Вогонь на вершині Комо

САУК'ЯТО ПАМ'ЯТАЄ ДРУЗІВ

Всю ніч Тумаяуа й Олесь пробиралися непролазними нетрями. Індієць ішов першим. Коли друзі натикалися на густе плетиво ліан, Тумаяуа брав Олеся за руку і просив:

— Не сердься, твій брат завів тебе в погане місце. Треба вертатись назад.

Олесь брів за своїм поводирем і згадував усе, що привело їх на цю темну нічну стежку. Коли гримнули перші постріли і з лісу, немов стадо диких звірів, вилетіли люди з карабінами в руках, Тумаяуа підскочив до нього і закричав: «Тікай! Твій брат урятує тебе». І вони побігли прямо в ніч, у невідомість. Мабуть, син лісів Тумаяуа в ту мить забув заповіт своїх батьків, що найстрашніший ворог людини в сельві — самотність. Індійці ніколи не відходили від своєї стежки, не лишивши після себе умовних позначок. Заблудити в дикій, непролазній гущавині — це значить загинути.

Тепер вони блукали по сельві без їжі й води, сповнені страху й відчаю. Сельва вражала темнотою, загрозливим сичанням, скиглінням, надривним виттям…

Злий дух Курукіра йшов нечутною ходою за двома нерозсудливими мандрівниками і жахав їх своїм демонічним сміхом. Он тріснула гілка під його ногою. Он зашамотіло під його подихом листя у високій кроні. По всьому тілу молодого індійця розлилася терпка млость. Він тремтів, мов у пропасниці. Олесь міцно тримався за його руку і мовчки ковтав сльози. Він не усвідомлював усієї складності ситуації, йому було просто страшно.

Він боявся ночі й безконечних нетрів, боявся, не дивлячись на те, що поруч ішов мужній Тумаяуа, який знав ліс і вмів розмовляти всіма його мовами. Він умів гарчати, як пантера, тоненько пищати, як інамбу, задихатись, як кайман у болоті, плакати, як сова в темному дуплі… Невже Тумаяуа не виведе його до людей? Зрештою, краще проблукати ніч у цьому пустельному лісі, аніж потрапити до рук отих бандитів, що вдерлися на подвір'я ранчо?

Раптом індієць упав на землю і забелькотів: — Прости мене, всемогутній дух Курукіра! Я, нікчемний Тумаяуа, син касіка племені тауліпанг Палехо, кинув тобі виклик. Не вбивай мене! Не забирай мого серця. Я обіцяю віддячити тобі. Якщо ти випустиш нас із цього лісу, о, гордий дух Курукіра, я принесу тобі в дар шість шкур пуми і двох оленів. Пожалій мене і пожалій мого юного друга!

Потім він підвівся і сторожко озирнувся на всі боки.

— Ходім, Олесю! — промовив неголосно. — Курукіра почув мої слова. Ходім швидше, він не зачепить нас.

Сповнені дитячої віри в швидкий порятунок, вони просувалися далі. Юнаки розмовляли про різні речі, далекі й сторонні. За балачкою вони забували і ліс, і свою самотність, і небезпеку. Тумаяуа дізнався, що за великим морем, про яке він вже не раз чув од свого друга Орнандо, є далека країна білих людей, що там зовсім немає чорних індійців, немає сельви і таких поганих комісарів, як Чорний Себастьян. У тій країні, дізнався Тумаяуа, немає бідних пеонів, а є тільки багаті й щасливі пеони, і всі вони працюють на своїй вільній землі, мають свою худобу, свої великі світлі будинки… Тумаяуа слухав розповідь про сонячні палаци, про школи, де вчаться друзі Олеся, і зрідка пирскав сміхом.

Чудний цей Олеау! Невже він гадає, що Тумаяуа зовсім дурень і повірить у його казки? Може, й справді на його батьківщині живеться краще. Може, їхнього Чорного Себастьяна вбили добрі креоли. Але все інше — то чистісінька вигадка. Ну та хай говорить — так їм веселіше йти.

І вони йшли — продиралися крізь ліани, обминали грузькі болота, гадючі виводки.

Поволі втома міцною павутиною обплутувала їхні тіла. Ноги ставали неслухняними й чужими.

Олесь першим не витримав:

— Давай спочинемо трошки, бодай кілька хвилин… Я вже ледь переставляю ноги.

