Вогонь на вершині Комо

«ПОГАНИЙ КАБАЛЬЄРО»

Цей день був для Себастьяна Олів'єро найважчим за всі дні, які він пережив останнім часом після повернення із столиці. Жодної хвилини спокою. Все наче перевернулось і котиться кудись у прірву. Люди зовсім показилися. Поліцаї відбились од рук.

Чорний Себастьян їхав із своїм охоронцем вулицею селища і перебігав очима з будівлі на будівлю. Нікчемні пси! Що лишилося від їхньої колишньої покори? Живуть у своїх халупах, неначе терміти, забули бога і владу. Ладні кожної хвилини схопитися за зброю.

Мошкара докучала Олів'єро. його широке, немов вирубане з дошки, обличчя було червоне й пітне. Мундир кольору хакі з великими накладними кишенями на грудях тиснув його і дратував.

Двоє робітників у довгих строкатих сорочках не заправлених у штани, знявши капелюхи, низько схилили перед комісаром голови.

Себастьян Олів'єро ледь кивнув їм. Він не довіряв цій показній покірливості. Зігнуті спини, міцно стулені вуста, схрещені на грудях жилаві руки — вся поза таїла в собі ненависть. О, Себастьян добре вивчив тутешній народ!

А ось гурт мулатів. Вони ще не помітили свого комісара й жваво про щось розмовляють. Гарячі, збуджені. Ладні хоч зараз кинутись у бійку. Себастьян Олів'єро підозріло звів на переніссі брови. їм тільки дай зброю — переріжуть в одну мить усіх порядних людей у селищі.

— Вітання сеньйору комісару!

— Як здоров'я сеньйора?

— Сеньйор комісар, ви не чули про людей апіака? Кажуть, вони вирізали всіх мешканців Макокану? Чому ж поліція не захищає праведних християн?

Комісар спинив свого гарячого скакуна. Той аж здибився, відчувши туго натягнуті вудила.

Поплескуючи коня по шиї, комісар різко обірвав запитання. Поліція виконує свої обов'язки. Він не збирається пояснювати всім наміри влади. Негайно розійтись! Негайно!

Кінь нетерпляче гарцював на місці, обпалюючи недобрим оком робітників. Смирна конячина, на якій їхав за комісаром поліцейський стражник, лякливо тиснулась до огорожі. Себастьян підняв свого крислатого капелюха. Баста! Ніяких мітингів! Кожен, хто зважиться мітингувати, буде занесений у чорний список.

Робітники невдоволено загомоніли. Вони знали, що Олів'єро не кидає слів на вітер. Він був грізним поліцейським комісаром, людиною деспотичної вдачі. Не один із тих, що стояли зараз перед його розпаленим жеребцем, скуштував канчука.

Себастьян рушив далі. Він згадував останні події. Звичайно, йому вдалося дечого домогтися, його зусилля не пропали марно. Найголовніше зроблено. Найголовніше в житті сеньйора Олів'єро. Він виконав завдання урядових інстанцій. Таємного агента, який віз повідомлення для підпільних повстанських сил, затримано і знешкоджено. Ха-ха! Чудесне слово! Хто тільки вигадав таке слово — знешкоджено! Однієї кулі в груди було досить, щоб знешкодити такого небезпечного ворога. Та цього мало! Сеньйор Олів'єро здійснив заповіт свого життя, виконав клятву, яку дав своїй славнозвісній сім'ї. Ернестіну Коельо покарано.

Коли донька доктора Коельо відмовилась стати його дружиною, зганьбивши високоповажний рід Олів'єро, молодий Себастьян поклав собі за мету жорстоко помститися зарозумілій красуні. Стільки років він чекав нагоди, стільки років він виношував у своєму серці плани помсти. Від його кохання, звичайно, давно вже не лишилось і сліду, але жадоба помсти за ці роки перетворилась у нього на хворобливу пристрасть, на маніакальну ідею. Й ось доля посміхнулась йому. Через таємну агентуру поліцейський комісар верхнього Оріноко дізнався, що сеньйора Ернестіна Коельо — ну, звичайно ж, та сама Ернестіна Коельо! — повертається з бразільської еміграції, маючи важливе доручення від свого емігрантського центру. Урядові інстанції в зашифрованій телеграмі інформували комісара про можливий маршрут її подорожі, називали її прикмети і в категоричній формі зобов'язували знешкодити державного злочинця.

