Вогонь на вершині Комо

НА «ВІРГІНІЇ» ПОЖЕЖА

Мандрівники зібрались під тентом. Стояла нестерпна задуха. Двічі налітала коротка тропічна злива. Грозові кольору синьки хмари повзли з-за лісу. Спалахували блискавиці. За густою дощовою пеленою ховався берег.

Потім раптово, наче за вказівкою таємничого диригента, злива припинялась, і сонце заливало золотим промінням розморену, огорнуту туманом ріку.

Прийшов Сільвестер і приніс сніданок: засмажену рибу піраруку та сухі коржі з маніокового борошна, їсти не хотілося, але Крутояр перший, показуючи приклад, узяв невеличкий шматок риби і почав їсти. Заходилися біля їжі й інші. Треба було підкріпитись, бо на них чекав важкий день.

«Віргінія» сумно тулилась до лівого борту «Голіафа». Зрідка, підхоплена хвилею, вона терлася об дерев'яну обшивку корабля, немов хотіла нагадати про себе.

На її палубі все ще лежало тіло забитого матроса. Мушва кружляла над ним.

— Сеньйор Крутояр! — почувся раптом голос Пабло, і сухорлява постать капітана з'явилась під тентом. Крислатий бриль зсунувся йому геть на потилицю.

— Знову новина? — Крутояр неквапом підвівся з гамака.

— Так, сеньйор, — швидко заговорив Пабло. — Якщо ми не відчепимось від цієї клятої посудини, нам не минути лиха. Ви подивіться, що мої хлопці надибали в її відсіках.

В ту ж мить матрос-мулат ввів під намет стрункого індійця років вісімнадцяти, із зв'язаними руками. Він був голий і мав на собі лише вузенький поясок на стегнах, його глибокі темні очі з ненавистю дивились на Крутояра. Чорне волосся, гладеньке, немов змащене жиром, спадало юнакові на плечі.

— Я йому розв'язав ноги, а то він не міг іти, — сказав Пабло.

— Розв'яжіть йому руки. Де ви його знайшли?

Пабло розповів, що індієць лежав в одному з темних закутків трюму і Фернандо випадково зачепився за нього ногою.

— Як ви гадаєте, хто він? — запитав професор.

Пабло розвів руками, його рот скривився в презирливій гримасі. Звідки йому знати, що це за нехрист? Погане індійське кошеня!

Та індієць, раптом підкинувши голову, вигукнув іспанською мовою:

— Я не робив вам поганого. Я добрий індієць племені тауліпанг. — Він стояв з високо закинутою назад головою і зневажливим поглядом дивився на присутніх.

— Як тебе звати, хлопче? — спитав його доброзичливим тоном Крутояр.

— Я не можу сказати вам імені, сеньйор, — відповів індієць, не міняючи своєї гордовитої пози.

Олесь сіпнув за рукав Бунча.

— Ну й смішно ж він говорить… Справжній індієць. Дикун?

— Ні, Олесю, народ тауліпанг — напівцивілізований, — пояснив Бунч, з неприхованим захопленням роздивляючись молодого індійця.

Юнак, очевидно, збагнув, що потрапив до людей, які не бажають йому нічого поганого, і трохи заспокоївся. Крутояр говорив із ним по-батьківськи спокійно, розважливо, привітно посміхаючись у свої пишні вуса. Олесь стояв перед ним і з захопленням ловив кожне слово.

Індієць, певно, не позбавлений тонкого природнього розуму й відчуття гумору, зрештою не втримавсь і скупо посміхнувся. Великі зуби блиснули мов перламутрові, його насторожене лице враз проясніло, темно-брунатна шкіра ніби посвітлішала.

— Ви не вб'єте мене? — перепитав він і, помітивши на обличчі Крутояра підбадьорливу посмішку, показав рукою на «Віргінію». — Там сеньйора… Убита сеньйора.

— Сеньйора жива, — заспокоїв його Крутояр.

— Де сеньйора?

— Вона лежить у каюті. її поранили, вона спить.

— А сеньйор Джіордані? Я чув, як вони стріляли н сеньйора Джіордані.

Індієць потягнувся рукою до професора. Він хотів шати всю правду. Що сталося з сеньйором?

— Його вбили.

Індієць недовірливо глянув на професора. Якось раптово замкнувся в собі. Більше не питав ні про що, стояв байдужий і чужий.

В цю мить знову почалася злива.

Індієць підняв голову і, немов буревісник, що вітає грозу, з кволою усмішкою глянув на завихрене чорними бурунами хмар небо. Він був гарний, як сама буря, як дикі тропіки, що подарували йому життя й освятили кожен його крок.

Тоді Олесь, підкоряючись почуттю захоплення, взяв індійця з дитячою безпосередністю за руку і сказав:

— Ходім, тауліпанг, я дам тобі їсти.

Сердечність Олеся, мабуть, зачепила в серці юнака якусь живу струнку. Між молодим індійцем і українським хлопчиком одразу ж проліг невидимий місток довіри.

— Я не тауліпанг. Мої люди тауліпанг, — сказав він, простуючи за Олесем.

Той підвів його до свого гамака і дістав з-під подушки надкушений шматок коржа. Індієць, мов голодне вовченя, вп'явся зубами в маніоковий хлібець.

— Я не скажу свого імені, ти не питай, — бурмотів він.

Блискавиці кресали небо, і на темне обличчя індійця падали сині відблиски.

Крутояр схилився над Бунчем, який сидів у глибокому плетеному кріслі.

— Індієць ніколи не скаже свого імені незнайомому, — пояснив він, витираючи хустиною шию. — Індійці вважають, що назвавши своє ім'я, вони віддають іншій людині часточку своєї душі. — Професор уважно подивився на індійця. — Але мене хвилює інше. Цей хлопець мусить щось знати. Треба тільки заспокоїти його, викликати в ньому довіру до себе.

