Вбивство п’яної піонерки

Розділ 12

Ніколи не думав, що доведеться підозрювати Степана Пилиповича… Вапще, я нічого такого й не почув, але сам факт, що начальник міліції в робочий час у «Піскарі» п’є з директрисою горілку… Та ще й ця його фраза: «Закон — не дишло». Про що ж це? Я ще понімаю, коли з нами — своїми підчиньонними — він так жартує. А з посторонньой? Та ще й з общепиту!

Вже давно відспівали півні. Малахольний Петя, шофер голови райвиконкому Біленка, поїхав возити свого (та й мого!) начальника, а я все не виходив із дому, хоч уже цілий час був одягнений. Треба було йти до Свєтки, застать її, покуда знову не повіялася по своїх подружках… Але щось мене держало й не випускало. Даже не знаю, шо.

Я вийшов на подвір’я. Відкрутив кран. Вода побігла по жолобках на город. Що й казать! Це я добре колись зробив — таку розводку. Он Васька щоранку зі шлангом. Підтягне його, стане над рядком помідорів і тримає шланг. Потім відходить до слєдущого і так само стоїть над ним. Бува, часа два стовбичить на городі в самих трусах. А в мене — ніяких усілій! Одкрутив кран — закрутив кран. Не забувати тільки нада, бо й мотор згорить, якщо не виключити вчасно. Води у нас під землею не так і багато. Викачаєш воду — і мотор згорить.

Бо воно людьми зроблене — так, як у людей. Сам воду качає, а вода його охлаждає. Одна людина пшеницю вирощує, інша її возить, третя з неї хліб пече, й ті перші той хліб їдять. Усе зв’язано. Так і в моторі…

Баба Плисиха подибала на базар. І що їй там треба? Усе ж є на городі. Ще й кури. О!

— Бабо Докіє! — гукнув я щосили, аж, мабуть, сусідів побудив.

А що робити, як вона погано чує?

Стала. Я вийшов до воріт.

— Як живете, бабо Докіє?

— Га? — приклала вона руку до вуха.

— Кажу, парко зранку, — я вже й не сумнівався, що на кутку не лишилося таких, хто нас не чує.

— А що мені в тому парку робити? Пройду через нього — та й на базар! — зраділа вона співрозмовникові. — Ото курей покормила, город полила, діда нагодувала та й на базар іду. Дріжжів купити.

— А що пекти зібралися?

— Га?

— Кажу, спечете що?

— Ага, пече вже зранку!

— Хлібця напечете?

— Стара я вже, щоби хліб пекти. А до Пасхи ще ого-го!

— А навіщо ж вам дріжжі?

— Га?

Ну, ви б таке витримали?!

— Дріжжі навіщо, питаю!

— А! Та треба ж кудись яблучка білий налив! Он аж два дерева пень старий посадив! Я йому: нащо аж два дерева білого наливу? Їх же не поїси. І не збережеш. Краще б чогось пізнього, — це я йому. А він… Ото ви, хлопці, всі такі. Вперті, як індики.

— Та хіба ж індики вперті?

— Га?

— То кури вперті, — кажу.

— Га?

— Питаю, як ваші кури? Не хворіють? — вирішив я не гратися в дипломатію.

— Та що ти, Ревміре! Тіпун тобі на болячку! Хай Господь милує! Отаке зранку — та ще у святу неділю! — баба геть потеряла настрій зі мною говорити й поспішила на базар, не попрощавшись.

