Вбивство п’яної піонерки

Розділ 18

От так от! За моє жито мене ж і бито! Приставте тільки. На слєдущий день начальник визиває мене до себе. Це, канєшно, понятно. Хто ж розкрив приступлєніє? Я йшов до нього, не забувши нічого, та все ж волнувався, бо мало шо на нього найде! Нічого не найшло. Сухо так поздоровкався зі мною і наказав через два часа принести йому повний отчот по дєлу. І все дєло разом із ним. Я сказав: «Єсть!» — і вийшов. Обсуждать було нічого, а боятися — було чого. Ох, було! Ну, я надіявся, що пронесе.

Але не того, як оказалося, боявся.

Спочатку знову з ключем від кабінету вовтузня. Де той Петрович? Знову нема на робочому місці. Тільки почав писати отчот, зразу подумав про те, що писатиму далі. Ну, ясно — про Марію Іванівну. Я ще вчора поняв, шо мене надурили. І це могло бути тільки одне: якась сусідська баба мене розіграла. Видно, впізнала, що я міліціонер, ну, і навела. Треба було пройти по хатах навколо хати Безпалих, подивитися на всіх бабусь і найти ту, шо розіграла. Мені побоку, що мене обдурили. Мені потрібно було знайти її, щоб оправдать свої дальші дєйствія.

Потім мені прийшла ідея в голову, я сховав у шухляду сторінку з заголовком «Отчот» і пішов у загс. Почекає начальник. У загсі зайшов зразу до завідущої — Наталі Петрівни. Посиділи кілька минут, вона пробувала з мене витягти якісь дані про вбивство (ясно, що вся Варварка вже про це теревенила). А тоді я спитав її те, що хотів:

— Наталю Петрівно, мені потрібні дані про всіх бабусь, які народились у прошлому столітті й живуть недалеко від Безуглих.

— Ох, нічо собі! — сказала вона. — Так це лучче в паспортний стіл. Там у них прописані всі.

— Це я знаю, — відповів я (не міг же я їй сказати, що тільки поткнуся туди, як моєму начальнику все стане звісно). — Але ж і у вас є дані?

— Ну, є, тільки ж це шукать скіки!

— А ви поручіть якійсь дєвочці, ми з нею вдвох бистро все переглянемо, — запропонував я.

— Та якій же дєвочці?! Знаєте, скіки у них роботи!

— Ну, Наталю Петрівно! Ви ж понімаєте, що це не для мене лічно. Це ж по службі.

І через час я вже знав адреси трьох бабусь, які жили на сусідніх вулицях: Анастасії Гордіївни, Євдокії Степанівни та Марфи Теодорівни.

А ще через час я вже знав, що жодна з них не похожа на Марію Іванівну. Шукати когось, хто живе дальше, було бесмислено. Бо так довелося б усіх старух Варварки передивлятися.

Якщо людина живе за п’ять хат від Лідії Інокентівни, що там вона може знати про город покійної Марії Іванівни? А та, що може знати, може жити вобще під ізвєстковим заводом. Чи біля садіка. Чи вошце, де попало.

Довелося вертатися ні з чим і придумувати, як далі викручуватися.

— Ревміре, тебе начальник спрашував, — сказав мені дєжурний по отділєнію.

— Хорошо, — кинув я й пішов до себе.

Сів за стіл, витягнув сторінку з назвою і побачив, що її хтось виймав. Хтось лазив у моєму столі. І масним пальцем цапав мій отчот. Не іначє — начальник. Він любить їсти у своєму кабінеті. Це всі знають. А щоби помити руки, треба йти аж на подвір’я, до гаража, де в нас умивальник для Скитова. Тобто він для всіх, конєшно, та Скитов постійно видьоргується: «Мій умивальник, мій умивальник…» Ну, з начальником він, понятно, не видьоргується.

Я вирішив не ходити до Степана Пилиповича, поки сам погукає. Почав писати отчот і забув про час. У найскладнішому місці написав так: «На лавочці сиділа стара жінка, яка назвалася Марією Іванівною. Вона і сказала про те, що вони її вбили». Ну, і так далі.

Коли закінчив, подивився на часи — так було вже три. Я взяв отчот і пішов до начальника. Та його не виявилося на місці. Спустився на перший поверх і спитав дежурного по отдєлєнію. Той сказав, що начальник пішов на обід. Наказав, щоб я на нього чекав.

— І ще сказав… — дєжурний зам’явся. — «Я його довше чекав».

Він так і не з’явився до кінця робочого дня. Я чекав на нього до п’ятої, а потім пішов блукати по вулицях навколо будинку Безпалих. Я мусив знайти ту, котра назвалася Марією Іванівною. Будь-що мусив.

Я ходив і ходив. Увечері спека спала, бабусі повиповзали на лавочки: де по дві, де по одній — сиділи й дивилися на світ… Марії Іванівни серед них не було. До тих бабусь, які сиділи самі, я підсідав і розпитував.

— Оце жара! — казав я.

