Вогонь на вершині Комо

ПАРАШУТИСТИ ПОЧИНАЮТЬ ДІЯТИ

Швидко вечоріло. Москіти літали хмарами й немилосердно жалили.

Себастьян Олів'єро ждав прибуття свого товариша із столиці. Походжаючи по двору мерії, він наслухався до найменшого шуму, який доносився з вулиці. Інколи піднімав голову й подовгу дивився на небо, порожевіле в призахідних променях сонця. Бракватіста міг прибути із своїм загоном лише на літаках або вертольотах.

До мерії підлетів на змиленому коні поліцай-мулат, дебелий хлопець у розстебнутому мундирі. Не злазячи з коня, він гукнув комісарові, що по річці посувається якесь судно. Мабуть, із росіянами. Що робити? Обшукувати корабель чи ні? За дві години він буде біля причалу.

— Не чіпати! Навіть не з'являтись їм на очі. Хай висаджуються.

— Слухаю, сеньйоре комісар.

Курява сховала вершника.

«Коли ж нарешті прибуде полковник? — думав Себастьян. — Вже пів на сьому. Ці столичні сеньйори уміють грати на нервах».

— Аркаяліс, вам не здається, що за лісом чується гуркіт мотору?

Сержант вибіг на ґанок і прислухався. Він теж щось почув. Але це був зовсім не гуркіт мотору. Від річки доносилась стрілянина. Били з гвинтівок.

— Може, полковник зав'язав бій із бандитами? — скривив у презирливій гримасі губи Себастьян Олів'єро.

— Неспокійний світ, комісаре. Раніше ми були тут господарями, а тепер не знаєш, чи прокинешся вранці, чи заснеш навіки.

— Облиште патякати, сержанте. Краще наслухайте.

— Я слухаю, сеньйоре комісар. Свині верещать у дворах, кури мов показились. Онде вже й жаби забили на сполох. Більше нічого.

Минуло ще півгодини. Небо почало темніти. Червоні пасма на ньому поблякли, розтанули, немов зачепившись за верховіття дерев, постікали на зморену спекою землю. Жаби гучно кумкали в хащах.

З'явився ще один верхівець. Він скакав здалеку і майже загнав коня. Жовта піна кетягами звисала з кінської губи.

Поліцай був без кашкета. Він важко дихав, неначе йому довелося власними ногами зміряти бозна-яку віддаль. Витерши рукавом мундира пошерхлі губи, він випалив:

— Ганкаур потрапив до рук доктора Коельо.

— Де Ганкаур? — зціпивши кулаки, кинувся до нього комісар.

Від власного крику, а може, від того, що поліцай нараз посуворішав і, злісно стуливши губи, заклав руки за спину, Себастьянові Олів'єро зробилось моторошно. Він уже не почував себе певним навіть у дворі мерії.

— Де Ганкаур? — повторив він тихіше.

Поліцай знизав плечима. Він не міг сказати^ нічого конкретного. Командир їхньої застави послав його з коротким повідомленням: загін Ганкаура попав у пастку. Що він може ще сказати сеньйорові комісару?

Себастьян Олів'єро відпустив поліцая. Спробував заспокоїти себе.

Що ж, можливо, це навіть йому на руку. Партизани доктора Коельо доскубли дикунів апіака, а ті пройнялися ще більшою зненавистю до партизанів Коельо. Всі вони ненавиділи одне одного і боялись комісара округу Себастьяна Олів'єро! Зрештою, останнє слово лишається за урядовими силами. Доброго карального загону тепер вистачить на те, щоб очистити навколишні ліси від бандитів і назавжди приборкати бунтарів..

Біля річки почувся приглушений гуркіт моторів. Вертольоти з парашутистами спускались неподалік од причалу. .

А ще через п'ятнадцять хвилин в тісній кімнатці мерії до столу сіли комісар Себастьян Олів'єро та полковник особистої парашутної дивізії президента Артуро де Бракватіста.

Сеньйор Бракватіста був неабияким здорованем. На голові в нього сидів кашкет із високою кокардою. Рум'яне, ще моложаве обличчя полковника пашіло здоров'ям і самовдоволенням.