Індієць лагідно глянув на свого білого брата й обвів очима невелику галявину. Осяяна променями ранкового сонця, вона була суха й привітна.

— Ляжемо тут, Олесау, — сказав індієць, вкладаючись на жовті мохи.

Олесь опустився на землю, скоцюрбився й одразу ж поринув у сон…

Пробудження було раптове. Олесь відчув, як хтось схопив його в обійми і щосили притиснув до землі. На якусь мить хлопець втратив свідомість.

Коли він прийшов до пам'яті й розплющив очі, то побачив над собою лише високу пальму, що замріяно погойдувалась під легеньким вітром. Хлопець поворухнувся й відчув, як гостро впиваються в його тіло вірьовки. Він був зв'язаний.

— Тумаяуа! — закричав Олесь, охоплений панічним жахом.

— Я тут, — сумно озвався індієць, якого, очевидно, вже давно покинув сон. — Ми потрапили до рук апіака.

Олесь хотів розпитати його, як це сталося. Але від страху в нього пошерхло в горлі. Вони потрапили до людей апіака! Тих самих жорстоких індійців, про яких йому доводилося чути стільки жахливих речей. Апіака переслідували їх по дорозі до лісу. Апіака і їхній вождь Ганкаур наводили жах на всю округу. Апіака не жаліли ні дітей, ні жінок…

Олесеві здалося, що за якусь мить їх підхоплять на списи і кинуть у річку. Апіака не любили панькатись із своїми бранцями.

— Де ж вони? — тихо прошепотів Олесь, повернувши голову до Тумаяуа.

— Очевидно, апіака знайшли нас під час полювання, блискавично зв'язали й покинули тут, поки не виженуть тапіра або козу. Скоро вони повернуться.

Олесь хотів був послабити на собі вірьовки, але не зміг. Вкриваючись холодним потом, хлопець принишк.

Здалеку почувся тупіт ніг і гучні бадьорі вигуки. То поверталися з полювання воїни Ганкаура.

Олесь підвів голову й побачив, як розірвалось плетиво ліан і на галявину вийшло кілька індійців. Це були невисокі на зріст люди, похмурі, з обличчями, помальованими червоними й чорними смугами. Вони несли на довгій палиці забитого мурахоїда.

Поклавши серед галявини здобич, воїни наблизились до бранців і почали радитись. Вони, певно, не знали, що їм робити з полоненими. В їхніх грудях не було злості. Ранкова прохолода, в якій ще не зняла шаленого танцю очманіла від спеки мошка, настроювала їх зовсім на мирний лад.

Один із них присів навпочіпки й помацав на руці Олеся компас. Він сказав щось своїм товаришам, і ті заговорили між собою швидко, навперебій. Здавалось, вони сперечалися, чи варто вести з собою полонених чи може…

Від страшної здогадки в Олеся потьмарився розум

— Не вбивайте нас… не вбивайте!.. — натужно за кричав він. Але індійці, не розуміючи іспанської мови тільки здивовано перезирнулись.

Наперед виступив молодий воїн, без пер у носі. Індійці мовчки відсторонились від нього. Адже це був Саук'ято — син Ганкаура, грізного вождя племені апіака. Він глянув на Олеся своїми променистими очима й радісно засміявся.

Олесь широко розплющив очі й, забуваючи всі страхи, вигукнув:

— Ти був там? — він кивнув головою в якомусь непевному напрямку. — Ти… ти був на «Голіафі»?

На обличчі індійця промайнула тінь невдоволення. Він не розумів жодного іспанського слова і тому дратувався. Він тільки твердо знав, що десь бачив цього білолицього хлопця. Але де? Ах, так, цей естрангейро врятував йому життя.

Товсті губи Саук'ято розтяглися в посмішці. Він щосили ударив себе в груди, провів вказівним пальцем навколо шиї і знову засміявся. Він хотів нагадати про амулет, який подарував колись своєму рятівникові. За нього він мало не поплатився життям…

Апіака стояли тісним півколом, не зважуючись перервати німу розмову між білолицим бранцем і сином їхнього вождя.

— Розв'яжи мене, — попросив Олесь, показуючи очима на вірьовки. — Я твій друг, ти мій друг. — Повернувшись до Тумаяуа, він спитав: — Як йому розтлумачити це? — і вислухавши пояснення, повторив індійською мовою: — Я твій друг.

Саук'ято закивав головою. Так, він цілком погоджується з Олесем. Він ладен яким завгодно способом довести, що і себе він вважає за друга полоненого.

