Вогонь на вершині Комо

АП1АКА ЙДУТЬ ПО СЛІДУ

Олесеві не. спалося. Зоріло небо. Здавалось, воно втупило в хлопця міріади очей. Ніч підкрадалась зі всіх боків і лякала таємничим шелестом. Важко сопіли віслюки. Жебонів потічок. Шелестіло листя. Стомлено фиркали коні. Сонно покрикували мавпи.

Раптом Олесь насторожився, йому почулось, ніби десь недалеко від струмка жалібно плаче маленька дівчинка. В її тоненькому голосі вчувалася глибока туга. Хвилинами плач ставав зовсім виразним.

Хлопця заполонили тривожні думки. Може, експедиція розташувалася біля самого селища, не помітивши за кущами хижок? А може, вночі неподалік од них зупинився якийсь загін каучеро і теж розбив свій бівуак?

— Ви чуєте? — не витримав нарешті Олесь, підводячись на своєму гамаку. Хлопцеві ніхто не відповів. Знову донеслося жалібне скигління. — Послухайте, хтось плаче!

Заворушився Бунч.

Професор крізь сон хрипко спитав:

— Що сталося?

— Хтось плаче… послухай, он там…

Біля Олесевого гамака несподівано виросла струнка постать Тумаяуа. Індієць заспокійливо доторкнувся до плеча свого білолицього друга. Тривожитись не варто. Ніякої дитини немає. Ніхто не плаче.

— Але ж ти послухай, — з образою в голосі прошепотів хлопець.

— То плаче маканілья, пальма маканілья.

Батько коротко пояснив із свого гамака:

— Тумаяуа має рацію. То стогне під вітром пальма маканілья. Особливо ночами, серед сторожкої тиші, ті звуки дуже схожі на ридання. А взагалі, як бачиш, у цій країні плачуть не тільки люди, а й дерева.

… Минула година, друга. Сон тікав од Крутояра. Під москітеро важко дихалось. Чувся монотонний шум листя. Крізь сітку було видно безконечний розсип зірок. Професор дивився на далекі зоряні світи, і йому здавалося, наче від них повіває на нього прохолодою.

Нараз Крутояр почув чиїсь вкрадливі кроки. Хтось наближався до табору. Мавпи на деревах, відчувши небезпеку, замовкли.

Професор напружив слух. Хто підкрадався до них? Друг чи ворог? Треба розбудити індійців.

Звівшись на лікоть, Крутояр побачив неподалік од пальмового гайка людську постать. Власне, він угледів тільки силует. Професор закляк від напруження. Небезпека здалася йому такою реальною, що він на кілька хвилин втратив самовладання.

В цю мить з-за далекого лісу виткнувся ріжок місяця, й одразу ж тьмяне світло вихопило з пітьми чіткі обриси людини. До табору обережно підкрадається індієць з луком і пучком стріл у лівій руці. Правою рукою він ніби промацував поперед себе пітьму.

Людина час од часу присідала й подовгу дивилася в бік пальмового гайка. Потім знову підводилась і робила кілька нечутних кроків. Місячне проміння виблискувало на її голому тілі, очевидно, змащеному маззю проти комарів.

Не могло бути сумніву, що до табору наближався ворог. Крутояр стежив за кожним його рухом.

Професор обережно витягнув з-під подушки револьвера. Можна було покінчити з індійцем одразу. Але краще захопити його в полон. Це, напевно, розвідник. З? ним мають з'явитися головні сили ворога.

Індієць вужем підповзав усе ближче й ближче.

Крутояр, тримаючи напоготові зброю, обережне спустив на землю одну ногу. Раптом із бамбукових заростей кулею вилетіла людина, в два стрибки подолала відстань до незнайомця й кинулась йому на шию. Зав'язалась відчайдушна боротьба. Два мускулистих тіла сплелися в клубок і покотилися по землі.

Крутояр мало не випав із гамака. Він упізнав того, хто повалив на землю таємничого гостя, й прожогом кинувся йому на допомогу. Ось ще десять, п'ять кроків… Професор замахнувся револьвером, але індієць, що зчепився з Тумаяуа, спритно відскочив убік, збив професора з ніг і щодуху подався геть.

Тумаяуа схопився з землі й хотів бігти за ним, але професор спинив його.

— Охолонь, хлопче, — промовив притишеним голосом. — Ти поводивсь як справжній воїн, проте я забороняю тобі гнатися за цим негідником. З ним прийшла ціла зграя, і ти тільки задарма накладеш головою.

Весь табір був уже на ногах. Старший із синів вождя — Лупу опустився навколішки й почав розглядати сліди, які залишив після себе зловісний гість. Він припав до землі і, ніби мисливський собака, обнюхував кожен камінчик.

