Вогонь на вершині Комо

ПОКИНУТИЙ КОРАБЕЛЬ

Неприступні береги, ледь зримі в нічному мороці, мовчазно пропливали мимо. Обминаючи нуртовиння, кораблик ішов попід самою стіною тропічного лісу.

Заворожений таємничістю ночі, Олесь спинився біля борту. Велетенські дерева, що скидалися на страхітливих велетнів, простягали над водою віти. Хвилинами здавалось, що суденце ось-ось зачепиться об них бортом. Але старий Пабло вміло тримав у руках штурвал. «Голіаф» із незвичайною вправністю обминав затоплені корчі й невеликі обплетені ліанами острівці.

Під тентом чулись тривожні голоси.

— Що далі робити — не знаю, — говорив професор.

— Ото ж воно й є, — підтакував Бунч, з кректінням вмощуючись у своєму гамаку. — Хіба ж я вам не казав… Хіба ж я не попереджав…

Його обірвав Самсонов, йому особисто справа зовсім не уявлялась такою загрозливою.

— Друзі мої, ви забуваєте, що ми — представники іноземної держави, користуємось правом недоторканності, — заговорив він рішуче. — Ви гадаєте, уряд генерала Батіса не розуміє цього?

Але професор, здавалось, був настроєний набагато песимістичніше, ніж раніше. Осяяний кволим світлом ліхтаря, він схилив на груди голову і, підперши підборіддя рукою, промовив:

— Попали в саме пекло. У мене є підозра, що ці дикуни давненько чекали на нас. Ви пам'ятаєте, як нас зустрічали на нижньому Оріноко? Мені й зараз пригадується сніданок в Сьюдад-Боліварі у мера. Оті індички, солоні сливи, вази з бананами. Що й казати — розкішний банкет. А скільки красивих слів говорилось на нашу адресу! Водили по всьому місту, підносили подарунки. Не ображайте, мовляв, нас. Ми до вас по-доброму, і ви до нас по-лагідному. Думали, що ми на тому банкеті й спинимось. Коли ж ми полізли в самий центр їхнього тропічного району, в оце богом прокляте верхнє Оріноко, у них жижки затрусилися від злості. А тут ще затівається якась колотнеча. Тому я й кажу: треба дивитись. Уважно дивитись, щоб не зазнати долі Ван-Саунгейнлера.

… Десь серед ночі корабель зненацька струснуло. Затріщали дошки. Палуба різко перехилилась на правий бік. В трюмі попадали ящики.

Самсонов перший схопився на ноги і, виставивши, мов сновида, поперед себе руки, зробив кілька кроків до борту.

Мотор затих. «Голіаф», поскрипуючи своїми дерев'яними суглобами, непорушно стояв серед мовчазної темної ріки.

Біля капітанської рубки почулась схвильована розмова Пабло з Іллюшею. Потім їхні кроки віддалились, і вже з носа долинув тривожний капітанів голос:

— Ей, там, на кораблі! Чому не світите сигнальних вогнів?

Крутояр став навпомацки вибиратися з-під тенту.

— Сліпа курка! — пробуркотів він, вдивляючись у морок. — Невже налетіли на якусь посудину?

— Швидше на корч, а може, на сонного алігатора, — озвався з досадливим жартом Бунч.

— Боюся, що цей алігатор продірявив днище, і тепер нам доведеться викачувати помпою воду.

Одне було ясно: «Голіаф» наткнувсь у пітьмі на якусь непереборну перешкоду. Можливо, й справді це був тільки водяний корч, якась повалена деревина, котрими так густо було захаращено русло ріки. Але чому капітан не шукав надійного проїзду? І де він, взагалі, подівся? Чому не чути його голосу?

Раптом із темряви виринуло дві постаті. Крутояр впізнав Самсонова та капітана Пабло. Капітан намагався щось пояснити географу, але той, не розуміючи іспанської мови, тільки невиразно мугикав у відповідь.

— Ах, це ви сеньйор! — немов аж зрадів Пабло, розгледівши в пітьмі Крутояра. — Просто не знаю, що вам сказати. Не бачив ще в своєму житті такого дива.

