Вбивство п’яної піонерки

Розділ 6

Воно ж субота, короткий день! А я, як дурак, гасаю по Варварці. Ну, правда, не такий уже й дурак.

Спочатку я побував у раймагу, й от що там открилося. Кеди отєчественні з точно таким рисунком подошви були в продажу цілих три часа. Хто там їх купляв, продавщиця Галя не пам’ятає, крім того, що купляли ті, хто знав. Або работає в центрі. Бо якби хтось случайно купив з Лікарняної, то поки донесе додому, поки комусь похвастається, то ті вже не вспіють. Бо ж очередь. І їй не хватило. «Ви собі не приставляєте, товаришу міліціонер, що тут робилося! Ми даже в міліцію дзвонили!»

Ну, це мені неінтересно. У нас не стільки міліціонерів, щоб на всі дефіцитні товари хватило. Хоча служба була б зако-о-онна! Там кеди прихопив, там ковбаску с/к, там бутилочку коньяку… Тіки хто ж би мене на таку должность поставив?

Я не був задоволений такою інформацією, тому почав із Галею чорнявою дружить.

— Так ви кажете, що якби, напримєр, хтось із самої Садової прийшов случайно, то не купив би?

— Пачєму?

— Так ви ж так сказали!

— Не. Я сказала, шо єслі би хтось случайно купив з Лікарняної, то поки дійшов би й кому сказав, то нічого б не вийшло. Не вспіли б. От як я сказала.

— A-а! А по телефону?

— Ну… По телефону… У кого ж вони єсть? — зітхнула вона так грусно. — От у вас єсть, товаришу міліціонер?

— У мене єсть, — чесно признався я.

А що я їй скажу? Що у представітєля власті нема дома телефона? Так що ж це за власть така?

— А… — сказала вона.

— Ну, тоєсть, якби хтось зайняв очередь, подзвонив подружці на Клубну по телефону, а та прибігла, то могла б купить?

Вона мені усміхнулася, як дурачку якомусь.

— Ну, люди так і дєлають…

Я вже хотів її перебить, коли вона далі:

— От Ліди Інокентівни дочка, например, подзвонила (на Клубну якраз!) своїй подружкі — бєлінькой такой, ви, наверно, знаєте. Вони ще у школі вмєсті вчаться…

— А ви звідки знаєте, хто кому дзвонив?

Вона повела очима туди-сюди — в смислі, чи ніхто не чує, і пояснює:

— Так це ж Лідії Інокентівни дочка! Наша ж завєдующа їй подзвонила…

— Дочці?

— Ну, товаришу міліціонер, ну шо ви шуткуєте! Лідії Інокентівні, понятно. А та подзвонила дочці, а та — цій своїй подружці — бєлєнька така, з Клубної. І ще одній своїй подружці — з Леніна — ну, тут близько…

— А у тих у всіх телефони, значить, прямо дома? — з сумнівом перепитав я, бо ясно ж, що у Свєтки телефона нема.

— Ну, товариш міліціонер! Ви все шуткуєте! Сусідам, канєшна, дзвонили, у кого є телефон! А ті погукали…

Це вже було щось. Я цю Свєтку, конєшно, підозрював не так щоби безпідставно, але й не дуже підставно. Бо… Ну, не того розуму дівчина, щоб отак по всьому селу красти курей і не попастись. А дівала куди?

На нашому базарі ту курку зразу б хазяї впізнали. Хто умніші, раніше на базар побігли, а тоді вже в міліцію — слава богу, тут поруч. А та Свєтка куди б дівала? У город? Ага. Там санепідемстанція на ринку така, що попробуй без паспорта… А воно ще у школі вчиться. Нема в неї паспорта.

Тоєсть, із одного боку, хорошо, що підтверджується. А з другого — не дуже й хорошо. Бо якщо до цього причетна Лідія Інокентівна… Тут мені й каюк.