Бунч бідкався коло речей. До Крутояра доносилось його монотонне бурмотіння, в якому можна було вловити лише одне слово: кінець! Потім черевата постать Бунча м'ячем викотилася з-за бамбукових заростей, і Крутояр зовсім виразно почув його ремствування:

— Кінець нашому життю! Кінець! Нащо ми встряли в цю історію?

Тим часом старший син Лупу, вивчивши сліди, схвильовано глянув на батька й ледве чутно вимовив:

— Ганкаур!

Старий вождь мимоволі потягнувся до лука. Тумаяуа ввібрав голову в плечі й весь нагороїжився, як дика лісова кішка. Ганкаур! Тривожний шепіт вітерцем пронісся між індійцями. На їхніх обличчях проступив страх.

— Поясніть мені, в чому річ? — звернувся до Тумаяуа професор.

— Нічого не знаю, сеньйоре, — все ще важко відсапуючись, мовив Тумаяуа. — Лупу побачив на землі слід людей апіака… він знайшов стрілу їхнього воїна, змочену в отруту кураре

— Очевидно, той загубив її?

— Ні, сеньйоре, апіака завжди лишають після себе отруєні стріли, коли хочуть зробити бойовий виклик своєму ворогові.

— Значить, апіака йдуть по нашому сліду? — враз спохмурнівши, мовив професор.

Тумаяуа нічого не відповів йому і підійшов до батька. Індійці почали радитись. Вони говорили між собою швидко, пристрасно, інколи сперечаючись, інколи ствердно хитаючи головами. Раз по раз старий вождь Палехо показував рукою кудись у темряву і промовляв зловісне слово «Ганкаур».

Кожна хвилина тепер вирішувала їхню долю.

Тумаяуа наблизився до Крутояра.

— Могутній касік людей тауліпанг, — заговорив він у невластивій для нього урочистій формі, — негайно вирушає в дорогу.

Через кілька хвилин були розтриножені й завантажені віслюки й коні, і маленький загін знявся з місця. Вождь Палехо і двоє його синів їхали в голові колони. Тумаяуа, його старший брат Лупу і Іллюша прикривали колону ззаду.

Посувалися швидко, в цілковитому мовчанні, весь час озираючись на всі боки.

Місяць висів над самою головою, ніби знущаючись з беззахисних мандрівників. Зорі ледь жевріли в височині. Інколи в сизому мороці на мить з'являлися низенькі, прудкі тіні. То бігли назирці зграї голодних хижаків.

Тумаяуа, тримаючи напоготові рушницю, нервово підганяв свого віслюка. Він знав, що воїни апіака ніколи не припиняють переслідування, тим паче, коли на їхньому боці перевага сил. Нічний розвідник, з яким Тумаяуа зчепився біля бамбукового гайка, очевидно, мав на меті захопити коней, щоб паралізувати загін.

А, може, переслідувачів небагато? Якщо їх не більше двох десятків, воїни племені тауліпанг приймуть бій і жорстоко покарають нахаб. Треба тільки з'ясувати, де вони і чи йдуть слідом за ними.

Тумаяуа схопив за повід прудконогого коника, на якому їхав Лупу, і щось пошепки сказав братові. Той заперечливо хитнув головою. Тоді молодий індієць заговорив до нього ще запальніше. Треба трохи відстати і влаштувати ворогові засідку. В них прудконогі тварини, і люди апіака ніколи не наздоженуть їх.

Лякливий Лупу мерзлякувато ввібрав голову в плечі, йому було страшно відриватись од загону.

— Що ж, я поїду сам, — з презирливою гримасою мовив Тумаяуа. Небезпека не лякала його. Навпаки, вона викликала в його серці новий приплив сил. Туга за втраченою могутністю племені, сором за свого жалюгідного брата — все це відбилось на гарному вольовому обличчі юного індійця. Він дивився на місяць, ніби вбираючи своїми великими темними очима холодну силу його променів. Груди юнака високо здіймалися.

— Що ж, я поїду сам, — повторив він голосніше, сподіваючись, що брат відгукнеться на його поклик.

Але Лупу низько опустив голову, пришпорив свого коня і від'їхав геть.

На плече Тумаяуа лягла рука Іллюші. Підсвідомо він збагнув, що індієць потребує допомоги.

— Я поїду з тобою, — промовив Самсонов, через силу підшукуючи іспанські слова.

Тумаяуа недовірливо подивився на нього і враз широко посміхнувся.

Тоді Іллюша наздогнав професора й коротко пояснив, що їм слід за всяку ціну з'ясувати, де ворог. Він просить дозволу залишитися з індійцем і зачекати наближення Ганкаурових воїнів.

Професор мовчки кивнув головою.

