Вогонь на вершині Комо

НЕ ВБИВАЙ ЙОГО, СІЛЬВЕСТЕР!

«Голіаф» невтомно посувається по Оріноко. Жовтаві хвилі за кормою розходяться півдугами і хлюпають у береги. Сонце пече немилосердно. Сонце, дощ, знову сонце.

Поліцейські патрулі спиняють суденце. «Документи, сеньйори! Просимо, сеньйори, дорога вільна, але остерігайтесь сельви!»

І знову жовті хвилі ріки, і знову сонце, і знову дощ…

На виснажених обличчях мандрівників — нудьга і байдужість. Тільки капітан Пабло не втомлюється біля свого стерна. Добрий капітан Пабло! Він щасливий, що везе на своєму кораблику благородних сеньйорів із далекої Радянської Країни. Звичайно, він не скаже їм, як стискається в тривозі його серце, коли він дивиться на зелені стіни лісу по берегах, на злісні обличчя поліцаїв, на швидкі індійські піроги, що проносяться зрідка попід берегами. Він не скаже сеньйорові Крутояру, що від зустрічних капітанів він дізнався про появу в навколишніх лісах дикунських племен під проводом ватажкн Ганкаура. Можливо, це й не торкається їх, і вони, зробивши свою справу, в доброму здоров'ї повернуться на батьківщину. Яке їм до того діло, що в глухих селищах гинуть невинні люди. Адже сеньйори приїхали займатися наукою — їм немає діла до якихось злиденних каучеро. Шостий день у дорозі.

Маленький невтомний «Голіаф» посувається по Оріноко.

Вечоріє.

Затуманений диск сонця скоро заховається за обрій.

У капітана Пабло насторожені очі. йому не подобаються дві індійські піроги попід лівим берегом. Ніби мисливські собаки, скрадаються вони між зеленими заростями. До дияболо сильні руки в тих індійців! Як вони женуть свої посудини!

Пабло стежить за пірогами. їх уже три. Ось до них приєдналась четверта, потім п'ята. І в кожній — озброєні індійці. Капітан Пабло звик вірити своїм очам. Він добре бачить луки й стріли в руках червоношкірих. Проти кого ж ті луки? І куди поспішають маленькі човники?

— Сільвестер! — гукає капітан Пабло в машинний відділ. — Повний уперед!

— Що там, капітане?

Пабло рвучко обернувся назад. До нього в рубку піднімався по східцях сеньйор професор. В очах — насторожена увага. Він, мабуть, теж щось помітив. Він дивиться на індійські піроги й тихо питає:

— Пабло, чого вони ідуть під берегом?

— Вони надумали щось недобре, сеньйор. У них луки, — похмуро озвався Пабло. — Звичайно, це річ не страшна. Знаєте, в наш час… кулемети, гранати, оті кляті ядерні бомби. Що важать проти них луки! Тільки я боюся, сеньйор професор, що їхні стріли змащені отрутою кураре. Ви знаєте, що таке кураре?

— Так, Пабло, знаю. — Професор, майже беззвучно ворушачи губами, став швидко лічити піроги: — Одна, дві, три… п'ять… десять.

Потім він підняв голову і побачив, що далеко попереду, посеред річки, немов на урочистих змаганнях, стояло вряд ще кілька пірог. Здавалось, індійці намагалися блокувати корабель. Це було дивно, неймовірно. Професор ніколи б не подумав, що йому доведеться мати справу з ворожим тубільним населенням. Зрештою, вони сховані за надійними стінами корабля. Немає великого риску, якщо індійці й намислили щось погане. А втім, що б вони могли намислити?

Тим часом «Голіаф» наблизився до індійських пірог, які перетинали ріку. Всі човни за чиєюсь командою зрушили з місця і швидко посунули до корабля. Індійці, які не сиділи на веслах, посхоплювались зі своїх місць, підняли над головами луки й списи і сповнили річкову просторінь відчайдушними криками. Вони ревіли люто, войовничо, потрясаючи в повітрі зброєю і, певно, намагаючись залякати пасажирів «Голіафа».

Професор не ворухнувся.

Тоді капітан Пабло схопив його обіруч за плечі і, немов пробуджуючи від сну, щосили трусонув.

— Негайно всім в трюм! — закричав розпачливо. — Кураре! Чуєте, сеньйор професор! Кураре!

Страхітливе слово ніби електричним струмом пронизало Крутоярів мозок. Він більше нічого не бачив, нічого не чув. Треба було якомога швидше сховатися в трюмі, доки індійці не випустили своїх стріл, змащених отрутою.

Збігаючи по східцях на палубу, професор, спробував заспокоїти себе: все може скінчитись набагато краще, ніж здається капітанові. Все може бути зовсім просто… Зовсім просто… І чому саме кураре? Хіба індійці вимагають від них що-небудь?

Бунч, Самсонов і Олесь, почувши вигук капітана, сполошилися. Біолог, мерзлякувато втягнувши голову в плечі, перший кинувся до дверей трюму.

— Спускайтеся швидше! — наказав Крутояр, підбігаючи до них… — Індійці, здається, замислили щось недобре. Ану, Олесь, негайно в трюм!

Всі зайшли до тісного трюмного приміщення, що правило за кают-компанію. Посідали на дубові лави попід стінами. Сторожко почали прислухатись до невиразних звуків, які долинали ззовні.

«Чого ми зайшли сюди? — думав Олесь. — Невже індійці можуть щось заподіяти нам? «Голіаф» витримає напад сотень пірог».

