Вогонь на вершині Комо

ОРЕЛЬЯНО — ПЕРШОВІДКРИВАЧ АМАЗОНКИ

Через кілька хвилин усі члени експедиції зібрались під тентом. Олесь розгорнув книгу й заходився перекладати:

«Освятивши свої мечі іменем Христа, благородні рицарі й слуги його величності іспанського короля вирушили війною на завоювання нечестивого світу. Немало слави здобули вони короні й найсвятішому престолові. Під ударами їхнього меча дикунські племена Нового Світу відкрили шлях іспанцям до численних багатств свого континенту.

Та траплялося й так, що люди втрачали розум, забували про бога і чинили богопротивні діла. Жадоба роздувала жорстокість, казкові багатства розпалювали жадобу. Кращі королівські офіцери, забувши заповіти Христові, ставали авантюрниками й розбійниками. Від їхніх мечів гинули цілі індійські племена. Знищувались тисячолітні надбання культури, руйнувались храми. І карав їх бог страшно й немилосердно. Заводив у глухі нетрі і кидав там напризволяще, віддаючи життя їхнє на поталу хижим звірам. Посилав мор на їхні війська, спрагу й голод, позбавляв їх розуму.

Такої долі зазнав і зарозумілий лицар, слуга іспанської корони Гонсало. Хай же лишиться його доля повчальним прикладом для всіх наступних поколінь, аби знали потомки його, як жорстоко карає господь за відступництво від його несхитних заповітів».

Олесь перегорнув сторінку і підняв очі від книги. На його обличчі грала хитрувата усмішка. Юнак дивився на своїх старших друзів, немов бажаючи сказати їм: «Ось я і розважив вас! А ви гадали, що я ні на що не здатен!»

«Лицар Гонсало, — вів далі Олесь, — був сином знаменитих іспанських грандів і братом славнозвісного гідальго, завойовника золотоносної країни Перу — сеньйора Франсіско Пісарро. Змалку Гонсало зростав в обстановці благородних рицарських традицій, які прищепили йому любов до звитяжних походів і відчайдушних поєдинків. Тільки в одному бог скривдив молодого гідальго — він дав йому надто легковажне серце і недалекоглядний розум. Це, власне, й спричинилось до падіння сеньйора Гонсало і завдало невимовних душевних мук його доброму братові.

Франсіско Пісарро, як відомо, був призначений іспанським королівським урядом на високу посаду віце-короля Перу. Не було людини, скромнішої й чеснішої за цього мужнього гранда. Не було діянь благородніших, ніж діяння сеньйора Пісарро. Зате брат його, немов на зло своєму родові, намагався відзначитись властивостями поганими й негідними християнина.

Ставши віце-королем, Пісарро не забув свого родича. Він оголосив брата губернатором провінції Кіто, де, за переказами туземців, начебто протікала Чорна Ріка — Ріу-Негро. Одразу ж властолюбний Гонсало почав готуватись до великого походу на схід, його серце не вдовольнилося підвладними йому землями. Він поклав собі стати володарем великої країни, що розкинулась за Андськими горами.

Приготування до походу тривали кілька місяців. Гонсало ладнавсь у дорогу так, наче збирався воювати проти цілого королівства. З Іспанії він виписав для своїх солдатів нові арбалети й мушкетони, зброярам наказав викувати нові панцири й шоломи, управителям своїх маєтків — підібрати найміцніших і найвитриваліших індійців-носильників.

Франсіско Пісарро намагався втихомирити свого брата. Він говорив йому про суєтність життя, про офіцерські обов'язки і про Христову скромність. Але все було марно. Приготування успішно закінчились, і загін в складі 340 іспанських вояків та 4000 індійців вирушив у дорогу.

Це була незабутня картина. На чолі загону, оточений блискучим почтом офіцерів і грандів, їхав у пишних шатах сам Гонсало. Шоломи грали на сонці всіма барвами райдуги, величезні прапори із зображенням апостола Петра майоріли над грізними когортами. Срібні фанфари сповнювали повітря урочистими звуками.

Ватаг сміливців, піднявши зброю, помахом руки прощався з багатотисячним натовпом.

