Вогонь на вершині Комо

СЕЛИЩЕ СМЕРТНИКІВ

Радянська експедиція зійшла на берег. Спустілий «Голіаф» сумно погойдувався біля причалу, ніби прощаючись із своїми пасажирами.

Благословенна будь, могутня Оріноко! Прощайте рожеві світанки над туманистими плесами! Тропічні хащі поглинуть мандрівників, відгородять їх від сонця, від неба, від людей…

Зрештою, ні. Ще будуть люди. Ще буде прощання з ними. Останні потиски рук. Останні побажання щасливої дороги. Мандрівники зачаровано озираються навкруги. Ось вона, сельва, з її дивною красою і грізними таємницями.

Убогі хижі на бамбукових палях туляться біля самої води. Вони скидаються на голубники. Кудкудакання курей, хрюкання поросят, верескливий дитячий крик з ранку до вечора полохають тишу. Обличчя туземців утомлені й байдужі.

— Вам кого треба, сеньйор? Ах, це ви з «Голіафа»!

І знову втома на сірих обличчях, і знову байдужість.

Ідуть збирачі каучуку. Ідуть каучеро, в широких шароварах, у строкатих сорочках, в крислатих капелюхах. У кожного на плечі рушниця, при боці — сокира, якою надрубуються дерева для збирання соку, та ще маленький гумовий мішечок. У ньому запас в'яленої риби. Хто вгадає свою долю? Може, зіб'ється нещасний каучеро з своєї стежки, і тоді гумова торбинка подарує йому ще три дні життя.

Не всіх убиває злий дух Курукіра. Щасливішим вдається повернутись у рідний дім. Це вони стоять біля своїх мізерних осель і давляться на мандрівників з «Голіафа», які простують зараз до будинку мерії.

— Ой, які ж худющі! — шепоче Олесь. Він ще ніколи не бачив таких злиднів. Хлопець вперше уздрів справжнє горе тропіків.

Крутояр іде поряд із сином і мовчить. Самсонов і Бунч теж мовчать. Перед ними стоять люди, голодні й обідрані, виснажені, з понівеченими душами, з усвідомленням змарнованого життя. Більшість із них — каучеро, збирачі каучуку. Цілими загонами вони заглиблюються в сельву, щоб заробити на їжу своїй родині, своїм опухлим від голоду малятам.

З першим промінням сонця знедолені люди видираються на височенні каучукові дерева і, міцно прив'язавшись до стовбура, рубають кору своїми важкими мачете. По краплі збирають благодатний сік. Вони п'ють затхлу болотяну воду і віддають свою кров ненажерливим москітам. У них немає грошей навіть на те, щоб купити благеньку москітеро — сітку, що захищає обличчя від жорстоких комарів.

Із своїм незграбним тесаком збирач каучуку не раз вступатиме в поєдинок з ягуаром і пумою. Можливо, він здобуде перемогу й повісить над своїм шатром шкуру забитого звіра. Проте сельва пошле йому нові випробування.

Нещасний каучеро убив ягуара, але вночі хижа змія чушупі прокусить йому литку, і багатостраждальна душа покине його зморене тіло раніше, ніж мозок зареєструє біль.

Та коли він навіть вирветься з дрімучого лісу й хазяїн віддасть йому його мізерний заробіток, навряд чи злидні залишать його. Грошей вистачить на кілька тижнів. Потім він візьме новий аванс і знову піде в сельву. Міцніше ліанів обплутає його чорна нужда. Щоб вирватись із її обіймів, він віддаватиме всі свої сили, аж поки смерть не перенесе його в царство вічного щастя.

Крутояр спинився. Важкою рукою показав на дивної будови хижки, до яких із вулиці вели приставні сходи.

— Тут мешкають тубільці, друзі мої. П'ять років тому, коли я вперше побував у Південній Америці, я познайомився з цими людьми. Частенько сюди забираються і білі трударі. Всі, кого безробіття вигнало з міст, хто ще вчора водив паровози й будував машини, сьогодні бере мачете і йде у сельву, в оцей триклятий тропічний ліс…

— Не кажіть так, Василю Івановичу! — добродушно заперечив Бунч. — Ліс невинний, він колись дасть людям великі багатства.