Раптом у моторному відсікові щось загарчало, пролунав різкий скрегіт. «Голіаф» на мить завмер і потім, немов передихнувши, заревів з подвоєною силою. Корпус «Голіафа» гойднувся праворуч, ліворуч, підлога під ногами Олеся попливла кудись убік, і він щосили вдарився головою об стіну. Сині й жовті кружала попливли перед ним. Хлопець простягнув поперед себе руки і, ніби тонучи в чорній безодні, впав на підлогу.

— Ай, ай, сюди! — забідкався біля нього Бунч. — Води йому. Швидше води!

Води в трюмі не знайшлося. Самсонов прожогом вискочив на палубу. Зачерпнув воду з бачка, що стояв під тентом, і побіг назад до дверей. Але не встиг відчинити їх. Майже біля самих його ніг висунулись з-за борту дві голови. Темні очі люто дивились на географа.

Індійці, мабуть, теж розгубились, побачивши перед собою могутнього білолицього велетня, бо один з них судорожно розкрив рота і розтулив пальці руки, якою тримався за борт. Голова його зникла. Він полетів у воду.

Другий, подолавши в собі раптовий страх, вискочив на палубу. Він був невисокий на зріст, короткошиїй, з кирпатим приплюснутим носом.

— Ау тен! Ау тен! — вигукнув він і, ввібравши голову в плечі, пружним котячим кроком став наближатись до Самсонова. В лівій руці він тримав коротенького ножа.

Самсонов, не роздумуючи, вдарив індійця в пах. Той судорожно ковтнув повітря, випустив з рук ножа і впав навзнак за борт.

«Голіаф», перекинувши кілька пірог і прискорюючи ходу, вилетів на відкриту річкову гладінь. Індійці лишились позаду Хмара стріл полетіла в корабель, але жодна з них не досягла палуби.

Олесь, який швидко прочумався, не міг довше всидіти в задушливому трюмі. Інстинктивно він збагнув, що на палубі відбулась баталія. Про це передусім свідчило обличчя молодого географа. З білими плямами на вилицях, рясним потом на лобі, воно видавало непогамоване хвилювання.

— Хай іде, — заспокоїв Самсонов професора, який не хотів випускати сина з каюти. — Дикуни й справді думали забратись на корабель. Молодець Пабло, вивів свого «Голіафа» з біди.

Олесь вийшов на палубу. Вдалині маячили темні смужки індійських човнів. Вечір западав швидко, майже без сутінків. На східному небокраї з'явились перші зірки.

Раптом Олесь почув якісь схвильовані голоси по той бік капітанської рубки. Хтось ніби борсався.

Хлопець перебіг туди. Широкоплечий, міцний, як дуб, матрос Сільвестер душив індійця. Власне, це був хлопчак років п'ятнадцяти, худенький, кістлявий, з переляканими очима. Він лежав під велетнем Сільвестром і безпомічно скиглив. Сільвестер лівою рукою тримав його за горлянку, правою бив навідліг по голові, потім, схопивши у себе на поясі ножа, заніс його над головою для останнього удару.

Відточене лезо спалахнуло перед Олесем, немов блискавка. Одним стрибком він подолав відстань, яка ще відділяла його від Сільвестера, і схопив матроса за широкі м'язисті плечі.

— Сільвестер, не вбивай його!

Від несподіванки матрос аж зойкнув. Йому здалося, що це злий дух обплутав його тіло. Він увесь розслаб і, втягнувши голову в плечі, глянув на Олеся.

— Сеньйор, ви не хочете смерті цього негідника? — пробелькотів він.

— Не вбивай його, Сільвестер.

— Ваша воля, сеньйор. Ваша воля.

Мулат важко звівся на ноги.

— Оце кошеня залізло на палубу, щоб убити нас. — Він презирливо штурхнув індійця ногою. — Ваш молодий сеньйор скинув двох у воду, а цей сховався за рубку. Я його й витягнув звідти.

Обличчя мулата раптом подобрішало. Товсті його губи скривилися в привітливій посмішці. Він з батьківським докором похитав головою і пробурмотів, ніби сам до себе:

— Дурне кошеня! Ви гадаєте, сеньйор, вони самі полізли до нас на корабель? Тут хтось доклав свою руку.

Він посуворішав, нахилив голову і неквапом попрямував до моторного відділу.

Бранець збагнув, що смерть поминула його. Перед ним стояв його рятівник, худорлявий, розгублений юнак, з ніяковою посмішкою на блідих вустах.

Індієць, пересилюючи біль в усьому тілі, сперся на лікоть. Густе, з синюватим воронячим відблиском волосся спадало йому на чоло. І від того його очі немов ховались під темним дашком. В його душі піднялась тепла хвиля вдячності. Він хотів підвестись, але йому не стало на це сил.

Тоді Олесь підхопив його за плечі.

— Вставай! Вставай!

Індієць кволо підвівся, простягнув поперед себе праву руку і поклав її Олесеві на плече.

— Білолиций брат, — прошепотів він, через силу згадуючи іспанські слова- Ти не вбивати мене, я не вбивати тебе. Син Ганкаура не вбивати тебе.

Він раптом доторкнувся до своїх грудей, провів долонею по шиї і швидким рухом зірвав із себе важке намисто з іклів ягуара.

— Син Ганкаура дарувати своєму білолицьому братові. — Він простягнув талісман Олесеві, потім підняв догори обидві руки, щось швидко пробурмотів і, обережно задкуючи, ніби боячись цим образити Олеся, посунувся до борту.

— Ау тен! — закричав він раптом у веселому захваті: його чорні очі спалахнули вогнем, і він, ще раз звівши догори руки, стрибнув у воду.

Олесь завмер біля борту. «Ти не вбивати мене, я не вбивати тебе». Він зрозумів, хто врятував йому життя. Але ріка загубить його. Нащо він стрибнув у воду? Нещасний дикун!

На правій долоні в Олеся лежало важке блискуче намисто.