Вбивство п’яної піонерки

Розділ 5

Інна ще спала. Ну, це вона вміє. Я через неї регулярно запізнююся на перший урок. Її будинок на кілька метрів ближчий до школи (а всього — десь кілометр) за наш. Тому я заходжу вранці по неї, й ми йдемо разом. Тобто спочатку я сам сиджу і чекаю, поки вона вдягнеться, збереться, поснідає…

Якось домовилися, що я коли вставатиму, то їй телефонуватиму. Будемо паралельно збиратися і разом виходити. Наступного ранку зателефонував, потім зібрався, поснідав і зайшов до неї. Вона спала. Тобто поговорила зі мною по телефону, а тоді знову лягла й заснула.

— А чого ж ти мене так рано розбудив? — ще й до мене претензії!

А тепер літо, до школи не треба, тому вона має повне право спати, скільки влізе. Я спочатку стукав у двері, потім — у вікно її кімнати. Тоді зайшов до хати — незамкнено. Зазирнув до її кімнати — вона спить. Але, щойно я зайшов, прокинулася.

— Добре, що ти мене розбудив, — каже.

А сама така припухла: губи, щоки, руки. Вона така завжди спросоння.

— Іди в залу. Там є цукерки. Я зараз.

Я пішов до їхньої зали, і там справді на столі стояла вазочка з шоколадними цукерками. Притому відразу двох сортів: «Мишка на Севере» й «Мишка косолапый». От цікаво. Вони ж не багатші за нас! Але у них майже завжди є шоколадні цукерки. І ніхто їх не ховає. У нас, якщо заведуться, мама їх зразу до шафи — під білизну — і видає нам із малим по одній після вечері. «Щоб апетит не збивали», — пояснює. А в Інни їх повно, й не бояться, що апетит вона зіб’є. А з іншого боку, чого ж тут боятися? Якби люди справді товстішали від того, що багато їдять, вона б уже у двері не проходила. Ото вже вічно голодна людина!

Я взяв спочатку «На Севере» — вони кисленькі. Інна протупотіла повз двері зали надвір. І вивільнила мені час на клишоногого. Я одного з’їв, другого сховав до кишені для малого. І більше їсти не став. Це — небезпечно. Одного разу я в них штук п’ятнадцять строщив. Вони, звичайно, нічого мені не сказали, та уявляю, що вже думали…

На веранді заклацав умивальник, задзюркотіла вода. Потім Інна протупотіла повз двері до своєї кімнати. Я чекав, дивився на книжки, зіграв гаму «до-мажор» на піаніно. Тоді «до-мінор». Грати щось більш доладне не наважився. У мене ж у музичній школі було тільки «загальне ф-но», а вона навчається за класом фортепіано. Та і слух у неї… Ну, про це я вже писав. Знову подивився на книжки, бо якщо не дивитися на книжки, то доведеться дивитися на стіл, а там вазочка. Я подумав і почав розглядати картину «Незнакомка». У нас така сама. Тільки рама навколо нашої «Незнакомки» краща — золочена. А в них така темно-коричнева.

Тут уже й Інна зайшла нарешті.

— Молоко будеш?

— Ні, дякую, — я завжди соромлюся їсти в сусідів.

— Шкода, — сказала Інна. — Так не люблю сама снідати. Думала, ти мені компанію складеш. Думала, будемо пити молоко вдвох, як Ленін зі Сталіним.

Я засміявся. Так каже мій батько. Іди, каже, посидимо, як Ленін зі Сталіним.

— Ну, хіба що як Ленін зі Сталіним…

— Малого погукай.

— Ото ще!

— Ну, чого ти? Погукай!

— Та він уже снідав.

— От уперте.

Інна пішла до телефону, і за хвилю я почув:

— Юрка! Що робиш?

…а ми зібралися молоко пити.

…ну, з чим… З млинцями, з цукерками…

…Так, не торгуйся! Давай швиденько, бо твій брат до цукерок — просто як кіт до мишей.

…Ну, це твоє діло. Можеш не встигнути.

— Зараз буде, — повернувшись до зали, кинула вона. — Ходім до літньої кухні.

Я зронив останній погляд на вазу з ведмедями і приречено пішов за Інною. Уже вийшовши в коридор, вона раптом штовхнула мене назад до зали, зайшла, взяла зі столу вазу і виштовхала мене — тепер уже в коридор.