Знешкодити державного злочинця! Ха-ха! Як чудесно це звучало! Він мав знешкодити державного злочинця, який у той же час був його смертельним ворогом. Правда, в телеграмі ще говорилось про необхідність з'ясування мети подорожі Ернестіни Коельо. Але ж не всі вимоги можна здійснити так, як того вимагає начальство. Комісар зробив все, що міг.

Він ще й зараз бачив перед собою картину допиту на «Віргінії». Коли його люди разом з індійцями Ганкаура спинили посеред Оріноко це невеличке суденце, двоє матросів почали стріляти з палуби. Дурні! Вони вирішили врятувати життя негідниці. Два пістолети проти сотні озброєних людей. їх знищили за одну мить, мов мух. Потім у тісній каюті він зустрівся віч-на-віч із жінкою, якої не бачив стільки років.

Ернестіна Коельо, вже не молода, але все ще з слідами сліпучої краси, обпекла його презирливим поглядом і спокійно мовила: «Ви, як були поганим кабальєро так ним і залишились. Може, ви все-таки запропонуєте дамі сісти в вашій присутності?»

Він украй розгубився, охоплений диким почуттям злості й сорому. Від сорому йому палали щоки, шия, навіть руки. Він не знав, куди подіти свої руки й що сказати. Він раптом важко вдихнув повітря і промовив:

— Сідайте, сеньйоро!

Вона сіла. Струнка й неприступна, немов усе та ж юна сеньйоріна Ерна, як її звали в Сьюдад-Боліварі молоді гультяї, коли вона після вечірньої меси проходила вузенькими вуличками міста в своїй довгій барвистій спідниці з блискучим намистом на смаглявій шиї.

Сьюдад-Болівар, тісні вулички, білі цинкові дахи, журливий дзвін на дзвіниці монастиря братів-бенедиктинців, чорні провінціальні капелюхи на головах сановних горожан… Все спливло перед комісаром, захопило його жагучою повінню спогадів, неначе сама юність увірвалася в його серце.

Він закашлявся і, щоб набути суворішого вигляду, поправив на собі кобуру.

Двоє поліцаїв стояли на дверях і чекали його наказу. Вони були зовсім зайві. В цю хвилину комісар ненавидів їх більше, ніж сеньйору Ернестіну. Він ладен був виштовхати їх в шию, аби не бачити рабської запопадливості в їхніх по-собачому відданих очах.

Сеньйора Ернестіна бавилась маленьким платочком. Тоненькі її пальці миготіли перед очима комісара, немов шпиці в колесі.

«А що, коли я запропоную їй втечу, — майнуло раптом у його голові. — Ще не все втрачено. В неї не лишилось іншого виходу. Смерть або життя. Скажу їй тільки в вічі, що минуле забуто… що вони можуть бути щасливими. Пообіцяю їй волю, своє серце, далекі подорожі. Будь сміливим, Себастьян Олів'єро. Те, що відкинула примхлива дівчина, може прийняти розсудлива жінка…» Але другий голос заглушив перший: «Дурень, вона ненавидить тебе. Дивись, яким презирливим поглядом вона обпікає тебе. Згадай її минуле, згадай те, заради чого вона приїхала сюди… Вона висміє тебе, як нікчемного блазня…»

І в ньому знову прокинулась злість. Він схопився з стільця і зробив крок до сеньйори. Досить грати комедію! Перед нею представник влади. Якщо їй дороге життя, вона повинна відверто і негайно… так, так, негайно виказати мету своєї подорожі. їй гарантується життя.

— Життя?

— Так, життя і багатство. Величезне багатство.

— З ваших рук, недостойний кабальєро?

— Вам лишилось жити п'ять хвилин, Ернестіно Коельо…

— Воля ваша. Адже сильніший той, у кого в руках сокира.

Він схопився за кобуру, але в цю мить відчинились двері — і до каюти вступив Ганкаур.