Лідія Інокентівна — директор ресторану «Премудрий піскарь». Коли його тільки відкрили, там було не протовпитися. Вопше це — літній ресторан. Але працює він із квітня по кінець жовтня. По-перше, він у самому центрі — в парку, між пам’ятником Леніну й постаментом Сталіна. А це значить, що люди в ньому не переводяться (і звідки народ лаве бере?). По-друге, там по колу стоять столики, а посередині — басейн. І у басейн завозять живих коропів. Можна взяти в офіціанта вудку і сидіти собі ловити коропа, попиваючи горілку чи коньяк. Зловив — тобі його зажарять. За півціни. Не зловив — зажарять за повну ціну. Перші два года там до басейну підступитися ніяк було. Наче в пустелі живемо. Наче рибна ловля у нас — редкость.

Ну, вопщім, нашо я це розказую? Просто щоб ви собі приставили, які в Лідії Інокентівни связі. Це ж хто б не хотів на таку должность? Причому вона сама цей ресторан створила. Придумала, можна сказать. У нас і в городі такого нема. От із города і везуть туда всяких київських гостей. А то й, думаю, московських. Рибу вони у басейні, понятно, не ловлять. Їм готову рибу подають. Це в них у «Піскарі» такі спеціальні блюда: осетрина, сьомга, ікра, краби… Бува, ми навіть спеціальний міліцейський пост виставляємо в парку, щоби безкультурне насєлєніє не псувало гостям культурний отдих.

Отсюда який ми робимо вивод? Що я натрапив на такий поворот дєла, що в очах темніє. І главно, шо! От куди і крадені кури можуть іти! Там же не проконтроліруєш. Туди не то шо дружинники — навіть ОБХСС не наважиться поткнутися.

Я, конєшно, понімав, що доказів у мене ніяких нема. Щоби піти до Лідії Інокентівни і надавить на неї, як я на Пасічника сьогодні надавив, — просто смішно. Я в тому басейні й остануся. Коропів годуватиму. Чи сам на коропа превращусь. Нє…

Тут треба так поработать, щоб доказательства були, як каже наш Степан Пилипович, невбієнні. Він, правда, в цьому слові нєкоторі букви місцями міняє, але ж содєржаніє від того не міняється. Хоча, конєшно, смішно виходить.

Може, з Петровичем порадитися? До начальника я навіть боявся йти з такою інформацією. Та й інформація, чесно говоря… Я пішов знов до отдєлєнія.

А от і «Премудрий піскарь». Щось мене смикнуло, і вирішив я зайти попити пива. Бо жара після дощу аж липка.

Народу було чорно. Я зразу згадав, що це ж субота, короткий день. Тобто робочий день ще не скінчився, але наш народ так щитає, що як скоро скінчиться, то можна вже на пиво… Не люблю таких людей. Але що ж… У нас тепер не ті времена.

Після сонячної вулиці тут було трохи затемно. Я видивився вільний столик у правому кутку і рушив туди. А за мною вже йшов офіціант Сірожа. Ясно, що він мене знав. Хто ж не знає участкового? Хоч це й не мій участок…

— Будем обедать? — запитав він, ніби збирався їсти зі мною разом.

Ага, щас! Буду я в ресторані обідать! У мене не та зарплата, щоб ви знали.

— Нє, — кажу, — я тільки пива вип’ю. Бочкове є?

— Пошукаємо, — відповів Сірожа по-змовницьки. — Тараночки?

— Нє, — кажу, — тільки пива. Одну кружку.

— Один момент, — Сірожа тільки що каблуками не клацнув, як німці в кіно.

Коли його здуло, я почав роззиратись: очі вже звикли до сутінків. На мене зиркали то з-за одного стола, то з-за іншого. Ну, це понятно. Пиво пити це не заважає, от тільки Сірожа щось довго його не несе. Я поглянув туди, де наливають пиво, і побачив, що там нікого немає. Сірожа нічого не наливає! А ще за мить він увійшов до залу з підсобних приміщень. Може, звичайно, я і помиляюся, та вийшов він не з лівих дверей, а з правих. А там — кабінет Лідії Інокентівни.

Я підвівся і повільно пішов до стійки, де він нарешті почав наливати мені пиво. Зайнятий, він не зразу й помітив, що я вже поруч. А коли помітив, то мало не впустив бокала.

— Я вирішив, що краще тут, біля тебе, посиджу — з начальством, так сказать, — із усмішкою пояснив йому свою появу біля його робочого місця.