Ну, вона, безперечно, безпардонна. Це — ясно. Та я вже звик і не ображаюся. Тобто переважно не ображаюся. А з іншого боку, ображатися на дівчат — це взагалі нечоловіча поведінка. Я завжди це правило згадую, коли на дівчат ображаюсь.

Інна тільки встигла розлити по чашках молоко, як прийшов малий. Був трохи захеканий, але йшов через подвір’я спроквола, так собі ліниво, ніби спішити йому нікуди, ніби молока він особливо й не хотів, а просто не міг образити дорогих йому людей, яким ковток молока в горлянку не потече, якщо він, Юрко, не складе їм компанії.

Є якісь іноземні слова, щоб називати таку ситуацію. Сидимо втрьох: мій малий, я і моя однокласниця. П’ємо молоко, заїдаємо дуже смачними і свіжими млинцями, цукерками… Усе законно, тільки нещиро, бо ми знаємо щось таке, чого не знає моя однокласниця. І ми не збираємося їй цього говорити. А зовсім-зовсім нещодавно було так само. Тільки не в Інни ми сиділи, а в Іри. І теж були нещирі, бо намагались у неї вивідати якусь інформацію про Свєтку. Якісь такі французькі слова: таке вже було. Чи то «пуркуа па», чи то «сильвуплє»… Не пам’ятаю…

Але я так якраз почувався. А Юрка був безжурний, врівноважений, спокійний… Він не питав дозволу взяти млинця, не казав ніяких там «будь ласка», а просто казав:

— Ін, налий ще півчашечки.

І вона наливала, наче він мав цілковите право так керувати за її столом. Ну, в Іри він поводився зовсім інакше. А з Інною в них якийсь ніби таємний договір. Ніби є між ними щось таке, чого я не знаю. Чи знаю?

Звісно, знаю. Інна була його першою нянькою. Якщо я дбав про те, щоб він якнайшвидше навчився ходити, добре стріляв із рогатки й умів тягати бичків, то Інна йому міняла пелюшки, годувала, вмивала… І все те робила з неймовірним терпінням, яке їй в інших ситуаціях зовсім не властиве. Були навіть випадки, коли він у неї шукав захисту від мене. Щоправда, коли таке траплялось, Інна здебільшого займала позицію нейтралітету. Тільки якщо вже мій малий діставав від мене занадто багато, вона могла сказати:

— Годі вже тобі! Як фашист якийсь, допався до малого.

Цей паразит якось навіть почав їй скаржитися, мовляв, він мене ні за що ні про що… Та, пам’ятаю, вона його дуже різко поставила на місце:

— Я тобі не мама! Любиш кататися, люби й саночки возити! Він, по-твоєму, що, залізний? А ти, як захочеш, і залізного доведеш. Самі розбирайтесь.

І от мій малий тоді на неї не образився — уявляєте? Одне слово, в них окремі стосунки. Дуже особливі, специфічні. Головне, що тут він значно впевненіший у собі, ніж було в Іри. Та саме це і виявилося причиною того, що вся розмова пішла не туди.

— Вов, розкажемо їй? — раптом запитав мене мій малий.

Коли я йшов до Інни, то не збирався їй розповідати про все, що сталось останніми днями. Бракувало ще і її втягати в це діло. І раптом — таке. От поясніть мені, як тепер їй не розповісти бодай щось із того, про що я не хотів розповідати? Він мене просто у глухий кут загнав. Це — з удячності за молоко та цукерки?

Інна дивилася на мене, і мені вже діватися було нікуди.

— У базікала раніше був язик, — сказав я малому. — Потім не стало.

— Що трапилося? — невинним голосочком поцікавилась Інна.

Ну, я про курей і про Свєтку нічого їй не сказав. Тільки про ключі. І про загадку з ними. Тобто про дві пари ключів. А вона — знаєте, що?

Тут же повернула все в інший бік:

— А у вас на подвір’ї нікого іншого не було?

— Кого іншого?

— Ну, когось чужого? Може, другі ключі хтось інший загубив?

Я, звісно, зразу згадав про Ревміра. Бо, якби то були Свєтчині ключі, вони б так довго не валялись. І, мабуть, усі ці думки відбилися на моєму обличчі, бо Інна додала:

— Зробили зі свого маєтку прохідний двір. Люди, навпаки, прохідні двори перетворюють на закриті, як он у комунальному. А ви?..

Жарти їй! Я мало не образився. Але ж ви пам’ятаєте: на дівчат ображатися не можна. Зрештою, сам винен. Сам прийшов та ще й погодився пити молоко з цукерками і з малим. Словом, продав таємницю за цукерки.