З допомогою Тумаяуа Олесь знову заговорив до Саук'ято:

— Розв'яжи мене! Розв'яжи мого товариша!

Але юний індієць раптом посуворішав і зробив крок назад. Він не міг виконати Олесевого прохання, бо це суперечило правилам племені. Жодний бранець ще не з'являвся до них у селище з незв'язаними руками.

Саук'ято наказав вирушати в дорогу.

Олесеві й Тумаяуа розв'язали ноги. Воїни оточили їх, і невеличкий загін попрямував ледь помітною стежкою.

Ліс порідшав. Процесія вийшла на горбисту місцевість, вкриту густим чагарником. Де-не-де поблискували болітця. З каламутної води виринали потворні зміїні голови. Часом драгва перетинала дорогу. Тоді індійці рубали дерева й перекидали їх з одного берега на інший. Полонені, яким доводилось переходити по таких хистких містках із зв'язаними руками, кожної миті могли оступитися й попасти прямо в гадюче гніздо.

Опівдні загін прибув у селище. Дві величезні хижі, що зовні скидалися на клуні, виглядали з-поміж молодих кущів. У цих халупах мешкали люди апіака.

Олесь ледве пересував ноги. Він ішов, опустивши голову, і спрагло облизував сухі губи, йому нестерпно хотілося пити. Саук'ято не звертав на нього ніякої уваги. Молоді воїни, що йшли з луками праворуч і ліворуч од полонених, теж тримались замкнуто й насторожено.

Підвівши бранців до однієї з клунь, воїни розійшлися хто куди. Олесь зацікавлено озирнувся навколо себе. Страх у його серці зник. Мозок працював чітко й напружено: чи не можна втекти?

Хлопець спробував звільнитися від пут, які вп'ялися йому в тіло. Ворушачи повільно плечима, він все нижче й нижче зсовував вірьовки. Те ж саме робив і Тумаяуа.

— Чому вони нас не стережуть? — тихо спитав у свого друга Олесь.

— Ще ніхто не тікав із селища апіака, — сумно відповів індієць. — їхні воїни бігають, як олені. У них стріли змащені отрутою кураре.

— Тоді навіщо ми розв'язуємо вірьовки?

— Я хочу вмерти в лісі, а не в цьому проклятому селищі. Може, добрі духи допоможуть мені.

Олесь із жалем подивився на Тумаяуа. На мить він забув про свою власну долю.

Хлопець ліг на бік, відчуваючи, як на нього навалюється утома й байдужість. Все одно не втекти йому звідси. Зрештою, яка різниця — вмерти в селищі чи на глухих стежках сельви? І чому обов'язково вмерти? Як це вмерти? Думка про смерть була для Олеся незвичною, чужою. Онде похитуються високі пальми, пустують біля самого лісу діти, сива бабуся сидить біля входу й ритмічно товче щось у горщику. І все це він бачить. І буде бачити. І ніколи ніщо не зміниться.

Його роздуми перервав Тумаяуа:

— Білий брат! Швидше! Бачиш, які довгі тіні на землі? Скоро повернеться вождь апіака і принесе із собою смерть.

Олесь припав до землі й, не роздумуючи, поплазував за своїм другом. У цю мить з-за кущів вийшов гурт індійців.

— Назад! — злякано зашепотів Олесь. У натовпі темношкірих він побачив Ганкаура і зразу вгадав у ньому вождя.

Тумаяуа завмер на місці. Один вигляд Ганкаура вбив у ньому всі надії на життя.

Індійці, мабуть, розповідали касіку про вдале полювання. Кілька воїнів намагалися показати йому свою мисливську вправність. Вони замахувались списами, ніби цілились у невидимого звіра, хапались за луки, припадали до землі. Все це супроводжувалось голосними вигуками. Перед вождем відбувався справжнісінький спектакль, який завдавав йому чимало втіхи.

Раптом погляд Ганкаура впав на полонених. Хто вони й звідки?

Помахом руки вождь підкликав свого сина. Саук'ято спинився перед батьком за два кроки і за звичаєм схилив голову. Ганкаур не любив, коли на нього дивилися. Він волів сам гнітити своїм поглядом співрозмовника.

— Ми взяли їх біля Жовтого болота, — пояснив Саук'ято, не піднімаючи голови.

— Звідки вони йшли?

— Ми бачили їхні сліди в трьох місцях. Вони довго кружляли біля Жовтого болота…

— Я питаю, звідки вони прийшли до Жовтого болота?

