Вогонь на вершині Комо

ТОРГІВЛЯ ЖИТТЯМ

Вечоріло. Ліс порідшав. Дорога злегка піднімалася вгору. Над головою монотонно гула надокучлива мошва.

Тумаяуа спинився й уважно подививсь уперед… Він розгледів поміж дерев невеличку хатину.

Швидким помахом руки індієць наказав усім лягти на землю, а сам, наче кішка, що побачила горобця, поплазував між кущами.

Через кілька хвилин Тумаяуа повернувся.

— Ранчо без людей, — промовив коротко.

Крутояр підвівся з землі й, обтріпуючи одежу, посміхнувся, ніби засоромлений своєю надмірною обережністю.

— Ти уважно оглянув дім?

— Я не заходив усередину, але біля входу на дворище немає жодного сліду. Хазяїн давно покинув оселю. Не бійтесь, сеньйоре, я піду першим, а ви — за мною.

Хижа вражала своєю вбогістю. Струхлявіле листя звисало з даху. Стіни перекосилися. Шибки були повибивані. На невисокий ґанок вели скрипучі східці.

Двері оселі були відчинені навстіж, і коли Крутояр услід за Тумаяуа піднявся по сходах, із чорного отвору на нього дихнуло пусткою.

Тумаяуа пригнувся і пружним кроком перший зайшов до темного коридора. Крутояр, мимоволі втягнувши голову в плечі, ступив за ним. Ззаду важко дихав Іллюша. «Нащо він тиснеться сюди зі зброєю?» — промайнуло в голові професора, який відчув під боком у себе ствол рушниці.

— Тут нікого немає, сеньйоре! — вигукнув індієць.

Тумаяуа схилився над непокритим столом і провів пальцем по дошці.

— В цьому домі давно не було людей, — сказав він. — Гляньте, скільки пилюки на столі.

— Справді, — погодився професор. — Мешканець ранчо покинув господу понад місяць тому. Він лишив усе так, начебто вийшов із дому на кілька годин. Хто б це міг бути?

Географ витягнув шухляду й там, серед патронних гільз, цигаркових коробок і іншого начиння знайшов невеличкий у цератовій палітурці зошит.

— Ходімте надвір, — запропонував Крутояр, гортаючи густо списані сторінки. — Тут нічого не можна розібрати.

Вони вийшли з хижі. Бунч і Олесь, назбиравши хмизу, розпалили багаття. Веселі язики вогню жадібно обхопили сухе гілляччя. Сизий дим, чіпляючись за верхів'я кущів, поповз догори. Мандрівники оточили Крутояра й наготувалися слухати.

— Здається, ми натрапили на слід Ван-Саунгейнлера, — сказав професор, пробігаючи перші рядки. — Це не що інше як чернетка листа сміливого дослідника. Але до кого він пише? Ага, ось кілька разів повторюється: вельмишановний міністр.

Іллюша порадив читати все підряд.

Що ж, читати, то читати. Крутояр глибоко вдихнув парке повітря.

«Елементарна порядність не дозволяє мені говорити в цьому листі про те, що я зробив для не. щасних жителів Вентуарі, — перекладав професор. — Мені хочеться звернути вашу увагу тільки на те, що тубільці прийняли мене в свою сім'ю дружньо, без упередженості. Коли помер від лихоманки мій син, вони сказали мені, що це і їхнє горе… Я доклав багато зусиль, щоб, чим можна, допомогти бідолашним.

І від того, що мій труд не пропав задарма, я став ніби яснозорішим. Я побачив, що люди вашої країни гідні кращого життя. Я усвідомив, що на вашій землі ще багато зла й несправедливості, багато зневаги до бога й до людської совісті. Життя моє перетворилось на суцільне страждання. Мене стримувало слово, яке я дав собі, — не втручатись у політичне життя вашої країни. І водночас саме життя говорило мені: ти не смієш мовчати — в країні, тричі освяченій богом, люди чинять беззаконня, яких не знав світ. Підніми свій голос, розкажи світові правду.

