Вогонь на вершині Комо

ЖІНКА З ДАЛЕКОЇ СЕЛЬВИ

Над Ріо-де-Жанейро голубіло гаряче безхмарне небо. Сонце стояло в зеніті, й тіні од велетенських хмарочосів, немов зморені нестерпною спекою, поприпадали до стін.

Залюдненими вулицями бразільської столиці простували троє радянських учених-мандрівників. Серед гамору й шуму вони почували себе не зовсім впевнено.

Поважний професор Крутояр, високий на зріст, із рудуватими вусами чоловік, невдоволено озирався на всі боки. Він любив екзотику Латинської Америки, але його дратували оці надміру модернізовані квартали міста.

— Скоро все скінчиться, друзі. — У професора ще ставало сил підбадьорювати своїх колег.

— Це «скоро» триває вже шостий день, Василю Івановичу, — перебив його геть упрілий Бунч.

Професорові нічого було відповісти. Адже й справді, шість змарнованих днів серед кам'яного пекла виснажили і його самого. Однак, що поробиш, треба терпіти. Вони чекали з Ленінграда наукове обладнання, з яким мали вирушити на дослідження району верхнього Оріноко. І поки необхідні інструменти й прилади пливли через океан, мандрівники страждали від спеки. Вони вже добре знали Ріо, місто достатку і злиднів. Столиця Бразілії була для них першим порогом, який вони переступили на шляху до великих таємниць цього континенту.

Мандрівники пройшли тінистою Авеніда-ді-Майя і повернули до готелю «Палас». Молодцюватий портьє запопадливо відчинив перед ними скляні двері до просторого холу.

В номері було спокійно і затишно. Спека лишилася десь там, за вікном, а в кімнаті, обладнаній найновітнішими холодильними пристроями й вентиляторами, панувала життєдайна прохолода.

Відхилилась портьєра, й на порозі бічної кімнати з'явився невисокого зросту сіроокий хлопчина. На його обличчі сяяла радість. Він так довго чекав свого батька, свого старшого товариша Іллюшу Самсонова, ба навіть буркотливого дядька Бунча, що ладен був, як звичайнісінький малюк, кинутись їм на шию і розцілувати всіх. У п'ятнадцять років нелегко вдавати з себе дорослого, хоч уже й пробився над верхньою губою пушок і в голосі все частіше чуються басовиті нотки.

— Втомився чекати, сину? — запитав професор.

— Так, нуднувато було, — Олесь хотів вимовити ці слова байдужим тоном, але щаслива посмішка виказала його.

Він підійшов ближче і взяв батька за руку.

— Ти питаєш, чи мені було нудно, а сам онде як посірів, — сказав хлопець з юнацькою щирістю і перевів погляд на Бунча й Іллюшу. Та коли помітив, що вони теж стримані й зосереджені, враз зніяковіло відійшов до вікна.

— Приходила якась сеньйора. І потім ще кореспонденти, — сказав він. — Двоє з місцевої газети і верткий тип із телебачення. Запрошував на вечірню передачу. Ви підете?

— Подумаємо, синку. А зараз — відпочивати.

Професор зняв сорочку і заходив по кімнаті, наспівуючи щось бадьоре, маршове. Потім опустився на канапу й закурив.

Біля нього сів Олесь. Мовчки поклав батькові на коліно руку.

Той одвів на мить очі від вікна й тепло поглянув на сина.

Вони були друзями, хорошими друзями. Олесь тільки-но скінчив дев'ятий клас, і батько, поступаючись перед його вмовляннями, виклопотав йому дозвіл на поїздку в Південну Америку. Хлопець знав, що в цій далекій мандрівці, важкій, небезпечній, виснажливій, він майже нічим не зможе стати в пригоді експедиції. І все ж таки Олесь готувався до неї, наполегливо і з захопленням. Особливо багато сил він доклав до вивчення іспанської мови, в чому йому кращим учителем був батько.

— Ну, й спека ж тут, — сказав професор, встаючи з канапи. — Не те, що Київ!

— Навіть не Кавказ, — озвався Самсонов.

— Не знаю, як ви, сеньйори, — кволо посміхнувся товстенький Бунч, — але на моє старече серце досить і одного тижня.