Сонце знову вибилося з-за хмар, і в ту ж мить, ніби пробуджена його прямовисним промінням, над річкою знялася зграя пташок. Лелеки, ібіси, чайки…

Дивної краси видовисько заполонило мандрівників… Скрізь були птахи. Тисячі птахів, незліченні зграї птахів, цілий океан птахів. Птахи черкали крильми по воді, птахи засліплювали сонце, голубінь неба, увесь світ.

І Олесь, не втримавшись, закричав на повний голос:

— Чудово!

Мабуть, це слово було написане на його обличчі, бо індієць теж посміхнувся і, ніби підлещений захопленням свого нового друга, мовив протяжно:

— Чу-до-во!

Олесь глянув на індійця. Той уже доїв коржа і з пожадливістю голодної людини висипав з долоні в рот останні крихти-

Олесь поліз під подушку і витягнув звідти невеличкий шматок риби піраруку.

— Бери, — простягнув він юнакові. — Я бачу: ти дуже голодний.

Тубілець ковтнув слину, озирнувся на всі боки, ніби хотів пересвідчитись, чи ніхто не стежить за ним, й обережно взяв рибу. Але природна сором'язливість змусила його опустити шматок донизу.

— Тумаяуа не хоче їсти, — ніяково промовив він. — Тумаяуа віддасть рибу естрангейро.

Олесь із захопленням винахідника, якому вдалося сконструювати найдивовижніший механізм у світі, закричав:

— Тумаяуа! Ха-ха-ха! Тебе звати Тумаяуа! А мене — Олесь! — Він схопив розгубленого індійця за плечі й радісно підскочив. — Ти — Тумаяуа, а я — Олесь. — Тумаяуа! Тумаяуа!

Індієць посміхнувся. Те, що він виказав своє ім'я і цим порушив священну заповідь свого племені, мабуть, вже не турбувало його. Білявий хлопчик у ніжно-голубій сорочці остаточно заполонив його душу.

До індійця підійшов Крутояр.

— Послухай, Тумаяуа, — промовив він обережно. — Ти будеш нашим другом, ми будемо твоїми друзями. Хочеш?

Тубілець випростався і підняв гордовито голову. Вороняче волосся рівними пасмами спадало йому на плечі. Очі його світилися привітністю і добротою. Але свою дружбу він оддавав білим естрангейро як великий дар. І їхню дружбу приймав як рівний. У виструнченій позі його, в соколиному погляді темних очей світилось неприховане почуття самоповаги.

— Я бути ваш друг! — промовив він твердо, ніби виносячи комусь суворий вирок. Приклав до грудей обидві руки і швидко опустив їх донизу. Від його ритуальних жестів віяло грізною таємничістю.

Пішов дощ. Ріка парувала, розкинувши між берегів своє важке розімліле тіло. Від грімниці стогнало неба. Висока пальма на березі гнулась до води, наче оплакувала свою самотність.

І тоді серед монотонного шемрання крапель мандрівники почули голос капітана Пабло. Він ніби линув з густих джунглів.

— Пожежа! На «Віргінії» пожежа!

Всі збіглися до капітана. Він стояв украй розгублений. З його сомбреро стікали дощові патьоки. Пабло безперестану хрестився.

— Гляньте, сеньйори. Хай захистить мене свята діва Аточська — вийшов я на ніс, коли це щось як шарахне на тій клятій «Віргінії», і дим з трюму. Гей, Сільвестер! Швидше відчалюй!

З «Віргінії» й справді валив дим. Очевидно, в трюмі корабля шаленіла пожежа.

Страх наддав Пабло рішучості. Він прожогом кинувся в рубку й наліг на стерно.

Дощ розсіював дим, шматував його, притискав до води. Зрідка руді пасма напливали на «Голіаф», і тоді здавалося, що пожежа вже перекинулась на його палубу.

Фернандо стояв біля правого борту й забирав трос.

Повільно, заднім ходом «Голіаф» відпливав на середину річки, лишаючи біля берега палаюче судно. Зустрівшись на одну ніч, кораблі розлучались навіки. Поволі зменшувалась у розмірах «Віргінія». Димові стяги над нею танули за густим серпанком дощу.

Коельо вирушив на батьківщину. І раптом ця страхітлива ніч…

Ніби крізь сон Тумаяуа чує голос доброго чужинця: «Будь мужнім, Тумаяуа!»

На кормі стояв Тумаяуа і плакав, йому було жаль убитого сеньйора, жаль старенької «Віргінії».

— Заспокойся, хлопче! — сказав йому підбадьорливо Крутояр. — Слізьми біді не зарадиш.

Індієць звів на професора очі й кволо посміхнувся. Він згадав іншу людину, йому навіть здалося, ніби він почув далекий голос: «Не лякайся, Тумаяуа, йди разом із моїм сином. Орнандо буде твоїм вірним другом. Пам'ятайте про свою землю, про своїх братів, про свою батьківщину!» Два роки тому доктор Каріоко Коельо, батько молодого сеньйора Орнандо, проводжав їх на корабель, який відпливав у Бразілію. За кордоном посланці мали зв'язатися з добрими людьми, що готували звільнення республіки від жорстокого тирана Батіса. В Бразілії вони зустріли сестру Орнандо — сеньйору Ернестіну Коельо. Тумаяуа залишився при ній як охоронець і помічник, оскільки його молодому другові Орнандо довелось негайно повернутися додому з невідкладним і важливим дорученням. Пробувши близько двох років у Бразілії, Тумаяуа разом із сеньйорою