Вогонь на вершині Комо

«ГОЛІАФ» ІДЕ ПО ОРІНОКО

Маленьке суденце «Голіаф», долаючи течію, вперто просувалося до верхів'я Оріноко, його дерев'яний корпус дрижав, скрипів, розгойдувався, і хвилинами здавалося, що він ось-ось не витримає і розсиплеться по жовтих хвилях ріки, мов іграшковий кораблик, змайстрований невправною дитячою рукою.

Зрідка «Голіафові» траплялись назустріч поодинокі моторні барки, маленькі пароплавчики, меткі індійські піроги.

Сонце швидко котилось до обрію, поринало в імлу.

Оріноко текла велично, спокійно. І тільки придивившись уважніше, можна було пересвідчитись, що її спокій — незвичайний, загрозливий.

Останніми днями Олесь помічав, що течія ріки ставала все нестримнішою, навальнішою, а нуртовиння — бурхливішими.

Капітан Пабло розповідав хлопцеві, як кілька років тому в страхітливу глибінь затягнуло маленьке суденце: катастрофа сталася зовсім раптово, і з екіпажу не врятувалась жодна жива душа.

Ріка важко дихала, мов невдоволений велетень. Здавалось, якісь казкові сили втиснули її в тісне річище поміж замуленими берегами, вкритими непролазними хащами.

Олесь міцніше вчепився в металеві бильця. Гіпнотична сила води прикувала його погляд, йому хотілось одірватися від цієї грізної картини, але вода не пускала.

І раптом серед урочистої тиші залунало бадьоре й безтурботне:

Капітан, капітан, посміхніться,

Адже посмішка — це прапор корабля…

Олесь ніби прокинувся від забуття. Це невгамовний географ Самсонов гуляє по палубі й наспівує своїх улюблених пісень. Відчайдушно сміливий, Іллюша до всіх має одну мірку: хоробра ти людина чи ні? Якщо не хоробра, то в його серці не знайдеш й отакенької прихильності.

Правда, зараз, у цій задусі, навіть йому непереливки, і якщо він співає веселої пісні, то, напевно, з упертості: йому, мовляв, до всього байдуже — і до холоду й до спеки.

— Чого засмутився, капітане далекого плавання? — гукнув молодий географ Олесеві. Побачивши, що на його голос не тільки озирнувся хлопець, але й зацікавлено висунувсь із рубки капітан Пабло, Іллюша хвацько став на руки і пройшовся в такій чудернацькій позі по палубі.

— Сеньйор! — переполошився капітан Пабло. — Упадете в річку! Борони вас свята мадонна!

Самсонов став на ноги, поправив на собі коротенькі білі штанці, повернув до капітана засмагле обличчя і, мружачись під косим промінням вечірнього сонця, кинув йому задерикуватий приспів:

Капітан, капітан, підтягніться,

Лиш сміливим підкоряються моря!

Капітан Пабло махнув рукою. Що йому скажеш, цьому дивакуватому сеньйорові, коли він не розуміє жодного іспанського слова. Дивний сеньйор. Капітан Пабло в душі глибоко поважав Самсонова, хоч. власне, й до інших членів експедиції ставився з шанобливою прихильністю. Але Іллюша Самсонов пробуджував у серці старого особливу симпатію. Веселий молодий сеньйор, який уміє так безтурботно виспівувати пісень і смішити всіх своїми чудернацькими вправами, був неабияким вченим. Із слів професора Крутояра капітанові Пабло було відомо, що сеньйор Самсонов — вельми поважаний у себе на батьківщині географ — знає силу всіляких речей про їхню маленьку республіку. «Що їх тут цікавить? — дивувався капітан Пабло. — І нащо їм було забиратись у ці глухі нетрі? Лише для того, щоб пересвідчитись ще раз, що бурхлива Касік'яре витікає з Оріноко, а горда й нескорена Кароні, вся перетята порогами й скелями, навпаки, впадає в Оріноко? Чи, може, вони прибули сюди, щоб збирати комах і замальовувати до своїх альбомів гордовиті пальми асаї?»

Пабло тугіше затягнув на шиї червону шкіперську хустину й хазяйновито поклав на штурвал свої зморшкуваті жилаві руки. Добре, коли тобі доля підкине отаких пасажирів. Ще й заплатили неабияк. Диваки! Зафрахтували спеціальне судно й не дозволили пускати на нього жодного пасажира. Хазяїн капітана Пабло, звичайно, зрадів. Загнув добрячу ціну, та вони й не сперечалися. Все квапились. А куди пливуть — не кажуть. «До верхнього Оріноко, капітан Пабло». Диваки, та й годі!

Тим часом між Самсоновим і Олесем точилася жвава розмова.

— А хороше отак мандрувати, — говорив замріяно Олесь. — Пригоди щоб були, небезпека. — Він раптом схопив Самсонова за лікоть. — Скажіть, Ілля Григорович, чому ми змінили маршрут? Ми ж збиралися спочатку пройти через льяноси[4], а тепер їдемо одразу на верхнє Оріноко.