Білолиций індієць, уважно оглянувши жінку, перевів погляд на комісара. Рука на кобурі трохи насторожила Ганкаура. Людина диких жорстоких звичаїв, він, одначе, носив у глибині свого серця повагу до жінки.

— Чого ти зайшов сюди, Ганкаур? — спитав його роздратований Себастьян Олів'єро.

Почувши ім'я Ганкаура, Ернестіна Коельо швидко підвелась із стільця й підбігла до індійця. Вона дивилась на нього з болісною посмішкою на обличчі. її губи, бліді й безкровні від глибокого збентеження, нервово сіпались. Вона хотіла простягти до Ганкаура руку, але їй вистачило сил тільки піднести руку до своїх грудей.

Жінка заплакала. Вся вона тремтіла, немов у пропасниці, ковтала сльози й беззвучно ворушила губами.

Ганкаур зовсім розгубився. В його очах засвітився недобрий вогник.

Себастьян Олів'єро непомітно розстебнув кобуру й поклав долоню на ручку пістолета. Він уважно стежив за кожним рухом жінки. Ганкаур стояв, мов заворожений.

І раптом Ернестіна Коельо промовила голосно:

— Ти не Ганкаур, ти П'єтро, ти син доктора Коельо.

Ганкаур мимоволі зробив крок назад. У житті ніхто ще не називав його цим іменем. Він навіть гадки не мав, що в нього є батько. На видовженому красивому обличчі Ганкаура проступив вираз болю. В його вухах звучали дивні слова, і серце підказувало йому, що жінка говорила їх неспроста.

Він хотів знову почути їх. Він простягнув до неї обидві руки.

І в цю мить пролунав постріл.

Сеньйора Ернестіна враз зів'яла, глянула на Олів'єро якимись здивованими очима, ніби вперше його побачила, і повільно осіла на підлогу.

А комісар, показуючи Ганкаурові на неї пістолетом, став кричати, що ця жінка — негідниця, що вона говорила неправду. Він же знає, що він не П'єтро. Він вождь великого племені апіака. Хай він забуде про цю підлу тварюку. Від неї він би зазнав тільки лиха.

Приголомшений Ганкаур вийшов із каюти.

На палубі метушились поліцаї. Вони обшукували ланчію, перекидаючи мішки з юкою і маніоковим борошном, залазили в кожну шпаринку, оглядали кожний закапелок.

Капітан, високий, худорлявий чоловік у майці, з глибоким шрамом на підборідді, стояв із зв'язаними руками й тупо дивився собі під ноги. Неподалік лежав зарубаний матрос. Кривава рана від мачете спотворювала його обличчя.

Себастьянові доповіли, що ланчію оглянуто. Не знайдено нічого підозрілого. Зброї нема. Капітан заприсягся, що не знає, хто така сеньйора Ернестіна Коельо. Він взяв її на борт у Сан-Фелісі й не цікавився, з якою метою сеньйора подорожує по Оріноко. Хай перевірять його документи.

— Ми ще тебе добре перевіримо, свиняче вухо! Марш у пірогу! — вилаяв його комісар і, перевальцем підійшовши до борту, почав спускатися по мотузяній драбині в човен.

Навколо стояли індійці, зі списами й луками в руках. Ганкаур вже сидів у своїй пірозі, байдужий і холодний. На його обличчі ще й досі лежала тінь подиву. Він дивився у воду, ніби прагнув прочитати там загадкову таємницю.

Потім підвів голову й помахом руки звелів своєму загонові сідати в піроги. Індійці, мов горобці, посипалися в човни. Піроги загойдались під ними. По ріці в усі боки побігли широкі неспокійні кола.

Себастьян стояв у своєму моторному човні, витирав хустиною піт із спадистого чола й дивився на палубу. Він когось чекав. Нарешті з люка виліз опецькуватий чоловічок у формі сержанта.

— Все зроблено, комісаре, — гукнув він весело. — Через п'ять хвилин «Віргінія» піде до дідька на вечерю.