— Маєте рацію, Кириле Трохимовичу, є люди страшніші за сельву.

Мандрівники йдуть далі. Сонце вже підбилось високо й палить немилосердно. Пальми майже не дають тіні. Хочеться знайти холодок і бодай на кілька хвилин дати спокій своїм натомленим ногам.

Але що це? Хтось гукає професора Крутояра?

— Ви гляньте, друзі, чи не Тумаяуа доганяє нас? — Професор з посмішкою на вустах дивиться на смаглявого хлопця, що біжить вулицею, розмахуючи рукою.

— О сеньйоре, як ви провели ніч на «Голіафі»? — ледве перевівши подих питає Тумаяуа.

— Спасибі, Тумаяуа, все гаразд. Звідки ти біжиш?

— Я бігав на берег, але Пабло сказав, що ви пішли шукати мерію. Ходімте зі мною, сеньйоре професор. — В очах юнака затамований біль. — Ходімте! Сеньйорі Ернестіні зовсім погано.

— А чим ми їй допоможемо, Тумаяуа? — розводить руками Бунч.

Індієць хмуриться, але в його очах ще жевріють іскри надії. Він не хоче вірити, що все втрачено. Він просить зайти в дім. Бідна сеньйора так страждає!.. _

Відмовити йому важко, та й взагалі, нащо відмовляти цьому добросердечному юнакові, з яким, можливо, не раз ще доведеться мати справу в дикій сельві.

Зрідка озираючись, Тумаяуа крокує попереду своїх друзів. Здається, він ще не зовсім переконався в тому, що сеньйор Крутояр і сеньйор Бунч погодились піти з ним.

Поминувши кілька хижок, Тумаяуа спиняється. Мускулисті ноги легко виносять йqгo на хиткий дерев'яний ґанок. Він просить сеньйорів трошки зачекати й зникає за полотняною запоною, яка править тут за двері.

Через хвилину на порозі з'являється огрядна стара мулатка. Тумаяуа показує на Крутояра і його супутників.

— Це добрі люди, Мерфі. Хай вони зайдуть у дім.

Мулатка гордовито сходить по східцях, демонстративно витирає об поділ строкатої спідниці свої товсті натруджені руки і» по черзі вітається з гостями.

— Серед вас немає священика? — Вона перебігає поглядом по обличчях мандрівників і тихо додає: — Наш патер зсунувся з глузду, і ми більше не турбуємо його.

Дізнавшись, що серед гостей немає священнослужителя, Мерфі зітхає. А може, є лікар? Вона добре заплатить.

Бунч схиляє голову. Він готовий допомогти сеньйорі.

Жінка ніяково здвигає плечима. їй дивно. Ніколи ще вона такого не чула, щоб її називали сеньйорою. Її, мулатку! Навіть добросердечний доктор Коельо звав її просто Мерфі.

Бунч заходить до хижі першим. За ним Крутояр. Олесь іде затиснутий між батьком і Самсоновим.

Мерфі проводить гостей через вузенький передпокій, відхиляє завісу, й гості входять до невеличкої кімнати. Тісно, напівтемно. Ноги ковзають по гладеньких пальмових жердинах, якими викладено підлогу. На двох гаках висить гамак. У гамаку розплатане, нерухоме тіло.

Бунч перший підбіг до пораненої.

— Здається, все!.. — Він схопив руку сеньйори й одразу ж, навіть не намацавши пульса, опустив її. — Ми нічим не зможемо допомогти. Екзітус!

Його слова, збентеження підказали Мерфі, що сталося непоправне лихо. Мулатка, як підтята, впала на бамбукову підлогу й заридала. Крутояр хотів підвести її, але Бунч махнув рукою:

— Ми тут нічим не зарадимо. — І, сказавши це, він перший зняв з голови капелюха.

Тумаяуа тупо дивився на гамак. Змертвілими губами повторював незрозуміле страшне чужинське слово «екзітус». До нього підійшов професор і тихо, ніби вибачаючись, сказав:

— Мій дорогий друже Тумаяуа… — екзітус — це кінець, смерть, і ми тут безсилі. — Він обернувся до своїх товаришів: — Ходімте звідси. Мертві не потребують допомоги.

