Вогонь на вершині Комо

СЕЛЬВА МАЄ СВОЇ ЗАКОНИ

Корабель, не спиняючись, йшов усю ніч. Мандрівники спали в гамаках, сховавшись під густими сітками, які мали рятувати їх від ненажерливих москітів. Вода вкрадливо шурхотіла за бортом, нагадуючи про оманливість нічного спокою і про тисячі небезпек, захованих під чорним шатром ночі.

Зрідка серед одноманітного гуркотіння мотора чувся різкий скрегіт, тріск, густе шарудіння листя. Це «Голіаф» чіплявся бортом об гілля повалених бурею дерев. Дерева, немов пробуджені від сну хижаки, намагалися вчепитись у кораблик своїми пазурами-вітами, штовхали його в борти, розгойдували, стрясали, аж поки мотор не виводив суденце на вільну воду.

Крутояр прокинувсь і довго прислухався до таємничих звуків ночі. Від усвідомлення, що він уже протягом кількох годин лежить ось так горілиць, загублений у найглухішому закутку земної кулі, серед ворожої сельви, йому зробилось моторошно.

Професорові пригадалось усе, що він прочитав у газетах, і тривожне почуття сповнило його. Столичні газети сповіщали про заворушення серед місцевого населення. Генерал Батіс, диктатор країни й головнокомандуючий її військовими силами, загрожував повстанцям кривавою розправою. На кожного, хто виявляв непокору або протест проти «законних порядків», чекала смерть. Але за всією зливою погроз і обіцяних покарань неважко було вгадати панічний страх генерала Батіса.

В глухих районах сельви діяли партизани. На пристанях професор чув, що повстанські загони невпинно ростуть, але вступають у боротьбу поки що обережно, невеличкими групами. Вони наче ждуть якогось сигналу… «Ми не втручатимемось у ці заворушення, — думав професор, — і ніхто не зашкодить нам зробити свою справу. Чи живий ще Ван-Саунгейнлер? І якщо живий, то чому досі не подає про себе ніякої звістки? Як його шукати? Без допомоги місцевого населення ми ніколи не зможемо напасти на його слід. Ніколи. Але ж зв'язуватися з місцевими мешканцями — справа теж ризикована. Поліція шукатиме найменшого приводу, щоб спровокувати нас на дії, котрі б можна було розтлумачити, як порушення внутрішнього суверенітету країни. Якщо виявиться, що сліди голландця остаточно загублені, доведеться зайнятися виключно науковими дослідженнями».

Крутояр дивився невидющими очима в пітьму. Темрява навалювалась на корабель, мов велетенське страховисько. Вона лізла під тент, лякала, застерігала.

Раптом спинився мотор. Стало нестерпно тихо. Навіть у лісових хащах завмерли усі таємничі звуки. Крутояреві здалося, що тиша давить його, паралізує нерви, перехоплюй подих.

Що сталося? Якісь голоси? Здається, капітан Пабло. І ще хтось. їх багато, тупотять ногами, говорять голосно, з викликом, неначе в гніві. Треба негайно все з'ясувати…

Професор підвівся.

Кроки наближалися. Тепер Крутояр виразно чув, що йдуть чужі люди. Бряжчать зброєю, щось вимагають від капітана Пабло. Ось вони вже близько. Світять кишеньковими ліхтариками, обмацують стіни, неначе водолази, що заблудились на морському дні серед водоростей.

Яскравий промінь нахабно ввірвався під тент. Кілька постатей у військовій формі заповнили вузький прохід вздовж лівого борту.

— Ваші документи!

Бунч майже випав із гамака. Самсонов підвівся повагом, нахмурено, готовий силою своїх кулаків боронити себе і своїх друзів.

Документи переглядались швидко, похапцем.

— Ми протестуємо, — промовив з гідністю професор Крутояр, — ми вимагаємо пояснення. Хто дозволив вам робити обшук на цивільному судні й затримувати наше просування? Ми користуємось…

— Сеньйоре, нам добре відомо, що ви користуєтесь… — обірвав його молодцюватий офіцер і підкинув руку до високого кашкета з масивною кокардою. — В районі, до якого ви просуваєтесь, оголошено стан облоги. Прошу не чинити опору й показати ваші речі.

Огляд не зайняв багато часу. Жовті кружала від кишенькових ліхтариків швидко обмацали стіни, чемодани, кишені. І раптом професор Крутояр, стежачи за квапливими рухами солдатів, збагнув, що в ці хвилини на маленькому кораблику почався перший акт тяжкої боротьби між ними й генералом Батісом. Рука диктатора спинила їх на підступах до верхнього Оріноко.

