— Вчора? — розсміявся дід. — Учора! Та там кажний вечір таке дєлається, шо вчора по сравнєнію нічого й не чув. А що?

— Та оце ж хочемо розібратися, що там робиться. А Марію Іванівну знаєте?

— Яку Марію Іванівну?

— А сусідку вашу.

Він злякано на мене зиркнув і запитально кивнув головою в напрямку страшної хати.

Я також кивнув йому. Він зняв бриля і почав ним обмахуватися, мовби віялом.

— Хто ж її, небіжчиці, не знав! — відповів нарешті. — Її всі знали. Ну, та що ж! Земля їй, як кажуть, пухом…

— А коли ж вона… — питаю, — переставилася?

— Та коли! — він подумав, обмахуючись брилем. — Годів чотири вже чи п’ять…