Вогонь на вершині Комо

НА РАНЧО ГУАЯНІТО

Шість років поліція розшукувала доктора Каріоко Коельо. За особистим наказом президента колишнього голову столичної спілки прогресивних адвокатів сеньйора Коельо було оголошено поза законом. Доктора більше не існувало в списках громадян республіки. Нагорода в шість тисяч песо чекала того, хто викаже поліції державного злочинця Каріоко Коельо.

Доктора добре знали за межами країни. В Англії й Франції, Індії й Китаї його вітали як представника нескореної вільнолюбної Бенісуарії. Бенісуарія лісових волонтерів, що зі зброєю в руках вели боротьбу проти кривавого диктатора, зверталась до світу вустами славнозвісного Каріоко.

Після тривалого перебування за кордоном, доктор повернувся на батьківщину й поселився у верхів'ї Оріноко. Про це знали тільки його найближчі прихильники й друзі. Але незабаром народ почув палке слово Коельо. Доктор закликав своїх співвітчизників піднятись на боротьбу проти диктатора. Ранчо Гуаяніто, на якому він поселився, стало центром розгортання могутнього руху.

Кілька років тому на ранчо Гуаяніто жив священик Антоніо. Своєю богопристойною поведінкою він завоював прихильність впливових кіл столиці. Сам окружний поліцейський комісар Себастьян Олів'єро виявляв до нього свою симпатію. В тісних кімнатах ранчо Гуаяніто не раз дзвеніли бокали, і верескливий спів Чорного Себастьяна полохав насторожену тишу сельви. Комісарові Олів'єро навіть на думку не спадало, що під чорною сутаною богобоязливого святенника билося полум'яне серце патріота і що кожного разу після пиятики, коли Олів'єро покидав із своїми охоронцями затишну садибу, Антоніо замикавсь у своїй маленькій світличці й при світлі гасової лампи до ранку записував щось у товстий зошит.

Патер Антоніо помер раптовою й загадковою смертю. Страшну правду про його кончину знав лише комісар Олів'єро.

Тієї ночі лютувала буря і дощ заливав землю. Спалахи блискавиці краяли над лісом захмарене небо. О другій годині ночі до патера Антоніо з'явились двоє таємничих відвідувачів, постукали в причільне віконце і, скрадаючись, увійшли в дім. Патер Антоніо почастував утомлених людей вином і нагодував їх. Згодом нічні гості вийшли з дому. Вони ввели на подвір'я двох віслюків, навантажених важкими тюками. Господар ранчо наказав скласти тюки в канеї[7].

Впоравшись із своєю справою, гості розпрощалися з патером і, ведучи на поводі віслюків, чорними тінями попрямували до лісу. Німотна тиша і морок затопили сельву. Нараз спалахнула блискавка. Вогненний меч розпоров хмари, й мертве синє світло вихопило з пітьми галявину й ранчо. Загадкові відвідувачі побачили групу вершників. Це був комісар Себастьян Олів'єро. Повертаючись із далекого рейду, він попутно завернув до патера Антоніо, маючи на меті просушити в нього одежу й дати спочинок своїм солдатам. Біля самої садиби він помітив темні постаті, що прошмигнули у двір. Комісар вирішив зачекати, що буде далі. Цілу годину він простояв між деревами, аж поки невідомі люди знову не вийшли від патера: їхні віслюки були розвантажені.

Себастьян Олів'єро наказав солдатам затримати загадкових відвідувачів. Але ті кинулись у хащі — і сельва поглинула їх.

Себастьян Олів'єро постукав до патера Антоніо. Той вийшов з ліхтарем у руці, одягнений, суворий, зовсім не схожий на доброзичливого господаря, з яким комісар провів стільки приємних годин.

— Хто ці незнайомці і що вони привезли до вас? — спитав Себастьян.

— Мене дивує тон, комісаре! — вдав із себе обуреного священик.

Але Олів'єро, дотримуючись ввічливого тону, повторив з притиском:

— Що вони привезли до вас на віслюках, патер? Антоніо посміхнувся.

— Дрібницю, комісаре. Заходьте в дім і погрійтесь. Ви, напевне, з далекої дороги.

— Патер Антоніо, — дратуючись, промовив Себастьян. — Мені прикро, але я змушений… ви розумієте мене… Останнім часом бунтівники проникли й на наші землі.

Тоді патер Антоніо вдав із себе розгніваного. Він закричав на Олів'єро, що той не сміє тривожити його серед ночі, що він чесний і порядний священик. Він тицяв комісарові під носа ліхтар і закликав у свідки самого бога…

Але все було марно. Комісар наказав патеру не виходити з дому, а сам із трьома солдатами пішов у каней, де, як він помітив раніше, незнайомці склали свої вантажі. Тюки були прикриті соломою. Себастьян Олів'єро розв'язав один із них. Там була зброя.