Самсонов поклав Олесеві на плече руку і повів його до запнутого ряденцем отвору. За ним рушив Бунч. І тільки Тумаяуа, ніби не вірячи в те, що сталося, стояв закам'янілий і, здавалося, чогось наслухав.

— Тумаяуа, — звернувся Крутояр до юнака, — не вдавайся у відчай. Будь мужнім воїном.

Індієць ще нижче схилив голову. Рівне чорне волосся, довге, як у жінки, розсипалось йому по грудях.

— Скажи, Тумаяуа, що говорила тобі сеньйора Ернестіна?

Хлопець страдницьки глянув на професора.

— Ах, сеньйор, вона не могла сказати жодного слова, відколи ми привезли її з «Голіафа». Тільки марила. Згадувала батька. її батько — доктор Коельо.

— Ми чули про доктора Коельо, Тумаяуа. Збоку підступила Мерфі.

— Її батько — добра людина, — схлипуючи, мовила вона. — Всі нещасні каучеро по верхньому Оріноко шанують його.

— Де він зараз?

— Санта мадонна знає, де він.

— Чи не можна повідомити його, що сеньйора вмерла?

Мулатка заперечливо похитала головою. Вона не хотіла говорити чужинцям, що доктор Коельо живе в лісі і що Чорний Себастьян давно погрожує знести йому голову.

— Тумаяуа, ти не знаєш дороги до гори Комо? — спитав Крутояр індійця й, не дочекавшись його відповіді, тихо додав: — Ми віримо тобі, Тумаяуа, і просимо бути нашим провідником.

Індієць на знак згоди кивнув головою.

— Де тебе шукати, Тумаяуа?

— Я прийду до вас, — кинув він коротко і вибіг із хижі.

Професор наздогнав своїх товаришів на подвір'ї. Ті йшли мовчки, похнюпившись.

Раптом із ґанку почувся розпачливий крик. То знову заголосила Мерфі.

Пройнятий жалем до старої мулатки, Олесь прожогом кинувся назад. У правій руці його Крутояр побачив оригінальне намисто з іклів хижого звіра.

— Візьміть, сеньйора! — В голосі юнака чулося щире співчуття. — Візьміть… Од нас на згадку… Дивіться, яке воно чудове!

Індійський амулет вигравав на сонці, наче оздоблений самоцвітами. Притиснувши подарунок до грудей, Мерфі низько вклонилася хлопцеві й зникла в халупі.

Селище каучеро спало неспокійним сном. Люди вже знали про бій, який відбувся вчора вночі на ранчо Гуаяніто, про перемогу винищувального загону із столиці, про те, що парашутисти заприсяглися переловити всіх партизанів доктора Коельо й утопити їх в Оріноко.

В принишклих оселях дрімав страх.

Неповний місяць плавав над лісом. У замуленому озерці сумовито кумкали жаби. З берегів річки долинало натужне сопіння, неначе там задихалась якась велетенська потвора. То бабрались у багнюці сонні алігатори.

Мандрівники стали на ніч в убогій хижі старого каучеро.

Лежачи в гамаках, кожен думав про своє. Ще й досі не прийшов Тумаяуа. Завтрашній день не обіцяв нічого втішного.

Олесь намагався заснути. Проте сон тікав од нього. Хлопець щохвилини перевертався з боку на бік. Все, що він побачив за день, тепер проносилось перед його очима. Вперше він так близько познайомився з життям знедоленого народу. Люди тут були похмурі, вічно насторожені. Батько казав Олесеві, що такими їх зробила сельва. Вони забули про чисте небо і ясне сонце, відпочинок і сміх. Скромним і добросердечним трударям втіхою була лише пісня, в якій вони виливали і свою радість, і скорботу. З піснею жінки прали на березі білизну, заколисували малят, готували їжу, працювали на плантаціях. Пісня була для них заклинанням і молитвою, виявленням гніву і боротьби…

Тужливі мелодії, що спливали в Олесевій пам'яті, зливалися з таємничими шерехами ночі за стіною. Все, що хлопець почув і побачив останніми днями, здавалось тепер удвічі зловіснішим. Де вони опинилися? Чи судилось їм вирватися звідси?