— Витримаєте, сеньйоре Бунч, — в тон йому відпарував професор. — Орінокська сельва готує для вас стільки подарунків, що ви забудете про всі ваші недуги.

Крутояр підійшов до вікна. Хотів розчинити його, та згадав, що надворі страшенна задуха, й опустив руку.

Вдалині, поміж стрункими силуетами висотних будівель голубіло сліпучим сапфіром море. Окремі клапті його нагадували чудові акварелі.

Хтось постукав у двері. Стук був вимогливий, нетерплячий. Кілька чоловік перемовлялись у коридорі.

— Не розумію, хто б це міг бути? — знизав плечима професор. — Ціла делегація.

Зайшов портьє.

— Вас питають сеньйори.

— Які сеньйори? — Крутояр невдоволено глянув на годинник.

— Сеньйори кореспонденти. — Портьє розгладжував золочені галуни своєї лівреї. — Накажете впустити?

Професор ствердно кивнув головою. Накинувши на себе халата, відійшов у глиб кімнати й опустився в м'яке крісло. Бунч і Самсонов стали біля вікна.

Непрохані гості були кореспондентами кількох столичних газет.

Розмова тривала недовго.

— Які враження ви винесли з нашої країни?

— Поки що приємні враження, — відповів за всіх Крутояр.

— Ви збираєтесь досліджувати сельву верхнього Оріноко?

— Так. Моя давня мрія пройти там, де ще, на жаль, не ступала нога дослідника.

— Ви ризикуєте. Ви неабияк ризикуєте. Але ми, з свого боку, не можемо не висловити захоплення. Взагалі, нам дуже приємно, що Росія завжди виявляла увагу до нашого континенту, зокрема, до нашої республіки. Бразілія глибоко шанує ім'я славнозвісного російського мандрівника Лангсдорфа[3].

— Так, — поштиво кивнув головою професор, — Лангсдорф був великою людиною, великим гуманістом. Жаль тільки, шляхи, які він проклав до серця вашого народу, декому тепер не подобаються.

Кореспонденти перезирнулись. Один із них, високий суб'єкт з їжачкуватим волоссям на голові, поквапно перескочив до іншої теми.

Як сеньйор Крутояр ставиться до справи Ван-Саунгейнлера? Невже сеньйор не знає цієї сенсаційної історії? Так, так, нечувана сенсація! Удвох із своїм сином доктор Ван-Саунгейнлер вирушив на власному літаку до верхів'я Оріноко і зник, неначе впав у воду. Дві авіаційні кампанії почали розшуки. Неповторний випадок зробити великий бізнес, розрекламувавши оперативність і гуманізм своєї фірми. Американці вже випустили мило й одеколон з етикетками «Ван-Саунгейнлер».

Крутояр слухає і мовчить. Нервово стулені губи його виказують ледь погамований гнів. Він сказав би зараз цим панам, що він думає про оту негідну істеричну сенсаційну «справу» Ван-Саунгейнлера. Але він буде мовчати. Зрештою, його «люб'язні» співбесідники — немічні безвільні гвинтики. Що їм скажеш, коли їм тільки й клопоту, як би впіймати на вістря своїх самописок побільше сенсаційного матеріалу. Ван-Саунгейнлер, мужній голландський вчений і дослідник, вчинив відчайдушно ризиковану операцію: з сином-пілотом він купив старенький літак і подався в найглухіші південноамериканські нетрі досліджувати флору й фауну. Герой-невдаха! Доля не дала йому розгорнути своїх сил. Його машина через три години після вильоту з Ріо-де-Жанейро втратила радіозв'язок із навколишнім світом і безслідно зникла. Трагічне закінчення експедиції Ван-Саунгейнлера могло б залишитись невідомим, коли б вправні бізнесмени не взяли собі за мету зробити на ній хороший бізнес.

— Є відомості, що Ван-Саунгейнлер приземлився в глухому селищі дикунів на верхньому Оріноко, — сказав один із кореспондентів, ховаючи за товстими скельцями окулярів хитруватий прижмур очей.

— Мабуть, не ті відомості, що треба, — сухо відповів Крутояр, якого розмова з кореспондентами починала все дужче й дужче дратувати. — Там, де все просто й відомо, — немає сенсації. А без сенсації, як заведено у вас говорити, — немає життя. Я гадаю так: якщо голландець не загинув під час посадки, він живий, його знайдуть.

