Як вчити іноземні мови? Розмовний рівень за дев’ять із половиною тижнів

Тиждень 5. Як подолати мовний бар’єр

Найкращий спосіб вивчити мову — говорити нею. М. Берліц, засновник комунікативної методики

Добігав кінця перший місяць активних занять французькою мовою. Антон йшов чітко за планом. Навіть попри велику завантаженість на роботі він щодня вивчав не менше тридцяти слів та виразів. Замість зубріння правил молодик зосередився на прикладах, щоразу вивчаючи найцікавіші з них. Спочатку це було дуже незвичне заняття, і в перші дні він навіть засумнівався в ефективності такого підходу. Він виписав на картки кілька прикладів на нове правило і періодично повторював їх упродовж дня. Але ввечері все одно не зміг вимовити їх на автоматі. Ситуацію прояснив Дмитро, нагадавши, що на автоматизм можна сподіватися лише на третю добу. І справді, наступного дня почали поєднуватися окремі пари слів. А ввечері на третій день вся фраза промовлялася як одне ціле, і Антонові навіть не доводилося замислюватися над граматикою в цьому реченні, як це було спочатку.

«Цікаво, — подумав Антон, перегортаючи картки перед сном, — якби ми зараз зустрілися з Софі, чи вдалося б мені нормально з нею поспілкуватися?» Та на жаль, поки він не міг ствердно відповісти на це питання.

Про те, щоб вільно, без сором’язливості говорити в присутності іноземця, і мови не було. Антон переконався в цьому минулого тижня, побувавши на зустрічі членів французького розмовного клубу, який йому порадив Дмитро. Викладача-француза Антон розумів не надто добре, тому що той говорив дуже швидко і з дещо специфічним акцентом, вимова викладача не була подібна на ту, що її він чув на курсах французької. Крім того, прозвучало багато нових слів, і часто Антон міг лише здогадуватися, про що йде мова. Решту присутніх він досить добре розумів. Та тільки-но до Антона доходила черга щось сказати або відповісти на запитання, він впадав у ступор, відповідав з великими зусиллями, хоча розумів суть питання і непогано розбирався в темі. І якби він менше нервував, то точно не розгубився б і здобувся на відповідь. Тож по завершенні зустрічі з клубу Антон ішов із цілковитою впевненістю, що розмовляти французькою йому поки що рано.

«Треба ще підучити слова, граматику і більше слухати, а поки що нічого ганьбитися... — вирішив Антон. — Якщо вже починати говорити з носіями, то пристойно, а не «бекати і мекати». Занурившись у самокритичні роздуми, Антон навіть не помітив, як опинився вдома. Повечерявши, він взявся за підручник і продовжив штурмувати французьку. Однак через кілька днів з Антоном стався випадок, який змусив його замислитися, а чи справді йому ще рано говорити.

В обідню перерву Антон за звичаєм розклав на столі картки з новими словами. У лівий стос він поклав ті, які добре запам’яталися, і сконцентрувався на інших. Його співробітники вже звикли до цього видовища і не зважали, коли він бурмотів французькі слова.

За цим заняттям і застала Антона секретарка, що влетіла до кабінету.

— Тебе негайно викликає директор! — випалила вона.

— Мене? А що сталося? — здивувався Антон. За весь період роботи директор викликав його особисто всього двічі: перший раз при підвищенні, а другий — щоб відчитати за серйозну помилку у договорі. «Цікаво, що цього разу?» — занепокоївся молодик.

Директор філії, в якій працював Антон, був людиною неординарною. Розмовляти з ним треба було дуже обережно. Якщо йому щось не подобалося, він умить вибухав, як порохова бочка. Але водночас він дуже цінував обов’язкових та ініціативних співробітників, намагався всіляко стимулювати їхню роботу.

— Ти чого сидиш? Кажу ж — терміново! — дівчина помітно нервувала. — По дорозі все розповім.

Антон швидко зібрав свої картки і побіг за секретаркою, яка вже зникла за поворотом.

— Та що сталося? Поясни ж нарешті! — зробив ще одну спробу Антон.

Але дізнатися йому так і не вдалося, бо вона вже вбігла до кабінету директора і потягла за собою Антона.

— Так, Антоне, мені сказали, ти знаєш французьку! — сходу почав той без зайвих церемоній. Антон одразу помітив, що начальство сьогодні було явно не в дусі.