Бракватіста пив з кухля коньяк і безтурботно реготав, згадуючи якусь дрібницю з минулого. Ха-ха, сам чорт зламав би там ногу! Жодний порядний кабальєро не ходив у ту вонючу діру. Але офіцери — народ невибагливий! Хіба ні? Хіба в тому маленькому казіно вони провели мало приємних годин? Ого-го-го!..

Себастьян Олів'єро теж пив, затято, мовчки, лише зрідка розтягуючи губи в скупій посмішці, аби підтримати добрий настрій свого гостя. Зустрівшись із полковником, він ще глибше усвідомив всю убогість свого життя в сельві. З нього було досить. Коньяк затуманив йому голову. Щось темне й волохате прокинулося в його грудях, розпустило кігті й вимагало простору.

Але не можна було показувати свого настрою перед зарозумілим офіцером із почту Батіса. Напружуючи всі сили, комісар говорив ввічливим, підкреслено приятельським тоном:

— Я знав, що пришлють тебе. Мені підказувало серце.

— Брешеш, Себ.

— Не називай мене отими блазенськими іменами. Чуєш, прошу тебе не називай мене американськими кличками. Я твій давній товариш — Себастьян Олів'єро.

У полковника Бракватісти від подиву полізли на лоба очі. Ха-ха, що він чує? На нього ображаються за американське ім'я! Який же він дурень, цей Себастьян Олів'єро, коли він ображається за те, що його величають, як справжнього американського хлопця. Зараз не ті часи. Не можна жити старим романтизмом минулого. Досить грати комедію: нація, суверенітет, гідність роду, слава креолів… Баста! Настав час американських темпів і американського духу. Вся столиця дивиться сьогодні на свого північного сусіду. Навіть президент навчився говорити англійською мовою. Зрештою, яка різниця! Передусім — суть, принцип. Головне зберегти чистоту раси і чистоту касти. Плебс знахабнів, йому треба дати по пальцях. На нафтових промислах в Бакарайбо п'ятий місяць підряд не припиняються страйки. Дві столичні газети продались червоним лідерам і розводять антиамериканську пропаганду. Креольський дух повинен з'єднатись з американським духом і викоренити червону заразу…

У Бракватісти пашіло від збудження обличчя. Він майже за кожним словом грюкав важким волохатим кулаком по столі, його парашутисти зуміють навести скрізь порядок. У них добра рука. Кілька сот до зубів озброєних хлопців! Це вам не іграшка, сеньйоре Олів'єро! Ха-ха-ха….

«Він став надто зухвалим і необережним, — подумав Себастьян. — Може, це від того, що почуває свою силу?..»

Бракватіста ніби вгадав думки комісара. Самовпевнено посміхнувшись, поклав на стіл важкі кулаки і заговорив, розтягуючи кожне слово:

— Ти не впізнаєш свого старого приятеля Бракватісту? Часи не ті, друже мій! Зовсім не ті. Демократичні загравання нас більше не влаштовують. Звичайно, я й далі дотримуюсь своїх ліберальних поглядів. Але це в перспективі, так би мовити, як ідеал нашого майбутнього. Сьогодні ж треба діяти рішуче. Ситуація надто складна.

— Як позиції генерала?

— Нікчемні позиції. — Полковник устав і, обійшовши навколо столу, взяв комісара за лікоть: — Генерал у відчаї. Навіть національна асоціація промисловців відмовляється його підтримувати. Нас двічі викликали для охорони палацу. Одного разу ми витримали цілу облогу. Шість годин тривала демонстрація. Червоні лідери вивели на вулицю сто тисяч чоловік. Довелось підтягнути танки і нашу дивізію. Генерал Батіс зовсім розгубився. Я зайшов до нього в кабінет, щоб спитати, що робити далі. Ти знаєш, він був жалюгідний. Весь тремтів, засунув голову в сейф і перебирав там якісь папери. Коли побачив мене, мало не впав біля столу. Мабуть, подумав, що я прийшов заарештувати його. І тоді мені в голову прийшла ідея. Чудернацька ідея… — Бракватіста з деякою підозрою глянув на комісара, ніби зважуючи, чи варт розкривати душу перед цим чоловіком, але співчутлива посмішка на обличчі Себастьяна Олів'єро заспокоїла його, і він додав притишеним голосом: — Я подумав: варто мені було пристрелити генерала в його кабінеті, вийти на балкон і оголосити, що республіку врятовано, мене б зробили героєм. Можливо, мене призначили б… — Він раптом засміявся. — Звичайно, це все жарти. Ти не думай, що я серйозно. Мої ідеали лишились незмінними: міцна диктатура й орієнтація на північ.

