Вогонь на вершині Комо

КІНЕЦЬ КРИВАВОГО ДИКТАТОРА

В ту ніч, коли над неозорими нетрями шаленіла гроза, столична електростанція припинила роботу. Огорнута пітьмою столиця тривожно прислухалася до далеких ударів грому.

Вранці, ледве зійшло сонце, майдани і вулиці заповнив люд. Робітники несли транспаранти з гаслами: «Геть кривавого тирана!», «Уряд Батіса заплямував себе жорстокістю і насильством!»

Над університетом під поривами вітру лопотів прапор республіки.

Генерал Батіс виступав у військових казармах, істерично закликаючи солдатів виявити вірність урядові. Але в ту мить, коли він, урочисто піднявши руки, промовив: «Хай живе республіка!», міцний порив вітру розчинив вікна, і з хмарної далечіні докотився відгомін грому.

Хтось із натовпу вигукнув: «Це хлопці Бракватісти вбивають каучеро. Скоро і нас пошлють туди».

Генерал Батіс покинув казарми під глузливі крики вояків.

Уся країна насторожилась у грізному чеканні.

Підпільні групи революціонерів готувалися до вирішального наступу.

В лісових нетрях збиралися волонтери.

Війська відкрито виявляли непокору диктаторському режимові.

Вільнолюбні сили опору, готуючись завдати удару по генеральській хунті в столиці, чекали сигналу, який об'єднав би дії міст і провінції.

Минув неспокійний день, і знову настала ніч. Сельва поринула в тривожний сон. По небу пливли чорні хмари. Шаленіли блискавиці. При кожному спалахові гора Комо виринала з пітьми, наче страхітливий привид.

Десь опівночі біля підніжжя гори з'явилася невеличка група людей. Карабінери — їх було чоловік дев'ять — вели заарештованих радянських мандрівників і трьох повстанців із загону доктора Коельо.

Орнандо дивився на осяяну голубуватим світлом скелю і тихо бурмотів прокльони. Молодий креол не почував уже болю від мотузка, яким зв'язали йому руки. Він ішов наймання, як сліпий, і лише раз по раз зиркав на похмуру вершину. Гора стояла німа й насторожена. Вона здіймалась перед ним, як гнів його друзів, котрі так і не дочекались умовного сигналу. Він не зумів повідомити своїх. Тепер усе пропало. Орнандо похнюпився.

«А може, Тумаяуа… — Слабка надія спалахнула в його свідомості й одразу ж згасла, як іскра від багаття, підхоплена дужим вітром. — Якби Тумаяуа добрався до селища Курумба і встиг передати умовний сигнал, на вершині вже давно горів би вогонь… Якби він тільки міг дістатися!..»

Професор Крутояр ішов зовсім убитий горем. Сталося найстрашніше — вони втратили Олеся. Тепер не було надії на його порятунок. Сельва не повертала своїх жертв. Куди він подався? Хіба він не знав, що сельва страшніша за Чорного Себастьяна? Скоро все буде з'ясовано, урядові інстанції вибачаться перед ними, і вони повернуться на батьківщину. Але чого варті їхні вибачення проти смерті сина…

Смерті? Хай буде проклята та хвилина, коли він подумав про це. «його Олесь не міг загинути, і він, професор Крутояр, нізащо не повірить у його кончину! Батькове серце незрадливо підказувало йому, що вірний Тумаяуа знайде порятунок.

Загін обминав скелястий виступ гори Комо.

Невидима в темряві стежка то збігала вверх, то спускалася в улоговини, то петляла під стрімкими кручами.

Охоронці, притримуючи на головах капелюхи від скажених поривів вітру, з острахом озирались навкруги.

Раптом один із них, що йшов попереду, гукнув у пітьму до своїх товаришів:

— Гляньте, що воно за чортовиння?!

Ватага на мить спинилася.

Поліцай ткнув пальцем у небо, туди, де ледь виразно бовваніла гірська вершина.

— Та що з тобою, йолопе? — визвірився комісар.

— Санта мадонна! Матір божа, заступнице! — Побачивши біля себе комісара, поліцай схопив його за лікоть. — Дивіться на гору, бачите?

Той втупив очі в пітьму й кілька секунд обмацував ними чорні скелясті схили. Потім повільно зробив крок назад і жахливо лайнувся.

Всі збилися над проваллям і дивились у височінь. Далека вершина, мов засвічена блискавицями казкова свічка, підносила до темного неба маленький вогник. Той вогник з кожною хвилиною розгорався, ставав яскравішим, пругкішим. «Сигнал на горі Комо! Ось він — довгожданий провісник свободи!» — промайнуло в голові Орнандо.

Молодий креол не втримався й радісно вигукнув:

— Гляньте! Вони запалили вогонь!

Тим часом з-за чорних скель вийшли невиразні постаті. Вони перетяли шлях карабінерам, щільно оточили загін і запропонували поліцаям скласти зброю.

— Смерть тиранам! — пролунало в пітьмі серед оглушливого гуркоту грому.

Себастьян Олів'єро впав навколішки. Він не благав помилування. Він знав, що люди, які вийшли з пітьми, ніколи не подарують йому страхітливих злочинів.

А вгорі, на вершині Комо, серед хмаровиння і лютих спахалів блискавки шаленів гордий незгасимий вогонь — символ боротьби і перемог.