Вогонь на вершині Комо

ПОСЛАНЕЦЬ ПІВНІЧНИХ БРАТІВ

Люди доктора Коельо лежали в густих бананових заростях і стежили за дорогою, яка виходила з лісу.

Сельва дрімала в сизому мареві. Високі дерева, густо переплетені ліанами, наче грізна сторожа, обступили широку галявину.

Бійці скупо перекидались словами, хтось мугикав пісеньку. Трохи оддалік, під розлогим деревом, відбувалася нарада.

Доктор Коельо, в розідраній сорочці, з забинтованою лівою рукою, крокуючи взад і вперед по галявині, слухав високого чорнявого чоловіка в строкатій ковбойці. Він слухав його з роздратуванням, раз по раз відмахуючись як від набридливої мухи, переривав йому мову глузливими вигуками.

Після страхітливої ночі, яка забрала у доктора чимало бійців, становище здавалось йому майже безнадійним. І все, що говорив стрункий чорнявий чоловік, посланець із півночі Філіппе Россаріо, теж здавалось тепер зайвим і непотрібним. Можливо, Філіппе Россаріо й мав рацію. Не треба було чекати, поки парашутисти першими перейдуть у наступ. Але чого варті його слова після бою, який уже скінчився? Хіба його балаканина воскресить отих сорок партизанів, які полягли смертю хоробрих біля ранчо Гуаяніто під час несподіваного и жорстокого нальоту полковника Бракватісти.

В душі доктор Коельо відчував свою вину. Він даремно не послухався Філіппе Россаріо. Все було б тепер зовсім інакше. Цей запальний енергійний чоловік з'явився на ранчо Гуаяніто перед самим смерком. Він сказав, що його прислав робітничий центр опору з нафтових промислів Бакарайбо для налагодження зв'язку з «лісовими волонтерами» верхнього Оріноко. Під підкладкою капелюха в нього була зашита маленька записочка, яка засвідчувала його особу.

Він поцікавився справами загону: чи не збираються партизани завдати удару по поліцейських постах Себастьяна Олів'єро?

Саме в цей час розвідники повідомили доктора про прибуття загону полковника Бракватісти.

— Я бачив їх, — сказав Філіппе Россаріо. — Шість вертольотів. Вони спустилися біля головного причалу на Оріноко.

Помітивши на обличчі Коельо вираз розгубленості, Філіппе одразу ж виклав свій план: негайно атакувати парашутистів і знищити їх до того, як вони перейдуть у наступ. Зручнішої нагоди не буде. Краще наступати, аніж чекати наступу ворога.

Коельо відкинув його план. Він не хотів ризикувати своїми людьми. Він так і сказав: «Ні бог, ні власна совість не дозволяють мені ризикувати життям своїх хлопців».

Суперечка тривала довго і, зрештою, закінчилась тим, що Філіппе погодився з доктором. Він не хотів підривати авторитет командира перед загоном.

І коли о другій половині ночі на ранчо Гуаяніто, немов скажений вітер, налетіли парашутисти і поліцаї, Філіппе коротко кинув доктору: «Ваш страх перед богом, сеньйоре Коельо, дорого коштуватиме вашим хлопцям». Потім він взяв автоматичну рушницю і заліг під парканом. З десяти куль, які він послав у ворога, шість влучили в ціль.

Наступом парашутистів керував Себастьян Олів’єро, який добре знав усі стежки біля ранчо Гуаяніто. Він оточив садибу щільним півколом і запалив будинок. Люди доктора Коельо почали відходити, виносячи з бою поранених і вбитих. Вогненна злива косила їхні ряди. Ворог, шаленіючи, рвався зі всіх боків, засипав партизанів гранатами. Охоплені жахом, повстанці кинулися тікати. Пожежа осявала шлях їхнього відступу, і парашутисти мали змогу вдаватися до прицільного вогню.

Тільки через годину партизани відірвались од ворога. Залишки загону зібралися на домовленому місці, чекаючи підходу тих, що розбіглися по лісу…

І ось доктор Коельо слухав гнівні, сповнені болю слова Філіппе Россаріо. Але що він мав робити?

Філіппе вимагав рішучих дій. Треба зв'язатися з робітниками каучукових розробок, з індійськими поселеннями. Найголовніше — створити єдиний фронт. Після першої удачі поліцейські загони Себастьяна Олів'єро й парашутисти Бракватісти заллють вогнем і кров'ю верхнє Оріноко.

— Зрозумійте мене, Філіппе, я не прихильник грубого насильства, — спробував заперечити доктор.

— Сеньйор, ви завжди були другом знедолених. — Россаріо стояв під деревом, з гордо піднятою головою, з жагучим поглядом темних очей, виструнчений, ладен в будь-яку хвилину кинутись грудьми на ворожі багнети.