Адже не раз на їхній дорозі вже лягала чорна тінь смерті. Все загрожувало їм, не пускало, готувало загибель. Індійські стріли, змащені отрутою кураре, вже надали на палубу їхнього корабля. Сліпа ненависть тубільців уже переслідувала їх на неозорих просторах Оріноко.

Грізні таємниці країни жахали і водночас приваблювали юнака. Він думав про народ, його минуле, про загиблу культуру далеких предків. Багато століть тому в ці нетрі прорвались передові загони могутніх ацтеків, але, зустрінуті відчайдушно хоробрими племенами араваків, вони в паніці залишили береги Оріноко. Олесеві здавалося, ніби він чує кроки індійських воїнів, їхні войовничі вигуки. Вони йдуть у бій, тримаючи напоготові луки й списи. А може, то піднялися з могил благородні інки й грізними голосами своїми викликають на смертельний бій білих людей, що висадились на їхній вільній землі з каравел і громом мушкетів сполохали одвічну тишу сельви? Он скрипнула деревина, он тріснула гілка під легким кроком воїна-розвідника. Індійці йдуть. їх сотні, тисячі, суворих, мовчазних, зцементованих палкою ненавистю до іспанських конкістадорів. Вночі вони оточать табір білих людей і знищать їх усіх до одного. Вони поспішають, бо вранці прийдуть нові загони поневолювачів і знову їхні гармати сіятимуть смерть і робитимуть страшний грім…

Олесь здригається від запаморочливих видінь. Ідуть інки. Оточують табір білих людей, зривають із пальм знамена, топчуть чорні хрести. Вриваються в намети, б'ють, ріжуть, душать голими руками… Очманілі від сну й страху конкістадори тікають у ніч. Несподіваність нападу збила їх з пантелику, розладнала їхні ряди. Мовчать мушкети, стоять без дії гармати. І тільки біля головного намету з упертістю приречених б'ються охоронці іспанського генерала, якого завела в ці нетрі незгамовна жадоба і фанатична мрія про славу. Скоро зійде сонце. Ще мить, друга, й воно засяє на закривавлених панцирах і шоломах…

Хлопець схоплюється… і раптом бачить крізь одчинені двері постать. Невже це батько? А й справді, він.

— Чому ти не спиш, тату?

Олесь виходить на ґанок і сідає поруч Крутояра. Повний місяць залив селище синім примарним світлом. Дерева схожі на велетенські водорості, а хижки — на підводні скелі.

Десятки питань ладні зірватись з Олесевого язика. Він притискується до батькового плеча й шепоче:

— Все, як у казці…

Але казка проста і зовсім зрозуміла. Професор ніби читає синові думки. Він говорить йому про землю, де проляже їхній шлях, і про людей, що її заселяють. Він лине думкою в минуле. Хто жив тут раніше? Чому така доля спіткала великі й могутні народи, які колись володарювали на землях Південної та Центральної Америки? В лісах і в гірських долинах, на безмежних пасовищах і вздовж повноводих рік жили індійці араваки. До іспанського завоювання вони займали величезні території — від Флоріди до північних областей Парагваю, від Перу на заході — до гирла Амазонки на сході. Меч конкістадора впав на їхню голову. Тінь смерті загасила радість в очах волелюбного народу. Сотні тисяч індійців встелили своїми тілами шлях іспанських завойовників. Вбереглися тільки ті, хто проживав у найглухіших районах сельви по ріках Оріноко, Ріу-Негро та їхніх притоках. Такої ж долі зазнали й могутні племена караїбів.

Олесь слухав батька, затамувавши подих. «Від Перу до Амазонки». Які неосяжні простори! Скільки жорстокості треба було мати в серці, щоб піддати винищенню населення цілого континенту!

А Крутояр тим часом вів далі:

— Ти ніколи не замислювався, сину, над походженням корінного населення американської землі? Ти, мабуть, не чув, що тубільці обох Америк — наші з тобою земляки. Звичайно, земляки відносні, так би мовити, земляки континентальні.