— Молодець, Аркаяліс, — скупо похвалив його комісар. — Ми зробили свою справу. Хай кінчають піраньї. Для них це буде доброю поживою…

Комісар ударив нагаєм коня. Спогади згасли в^ його свідомості. Він знову був посеред вулиці, спокійний і впевнений, сповнений гордовитого вдоволення за виконану справу… Він знищив ворога. Правда, не спромігся витягнути з нього таємниці, але для цього він знайде сотню виправдувальних причин. Хай генерал Батіс пробачить йому невеличкий промах. Головне зроблено. Хай тепер чекають місцеві бунтівники наказу з-за кордону, хай виглядають свого зв'язківця…

Небо порожевіло на заході. Пекучий день закінчувався. Дерева й кущі, здавалось, ждали вечірньої прохолоди. З дворів долинало кувікання поросят, кудкудакання курей.

Себастьян з гордовитою пихою озирався навкруги. Він був тут цар і бог. Одначе його марнолюбство не знаходило вдоволення.

Скоріше б вирватися звідси! Під час останньої поїздки в столицю генерал Батіс дав Себастьяну аудієнцію. Вони розмовляли більше години. Генерал розпитував про настрої населення, про прибутки каучукових фірм. Потім поплескав комісара по плечу й, ніби жартуючи, кинув: «Чекайте мене в гості. Обов'язково завітаю до вас. Столиця неспокійна. Я більше вірю вашій глухомані, комісаре Олів'єро».

Після цієї зустрічі Себастьянові надбавили жалування й пообіцяли згодом перевести в одну із центральних округ. А через три місяці він одержав повідомлення про підвищення в званні й про нагородження орденом Лева першого ступеня.

Сеньйорові Себастьяну Олів'єро, комісарові верхнього Оріноко, не треба було нагадувати, як він має захищати інтереси свого уряду.

Не сьогодні-завтра прибудуть оті зарозумілі радянські мандрівники. їм закортіло дізнатись, чим живе сельва і яким медом мажуть тут по губах тубільців. От вони й одержать своє. Шкода тільки, що Ганкаур не зумів перебити їх на воді. Телепень! Побоявся запалити нікчемну ланчію!

Біля приміщення мерії на комісара чекав сержант Аркаяліс.

— Я маю повідомити вам дуже важливу новину, комісаре, — заговорив він, допомагаючи своєму шефові злізти з коня.

— Слухаю вас.

Новина й справді була неймовірна. Аркаяліс при-чмокнув м'ясистими губами і для чогось схопив себе за горлянку. Можливо, цим рухом він хотів показати, що дуже скоро все має скінчитись для їхніх ворогів саме так, добрячим зашморгом на шиї.

Пентаха, один тут дурень, ну, справжнісінький дурень і невіглас, зробив сьогодні дуже важливе зізнання. Сеньйор комісар, очевидно, пам'ятає Пентаху. Отакий жилавий, зовсім лисий каучеро з проваленим носом. Живе в сусідстві з Антоніо Россаріо, у котрого син зв'язався з бандитами. Аркаяліс при цих словах аж підгецькував, простуючи поряд з комісаром до високого ґанку. Той його слухав неуважно, похмуро, певно, зайнятий якимись своїми думками. Ранком Пентаха прибіг до мерії і під великим секретом розповів Аркаялісу, що його сусід Антоніо Россаріо тримає зв'язок із бандитами…

— Стара пісня, — урвав свого помічника Олів'єро, долаючи останню приступку дерев'яного ґанку. Він відчинив двері і зайшов до прохолодного приміщення мерії.

— Егеж, комісаре, — підтакнув Аркаяліс, запопадливо підставляючи шефові стільця. — Сідайте, прошу вас. Так от, розповідає він мені про тих бандитів, а я собі й метикую: говори, говори, ми вже давно рознюхали все це. Не думай, що поліція дарма собі боки відлежує. А він і говорить: цей Россаріо чекає з нафтових розробок Бакарайбо свого старшого сина, який має прилетіти від своєї профспілки. Він там червоний лідер. Оце, думаю, новина. Молодчина ти, Пентаха, кажу я йому. Одержиш землю Як заарештуємо Антоніо Россаріо, всю його землю віддамо тобі. Він зрадів, мало не кинувся цілувати мені руки. Клянеться, що винюхає того Россаріо, куди б він не сховався.