Раптом у кімнаті патера пролунав постріл. Комісар кинувся в дім. Господар лежав на землі мертвий. Він наклав на себе руки.

Звичайно, можна було почати розслідування, доповісти про все начальству і, зрештою, розплутати клубок. Одначе комісар Себастьян Олів'єро вирішив, що краще взагалі припинити цю справу. Три роки приятелювання з патером могли б дорого коштувати йому. Солдатам було наказано мовчати. В столицю полетіла депеша, в якій повідомлялося, що патера вбили жорстокі індійці.

І тільки далекий друг Антоніо доктор Каріоко Коельо знав, за яку велику справу віддав своє життя набожний чоловічок з добрими, мов у дитини, очима. Зброю для патера прислав з-за кордону сам доктор Коельо. Це був перший транспорт рушниць для майбутніх загонів повстанців.

Ранчо Гуаяніто придбав якийсь небагатий скотар. Новий господар послав через зв'язківця зашифрованого листа доктору Коельо: «Ранчо незабутнього патера Антоніо в наших руках. Чекаємо вас з нетерпінням».

Минуло ще півроку, і в одній із кімнат скромної будівлі поселився доктор Коельо.

Поліцейські загони Чорного Себастьяна гасали по землях верхнього Оріноко, намагаючись напасти на слід невловимого керівника повстанців. А сміливий ватажок жив під самісіньким носом у комісара округи. Ранчо Гуаяніто стало підпільним центром могутньої хвилі опору.

Доктор Коельо мешкав у тісній світличці покійного Антоніо. Кімната мала, крім запасного входу, чудово замаскований підземний тунель, яким можна було дістатися до самого берега річки.

Останнім часом, коли під проводом Коельо згуртувався сильний загін, коли поліцейському комісарові довелося перейти від наступальної тактики до обережного вичікування, Гуаяніто перетворилося на бойовий штаб повстання.

Доктор Каріоко Коельо, син славнозвісного філолога й драматурга Педро Коельо, з дитинства мріяв про тихі кабінети вчених і про неосяжні у своїй різноманітності й своєму багатстві книжкові фонди столичної. бібліотеки. Маючи поетичну душу, він захоплювався мелодійними віршами Байрона, які чарували його не стільки милозвучністю своїх рим, скільки своїми вільнолюбними настроями.

Кімната патера Антоніо була скромно обставлена, як, зрештою, і весь будиночок. У кутках, протилежних од вікна, на забитих в дерев'яні стіни залізних скобах висіло два гамаки. Грубо тесаний стіл, скриня і дві лавки попід стінами — оце і всі нехитрі меблі. На вікнах стояло кілька вазонів. Доктор Коельо турбувався про те, щоб у домі його покійного друга зберігся дух затишку і спокою, яким колись так дорожив патер Антоніо.

Подвір'я ранчо теж майже не змінилося. Під парканом вздовж коралю й на невеличких клумбах росли маки, бальзаміни, безсмертники. Дві високі пальми, немов величні віяла, погойдувались над дахом будівлі.

В тихі вечірні години, коли повстанці, розпаливши багаття, збиралися навколо затишного вогню й, осяяні ніжним тремтливим світлом, до пізньої ночі співали своїх журливих пісень, доктор ішов через ліс до річки й, заглибившись у думи, зосереджений і строгий, дивився на темну воду. Дивився і бачив великі, мов стиглі ягоди, зорі, що плавали на дрібних хвилях і ніяк не могли потонути, бачив невиразні тіні індійських пірог, що проносились десь по річковій бистрині, неначе воскреслі духи древніх ацтеків.

Він стояв і думав. Хіба він не хоче щастя й спокою? Він вже старий, його тіло сковує втома. Час уже й на спочинок. Але ніколи відпочивати, його переслідує закон. Немає в нього ні оселі, ні родини. Тільки молодший син Орнандо лишився з батьком, б'ється безстрашним волонтером в загоні. Вдень і вночі важить своїм життям. Дочка Ернестіна має повернутись не сьогодні-завтра з-за кордону. У вирі боротьби вона не знатиме ні хвилини спокою. Орнандо, Ернестіна, П'єтро… Він сказав П'єтро? Він вимовив це зганьблене ім'я? Немає в нього більше сина. Є страхітливий Ганкаур. Є вбивця невинних дітей і жінок, слуга Чорного Себастьяна, звір у людській подобі…

Доктор Коельо не хотів більше думати про свою долю, його доля стала часткою долі нещасної республіки.