Потім він перейшов до діла. Він привіз суворий наказ: за всяку ціну зірвати просування експедиції професора Крутояра.

— Вони сьогодні прибувають, — перебив його Олів'єро, походжаючи по кімнаті. — Мабуть, вже стоять біля причалу. Я просто не знаю, що робити. Та й взагалі, мені незрозуміло, чому генерал так перелякався? Сам видав візи, навіть висловив у пресі своє задоволення тим, що росіяни досліджуватимуть його землі, а тепер б'є на сполох.

Полковник криво посміхнувся. Наївність Олів'єро просто тішила його.

— Коли хочуть загнати вовка в пастку, його заманюють. А потім ось так! — І Бракватіста з силою ляснув долонею по столі. — Зрозумій ти мене: ми не могли відмовити їм у цій подорожі. Не могли. Інакше всі зрозуміли б, що генерал боїться чужого ока. Та й хто знав, що вони полізуть у саму кашу? Адже попередній маршрут був: середнє Оріноко, Сьюдад-Болівар, потім льяноси і все. Понесло ж їх до дідька за оцим голландцем! До речі, генерал боїться голландця. Дуже боїться. Я мав з генералом особисту розмову. І знаєш, не дурень наш шеф. Він каже, що цей йолоп, цей нікчемний філантроп недарма заховався в сельві й не вилазить на білий світ. Мабуть, збирає якісь матеріали, щоб потім опублікувати їх у пресі і почати сенсаційну кампанію. Зараз такі речі в моді: дискримінація населення, масові вбивства, порушення прав людини… Чого тільки, не наплещуть. Якщо професор Крутояр натрапить на слід і зустрінеться з Ван-Саунгейнлером, вони швидко заспівають однієї. А тут ще політичні заворушення, оцей клятий Коельо, з яким ти досі не можеш впоратись…

— Подивлюсь, як ти поламаєш на ньому зуби! — огризнувся Чорний Себастьян.

— Можливо, й поламаю, — підвищив Бракватіста голос до загрозливих інтонацій. — Поламаю через тебе. Не наступив кошеняті на хвіст, поки воно не вміло кусатись. А тепер доведеться попрацювати. Це теж на руку нашим ворогам. Можливо, Ван-Саунгейнлер уже зв'язався з доктором Коельо. От яка ситуація. І ти дивуєшся, що генерал не хоче пускати до себе в дім «добросердечних» і «безвинних» шукачів флори й фауни. А щодо партизанів Коельо, скажу тобі відверто: з ними треба кінчати якнайшвидше. Власне, для цього я й прибув сюди. У Коельо є зв'язки в столиці, навіть серед ділових кіл. Червоні теж підтримують його. Коротше, він визнаний лідер їхнього так званого національного фронту. Якщо ми затягнемо операцію, він спровокує виступи по всій країні…

— Ми перехопили їхнього агента від емігрантського центру.

— Яку ж вісточку несла пташка в бандитське гніздечко?

Олів'єро нічого не відповів. Це було питання, якого він найбільше боявся. Ходив по кімнаті похмурий, замкнутий, ніби чекав кулі в спину.

Одна свічка, догорівши, погасла, і червона жилка, ніби вмираючи, кілька секунд пручалась у розтопленому воскові.

Бракватіста зробив нетерплячий рух. Комісар здригнувся й відступив у темний куток кімнати. Вийшло зовсім не так, як думалось напочатку. Вони перехопили жінку й почали допит. Прямо там, на кораблі. До речі, це була донька доктора Коельо. Вона поводилася нахабно, з викликом. Потім кинулась на одного з охоронців, вирвала у нього з рук зброю і вбила себе на місці.

— Погано! — зітхнув Бракватіста. Глянув на пляшку з коньяком, але пити передумав. — Якщо дізнається генерал, тобі намилять шию. До кого вона їхала? З якою метою? Емігрантський центр послав її з важливим завданням — це ясно. Але конкретно нічого невідомо. Просто не знаю, що тобі порадити.

Себастьян нервово знизав плечима.