Ну, і слава богу! Якби в неї хто курку вкрав, уже б розповіла. А ні — то значить, усе в неї законно. Крім самогонки, звичайно. Але що ж мені — з Плисами старими воювати, коли таке дєлається? Хватає діла…

Мені б і самому вийти за нею, так вернувся до хати. Заходити туди нічого було, понесло мене на город. На сусідів подивитися чи шо? Сто лєт в обєд я їх не бачив! А пішов, як п’яний. Нема нікого. Шо це Васька — спить чи шо? Нема, й не полито геть. Ага! Це ж учора він приїхав сам ГАЗиком — без шофера. І машина ночувала на подвір’ї! Тобто кудись помчали. Всьой сімйой. На море, мабуть. Ну, й добре. Мені вони не нужні. У мене інші задачі. Якби це позавчора їх не було, я б, канєшна, сіточку відслонив там, де порізав їхню проволку, якою Васька сіточку між городами поприв’язував… А тепер уже що шукати! Якщо зразу не знайшов, то…

Треба йти на Клубну. Відкладать нікуди. Бо можна спізнитись.

І таки спізнився. Грюкав-грюкав у калітку, собака розривався так, що вже й сусіди після вчорашнього повставали, а ні Свєтка, ні її мати так і не вийшли з хати. А потім придивився, а в них калітка — на замку. Нашо? З таким собакою… Ну, та бог із ними. Я так думаю, що Свєтка спить як убита, а мати, видно, пішла на базар. А може, й не на базар, бо шо їй там дєлать? Шоб вона шось продавала — ніколи не фіксірував. Самій шось купляти? Тоже навряд лі. Шо їй треба на тому базарі? Овочі? Фрукти? Онде все росте на городі — ще краще, як у Плисів. Вишні які!

І вдвох вони не могли піти: коли це підростки ходили з батьками на базар! Ох, як мені це все не правилося! Таке шось на серці було — як наче… Ну, шось таке було на серці.

Треба було йти до Тані та Галі. Але не зразу. Якщо зараз піти, точно на Лідію Інокентівну напорюся. А мені це не нада. Через п’ять хвилин начальник буде по всій Варварці розшукувать, щоб узнать, шо це я собі позволяю. Треба перечекать, поки мамаша піде на роботу. Воно, канєшно, неділя. Але ж у ресторані це сама робота!

Починало припікати. Сонце стояло вже високо, але тінь від дерев була ще достатня, щоб не шквариться до того, як… Ну, раніше, ніж… Ну, зутра. Свєткин сусіда здійняв голубів. Вони швидко набрали шалену висоту і тепер крутилися там, визирали. Чекали якихось чужих голубів. Голуби — вони такі. Якщо в небі велика зграя, можуть усе кинути і приєднатися. І все. Уже вони не твої, а того, хто підняв велику зграю. Вєтрєні птиці.

Я аж розсміявся, коли так вдало пошуткував. Вєтрєні птиці! Це ж треба! Сам від себе не чекав. Панятно, що мені не до сміху було, а все одно розсміявся. Треба буде якось увернути, як буду з Петровичем балакать. Він оцінить. Скаже: ну, ти, Ревміре, й загнув! Не ждав, скаже, такого від тебе. Ну, й нічого, що не ждав. Тепер буде ждати.

Подумав про Петровича і згадав про роботу. Точніше — про отдєлєніє, про Степана Пилиповича… Не знаю, що й думати. Якщо він із директоркою ресторану заодно… Не хочеться вірити. І не вірити не можу. Бач, яку ковбаску йому там подають! А це «закон — не дишло»? Нє, я все понімаю. Канєшно, у нас є ще отдєльні недостатки. Але шоби начальник міліції!..

Так і дійшов, думаючи про це, до самого отдєлєнія. А коли дійшов до нього, вирішив… не заходити. Пішов прямо до дому Лідії Інокентівни. Тобто хотів піти, але раптом у спину мені закричав дєжурний Фєдя:

— Ревмір! Тебе начальник визиває!

Отакої! От тобі й виходний! Зараз почнеться!

— О! — радісно, немов побачивши блудного сина, вигукнув Степан Пилипович, коли я зайшов у його кабінет. — Оце молодець. Тут неділя, а він усе одно на роботі! Сідай, Ревміре, сідай!