Інколи на ранчо прибував зв'язківець або вістовий з якого-небудь секретного поста. Тривожна звістка піднімала тоді весь загін. Засмаглі, босі, в грубих полотняних штанях і сорочках, хто з карабіном, хто з автоматичним револьвером, а хто і з старим вінчестером, партизани, ніби на крилах, вилітали на своїх конях з коралю й линули в бій.

Доктор Коельо вирушав на чолі загону. Немічна рука його вже не здатна була тримати мачете, але їй ще вистачало сил послати кулю в вороже серце. Ватажок повстанців був зі всіма і в навальному наступі, і в тяжкі години відступу. В критичну хвилину він зривав із голови свого капелюха, підносив його вгору й хрипко командував:

— Хлопці мої! Сини мої! Бийте їх!

Це була зовсім не військова команда, бо, зрештою, й сам доктор був гранично цивільною людиною. Та в голосі його таїлось, мабуть, щось більше, ніж владність. Мачете падали на голови поліцаїв, залякані солдати — їх привозили на Оріноко з далеких палючих льяносів — у благанні здіймали догори руки.

Одного разу загін Коельо наткнувся на індійців Ганкаура. Молодий плечистий хлопець Россаріо, охоронець і помічник свого командира, перший збагнув страшну небезпеку. Партизани їхали на конях широкою улоговиною, коли зненацька з густих заростей на них посипались стріли.

— Апіака! — закричав Россаріо.

його слова потонули в грізному ревищі. Індійці вискочили на рівнину й почали півколом оточувати невеликий загін. Найкращі їхні лучники засипали верхівців смертоносними стрілами. Двоє поранених пеонів звалилися з коней і забились у передсмертній агонії.

Коні змішалися. Партизани почали повертати назад. Тоді Россаріо з занесеним над головою тесаком кинувся на дикунів.

— Брати! Вперед! Вперед, бо нас переб'ють, як курчат!

Його підтримав доктор Коельо. Стріляючи через голову свого скакуна, він помчав за вірним охоронцем. Лава кіннотників розсипалась по улоговині. Індійські лучники розгубилися. Верхівці неслись на них, як ураган. Тупіт коней, грім пострілів, відчайдушні крики пеонів зовсім приголомшили воїнів апіака. Жах пройняв забобонні душі дикунів.

Кулі й гострі мачете швидко зробили свою справу. Загін апіака, майже на половину знищений, розбігся по нетрях. У густих зарослях стікали кров'ю поранені. Конали скалічені коні.

Доктор Коельо наказав відвезти загиблих товаришів до себе на ранчо і там поховати з належними почестями.

Коельо їхав повільно, тримаючи обома руками повід, йому хотілося швидше минути ліс. Темрява гнітила його і навівала тяжкі роздуми.

Коні прискорили ходу — вже близько було ранчо Гуаяніто. Коли вони виїхали на узлісся, Коельо побачив кілька віслюків і кіз, що мирно паслись на просторій галявині неподалік од садиби. З широко розчинених воріт коралю вискочило дві здоровенні сторожові собаки.

— Це все, що лишилось від бідного патера Антоніо, — з важким зітханням мовив якийсь пеон.

Коельо сердито пришпорив коня.

— Ні, не все, хлопче. Наш загін і наші кулі — це теж спадщина патера Антоиіо. Запам'ятай собі назавжди.

Він перший влетів на дворище ранчо.

Коли тіла забитих були закопані й над невеликим горбиком землі пролунав прощальний салют, доктор Коельо з непокритою головою попростував до будинку. На якусь мить він зупинився, озирнувсь на могилу й нарешті підняв сповнений туги погляд на горде дерево сумаумао, немов заповідав йому вічно стояти пам'ятником загиблим героям.

Під вечір партизани розклали багаття. Корчилось на вогні сухе гілля, злітали у височінь полохливі іскри. І ніби доганяючи їх, на пругких крилах летіла в ніч тужлива пісня.

На дворі ранчо теж горіло кілька вогнищ. Якийсь молодий метис сидів, спершись спиною об дерево, і грав на гітарі.

До одного з багать наблизився доктор Коельо. йому дали місце біля вогню, і він сів на вузлуватий корінь.

— Індійці апіака зовсім знахабніли, — озвався молодий метис і злісно вдарив по струнах.

— Якби мені дали тридцять добрих вакеро, — почувся впевнений голос, — я б перерізав їх, як кошенят.

— Підлі душогуби! На них немає управи.

— І поліція з ними заодно.

— Нічого, скоро ми їх передушимо, як отруйних гадюк…

— Ви бачили такого героя, — докинув хтось із темряви. — Дивись, щоб вони з твоїх кишок не поробили собі гамаків. Я чув, що кілька днів тому, вони спалили ранчо Макукано, вбили всіх чоловіків і забрали з собою жінок. Люди з Курумба бачили вогонь за п'ять лі.