— Чортзна-що! Я хотів як краще. І взагалі, я вважаю, що головне було перервати їхній зв'язок…

— Наївна людина! — заглушив комісара своїм громовим голосом полковник. — Поглянь у вікно. Темне вікно, чи не правда? Отакою ж темрявою огорнуті наміри твоїх ворогів. Ти можеш розраховувати, прикидати, планувати, а в їхніх диявольських серцях уже визріло рішення, від якого в тебе скоро похолоне в животі. Ти гадаєш, що обірвав їхній зв'язок з закордонним центром, а я певний — вони ще сто разів налагодять цей зв'язок. До речі, крім сеньйори Ернестіни Коельо, на кораблі не було більше нікого, хто міг би виконати її місію? Вона була сама, зовсім одна?

Сеньйор Себастьян не знав, що відповісти. Здається, вони обшукали всі закапелки. Правда, там був один індієць, дурне індійське кошеня. Почало кусатися, йому зв'язали руки й ноги і кинули в якийсь відсік. Хай погодує піраній разом із вельмишановною Коельо. І більше нікого. Жодної душі. Капітана й одного матроса вони заарештували, ще двох матросів забили…

У полковника Бракватісти заходила нижня щелепа, масивна важка щелепа вгодованого бульдога. Випещеним пальцем він почав длубатись у зубах.

— Послухай, комісар, а ти бачив, як ланчія пішла на дно?

— Не бачив… але, зрештою, це не так важливо. Вона мала вибухнути через кілька хвилин. І вона вибухнула… — Себастьян Олів'єро спрагло ковтнув слину. В його свідомості почала зароджуватись недобра здогадка. — Вона вибухнула. Правда, на кілька годин пізніше, але яке це має значення?..

Полковник не слухав його. Він думав щось своє.

— З чого ми почнемо, Себ? — заговорив він по хвилі.

— Дочекаємось ранку і… в наступ.

— Ти забуваєш, Себ, що ніч теж непоганий час для дії.

— Вночі сельва страшна й неприступна.

— Ні, ми почнемо зараз. Ми почнемо негайно.

Полковник Бракватіста не хотів чути ні про які зволікання. Йому були невідомі умови боротьби в джунглях, він мислив категоріями столичного життя, де дивізія парашутистів почувала себе повновладним господарем.

Але справді, з чого вони почнуть?

Було кілька варіантів, кожен з яких мав свої переваги й водночас здавався непридатним. Оточити селище і провести повальні обшуки… Пройти нічним рейдом до селища Курумба, де містились головні постачальні тили Коельо… Заарештувати підозрілих…

Комісар пожвавішав, його поганий настрій немов вітром здуло. Він пригадав розмову з Аркаялісом, відвідини старого Антоніо і з хлопчачою запальністю ударив кулаком по столі. Карамба! План дії готовий. Зараз десята вечора, можна починати. Прекрасну думку ти подав, Артуро! Недарма вас тримають біля президента.

Покликали Аркаяліса. Він вкотився в кімнату, наче кривобокий гарбуз, і шанобливо завмер біля порогу. Список підозрілих готовий? Тоді можна починати.

Бракватіста вдоволено потирав руки:

— Навколо селища виставимо надійні пости, щоб миша не пролізла в сельву. Будинки заарештованих спалимо. Це все треба зробити за годину. Ти розумієш, Себ, що я надумав?

Себастьян Олів'єро кивнув головою: він починав розуміти полковника. Рішучими контрзаходами вони остаточно перервуть зв'язок між населенням і загоном Коельо.

Бракватіста не дурень. Рішучість його поведінки заполонила Себастьянове серце. Він підійшов до череваня Аркаяліса і, тицяючи йому в груди пальцем, виразно промовив:

— Антоніо Россаріо візьміть у першу чергу. Бракватіста швидко повернув голову до Себастьяна.

— Антоніо Россаріо?

— Так, тутешній каучеро, старий корч, але має двох синів…

— Яких синів? Де вони? Як звати синів? — полковник увесь перетворився на увагу. Повільно піднявся з-за столу і темною тінню насунувся на опецькуватого сержанта.

— Приведіть сюди вашого Антоніо. Хижу спаліть. Негайно! Беріть моїх парашутистів, — закричав він сержантові: — Щоб за п'ять хвилин були тут!