Загалом, не було нічого дивного в тому, що він пішов і повідомив директора про мій прихід. І все ж я вирішив, що краще змінити дислокацію. Вона тепер знає, що я в залі, та не знає, що я тепер тримаю в полі зрєнія її двері.

Офіціант поставив переді мною кружку і щось трохи пом’явся, тоді налив чарку горілки, поставив її на поднос, поставив туди ж тарілочку з нарізаною сирокопченою ковбасою, хліб і задумався. Поки він думав, я спитав, скільки должен йому.

— Ну, що ви, товариш старшина! Свої люді — сочтьомся, — відповів він із гиденькою посмішкою.

— Сірожо, — суворо сказав я. — Ти ж мене знаєш!

— Двадцять дві копійки, — миттю зреагував він.

— Новими? — пожартував я.

Сірожа подобострасно хіхікнув.

Я дістав із кишені двадцять копійок і п’ятака, поклав на стійку.

— Здачі не нада!

А що! Три копійки — тоже деньги! У «Чайній» — стакан чаю і шматочок хліба. Але чує моє серце: не піде Сірожа до «Чайної» пити чай з хлібом. Ну, то — його діло.

Він щось нєрвнічав. Уже взяв поднос, коли хтось погукав його з глибини залу. Мить повагавшись, офіціант знову поставив поднос і пішов на голос. Там його досить довго затримували якимись балачками якісь незнайомі мені люди — мабуть, із города. Сірожа раз у раз зиркав на мене. Може, боявся, чи я не випив водку і не з’їв ковбасу? А що, я б від такої ковбаски не відмовився. Де її ще покуштуєш?

І таке на мене напало! Як дитина: хочу ковбаси, та й годі. Не те навіть, що я голодний. Ну, не обідав, конєшно. Але от як побачив цю тоненькими такими шматочками нарізану ковбаску, коричнево-рожеву, з білим-білим сальцем… Та що ж це таке!

— Сірожа! — гукнув я.

Він поважно підійшов до мене за дві хвилини. Ще кілька секунд — і я б таки з’їв те, що було на тарілці.

— Слухаю, товариш старшина.

— Сірожа, а дай мені теж таку порцію ковбаски. Чогось здається, що до пива вона то, шо нада.

Сірожа кинув стурбований погляд на необачно залишену тарілочку, потім — на мене… Щось було не так. Він ніби замислився, як викрутитись, а не як мені нарізати ковбаси. Я мовчки чекав, чим ці його внутрєнніє борєнія закінчаться.

— Понімаєте, товариш старшина, — нарешті розроздився офіціант, — у нас цієї ковбаси взагалі нема…

Я мовчав. Я вже все зрозумів, але хотілося почути, що він із себе ще видавить.

— Це для… Тоєсть… Ну, понімаєте, це Лідія Інокентівна попросила нарізати… Це її ковбаса, понімаєте…

Мене така злость узяла! Лідії Інокентівни ковбаса! Нє, ну ви бачили? І це він мені каже! Міліціонеру!

— А, зрозумів! — весело так відповідаю я, хоч і відчуваю, як усередині все кипить, і тільки намагаюся не показати своєї злості. — Це вона купила у продтоварах для себе, а тебе в робочий час на робочому місці просто попросила: «Слині, — каже, — холуйок! Настругай мені ковбаски! Тільки ж дивися: сам не їж! І нікому іншому не давай!».

А Сірожа тільки на вигляд такий придурашний. Він і виду не показав, що його зачепило.

— Ага! — відповідає. — Саме так і сказала, тими самими словами. А звідки ви знаєте?

Поки не почав говорити, сильно хвилювався, розумів, що перед ним представітєль власті. А вже як прорвало, все нутро полізло наружу. Смєлий який!

— Служба така, — сказав я йому, залишив перед ним своє недопите пиво й пішов вон оттудова.