Я поселився в непролазних лісових хащах, забувши про рідний дім, вітчизну. Індійці переказували, що мене розшукують, але я порвав зв'язок із цивілізованим світом. Я поклявся не повертатись на батьківщину, поки достеменно не вивчу життя вашого багатостраждального народу. Я присягнув не відступати, я поклявся іменем мого померлого сина й іменем моїх друзів, які загинули двадцять років тому в боротьбі, проти націстів.

Ви спитаєте, нащо я вдався до такого застарілого, романтичного прийому, як самопоховання в сельві? Скажу відверто, сеньйоре міністр: я вчинив це із страху перед вами, перед вашим урядом. Ви б зробили все можливе, аби зашкодити мені. Я не був певний навіть за своє життя, бо переконався на власні очі, що в цих лісових нетрях закони республіки не мають сили…

Я не раз питав себе: чому на долю вашого народу випало стільки страждань і лихоліть? Чому гуманізм і цивілізація не зачепили своїм благодатним крилом вашої республіки?

Може, ваша країна недосяжна для світового прогресу?

Неправда! Давно минули часи, коли авантюристи типу Орельяно мріяли на своїх каравелах відшукати казкову країну Ельдорадо. Скільки хоробрих людей, важачи життям, подорожувало по ваших пампасах і сельвах у пошуках знань і багатств! Не мені нагадувати вам трагічну долю полковника Фоссета, який 1926 року подався разом із сином в непролазні хащі по річці Шінгу і там знайшов свою смерть. А скільки експедицій було споряджено по Амазонці, Оріноко й Ріу-Негро, аби відкрити людству найпотаємніші скарби південноамериканського континенту! Хай схилять голови наші нащадки перед мужністю піонерів!

Так говорив я собі і моїм найближчим друзям. Так я скажу й вам, сеньйоре міністр. І, нагадавши про це, я спитаю вас: чому ж страждає народ вашої країни? Чому прагнення великих сердець не знайшли свого живого втілення?

Століття минули відтоді, як перші завойовники-конкістадори висадились із своїх каравел на американській землі і в пошуках золота, мов зголоднілі пси, кинулися з мечем на тубільців. Право енкомієнди, яке іспанські гранди одержували від свого короля, — право користування землею з усіма, хто проживає на ній, — чорною плямою лягло на європейські народи.

Період енкомієнди, період панування католицьких місіонерів не приніс корінним жителям Нового Світу нічого хорошого. «Поганою людиною», «аборісадо» прозвали індійці білого завойовника. Він знищив культуру інків. Запріг їх у ярмо. Він зруйнував храми мексіканських царств. Прокляття йому!

Ну, що ж, скажете ви, сеньйоре міністр, новітні покоління не несуть відповідальності за прадавні діла. Меч іспанських конкістадорів лишився в музеях середньовіччя, як і меч жорстокого Торквемада. І я погоджуюсь із вами. Сини не відповідають за вчинки своїх батьків. Але я запитую вас: хто дав право вам, вельмишановний сеньйоре міністр, і вашим друзям, і вашим підлеглим, хто дав усім вам право успадкувати підлість і канібальство конкістадорів? Чому в вашій маленькій республіці панує все та ж жорстокість і неправда? Чому ви і ваш уряд віддали республіку на відкуп американським банкірам?

Ви і ваші закони занапастили країну.

Я знаю багатства вашої республіки. Вони незліченні.

Тропічні ліси, каучукові плантації, поклади золота й нафти могли б піднести країну до небувалого розквіту. Але вам не болять рани народу. Вам було вигідніше віддати нафту «Техас ойл компані».

Золото й каучук стали горем республіки. Вони позбавили поля робочих рук. Вони забрали з убогих ранчо останніх орачів, вони осиротили сім'ї, віднявши в них батьків.

Але, шановний сеньйоре міністр, я хочу нагадати вам старе індійське повір'я. Там, де люди рвуться до золота, їх карає рука злого Курукіри. Золото сховалось у найглибших підземних коморах. Воно сповнилось ненависті до двоногих істот, які зробили з нього свого бога. А там, де воно виступає на поверхню нашої планети, лихо звалюється на людські голови.

Я хочу додати від себе, добродію: золото не любить жадоби й запроданства. Злий дух Курукіра мстить не тільки чужоземцям, але й тим, хто надто віддано служить їм. Запам'ятайте це, шановний сеньйоре міністр.