— А мені розповідали, що Ганкаур хоче знищити індійців племені тауліпанг. Він давно з ними не мирив.

«Вирізати плем'я тауліпанг… вирізати плем'я…» Віддалось болісно в голові доктора. Коли вже настане цьому край? Коли вже скінчаться муки його народу? Ернестіна повідомляла, що сюди скоро прибуде кілька радянських вчених. Хай вони побачать страшну правду тропіків. Кожне спалене індійське селище, кожна сотня індійських голів, відрубаних і проданих на підлому торгу — це все правда. І свідки знайдуться. Жаль, нема в живих патера Антоніо! Він міг би так багато сказати!..

— Патер Антоніо, — прошепотів доктор, дивлячись кудись повз огонь. «Хай благословенні будуть ті, що носять бога в серці своєму», це він казав, патер Антоніо. Він молився богові, але завжди дбав про просту трудову людину.

Біля багаття знову говорили про Ганкаура. Важкі думи обсіли пеонів. Кожен мав сім'ю, і в кожного в серці жив страх за своїх рідних, яким загрожувала, розправа жорстокого ката.

— Що це ви похнюпились, хлопці? — спитав доктор Коельо, дивлячись на осяяні теплим відблиском багаття обличчя своїх бійців. У його голосі відчувалась батьківська турбота.

— Погані діла творяться на світі, — озвався бородатий партизан.

— Знову ллється кров на нашій землі, — промовив інший.

— Краще кров, ніж дзвін кайданів, — це був голос Коельо. Він дивився прямо у вогонь, невідривно й гнівно, наче всі прокляття його землі зібралися зараз у полум'ї, що пробивалося з-під галуззя. Потім він прикрив долонею очі, ніби намагаючись зберегти перед своїм зором якесь дороге, неповторне видіння, рвучко відвів руку вбік і широко посміхнувся. Гостра борідка його задерикувато підскочила вгору.

— А де Мігель? — поцікавився він, озираючись навколо.

— Чи не біля коней.

— Кохається в тваринах. Хороший хлопець.

— А от його брат не любить нашої сельви. Кажуть, Філіппе вже став великим босом на нафтових розробках у Бакарайбо.

Пеони повеселішали. їм не вірилось, щоб простий сільський хлопець міг стати великим босом.

— Філіппе — профспілковий лідер, — сказав доктор Коельо трошки роздратованим голосом. Здавалося, згадка про Філіппе Россаріо викликала в його серці недобрі спогади. — Скоро він приїде до нас. — Доктор підняв голову й гукнув у пітьму: — Ей, Мітель, де ти?

— Я тут, сеньйор, — почувся бадьорий голос юного зброєносця. — Даю коням на ніч.

— Принеси гітару і заспівай нам щось веселе.

Мігель виринув із темряви в сяйво вогнища і, широко посміхаючись, підняв над головою гітару. Це була його зброй. Кремезний юнак з обличчям і поведінкою дитини, він не любив ні вбивств, ні крові. Серце його завжди було сповнене добротою. Про його ніжну душу свідчило передусім те, що біля нього завжди тулились діти. Хлопець не вмів сердитись, був поступливий, щирий і дуже соромився, що свята мадонна не дала йому войовничої вдачі. Коли йому чимось допікали, він з ледь прихованою в куточках рота посмішкою запально говорив: «Не гнівіть мене, бо я вже й так сердитий, як алігатор!»

Душа в нього була надто музикальна, і, звичайно, за інших умов з нього вийшов би великий артист. Про своє артистичне обдарування Мігель, певно, не здогадувався, чим позбавляв себе зайвих страждань. Тільки бойові друзі цінили по-справжньому голос свого Мігеля. Та ще доктор Коельо в хвилини відвертості говорив йому, що після звільнення країни від тиранів він оддасть останні свої песо, аби юнак міг здобути музичну освіту.

Інколи Мігель заспівував надто сумних пісень, тоді партизани, мов малі діти, крадькома змахували кулаком сльози. Це дратувало старого Коельо. Чи не доволі горя й страждань випадало на долю лісових лицарів — так звав своїх пеонів доктор — і чи не краще було б вгамувати їхні душевні болі, а не ятрити рани тужливими піснями.

Ось і зараз Коельо побачив в очах юного Мігеля тугу. З-під його пальців полились невеселі звуки. Він затягнув пісню про покинуту в сельві дівчину, про хворого каучеро, про одиноку матір на спаленому ранчо. Він співав, і люди все нижче схиляли до вогню голови.