— Здається, з нами трапилось лихо, а не диво? — нервово урвав його Крутояр.

— Ніякого лиха, сеньйор. Лиха зазнав хтось інший, але серед ночі я не можу нічого второпати. Ми наткнулись на невідомий корабель. Проклята старість. Сам стояв біля штурвала й не розгледів.

— Ви не помітили вогнів на зустрічному судні? — здивувався Крутояр.

— Ах, сеньйор, не кажіть так! — з гіркотою заговорив Пабло. — Хазяїн тепер обов'язково вижене мене з роботи. — Він раптом пожвавішав: — Ходімте зі мною. Ви все зрозумієте.

Пабло досить безцеремонно схопив Крутояра за лікоть і потягнув у пітьму. Він дуже квапився. Ось сюди, на самісінький ніс. Дарма, що темно. Вони не впадуть у воду, бо на цім кораблі Пабло знає кожну шпаринку.

— Бачите, в що ми уткнулися? — шепотів він настрахано, тицяючи рукою в чорну пелену ночі. — Ось. під самим носом.

Тільки тепер Крутояр розгледів темні обриси посудини, набагато меншої за «Голіаф». Кораблик стояв непорушно впоперек течії.

— Не обзиваються жодним словом, — змовницьким голосом промовив Пабло,

— А ви присвітіть, — сказав Крутояр. Безпорадність капітана дратувала його.

Пабло наказав Сільвестерові принести великий трюмний ліхтар. Підняв його над головою і, низько схилившись через борт, спробував освітити палубу невідомого суденця. Але світло було кволим.

— Нічого не вийде, — забідкався Пабло. — Треба перебратись до них на борт.

— Ну й перебирайтеся! Швидше перебирайтесь! — наказав Крутояр, якого прикро вразила капітанова слабодухість.

Пабло нерішуче топтався на носі, йому було страшно перелазити на мовчазний корабель, але він соромився сказати про це Крутоярові. Знав, що й матроси його нізащо не виконають такого наказу.

І чим довше він стояв, сповнений вагань і страху, тим дужче нерішучість проймала його серце. Квола, немічна душа старого. Пабло давно була віддана на поталу забобонам.

— Я сам полізу, — твердо сказав Крутояр і взяв із рук капітана ліхтар.

Олесь відчув, як у нього затерпли ноги. Зорі тремтіли перед його очима, розпливалися.

Ліхтар нервово погойдувався над водою. Професор уже перекинув через борт ногу. В цю мить з'явився Самсонов.

— Стривайте, Василю Івановичу! — затримав він професора. В руці в нього була вірьовка. — Чортзна-що! Темно. Ледь знайшов. Страшно так стрибати. Ще відчалить — прощавай тоді!

Він обережно переліз на таємничий корабель і прив'язав кінець вірьовки до одного з стояків, що підпирали палубне накриття.

В далині за лісом ударив розкотистий грім. Короткий зигзаг блискавки на мить вихопив річку, лісову глухомань над самим берегом і два непорушних суденця, які нагадували переляканих звірят, що в пошуках рятунку збились докупи.

Крутояр задивився в захмарену далечінь. На сході небокрай ледь брався світлом. Щось каламутно-біле розливалося над лісом, і від того стрімкі контури берега й далекі гірські кряжі чіткіше виступали з темряви.

«Скоріше б ранок!» — подумав професор.

Було тихо, аж моторошно. Тільки десь у лісових хащах мавпа-ревун зрідка роздирала тишу істеричним криком.

— Принесіть ще один ліхтар! — наказав матросам капітан.

В цю мить на палубі таємничого корабля почувся здивований вигук. Жовта пляма ліхтаря згойднулась над бортом, і всі побачили Іллюшине обличчя.

— Там… там тіло! — промовив він, запинаючись.

— Тіло?.. Мертвий? — перепитав його Крутояр.

— Здається. Не знаю. Просто лежить посеред палуби… Хай йому грець! — Самсонов нарешті видряпався на борт «Голіафа» і спустився на палубу. Руки в нього дрібно тремтіли.