Антоніо Россаріо! Якщо це той Россаріо… Якщо його син…

Привели старого Антоніо. Він тремтів од жаху, коли двоє дебелих парашутистів увіпхнули його до кімнати. Перед широкоплечим Бракватістою Антоніо стояв, немов загнане кошеня. Він сподівався найстрашнішого. Кілька хвилин тому невідомі солдати, витягнувши його з хижі, підпалили убогу оселю, а потім, штурхаючи старого дулами автоматів під боки, погнали безлюдною нічною вулицею.

— Твій син Філіппе Россаріо живе в Бакарайбо?

Антоніо немов обдало полум'ям. Вони привели його сюди, щоб відомстити за синів. І тоді батьківське серце старого сповнилось гнівом.

— Так, у мене є син Філіппе, сеньйори. Мені не соромно за мого доброго Філіппе. Він не забуде свого немічного батька.

В кімнаті горіло кілька свічок, й Антоніо стояв осяяний гострими, тремтливими вогниками, немов на судилищі інквізиції.

— Постривай! — полковник Бракватіста, піднявши праве плече, уважно подивився в обличчя старому. — Я впізнаю тебе, Філіппе Россаріо.

Розпалена уява Бракватіста відроджувала картини минулого. Перед ним уже був не старий немічний Антоніо з довгою зморшкуватою шиєю, з темними западинами очей. У гордій несхитній поставі його маленької голови він побачив комуніста Філіппе Россаріо.

… Тоді теж була ніч, і темрява за вікном неначе змагалася з тишею. В'язниця для політичних злочинців знаходилась на глухій околиці міста. В кабінет до полковника Бракватісти ввели заарештованого профспілкового лідера нафтовиків Бакарайбо комуніста Філіппе Россаріо. Шість днів його жорстоко катували. Від закривавленого, знесиленого Філіппе вимагали, щоб він офіціально визнав, нібито комуністи прагнули шляхом збройного повстання захопити владу в столиці. Ця підла вигадка була потрібна генералові Батісу для того, щоб остаточно загнати компартію країни в підпілля, щоб знищити кращих лідерів робітничого руху.

Але Філіппе мовчав, хоч кати не приховували свого наміру згубити його в тюремних казематах. На шостий день тортур він із такою ж зневагою дивився у вічі розлюченому полковникові, як і в перший.

— Ти гадаєш, що я буду вічно панькатися з тобою, Філіппе? — притишеним, шиплячим голосом спитав у в'язня Бракватіста. — А чи не замислювався ти над тим, що все має свій кінець?

— Не лютуйте, полковнику, — озвався Філіппе, через силу ворушачи розпухлими губами. — Я знаю, що наша гра підходить до кінця. Тільки ви даремно стараєтесь.

— Гадаєш, ми побоїмося знищити тебе?

— А мабуть, що побоїтесь, сеньйоре полковник.

— Дурень! — спалахнув Бракватіста і враз, отямившись, промовив роблено співчутливим тоном: — Мені навіть жаль тебе, хлопче. Ти ж бо не знаєш, що тебе давно вважають за мертвого. Так, так, твої друзі вважають тебе за мертвого. Наші агенти розпустили чутку, що ти загинув під час пожежі в третьому казематі в'язниці. З вікна ти, певно, помітив, що вчора ми палили непотрібні нам папери, і все місто бачило дим, який валив із тюремного двору. Стихія! Нічого не вдієш! І ця стихія згубила нещасного Філіппе Россаріо. Отак, мій дорогий друже. Ти одумаєшся і зробиш те, чого ми вимагаємо від тебе. Короткий виступ по радіо — й ти будеш на волі.

— Але ж я мертвий! — впіймав Філіппе на слові свого ката. — Ви сказали, що оголошено про мою смерть.

Баркватіста на мить завагався.

— Це все дрібниці! Що ж із того, що оголошено? Мої агенти могли помилитися. Всі знають твій голос, Філіппе. Чудовий голос оратора! Ти виступаєш із короткою промовою, одержуєш свої двадцять тисяч песо й відпливаєш за океан. Прекрасна перспектива! Треба бути справжнім дурнем, щоб відмовитись од такої пропозиції…

В кімнаті запала тиша. Полковник обійшов навколо стола, зміряв Філіппе важким поглядом. Неквапно вийняв із кобури пістолет, що холодно блиснув синюватою сталлю.