Олеся це трошки смішить. Отож, молодий Тумаяуа — все одно, що європеєць або, скажімо, житель Азії?

— Виходить, що так, — задумливо відповідає батько — Найвірогідніша гіпотеза про походження корінного населення обох Америк така. Багато-багато тисяч років тому з Азіатського материка на американську землю прийшли племена, що заселяли Чукотку, узбережжя Охотського моря, глибинні райони Сибіру, а можливо, й північну частину сучасної Монголії та Китаю. Вони почали повільно розселятися на південь. Деякі племена вирішили осісти на берегах північних рік та озер. Інші, шукаючи пасовиськ, посувались до мексіканських степів, переходили Панамський перешийок і заглиблювалися в орінокські та амазонські лісові нетрі.

Люди, які прийшли в Америку, володіли ще примітивними засобами виробництва. Вони виготовляли кам'яні сокири, луки та стріли, вміли добувати вогонь і прясти нитки. Характер господарювання племен, їхня культура формувалися переважно під впливом географічно-кліматичних умов. У мешканців тропічних лісів Оріноко й Амазонки рівень життя був набагато нижчий, ніж, скажімо, в індійців Північної Америки чи Мексіки. Вони жили в хижах із листя, не мали одежі і займалися переважно мисливством. Землеробство в них було дуже примітивне. Воно, власне, тільки народжувалось.

Але ти не думай, Олесю, що індійці за старих часів були дикунами. Зовсім ні. Вони створили свою самобутню, високу й оригінальну культуру. Вони жили в світі своїх уявлень і думок про природу й про людське суспільство. Вони були здатні на справжні шедеври в мистецтві, створили свої могутні держави й навіть багато в чому переважали європейців. До завоювання Нового Світу в Європі, наприклад, не мали уявлення ні про картоплю, ні про кукурудзу, ні про какао. Ці рослини прийшли до нас з-за океану. В Перу виплавляли срібло, золото, мідь, платину та бронзу. Добувати залізо з руди індійці ще не вміли. Проте вони виготовляли залізні речі з метеоритів, які падали на землю з міжзоряних просторів…

Крутояр подивився на годинника: було близько четвертої ранку. Східний край неба злегка зарожевів. Вгамувалися жаб'ячі хори. І тільки куріпка інамбу, ніби покинута всім світом, журливо скаржилась на свою долю.

— Невже не прийде Тумаяуа? — занепокоєно озвався професор. — Ти, Телесику, поспи ще трохи.

Олесь, мерзлякувато щулячись, устав і побрів у халупу.

Крутояр теж підвівся. Переступив поріг, але згадав, що так і не запалив люльки, яку витягнув з кишені ще на початку розмови. Курив довго, замислено, роздивляючись невиразні обриси хижок. Раптом у світанковій імлі професор побачив майже голу людину. Крутояр сховав люльку в кишеню і легко збіг із ґанку.

На подвір'я зайшов Тумаяуа. Він пробачився за запізнення: мав важливі справи й перед далекою дорогою повинен був уладнати їх.

Важливі справи серед ночі?

Так, колись вони про все дізнаються. Він добрий індієць і вміє дотримуватись свого слова. Завтра, поки зійде сонце, вони повинні рушити в дорогу.

Професор і Тумаяуа зайшли до хижі. Там ніхто вже не спав. Бунч невдоволено чухав свої волохаті груди. Самсонов лежав у гамаку, заклавши руки за голову й замріяно дивився в стелю.

— В дорогу, то в дорогу, — промовив географ. Од його гучного голосу чи, може, від могутнього подиху на столі затріпотів кволенький вогник свічки.

Але Крутояр не квапився. Нічний прихід Тумаяуа трохи насторожив його. Серце підказувало йому, що індієць — порядний юнак. Але обставини складались якось надто дивно, і все це вимагало обережності. Чому так пізно прийшов Тумаяуа? Він улагоджував свої справи? Які то були справи? Чи не призведуть вони до біди? Адже тепер від індійця залежатиме доля їхньої експедиції, життя її членів.

— Сядь, Тумаяуа, — припросив його лагідно Крутояр до столу і сам сів на ослін.