Крутояр переклав його слова капітанові. Той зовсім переполохався. Немов маленька дитина, що накоїла лиха, схопив Крутояра за рукав і жалібно забурмотів:

— Ви ж будете свідками… Я тут ні при чому, сеньйор. Я зовсім випадково натрапив на цю посудину. Треба негайно відчалювати…

Він повернувся до рубки і гукнув надтріснутим голосом:

— Сільвестер! Гей, Сільвестер!

— Що ви хочете робити, кабальєро?

— Ет, сеньйор, не кажіть! Одне лихо на мою стару голову. Хай захистить мене свята мадонна!.. Сільвестер! Де ж ти запропастився? Включай мотор!

Крутояр схопив його за плечі.

— Не смійте! — промовив владно. — Ми повинні дізнатися, в чому річ. Може, там вчинено злочин.

Капітан нерішуче тупцявся на місці.

— Скажіть матросам, хай міцніше пришвартують судно до «Голіафа», — звелів професор і попрямував під тент.

Світало. Зарожевів край неба. Морок почав одповзати в хащі.

Крутояр, Пабло та інші члени екіпажу, стоячи на носі «Голіафа», нерішуче перемовлялись. Перед їхнім зором все виразніше проступали контури загадкового кораблика. Невдовзі на борту його мандрівники прочитали бляклий напис: «Віргінія».

— Старенька посудина! — констатував капітан Пабло. — Мабуть, пограбована. За п'ятнадцять лі звідси — пристань. Давайте викличемо поліцію. — І він запитливо глянув на професора, чекаючи від нього згоди.

Але Крутояр не пристав на капітанову пропозицію. На його думку, треба було бодай заглянути в трюмні відсіки. Хто зна, чи не лишились там люди, які потребували негайної допомоги.

— Ну, полізли! — підбадьорив усіх професор і перший стрибнув на корму «Віргінії». За ним перебралися Самсонов, капітан Пабло і двоє матросів.

Присвічуючи ліхтарем, вони оглянули палубу. Біля трапу, що вів до капітанської рубки, справді надибали тіло. Тепер воно вже не викликало такого жаху, яким пройнявся годину тому географ. Глибока рана, мабуть, від удару мачете[6], спотворила обличчя мерця.

Пошуки в каютах не з'ясували справи. Корабель був порожній. Команда покинула його.

— Страшна загадка тропіків, — похмуро констатував Крутояр, тримаючи над головою ліхтар, навколо якого очманілим роєм гуділа мошва.

— Що тут дивного, Василю Івановичу, — сказав Самсонов, — понапивались, мабуть, хлопці, от і вся історія. Запевняю вас: поліція розбереться.

— Звичайно, розбереться! До речі, поліція з'являється в цих місцях раз на рік, та й то проїздом, — з ноткою іронії мовив Крутояр. — Отака справа. Корабель покинуто за таємничих обставин. Хто убитий — ми не знаємо. І взагалі ми нічого не знаємо, хоч тут, можливо, криється якийсь страхітливий злочин.

Самсонов став навпомацки обшукувати палубу.

— Гільзи! Ще теплі, — аж зрадів він, немов йому вдалося знайти богзна-яку цінну річ. — Значить, стріляли недавно. Тепер ми можемо…

Крутояр, піднісши до ліхтаря гільзу, оглянув її зі всіх боків.

— Нічого ми не можемо, Ілля Григорович, — сказав він незаперечним тоном. — Гільза тепла тому, що палуба, на якій вона лежала, досі не охолола після денної спеки. Ваш шерлокхолмсовський інстинкт на цей раз дав осічку. Але головне не в цьому. Ви бачите, скільки тут настріляно цих гільз? Більше десятка. Та де там, і ось ще валяються. На «Віргінії», мабуть, відбулася справжня баталія. Ось гільза з вінчестера, а оце — з маленького револьвера.

Тим часом капітан Пабло, оглянувши палубу, піднявся в рубку. Худе його обличчя з темною задубілою шкірою вилискувало краплинами поту. Він був голий до пояса, як і двоє його матросів, котрі невідступно ходили за ним.

Сонце вже випливло з-за обрію. День обіцяв бути гарячий і паркий.

Капітан Пабло зазирав у кожну шпарку, його брунатне тіло можна було бачити то на одному, то на другому кінці корабля.