— Даю на роздуми три хвилини! — байдужим тоном промовив Бракватіста.

На Філіппе глянуло вічко пістолетного дула.

Останні в житті три хвилини! Філіппе відвернувся до вікна. Там було синє-синє небо. По ньому ліниво пливла хмарина, неначе вітрило на морській гладіні. Дивлячись на хмаринку, яка в цю мить заполонила всю його увагу, він сказав коротко й скупо:

— Ні!

Бракватіста звів курок, підняв пістолет.

І раптом серед мертвої тиші сполохано задзвонив телефон. Полковник нервово схопив трубку і закричав роздратованим голосом, що він слухає. Хто йому дзвонить? З приймальні генерала Батіса? Припинити екзекуції над ув'язненим Россаріо? Карамба! В чому річ? Масовий страйк! Он воно що… Полковник тупо глянув на Філіппе. Якби телефон запізнився хоча б на кілька хвилин, він, Бракватіста, власноручно вирвав би язика й виколов очі цьому червоному дияволові. Всі дванадцять куль свого пістолета він ввігнав би в його спотворену голову. Він топтав би його тіло доти, поки воно не втратило б людської подоби.

Але генерал Батіс злякався. Філіппе Россаріо залишиться живим.

— Ви чуєте, Філіппе, — нахилився над столом полковник. — Ви чуєте, Філіппе Россаріо? Уряд дарує вам життя, але запам'ятайте: в моєму пістолеті залишиться куля, яка буде чекати на вас. Все життя я буду носити цю кулю, Філіппе Россаріо.

… Бракватіста немов прокинувся від сну. Намацав пістолет. У ньому була куля, яка чекала Філіппе Россаріо. Правда, він може випустити її й зараз, у голову цього старого дурня. Але ні, ще рано. В Антоніо не стане сил чинити опір, він скаже більше, ніж колись сказав його син.

Свічки палахкотіли на повну силу. Темні кутки кімнати то глибшали, то випинали до світла свої гострі ребра. А за вікнами дрімала ніч, найнепроглядніша ніч, яку будь-коли бачив полковник Бракватіста.

Старий Антоніо швидко хрестився.

Себастьян Олів'єро сидів біля столу і пив коньяк. Монотонне кумкання жаб здавалося йому таємничим голосом грізної сельви, а чорні тіні поліцаїв, що чинили допит, — зловісними привидами. Тіні били старого Антоніо ногами, про щось питали його, щось доводили, в чомусь переконували. Старий падав на підлогу, його підводили й знову били. Себастьян Олів'єро був до всього байдужий. На нього навалилася втома. Він заплющував очі й гнав од себе гнітючі думки.

Полковник Бракватіста поклав Себастьянові на плече свою м'яку, жіночу руку.

— Алло, Себ! Цей, здається, вже готовий. Не сказав жодного слова.

— Вони, мов дерев'яні, — кволо відповів комісар.

Надворі почулась голосна лайка. Хтось намагався прорватися в мерію. Але патруль не пропускав. На ганку загупали кроки. Рвучко розчинилися двері — і до кімнати влетів Ганкаур. Волосся на ньому було скуйовджене, очі горіли недобрим вогнем. Велике смагляве тіло вилискувало від поту. Видно, Ганкаур біг багато кілометрів.

Він приніс недобру звістку про сутичку з людьми доктора Коельо. Ганкаур говорив сердитим голосом:

— Білі люди вбили людей апіака. Багато людей. Вони влаштували засідку в лісі й зустріли нас кулями.

Комісар розлютився. Він засипав індійського вождя образливими словами. Схопивши Ганкаура за плечі, Себастьян несамовито закричав:

— Ти — підлий син сельви, породження ягуара з пантерою. Якщо ти збираєшся ховатися за нашими спинами, я перший застрелю тебе, як собаку. Де твої воїни?

Ганкаур дивився на одутле обличчя комісара, на його вузенькі очі й чомусь думав про зустріч у лісі. Перед його зором ще й досі тремтіла гостренька борідка доктора Коельо. «П'єтро», — лунало в нього у вухах. Він теж назвав його чудернацьким іменем «П'єтро»… А цей кричить і називає образливими словами.

— Замовчи, скажений диявол.

— Ти, ти смієш…

— Я перегризу тобі горло, якщо ти ще раз образиш великого вождя апіака Ганкаура.