Ну, ви понімаєте, як я здивувався. Але сів. Бо шо ж?

— Ну, як там жінка, син? — вапше добив мене начальник.

— Та нічого, — кажу, — тільки не дуже знаю, бо майже не бачу їх. Ну, син — атлічнік…

— Та знаю, знаю!..

Він на мене дивився… Ну, як на сина-атлічніка, їй-богу! Тобто чесне слово!

— От і побачишся. От і відпочинеш — із жінкою…

Тут мені нехорошо стало. Бо це що ж таке — відпочинеш? Це на шо він таке намікає?

— Ну, кароче, рішили ми тебе, Ревміре, поощрить путівкою в Крим.

Степан Пилипович випалив цю фразу, ніби випускник дитсадка — віршика про Леніна, — стоячи на стільчику. Воно і справді так виглядало: я сиджу, а він стоїть наді мною, мов на постаменті. Й очі — добрі-добрі, — ну, їй-богу, як у Леніна!

— А када їхать, Степане Пилиповичу?

— Значить так, путівки — горящі. Тобі — тридцятипроцентна, а жінці — за повну стоимость. Але хай завтра у своєму профкомі побалака, — може, і їй щось компенсірують… У наступну суботу треба вже бути там.

— Так хіба ж возьмеш білети на суботу? Літо ж!

— Ой, я тебе прошу! — махнув начальник рукою. — Подзвоню начальнику желєзнодорожної міліції — і вся проблема. Ти, главно, зберися, продумай усе, щоби нічого не забути… Прямо зараз можеш написати заяву з завтрашнього дня — і збирайся по-человечеськи.

Усе це було якесь таке несправжнє, я аж тихенько вщипнув себе за ногу. Ні, наче не сниться. Ви ж пойміть, шо я за всю жизнь у Криму не був! Вопще море тіки в Очакові бачив. Та ще і тридцятипроцентна!

Тіки ж треба встигнуть! Я раптом зрозумів, навіщо це йому. Не тіки ж для того, щоби мене поощрить! А ще — щоби підігнать, щоби я швидше дєло закрив…

Поки я роздумував, начальник мовчав, а потім усміхнувся так широко, як він уміє, і сказав:

— Ну, давай, Ревміре, пиши заяву, і щоби тебе з завтрашнього дня на роботі я не бачив!

Я аж рота роззявив із неожиданості.

— Як із завтрашнього? Я ж не вспію!

— Що ти не вспієш?

— Ну… дєло закрить.

Він насупився. Так швидко — від усмішки й до суворості. От уже вміє! Та й то — начальник райотдєла!

— Я за два дні все закрию, — почав я виправдовуватися. — Ви не думайте! У мене вже вся доказательна база…

— Ревміре, ти шо, вобще нічого не понімаєш? — так дуже по-доброму спитав він. — Давай, дуй додому і збирай манатки в Крим! Яке дєло? Про курей? Ну, і що з ним робить, як ти його закриєш? У тюрму саджать? За трьох украдених курок — людей? Та що людей — дітей у тюрму саджать? Ти б хоть подумав! Та вони вже такі налякані, що на кілометр до курника не підійдуть! Всьо. Пиши заяву — й афідерзей!

Отут я в конці кінців усьо зрозумів. Он воно що! Це не поощреніє! Це просто зернятко для курей…

Колись я чув, як Степан Пилипович про це розказував Петровичу. Тоді у нас такий придурашний сержант служив — уже й фамілію його забув! За всіма шпіонив, усе доносив начальникові: хто чхнув, хто кашлянув, хто перд… Ну, ви понімаєте. А потім якось стало ізвєсно (це вже я потім узнав), що він і в область на начальника стукав. Йому — на нас, а вище — на нього! Отаке завелося — та ще і в органах! Ну, хоть вішайся!