У вашій маленькій тропічній республіці панує рабство, жорстоке і невблаганне, безпросвітне і безнадійне. Раби потрібні власникам великих асієнд, бездушним асієндадо, людям без совісті й честі, ненаситним господарям каучукових плантацій. І вони не спиняються ні перед чим, аби знайти дарові робочі руки. Вони перетворились на мисливців за рабами. Вони зробили рабство своєю професією.

Про що говорить хоча б такий факт? Нещодавно власник однієї з найбільших на верхньому Оріноко асієнд, якийсь Урбако, влаштував нічне полювання на тубільців. Озброєні рушницями, його слуги оточили лісове селище беззахисних індійців. Своїми смолоскипами вони швидко підпалили вбогі хижки. За чверть години узурпатори перестріляли майже всіх дорослих мешканців селища. Помилували тільки дітей та кільканадцять молодих жінок. Бранців зв'язали попарно і привели на асієнду свого господаря. Так цивілізований варвар Урбако придбав собі безкоштовно «робочу худобу».

Справжні володарі вашої країни — жорстокі урбако. В званні генералів і полковників, вони очолюють воєнні хунти й політичні партії. В їхніх руках уся влада. Вони продають країну іноземному капіталові, зраджують народ. Болем і гнівом сповнюється моє серце, коли я згадую про те, що в вашій республіці, як ніде, трудова людина — креол, негр, індієць, мулат — перестала вважатись за людину. Як можуть християни ігнорувати найголовніші заповіді Христові, забувати, що людина людині — не вовк, а брат. Чому гонитва за грішми витіснила з людських сердець християнську добропорядність?

Ви добре знаєте, сеньйоре міністр, що тільки у вашій країні процвітає найпідліший вид бізнесу — торгівля людськими головами. Може, вам неприємно читати ці рядки, але я прошу вас: дочитайте їх до кінця. Якщо у ваших грудях ще не зачерствіло серце, ви зрозумієте моє обурення.

Відверто кажучи, я й раніше знав, що окремі дикунські племена, виконуючи свої страхітливі ритуальні звичаї, відрубують ворогам голови і якимось особливим способом препарують їх. Я знав, що є людці, котрі заради власної наживи купують і перепродують такі голови. Але я не знав, що торгівля відрубаними головами перетворилася на свого роду фах, ремесло.

Якось у хижі вождя одного племені я, на превеликий свій подив, побачив людину в корковому шоломі й білому тропічному костюмі. Спочатку мені спало на думку, що переді мною член наукової експедиції, який вивчає тропічні нетрі.

Чоловік назвався Гобсоном. Він витяг портсигар і запропонував розкурити по запашній сигарі. От і послав мені бог розраду, подумав я й, умостившись на підстилці з бананового листя, наладнався слухати цікаві розповіді.

Гобсон був високим худорлявим блондином, з проникливими голубими очима. На переніссі в нього я помітив невеличку ямку і подумав, що ця людина, озброївшись окулярами, певно, провела не одну ніч над науковими працями.

Ми мовчали кілька хвилин, з насолодою затягуючись ароматним димом.

Жінки вождя носили нам страви, але ми не торкались до них. Я хотів розпитати Гобсона про онкологічні досліди Чікагського інституту і про новітні плани обводнення Сахари. Я думав почути від нього про останні гастролі трупи радянських артистів у Парижі та Ліссабоні.

І раптом Гобсон, загасивши об землю сигару, спитав мене:

— Ви не знаєте, як оцінюють голови в цій окрузі?

Очевидно, моє обличчя після його слів здалося йому дурнуватим, бо він повторив запитання:

— Комісар Олів'єро запевнив мене, що я матиму тут непоганий зиск. Він сам начебто заробив на перепродажу голів три тисячі фунтів. Він не, боїться моєї конкуренції і каже, що його агенти забезпечують його необхідним матеріалом за найдешевшу ціну. Мені цікаво, скільки правлять на верхньому Оріноко за голову?

Я відчув, як земля осідає піді мною. У мене пошерхло в роті, і я ледве вимовив:

— Не цікавився, сер.