Протягом перших тижнів мандрівники почували себе добре. Під звуки пісень і барабанний дроб вони простували глухими гірськими стежками, повільно піднімаючись до вершин Анд. Гонсало вже бачив себе володарем безкрайніх просторів. Нетерпіння його зростало. Він квапив носильників, підбадьорював солдатів. Кожному воякові він обіцяв щедру нагороду й звання управителя на завойованих землях.

Тим часом гірські стежки ставали все крутішими, все частіше перетинали загонові шлях урвища й провалля. В прозорій високості кружляли горді кондори.

Нарешті почався спуск. Що нижче сходили загони в долину, то нестерпнішою ставала спека. З кожним кроком густішали лісові зарості. В хід пішли сокири й мечі. Серед хмар москітів, із розбитими ногами й подряпаними обличчями, солдати продиралися крізь хащі.

Гонсало лютував. Він не хотів повірити в те, що тепер, коли перед ним відкрився шлях до слави і всевладдя, йому доведеться відступити. Він нещадно бив індійців канчуком, наказав зарубати кількох солдатів, що, знесилівши, відмовились іти далі. Ніщо не допомагало гарячковому полководцеві. Бог позбавив його своєї підтримки. Бог покарав його за гординю й зарозумілість.

Тропічна спека, нестача продовольства призвели до того, що люди почали гинути, як мухи. Примара смерті нависла над загоном.

Одного ранку в намет командира зайшов офіцер Орельяно. Це був чесний і відважний юнак з небагатого дворянського роду. Солдати любили й поважали його.

— Ваша світлість, звольте вислухати мене, — сказав він, переступивши поріг намету.

Гонсало ще лежав на м'яких подушках, увесь розбитий приступом лихоманки, злий і підозрілий. На його жовтому обличчі хворобливо блищали очі. Густі чорні брови робили його схожим на сову.

— Якщо ви прийшли благати мене про повернення, — прохрипів він злісно, — я накажу повісити вас, як підлого боягуза!

— Я не прийшов просити вас про повернення, ваша світлість, — спокійно промовив Орельяно, витримавши свинцевий погляд свого командира. — Я прийшов, щоб запропонувати вам єдино можливий спосіб порятування загону.

— Який же це засіб? — іронічно перепитав його Гонсало.

— Звольте вислухати мене, ваша світлість, — не підвищуючи голосу, мовив Орельяно. — Загонові загрожує неминуча смерть. Смерть від голоду, смерть від хижих звірів, смерть від тропічної лихоманки. Солдати переконані, що їх ведуть на загибель. Якщо ми не дістанемо продовольства, нам не повернутись живими в Кіто.

Гонсало скочив із постелі, підбіг до молодого офіцера і схопив його за груди. Його обличчя перекосилось од люті.

— Ви прийшли глузувати з мене, негіднику? — закричав він в безтямі. — Де ми дістанемо продовольство? Хто покаже нам дорогу?

— Я дістану вам продовольство і знайду вірний шлях. — Орельяно зміряв розгубленого командира відверто глузливим поглядом і твердо заговорив далі: — Загін повинен лишитись у таборі, бо дальше його просування означатиме смерть. Ви дасте мені людей, і я спущуся по річці Напо до її гирла. Я певен, що натраплю на багаті селища з запасами продовольства. Дозвольте мені вирушити в дорогу, ваша світлість.

Гонсало безнадійно махнув рукою. Може, й справді цей відчайдушно сміливий юнак принесе порятунок загонові?

Він підняв голову й кілька хвилин допитливо дививсь у вічі молодому офіцерові. Потім вийняв свою шпагу.

— Візьміть мою шпагу, Франсіско де Орельяно, — промовив урочисто. — Хай вона принесе вам щастя. Ми чекатимемо вас у цьому таборі.

Орельяно поцілував лезо шпаги. Він був готовий до найсміливішого вчинку.

— Прощайте, ваша світлість! — сказав він, низько схиляючи голову перед своїм безрозсудливим командиром. — Я зроблю все, щоб урятувати ваше життя і честь іспанської зброї.

Два дні солдати майстрували корабель для невеликого загону Орельяно. На третій день п'ятдесят чоловік, на чолі з юним командиром, відчалили од табору.