Коельо підвівся з свого незручного сидіння і повільно пішов по ранчо. Згадка про Ганкаура не давала йому спокою. Він не хотів чути цього імені. Він проклинав той час, коли в його домі народився син, невгамовний пустун П'єтро. Маленький П'єтро, нещасний П'єтро. Але нащо він повторює в думках це ім'я? Хіба П'єтро взагалі існував коли-небудь на світі? Чи не примарилось йому в лихоманковому сні радісне народження сина і все те, що вимріяв, вистраждав, випестив у серці, поки хлопченя бігало біля його ніг? П'єтро — Ганкаур! Ні, нема, не було П'єтро. Є і залишиться страшний злочинець, вождь найжорстокішого племені апіака. Залишаться сльози покалічених, пограбованих, позбавлених домівок і ще залишаться сотні могил серед мовчазної сельви.

Коли б тільки він був спроможний примусити свій мозок забути минуле. Назавжди. Навічно. Та сил тих нема. Знову й знову він згадуватиме маленького хлопчика з голубими, як море, очима, й час, що пролетів у житті доктора Коельо, як рожева хмарка в передгроззя…

Це було багато років тому, невдовзі після першого арешту, коли його звільнили на поруки. В нього померла дружина, залишивши йому трьох дітей. Ернестині вже набігало п'ятнадцять, П'єтро тільки-но сповнилось чотири, а Орнандо ще й ходити не вмів.

Вони жили в Сьюдад-Боліварі, невеличкому місті з тісними, мов річкові каньйони, вулицями.

Ернестіна сподобалась молодому гульвісі з можновладної родини генералів, зарозумілому парубчакові Себастьяну Олів'єро. Батько Себастьяна звернувся до доктора з проханням видати доньку за його сина.

Розбишакуватий і нахабний Себастьян сподівався домогтися свого за всяку ціну і, звичайно, не гребував нічим. Він то погрожував дівчині, то умовляв її, він обіцяв їй багатство і владу, він переслідував «її вдень і вночі. Він говорив, що генерали Олів'єро зметуть з дороги кожного, хто насмілиться суперничати з ними. Він був шалений, цей хитрий і підступний парубчак з широким м'ясистим обличчям і хижими очима.

Дівчина відхилила його пропозицію, і тоді в його серці спалахнула звіряча лють. Себастьян Олів'єро, син генерала Фернандо Олів'єро, схопив облизня! Таких речей не прощали в роду його батьків. І молодий Себастьян вирішив жорстоко помститись.

Одної ночі, коли доктор Коельо затримався з донькою у своїх знайомих, бандити, очолені генеральським синком, викрали з дому малюка П'єтро.

Даремно батько благав поліцію допомогти йому в розшуках сина. Даремно були витрачені тисячі песет на підкуп найвпливовіших урядовців із столичного відомства поліції. Горе доктора Коельо не розтривожило нікого. Маленький П'єтро щез безслідно.

Спливав час. Мужнів юний Орнандо. Ернестіна, вийшовши заміж за молодого негоціанта, переїхала до Бразілії. Життя приносило свої радощі й болі. Плин подій потроху загоював криваву рану в батьковому серці.

Сеньйор Коельо поселився в столиці. Палке і пристрасне слово адвоката завоювало йому друзів. Він очолив першу в країні спілку прогресивних юристів.

Якось під час однієї з поїздок до себе на Оріноко Коельо отримав звістку, яка ледве не позбавила його розуму. Він дізнався, що викрав у нього сина Себастьян Олів'єро. Чорний Себастьян оддав його маленького П'єтро індійському племені апіака. Хлопчик майже забув рідну мову і став дикуном — плем'я апіака було найвідсталішим у країні. Вождь племені усиновив П'єтро, назвавши його грізним іменем Ганкаур. П'єтро-Ганкаур мав стати касіком племені апіака.

Минуло кільканадцять років. До доктора Коельо докотилася чутка, що на землях верхнього Оріноко з'явилося розбійницьке плем'я, очолене вождем Ганкауром…

Доктор гнав тужливі думки. Емігрантський центр вимагав від нього рішучих дій, наказуючи розпочинати підготовку масового повстання бідноти по всій долині Оріноко. Але Коельо, перебуваючи в полоні гірких дум, не квапився.

Настав день, коли доктор одержав таємного листа, який сповіщав його про приїзд Ернестіни, зв'язківця від закордонного революційного центру. Його гаряче любима донька мала прибути в Сьюдад-Болівар на пароплаві по Оріноко. Це був найнебезпечніший і водночас єдино можливий шлях.

Зранку Коельо розіслав своїх хлопців униз по ріці, наказавши їм стежити за кожним кораблем. Були сповіщені й надійні люди в селищах каучеро, де спинялися рейсові судна з Сьюдад-Болівара.