Гобсон узяв нову сигару і так, начебто нічого й не сталося, запалив її від запальнички, виготовленої в формі маленького револьвера. Я дивився на той револьвер, на вузенькі синюваті губи Гобсона, на його перенісся, де залягла рожева ямка від окулярів, і відчував, як у серці моєму піднімається зненависть. Мені було ясно: переді мною сидить один з агентів, котрі займаються купівлею і перепродажем голів забитих індійців.

Перший порух, який я подавив у собі, — вдарити Гобсона навідліг по щоці — змінився раптовою цікавістю: хто ця людина? Які її думки? З ким вона ділить свої бариші? Окрім того, я хотів з'ясувати, яких розмірів досягла злочинна практика перепродажу мертвих голів.

Я вдав із себе невігласа і стримано запитав: — Скажіть, невже торгівля головами приносить вам надійний зиск?

Гобсонові, очевидно, давно хотілося похизуватись переді мною своїми успіхами, можливо, навіть вразити мене. Він був красномовний і дуже веселий, коли говорив, що торгівля головами — найвигідніша справа в цій богом проклятій країні, що він кожного року збуває закордонним фірмам голів на п'ять-шість тисяч фунтів стерлінгів. За кожну голову йому платили по сто фунтів, не менше. А от Чікагський антропологічний музей не шкодував за вдалі екземпляри й чотирьохсот.

— Що ви розумієте під вдалими? — спитав я, відчуваючи, як у мене холонуть ноги.

Гобсон криво посміхнувся, йому було просто дивно, що є люди, котрим невтямки така звичайна справа. Хіба не ясно, що можуть бути голови з маленьких індійців і з дорослих, жіночі голови й чоловічі, препаровані вдало й невдало.

Він спокійно відклав убік сигару й потягнувся рукою до мішка, який лежав неподалік од входу в хижу. Я вжахнувся при одній думці, що поруч мене, за якихось два-три кроки, лежали голови, людські голови, з очима й носами, голови, відрізані від тулубів і засушені для продажу.

Гобсон вправним рухом розв'язав мішка, як розв'язують, скажімо, лантух з кавунами або динями, взяв його за ріжки й потягнув угору. Отак, знаєте, сеньйоре міністр, зовсім просто, й дуже делікатно потягнув самими кінчиками пальців. Щось глухо заторохтіло, вдарилось об підлогу, і я побачив голови.

Спочатку мені здалося, що Гобсон пожартував. Переді мною лежали маленькі кульки, завбільшки з кулак, схожі в напівтемній кімнаті на невеличкі гумові м'ячі.

Я подався всім тілом уперед. Я хотів пересвідчитись, що все це справді жарт, недобрий, жорстокий жарт. Мимоволі моя рука торкнулась до однієї з голів, і я, мов опечений, відсмикнув її назад.

— Годі-бо, не бійтеся! — зареготав Гобсон, пихкаючи димом сигари. — Вони не кусаються.

Він узяв одну з голівок за довге чорне волосся і підняв на рівень моїх очей.

Майже не володіючи собою, я дивився на страшний експонат. Ось що лишилося від людини, від живої людини, яка дивилась на небо, раділа сонцю, кохала, ненавиділа, мріяла, сподівалася… Вираз суму й страждання відбився на мертвому обличчі, від чого голівка ще більше нагадувала справжню живу голову. Рот і очі її були прошиті грубими нитками. Гобсон коротко пояснив, що в цьому є певний сенс. Адже індійці вважають, що душа забитого може прийти до воїна, який відрубав голову, і жорстоко помститись йому. Щоб запобігти цьому індійці прошивають очі та вуста й, отже, закривають душі вихід назовні.

Дивлячись на темно-брунатну кульку в руці вампіра, я нічого не бачив. Власне, ні, я бачив. Я бачив жорстокість ситих і цікавість нудьгуючих, я бачив ваш уряд, сеньйоре міністр, вашу поліцію, яка потурає звірствам, справжню ціну вашим законам і вашій демагогічній балаканині.

Своїм листом я не хочу вселити у ваше серце вбивчу й невідрадну думку про те, що народ вашої країни здичавів до краю, що дикі індійці й справді такі жорстокі й підступні бестії, для яких єдиним виправним засобом могла б бути куля. Ні, шановний сеньйоре, люди вашої країни — добросердечні й гідні кращої долі. їх примушують убивати. Ви самі знаєте, що білі негідники, такі, як Гобсон і його друзі, нацьковують одне індійське плем'я на друге. Вам повинно бути відомо, що роздуваючи ворожнечу між племенами, гобсони постачають зброю одним індійцям, і не дають її іншим.