Раптом тишу розітнув вигук Сільвестера. Він, певно, щось знайшов у трюмі, бо за мить вискочив на палубу, вкрай збуджений, підбіг до капітана і щось зашепотів на вухо. Довгасте обличчя Пабло ще і більше витягнулось. Він швидко перехрестився і квапливо обмацав кишені своїх штанів, немов шукав у них зброю.

— Санта мадонна! — Пабло зробив крок до трюмного отвору і насторожено спинився.

— Що там таке? — запитав Крутояр.

— Ходіть сюди, сеньйор!

Капітан, професор та Самсонов почали спускатися в трюм «Віргінії». Матроси лишились біля люка. Незборимий переляк все ще проступав на їхніх обличчях.

— Курукіра, Курукіра, — лепетав Сільвестер.

— Так, так, Курукіра! — ще з більшим жахом повторював його товариш, високий мулат із приплюснутим носом, якого звали Фернандо.

Тільки злий дух Курукіра міг чинити такі страхіття. Мулати були твердо переконані в цьому. Курукіра, злий дух боліт і лісів, річок і неба, жив у їхній уяві, як двонога істота, одна нога якої була схожа на людську, а друга — на ногу ягуара. Непролазні хащі служили йому домівкою, в небесній високості він прохолоджував своє. тіло. Пройнятий невгамовною злобою, він завжди шукав людей, які випадково заблукали в сельві. Це він породжував таємничі лісові звуки, які примушували мандрівника втрачати розум, це він обертався на казкових страховиськ, у нічні примари й видіння, це він заносив кораблі у водяні нуртовиння, це він у грозові ночі запалював блискавицею оселі бідних пеонів.

Кїрукіра прийшов на «Віргінію» і загубив її людей. Курукіра готував лихо «Голіафові».

Тому й шепотів молитви високий мулат.

Можливо, страх сидів і в душі капітана Пабло, але він набрався мужності і перший став на східці трапу, що вели в трюм. За ним важко ступав Крутояр. Самсонов міцно стискав у кишені револьвер, який дав йому капітан.

У кісному проході було задушливо й темно. Тьмяний ліхтар, залишений, певно, з ночі, скупо освітлював грубо тесані стіни. Трюм був захаращений мішками із в’яленою рибою — юкою.

— Хай боронить нас матір божа! — тремтячим голосом прошепотів Пабло, схрестивши на грудях руки. Обвислі криси капелюха кидали на його обличчя чорну тінь.

Географ витягнув револьвера і зробив крок до Пабло, лишивши позад себе Крутояра. Войовничий запал штовхав його вперед.

— Там, — і Пабло показав на невеличкі дверцята. — Санта мадонна Кастільська!

— Наш капітан користується прихильністю усіх мадон світу, — пожартував Самсонов.

Крутояр зміряв його осудливим поглядом і наказав капітанові:

— Відчиніть ці двері!

Але Пабло наполошено замахав руками.

— А що, як там засів хто-небудь зі зброєю? — квапливо заговорив він, відступивши у протилежний куток трюму.

Крутояр мимоволі опустив голову і подивився на свою білу сорочку, чудову мішень для стрільби в пітьмі. Очевидно, про це подумав і Самсонов, бо в ту ж мить владним рухом відштовхнув Василя Івановича подалі від дверей. Котячим пружним кроком пройшов наперед і, піднявши револьвер, схопився за залізну клямку.

Натужно заскрипіли петлі, і Перед присутніми відчинились двері до освітленої гасовою лампою каюти.

Крик подиву вихопився одночасно з усіх горлянок.

Біля невеличкого столика, приставленого до круглого ілюмінатора, сидів, поклавши голову на руки, чоловік із м'якою кучерявою борідкою, в барвистій на випуск сорочці. На підлозі біля його ніг лежав револьвер. Чоловік був мертвий.

Крутояр перший, через силу переводячи подих, увійшов до каюти. Схилився над трупом і уважно обдивився його. Підняв револьвер. У ньому не було жодного патрона.

— Нещасний встиг випустити всі кулі, — сказав він упівголоса, намагаючись осягнути думкою трагічну сцену, що відбулась тут кілька годин тому. — Можливо, останню він приберіг для себе.