— Ви їдьте, Василю Івановичу, — сказав географ. — Ми наздоженемо вас.

Він повернув свого віслюка й подався слідом за Тумаяуа.

Індієць під'їхав до невисокого пагорба й зліз із віслюка. Те ж саме зробив і Самсонов. Тварин вони примусили лягти на землю. Віслюк Тумаяуа важко дихав і весь час поривався встати.

Десь далеко ліворуч завив койот. Потім його виття перейшло в гавкіт, який підхопила вся зграя. Іллюшу пройняв моторошний холодок. Що ж до Тумаяуа, то він просто дивився в ніч і чекав, міцно затиснувши в руках рушницю.

Апіака вибігли з-за горба якось зненацька. Вони були мовчазні й грізні. Кожен тримав напоготові списа або лука. Немов примари смерті, воїни просувалися по рівниці. Вони бігли отак всю ніч, і їм би стало сил бігти ще день, і знову ніч, і знову день. І в тій нездоланній витримці, в тій упертості, з якою вони бігли в тьмяному світлі місяця, було найжахливіше.

В першу мить Іллюша зовсім одерев'янів.

«Треба тікати, — майнула думка. — За кілька хвилин вони будуть на віддалі пострілу з лука». Географ потягнувся рукою до повода, глянув на Тумаяуа. Той лежав злий і зосереджений. У ньому прокинулась завзятість воїна, який вирішив захищати своїх одноплемінників до кінця.

Іллюша міцніше притиснув до плеча приклад рушниці. Войовничий запал індійця передавсь і йому. Можливо, кількох пострілів буде досить, щоб налякати оскаженілих апіака?

Тумаяуа вистрелив, майже не цілячись. За першою кулею він послав другу, третю. Звалив на землю трьох переслідувачів і тільки тоді здивовано глянув на Іллюшу. його дивувало те, що географ не стріляє. Не сказавши ні слова, він знову припав до приклада.

Самсонов дивився поперед себе, відчуваючи, як у нього терпнуть руки. Вперше в житті він змушений був стріляти в живих людей. «Що ж це я? — гарячково думав Іллюша. — Ще хвилина — й ми загинули». Він намацав пальцем курок, підвів мушку під темний силует, який летів просто на нього, й вистрелив. Високий індієць широко розкинув руки й, наче сніп, повалився на землю. Самсонов став стріляти, як і Тумаяуа, майже не цілячись, із вправністю снайпера.

Воїни апіака пробігли кілька кроків і спинились. Географ полегшено зітхнув. Штовхнув ліктем Тумаяуа й спроквола посміхнувся. Він хотів був підвестися, але Тумаяуа силою пригнув його до землі.

— Апіака — хитрі люди, — прошепотів індієць.

І немов на підтвердження цих слів з місячної імли долинули галасливі крики. Іллюша підвів голову. Переслідувачі оточували їх півколом.

«Здається, нам не вирватися звідси живими, — подумав Самсонов і тужливим поглядом зміряв огорнуту маревом рівнину. — Така дурна смерть».

Перед його очима промайнули дорогі обличчя друзів, йому навіть вчувся бадьорий Олесів голос.

«Де ти, Телесику? І ви, Василю Івановичу, строгий, хороший наш вчитель? Мабуть, зараз лаєте свого Іллюшу, що відірвався від загону, наполохав усіх. Не гнівайтесь, я думав, усе вийде на краще. Хотів відвести від вас лихо, а знайшов свою смерть».

Індійці вужами повзли вперед. Не насмілюючись бігти на повний зріст, вони намагались непомітно підкрастися до сміливців.

«Фатальне кільце змикається», <— тоскно подумав Самсонов. Він ладен був боронитись до останку. В його руках була смертоносна рушниця. Але оскаженілу вовчу зграю, мабуть, не спинити ніякими кулями.

І раптом на рівнині зчинилося замішання. Кілька воїнів схопилися на ноги й кинулись тікати. За ними побігли й інші.

У Самсонова радісно закалатало серце. Переслідувачі забули про свою жертву. Ба ні, їм просто не до них. В тилу індійців зав'язався бій. Затріщав автомат, одна за одною розірвалися три гранати, знову почулась автоматна черга. Льяноси гули від пострілів. Розлючені крики індійців зливалися з вибухами гранат. Якісь темні силуети гасали по рівнині. В них неважко було вгадати верхівців.

— Здається, небезпека минула, — сказав Іллюша, спершись на гарячу від безперервної стрілянини рушницю.

— Хай допоможе нашим рятівникам добрий дух Кахунья, — з радісною урочистістю вигукнув Тумаяуа.

Вони повскакували в сідла і щодуху помчали услід загонові. А за спиною в них не вщухала стрілянина.