А тут раз — і пішов на повишеніє. У вищу школу міліції послали. Й от тоді Петрович у курилці й питає:

— Так за шо ж це, Степане Пилиповичу, — за які такі подвиги — в Київ його послали? Харашо стукнув?

Начальник так глибоко затягнувся, випустив дим і каже:

— От уяви собі, Петровичу: до тебе в літню кухню курка зайшла. Ходить, під ногами крутиться… Ти на неї: «Киш! Киш!». А вона ж курка — дурна… Оббігла навколо тебе, на стіл заскочила, банку з пшоном перевернула, потім — на піч, каструля зіскользнула, борщ на плиту пролився… А тоді — у вікно! Харашо ще, якщо не розіб’є! Але так уже гепнеться, що впаде на пол і давай крутиться, нахиливши голову! Як називається?

— Струс мозгу, — каже Петрович.

— Правильно, Петровичу, — зрадів тоді начальник. — Бо ти сам дурний. А був би розумний, узяв би півжменьки зерна та й посипав їй на землю — від неї та й до дверей. Вона так дзьоб, дзьоб, дзьоб — от уже й надворі.

— Не поняв, — розгублено сказав тоді Петрович.

— А я думав, що поняв! — одрізав Степан Пилипович, кинув окурок у ящик із піском і пішов у кабінет до себе.

Оце, виходить, тепер і я та курка… Шоб банки з просом йому не розбив.

А раз в отдєлєнії мені робити вже нічого, то я пішов додому. До Лідії Інокентівни. Вона вже має бути в ресторані, то я надіявся з дочкою її побалакать.

На подвір’ї було пусто — ні живої душі. Собака носа з будки не висовує. Може, у них вапше собаки нема? І курника нема. Це — дивно. Походи по Варварці — знайди ше двір без курей! Нє, ну можна, канєшно, знайти. Але мало. Ну, десяток… Он у циган немає. Так то ж цигани… А це — Лідія Інокентівна! Могла ж замість усього цього завести собі курей і… Може, і справді вона тут не замішана? Може, дівки самі? Самодеятельность така піонерська? Ох, усе в мене в голові плуталось. От чесно: не знав, шо дєлать дальше. Вибив він мене зі сідла цим Кримом.

От шо би дєлав Петрович, напримір? Він би на все плюнув і погнав у Крим. У мене навіть сомнєній нема. То це, виходить, шо він не настоящий міліціонер?.. А хто настоящий?

Степан Пилипович? Дженджик? Хто? Петрович — найкращий із них! Хоча ще позавчора я думав, що найкращий — якраз Степан Пилипович…

Я передумав заходити на двір, бо не знав, що мені робити. Пішов уздовж їхнього новенького паркана, час від часу позираючи на хату і на двір.

Готувався ремонт. Скрізь лежали черепиця, камінь-ракушняк, у бісєдці — мішки з цементом, накриті клейонкою… І раптом я помітив, що за занавіскою хтось ховається. Хтось стоїть біля вікна зсередини і стежить за мною. Воно зразу відсахнулося, коли помітило, що я помітив. Але я зрозумів, що то — дівчинка. Отож. Тепер вона мені не одкриє дверей, буде притворяться, що нікого немає вдома…

Я пішов далі по вулиці, потім обійшов квартал і вийшов у тил їхнього дому на паралельній вулиці. Там, незважаючи на спеку, сиділа на лавочці бабуля. Я з нею поздоровкався, і вона радо відгукнулася.

— Можна з вами посидіти, бо так жарко? — спитав я й сів поруч із нею, поки вона не вспіла відповісти.

Ну, це її тільки порадувало.

— Ох, і парить! — сказав я.

— Так літо ж!

— А до річки звідси далеко… — роздумливо підхопив я.

— Ну, для вас, молодого, не так і далеко, — розсудила бабуся. — А мені що там робити? На річці я не була чи шо?

— Та й то, — кажу. — Це молодь на пляжі цілий день. Наче їм більше робити нічого…

Нарешті я намацав. Бабуся дуже оживилась.