Самсонов перевів погляд на стіни, уважно став обдивлятись тісне приміщення:

— А ось двері!

Він обережно відчиняє їх, зовсім обережно. Спочатку шпаринка, далі ширший отвір, ще ширший. Як там темно. Що б це могло бути? Певно, камера або запасний трюмний відсік. Краще його зачинити.

— Облиште, сеньйор, — благально говорить капітан Пабло. Він уже має й без того доволі страху. — Ах, сеньйор, куди ж ви йдете?

Але Самсонов чомусь уважно прислухається. Він, здається, почув щось. Він весь насторожився.

І раптом відсахнувся назад. На обличчі в нього — подив і настороженість.

— Там… хтось стогне…

— Давайте сюди ліхтар, капітане, — мовив Крутояр.

Самсонов отямився від першої несподіванки, потягнув до себе двері і зайшов до невеличкої зовсім темної комірчини.

— Ліхтаря! — гукає з мороку. — Голову собі тут зламаєш. — І враз у його голосі проривається тремтіння. — Людина! Швидше ліхтар!

Коли Пабло вніс ліхтар і світло залило комірчину, всі побачили на підлозі непорушне жіноче тіло. Жінка лежала на животі, широко розкинувши руки. Чорне волосся розсипалось їй по плечах.

Жінка поворухнула плечем і болісно застогнала.

— Жива! Жива!

— Сюди її! На палубу!

— Куди поранена? Дивіться, ось рана. В груди… і на скроні кров.

Жінку обережно винесли на палубу, поклали біля капітанської рубки.

Її обличчя було жовте, неначе віск. Закривавлене пасмо волосся прилипло до лоба.

Професор Крутояр став на коліна, намацав пульс. Глянув у її заплющені очі, затримав погляд на густій чорній брові і раптом рвучко підвівся.

— Ілля Григорович! — вигукнув збентежено. — Ілля Григорович!

Самсонов хутко підскочив до нього.

— Дивіться, Ілля Григорович, — показав на жовте обличчя пораненої Крутояр, — придивіться добре до цих очей, до цих брів. Ви нічого не пригадуєте?

Самсонов нахмурив брови.

— Вона! — випалив так, неначе впіймав нещасну на якомусь злочині. — Ернестіна Коельо!

Крутояр стверджувально хитнув головою. Ернестіна Коельо. Сеньйора Ернестіна Коельо! Перед його очима з калейдоскопічною швидкістю заколивались видіння недалекого минулого: гордий профіль жінки, що сидить у кріслі і в запалі розповідає про страждання своєї країни… простягнуті вперед руки з золотим браслетом на зап'ясті… її слова, її голос. Тепер все пригадалося з граничною чіткістю.

— Вона жива, — заговорив професор до Бунча, який все ще стояв на високій палубі «Голіафа», — непритомна… тяжко поранена. Ідіть огляньте її.

Після того, як Бунч оглянув і перебинтував поранену, її перенесли в тісну комірчину капітана Пабло. Жінка все ще була непритомна, хоч, здавалось, дихання її трошки вирівнялось і смертельна блідість на смаглявих запалих щоках поступилась місцем легкому рум'янцю.

— Олесь! — знизивши голос до шепоту, наказав Бунч. — Хутко принеси мені мою валізку. Там мусить бути шприц. Василю Івановичу, а ви потурбуйтесь про гарячу воду. Я спробую зробити все, що можна… Треба обов'язково дістати грілку…

Поранену обклали гарячими пляшками. Бунч зробив їй укол. Жінка стала дихати рівніше, але свідомість не поверталася.

— Страшенна втрата крові, — похмуро констатував біолог, підвівшись над хворою. — Боюся, ми пізно її знайшли.

Професор тепло посміхнувся до Бунча. В словах біолога він почув щире людяне співчуття. Не було зараз у Бунчові й краплини того, що робило його завжди таким сухим і стриманим.

Бунч відвів професора вбік.

— Сподіваюся без надії, Василю Івановичу, — сказав він. — Рана жахлива, я б сказав — смертельна. Очевидно, жінку поранили десь надвечір, і вона всю ніч пролежала без допомоги. Треба перелити кров. Розумієте? Тільки це врятує її.