— Стежка вела із земель тауліпанг.

Ганкаур насторожено підняв брови, спохмурнів. Не минуло й дня, як він повернувся в селище після невдалого переслідування загону білих, очоленого людьми тауліпанг. Білих вів Палехо. Цілий день і півночі гналися за ними апіака. І все виявилося даремно. Несподіваний напад з тилу трьох вершників розладнав усю справу. Чужинці втекли.

І ось перед ним стоїть білолиций хлопець і дивиться на нього широко розкритими очима.

Ганкаур розумів, що Олесь не належить до числа людей, вбивство яких проходить безкарно. Необдуманий крок може накликати біду на все плем'я. Недарма комісар так панькається з чужинцями. О, Ганкаур не дурний, йому ясно, що Олів'єро намагається загрібати жар чужими руками. Комісар хоче бути благородним сеньйором. Хай злочини робить хтось інший, а він заховається в тінь. Але досить! Ганкаур втомився від крові. Каучеро й пеони стали сміливішими. Вони об'єднують свої зусилля і чинять відчайдушний опір. За останній час плем'я апіака втратило немало своїх кращих воїнів…

Окрім того, Себастьян веде з ним, могутнім касіком, якусь підступну гру. Він щось приховує від Ганкаура. Чому Олів'єро не хоче сказати, хто такий П'єтро? Яке має відношення до нього це ім'я?..

І знову Ганкаурові пригадалися події недавнього минулого. «Ти не Ганкаур, ти — П'єтро», — лунали в нього в вухах слова незнайомої жінки. «П'єтро, П'єтро, П'єтро…», — настирливо повторював якийсь внутрішній голос.

Ватажок заплющив очі, схрестив на грудях руки і так стояв якусь мить, мов загіпнотизований.

Нарешті він, ніби проснувшись од сну, звів на Саук'ято свої проникливі очі.

— Чого ти не розправився з полоненими в лісі? — з цікавістю спитав він сина.

— Білолиций брат…

— Який брат?

— Той, що врятував мені життя. Це йому я подарував амулет з ягуарових іклів. Білолиций брат не дозволив зарізати мене, коли я видерся на їхню пірогу.

Ганкаур згадав той день, коли його воїни, ризикуючи життям, напали на «Голіаф». Цього вимагав комісар Олів'єро. Смерть занесла руку над головою Саук'ято, і тільки юний чужинець врятував життя його синові.

Ганкаур ще раз подивився на бранців. Тумаяуа зустрів його погляд з гордовитим викликом і зневагою. Олесь, худий і довгоногий, у своїх штанцях вище колін, нерішуче ступив крок уперед.

— Здрастуй, могутній Ганкаур! — сказав він. Безпосередність його слів трохи розсмішила вождя.

Замість відповіді. він кивком голови підкликав до себе охоронця і наказав йому розв'язати хлопчаків.

— Чого ви зайшли в наші землі? — спитав він іспанською мовою.

— Ми пливли Великим морем і прийшли до вас як друзі, могутній Ганкаур.

Вождь криво посміхнувся. Ну й хитре ж мавпеня! Мабуть, син недурного батька.

— Послухай, хлопче, — звернувся він до Олеся. — Твій батько прийшов сюди торгувати чи шукати золото? Кажи правду, бо у мене немає часу довго базікати з тобою.

Олесь у подиві розвів руками.

— Великий Ганкаур, я можу розповісти тобі, хто мій батько. Він ніколи не торгував нічим. Золото його теж не цікавить.

— Кажи! Кажи! — скривився недовірливо Ганкаур. — Хто не любить золота, той набитий дурень. А я не повірю, що твій батько дурень. Надто розумний у нього син.

Олесь хитрувато блиснув очима.

— Мій батько вивчає людей, їхні звичаї, — сказав він просто. — Про хороших людей він пише книги.

— Яких людей? — насторожився Ганкаур.

— Таких, як ти, великий вождь:

— Як я?

— Ну, звичайно. Він дуже хотів би побачити тебе, — все більше входив у роль Олесь. — Він може зробити з тебе маленьку картину і велику картину. У нього є фотоапарат. Мій батько ніколи не кривдив темношкірих.

Ганкаур махнув рукою. Маленькі картини він бачив. Це його не цікавить, йому хотілося б знати, нащо білі люди прийшли до них у сельву. Хіба їм мало діла дома? Чи, може, вони хочуть купити голів? Ганкаур продає голови.