«Який чудесний хлопець! — майнуло в голові Коельо, але одразу ж почуття роздратування загасило цю теплу прихильність. — Я не можу йти за ними. Комуністи завжди вимагають крайніх заходів».

Він почав доводити Філіппе, що його план загального наступу неприйнятний. Сельва й без того бачила доволі насильства. Головне — завоювати серця знедолених… Серця тиранів втратять свій запал, побачивши перед собою стіну народного опору.

— Сеньйоре Коельо! Ви самі суперечите своїм словам. Якщо ви прихильник народного опору, ви не повинні стримувати народний гнів. Тирани ніколи не здадуться без бою, особливо в нашій глухій, нещасній країні. Погляньте, до чого призвела ваша пасивність. Сорок ваших бійців встелили своїми трупами шлях відступу. Невже вам цього мало?

Коельо опустив голову. Сорок бійців! Він загубив сорок бійців! Тепер від нього вимагають рішучих заходів. Досить з нього крові. Досить душевних мук. Він не хоче масового повстання. Він не хоче громадянської війни. Окрім того, він виконує накази тільки емігрантського центру.

Суперечку обірвала поява Мігеля і старого Антоніо.

Син і батько були вкрай виснажені. Вони пройшли лісом більше двадцяти лі, бо скрізь на дорогах Себастьян Олів'єро виставив сторожові пости, які їм довелось обминати.

Побачивши свого старшого сина, Антоніо похитнувся. Філіппе підхопив його під пахви й обережно посадив на землю. Він схилився над батьком і почав його заспокоювати ласкавими словами.

Тим часом Мігель доповів про події в селищі, про репресії парашутистів, про радянських мандрівників.

— Значить, ці хоробрі люди таки приїхали, — мовив Коельо.

Почувши про намір Себастьяна Олів'єро завести експедицію в глухі нетрі й там розправитися з нею, доктор сказав:

— Наш обов'язок захистити професора. Орнандо!

Юнак вибіг із-за кущів. День тому він повернувся з розвідки, під час якої остаточно з'ясував, що на «Віргінії» пливла його сестра Ернестіна.

— Ти підеш у дорогу, сину.

— З людьми чи сам?

— Ти знаєш, що в мене немає зайвих людей. Візьми Мігеля Россаріо…

Велетень виструнчився: спасибі докторові за довіру! Він готовий хоч зараз у дорогу.

— 1 ще з тобою піде… — доктор на мить завагався.

— Дозвольте мені, сеньор Коельо!

У доктора розширились очі. Філіппе скупо посміхався до нього. Брат хотів іти з братом. Чи, може, щось інше кликало комуніста Філіппе Россаріо в цю небезпечну дорогу, де кожен крок важив життя?

Доктор Коельо погодився.

— Ідіть за радянськими мандрівниками до самого селища Курумба, — сказав він. — Але посувайтеся так, щоб вони вас не бачили. Головне, захистіть їх від можливого нападу. В селищі Курумба відшукайте одноокого Артуро. До нього має з'явитися посланець із «Віргінії».

За годину троє бійців — Орнандо, Мігель та Філіппе — приготувалися в дорогу. Вони взяли з собою автоматичні револьвери, маленькі гранати і широкі тесаки-мачете.

Їм привели коней.

Старий Коельо міцно обняв сина. Потім, попрощавшись із широкоплечим Мігелем, підійшов до Філіппе Россаріо. Сорокалітній робітник, з посрібленими сивиною скронями, з великими розумними очима, простягнув докторові руку.

— На все добре, сеньйоре Коельо. Гадаю, ми з вами ще матимемо нагоду продовжити сьогоднішню розмову.

— Ви могли б не йти в цю ризиковану дорогу, Філіппе Россаріо, — промовив з батьківською теплотою в голосі доктор.

Філіппе поправив на собі ремінь, на якому висіла сумка з гранатами.

— Я повинен обійти селища робітників каучукових плантацій по Вентаурі й Ріо-Падамо, — сказав він неголосно. — Там хороші хлопці. Ви ще вітатимете їх у лавах свого загону. Адже скоро загальний виступ. Я маю відомості, що наш емігрантський центр уже виніс рішення про початок повстання і вислав до вас зв'язківця.

— Так, вислав до нас зв'язківця, — пригніченим тоном промовив Коельо, низько схиливши голову. Здавалось, він думав про справи, які не мали нічого спільного з повстанням.

— Значить, не сьогодні-завтра ми дізнаємось котрого дня нам запалювати сигнальний вогонь на горі Комо і в інших гірських районах, — сказав Філіппе Россаріо, задумливо глянувши вгору. — Гора Комо! Триста років вона чекає цього дня.

Коельо нахмурився. Притиснувши до грудей забинтовану руку, відійшов убік, його дратували патетичні слова Філіппе.