В темних очах індійця майнув насторожений блиск. У нього було чуйне серце й гострий природний розум. Якщо ці білі сеньйори вирішили вирвати в нього таємницю, він зараз устане й покине їхню оселю. Звичайно, він не образить їх. бо вони порядні білі сеньйори, які не зичать поганого його землі і його племені.

Крутояр повів розмову прямо. Власне, він почав із короткого запитання: куди йде Тумаяуа?

— Тумаяуа поведе загін білих сеньйорів до гори Комо.

— А, може, Тумаяуа має свої справи біля гори Комо?

— Так.

— Чи Тумаяуа не скаже, що саме за справи?

— Ні.

Крутояр ніяково замовк.

У цю мить на смагляве плече індійця лягла рука Олеся. В тоні слів юнака, з якими він звернувся до індійця, чулась дружня прихильність.

— Ти убудеш добрий до нас, Тумаяуа? — Олесь дивився індійцеві прямо в його соколині очі, намагаючись знайти там відповідь на своє запитання. І, може, не так слова, як погляд Олеся, пробудив у Тумаяуа довіру до білих людей. Він заговорив.

Його життя було просте й коротке, як життя лісового звіра. Він умів полювати на мавп і ящірок, умів висліджувати тапірів і ловити в річці кайманів. Він знав, як приготувати мазь, що захищає від москитів, і як добувати жахливу отруту кураре.

Селище племені тауліпанг, в якому жив молодий Тумаяуа, було розташоване за два дні дороги від цих місць, його батько, великий Палехо, син безсмертного Япу, був вождем племені. Він користувався повагою всіх родичів по річці Вентуарі і її притоках. Коли люди тауліпанг виходили на «стежку війни» з жорстокими воїнами апіака, він ставав на чолі трьох дружніх племен, бо ніхто не вмів краще за нього кидати списа і стріляти з духової рушниці, його батько один мав право носити шкуру ягуара і прикрашати собі голову трьома перами золотокрилої папуги арари.

— Твій батько допоможе нам? — перебив юнака Крутояр.

Питання це захопило Тумаяуа зненацька, але він одразу ж опанував себе і, кволо посміхнувшись, сказав:

— Мій батько, великий Палехо, син безсмертного Япу, дружить із добрими духами лісу і з добрими духами волі. Він навіть уміє розмовляти із злим духом Курукіра. — Хлопець на мить змовк, задумливо подивився на головату тінь Бунча, що погойдувалась перед ним на стіні. _ Мій батько дасть вам воїнів і покаже найкращу стежку до священної гори Комо.

Крутояр підвівся, неквапливо підійшов до вікна й окинув поглядом вулицю, огорнуту сизою вранішньою імлою. Потім різко повернувся до своїх друзів. Вони з напруженою увагою стежили за ним. Бачили, що він вирішує долю загону.

— Завтра вирушаємо до селища племені тауліпанг, — сказав Крутояр незаперечним тоном. — Я певен, що великий вождь Палехо наведе нас на слід Ван-Саунгейнлера.

Бунч підійшов до професора, взяв його за лікоть і відвів убік.

— Шановний Василю Івановичу, — сказав упівголоса, дивлячись собі під ноги. — Я цілком поділяю ваш настрій, в якійсь мірі я навіть більше, ніж ви, зацікавлений у зміні нашого маршруту. Але я вважаю/що обережність у такій справі не завадить. Бачите/ Василю Івановичу, нам не можна забувати про Олеся/ Катерина Пилипівна, ваша шановна дружина, особисто доручила мені піклуватися про стан його здоров'я…

— Вона мала цілковиту рацію: в медицині я розуміюся набагато гірше від вас.

— Василю Івановичу, зараз жарти недоречні!

— Кириле Трохимовичу, я говорю без жартів. Ви наш біолог і наш лікар. Вам і карти в руки. Що ж до безпеки Олеся, я не забув про неї. Спільними зусиллями будемо оберігати хлопця. Нам доведеться промандрувати сельвою не більше двох-трьох тижнів. Ми закінчимо обстеження району гори Комо і повернемось до Оріноко.

Отож, не гаймо часу і ладнаймось у дорогу!