— Нам не потрібні голови, — тихо мовив хлопець. Запала мовчанка.

Ганкаур не знав, що робити з білим хлопцем. Може, вперше за все своє життя він відчув жаль до полоненого.

— Скажи, ти хочеш їсти, чужинцю? — спитав він.

— Звичайно, я хочу їсти, і мій друг Тумаяуа теж хоче їсти.

Ганкаур подивився на Тумаяуа і презирливо скривив губи.

— Сідайте, — наказав він, — вас нагодують.

Молода індіанка з листяним пояском на стегнах принесла полоненим кілька шматків в'яленого м'яса. Хлопці, не чекаючи нових припрошень, пожадливо заходилися біля їжі.

Коли вони вгамували свій голод і спрагу, Ганкаур зайшов у хижу й виніс звідти невеличку з чорного дерева коробку. Гордовито розкрив її й підніс Олесеві до самого носа. Там лежали товсті сигари.

— На, бери, — промовив дружньо.

Тумаяуа, розуміючи серйозність ситуації, тихо прошепотів:

— Бери! Не гнівай Ганкаура!

Олесь узяв товстелезну сигару й обережно надкусив її зубами. Йому піднесли запалену гілляку, і він з завмиранням серця втягнув у себе дим. Пекуча гіркота заповнила йому груди, перед очима попливли сині кружала.

Дивлячись на очамрілого хлопця, Ганкаур посміхнувся.

— Я теж не вмів курити, — пояснив він довірливо. — Але Себастьян Олів'єро навчив мене.

— Чорний Себастьян? — аж жахнувся Олесь. Для хлопця це ім'я було страшнішим за всі жахи сельви.

— Ти боїшся його? — спитав Ганкаур.

Одначе Олесь не встиг відповісти. Увагу присутніх привернув до себе гомінливий натовп, що з'явився між пальмами. В хмарі легкої куряви до селища простував озброєний загін. Це воїни апіака поверталися з далекого походу.

Забувши про своїх полонених, Ганкаур насторожився, весь підтягнувся, став суворим і владним, як і личить могутньому вождеві. Він давно вже чекав повернення своїх кращих воїнів, посланих на вимогу комісара в селище каучеро. Себастьян Олів'єро хотів покарати селище за допомогу й співчуття людям доктора Коельо.

Хитрий комісар! Ганкаур наскрізь бачив його. Руками своїх поліцаїв він не хотів чинити розправу. Зручніше убивати каучеро руками індійців.

Все плем'я вийшло зустрічати прибулих. Розкотисто лунали жартівливі вигуки, сміх.

Ганкаур любив такі церемонії. Зараз йому віддадуть належні почесті, й він стане ділити здобич. Але що це? Кого вони несуть? Так у селищі апіака носять тільки самого вождя та його сина Саук'ято…

Ганкаур зробив крок уперед, але стримав свою цікавість і, зберігаючи на обличчі вираз холодної байдужості, оглянув грізну ватагу, що підходила до його хижі.

Шестеро воїнів тримали на плечах бамбукові ноші, на яких гордовито сиділа повновида мулатка. Ганкаур не йняв віри своїм очам. Ні, сталося щось безглузде. Такого ще не було в їхньому племені.

Воїни закам'яніли перед вождем і чекали подальших розпоряджень. Натовп за» мер, вражений незвичайною картиною.

Олесь дивився на мулатку і не міг збагнути, де він її бачив.

— Мерфі! — раптом вигукнув хлопець і радісно замахав руками.

Жінка широко посміхнулась йому у відповідь і грайливо повела плечима. їй набридло сидіти в позі завороженого індійського божка. Простодушна Мерфі вже встигла отямитись від першого враження, яке ледь не позбавило її розуму. Вранці загін індійців, наче вихор, налетів на селище — такого Мерфі не пам'ятала за все своє життя! — спалив кільканадцять хижок, убив чотирьох жінок, розігнав по лісі худобу. В селищі майже не було дорослих чоловіків; всі пішли в сельву, і індійці, відчуваючи свою безкарність, кілька годин розкошували в чужих оселях. Мерфі вже приготувалась до смерті. Та, мабуть, свята мадонна не забула стару мулатку, бо сталося чудо. Двоє дикунів вивели Мерфі на ґанок. Один із них замахнувся на неї ножем і враз… упав навколішки. Так, так, вона добре пам'ятає його спотворене страхом лице, його тремтячі руки, його пера в носі… Скоро навколо Мерфі зібрався цілий натовп індійців. Дехто з них весело кричав. Інші, притиснувши до грудей долоні, зачаровано похитували з боку в бік головами і щось бурмотіли. Стара вибачливо посміхалась, не розуміючи, що діється. Кілька воїнів кинулись у ліс і принесли звідти бамбукових дрючків та пальмового листя. За якусь мить було сплетено вузенькі, але досить зручні ноші. Індійці обережно всадовили на них Мерфі і з галасливими вигуками й підспівуванням рушили додому. Вони просувалися тільки їм відомими стежками. Кілька разів загін переправлявся через бурхливі потоки й ось, нарешті, вступив у селище Ганкаура.