Минали дні. Гонсало з нетерпінням ждав повернення сміливого розвідника. Тропічна задуха змінилась тропічними зливами. Ріка вийшла з берегів і затопила табір. Довелось перенести укріплення в глиб лісу. Солдати доїдали останні шматки сушеної яловичини. Ті, що ходили на полювання, приносили мізерну здобич. Ліс неохоче віддавав свої скарби виснаженим, доведеним до відчаю людям.

Орельяно не повертався. Минуло п'ять місяців, але від нього не було жодної звістки. Охоплений відчаєм, Гонсало цілими годинами просиджував у своєму наметі.

Нарешті він наказав кинути напризволяще поранених і повертати назад, через Анди. Панічний жах зовсім позбавив його розуму. Запінений, лютий, він крокував попереду свого загону без шолома, в брудній сорочці, спираючись на короткого меча, що правив йому за палицю.

Дорога через Анди була жахливою. Доводилося йти під зливами й громовицями, пробиратись по сковзких брилах, перелазити по натягнутих вірьовках через бездонні провалля. Виснажені до краю солдати проклинали свого командира.

Так поступово весь загін поліг трупом на тяжкій дорозі він Анд до Кіто. Лише дев'ять чоловік, очолених напівочманілим Гонсало, дев'ять страхітливих примар одного ранку ввійшли до міста. Це все, що залишилось од грізної армії, від грандіозного задуму, здійсненням якого безрозсудний гідальго сподівався вразити світ. Богопротивна жадоба й негідне християнської душі марнолюбство зазнали справедливого покарання…»

Олесь звів очі. В полоні вражень усі мовчали. В лісі, огорнутому вечірнім присмерком, надривно кумкала жаба.

— Чортзна-що! — раптом обурився Самсонов. — Мало дісталося дурневі! А писав це, видно, якийсь місіонер: що не слово, то й бог.

— Зачекайте, Ілля Григорович, — скупо посміхнувся в рудуваті вуса професор і змовницьки покосився на сина. — Ану, читай далі. Побачимо, якими несподіванками ще почастує нас цей святенник.

Олесь знову схилився над книгою:

«… Не знав пихатий лицар, що його сміливого розвідника Орельяно, ніби в нагороду за мужність, спіткали найдивовижніші пригоди. Спустившись по річці На-по, Орельяно й справді натрапив на індійське селище, здобув продовольство і спробував повернутись назад. Але на важкій бригантині молодий офіцер не зміг подолати могутньої річкової течії. Він ставив вітрила, закликав на допомогу індійців, його солдати, ламаючи жердини й весла, гребли щосили. Та все було даремно. Бригантину зносило вниз.

Толі Орельяно звернувся до своїх вояків:

— Ви бачите, друзі, що сам бог тримає нашу бригантину. Рушимо ж далі, туди, куди веде нас ця незвідана річка. Розкриємо таємницю далеких земель, де ще не ступала нога білої людини. Ми чули, що Велика ріка протікає через казкову країну Маноа. Наш шлях проляже туди. Якщо ми досягнемо Маноа ми відкриємо дорогу до казкової своїми багатствами країни Ель-Дорадо. Не біймося ж труднощів мої друзі! Хай життя наше увінчається славою переможців!

Після цього солдати тричі прокричали «Слава королеві іспанському!» — і загін вирушив у дорогу.

Бригантина пливла повноводною рікою, береги якої були вкриті непрохідними лісами. З кожним днем ріка ставала все ширшою, все величнішою. Зрідка мандрівники зустрічали індійські селища, добували там продовольство, розпитували про дорогу.

Якось надвечір бригантина пристала до невеличкого індійського селища, що розташувалося біля самої води.

Орельяно з кількома солдатами зійшов на берег. Індійці радісно привітали своїх білолицих братів. Вождь племені запросив Орельяно до себе в хижу. Почалася розмова. За перекладача був один з індійців-веслярів.

— Скажи, великий вождь, — звернувся Орельяно до старого, — куди приведе нас Велика ріка?

— Перед вами ще далека дорога, о мій блідолиций брате, — шанобливо відповів йому касік. — І зустрінете ви ще немало дивовижних речей. На берегах ви побачите потвор з головою ягуара і ногами людини, у воді плаватимуть риби з вогненними очима, в небі літатимуть птахи без голови й без ніг — одні велетенські крила з гострими кігтями на кінцях. Бережіться цих звірів — вони безжальні й ненажерливі. Тікайте від них і не зчиняйте з ними бійки. Все одно вони потоплять вашу пірогу.

