Вогонь на вершині Комо

ГАНКАУР КАРАЄ СВОГО СИНА

Двадцять шість одинарних і одинадцять попарно з'єднаних пірог стояли в невеличкій бухті, заховані від стороннього ока. Індійці племені апіака сиділи на днищах, тримаючи в руках луки й списи, і чекали свого вождя,

Сонце вже хилилось до обрію, але було парко й задушливо. Густий ліс дихав спекою. Дві високі пальми, немов прагнучи прохолоди, високо підносились до безбарвного тропічного неба.

Люди апіака були невисокого зросту, з широкими приплюснутими носами, з ледь розкосими очима. Суворе обличчя кожного воїна спотворювали пера, ввіткнуті в ніздрі носа.

— Ганкаур! — щосили закричав із високої пальми дозорець.

Одразу ж усі воїни, що сиділи в пірогах, позіскакували зі своїх місць і, повернувшись лицем до входу в бухту, завмерли.

І раптом дикий крик радості розкраяв навколишню тишу:

— Ганкаур! Ганкаур!

Пірога вождя повільно ввійшла в бухту. Крім Ганкаура, в ній сиділо ще двоє молодих воїнів. Один веслував, другий тримав над вождем опахало з пальмого листя.

Поміж своїми охоронцями Ганкаур виділявся на диво світлим обличчям і гордою поставою голови. Одразу можна було здогадатися, що вождь — не індійського походження.

— Де Саук'ято? — грізно спитав Ганкаур, наближаючись у своїй пірозі до воїнів. — Де мій син Саук'ято?

Обличчя Ганкаура спохмурніло, в його великих очах спалахнули іскри гніву. Індійці, ніби виправдовуючись, загомоніли. Якийсь воїн показав вождеві на берег. Там, під пальмами, лежав у густій траві син Ганкаура Саук'ято. Це був той самий юнак, який за таких дивних обставин зустрівся на «Голіафі» з Олесем. Здавалося, він був мертвий. На його блідому обличчі не проступало жодної ознаки життя.

Батько вийшов з піроги й наблизився до сина. Довгасте його обличчя видавало сум.

— Хто знайшов тіло Саук'ято? — спитав він по хвилі, не дивлячись ні на кого.

Воїни, що вже повиходили з пірог, загомоніли навперебій. Хтось став доводити, що це він знайшов непритомного Саук'ято і приніс його в бухту. Інші заперечували. Хіба ж не вони витягнули напівживого Саук'ято з води в ту мить, коли злий дух Курукіра вже хотів забрати його серце?

Над гладінню ріки залунали крики гніву й обурення.

— Мовчіть! — гримнув на індійців вождь.

Він упав навколішки й обома руками схопив юнака за плечі. Злегка поторсав його. В цю мить він був не Ганкауром, не вождем грізного племені апіака, а тільки батьком. Легкий порух брів на обличчі Саук'ято викликав у Ганкаура нестримну радість.

— Гляньте! Гляньте! — закричав він, з надією дивлячись на воїнів, які тісним колом оточили його. — Він живий!

— Живий, живий! — загукали воїни, пройняті одним бажанням: бодай чимось догодити своєму грізному вождеві.

Нарешті Саук'ято прийшов до пам'яті. Він підвів голову й обвів усіх затуманеним поглядом. Перед його зором ще тремтіло рожеве марево, крізь яке проступало стурбоване обличчя батька. Юнак посміхнувся і поклав батькові на плече свою худеньку руку.

Ганкаур злегка потиснув її. «Ти мій син, — подумав він з ніжністю. — Мій син, а я твій батько. Син вождя племені… Син доктора Коельо. Син доктора Коельо…» Хто йому сказав це? Вождь підвівся на повний зріст і глянув понад головами своїх воїнів. Він важко дихав. «Син доктора Коельо»… Так, так, вона сказала йому прямо в обличчя: «Ти не Ганкаур, ти П'єтро, ти син доктора Коельо»…

— Ха-ха-ха! — раптом дико зареготав вождь. — Я син доктора Коельо?

Індійці перелякано відступили від нього. Задні почали квапливо сідати в піроги. їхній вождь говорив із духами. Краще його зараз не зачіпати. Якщо він накличе злого духа Курукіру, станеться лихо.

Ганкаур вмить опанував себе. Навколо стояли воїни його племені, і він знав: досить одного зайвого слова, щоб втратити над ними владу. Він не повинен забувати цього ні на мить.

— Ви не зробили того, що я вам наказав, — промовив він гнівним тоном, дивлячись на індійців з-під рівно підстриженого волосся, що спадало йому майже до самих брів. Кожна риска його обличчя свідчила про жорстокість і незбориму силу. — Чому ви не привели до берега ланчію «Голіаф»?