Хоч Мерфі й не знала індійської мови, вона збагнула, що її схопили воїни дикунського племені апіака. Коли перший страх в душі мулатки минув, вона почала уважніше прислухатися до розмови своїх носіїв. Стара вловила слово «Ганкаур» і зрозуміла, яка страшна доля чекала її. Але водночас у ній прокинулась і надія на порятунок. Адже Ганкаур був для неї не тільки жорстоким вождем дикунів, але й пустотливим хлопчиком П'єтро, якого вона няньчила тридцять років тому. Сеньйора Ернестіна і доктор Коельо відкрили їй цю страшну таємницю.

І коли індійці в оточенні галасливої юрми жінок і дітей спинились перед високою хижею, мулатка, потерпаючи від страху, звела очі на високого широкоплечого чоловіка і впізнала його. Можливо, її уява сама домалювала те, що вже давно стерлося в пам'яті. Ні, вона не могла помилитися. Це був він, її колишній П'єтро, її дорогий і нещасний хлопчик.

Біля Ганкаура стояв юний сеньйор і здивовано дивився на неї.

Мерфі мимоволі потягнулась рукою до шиї, намацала намисто з іклів ягуара і тим порухом немов відродила в пам'яті всю сцену, що відбулася не так давно біля її дому. Білий сеньйор подарував їй намисто в день смерті Ернестіни.

Мулатка знову перевела погляд на Ганкаура і здригнулась.

Індійський вождь зробив крок уперед і, показуючи собі на шию, спитав:

— Ти де взяла цей амулет?

У Мерфі від страху перехопило подих. Стара відчула, як ноші під нею провалюються. їй здалося, що вона летить кудись у прірву. Тільки тепер Мерфі починала розуміти, що її життя, її порятунок і все її майбутнє тісно пов'язані з цим чародійним намистом.

Ганкаур підвищив голос:

— Хто дав тобі амулет?

Рука старої безвільно опустилась на коліно. Вона не стямилась, як показала на Олеся. Оцей молодий сеньйор подарував їй намисто. Вона не вкрала його. Вона ніколи в своєму житті не брала чужого і не користувалась чужими речами.

Індійці-носії поставили ноші на землю. Для них жінка все ще була таємничою чарівницею, оскільки в неї на шиї висів амулет роду Ганкаура. Амулет з іклів ягуара гіпнотизував дикунів, бо його могла носити тільки людина, яка вміла розмовляти з духами і користувалась їхнім захистом.

— Значить, це ти, сеньйор, дав амулет нашого роду жінці? — спитав Ганкаур в Олеся.

Олесь пояснив, що це справді він подарував Мерфі намисто з іклів ягуара… і що намисто дісталось йому…

— Не намисто, а священний амулет нашого роду! — гнівно перебив його ватажок.

— Так, так, амулет, великий вождь. — Олесь розвів руками. — Мені його дав твій син Саук'ято за те, що я врятував йому життя.

— А чи відомо тобі, що ми жорстоко караємо кожного, хто губить амулет? Ти заслужив смертного покарання, білий сеньйор. Мій син Саук'ято передав тобі часточку своєї душі, а ти зневажив його подарунок.

Олесь на мить розгубився. Все сталося надто несподівано. Він уже вважав себе врятованим. І ось на тобі… Яким лихим вітром принесло цю мулатку? Серце швидко застукотіло в його грудях, по всьому тілу розливалася млість.

Хлопець глянув на Мерфі, потім на мовчазний насторожений натовп і враз зустрівся поглядом із Саук'ято. Той тицяв пальцем собі в груди і щось беззвучно шепотів.