— Ох! — сказала вона.

— Отож, — підхопив я.

Бабуся зітхнула.

— От ви зі мною, може, не согласні, — сказав я, — бо це тому, шо у вас тут прилічні люди живуть. А у нас на Лікарняній…

— Шо?! — бабуся не дала мені договорить. — У нас прилічні люди? То ви, молодий чоловік, іще прилічних не бачили. Та й наших не знаєте…

— Нє, ну чо, — кажу, — у вас он через город хароша дєвочка живе…

— Не приведи, Господи, вам таку харошу! — твердо сказала бабуся. — Це тіки з виду. А від мене вона тут не криється, нє!!!

— Чекайте, — кажу так здивовано, — це ви про Таню Безпалу?

— А про кого ж? А ви її знаєте?

Я забарився з відповіддю, тож вона мені й не дала заговорити.

— А як не знаєте, то й не кажіть.

— Та що ви кажете?! — здивувався я.

— Шо знаю, то й кажу, — відрізала бабуся.

Та я відчув, що тепер її й розпитувати не треба. Сама все розкаже. Тож тільки поцокав язиком: мовляв, треба ж таке!

— От я бачу, — каже бабуся, — ви чоловік образований. Вас як звуть, якшо не секрет?

— Та який секрет! — відповідаю з таким, знаєте, смішком. — У мене старомодне ім’я. Усі насміхаються. Ревмір мене звуть.

— Ай, яке хароше ім’я! А ви знаєте, що воно означає?

— Та знаю… — я постарався сказати це зовсім таким безцвітним голосом.

— Революціонний мір! — вигукнула бабуся. — Це ж золото, а не ім’я! Революціонний мір!

— А вас як звуть, якщо не секрет?

— А як звуть — обыкновенно. Марія Іванівна я.

— Ну, так у вас же ім’я, на якому вся країна держиться.

Я ніби подумав хвилинку, а тоді додав:

— От я вам скажу чесно, Маріє Іванівно. Хоч хтось, може, й не согласиться зі мною. Я вашпе щитаю, що все держиться на старших людях. Якби ото молодьожі дать волю!..

— А що ж тут сміяться! Правильно кажете. От представте собі, — каже, — якби тій Таньці волю дати! Вона й так скоро зі світу всіх сусідів зживе. Де ж це видано таке, га? Щоб це дєвочка — дєвочка! — вино пила? Шоб курила? Га? Як зберуться з подружками, так це ж хоч святих винось. Дим прямо з вікна стовпом!

— Та що ви кажете?

— Ось вам хрест святий! — відповіла вона, щоправда, не перехрестившись при тому. — Я на людей поганого нікада не скажу! Якби нічо не було, нічо б і не сказала! А раз кажу, то було!!! Оце хотя б учора — шо вам? Прийшли ці її подружки дві: біла така блондинка, обстрижена, як пацан, і та друга, з завівкою. То вони таке встроїли, що я спочатку думала: там кіно про войну по телевізору показують. Кричали так, наче їх ріжуть.

— Що кричали? — злякано спитав я.

— Ви мене, Ревміре, звиняйте, — з гідністю відповіла бабуся, — але я таких слів зроду не вимовляла і зараз — на старості лєт — не промовлю.

— О Господи, — сказав я.

— Отож! — зробила висновок Марія Іванівна.

— А шо ж мати її таке дозволяє? — бідкався я.

От не повірите, а розмовляти з Марією Іванівною значно легше, ніж із бабою Плисихою.

— Мати… Мати!.. Ото ж і воно, Ревміре! Від дині кавуни не родяться. Якби в неї була мати як мати, вже би так по сраці надавала, що місяць не сіла б. А цій… Нє, я ніколи таких слів не кажу, які вона заслужує — та мати. Вона ж дома не буває! Усе в тому «Піскарі» клятому. Ну, от хто це придумав у нас такий притон поставить? От хто, я вас питаю?