Індійці мовчали, низько схиливши голови.

— Чому ви не запалили її вогненними стрілами? Чому ви не випустили по кораблеві жодної вогненної стріли? — його голос піднявся до істеричного фальцету. — Жодної стріли!

Тоді один із воїнів упав перед вождем навколішки, приклав до чола долоні, провів ними по обличчю, ніби стираючи з себе павутину.

— Що ти скажеш, Сину Чорного Сокола? — звернувся до нього Ганкаур. Індієць ще раз провів долонями по обличчю і нарешті промовив:

— Ми не могли стріляти вогненними стрілами, Ганкаур, бо на кораблі був твій син. Ми бачили, як чужинці били його. Він лежав безпомічний і не міг стрибнути у воду. Якби ми запалили ланчію, твій син Саук'ято згорів би разом з білолицими.

Воїн устав і відійшов до гурту індійців.

Тоді батько повернувся обличчям до Саук'ято.

— Це правда, що тебе били? — спитав він гнівно.

— Так, велетень з великої піроги хотів убити мене, — тихо озвався Саук'ято і, враз прояснівши на обличчі, швидко додав: — Але потім підбіг якийсь юний естрангейро і врятував мені життя. Він дивився на мене, як друг. Я стрибнув у воду і поплив до берега… Потім…

— Я знаю, що було потім, — суворо обірвав його Ганкаур. — Але знай, Саук'ято, і знайте ви всі, — Ганкаур показав на хлопця рукою, — гляньте, мого сина врятували священні ікла духа Кахуньї. Знайте, ваше життя теж захищає добрий дух Кахунья, з яким я підтримую дружні стосунки.

Ганкаур перевів погляд на Саук'ято й посміхнувся. «Чудесний випадок для таких дурнів, — подумав він. — Хай знають, яку силу має добрий дух Кахунья!»

Але враз на його обличчі з'явився вираз настороженості. Він звів на переніссі брови і ще раз з ніг до голови оглянув Саук'ято. Юнак стояв перед ним зовсім голий, навіть без пов'язки на стегнах, стрункий і красивий. На його брунатному тілі не було жодної виразки, жодної цятки. Воно відливало темною бронзою.

— Де амулет? — закричав раптом Ганкаур. Він схопив сина за плечі і рвучко повернув його до себе спиною. — Де амулет?

Саук'ято весь затремтів. У нього підкосились ноги, і він мало не впав на землю, йому здалося, ніби батько вдарив його палицею по голові. Тільки тепер хлопець збагнув, який страшний злочин він вчинив, віддавши амулет святого духа Кахуньї отому білолицьому рятівникові. Що ж буде тепер? Якщо він скаже правду, його вб'ють.

Не усвідомлюючи того, що діє, хлопець повільно повернувся до батька і промовив змертвілими губами:

— Я віддав амулет білолицьому юнакові, який урятував мене.

Саук'ято низько схилив голову й заплющив очі. Він знав: батько замахнеться ножем і ударить його по шиї. Він умре. Зараз він умре. Ось батько вже замахнувся, ось він відхилився назад усім тілом, щоб краще вцілити…

Саук'ято весь тремтів. Він ждав удару, але удару не було. Невже його втоплять у річці, як утопили минулого року старого Напу за те, що той украв у Ганкаура гроші білолицих? Краще смерть від ножа…

— Підніми голову! — промовив батько. Саук'ято підвів голову.

Батько дивився на нього трохи глузливо, примруживши одне око. Ні, він не хоче його вбивати. Звичайно, він його не вб'є. Він добрий, його батько, і домовиться з духом Кахуньї, щоб той не карав дурного Саук'ято.

— За те, що ти віддав чужинцеві священний амулет нашого племені, — заговорив урочисто вождь, — ти два роки будеш ходити без пер у носі. Вийми пера.

Саук'ято швидко висмикнув одне, потім друге перо. Тепер він був звичайним хлопчаком, позбавленим права брати участь у нарадах воїнів, його осоромили, але не вбили. Батько подарував йому життя!

Ганкаур став ногою на пір'їни й розтоптав їх.

— Хай разом із цими перами, — забубонів він швидко, — згине сором, якого ти завдав племені апіака! Хай дух Кахуньї забуде кривду, заподіяну йому!

Ганкаур плюнув собі під ноги і ще раз розтоптав пера.

Індійці полегшено зітхнули. їм було жаль юного Саук'ято, і вони щиро раділи, що все скінчилося мирно.

— Шість пірог вирушать зі мною! — наказав Ганкаур. — Я їду на ранчо сеньйора Себастьяна. — І, звернувшись до сина, підбадьорливо мовив: — А ти повертайся додому! Час мине скоро, і дух Кахуньї віддасть тобі пера.