— Але йому загрожує смерть від рук варварів, — подався всім тілом уперед журналіст у рогових окулярах. Він казав це із солоденькою посмішкою на вустах, неначе йшлося про звичайнісіньку історію із столичного життя. — Дикуни знищать його.

— Запевняю вас, сеньйоре, що дикуни мають у своїх серцях більше гуманізму, ніж деякі джентльмени. — Крутояр витирає хустиною чоло і з виглядом зовсім розмореної людини падає в крісло. При цьому безцеремонно дивиться на ручний годинник.

Натяк досить недвозначний. Кореспонденти встають. Короткі кивки головами. Скупі завчені посмішки.

І ось у кімнаті жодної сторонньої людини. Надміру ввічливі гості пішли. На ранок з'являться газети з повідомленнями про інтерв'ю в готелі «Палас». Певно, професор Крутояр буде змальований сухим, неприступним ученим-аскетом, а розмова з кореспондентами набуде таких дивовижних відтінків, що Крутояр і його друзі навіть не впізнають себе.

— Тату, — озивається Олесь, — ти був надто гострий із сеньйорами.

Його перебиває Самсонов.

— Облиш, хлопче! їм треба зразу показувати кулака під ніс. — Він ходить по кімнаті, аж вітром віє від нього. — Чортзна-що! Нахаби!

— Правильно, Іллюшо, — зауважує професор. — Нахаби. Страшенні нахаби й невігласи. Але цього разу я справді погарячився. В Олеся добре дипломатичне чуття. Знаєш, як воно говориться в нашому прислів'ї: з вовками жити…

— По-вовчому вити? — Аж спалахує Самсонов, ще дужче стискаючи кулаки. — Що ви кажете, Василю Івановичу. Загинула чудова людина, тут капелюха треба зняти з голови, а їм бізнес. Негідники! Сенсації захотілося!..

Полеміку припинив телефонний дзвінок. Знизу повідомили, що прийшла якась сеньйора.

— Що ж, гостинно прошу, — відповів у трубку Крутояр.

Сеньйора була струнка, з виразними слідами колишньої вроди. На вигляд їй можна було дати років під п'ятдесят. Сиве волосся білою стрічкою вирізнялося на її темній пишній зачісці. Світлокофейна сукня з короткими рукавами відтіняла бронзову смагу її тіла.

З великих очей дивився сум. І була ще на тому обличчі нелюдська втома. Втома недоспаних ночей, втома безперервного страху, а можливо, і втома боротьби.

Сеньйора назвалась Ернестіною Коельо. Глянувши кудись у вікно, вона тихо спитала:

— Що привело вас на цей континент? — і, не чекаючи відповіді, повела далі: — Я прийшла застерегти вас: країна, в яку ви їдете, страшна країна. Серед мого народу ви знайдете багато щирих друзів, але будуть і лихі люди. Нам стало відомо…

— Кому? Хто ви такі? — Крутояр суворо нахмурив брови. — Ви досі не сказали, хто ви і від чийого імені, ви говорите?

Якась холодна іскорка майнула в темних очах жінки. Вона стиснула губи, уважно подивилась на професора і промовила неквапом:

— Ми — друзі знедоленого народу. Колись ви дізнаєтесь про нас. Декому не до вподоби мандрівка радянських вчених у нетрі верхнього Оріноко, бо там чиняться недобрі справи. Там є залізо й золото, нафта й вугілля, але всі ті багатства стали власністю чужоземних банків і компаній. Ви, мабуть, чули про великі поклади заліза на Гвіанському нагір'ї? Американці прийшли туди, як до себе додому, й одкрили там свої копальні. Через річковий порт Сан-Феліс на Оріноко вони вивозять усю руду за кордон. Кров нашої республіки — нафту — п'ють чужоземні вампіри. Народ ледве животіє. В країні панує терор генерала Батіса. Коли ви станете на землю нашої багатостраждальної республіки, ви побачите там сумні контрасти: вілли багатіїв і глиняні індійські хижі, найсучасніші автостради в нафтових районах Бакарайбо і стежки індійців, де ще не ступала нога білої людини.