Я тільки рукою махнув.

— Я бачу, Ревміре, що ви дуже правильний молодий чоловік, — Марія Іванівна суворо на мене подивилася. — Це щас велика рідкість. От скажіть ви мені, старій бабі, як із дівчини може вирости щось путнє, коли її мати жодного вечора не буває вдома. Люди ж уже спать лягають, коли вона приходить!

Я з повагою похитав головою.

— Да! Не сплять! Коли ж вона вже причалапає! Так її ж кажний раз іншою машиною привозять! От скажіть мені, Ревміре, де це в нашій Варварці стільки машин? От де це стільки машин, щоб женщину кажний раз на другій привозити?

Я тільки руками розвів.

— А я вам скажу! А я вам скажу! — запевнила мене Марія Іванівна. — Бо тут весь город у неї пасеться! Весь город! Уся область!

— Та ну? — не повірив я.

— А от ви мені не вірите. Я б сама не повірила, якби хто сказав.

— О-хо-хо! — зітхнув я, підводячись із лавочки. — Ви мене так розстроїли, Маріє Іванівно. Так із вами цікаво разговарювать, що й додому йти не хочеться. Але що ж… Нада!

— Якщо нада, то нада, — погодилася Марія Іванівна. — Але я вам так прямо й скажу: вони її вбили!

— Кого? — тепер уже по-справжньому злякавсь я.

— Оту блондинку обскубану!

— Господи, що ви таке кажете?

— А я вам кажу!

Ну, з цими бабусями треба бути дуже осторожним. Отак нормальна людина з виду, а потім — раз! І вже не знаєш, шо й думать. Це ше добре, шо я по гражданкі прийшов. А якби у формі був, то на таку заяву ж ніяк не можна не реагірувать…

— Да-а… — тільки і зміг я сказати у відповідь. — Ну, ви мене зовсім залякали, Маріє Іванівно!

— От ви мені не вірите, а я правду кажу, — наполягала вона. — От ви побачите, коли сюди міліція прибіжить.

— А ви вже і в міліцію повідомили?

— Ех… — Марія Іванівна тільки рукою махнула. — Не ті в мене ноги, Ревміре, щоби до міліції добігти. А слухайте! Ви ж на Лікарняну йдете? От і зайдіть у міліцію! І скажіть їм. Шо так і так, Танька Безпала зі своєю подружкою вбили свою подружку. Хай прийдуть і посадять її!

— Кого?

— Та Таньку ж! — вона аж разстроїлася через мою недоумкуватість.

— А що? — ніби вголос подумав я. — Таки зайду. Так і скажу: «Марія Іванівна бачила, як Тетяна Безпала вбила свою подружку». Поїдьте розберіться.

— Та ви шо! — обурилася бабуся. — Нашо ж ви зразу про мене! Я нічо не казала. Ще мені мало, шоби по міліціях затягали. Ви од себе скажіть. Вам повірять.

— Ясно, — сказав я. — Ну, до побачення, Маріє Іванівно.

А навздогін вона сказала, якщо я правильно розчув:

— Бо то вже не люди, понімаєш? І так спробуй стати людиною, а вже як крові попив… Нічо не буде.

Я зупинився.

— Що ви сказали?

— А нічого, синку, я не казала. Біжи, біжи!

Вона мене вже не затримувала. Бо я ж мусив виконати її завдання, поки не пізно.

Доки йшов до Свєткиної хати, почав відчувати, як їсть і пожирає мене страх. От же ж дурна баба! Воно то понятно: сидить сама цілий день, поговорити ні з ким, та й ті сусідки малахольні вже в’їлися, мабуть, у печінки… Хіба ще таке приверзеця! Та все ж таки я нічого не міг зі собою зробити: просто такий страх, що ви собі не приставляєте! А тут же й іти ще добрі півчаса…