Цілий день тривога не давала спокою доктору Коельо. Маленький, неначе зовсім висушений турботами й важкими думками, він ходив по подвір'ю ранчо і, посіпуючи свою гостреньку борідку, беззвучно повторював дороге ім'я: «Моя Ернестіна… Моя люба дівчинка…»

В канеї стояли осідлані коні. Кілька молодих пеонів, умостившись під високим деревом, грали в кості. До стовбура було приставлено рушниці. Кожної хвилини пеони були готові скочити в сідла й кинутися назустріч ворогові.

Доктор Коельо зайшов у дім і, розгорнувши карту, почав розглядати на ній басейн ріки. Могутня Оріноко несла свої води серед скелястих берегів, серед непролазних тропічних хащ, обмиваючи з заходу грандіозне Гвіанське нагір'я. І скрізь понад її берегами, біля невеличких її притоків і рукавів, розмістилися партизанські дозори. В селищах каучеро, в глухих індійських поселеннях, на пристанях і в містечках повстанці мали своїх надійних людей. Там збирали зброю, готували провіант, налагоджували зв'язки. Немов тисячі підземних ручаїв, зливалися сили опору у велику й повноводу ріку, що рвалася через скелясті пороги на широку улоговину. І, дивлячись на карту, доктор Коельо раптом подумав про те, що сили його друзів такі ж нездоланні, як і чарівна красуня землі їхньої могутня Оріноко.

Він підняв голову й подививсь у вікно. Здається, хтось приїхав на ранчо. Так, так, двоє вершників. Це син його Орнандо приніс йому радісну звістку. Ось він зіскочив на землю і бігцем кинувся до будинку.

Але чого він такий стурбований? Чому смертельна блідість вкрила його обличчя? Бідний Орнандо! Він не спав дві ночі. Він чекав свою сестру Ернестіну.

Грюкнули двері — і на порозі з'явився Орнандо. Він важко дихав. Чорне волосся вибилось у нього з-під крислатого капелюха.

— Чорний Себастьян і люди Ганкаура напали на «Віргінію», — сказав юнак, важко переводячи подих.

— Ну, то й що?.. І, власне, яку «Віргінію»? — спитав батько, повільно підводячись з-за столу. — Кажи, що з тобою, Орнандо? Ти білий як смерть.

— Я боюсь, батьку… — хлопець зітхнув і низько схилив голову. Криси його сомбреро закрили від Коельо змучене лице. — Я боюсь, що там…

— Звідки ти знаєш! — вигукнув доктор Коельо і схопив сина за плечі. — Кажи, ти щось знаєш? Ти знаєш, що вона їхала на «Віргінії»?

Орнандо безсило впав на стілець. Відкинув праву ногу в рудому високому чоботі, густо вкритому порохом.

— Люди з селища Гаук'ялі бачили, як Ганкаур переправлявся на своїх пірогах у заводь Білого Сокола і звідти напав… — Хлопцеві не вистачало сил. Він сперся головою на руку, але раптом, немов прокинувшись од сну, заговорив швидко й схвильовано: — З ними було кілька поліцаїв і сам комісар Себастьян Олів'єро. Коли вони знову посідали в свої човни, судно втратило управління і попливло вниз за водою. Капітана примусили сісти у пірогу разом з індійцями. Потім…

— Що потім? — на маленькому, висушеному обличчі доктора Коельо проступили краплини поту. — Кажи, що було далі?

— «Віргінія» стояла до ранку біля берега, — зібравшись із думками, заговорив юнак. — До неї підійшов пароплав із Сан-Феліса…

— На якому їде радянська експедиція? — швидко перебив його Коельо.

— Здається, той. На «Віргінії» почалась пожежа, і тоді росіяни відчалили й пішли проти течії. «Віргінії» більше нема. Вона згоріла.

Запала тиша, довга, гнітюча тиша. Чути було, як настирливо б'ється в скло мошка. Хлопці, що грали в кості, весело сміялись.

«Моя Оріноко… Моя Ернестіна…» — раз по раз спливала в свідомості Коельо фраза. Він повторював її тупо, механічно і цими короткими словами ніби маскував страшну правду, в яку не хотів вірити, не міг вірити. «Віргінія» згоріла… «Віргінія» й Ернестіна. Але чому саме Ернестіна? Хто бачив, що на ланчії пливла його донька Ернестіна? Це все вигадка гарячкового Орнандо…

Гостра борідка Коельо піднялася вгору. Він мить дивився на сина, немов уперше його бачив.

— Що ти зараз сказав? — із неприхованим осудом у голосі мовив доктор Коельо. — Звідки ти знаєш, що твоя сестра їхала на «Віргінії»?

— Я не знаю… я тільки чув від одного пеона, що на суденці була іноземна туристка. І я подумав…

— Ти завжди думаєш не те, що треба! — закричав із болем у голосі Каріоко Коельо і вдарив кулаком по столу з такою силою, що аж шибки задрижали у вікнах.