Орельяно в душі сміявся з дитячих вигадок затурканого індійця, але жодним словом не видав свого глузування.

— Чи не знаєш ти, о могутній вождь червоношкірих, — спитав він у старого касіка, — хто живе по берегах цієї ріки? Що це за люди в країні Маноа? Що вони роблять, хто керує ними? — Офіцерові хотілось дізнатися, чи касік не чув про далеку землю Ель-Дорадо, казкову країну золота й вічного щастя. — Може, тобі розповідав хто-небудь про них?

Касік подумав і відповів:

— Я чув від одного нашого воїна, що люди Маноа — жорстокі й підступні. Зачекай, зараз я покличу його. Він уже старий і не виходить із своєї хижі.

Привели старого індійця. Він ледве переставляв ноги, але обличчя мав хитре й розумне.

Вислухавши запитання Орельяно, індієць попросив винагороди. Взяв подарунки й тільки тоді почав свою розповідь:

— Люди Маноа живуть на Чорній річці, яка впадає у нашу Велику ріку. Вони нікого не пускають у свої вігвами. Вони охороняють свої скарби і своїх жінок. Коли я був молодим воїном, то випадково попав на їхнє свято. Там я дізнався, що вище їхніх селищ живуть невідомі люди, ще жорстокіші й підступніші за індійців Маноа. їхні вігвами розташовані навколо високої гори, де мешкають добрі духи. Один раз на рік, коли над їхньою землею випадає перший великий дощ, касік їхнього племені разом із своїми воїнами вилазить на ту гору і на радість добрим духам запалює вогонь. Ніхто, крім нього, його синів і синів його синів, не знає дороги на вершину гори. Щоб вибратись на неї, треба передусім проплисти по маленькій річці, яка протікає під Синьою скелею. З річки можна потрапити в печеру, з печери — у вузький прохід. Далі починається стежка, і тією стежкою можна видертись на вершину…»

— З річки — в печеру, з печери — у вузький прохід, далі стежка, — заплющивши очі замріяно повторив Олесь.

— Ти що, мариш? — посміхнувся Самсонов. — Читай! Куди вони там попливуть далі.

— Дивіться, як його взяло! — кивнув професор. І раптом тінь якоїсь здогадки промайнула на його обличчі. Він нахмурив брови. — Невже це та гора?

Олесь розплющив очі. Батько дивився повз нього, серйозний, зосереджений.

Ліхтар під тентом скупо освітлював обличчя присутніх. Комашня густим роєм кружляла навколо скла. Від легких поштовхів ліхтар погойдувався, і на білій стіні капітанської рубки сновигали чудернацькі тіні.

— Ай справді, — нерішуче мовив Олесь. — Гора Комо?!

В професорових очах спалахнули веселі іскорки. Важка батькова рука лягла синові на коліно.

— Можливо, ти маєш рацію. Самсонов весело сплеснув руками.

— Невже це правда, професоре? Ану, дай сюди книгу, Телесику.

Книга пішла по руках. Перегортали жовті, неначе пергаментні, сторінки, розглядали дивні з закарлюками іспанські букви.

— Дивіться, карта! — вигукнув раптом Бунч.

Карта рясніла безліччю всіляких позначок, стрілок, кружечків.

Олесь почав розбирати окремі написи. То були назви маленьких річок, порогів, гірських перевалів, усе незнайомі й чужі, навіть для добре обізнаного в географічних премудростях Іллюші Самсонова.

— А оце що? — допитувався Іллюша, тицяючи пальцем то в той, то в інший напис. — Ну, а це? Ось, ось, читай краще. Як ти кажеш? Ні, не знаю. А тепер прочитай мені тут: Ріу-Негро?

Професор подався всім тілом уперед.

— Де Ріу-Негро?

Знайшли Ріу-Негро. Олесів палець поповз по чорній лінії, віддаляючись од могутньої Амазонки. Нарешті ріка круто пішла праворуч і враз…

— Ось вона — священна гора індійців Комо, — прошепотів Олесь.

— Так, гора Комо, — впевнено повторив за ним професор. — От вам і писанина святенника. Хто б міг подумати!