— Ваш брат Мігель прибув із селища й повідомив мене, що наказ уже привезла… моя донька, — глухим голосом мовив він.

— Сеньйора Ернестіна? — не втримався Філіппе.

— Так… Ваш брат сповістив, що сеньйора Ернестіна вмерла від тяжких ран, — крижаним тоном вимовив доктор Коельо. — Тепер лишається одна надія, що перед смертю вона відправила когось із наших друзів до селища Курумба, де мешкає одноокий Артуро. Тому я й посилаю туди вас, сеньйоре Філіппе Россаріо. їдьте з богом!

Він зняв капелюха і, самотній, ще більше постарілий, важкою ходою попрямував до намету.

Себастьян Олів'єро нервував. Першою ознакою, яка свідчила про його вкрай збуджений стан, був розстебнутий комір френча. Френч давив комісара, наче удав, ніби петля вішальниці.

Сержант Аркаяліс стояв на порозі кімнати й улесливо дивився на свого шефа. Одутлувата пика сержанта дратувала Олів'єро. За інших обставин можна було б зігнати злість на цьому окадькуватому йолопові. Але сьогодні треба стримуватися. Сержант Аркаяліс після нічного бою провів дві години в товаристві з Бракватістою, який запросив його, мов найближчого друга, на полювання в бамбуковий гай. Сержант Аркаяліс почував себе персоною. Ого, ще й якою персоною!

Вони про щось домовились під час полювання з полковником, це напевне. Себастьян Олів'єро уявляв солоденьку посмішку на обличчі свого помічника, з якою той викладав високоповажному гвардійському офіцерові пікантні деталі з Себастьянового життя. Підлий інтриган. Він забув, кому має дякувати за швидке просування по службі.

Комісар вийшов на ґанок. Обвів поглядом принишклу вулицю. Селище лежало перед ним покірне й німе… Але в цій покорі комісарові тепер вчувалась загроза. Кожна хатина таїла в собі зненависть до нього.

Все ніби йшло як слід, проте Олів'єро нервував, хоч і не знав напевне, яка біда чатує на нього. Він бездумно побрів вулицею.

Двоє хлопчаків викотились комісарові під ноги, за ними вилетіла розлючена свиня, худа й загнана, мов собака. Дітлахи, певно, розгнівали тварину, і вона була ладна пошматувати їх. Худенькі дитячі ніжки залопотіли по пилюці.

Себастьян Олів'єро грубо вилаявся. Бодай вас каймани похапали!..

Біля дому Мерфі юрмились жінки. Скорботно опустивши голови, вони перешіптувались між собою. При появі комісара швидко відійшли вбік. Тільки одна з них, поштиво вклонившись, поспішила йому назустріч.

— Сеньйор комісар вислухають мене?

У жінки був полохливий, слабкий голос. Темна хустина ховала майже все її обличчя, і на Себастьяна Олів'єро дивились два маленьких ока, немов ґудзики на мордочці лялькового ведмедика. Жінка давно слугувала комісарові, отримуючи за свої дрібні доноси мізерні подаяння.

— У домі Мерфі лежить небіжчиця, якась сеньйора…

Комісар, торопіючи від страшної здогадки, рвучко схопив стару за груди. Своїм хижим поглядом він пропікав її наскрізь.

— Ти що верзеш? Яка сеньйора? Говори ясніше, відьмо!

Олів'єро опанувала тривога, якесь панічне передчуття розплати. В його свідомості спалахнуло ненависне ім'я Ернестіни Коельо. Так, він знав, він майже був певний, що саме вона лежить у хижці мулатки.

— Як ім'я сеньйори? — зловісно прошипів Себастьян.

Стара безпорадно розвела руками:

— Хтозна… Мерфі каже, що сеньйору пограбували індійці. Вона їхала на кораблі. Вночі її знесли на берег… Я сиділа біля вмираючої, аж поки та не сконала.

Олів'єро, слухаючи бабське базікання, щось обмірковував. Що ж, немає сумніву, що в домі Мерфі тіло Ернестіни Коельо. Вона мала вмерти ще на Оріноко, але його постріл виявився хибним. Вперше в житті він не зумів покласти свою жертву з першого пострілу. Тепер це може коштувати дорого.

Тим часом стара вела далі:

— Сеньйора щось говорила про вас. Лаяла вас. Бог позбавив її розуму, але душа її ще довго не покидала тіла. Поранена марила… Кричала, що вас повісять за ноги, що ви негідник…

— Мовчи! — спалахнув комісар. — А то я тебе швидко провчу…

— Ох, сеньйоре комісар. Це ж слова небіжчиці, хай їй свята мадонна не дасть свого благословення. Вона говорила про гору Комо і про якусь звістку. Все хапала себе за груди й посміхалась. Отак, знаєте, сеньйоре комісар, притисне руку до грудей і сміється. А потім плаче… Все прохала когось передати добрі слова… Гнівалась навіть…

— Добрі слова?