— Ну, кажи вже! Що ти все темниш! Уже все одно пропало. Я ж тепер знаю те, чого ніхто не повинен знати. І що це значить?

— Що? — тупо спитав я.

— Що єдиний вихід — зробити мене союзницею. А якщо ні — то я буду надто небезпечна. Невже не зрозуміло?

— Як це — зробити союзницею?

— Це значить, що все тепер спільне. Те, що малий знає, знаємо і ми з тобою. Те, що знаю я, знаєте ви з малим…

— Ти нічого не знаєш, — похмуро перебив я її.

— Даремно ти так! — сказала Інна з докором. — Я знаю багато. Я навіть знаю, куди поділися ключі із сараю.

— Куди? — вигукнув мій малий.

— За кудикіну гору! — в’їдливо відповіла Інна. — Чого це я вам повинна розказувати? Хто ви мені такі? Це ви між собою брати. А мені ви такі самі сусіди, як Ревмір і Агент. Понятно?

— Ну, добре, — промовив я після довгої паузи. — Що ти ще хочеш знати? Запитуй.

— Я нічого не хочу знати. Крім одного. Чи ми спільники в цій справі, чи просто сусіди.

— Ну, спільники…

— Без «ну».

Ну, вп’ялася, як наш Тобік у костомаху.

— Вов, ну чо ти? — втрутився мій малий. — Ну, скажи ти їй!

— Без «ну»! — відповів я йому.

Він заткнув коробочку.

— Будете молока, — солодким голосочком запитала Інна, — чи вже можна прибирати?

— Прибирай, — сказав мій малий.

— Може, Вова ще поп’є? На прощання?

— Я ще не прощаюся, дякую, — відказав я.

Ну, словом, ні для кого не буде сюрпризу, якщо я повідомлю, що все їй розповів.

Коли я закінчив, то чекав, що вона зараз же почне засипати мене запитаннями. А вона сиділа мовчки, сьорбала молоко, заїдала крихітними шматочками оладки й ні на кого не дивилася. Мій малий теж мовчав і дивився на останнього клишоногого ворога роду людського. Я дивився на Інну. Ми чекали на запитання. Натомість Інна простягла руку до вазочки, не дивлячись, узяла останню цукерку — в мого малого серце зупинилось… — і поклала перед ним на стіл.

Після того сталося щось неймовірне. Я всього міг чекати, тільки не такого. Мій малий сказав:

— Дякую.

Уявляєте? Доти я був переконаний, що він цього слова ще не знає.

І знову запала мовчанка.

— Ну, гаразд, — нарешті Інна заговорила. — І що ми будемо робити?

— Шукати, хто краде курей, — уїдливо, як вона, відповів я.

— Це я розумію, — ще більш уїдливо сказала Інна. — А коли ми переконаємося, що то робила Свєтка? Що ми тоді робитимемо? Ревмірові розкажемо?

Я занімів. І вибалушив на неї очі. Оце так запитаннячко! Варто було їй усе розповідати принаймні для того, щоб таке запитаннячко почути. Воно чим цікаве? Тим, що я на нього не знаю відповіді. Я просто про це не думав. Ну, справді: розказати її мамі? Смішно. Підійти до неї й сказати: «Свєтко! Ти більше так не роби!»? Не Ревмірові ж розповідати, їй-богу!

Може, справді жінки розумніші за чоловіків? Чи дівчата просто швидше дорослішають? Щось тут не так. Ми вже кілька днів про це думаємо, а до такого простого запитання ще не дійшли. А вона…

Інна очікувально дивилася на мене.

Малий був заклопотаний своєю справою: збирав цукеркові обгортки, які лежали купками перед кожним із нас, виймав із них фольгу й акуратно, до бездоганності, розгладжував кожен клаптик нігтем.

— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Будемо все чинити по порядку. Спершу знайдемо, хто це робить, а тоді вирішимо, що робити з ним.

Малий поскладав усі розрівняні клаптики фольги стосиком і запхав його до кишені, немилосердно зіжмакавши при тому.

— Ми так і робили, — розчаровано сказав я. — Що ще розумного розповіси нам?

— Я вам обіцяла розповісти, хто вкрав ключі із сараю.

— Ну-ну!

— Ходімте.