— Сергію Миколайовичу, я її вивчаю тільки…

— Чудово! Мені якраз потрібна людина, яка її вчить.

— Але... — Антон хотів було сказати, що вчить мову всього лише місяць.

— НЕ перебивай! — сердито промовив Сергій Миколайович. — Отже, ситуація така. Мій новий перекладач спізнюється. І можеш сказати йому, що він уже звільнений, — крикнув він навздогін секретарці, що вже виходила з кабінету. — У нас на сьогодні призначено підписання важливого контракту, і наш французький партнер уже на прохідній. Англійська в нього така собі, тому ми з ним весь час спілкувалися французькою. А зараз…

— Перепрошую, Сергію Миколайовичу, — перебила його секретарка, що зазирнула, — до вас Луї Бенуа.

— Так-так, ми чекаємо, нехай заходить!

В Антона всередині все опустилося. Про який переклад могло йтися? З його знанням мови. Та ще й під час підписання договорів такого рівня.

— Добридень, проходьте, сідайте, — директор потиснув гостю руку і вказав жестом на розкішне крісло. — Чаю, кави?

Далі події стрімко розгорталися. Антонові здавалося, що це відбувається не з ним. Він стояв і ніби збоку спостерігав за тим, що відбувається. Луї все зрозумів по жесту і розташувався в кріслі, перед цим потиснувши руку заціпенілому Антонові.

Антон не раз чув про пана Бенуа і зрозумів: якщо приїхав саме він, то договір намічається справді важливий.

— Антоне, ти що, онімів? — гаркнув директор, не надто вдало приховуючи своє невдоволення. — Я ж запитав: чаю, кави?

— Café, s’il vous plaît, — відповів Луї, зрозумівши без перекладу.

— Прошу вибачити, сталася невелика проблема. Наш перекладач потрапив у затор. От-от буде. А нам перекладатиме його помічник, — і Сергій Миколайович пильно поглянув на Антона.

Думки вирували в його голові. «У жодному разі не можна зганьбитися. Але бос вимагає надто багато. Як перекласти «проблема», «затор»? До того ж я не знаю точного еквівалента виразу «от-от». Перекладу як зможу».

— Він попросив кави… — почав Антон.

— Та це без перекладу вже зрозуміла навіть секретарка за дверима! Ти що знущаєшся з мене?! — директор не на жарт розлютився, і було помітно, що через нервову атмосферу гість почувається некомфортно.

Антон спробував зосередитися і перекласти босові слова. Буквально він точно б не переклав, навіть якби його ніхто не квапив. Тому молодик повернувся до Луї і сказав йому, що перекладача зараз немає, але незабаром прийде. Далі Антон додав, що трохи знає французьку, тому перекладатиме він. Він спрощував фрази як міг і про всяк випадок в одному реченні використав теперішній час, а не майбутній, щоб точно не помилитися.

— Oui, oui, bien sûr! Pas de problème! — приязно відповів Луї.

— Так, так, звичайно! Нема проблем! — одразу ж переклав Антон цю просту фразу.

У цей момент йому відлягло від душі. Напруження почало спадати. Він побачив, що його зрозуміли. Начальник також посміхався.

— Запитай: як він доїхав, де зупинився, чи подобається йому наше місто? Запитуй, запитуй. І ще скажи, що коли йому щось знадобиться, нехай звертається у будь-яку мить. Потрібно потягнути час, поки не підійде перекладач. Ну ж бо, перекладай!

Антон знову вирішив дещо спростити фрази, тож переклав як зміг. Луї також відповідав простими словами. Він бачив, як Антон переживає, тому говорив розмірено, неквапом. Перші п’ять хвилин відбувався обмін люб’язностями, говорили практично ні про що. Антон знайшов вдалу тактику: якщо він не знав, як перекласти слово, то намагався перефразувати.

Через деякий час він взагалі перестав хвилюватися: «Француз мене розуміє. Я йому сказав, що тільки-но почав вивчати мову, тому за помилки мені перед ним не соромно. І чому мені, власне, має бути соромно? А з директором ще краще, він узагалі французької не знає, тому жодної помилки не помітить. Головне — перекладати впевнено і не поспішати».