— Еге ж, сеньйор. Хай благословить вас мадонна.

Вона ще дужче зігнулась і, не дивлячись в обличчя комісарові, простягнула до нього руку за винагородою. Олів'єро дав їй якусь дрібну монету. Жінка міцно затиснула її в кулак, але в ту ж мить випростала пальці й пробурмотіла:

— Сеньйор комісар раніш давав більше. — В її словах було щось од зацькованого, але хижого звірка. — Сеньйор комісар…

Себастьян замахнувся канчуком.

— Геть, стара жабо!

І долаючи в собі злість, він закрокував вулицею.

Небіжчиця не йшла з голови. «Ну й йолоп же я, — картав себе комісар. — Дав маху. Думав, вибух докінчить справу. А тепер, напевне, все вже знають чорномазі, і росіяни теж, мабуть, про все довідалися. Але даремно торжествуєте, сеньйоре Крутояр. Ваше «відкриття» вмре разом із вами. Тепер ви в моїх руках. Сама доля звела нас на одній стежці».

Олів'єро згадав про свого столичного гостя, і на душі в нього зробилося ще гірше. Бракватіста вийде з води сухим. А розплачуватися за все доведеться комісарові Олів'єро. Коли вони вранці повернулися з нічної операції, полковник, випивши пляшку коньяку, знову завів розмову про загрозливе становище в столиці. Знову згадав немічного генерала Батіса і, ніби щось прикидаючи в думках, з кривою посмішкою на вустах промовив: «Розумні пацюки першими тікають з корабля, який має затонути». І гидко зареготав.

Себастьян зайшов на подвір'я мерії, відв'язав свого коня. Тривожні роздуми не покидали його. Він щось мав надумати, до чогось дійти, бо інакше отакі хитрі лисиці, як Бракватіста, рятуючи власну шкуру, продадуть його за ломаний гріш. Ясно одне: справи генерала Батіса кепські. Той довго не протягне. Якщо Бракватіста намагається вислизнути із капкана, то й він, комісар Олів'єро, має голову на в'язах. У нього є козир, яким він зуміє мудро скористатися. Хай тільки настане слушний час.

Олів'єро скочив у сідло. Сидячи на своєму рисакові, він гордо, як переможець після бою, озирнувся навкруги. Зрештою, цей козир чогось та вартий. Ого! Ще й як вартий! Комісар витягнув із кишені френча невеличку записку і, злегка мружачись на сонці, ще раз перечитав її.

«Комісарові округу верхнього Оріноко, сеньйорові Себастьяну Олів'єро. Доповідаю вам, що в районі середньої течії ріки Вентуарі, на одній із асієнд, проживає голландський учений Ван-Саунгейнлер. В лісі знайдені поліцією уламки його літака, який зазнав аварії. Є відомості, що Ван-Саунгейнлер, котрого розшукують дві американські авіаційні компанії, навмисне не виходить із сельви й підтримує загадкові стосунки з місцевим індійським населенням.

Поліцейський комісар селища Курумба на Вентуарі

Ортіс».

Дві американські компанії вже двічі зв'язувалися з комісаром Олів'єро, цікавлячись, чи він не одержував відомостей про голландського мандрівника. Ван-Саунгейнлер став персоною, і комісар Олів'єро тримав у своїх руках нитки всієї справи.

Маленький клаптик паперу весело затанцював перед очима Себастьяна.

Розумні пацюки першими тікають з корабля, що має затонути. Ха-ха. Корабель має затонути. Хто сказав, що він має затонути? А може, й справді він уже йде на дно? І Себастьян Олів'єро, найдурніший із пацюків, усе ще тримає свою голову в петлі? Росіяни вирушать на пошуки голландця, не маючи, певно, ніякої надії побачити його живим. Вони йдуть, аби знайти його сліди. В цих червоних завжди було надміру ідеалізму. То чому ж він, Себастьян Олів'єро, марнує час? Адже є чудова нагода одержати від голландського уряду не тільки подяку, але й солідну винагороду. Тільки йому, комісарові, відомо, що Ван-Саунгейнлер справді-таки живий, неушкоджений. На Ортіса можна покластися. Головне тепер — перешкодити російській експедиції зустрітися з голландцем. Треба самому витягнути його на божий світ. Хай усі знають, що це він, Себастьян Олів'єро, поліцейський комісар, важачи власним життям, порятував життя славнозвісного мандрівника і вченого. Газети почнуть кричати про Олів'єро як рятівника й гуманіста. Він стане популярним. Про нього дізнається світ. І хто, зрештою, насмілиться підняти руку на славнозвісного героя?!

Олів'єро пришпорив коня і поїхав уздовж вулиці.