Олесь подався вперед. Саук'ято сам підказував йому вихід. Треба було тільки якось перекинути місточок до нього, виправдатись його іменем.

— Це Саук'ято… — почав Олесь, ще не усвідомлюючи, що скаже далі, але бажаючи виграти бодай кілька секунд.

— Саук'ято? — звів на переніссі брови вождь. — Саук'ято віддав їй амулет, чи ти? Кажи правду, сеньйор. Саук'ято не міг віддати амулет жінці. Він оддав його тобі й після цього був жорстоко покараний.

Холодний піт вкрив Олесеве чоло.

— Твоя правда, вождь. Саук'ято не міг ходити без амулета. — Олесь заговорив швидко. Він ніби хапався за рятівний круг. — Мені стало жаль Саук'ято і я сказав мулатці: розшукай сина Ганкаура і віддай йому амулет. Спитай у Мерфі, вождь. Вона скаже те саме.

Ганкаур скупо посміхнувся. Він був задоволений відповіддю юнака.

його посмішка розтопила лід мовчання. Люди загомоніли. Кілька дітлахів обступили мулатку й безцеремонно почали обмацувати її барвисту спідницю.

Впевнившись, що небезпека минула, Мерфі зійшла з ношів, наблизилась до Ганкаура й безцеремонно взяла його за руку.

За багато років життя Ганкаур звик бачити перед собою тільки німу покору й неприхований страх. Тому він трохи розгубився, коли стара жінка на очах юрби зухвало взяла його за руку, ніби підлітка.

Він стояв й отетеріло дивився на неї.

— Тридцять років я не тримала твоєї руки, — з тугою в голосі мовила Мерфі.

Ганкаур безтямно слухав її чудернацькі слава.

— Ти забув, як я тримала отак твою руку й розповідала тобі казки?

— Мою руку?

— Твою руку… П'єтро!

Ганкаур відсахнувся. Його обличчя зблідло. Він тихо спитав:

— Хто тебе навчив говорити дивне ім'я? Може, ти почула його від комісара?

Мерфі, все більше проймаючись почуттям впевненості, здвигнула плечима. Для неї Ганкаур уже перестав бути жорстоким вождем апіака, вона поводилася з ним так, як багато років тому поводилась із П'єтро.

— Про кого ти кажеш?

— Про Себастьяна Олів'єро…

— Мовчи і не смій мені називати цього ненависного імені. Чорний Себастьян убив твою сестру й хоче убити твого батька… Цей негідник викрав тебе, позбавив сім'ї, але бог покарає його.

Від її верескливого голосу Ганкаурові зробилося моторошно. Широка строката спідниця Мерфі мигтіла перед його очима, мов крила арари. Він нічого не бачив, окрім тих гаряче-червоних барв матерії, і весь світ тієї хвилини здавався йому червоним.

Нарешті Мерфі змовкла. Ганкаур зовсім тихо, так тихо, як він тільки міг говорити з самими духами, спитав її вдруге:

— Звідкіля ти знаєш, що мене звати П'єтро? Вождь Ганкаур не вірить тобі.

Сумніви краяли йому серце. Все єство його сповнилось мукою. Він мусив знати правду. Хто він, нарешті, такий?

— Коли ти був маленьким, П'єтро, — згасивши свій запал, промовила з материнською теплотою в голосі Мерфі, — ти порізав собі долоню об розбиту пляшку. Я перебинтувала твою руку. Ти весь вечір просидів у мене на колінах і не хотів іти спати. Подивись на свою долоню. Стара Мерфі не вміє брехати.

Вождь рвучко підніс до обличчя руку і справді побачив невеличкий шрам. Якусь мить він стояв закам'янілий. По його щоці котилася скупа сльоза.

Індійці, вражені незвичайною поведінкою вождя, перешіптувались між собою.

Ганкаур обвів їх важким поглядом і закричав гнівно:

— Ідіть геть! Ідіть! Хіба ви не бачите, що переді мною стоїть жінка з амулетом доброго духа Кахуньї? Всі, хто ходив у селище каучеро, будуть щедро нагороджені. А зараз ідіть геть!.

Після цих слів вождь із незвичайною для нього ґречністю приклав до грудей праву руку й тихо сказав Мерфі:

— Не бійся мене! Можеш зайти в мою оселю. П'єтро хоче говорити з тобою.

Того вечора мулатка розповіла вождеві племені апіака дивовижну й трагічну історію його життя.