Професор Крутояр сидів навпроти сеньйори Ернестіни в кріслі й уважно слухав її. Здавалося, він домальовував в уяві ті трагічні картини, про які запально говорила ця загадкова жінка. Олесь, Іллюша і Бунч дивились на гостю зосередженим співчутливим поглядом.

— У нашій республіці верховодять люди без совісті й честі, — вела далі жінка, прикривши на мить очі рукою. — Генерали й диктатори експлуатують народ, поліцаї безкарно чинять розправу над місцевим населенням. Індійців убивають, спалюють, отруюють, заганяють на довічну каторгу в копальні.

Володарі сельви не хотіли б, щоб про їхні злочини дізнався світ. Нам стало відомо, що урядові інстанції готують на вас пастку. Будьте обережними. Не вирушайте далі Сьюдад-Боллівара. Не йдіть у царство «Чорного Себастьяна».

Помітивши на обличчях мандрівників вираз подиву, жінка замовкла. Рішуче підвелася з крісла й попрямувала до дверей. Спинилась біля самого порога.

— Чорний Себастьян — це поліцейський комісар верхнього Оріноко. Найжорстокіша і найпідступніша людина тих країв. — У голосі незнайомки забринів ледь прихований острах. — Наші друзі будуть оберігати вас, але у Себастьяна сильна й безжальна рука.

Вона знову опустила голову і вийшла, мов привид, темна й загадкова.

Ніхто не зважувався першим порушити мовчанку. Монотонно гули вентилятори. З коридора долинав приглушений голос портьє. Нарешті професор підвівся з крісла, підійшов до вікна й непорушним зосередженим поглядом втупився в сіре громаддя будівель. Легкі хмарки біліли на збляклому небі.

— Несподівана й мало приємна зустріч, — промовив Крутояр задумливим голосом, не відриваючи очей від плескатих дахів, що сіріли десь далеко внизу, немов розкидані в хаотичному безладді брили поруйнованого гірського плато.

Вона радить нам бути обережними, оскільки урядовим колам наш візит не до смаку.

Бунч сполошився. Швидко крокуючи по просторій кімнаті, він заговорив про те, що тепер вони й справді повинні добре все обміркувати. Зрештою, вони члени наукової експедиції, а не політичні представники. І, взагалі…

Його перебив Самсонов.

— Відступати тепер — значить показати свою цілковиту безпринципність. Ми їдемо на законних підставах, і ніхто не має права затримувати нас. Ми — наукова експедиція і будемо протестувати…

Товстенький Бунч підкотився до Іллюші. На його обличчі проступив страх. Він не міг собі уявити, як це вони зважаться на такий одчайдушний крок. Він був добропорядною, тихою людиною, кабінетним ученим, що все своє життя тільки й займався колекціонуванням рідкісних комах.

— Що ви говорите, колего? — аж верескнув він. — Ви хочете наразити нас на страшну небезпеку. Ви забуваєте, де ми знаходимось. У вас гаряча голова, але ж не забувайте, що з нами Олесь, що ми… ми…

— Я нічого не забуваю! — відрубав Самсонов.

— Ні, ви ладні кинутись у найбезглуздішу авантюру…

Далі терпіти таку недоречну суперечку професор Крутояр не міг. Він добре розумів чистосердечність Іллюші, навіть в душі приєднувався до його слів. Але професор, як ніхто інший, усвідомлював небезпеку, що чекала на загін. Отож знехтувати застереженням незнайомої креолки було б зовсім нерозумно.

— Справа ускладнюється, друзі, — втихомирив він одразу ж запал Бунча й Іллюші.

Самсонов здивовано глянув на Крутояра.

— І ви, Василю Івановичу?

— І ти, Брут! — посміхнувся Крутояр. — Ви хотіли сказати саме це, Ілля Григорович? Правда ж? Мовляв, професор Крутояр виявився слабкодухим і одразу ж пристав на пропозицію Бунча?

— Так, я дивуюся, Василю Івановичу. Ваша тверда воля…

Професор застережливо підняв руку.

— Дорогий мій Ілля Григорович, — промовив він низьким басовитим голосом, в якому проривались нотки батьківської теплоти. — Я не кажу, що ми змінимо наші плани. Більше того, я навіть певний, що ми їх не змінимо. Але ми повинні добре вивчити ситуацію. Останнім часом в країні, до якої ми вирушаємо, почалися політичні заворушення. Назріває революція. А тут ще й візит таємничої жінки, її застереження…

Іллюша знизав плечима. Щось хотів був сказати, але передумав і тільки досадливо махнув рукою.