Інна швидко прибрала зі столу, помила чашки, і ми пішли до нас. Зайшли до вугільного сараю, і вона спробувала зачинити за нами двері. Двері, звісно, не зачинялися, бо не зачинялися ніколи. Ще вугілля на замок замикати? І курей? Так доведеться і м’яч на ніч у хату ховати, і дитячі іграшки забирати ввечері з вулиці…

Скільки могли, ми притягнули їх до одвірка, та щілина лишалася — сантиметрів на двадцять.

— А тепер подивіться на вулицю і скажіть мені, що ви бачите, — наказала Інна.

— Нічого не бачимо, крім наших воріт, — відповів я.

— І горища комунального, — додав мій малий.

— Де ти бачиш горище? — спитала Інна. — Горище — всередині. А зверху — дах.

— А звідки ж те віконце? — наполягав Юрко.

— Молодець! — Інна злегка ляснула його по попі. Вона його завжди так хвалить.

— Але ж звідти нічого не роздивишся! — не хотів погоджуватися я.

— Це без бінокля не роздивишся. А у бінокль роздивишся все, — в Інниному голосі був цілковитий тріумф.

— Тиць-Гриць! — сказав я. — Звідки ж в Агента бінокль?

— Не знаю, звідки, — відповіла вона, — та я його бачила. Можна сказати, три дні тому.

— Де?

— На березі. Він роздивлявся якийсь човен.

— Який човен? — я почав про все здогадуватися.

— Я дівчинка, а не пацан якийсь, — пояснила Інна. — Я на човнах не розуміюся. Якийсь човен був аж там, на повороті річки, біля Санькиного дому. Й Агент за ним стежив у бінокль. Мене він не бачив, а я теж не полізла здоровкатись і цілуватись.

— А чиї ж тоді другі ключі? — спитав я ні в кого.

— А цього я не знаю. Самі розбирайтеся зі своїми гостями.

Ми вийшли із сараю і подалися на вулицю, коли мій малий раптом запропонував:

— Дивіться, як уже тепло. Ходімо купатися.

— Дуж-же добра пропозиція, — сказала Інна. — Я перевдягнусь і за п’ять хвилин буду на березі. І ти перевдягнися, — додала вона, із сумнівом дивлячись на малого. — Бо якщо ти полізеш у воду в цих шортах, то твоїй фользі настане повний гаплик. А до речі, що ти з нею робитимеш?

— Ялинкові прикраси, — відповів мій малий.

Ми розсміялися.

— Літо ж надворі! — сказала Інна.

— Літо літом, а коли прийде Новий рік, де я стільки фольги наберу?

— Гаразд, — вона на мить замислилася. — Спробуємо тобі в цій справі допомогти.

Уже дійшовши до воріт, Інна поманила малого пальцем і, коли він підійшов, щось тихенько спитала. Він відповів, і вона пішла додому перевдягатися.

— Про що це ви шепотілися? — поцікавився я байдужим голосом.

Він так само байдуже відповів:

— Та! Про своє.

Я просто скипів:

— Малий, якщо ти й далі будеш темнити, я тебе просто залишу дома й ні до яких пошуків на кілометр не підпущу. Зрозумів?

Мало що він змусив усе вибовкати Інні, то ще тепер у них секрети!!! Моє обурення не мало меж.

— Тю! — здивувався він із мого вибуху. — Ні до чого я тебе не змушував. Сам усе розповів. А спитала вона мене про те, що у Свєтки було на ногах. Ніякого секрету тут немає.

— І що ти їй відповів?

— Те саме, що й тобі: в кедах вона була.

— Гаразд, натягай плавки, — сказав я примирливо.

Ні ми, ні Іннині батьки човна не маємо. Мій батько не ловить риби. Він її їсть. Він привозить рибу від родичів і від друзів з Очакова. Сидіти з вудкою — це для нього не розвага. Як і для мене. Тільки мене змушують це робити, коли їсти в хаті нічого, а його хто змусить?

Іннин батько також не любить рибалити. Там, де він виріс, казала Інна, ніяких річок і ставків не було. А якщо людина до цього не звикла в дитинстві, то навряд вона потім навчиться. Хоча це й дивно, бо що ж там учитися? Береш волосінь, прив’язуєш гайку, пару гачків, копаєш черв’яків на городі — та й усе. Ідеш і ловиш. На бичків не потрібно ні поплавка, ні вудки. А іншої риби: лящів чи таранки — я не люблю: її й ловити важче, й кісток стільки, що ніколи нею не наїсися.