Виробивши таку тактику, Антон остаточно заспокоївся, перестав бентежитися і почав вникати в суть розмови. Антон нічого не знав про предмет договору, розумів лише, що договір дуже важливий для компанії, а отже, і для нього самого. Та й на боса треба було справити добре враження. Між партнерами через Антона зав’язалася невимушена розмова. Сторони непогано порозумілися. Кілька разів Антон перепитував француза, і тоді Луї повторював фразу повільніше або простішими словами. Потім почали говорити про компанію, співпрацю і поступово розмова почала переходити на обговорення контракту. Сергій Миколайович періодично скоса позирав на годинник, все ще сподіваючись, що ось-ось з’явиться перекладач. Оскільки розмова протікала досить вдало, він вирішив, що настав зручний момент, а тому простяг Луї копії контрактів, складених двома мовами.

Антон теж попросив для себе копії, сподіваючись, що у такому разі йому буде легше перекладати. Спершу він взявся читати французький варіант, але майже нічого не зрозумів через велику кількість специфічних термінів. Тоді він вирішив якнайшвидше прочитати інший варіант, щоб бути в курсі можливих питань. Таке рішення виявилося доречним. Луї поставив питання, явно висловлюючи своє невдоволення одним із пунктів договору. Але, на жаль, Антону вдалося розібрати всього кілька слів. Він швидко подивився на варіант, який тримав у руках, і тільки тоді зрозумів, що малося на увазі.

— Пан Бенуа запитує, чому терміни поставки такі тривалі?

— Ну, ти поясни про склади, постачальників, сировину. Це все так швидко не робиться. Нагадай йому: тихіше їдеш — далі будеш. Та ще й кордон, митниця, до того ж продукція нова, специфічна. Давай, перекладай швидше, тільки так, як я сказав. Від цього залежить, відбудеться угода чи ні.

Сергій Миколайович був не надто балакучий. «Склади, постачальники, сировина...» Коли він говорив подібні фрази, то зазвичай мав на увазі, що перекладач має сам сформулювати зрозуміло для співрозмовника. Якби ця фраза прозвучала на початку їхньої розмови, то Антон дуже б розгубився, бо переважної частини слів він не знав. Але тепер він розумів, як треба діяти. Він переклав, що продукція нова, тому компанія хоче бути впевнена в якості. Він не знав, як перекласти слово «митниця», тому додав, що відстань між їхніми країнами чимала, а товар потрібно доставити, подбавши про цілість та безпеку. А про «тихіше їдеш» він взагалі вирішив не перекладати. По-перше, він не знав еквівалента французькою, а по-друге, ця фраза повторювала сказане раніше. Виникла напружена пауза. Сергій Миколайович нервово переводив погляд з Антона на гостя. Нарешті Луї відклав договір і щось сказав, схвально киваючи головою.

— Пан Бенуа говорить, що згоден — якість передусім, — переклав Антон і з усмішкою подивився на директора.

То була перемога!

Антон був неабияк задоволений собою навіть попри те, що відчував величезну втому. Він не розумів, яким дивом йому вдалося більш-менш вільно спілкуватися французькою. Тепер він суттєво піднявся в шефових очах. Але найголовніше полягало в тому, що було укладено важливу угоду. Антонові жадалося якнайшвидше розповісти Дмитру про своє досягнення, тож він набрав його номер.

* * *

Не встиг Дмитро усістися за столик, як Антон заходився жваво розповідати про те, що з ним сталося:

— Ви уявляєте, я бачив самого Луї Бенуа і для нього перекладав! Ми говорили з ним ось так, як зараз з вами, — радісно ділився Антон зі своїм учителем. — Одне не допетраю: як мені вдалося так швидко розмовляти? Адже я вважав, що усна мова — не мій коник.

Дмитро уважно слухав свого учня і схвально кивав головою.

— Все просто. Так і має бути. Ти дуже боявся помилитися при розмові?

— Спочатку так, а потім відкинув цей страх. Шеф французької не знає, а Луї виявився тактовною людиною і ніби не помічав моїх помилок. Головне було правильно передати сенс розмови.

— Так, це, до речі, одне із правил перекладача. Потрібно перекладати не слово в слово, а «сенс у сенс». Ти молодець, що сам дійшов до цього. А що стосується помилок, то все йде з дитинства, зі школи, з інституту. Наприклад, що було, коли у школі ти припускався помилок?

— Ставили погані оцінки, скаржилися батькам, — посміхнувся Антон.