— Ну, от і дійшли згоди, — підсумував усе сказане Крутояр. — Я зайду в наше посольство, а потім ще пораджусь із деякими впливовими людьми з бразільської академії наук. Вони повинні знати про становище в Бенісуарії…

За широкими вікнами мліло сонце. Щось було в ньому заспокійливе, вабляче, і, дивлячись на нього, не хотілося думати, що за якусь сотню миль чиниться сваволя, ллється людська кров і громовиці пострілів полохають тишу сельви.

Три дні професор Крутояр з'ясовував становище, ходив до академії, двічі зустрічався з радянським послом. Зрештою, все виявилося набагато простіше, ніж у день розмови з креолкою. Політичні ускладнення в Бенісуарії давно вже нікого не дивували в бразільській столиці Якщо хто й мав острах, то переважно комерційні люди, які потерпали за свої капітали, вкладені в нафтові й залізорудні розробки маленької республіки.

Тим часом прибули необхідні матеріали й інструменти. Радянське посольство повідомило Крутояра про розмову з дипломатичним представником Бенісуарії. Той був дуже люб'язний, пообіцяв експедиції підтримку з боку свого уряду й запевнив, що мандрівникам нічого сподіватись прикростей у дорозі.

Проте Крутояр вагався. Заглиблений у думки, він подовгу блукав самотньо вулицями столиці, й ось тоді трапилась подія, яка поклала край його сумнівам.

Якось професор повертався з центральної міської бібліотеки, де він добирав літературу з етнографічних питань. Сонце смалило немилосердно. Над містом щойно прошуміла тропічна злива, в блискавицях і громі, гаряча й бурхлива, як і серця людей, що жили на цій дивній землі. Тротуари й вулиці парували, і від того спека здавалася ще нестерпнішою.

— Сеньойр Крутояр! — пролунало раптом з боку вулиці, по якій суцільним потоком ішли машини.

Професор повернув голову й одразу ж упізнав того, хто назвав його ім'я. З віконця автомобіля, що спинився біля тротуару, визирав сивобородий дідок. Це був шведський турист, у минулому сміливий дослідник Південної Америки, давній знайомий Крутояра по міжнародних етнографічних з'їздах. Пана Сундстрема професор зустрічав кілька разів у бібліотеці столичного університету, і швед знав про план мандрівки радянської експедиції.

— Моє шанування вам, пане Сундстрем!

Дружній потиск рук, короткі фрази.

— Ви ще й досі не виїхали на Оріноко, пане Крутояр?

— Наша подорож вимагає солідної підготовки. Але чому ви сидите в цьому пеклі?

Сундстрем виходить із машини, мружиться від ясного сонячного проміння, йому подобається це пекло. У себе на півночі він рідко бачить стільки сонця і стільки безхмарної сині над головою.

— Якби не мої літа, колего, — говорить він, поклавши Крутоярові на плече руку, — я обов'язково подався б з вами на Оріноко. Все життя мандрував. Усе життя. — Він враз хмурніє, обмацує свої кишені, й, на мить замислившись, говорить неквапом: — Добре, що згадав, і саме зараз, коли ми зустрілись. Я одержав листа з Голландії. Сумного листа, колего.

— У вас є друзі в Голландії? — питає Крутояр, відчуваючи в голосі Сундстрема неприховану тривогу. — Родичі?

— Ні, тільки друзі. Ходімте по Авеніді, я розповім вам усе. Хелло, хлопче! — гукає він шоферові. — Можеш бути вільним на сьогодні. Тож ходімте, колего!

Заклавши за спину руки, Сундстрем іде широким кроком, високо піднявши своє довгасте худорляве обличчя. В очах у нього задума, а може, й сум за далеким і нездійсненним, сум літньої людини, в якої все вже лишилось позаду.

— В другу світову війну, — говорить Сундстрем, — мій син воював проти нацистів, він був офіцером-добровольцем британських військово-повітряних сил. На війні він потоваришував із голландським офіцером Ван-Саунгейнлером. Мій син загинув. Ван-Саунгейнлер залишився живим і після війни став великим ученим… Місяць тому він разом із своїм сином…

— Ви говорите про загиблого голландського дослідника? — не втримався Крутояр.