— Майте на увазі, сеньйор, — тихим, але несхитним голосом заговорив професор Крутояр, — що за нашим просуванням стежить наше посольство, а також посольство Голландського королівства. Ми розшукуємо голландського громадянина Ван-Саунгейнлера та його сина. Найменший акт насильства з вашого боку негайно стане відомий світовій громадськості.

— Не стане, сеньйор Крутояр, — сказав офіцер, закриваючи один із чемоданів, — не стане, бо ми не збираємось чинити вам ніякої кривди. Продовжуйте свою мандрівку і розшукуйте того, кого вам треба. Тільки не забувайте, що сельва жорстока й має свої невблаганні закони. Пам'ятайте про це, сеньйоре професор.

Після відвідин річкового патруля нікому вже не спалось. Крутояр запалив цигарку і сперся на борт.

З темноти до нього підступив капітан Пабло. Він віддав штурвал своєму помічникові, але спати не пішов, бо був пригнічений і трохи наляканий несподіваним візитом поліції. Йому, певно, хотілось розкрити перед кимось свою душу.

— Страшні місця, сеньйоре Крутояр, чи не так? — заговорив він першим, запалюючи свою коротеньку люльку.

— Ви лаєте свою землю, де родились і виросли, — сухо відрубав професор. — Це недобре.

— Я родом із Колумбії, сеньйоре.

— Ова! Яким же вітром вас занесло в цю глухомань?

— Ех, сеньйоре, було всього. Кидало мене життя, як буря кидає мій нещасний «Голіаф». Ви гадаєте, що я родився капітаном? Коли я був хлопчиком, батько віддав мене на службу до багатого скотаря в колумбійських льяносах. Мій хазяїн мав три тисячі биків. Ви уявляєте собі, що це значить — три тисячі биків? Я працював молодшим вакеро, тобто пастухом, і кожного вечора мені з товаришами доводилось заганяти биків у спеціальні обори для худоби — коралі. Ось тоді я й зазнав лиха. Одного разу на нас напали індійці. Голодне, нещасне плем'я, яке вешталося в навколишніх лісах, вирішило пограбувати хазяїна. їх було двісті чоловік, нас — тридцять.

Капітан Пабло вибив люльку і сховав її в нагрудній кишені сорочки. В темряві професор бачив тільки його крислатий капелюх, але в уяві його чомусь постав зовсім зримий образ Пабло-юнака. Той летів на розпаленому коні, припавши до кінської гриви. Десь збоку індійці — хмара стріл сипалась на стадо.

— Коли вони вдруге натягнули свої луки, я зрозумів, що стадо загинуло. Бики почали падати. Кілька стріл влучило в вожака, але він, ввесь закривавлений, з передсмертним диким ревом, помчав у льяноси. Стадо кинулось за ним, неначе його погнала лісова пожежа. Дарма ми намагалися повернути очманілих тварин, дарма я летів під градом стріл за вожаком, завертаючи його вбік. Нещасні тварини падали як підкошені. В той день загинуло триста биків. Хазяїн хотів повісити мене за ноги на воротях коралю, та за мене заступилась його стара мати, яка знала мене ще дитиною. З порожніми руками я повернувся до батька. Дома було шестеро дітей, батько вмирав від пропасниці. Якимось чудом мені вдалося потрапити на шкіперські курси, й ось через рік я приїхав сюди, на Оріноко… Це було «так давно, сеньйоре, що інколи мені думається, начебто я ніколи не жив у льяносах, не був відчайдушним вакеро, не кидався під індійські стріли.

— У вас було чесне життя, капітане Пабло, — промовив тихо Крутояр. Мить помовчав і ще тихіше спитав: — Як ви гадаєте, чому поліція так ретельно обшукувала нас? Невже вони всерйоз сподіваються знайти в нас зброю або які-небудь недозволені речі?

Капітан Пабло глибоко зітхнув. Що він міг сказати, забобонний, тихий капітан Пабло? Останнім часом у світі взагалі творяться незрозумілі речі. Звичайно, поліція має щось на увазі. Можливо, вона боїться контрабандного привозу зброї, а може, з бразільського боку прокрадаються волонтери. Зараз такі часи, такі часи!..

— Ви не чули, капітане, — в ваших місцях не траплялося авіаційної катастрофи? — спитав Крутояр.

— Не чув, сеньйор. Які там у нас катастрофи? Тут і літаків не буває.

— А ви не чули про чужоземця Ван-Саунгейнлера з сином?