Вождь апіака Ганкаур рушив за водою по Оріноко.

Піроги, розтинаючи дрібні хвильки, швидко пливли вздовж берега. На носі кожного човна сидів індієць і сторожко вдивлявся в густі берегові зарослі. Обережність не покидала воїнів ні на одну мить.

Ганкаур дивився на воду втомленим поглядом. Річкова гладінь заспокоювала його душу. І тільки десь у найглухішому закутку його свідомості спливали бентежні слова: «Ти син доктора Коельо, ти не Ганкаур, ти — П'єтро…» Поволі, немов важкі брили, поверталися в його голові думки. Хто такий доктор Коельо? Чому Ганкаур його син? Якщо він син доктора Коельо, то як він потрапив у сельву і став могутнім вождем племені апіака?

Ганкаур заплющив очі й раптом увесь аж пересмикнувся. Перед ним постало обличчя жінки. Вона ніби знущалася з нього. Великі очі її впивалися йому в душу. Бліді губи карбували кожне слово: «Ти не Ганкаур!» Потім він ніби побачив її всю. Вона стояла в напівтемній каюті, оточена зі всіх боків поліцаями й гордо дивилась на сеньйора Себастьяна. Вона зовсім не боялася його. Навіть злегка посміхалась. Темне волосся важкими хвилями спадало їй на плечі. «Ти не Ганкаур, — шепотіли її губи. — Ти П'єтро…»

Вождь схопився за борт піроги. Нащо він думає про ту білу сеньйору? Він не повинен думати про неї. Ніколи! Так, так, він не думатиме більше. Тільки б згадати, що вона йому сказала. Він відступив від неї до самої стіни, а вона… впала перед ним навколішки, простягнула до нього руки і закричала… Що вона закричала? І чому так злякався її крику сеньйор поліцейський комісар Себастьян? Він націлився в неї з револьвера, але вона все ж таки встигла крикнути. Вона крикнула Ганкаурові просто в обличчя: «Ти — мій брат, П'єтро!» Потім гримнув постріл. Страшний постріл. Здавалось, корабель наскочив на камінь. Вся каюта задрижала. Сеньйора впала на підлогу, притиснувши рукою рану на грудях. Потім вони вибігли на палубу. Комісар перший стрибнув у човна. Індійці теж пострибали в піроги…

Ганкаур розплющив очі. Видіння зникло. Гладінь ріки гасила в собі останні сонячні промені. Ганкаур подивився праворуч: чорні дельфіни бавились біля берега. Вони виринали на поверхню, з шумом хапали повітря й знову зникали під водою.

Ганкаурові захотілося схопити лук і вбити бодай одного з них. Напруження останніх годин вимагало розрядки. Він потягнувся до лука, що лежав на дні піроги, схопив стрілу і, в ту ж мить отямившись, відклав її. Дельфін вважався священною істотою. Його не можна було вбивати. Старовинні індійські закони засуджували до страти кожного, хто підіймав руку на цю тварину.

Піроги посувались річкою. Тихо плюскотіла під веслами вода. Від човнів за кормою розходились широким віялом легкі хвилі. Вони тікали до берега, наче налякані рибки.

Великий дельфін, зовсім знахабнівши, випірнув майже під самим бортом піроги і блиснув на Ганкаура маленькими круглими очицями. Здавалось, він кинув вождеві виклик, зухвало, насмішкувато, його очиці були злі й ворожі, як очі сеньйора Себастьяна. Той теж умів дивитись на Ганкаура отак хитрувато, з якоюсь затаєною підступною думкою. Ганкаур затрясся від люті. Він нічого не усвідомлював. Бачив перед собою тільки круглі очиці й ніби чув владний голос: «Вона брехала, ця негідниця. Ти їй не брат. Ти — вождь могутнього племені апіака Ганкаур. Я вбив її, щоб врятувати тебе…» Він вбив її. Вбив її!

Не тямлячи, що діє, Ганкаур схопив лук і приклав до нього стрілу, змащену страшною отрутою кураре. Однієї пошкрябини на тілі тварини було досить, щоб отрута блискавично вбила її.

Ганкаур схопився на повний зріст, гарячково озирнувся.

Плесо ріки враз спустіло. Жодного дельфіна не було на поверхні. Тварини зникли, ніби відчувши смертельну небезпеку.

Тоді вождь племені апіака впав на коліна, схопив вільне весло і почав щосили гребти.

— Вперед! Швидше, вперед! — закричав він на індійців. — Я бачив зараз злого духа Курукіру. Він хоче покарати нас…

І охоплений забобонним страхом, Ганкаур ще гарячковіше погнав пірогу.