— Ой, і не кажіть!

— Як воно все ще не повигорало?..

— Ой, і не кажіть!

— А Марія Іванівна казала, що раніше ще й не така жара була.

— Марія Іванівна? Та знала… Вона таке знала…

— Яке?

— Еге-ге! Яке! Всяке знала. З нею краще й не розмовляти було, бо все знала, навіть що ти їй і не скажеш, а все одно знала.

— А це ви про яку Марію Іванівну? — ставив я хитрий вопрос.

— Та про яку! Вона одна у нас була, Марія Іванівна. Одна така…

— Яка ж така?

— Ну, котора все знала… Чого й не можна знати…

Я не можу сказати, що всі розмови були такі самі, та результат — однаковий. Усі її пам’ятали, всі казали, що іншої такої нема. І взагалі іншої Марії Іванівни тут не знали.

Коли б то не я з нею розмовляв, а хтось розповів мені, я б уже рішив, шо то все — людські видумки. І чим далі, тим страшніше для мене виходила ситуація. Що я тут міг зробити? Як викрутитися? Завтра спитає мене начальник:

— Що за така Марія Іванівна? Фамілія є у неї?

І мені нічого буде відповідати. І посовітуватися ні з ким. Бо нема такої людини, з якою я міг би посовітуватись.

А спитав він мене зовсім про інше. Як тільки я в дев’ять часов зайшов до нього в кабінет, він так прямо і спитав:

— Де остальні документи по дєлу?

— У сейфі, — відповів я.

— Ну, так принеси.

Я помовчав, а потім просто сказав:

— Єсть! — і вийшов із кабінету.

Була тільки одна можливість урятуватися — це попросити Петровича, щоб він відкрив сейф своїм ключем. Але Петровича на службі не було. Знаючи, де його ключ від сейфа, я поліз у стіл, а шухляда — на замку! Там пустяковий замочок, а все равно. У мене там цвяхи у столі, — я дістав одного, зігнув, поколупався й одкрив ту бісову шухляду. А там — порожньо! Петрович забрав ключа зі собою!

Я вийшов надвір — до курилки: там його нема. Пішов до дежурного:

— Петрович не приходив?

— Та ти шо, Ревмір! — ошкірив дєжурний зуби. — Він же в отпуску, в Криму!

То он воно як! Ну, я не можу сказати, що сильно вже хотів туди, в той Крим, їхати. Але, як узнав, що мою путівку віддали Петровичу, так гірко стало. Виходить, діствітєльно, це мені не поощрєніє давали, а як курці зерно. Щоб не нашкодила. А Петровичу? Невже тільки для того, щоб він ключ від сейфу завіз? Нє. Просто, щоб мене доїсти…

— Пиши об’яснітєльну, — сказав мені начальник, коли я доповів йому, що не можу достати дєло із сейфа.

Я мовчав. Він мене цьою об’яснітєльною стукнув — як водою облив. Ви ж понімаєте, що це значить? Це разслєдованіє. Це під суд можуть оддать.

— Отут сідай зараз і пиши. Бо знову завієшся несуществуючих бабушок шукати… Які назвалися Маріями Іванівнами.

— Степане Пилиповичу… — почав я.

— Я знаю, шо я Степан Пилипович! — гримнув він. — Знаю. І знаю, шо для тебе закон — як дишло. Хочу — лізу в чужий город, хочу — ключі від сейфа таскаю зі собою, де хочу… Та ще й гублю, де попало. Ти шо, в бірюльки прийшов гратись у правоохранітєльні органи? Чи право защищать? Давай пиши. Кончилися бірюльки.

От шо значить ковбаска сирокопчена в Лідії Інокентівни! Таке зло мене взяло!

— Да!.. — тихо промовив я, сідаючи за приставний столик. — Хароша, видно, ковбаска в Лідії Інокентівни…

— Шо?! — просто визвірився він. — Так це ти, замєсто приступлєнія розкривать, за мною слежку вів?

Я мовчав і писав об’яснітєльну, хоча руки у мене тремтіли й у голові тіпало так, наче там куранти били. Мовчав і він, розглядаючи мене. Ну, це я так думаю, що він мене розглядав. Бо сам очей не підводив. Сидів писав: «…десь випали з кармана при ісполнєнії служебних обязаностєй…».

— Ревміре, — знову заговорив начальник, — ти шо, ідіот? Ти справді думаєш, шо тобі хтось повірить?

«…свою вину признаю, готовий понести наказаніє…» — писав я.

— Ох, жалко ж тебе, дурака, — сказав начальник таким тоном, ніби йому справді мене жалко. — Ладно. Порви.

Тут уже я підвів на нього очі. Нє. Не жалко йому було нікого. Ні мене, ні Свєтки — нікого. Тільки себе. Злякався.

— Тіки ти ж понімаєш, старшина, шо ми з тобою вже не сработаємся? Понімаєш, не зможу я тобі довіряти. На ось, — він простягнув мені чистий листок. — Пиши рапорт про увольнєніє.