— Хочеш знати?

— Ще б пак! — Олесь посуворішав. — Розкажіть! Якщо це таємниця, я нікому ні слова!

Самсонов поклав хлопцеві на плече руку, зазирнув йому в очі.

— Ніякої таємниці немає, Телесику, — сказав по хвилі. — Раніше ми були тільки науково-дослідною групою, а тепер взяли на себе ще й функції рятувальників.

— Кого ж ми будемо рятувати? — Олесь весь насторожився. — Чого ви мовчите? Ви боїтеся звірити таємницю? А казали, що ми справжні друзі!

— Так, ми з тобою друзі, — посміхнувся до нього Самсонов. — Я не хотів тебе даремно турбувати, але коли наполягаєш — слухай. Професор відгукнувся на прохання голландської академії наук і через доктора Сундстрема передав їй свою згоду докласти сил до врятування сміливого голландського вченого. Ми будемо розшукувати Ван-Саунгейнлера.

— Значить, ми підемо через найглухіші нетрі Оріноко? — прошепотів Олесь.

— Так, Телесику, ми висадимося північніше Касік'яре і помандруємо сельвою. Можливо, досягнемо гірських хребтів біля Ріо-Падамо. Десь у тому районі впав літак Ван-Саунгейнлера. Ми будемо питати про нього в індійських селищах, в поселеннях каучеро, на річкових причалах. І я певен, що ми знайдемо цю мужню людину. У твого батька є телеграма, яку він одержав із Москви у відповідь на свій запит. Уряд дозволив нам провадити розшуки.

Олесь тільки глибоко вдихнув повітря. Розшуки вченого… Гірські хребти біля Ріо-Падамо… Найглухіші нетрі верхнього Оріноко…

У нього виникла безліч питань, і він квапився викласти їх перед Самсоновим. Чи буде в них зброя? Хто їм допомагатиме? Скільки часу вони пробудуть у сельві? Чому Бунч такий збентежений? Невже він боїться? Це правда, що індійці верхнього Оріноко займаються продажем людських голів?

Потім, вислухавши пояснення Самсонова, він раптом стих, заспокоївся, поринув у власні роздуми.

Самсонов пішов під тент.

Небо на заході швидко червоніло. Сонце розтоплювалось у кривавій імлі і, втративши свої обриси, перетворювалось на видовжену багряну брилу.

В повітрі різко посвіжішало. Наступав тропічний вечір.

Олесь повернувся спиною до річки, сперся ліктями на бильця й окинув очима кораблик. Під брезентовим тентом у гамаку сидів Бунч. Біля нього в плетеному кріслі батько перегортав якісь газети і щось швидко записував у блокнот. Ці газети йому вдалося роздобути ранком в одному селищі у місцевого священика, і вони чомусь одразу насторожили й стурбували його. Він показував їх Бунчові, про щось розповідав йому, потім знову й знову перечитував їх.

Олесь перевів погляд на капітанську рубку. Сухорлява постать Пабло чітко вирізнялася на тлі неба. Капітан вів корабель на захід, за сонцем, і розпечений обрій був для нього величним орієнтиром.

Білі стіни палубних надбудов злегка рожевіли в сонячних променях.

Раптом різкий гудок розітнув річкову тишу. Неподалік від «Голіафа» Олесь побачив пасажирське судно, біле, охайне, з різко окресленою ватерлінією.

«Мабуть, рейсовий корабель розвозить робітників каучукових плантацій», — подумав він.

Капітан Пабло дав дві довгі сирени й застопорив машину. Під кормою завирувала вода, важка хвиля вдарила з лівого борту, й «Голіаф» якось боком, ніби налякане звірятко, став наближатись до гордовитого красеня.

Корабель спинився. Це був двоярусний пароплав із просторою палубою, геть захаращеною пасажирами, клунками та громіздкими тюками. Корабель віз велику партію робітників каучукових плантацій — каучеро. З своїми сім'ями й мізерним скарбом збирачі каучуку перебиралися на нові місця. Обличчя у них були виснажені, темні, вилицюваті. По палубі повзали малюки, череваті, галасливі, неначе сліпі кошенята. Олесь мимоволі звернув погляд на одного хлопчика, який з натужним криком сіпав свою матір за спідницю. Діставши добрячого ляпаса, дитина підвелась на свої криві ніжки, підійшла до клітки з курми, що висіла тут же на стіні, й почала штрикати в щілину паличкою.

Трохи оддалік стояла молода пара — мулат і мулатка. Молодий робітник у крислатому сомбреро награвав на гітарі, дівчина співала щось тужливе й монотонне.

— Картина горя й злиднів, — похмуро констатував Самсонов, підходячи до Олеся, його глибоко вразила велична гордовита краса корабля, який так раптово з'явився посеред річки, і вся убогість отого галасливого людського мурашника на палубі.