А що немає човна, то ми купалися з берега, навпроти провулка. Там менше каміння на дні. До того ж усі купаються саме там, тож і водоростей теж менше. Це відразу видно, хто купається в річці, а хто — ні. Якщо водорості ростуть навпроти городу, значить, ніхто з його господарів купатися не любить. Щодо Інни це не так, але її хата — крайня біля провулка, тому їй легше зробити кілька кроків туди, де ліпший берег, аніж ходити у воді в якихось лаптях і з авоською, збирати каміння з дна, виривати довгі волохаті водорості…

Цього разу нікого, крім нас трьох, на березі не було. Ми зайшли у воду, трохи поплавали, попірнали, та дуже швидко нам стало нудно. Вирішили піти на піщаний пляж перед місточком, до якого причалює мостобудівський катер. Там хтось реготав, летіли бризки — все те ми могли чути і бачити, тільки годі було розгледіти, хто саме там купається.

Уже як підходили, зрозуміли, що краще було туди не ходити. Купалася там бараківська братія. Іншим разом я б розвернувся й пішов додому чи просто на наш провулок і там би й купався — навіть якби був сам. А тут сказати Інні: знаєш, мовляв, повернімося… Ніби я їх тут боюся — на своїй вулиці. Їх було чоловік п’ять, усі в трусах, а не у плавках, усі доросліші за нас, окрім Кольки Дзюби — нашого однокласника. Та він нам не порятунок. Він не заступиться, якщо що.

Власне, я був упевнений, що все це погано закінчиться. Вони дикі, з ними неможливо спілкуватися мирно.

Дзюба мене помітив і помахав рукою. Я помахав йому, Інна також помахала. Дзюба хутко відвернувся від нас і щось сказав найбільшому з-поміж бараківських. Здається, його називали Волга, та я не впевнений. Розумієте, я з ними взагалі нечасто спілкуюся. Не тому, що боюся… Просто вони дикі, розумієте? Мені з ними просто ні про що говорити. От ви часто із сусідським собакою розмовляєте? Ні, ну, один раз можна щось йому розказати. Ну, там:

— Дай, Джим, на счастье лапу мне…

Але ж ясно, що не дасть. Що ж, йому — знову Єсеніна читати? Собаці скільки завгодно читай вірші, він їх однаково не вивчить. Я зовсім не хочу сказати, що всі бараківські — собаки. Просто порівняння таке.

Волга пильно подивився на мене, на Інну, на мого малого. А тоді щось сказав Дзюбі. Колька стояв до нас спиною, тож я не чув, що він відповів. Але мені здалося, що в чомусь Волзі відмовив. Той виставив уперед підборіддя і вибалушив очі. Мовляв, я тебе питав, чи ти хочеш? Я тобі сказав, що ти хочеш. Ясно?

Принаймні мені так здалося. Відстань до них була чимала. І тоді Дзюба повільно побрів до нас. Мимохіть якось, дивлячись собі під ноги… Я зразу зрозумів, що буде. Вони Дзюбу підставляють під мене. Той зараз заїдатиметься, я полізу з ним битись, а тоді вони матимуть право навалитися на мене всі разом.

Не доходячи до берега, Дзюба раптом підняв ногу й ударив нею по воді. Мене й Інну накрило бризками. У принципі, в цьому немає нічого образливого. Це у нас такий жарт — оббризкати того, хто ще не зайшов у воду. Вже коли ти мокрий, тоді бризки не страшні. А коли ще не купався, це дуже неприємно. І все ж на таке не ображаються. Тобто на своїх не ображаються. От якби я Інні таке зробив, вона б кинулася до мене у воду і почала мене «топити». Жартома, звісно. А Дзюба нам своїм не був, хоч і вчився з нами в одному класі. І я навіть розгубився. На одну мить.

А мій малий, якого бризки майже не зачепили, не розгубився. Він миттю нахилився, набрав жменю піску і кинув його в Дзюбу. Старші бараківці образливо для Дзюби розсміялись. Утім, теж нібито нічого особливого. Але ж Колька на п’ять років старший за малого, тож міг запросто дати йому ляпаса чи навіть і щигля.

Та тепер розгубився Дзюба. Ну, а хто б через таке нахабство не розгубився? І я остаточно зрозумів, що без бійки не минеться.

— Іди додому, — тихо сказав я Інні. — Швидко!

— Ага! Вже пішла, — затято відповіла вона.

Це зовсім погано. Ще бракувало, щоб за мене дівка заступилася.

— Інно, забери малого, і йдіть звідси, — повторив я тихо та, як міг, твердо.

— Курми своїми керуй, — відповіла вона вже геть зухвало.