— З сином? — перепитав задумливо капітан.

— Так, їх двоє. Літак упав над лісом. Невідомо, чи вціліли вони. На розшуки було послано спеціальну аварійну групу, але, крім уламків машини, парашутисти не знайшли нічого. Жодного сліду. Ніхто не знає, куди подівся голландець із своїм сином.

— Один вантажник на Касік'яре, — озвався капітан після хвилинного мовчання, — розповідав мені недавно, що в індійців живе якийсь білий. Але один. Переказують — хороша людина. Лікує туземців, мирить їх. Особливо люблять його діти і старі. Коли він приходить у якесь селище, дітлахи збігаються до нього з усіх кутків, і він завжди чимось пригощає їх. Має добре серце…

— А скажіть, сеньйоре капітан, де саме мешкає отой невідомий білий чоловік?

— Кажуть, що він живе в різних місцях.

— Але. ж приблизно. На Касік'яре чи на Вентуарі, чи на Ріо-Падамо?

Капітан мить подумав, пригадуючи щось, і потім непевним тоном сказав:

— Останній раз його бачили біля вершини Ріо-Падамо.

— Ріо-Падамо? — мимоволі вигукнув Крутояр. — Десь там є гора Комо. Правда ж, це там?

— До гори Комо важка дорога, сеньйоре.

— Знаю, капітане. І все ж я прошу вас: розкажіть мені, що це за шлях. Ми повинні за всяку ціну дістатись до гори Комо.

Пабло знову запалив люльку.

— Якщо у вас є бажання, ви завжди зробите те, що вважаєте за потрібне. До гори Комо можна дістатись по Ріо-Падамо, але на цьому шляху вам доведеться подолати біля двадцяти порогів. Тільки вправні індійські провідники зможуть провести вас через пороги. Є й інший шлях — через сельву, старовинною місіонерською дорогою: спочатку по річці Вентуарі. Далі дикими нетрями аж до самої гори Комо. Тяжка путь, сеньйоре професор. На цій дорозі ви зазнаєте багато лиха. Не забувайте, що з вами їде ваш син.

Розмова з капітаном Пабло викликала в душі професора сумніви. Звичайно, вони не помилились, вирішивши пливти по Оріноко. Але яким шляхом краще було б дістатись до гори Комо, до таємничої й грізної Ріо-Падамо? Та й чи спроможні вони подолати ті неймовірно тяжкі перешкоди, які чекають їх на цьому довгому шляху? «Ви зазнаєте лиха… Не забувайте, що з вами їде ваш син». Капітан Пабло говорив з ним, як щирий товариш. Слова його не таїли ні фальші, ні перебільшення. «З вами їде ваш син». Син його зазнає всього, що випаде на долю експедиції. Він свідомо веде свого сина в сельву, під удари долі, яка ніколи не була милостивою до чужинців.

Подорож тривала. Ріка ставала стрімкішою, неспокійнішою. Круті береги підступали все ближче.

Що робити? Куди приведе їх ця дорога? Крутояр ні перед ким не розкривав своїх сумнівів. Сповнений важкої внутрішньої боротьби, він мовчав. Жодний член експедиції не помітив на його обличчі слідів вагання чи непевності.

Експедиція жила своїм нормальним життям. Самсонов уточнював течію ріки. Для Бунча теж вистачало роботи. Він безперервно фотографував цікаві екземпляри флори й фауни, замальовував до свого блокнота краєвиди, збирав гербарій. Професор переглядав старовинні іспанські книги, які випадково знайшлися в каюті капітана Пабло, і робив з них виписки, йому допомагав Олесь.

Якось після вечері професор вийшов на палубу і, спершись на поручні, задивився в сизо-багряну далечінь ріки. Тільки-но пройшов щедрий дощ. Лісові хащі на березі парували. Далеко на сході зависла чорна смужка хмари, яку раз по раз краяли блискавки.

До Крутояра підійшов Олесь.

— Дивись, — мовив хлопець, — я знайшов у старого дивну книжку: без палітурки, без назви… Почав читати — бачу: подорож, Амазонка, конкістадори[5]…

Професор перегорнув кілька сторінок і раптом насторожився. Схилився над книгою, неначе знайшов якусь унікальну річ. Подумавши мить, глянув у бік Бунча й Іллюші.

— Знаєш що? Поклич їх під тент, — сказав із змовницькою посмішкою. — Почитаємо це старовинне писання разом. Ти навіть гадки не маєш, що ти знайшов! Середньовічний манускрипт!