— Перепрошую, колего! Не треба вживати слова «загиблий»! Ван-Саунгейнлер не загинув. Він зник безслідно в тропічних лісах верхнього Оріноко. Але я вірю в його щасливу зірку. Ось лист від його дружини. Вона благає мене організувати розшуки її чоловіка й сина. Нещасна жінка не уявляє собі, що то значить розшукувати людину в безмежних непрохідних нетрях. І все ж таки, колего, я не хочу позбавляти її надії. Американські авіакомпанії зробили кілька розвідок. Звичайно, все носило чисто рекламний характер і не дало, та, власне, й не могло дати ніяких наслідків. Я хочу доручити цю справу вам. Може, ви почуєте що-небудь, може, індійці знають про білу людину і вкажуть вам, де вона. Мені пригадується, що востаннє Ван-Саунгейнлер дав радіограму з борту свого літака, перебуваючи десь в районі гирла Ріо-Падамо. Це майже непрохідні нетрі. Я вас ні до чого не зобов'язую, не смію зобов'язувати. Але я звертаюсь до вашої совісті й честі, до вашого благородного серця.

Крутояр задумливо провів пальцем по вусах:

— Сумна історія… Американські авіакомпанії роблять на цьому бізнес. Можливо, людина вже загинула, але бізнес гарантований…

Сундстрем з надією повернувся обличчям до професора.

— Я хочу вірити, що ви згодні з моєю пропозицією.

Крутояр взяв професора за руку й на знак згоди міцно потиснув її. Більше він нічого не сказав.

— Дякую, колего! — тихим голосом промовив Сундстрем.

— В дорогу! Літак о п'ятій вечора!

Професор стоїть на порозі, бадьорий, усміхнений. Біла шовкова сорочка на ньому розстебнута.

З бічних дверей, що ведуть до ванної кімнати, вилітає Самсонов, в самих трусах, мокрий і збуджений.

— Per aspera ad astra! Через труднощі до зірок, до великих зірок, як казали стародавні римляни, — вигукує Іллюша.

Швидкі приготування, остання перевірка потрібних речей, останні листи на батьківщину і — в дорогу.

Таксі мчить мандрівників в аеропорт. Місто тропічної розкоші лишається позаду. Десь далеко за високими хмарочосами голубіє море, раз по раз вихоплюючись між кам'яним громаддям будівель.

— Два дні тому я знову бачив її, — впівголоса звертається професор до Бунча. Той сидить поряд із Крутояром на задньому сидінні машини й куняє.

— Її? Креолку?..

— Так, сеньйору Ернестіну. Вона стояла на Авеніда-ді-Майя з якимось красивим молодим кабальєро, і коли я вклонився їй — відвернулася. Вдала, ніби не знає мене. Дивно. Можливо, вона не хоче ускладнювати нашу справу. Як ви гадаєте, колего?

Бунч мовчить. Але в його мовчанні вчувається затята впертість і невдоволення.

— Вона відвернулась, — продовжує замріяно Крутояр, — але мені здалося, що в її очах промайнула радість, її очі привітались до мене. Тільки її очі.

— Ет, припиніть сентименти! — гарячково проказав Бунч. — Я думаю про очі вашої дружини, яка не пробачить нам цієї подорожі. Нащо ми взяли з собою хлопця? Ви ризикуєте, ви дуже ризикуєте.

— Цс-с-с! Мовчіть!

— Гаразд, я буду мовчати, тільки знайте: за долю Олеся я більше не відповідаю.

— За долю Олеся ми відповідаємо всі разом, колего, — шепоче йому на вухо професор і кладе на коліно свою важку долоню.

Він виходить першим із машини й повертається обличчям на схід — далека блакитна смужка леліє на обрії.

— Там море, — промовляє він тихо й урочисто. Але всі — і Олесь, і Самсонов, і навіть буркотливий Бунч читають у його зажурених очах інше: там, далеко-далеко, мила серцю Батьківщина. Вона чекає на них, вірить їм. Вона стежитиме за кожним їхнім кроком, щоб у тяжку хвилину простягнути їм свою надійну руку допомоги.