Нарешті до Дзюби дійшло, що він виставив себе на глум. Він налився кров’ю і рушив на мого малого. Той стояв непорушно й чекав. І вираз обличчя його був такий, що мені стало млосно. Або він уб’є Дзюбу, або Дзюба — його. Ні того, ні другого я допустити не міг. Я ступив уперед і став між своїм малим та однокласником.

— Це мій брат, Коль, — сказав я тихо.

Утім, він це знав і без мене.

— Відійди, — промовив він із погрозою.

— А то що? — я вклав у це запитання весь глум, на який був здатен.

Я дивився на Дзюбу, та краєм ока бачив, як усі решта бараківських виходять із води, оточуючи нас півколом. Ну, це все одно що колом, бо за спиною був паркан Білоножків, через який я все одно швидко не переліз би, навіть якби поруч не було Інни та малого.

Я не найдужчий у класі. Більше того, тягатися можу хіба з п’ятьма, а то й із чотирма однокласниками. Ну, Дзюба входив у це число. Та за ним була кількісна перевага. Він знав, що за нього заступляться сусіди з бараків. А за мене заступитися було нікому. Проте й відступати мені було нікуди. А йому було куди.

— Почекай, Комарику, — сказав Волга.

Він підійшов до Дзюби і став поруч із ним.

— Відійди. Нам треба побалакати з твоїм однокласником.

Це було прикро. Проти Волги я не вистою й півхвилини. Якби перед тим удалося натовкти пику Дзюбі, мені було б не так образливо.

— Відійдімо вбік, — наказав Волга, повернувся й пішов у напрямку до містка.

Цього ще бракувало. Під містком глибина не більша, як півметра. А на дні — шлакоблоки, великі гранітні брили, цегла. Там навіть ходити неможливо. А вже падати туди — не доведи, Господи! Але й не піти за ним я не міг.

— Що ти зробив Петровичу? — спитав Волга, коли ми відійшли від усіх інших так далеко, що ті не могли нас почути.

— Хто такий Петрович? — запитанням відповів я на його запитання.

— Участковий.

— У нас участковий Ревмір, — сказав я. — А вашого я взагалі не знаю.

— Ага, — задумливо промовив Волга. — Виходить, ваш попросив нашого, щоб він нам наказав.

— Що?

— Щоби побалакали з тобою по-мужськи.

Волга задумливо дивився мені в очі. Мені навіть здалося, що в його очах якийсь розум засвітився.

— Про що побалакати? — поцікавився я якомога байдужішим голосом.

— Ти в кого вкрав ключі?

Це запитання заскочило мене зненацька.

— О Господи! — сказав я. — Я ж уже пояснював участковому, що ніяких ключів ні в кого не крав. Якщо Агент їх десь загубив, то при чому тут я?

— Брешеш!

— Не брешу!

— Поклянися!

Я дивився на нього і розумів: якщо поклянуся, щось зміниться. Це була ніби перевірка. А якщо не поклянуся, то почнеться для мене найгірше. І ще я знав, що, як тільки Волга почне бити мене, там, за спиною, Дзюба відіграється на моєму малому. Безкарно. Бо зрозуміє, що я йому ніколи не наважуся помститися.

— Я сказав, що не крав, — значить не крав. Чому я повинен клястися? — спитав я з викликом.

Запала мовчанка. Очі Волги звузилися, як у тих китайців, про яких ми так любили дивитися фільми в дитинстві.

— Ех, роздавити б тебе, як яйце, — мрійливо промовив Волга. — Тільки ж це вийде на користь мусорам. А я їх дуже не люблю. А ти… Хоч ти й відмінник, а пацан законний. Крав ключі — не крав, а мусорам не віддавай. Їм зроби один крок назустріч — і затягнуть тебе на аркані. На все життя стукачем залишишся.

Я мовчав. Якщо він зараз замахнеться, я зроблю крок ліворуч і щосили штовхну його в річку. А далі вже — як вийде.

— Ззаду! — раптом закричав мій малий.

Я і сам чув, що ззаду до мене хтось підкрався. Та що я міг зробити? Тільки відведи від Волги очі — й він ударить. А він не вдарив. Він мене просто штовхнув у груди, злегка так. А під ногами в мене сидів на колінах, скоцюрбившись, хтось із його банди. Я похитнувся, підсвідомо зробив крок назад і впав через того падлюку. І вони всі знову розреготались. А потім якось дуже швидко пішли геть. То більше, що до містка наближався катер, яким їхні батьки поверталися з роботи. Субота. Короткий день.