Того вечора розмови під тентом точились довго, аж поки втомлений Пабло не спинив мотора і, кинувши якір, не пішов спати. Книжка, про відважного Орельяно була дочитана до кінця. Особливо значимими здалися всім останні слова розповіді:

«Благородний Орельяно не відшукав казкової країни Ель-Дорадо. Але, підтримуваний богом, він знайшов у собі мужність і силу проникнути в саме серце великого, оповитого тисячами таємниць континенту. За ним по Амазонці й Ріу-Негро пішли вірні захисники гробу господнього. Кращі з кращих слуг апостола Петра заснували свої общини в найглухіших закутках Нового Світу, вселили віру в серця беззахисних дітей природи, сотворили велику службу на славу Всевишньому. І навіть у царстві жорстоких людей Маноа вони побудували свої монастирі. Силою слова божого й могутністю меча вони приборкали непокірних, загасивши назавжди жертовний вогонь на вершині поганської гори. Таємний прохід у печеру, яким тільки й можна було дістатись до вершини, було засипано, завалено камінням, останніх нащадків з роду касіків, що знали таємницю жертовного вогню, — знищено».

Бунч, який досі тільки скептично посміхався, сплеснув руками й здивовано вигукнув:

— Та ми ж відкрили велику таємницю. Якщо хочете знати, ця таємниця…

— Ця таємниця, дорогий колего, — м'яко урвав його професор, — на жаль, не має вже ніякої практичної цінності. Хіба що я зможу використати її для якогось етнографічного дослідження. От і все. Або колись скажу друзям: знаєте, чого тільки не трапляється на білому світі — знайшли ми стареньку книжечку, а в тій книжечці якийсь ченець розкрив переді мною дивне диво. Щоб жертовний вогонь на горі Комо не будив сум'яття в душах туземців і не кликав їх до боротьби за волю, щоб забули індійські воїни про звитяжних своїх пращурів, служителі апостола Петра закрили єдиний прохід до гірської вершини. Так одна легенда породила іншу: доки була країна вільною, на вершині гори Комо щороку спалахував вогонь свободи. Коли ж чужинська нога ступила на цю землю, добрий дух покинув заповітну гору до кращих, радісніших часів.

Крутояр потягнувся рукою до вуса і стримано посміхнувся, йому стало трошки ніяково за свою патетичну тираду.

— Значить, з Амазонки є прямий шлях до Оріноко? — спитав Олесь і подивився на географа.

Самсонов наче ждав цього запитання. З властивою йому бадьорістю, він став пояснювати:

— Чудесний шлях, мій друже. Нижче міста Таматама від Оріноко відділяється рукав Касік'яре, який далі з'єднується з Ріу-Негро. А Ріу-Негро — це вже притока Амазонки. — Іллюша зробив у повітрі широкий жест, неначе провів пальцем по артерії невидимої річки. — Коротше, басейн Оріноко зв'язаний із басейном Амазонки судноплавною трасою. Це чудовий водний шлях.

— Але ж цього не знав Орельяно! — ще дужче здивувався хлопець.

— Так, сину, — відповів замість Іллюші професор. — Орельяно не зміг піднятися по Ріу-Негро проти води, його затримали люди Мануа. — Крутояр кинув погляд на жовті аркушики книги: — Мабуть, все це писалося не в часи Орельяно, — мовив він задумливо, — а десь років через сто, сто п'ятдесят. На той час іспанці вже встигли підкорити собі більшу частину Південної Америки. Меч інквізиції пройшовся» від Панамського перешийка до Вогненної землі. Там, де індійські племена, не скоряючись ворожій навалі, бралися за зброю, намісники божі діяли рішуче. В морі крові втопили вони волелюбність народу. Книжечка, яку ми читали, — панегирик не стільки богові, скільки його намісникові — римському папі. Не знаю, як воно було насправді, та тільки я особисто мало вірю в благочестивість Орельяно. Всі вони були одним миром мазані.

Ну, та годі, начитались, друзі, наговорилися. Скоро вже на світ благословлятиметься, чуєте, наш добрий капітан Пабло розкахикавсь у своїй рубці. Значить, заводитиме мотор. Не сидиться нашому старенькому на місці.