Я улибнувся йому прямо в рожу і написав рапорт.

Отак я перестав бути міліціонером.

Та й добре, спочатку думав. Знайду якусь нормальну роботу, щоби шість робочих днів, сім годин на день… Ага! Так вони й кинулися давати мені роботу. Всі боялися Степана Пилиповича. Всю Варварку обійшов. І у прокуратурі, й у суді був… Ніде й нікому я не потрібен. Гроші танули, і, чим годувати жінку та сина, не уявляв. А головне — стаж виявився перерваним. Поїхав у город, почав там ходити.

Ну, спершу до Васільєва поткнувся. Він же мене сам приглашав на роботу. На місці його не оказалося. Я прождав був цілий день — не діждався. Ну, думаю, а шо ти хотів, Ревміре? Це ж не хто-то такий, а сам Васільєв. Ще раз прийшов. Зустрів його у дверях — їхав на проішествіє. Я до нього: так і так, я такий і такий. Помните, у Безпалої ви мене приглашали у вас поработать в отдєлі? І приставте: він на мене подивився, як на ідіота. Навіть хуже. Як на мертвого ідіота.

— Ви шо, — каже, — старшина, шуток не понімаєте?

Пішов я по інших отдєлах. Мене всі знали по фамілії, а розмовляти й не хотіли. Сахалися, наче в мене холера.

Коли стало ясно, що в міліцію мене вже не візьмуть, почав ходити по різних інших припріятіях. Нє. Нікому не нужний. Вони про мене нічого й не знали, але… Хто ж це сам іде з міліції, думали. А якщо пішов, то вже, видно, чи прокрався, чи ще щось хуже. Кому такий клопіт нужен? Нікому не нужен бивший міліціонер! Тільки до Степана Пилиповича я не звернувся ні разу. А як на вулиці бачив когось зі своїх бивших сослуживців, завертав у перший встрєчний провулок.

Почав щоранку випливати на човні й ловити бичків. Ну, хоч сім’я не голодна. Тільки й самому вже через два тижні ті бички поперед горла стояли. Добре, хоч літо: овочі, город. А далі що буде? Де брати дрова, уголь? Як зиму пережити?

А то, було, ходив на той бік Варварки. Бабки на лавках уже мене впізнавали, здоровкалися. Якщо їх на лавці було більше, як одна, перезирались і хитали головами. Та жодна не була похожа на ту осоружну Марію Іванівну. А вона — як у воду. Чи як у землю? І знаєте, шо? Якось пішов я на кладовище. Ходив-ходив і таки знайшов могилку. Але фотографії на ній не було. Просто камінь із написом: «Реус Марія Іванівна. 1880–1961». І чомусь не хрест на могилці, а іржава залізна зірка. Як у якогось воєнного, ветерана війни.

Я, конєшно, ні в шо таке не вірю. Але от уже тепер — після всього — буває, думаю: а може, вона справді з того світу прийшла, щоб мене заставити поміняти жизнь свою? Та й те, що вона мені підказала про вбивство і про те, що з цих дівок уже людей не буде… Словом, коли вже зовсім погано, я її згадую… А зовсім погано людині, котра ніде не робе, буває кажний день.

Я б, чесне слово, спився од такої жзизні. Но не люблю ні водки, ні вина. А пивом… Де ж його візьмеш, те пиво? Щоби багато пива випить, багато дєнєг треба. А їх уже геть нема. Геть.

І знаєте, це все — мєлочі жизні. Найстрашніше, що ти от живеш у своїй великій і могучій країні, а нікому не нужен. Ти — як ворог. Як шпіон. Ти чужак. І всім плювать, шо ти дуже хочеш робить, що готовий піти на любу должность, бо… Ну, бо як же це: молодий здоровий чоловік — і ніде не робе? Уже й без вихідних готовий був працювати! А — нема.

І тільки через три місяці побачив мене Васька, сусід, на городі.

— Що це ти, Ревміре, цілими днями вдома? — питає, наче не знає, наче я до нього не ходив в автороту — з начальником отдєла кадрів говорив.

— А де ж мені бути? — відповідаю.

— А ти знаєш, — каже, — приходь до мене завтра в автороту. З самого утра, — каже. — Щось придумаємо.

І приставте собі: я ледь не заплакав. Нічого йому не сказав, тільки кивнув, шо, мол, прийду.

Він мені придложив бути начальником над сторожами. Словом, стежити, щоб шофери та механіки не крали в автороті. Де ж таке видано, щоб вони не крали? Але вибирать мені не було з чого. Я згодився.

Це вже потом я взнав, що він про мене говорив зі Степаном Пилиповичем, і той дозволив. Ну, чи був не проти…

Що ж… Я його понімаю. Соритися з міліційою йому не можна. У нього машини, шофери, план. А якщо начальник міліції буде мати зуб, не залишиться нічого: ні машин, ні шоферів, ні плану. Общім, крепче за баранку держись, шофьор!