— Так, а тепер дивись, що виходить. Помилка передбачає погану оцінку. Так у нас формується страх зробити щось неправильне. Нас із дитинства привчили, що помилки — це погано. За них карають. А потім ми виростаємо і намагаємося їх не робити. Але якщо запитати у будь-якого професійного спортсмена про помилки, знаєш, що він відповість?

— Не знаю, а що? — заінтриговано запитав Антон.

— Я нещодавно спілкувався з тренером із фігурного катання. Він виростив багато талантів, я також колись був призером міжнародних змагань. Виявилося, що спочатку він погано катався, бо боявся впасти. Але потім зрозумів, що навчитися можна тільки через падіння. І з цього моменту почалося стрімке зростання його кар’єри. Приблизно те саме сталося з тобою. Ти перестав боятися падати. Француз ставився до тебе поблажливо, а шеф помилок не міг помітити. Тому в тебе зник страх говорити, стався так званий прорив. Багато хто знає про це явище і цілеспрямовано намагається зняти блок.

— Але якщо я говоритиму на заняттях з помилками, мене постійно виправлятимуть або я завчатиму фразу неправильно.

— По-перше, виправляти тебе після кожної помилки ніхто не буде. Грамотний викладач знає, коли потрібно виправити учня. А стосовно помилок взагалі не хвилюйся. Секрет у тому, що саме для цього ти й маєш говорити. Ти повинен говорити, щоб ці помилки виявити. Це важливо, вдумайся! Ти не дізнаєшся, що вони в тебе є, поки не заговориш. Причому словниковий запас і знання граматики тут не грають великої ролі. І тоді з кожним разом помилок у тебе буде дедалі менше. Це в спорті боляче, коли помиляєшся. Впав, катаючись на ковзанах, — ударився, пропустив удар у боксі — заробив синець. А в разі розмови іноземною мовою біль за помилки має психологічний характер. І завдає собі її той, хто зайве непокоїться, що скаже щось неправильно.

— Я не раз помічав, як дехто з новачків, намагаючись заговорити іноземною мовою, соромиться, відчуває невпевненість у собі. Також через страх помилитися люди неусвідомлено починають говорити повільно і надто тихо, щоб приховати помилки. Не всім одразу вдається зняти блок, про який я згадував. Якщо тобі все життя товкмачили, що помилки — це погано, за п’ять хвилин ти це не відключиш. Це робиться поступово. Спочатку тобі слід усвідомити, що помилки — це нормально. Хто не помиляється, той не вчиться. І коли ти свідомо скажеш собі: «Так, я розумію, що треба говорити, нехай навіть із помилками», то після цього почнеться наступний етап. З цим розумінням потрібно йти в розмовні клуби, до носіїв мови, в соціальні мережі і говорити, говорити, говорити. І буквально через кілька годин розмов ти усвідомиш, що говориш дедалі краще.

Звичайна реакція новачка після перших спроб спілкування іноземною — це шок, — провадив далі Дмитро, — ми дивуємося, куди поділися сотні визубрених слів і десятки правил, що їх ми так натхненно вивчали. Адже часом у потрібний момент наші пасивні знання не підключаються. І тоді більшість із нас висновує, що ми ще не готові до «дорослого» життя, розмовляти нам поки рано, тож ми беремо підручник рівнем вище і намагаємося довчити ще пару сотень слів, щоб наступного разу «не зганьбитися». Це прикра помилка! Подібним чином можна вчитися впродовж усього свого життя, але так і не отримати розмовної практики.

— Наче про мене йдеться. Коли я відвідав розмовний клуб, теж подумав, що не знаю більшості слів. Але потім я все проаналізував і зрозумів, що їх було не так вже й багато. Я знав чимало слів, але не всі встигав розпізнати на слух.

— Ось тому я й кажу, що важливо не те, скільки слів ти знаєш, а те, як умієш використовувати наявний словниковий запас. А уяви, що боксер, який програв бій, міркує так: «Напевно, погано теорію знаю, піду-но я замість тренування почитаю літературу, подивлюся, які є нові комбінації, ознайомлюся з історією розвитку боксу». Однак справжні професіонали не розпорошуються, вони доводять до досконалості опановані удари і роблять це на кожному тренуванні, незалежно від своєї майстерності. У розмовному клубі ти теж програв бій, але після цього тобі не треба братися за книги й відпрацьовувати нові «удари». Потрібно знову йти в розмовний клуб і відпрацьовувати те, що ти вже знаєш, а ще краще робити все паралельно: йдеш у клуб, одночасно продовжуєш рухатися далі по підручнику і поповнюєш словниковий запас. Помилки — це природний етап на шляху до вільного спілкування. І рано чи пізно тобі доведеться його пройти.