— Не кричи! — відрубав йому Орнандо. Він устав із-за столу, сповнений образи й гніву. Густі чорні брови владно зійшлися на переніссі. Куточки красивого рота нервово сіпались. — Якщо ти хочеш, я вирушу в селище каучеро і розпитаю в людей, кого вбито. — Він подався вперед, схопив за плечі немічне батькове тіло й пригорнув до своїх грудей. — Пробач, пробач, батьку! Я скоро про все дізнаюсь.

Він пересунув наперед кобуру з важким автоматичним револьвером і прожогом вийшов із світлиці.

Минуло кілька днів. Коельо майже не виходив із будиночка. Він чекав повернення Орнандо. Тривожне передчуття не давало йому спокою.

Якось під вечір на подвір'ї ранчо почулися схвильовані голоси:

— Де сеньйор доктор?.. Термінове повідомлення…

Коельо схопив капелюха і вибіг на двір.

Там уже юрмилися біля коней пеони. Брязкали мачете й рушниці. Лунали короткі команди. Доктору Коельо доповіли, що Ганкаур на шести пірогах просувається вниз по річці, певно, до ранчо Чорного Себастьяна.

Високий чоловік у картатому одязі перший із двома десятками партизанів вирушив навперейми Ганкаурові. Через кілька хвилин подвір'я ранчо залишив і Коельо. В грудях доктора змішались почуття зненависті, відчаю, прокляття. Йому здавалося, що від того, з якою швидкістю вони летітимуть до річки, залежить доля всього його життя, доля його доньки Ернестіни. І він безжально бив острогами нещасну конячину.

Ліс раптом скінчився, і в обличчя Коельо хлюпнув багрянець вечірнього неба.

Швидше, швидше. Там, попереду — Ганкаур. Скільки років ждав доктор Коельо цієї зустрічі! Не такою вона мріялась йому, тільки тепер він вже не зверне з свого шляху, його рука не схибить. Швидше, конику, а то вже темніє небо, скоро ніч заховає жорстокого вбивцю.

З-під ніг коней випурхнула зграйка пташок. Рубінові крильця тьмяно спалахнули перед очима доктора і сховались у хмарі куряви.

Вершники знову влетіли в ліс. Позіскакували з коней і, ведучи їх на поводі, почали продиратися крізь гущавину. Могутній Россаріо йшов першим, рубаючи своїм важким мачете ліанові зарості.

Доктор упав. Від шаленого бігу в нього перехопило подих. Двоє пеонів підхопили його під руки. Вони просувалися вперед, тягнучи за собою коней, рубаючи тесаками ліанові тенета, наче своїх смертельних ворогів.

На рівному місці знову повскакували в сідла і чимдуж подалися туди, де лунала гучна стрілянина. В лісі кипів жорстокий бій.

Сонце вже сховалося за обрій, коли Ганкаур вийшов із своїми людьми на берег. Втягнувши піроги в густе лозиння, він рушив йому одному відомою дорогою до ранчо поліцейського комісара Олів'єро.

Індійці посувалися, немов тіні, мовчазні й насторожені. Лісові жителі вгадували стежку інстинктивно. Вкрай напружуючи слух, ловили найменший шерех.

Вечірній ліс був сповнений таємничих звуків. Серед монотонного кумкання жаб зрідка чувся глухий рик ягуара. Ганкаур ішов першим, тримаючи в руках великого ножа, розрубував вузлуваті ліани, що перетинали дорогу, немов сіті велетенських павуків.

Ганкаур квапився. За наказом поліцейського комісара він мусив до заходу сонця з'явитися на його ранчо.

Слово сеньйора Себастьяна Олів'єро було для Ганкаура священним законом. Жодного разу за багато років він не порушив його наказу. Серце білолицього вождя було сповнене до Себастьяна собачою відданістю й глухою ворожнечею. Ганкаур боявся комісара і обожнював його. За його таємним велінням він водив своїх людей проти повсталих каучеро, нападав на селища пеонів, грабував маленькі ланчії на Оріноко. Сеньйор Себастьян добре платив йому за все, але й вимагав сліпої покори.

Мало хто знав, що жорстоке плем'я апіака, очолене білим вождем, було слухняною зброєю в руках Чорного Себастьяна.

Індійці безшумно пробиралися хащами. Рука Ганкаура міцно стискувала ручку ножа. В цьому лісі його підстерігала подвійна небезпека. Сюди приходили на полювання люди з ворожого племені тауліпанг, зустріч з якими могла б скінчитись тільки кривавим побоїщем. Але Ганкаура жахало інше. Сеньйор поліцейський комісар повідомив його напередодні, що в цих лісах з'явились партизани. Вони виступали проти уряду, були добре озброєні і вміли орієнтуватися в сельві, як у себе вдома.