Не проклинайте тубільців, сеньйоре! Шукайте злочинців ближче до вашого дому. Тільки швидше, бо в народу може урватися терпець.

Жорстокість породжує жорстокість, сеньйоре міністр. На убивство відповідають убивствами. Не спокушайте людського терпіння. Всьому є кінець.

Ви, певно, краще мене знаєте історію вашої республіки, історію вашого континенту. Але я все ж таки нагадаю вам, що це була грізна історія і що більшість її сторінок написана кров'ю. Дозвольте нагадати вам про повстання індійців у Гран-Пахональї. Мужній Тасулінчі підняв тоді всі племена по річці Укаялі й рушив од верхів'я до гирла, чинячи жорстоку помсту за знущання, яких зазнавали мешканці цих районів від білих асієндадо. Протягом двохсот кілометрів більшість асієндадо була знищена, і тільки небагатьом кровопивцям вдалось утекти в міста під охорону поліції і війська.

Я б не хотів, сеньйоре міністр, щоб жорстокість недалекоглядних і бездушних людей примусила вітер історії перегорнути назад оті криваві сторінки.

Я кінчаю цей лист, сеньйоре міністр, шостий лист, який, крім вас, буде читати весь світ. Всі шість листів я опублікую після повернення в Європу в голландській та французькій пресі.

Колись, під час нашого першого знайомства в Лондоні, ви говорили мені, що збираєтесь присвятити все своє життя боротьбі за оновлення своєї країни. Це було одразу ж після розгрому націстської тиранії. Вас, як і мене, запалювали гуманні ідеї прогресу. Але за роки, що минули відтоді, ви очерствіли душею, інакше б ви відмовились од сумнівної честі стати міністром в уряді генерала Батіса.

Я пишу вам ці листи, не втрачаючи надії, що в вашому серці ще збереглася людяність. Ви прочитаєте їх за п'ять місяців до опублікування в пресі. Може, за цей час, ви зробите що-небудь, аби врятувати свою честь громадського діяча. Можливо, здоровий глузд примусить вас знайти інший шлях і інших друзів.

Поспішайте, сеньйоре міністр. Можливо, мої листи — останнє застереження долі, яка так довго виявляла до вас свою прихильність.

Асієнда на Вентуарі. Ван-Саунгейнлер».

Крутояр повільно закрив зошита.

— Заради такої таємниці варто було страждати, — промовив він по хвилі, втомлено закриваючи очі долонею.

Йому ніхто не відповів. З нічного мороку долітали таємничі голоси сельви. Догоряли сучки в сизому попелі, й полохливі вогники скупо освітлювали обличчя присутніх. Тумаяуа, німотний і грізний, як привид, стояв оддалік на чатах.

Олесь, звівши на батька очі, запитав:

— Значить, він розкаже про це всьому світові?

— Так, сину, якщо він живий, його слова почують усі чесні люди землі. — Професор підвищив голос: — Принаймні ми скажемо від його імені. Адже лист його в наших руках. Це гнівний вирок усій системі генерала Батіса, під опікою якого чинять свої підлі справи гобсони й чорні себастьяни!

Професор відвів очі від вогню й подивився на Тумаяуа. Той охороняв невеличкий табір з пильністю бувалого воїна. Крутояр мимоволі замилувався сміливим юнаком, що в ту мить скидався на пантеру, закам'янілу в грізному чеканні.

«Він щось ховає в своєму серці, — подумав професор. — Якась думка не дає йому спокою. Недарма він залишився з загоном. Тут добрий дух Кахунья ні до чого. Мабуть, юнакові треба за всяку ціну добратися до селища Курумба. Але з якою метою?..»

Крутояр заплющив очі. Думки в його голові затуманились. Теплий вітерець повіяв йому в обличчя.

«Втомився я», — подумав професор і розплющив очі.

В ту ж мить він побачив, як Тумаяуа, виставивши вперед рушницю, швидко пішов у морок.