Хай думає, що я на нього образився. Хай думає, що мене можна так легко обдурити. Хай думає… Тільки він думати не вміє. Нема в нього ума. Тільки й ума, щоби людей дурити. Тільки не кожну людину можна так легко обдурити, Сірожа! Оце я тобі взяв і повірив, що Лідія Інокентівна собі на обід попросила рюмку водки й ковбаски порізати, яку вона з дому принесла. Ага! Ну, та це нічого. Ми просто почекаємо. Той, хто в неї там сидить, скоро вийде. З однією рюмкою і з кількома шматочками ковбаски він там довго не засидиться…

От тільки що місце голе перед входом до «Премудрого піскаря». Кислі деревця навпроти. Низенькі парканчики з ажурними кованими залізними візерунками на них… Ні від того, хто виходить, не сховаєшся, ні від того, хто сидить у хаті й п’ялиться у вікно від нєчого дєлать.

Я обійшов ресторан уздовж стіни — аж до того місця, де вона занурюється глибоко в парк. До порожнього постаменту задом. Стояв би на тому постаменті товариш Сталін, жодне падло не посміло б задом до нього розвернути цю халабуду. Ізбушка-ізбушка, стань до мене передом, а до товариша Сталіна…

Мені аж страшно стало, як я пошуткував, хоч і про себе, тобто не про себе, а подумки — про товариша Сталіна.

І тут я почув дуже приглушені голоси: один — жіночий, який належав Лідії Інокентівні, а другий — чоловічий, дуже знайомий нібито, але я ніяк не міг упізнати, чий. Я вирахував, що за цією стіною було вікно кабінету Лідії Інокентівни. Ясно, що відчинене. Хто ж у таку спеку сидітиме при зачиненому вікні? Ага. А чоловічий голос, значить, принадлежить її гостю, для якого офіціант Сірожа й носив горілку з ковбаскою.

Хоч і випадково, але я вибрав найкращу позицію. І мене тут не дуже помітно, і я — хоч і не розбираю ні слова з того, що вони там бубнять, — можу почути по крайній мірі, коли гість піде. А тоді, доки він пробиратиметься між столиками, я повернуся вздовж стіни до входу і… І далі все ясно. Навіщо це мені? Невже ви думаєте, що я думав, ніби ця розмова має якесь відношення до приступлєнія, яке я розслідую? Я не такий легковірний, міжду прочим.

Але на будуще треба знати, для кого це в «Премудрому піскарі» завжди готова тарілочка сирокопченої ковбаски, якої в ресторані немає. Настоящий слєдуватєль ніколи не відмовиться від додаткової інформації. Вона завжди може пригодиться — як не сьогодні, то завтра.

Лідія Інокентівна голосно розсміялася. Видно, собесідник пошуткував. Ох, і шкода ж, що ні слова не розібрати. От коли вона сміється, чути прекрасно. Коли говорить… По-перше, ця стіна. А по-друге, вони ж іще й розмовляють тихесенько. Якщо розмовляють про щось секретне, то Лідія ж Інокентівна обізатєльно зна, що за вікном може бути чутно.

По алеї хтось ішов. Якась парочка. Я не став чекати, поки вони підійдуть достатньо близько, щоби мене роздивитися. Я відвернувся від них, сів навпочіпки й почав «зав’язувати шнурки». Я надіявся, що як вони і близько проходитимуть, то не помітять, що я в сандалях, а значить, ніяких шнурків нема. Я, у принципі, тут нічого поганого не роблю. Я не нарушаю закон. Я його виконую. Але зайвих свідєтілів мені не треба.

— Як же це ви добре сказали, — раптом значно голосніше заговорила Лідія Інокентівна (схоже, розмову закінчено), — закон — не дишло, не повертай… Ой, забула. Скажіть іще раз, щоб я запомнила.

— Закон — не дишло, Лідіє Інокентівно, але можна й повернути, щоби чого не вийшло, — відповів чоловік.

Ну, ви поняли: я його зразу і впізнав. І в мене просто ноги підкосились. У мене голова закрутилася, та так сильно, що я аж злякався, що можу її потірять. Що ж мені тепер робити? Навіть із Петровичем щось обговорювати пропало желаніє. От же влип — так влип! От ви все знаєте. Це ж усігда так: усі все знають лучче всіх. Ну, і як я тепер можу довести до кінця розслєдуваніє і не потрапити під страшний смертельний удар?