Його струнка мускулиста постать майнула до дверей.

Вогники свічок злякано затріпотіли. З гуркотом упала на підлогу пляшка й покотилась під ноги комісарові, немов живе створіння, що шукало порятунку.

Біля самого порога Ганкаур зупинився, йому раптом до болю, до нестерпного щему в серці захотілось дізнатися про все. Схопившись обома руками за одвірок, він, не повертаючи голови, спитав:

— Хто такий П'єтро?

Себастьян розгубився. Що сказати цьому дурневі?

— Вернися, касік могутнього племені апіака. Комісар Олів'єро забирає назад усі погані слова, які він сказав тобі.

Ганкаур вернувся до столу.

— Хто такий П'єтро? — повторив він з притиском.

— Я вперше чую це ім'я, — вдав здивованого комісар. — Ти почув його від отієї негідниці, на Оріноко?

— Я почув його також від доктора Коельо. Він назвав мене П'єтро і вистрелив мені в груди. Але добрий дух не захотів моєї смерті.

Себастьян поклав Ганкаурові на плечі руки — це мало свідчити про їхнє цілковите примирення.

— Клянусь тобі, Ганкаур, що я розгадаю таємницю доктора Коельо. Ти не повинен більше думати про це. Злий дух Курукіра відмовиться від тебе, якщо ти забудеш своє справжнє ім'я. Я не знаю ніякого П'єтро, я знаю великого касіка Ганкаура.

Його урочистий тон заспокоїв індійця.

— Я вірю тобі, комісар, — примирливим тоном озвався Ганкаур. — Мої люди помстяться за смерть своїх братів.

— А від мене ти отримаєш велику нагороду, — сказав йому Себастьян.

Далі розмова пішла в спокійному діловому тоні. Комісар розповів Ганкаурові про те, що люди доктора Коельо збираються вирізати усе його плем'я, що вони не будуть щадити ні дітей, ні жінок. їм на допомогу приїхали чужинці, які подорожували на судні «Голіаф». Жаль, що тоді Ганкаурові не вдалося запалити корабель. Сьогодні вночі білі чужинці стали на якір біля причалу і, мабуть, завтра ж вирушать у далеку дорогу. Злий дух Курукіра повинен покарати їх.

— Я ще не чув від нього такого наказу, — промимрив Ганкаур, збагнувши, що йдеться про досить-таки небезпечне діло. Мати справу з білими чужинцями Ганкаурові зовсім не хотілося.

— Я тобі наказую! — підвищив голос комісар. — Білі чужинці не повинні заглиблюватись у сельву. Якщо вони вийдуть із селища, воїни Ганкаура повинні напасти на них і…

Себастьян Олів'єро на мить затнувся. Він звик убивати й калічити, приневолювати й ганьбити, але він завжди робив це мовчки і в наказах завжди був обережний.

— Їх треба знищити! — бадьористим голосом докинув полковник Бракватіста. — Всіх до одного. Тільки подалі від селища.

— Так, так, — підхопив Себастьян Олів'єро, — подалі звідси! Чуєш, Ганкаур?

— Мої люди можуть оточити «Голіаф» і спалити його разом зі всіма, хто там є, — хизуючись, сказав Ганкаур і хвацько виставив уперед ногу.

Але Себастьян обірвав його.

— Ти не зміг спалити «Голіаф», коли він ішов по річці. Тепер пізно. Запам'ятай мій наказ: якщо білі не вийдуть із селища, не чіпай їх. Якщо вони підуть до селища Курумба або до людей племені тауліпанг — ти повинен покінчити з ними.

Ганкаур опустив голову. Чорне волосся закрило йому чоло, очі. Він усе зрозумів і до всього був готовий.

Не сказавши більше ні слова, він, задкуючи, наблизився до дверей, потім круто повернувся й вибіг із мерії.

Себастьян чув, як по дерев'яних східцях ґанку швидко затупотіли босі ноги.

І тоді полковник Бракватіста промовив твердим незаперечним тоном:

— Ми негайно вирушаємо з моїми людьми до ранчо Гуаяніто. Не лякайся, Себ. За півгодини гніздо Коельо буде знищене, як мурашник. Я звик до нічних операцій.

Через кілька хвилин загін парашутистів вирушив до ранчо Гуаяніто.