— Але ж ви не знаєте її групи, — докинув професор.

— Так, я не знаю її групи, — погодився Бунч і ще нижче опустив голову. — Перша група… перша група… — Останні слова він пробурмотів майже пошепки, ніби прикидаючи щось у думках.

Крутояр вийшов на палубу. Сонце вже здійнялось височенько. З-за лісу наповзла чорна хмара. «Буде дощ, — подумав Крутояр. — Скоріше б дощ, бо нічим дихати. Як важко на цій річці, серед цих пустельних берегів!»

Він пройшовся по палубі. «Віргінія» сумно погойдувалась біля носа «Голіафа».

— Зачепилась кормою за повалене дерево, — озвався поруч капітан Пабло. — Інакше б її давно понесло вниз за течією. Нам треба залишити це місце, сеньйор. Негайно залишити. До дияболо погане місце!

Крутояр відвернувся, йому не хотілось чути зараз плаксивого голосу капітана Пабло. Він пішов під тент і ліг у гамак. Лежав і думав.

«Треба й справді щось робити». В цю мить він побачив Бунча, який вийшов із капітанської каюти. У нього було радісне обличчя. В коротеньких штанцях, у сорочці з коротенькими рукавами він зараз був дуже кумедний.

— Що сталося? — спитав Крутояр, підвівшись із гамака. — Їй краще?

— Вона прийшла до пам'яті, — сказав Бунч притишеним тоном і сторожко озирнувся на двері капітанської каюти. Приклав до рота свій товстий палець. — Благаю вас, мовчіть.

Крутояр схопився на ноги. Ернестіна Коельо опритомніла.

— Я можу піти до неї? — спитав він схвильовано.

— Ні, Василю Івановичу, дайте їй спокій. її стан тяжкий, загрозливий.

— Ви розумієте, Кириле Трохимовичу, — квапливо заговорив Крутояр, — я мушу поговорити з нею. Обов'язково. Звичайно, її здоров'я… Але я прошу вас, Кириле Трохимовичу, зробіть усе можливе, щоб вона… ви розумієте мене… Якщо треба, візьміть мою кров. Правда у мене друга група, у Самсонова — теж…

— Друга, третя — все це не те, — задумливо мовив Бунч. — Ну, гаразд, Василю Івановичу, коли буде можливість, я покличу вас.

Минула година, друга… Сонце стояло в зеніті. Ліс дрімав, огорнутий легким серпанком. Річка виблискувала.

Бунч трошки занедужав. Не скаржачись нікому, ліг у свій гамак і попросив холодної води. Капітан Пабло приніс йому повний кухлик. Виявляється, у нього на самому споді в трюмі стояв бутель з водою.

— Що з вами, Кириле Трохимовичу? — допитувався в Бунча Крутояр. — Може, у вас лихоманка? Ви, звичайно, лежіть, а я піду до хворої…

Бунч посміхнувся самими куточками зблідлого рота.

— Ідіть подивіться на неї, але не будіть. Вона знову заснула. їй стало легше. Признаюсь вам, колего, я їй влив кров, свою кров, і трохи боявся. У мене перша група, годиться для всіх, але, знаєте, чого не трапляється…

— Ви влили їй свою кров?!

— Що ж тут дивного, — знизав плечима Бунч. — У вас друга група, в Іллюші, здається, теж друга, ви так казали, а в мене перша. Не вмирати ж жінці!

Професор Крутояр взяв у свої долоні товстеньку Бунчову руку й мовчки потиснув її. Що він мав йому ще сказати?! Добрий, буркотливий Бунч!

Капітан Пабло прийшов під тент. У нього замкнене, трохи сердите обличчя. В тоненьких рисках біля рота заховалась рішучість. Він сказав, що треба залишити «Віргінію». Можуть бути неприємності. Встряне поліція…

— Ні, ні, Василю Івановичу, — запротестував Бунч, почувши, чого хоче капітан. — Скажіть йому: зачекаємо ще годину. Скоро прокинеться хвора. Вона просила не відчалювати. Хотіла щось розповісти, але не встигла. Заснула в мене на руках.