Пабло щось кричав капітанові, висунувшись із свого маленького віконця. Капітан зустрічного корабля, жваво жестикулюючи, відповідав йому. Показував рукою на корму і повторював якесь дивне слово:

— Апіака! Апіака!

— Про що вони там перемовляються? — насторожився Самсонов.

Олесь потягнув його за рукав до капітанського містка.

— Ходімо ближче, — сказав занепокоєно. — Ходімо, вони говорять щось недобре.

Спинившись біля містка, Олесь, нарешті, вловив кілька слів із того, що вигукував невідомий капітан, і швидко став переказувати їх зміст Самсонову:

— Говорить, що вище по річці з'явились люди апіака. Це, мабуть, якесь дикунське плем'я. Багато поліції і солдат. Обшукували корабель. Забрали двох пасажирів…

Самсонов розкрив рота, щоб про щось запитати хлопця, але Олесь нетерпляче махнув рукою:

— Мовчіть! Мовчіть! Ось він говорить знову. Так, так… З'явились загони доктора… розумієте, з'явились якісь загони… Поліція когось шукає…

Над пароплавом здійнялася біла хмарка диму, гучний верескливий звук різонув передвечірню тишу. Ожили лопаті. Заграли пінні буруни. Корабель зрушив з місця. Біле громаддя попливло перед Олесевими очима. В шумі його лопатей Олесь уловив щось застережливе й грізне.

— А хай йому! — пожвавішав раптом Самсонов. — Чого це ми з тобою, хлопче, раптом похнюпили носи? У капітанів свої клопоти, у нас свої.

Він жестом натренованого спортсмена розкинув широко руки, підняв їх угору й на мить задивився на небо.

— Ех, чуже небо, Олесику-Телесику, чужа земля!

— Матеріальний світ скрізь однаковий, — відповів тоном дорослої людини Олесь і цим раптовим висновком так розсмішив Самсонова, що той аж за боки взявся.

— Слухай, вчений муже, — схопив він хлопця за плечі. — Розкрий мені таємницю: де ти набрався премудрості? Може, вчився у древнього Авіценни? Чи твоїм учителем був наш славнозвісний Михайло Ломоносов? Ні, ні, ти не приховуй від нас правди. Ми повинні знати, з ким маємо справу. «Матеріальний світ скрізь однаковий», — з перебільшеною урочистістю повторив він Олесеву фразу і знову голосно засміявся.

— Де я вчився, Ілля Григорович, — не має значення. Зате я не такий хвалько, як ви. І не такий боягуз… Так, так, боягуз. Ви тільки вмієте глузувати з мене…

Тоді Самсонов ухопив хлопця за плечі й рвучким рухом обкрутив навколо себе.

— Аллю-лю! — закричав він весело. — Великий і премудрий Арістотелю, не гнівайся на свого вірного раба. Дивися, провидцю, дивися краще. Ти вже перестав бути людиною. Ти став сонцем мудрості, навколо якого обертається нікчемна планета темноти й забобонів. Не відштовхуй її від себе, о премудрий Архімеде! Не позбавляй її свого життєдайного світла!

Хитрувато-скорботне обличчя Самсонова, швидке бубоніння, ритуальні жести — все це так розсмішило Олеся, що він не втримався й голосно зареготав.

— От і все, сонце мого життя, Олесику-Телесику, — заговорив спокійніше, але все ще з нотками прихованого гумору Самсонов. — Я повідомлю професора, що науково-інтелектуальний потенціал експедиції збільшився на одну мудру голову. Згода?

— Згода, Ілля Григорович! — примирливо сказав Олесь.

В цю мить капітан Пабло, висунувшись із своєї рубки, гукнув до Самсонова й Олеся:

— Сеньйори! Ходіть-но сюди!

Вони піднялись по крутому трапові, й капітан, не знімаючи руки із стерна, сказав притишеним таємничим голосом:

— Даруйте, сеньйори, але я б не радив вам зчиняти такий галас перед заходом сонця. Не думайте, що старий Пабло забобонний дурень. Але краще бути обережним…

— Ми можемо нашкодити комусь своїм сміхом? — здивувався Олесь.

— Не треба спокушати долю, сеньйори, — промовив Пабло, ніби соромлячись свого застереження. — В сельві не заведено сміятись перед смерком. Індійці кажуть, що сміх дратує злого духа Курукіру. Чого тільки не буває в сельві! Краще пливти тихо, сеньйори!

Він із заклопотаним виглядом втупився в річкову далечінь. Самсонов поклав Олесеві на плече руку і задумливо сказав:

— Ходім, Телесику! Сеньйор Пабло має рацію. Не будемо спокушати долю. — І коли вони спустились на палубу, додав зовсім притишеним голосом: — І не будемо дратувати капітана. Зрештою, він непоганий чолов'яга.