Ганкаур згадав слова Себастьяна: «Твоїм людям доведеться битися з білолицими дияволами. Я дам тобі справжню зброю». Ганкаур відповів йому, що апіака не візьмуть зброї, яка робить грім. Його люди воліють убивати своїх ворогів стрілами з отрутою кураре. «Нечутна смерть» краща за кулі.

Загін вийшов на галявину. Вечірні сутінки згладили обриси дерев. Галявина була довга і вузька, неначе пірога. Ганкаур мить постояв, прислухаючись до лісових звуків, і бігцем подався через відкриту місцину. Індійці рушили за ним.

І раптом Ганкаур скоріше відчув, аніж побачив, між дерев кілька людських постатей. Він каменем упав на землю, індійці — за ним.

Важко дихаючи, вождь втупився очима в пітьму. Так, вони потрапили в пастку. Тепер вже не було сумніву, що зі всіх боків галявину оточили якісь люди. Вони не стріляли, не погрожували — і це було найстрашніше.

Ганкаур вужем поплазував назад. Індійці теж почали відповзати. Один молодий воїн, не витримавши, схопився на ноги і чкурнув у гущавину.

Гримнув постріл. Індієць зметнув руками й упав. Після першого пострілу кулі градом посипались на людей Ганкаура. Індійці завили. Смерть звалилась на них так раптово, що позбавила їх розуму.

Ганкаур побіг назад, низько схиливши голову. Страх передався і йому. Він був сміливою й відчайдушною людиною, але нічна темрява перетворила в його уяві ворогів на якихось жахливих потвор, на невмолимих духів помсти. Він біг, падав, знову схоплювався на ноги і знову біг. З розгону влетів у гущавину й повалився на землю. Хтось ударив його по голові. Чиясь нога вперлась йому в бік. Він став шалено відбиватись кулаками, кусатися — з лютим риком, із звірячим харчанням. Врешті вихопився знову на галявину і влетів просто в коло озброєних людей.

Це були партизани доктора Коельо, «лісові лицарі», запеклі вороги кривавого генерала Батіса.

Ганкаур стояв у колі повстанців, побитий, заляканий, і, мов зацькований звір, озирався по боках. Кілька рушниць було спрямовано йому в груди.

Партизани впізнали страхітливого індійського вождя, який своєю жорстокістю уславився далеко за межами верхнього Оріноко.

— Ганкаур! — передавалося з уст в уста зловісне ім'я.

Між деревами почулись голоси, кінський тупіт. Кілька вершників виїхали на галявину.

— Сеньйор Коельо! — гукнув до одного з верхівців молодий пеон. — Ми впіймали Ганкаура.

— Повісити його! — гукнув хтось із натовпу.

— На шматки роздерти!

— Кинути в болото до зміїв!

Доктор Коельо зліз із коня. Ніхто не бачив у пітьмі ні його обличчя, ні виразу його очей. Невисокий на зріст, старий чоловік, він неквапом підійшов до гурту, де стояв Ганкаур.

— Хай живе свобода, друзі! — привітався він тремтячим голосом.

Йому відповіли, нескладно, різноголосо. Невиразні постаті бійців похитнулися. Хтось підняв над головою рушницю.

Доктор Коельо наблизився до гурту.

— Покажіть мені, де Ганкаур? — чужим голосом промовив він.

Блиснув електричний ліхтар.

— Ось він, сеньйор Коельо.

Відставивши вбік праву ногу, Ганкаур із викликом дивився на своїх ворогів. Він був готовий умерти, як це личить вождеві наймогутнішого племені сельви.

Доктор Коельо вдивлявся кілька хвилин в обличчя білолицього індійця, на якому розпливалося жовте кружало від електричного ліхтаря. Потім, не кажучи ні слова, потягнувся до кобури, вийняв пістолет і, ледве переборюючи тремтіння руки, підняв зброю.

Ганкаур дивився на Коельо, мов заворожений. Пістолетне дуло танцювало в нього перед очима. Рука доктора здригалася. Він увесь тремтів, він ледве тримався на ногах. Через силу ворушачи сухими губами, він тихо промовив:

— П'єтро! Це ти, П'єтро?

Його голос пробудив у душі дикуна цілу бурю. Смерть дивилась на нього, і ця смеоть знову називала його дивовижним, чужим іменем «П'єтро».

Рука доктора Коельо піднялась вище. Кволий палець натиснув на гашетку. Грім пострілу перекрив короткий стогін, що вихопився з грудей доктора. Коельо схибив. Відчувши раптову слабість в усьому тілі, він схопився лівою рукою за дерево й похитнувся. Бійці кинулись до свого командира.

І тоді Ганкаур, серед сум'яття й темряви, пумою стрибнув у хащі. Ніч поглинула його.