Себастьян Олів'єро встав із стільця, підійшов до невеличкого віконця. В кімнаті з необклеєними дерев'яними стінами було якось незатишно, темно. Біля дому, в сусідньому дворі, мале хлопченя ганялося за індиком. Індик то відскакував убік, то раптом, круто повернувшись, бив переслідувача крильми. Хлопчик весело реготав, його роздутий рахітичний живіт аж трусився од сміху.

Дивлячись на цю сцену, Олів'єро позіхнув. Він не любив дітей. Вони ніби нагадували йому про його особисте невдале життя, про трагічний кінець його залицянь до красуні Ернестіни. Доля так і не подарувала йому ні сім'ї, ні дітей, ні багатства, і він, зовсім зачерствівши серцем, дивився тепер на світ холодними злостивими очима.

В голові Себастьяна виникло раптове рішення. Вони негайно підуть до старого Антоніо і поведуть із ним дипломатичну гру. Негайно до Антоніо! Здається, це зовсім близько, можна обійтись і без коней.

Аркаяліс нервово затупцяв на місці. До Антоніо рукою подати. Але вони мають поспішати. Телеграф передав, що через три години до них прилітає із своїми хлопцями полковник Артуро де Бракватіста…

— Чого ж ви мовчали досі! — скочив, як ужалений, комісар. — Де телеграма? Покажіть! Оце? Так, так. «Забезпечте умови негайного проведення операції».

Комісар на мить задумався. До них прибуває командир парашутного батальйону полковник Бракватіста. Були вони колись друзями, вчилися разом, та розвела їх доля по різних шляхах: Себастьяна Олів'єро — в глуху сельву, полковника Бракватісту — в особисту гвардію президента. Хитра лисиця! Чи ж давно він розпинався в дружбі перед Себастьяном? Та, власне, й зараз скрізь видає себе за щирого Себастьянового приятеля. Доводиться робити вигляд, що віриш йому. Але ж Олів'єро знає ціну тій дружбі. Коли на останніх виборах в країні почалися політичні заворушення, він, отой самий Бракватіста, порадив генералові Батісу про людське око «почистити» свій апарат від таких надто крутих типів, як Олів'єро. Він виступав на мітингах і кричав, що завжди був і лишається прихильником «демократії». Генерал Батіс змушений був усунути Себастьяна із поста столичного префекта, аби заспокоїти громадськість…

— Значить, о сьомій вечора прибувають? — глухо озвався поліцейський комісар і глянув на свій годинник. — Зараз четверта. Маємо ще доволі часу, сержанте. Ходімо.

Тіні від високих дерев перетнули вулицю. Галаслива малеча здіймала хмари куряви. «І де в них сила береться, в цих нікчемних пацюків, — думав Олів'єро. — Живуть на одній воді й маніоці, а гасають по всіх усюдах, як лошаки». Він ішов сердитий, невідривно дивлячись собі під ноги, і майже не слухав улесливого базікання свого помічника, який ледве встигав за ним.

Нарешті вони дісталися до дому Антоніо. Комісар зайшов на подвір'я широким рівним кроком господаря, схиливши трохи на бік голову в крислатому капелюсі й тримаючи руку на кобурі револьвера. В цю мить він весь був уособленням влади й сили.

Старий Антоніо Россаріо сидів під пальмою й вирізував із дерева якусь чудернацьку фігурку. Сонце, пробиваючись крізь листя, вигравало мерехтливими зайчиками на його щедро полатаній сорочці. Чорні висушені ноги у виразках і подряпинах скидалися на дерев'яні колодки.

Дехто казав у селищі, що Антоніо Россаріо — ворожбит. Він жив одним життям з деревами й рослинами, він знав таємничу мову сельви, по голосах звірів умів передбачати погоду. Бородатий, закустраний, ніби трошки позбавлений розуму, він і справді умів заклинати звіра і носив у своєму серці стільки лагідних теплих слів, що під його батьківським поглядом нещасні каучеро забували про свої хвороби і проймалися вірою в своє неминуче одужання.

Поява комісара насторожила старого, вона не віщувала нічого хорошого. В Антоніо було двоє синів. Молодший Мігель бився в партизанах, старший працював десь далеко на півночі на нафтових розробках і, як переказували люди, не мирився з поліцією. Боючись переслідувань, старий Антоніо нікому не говорив про свого Філіппе.

— Що поробляєш, старий?

Комісар стояв перед Антоніо, широко розставивши ноги в чоботях з високими халявами, що захищали його від укусів гадюк. Руки Себастьяна були закладені за спину — це краще впливало на «клієнтуру», як він називав людей, котрі мали лихо зтикатися з ним.

— У бідного каучеро доволі клопоту, — промимрив тихо Антоніо.

— Зате маєш добрих синів. Хіба не так, сержанте?

— Чудових синів! — з робленим захопленням вигукнув череватий Аркаяліс.

— У мене один син, сеньйори, — спробував кволо заперечити старий. На його обличчі вирізнився гострий, мов у кібця, ніс. Очі його сиділи так глибоко у впадинах, ніби їх взагалі не було. — Я мав одного сина, але не знаю, куди він повіявся.

Себастьян повагом пройшовся по подвір'ю. Став біля одного з бамбукових стояків, на яких тримався дім, і недбало поторсав його ногою. Вся будова загрозливо схитнулась. Комісар криво посміхнувся. Ось так можна вдарити один раз — і вся хижка розвалиться. Хай пам'ятає про це Антоніо Россаріо. І хай не прикидається дурником.

Останні слова комісар проказав неприховано загрозливим тоном. Син Антоніо подався до бандитів, які нишпорять по лісах. Тепер поліції стало відомо, що в старого є ще один син.

— Ах, сеньйори…

— Не бреши, Антоніо. Твій син працює в Бакарайбо на нафтових розробках. Схилив голову? Боїшся дивитись мені у вічі?

Руки старого ще дужче притиснули до грудей драного солом'яного капелюха. В глибоких западинах очей з'явились сльози. Старий злякався не за себе. Він пройнявся раптовим жахом, що ось зараз, цієї миті, сеньйор Себастьян Олів'єро скаже йому якусь страшну новину про сина.

— У мене був син… другий син, — кволо зізнався він. — Але багато років тому він пішов із дому, і я забув навіть думати про нього. Не карайте мене, сеньйори! — Руки Антоніо в благальному пориві простяглись до комісара. Вони дрібно тремтіли. Товсті вени на них потемніли й роздулися, ставши схожими на мотузки.

Тоді комісар, пронизавши старого холодним вивчаючим поглядом, мовив, розтягуючи кожне слово:

— Раніш би так, Антоніо. Поліцію ніколи не обдуриш. Ми знаємо про тебе й не такі речі… Зрештою, ходімо в дім. Тут не місце для серйозних розмов.

В кімнаті Антоніо було зовсім темно. Одне віконце, засклене тьмяною шибкою, ледве цідило жовте скупе світло. Комісар уважно оглянув кімнату. Побачив попід стінами два гамаки. «Очевидно, Антоніо приймає гостей і не хоче звільняти свою конуру від зайвої постелі», — здогадався він. На незасланому столі, вишмугляному й поколупаному в кількох місцях, стояв устромлений в пляшку недогарок свічки.

Себастьян Олів'єро провів допит швидко, без зайвих церемоній. Спочатку він спробував підкупити старого улесливими словами, щедрою винагородою, зайвим шматком землі. Навіть обіцяв йому поклопотатися перед поліцейським управлінням про помилування нерозумного Мігеля, який, знехтувавши батьком, подався в ліс. Потім став загрожувати, гамселити кулаком по столі, люто лаятись. Аркаяліс теж кричав, і в кімнаті зробилось парко й задушливо, немов криком своїм кати нагріли стіни.

Через півгодини Аркаяліс і Олів'єро, нічого не витягнувши з немічного старика, покинули хижку. Вони могли заарештувати Антоніо, застрелити, понівечити. Але комісар ще не втратив надію використати його як принаду.