— А який словниковий запас потрібен для нормального спілкування? Цікаво, чи багато слів мені ще належить вивчити? — запитав Антон.

— От скажи мені, коли ти перекладав директору, чи багато було незнайомих слів, не рахуючи специфічних термінів?

— Ну, якщо прибрати терміни, які я зазвичай у розмовах не використовую, то небагато. Коли я не знав якогось слова, то заміняв його іншим, близьким за значенням, або описував кількома. Проблема радше в тому, що я не дуже швидко згадую переклад.

— Значить, у тебе вже є необхідний запас слів, просто тобі треба навчитися їх вільно використовувати у мові, комбінувати одне з одним, а цьому можна навчитися лише постійно практикуючись. Справа не в кількості слів, які ти знаєш, а в умінні вільно висловлювати свої думки в межах наявного словникового запасу. Лінгвісти підрахували, що для спілкування на базовому рівні достатньо знати приблизно чотириста-п’ятсот слів. Ось і підрахуй: якщо ти вчиш щодня, скажімо, по п’ятдесят слів, то через скільки днів у тебе накопичиться базовий словниковий запас?

— Невже п’ятисот слів достатньо, щоб висловити будь-яку думку? — здивувався Антон.

— У будь-якій мові достатньо приблизно тисячі слів для вираження дев’яноста відсотків думок. Друга тисяча слів додасть тобі десь два-три відсотки розуміння, третя — ще менше.

— Виходить, у мене вже зараз достатній словниковий запас, щоб почати розмовляти з носіями, — зрадів Антон, подумавши про Софі.

— От сьогодні й починай, — порадив Дмитро. — До речі, для практики незамінним є інтернет. Якщо не матимеш часу ходити по розмовних клубах або ти поки не знайшов собі співрозмовника в реальному житті, у твоєму розпорядженні завжди будуть соціальні мережі, маса навчальних ресурсів, де люди спілкуються саме з метою подолання мовного бар’єра. Кілька років тому я особисто познайомився на такому форумі з італійцем, який вивчає українську як хобі. І ми домовилися щодня розмовляти по скайпу спочатку його мовою, а потім моєю. І, знаєш, спочатку мені теж було нелегко, але з кожним разом я відчував, що говорю дедалі з меншою напругою. Це було приємно усвідомлювати.

Антон зробив кілька нотаток у блокноті й запитав:

— А що ще треба для того, щоб швидше навчитися говорити?

— Важливий також стан внутрішнього комфорту. У моєму випадку він був первинним. Багато моїх знайомих, як і я сам колись, просто губляться у присутності іноземця, переживають через недосконалість своєї мови, впевнені, що той нічого не зрозуміє, і тому вважають за краще не розмовляти взагалі або вдаватися до послуг перекладача.

Антон згадав себе на виставці та запитав:

— А як можна не хвилюватися й досягти стану, про який ви говорите?

— Це зовсім нескладно. Є одна ефективна вправа, що має назву «перезавантаження». Потрібно згадати хоча б одну ситуацію з власного життя, коли ти відчував позитивні емоції, пов’язані з іноземною мовою. Це може бути п’ятірка з французької в школі, отримавши яку, ти відчув гордість. Або, можливо, тебе просто похвалила вчителька. Або тобі вдалося поспілкуватися з іноземцем, що заблукав, і допомогти йому знайти дорогу. Нехай це буде зовсім незначний епізод, але він обов’язково має викликати в тебе приємні спогади. У твоєму випадку це може бути, зокрема, той стан задоволеності, який ти відчув після сьогоднішнього вдалого перекладу. Ти маєш запам’ятати це почуття комфорту, радості та впевненості у собі. Це необхідно для того, щоб майбутня розмова французькою асоціювалась у тебе з приємними спогадами, а не зі страхом відкрити рот у присутності іноземця. Це дуже потужна вправа, і що частіше ти її виконуватимеш, то вільніше почуватимешся, спілкуючись французькою.

Про те, що подібна практика може допомогти у вивченні мови, Антон чув уперше. Та все ж вирішив спробувати, а тому зробив відповідний запис у блокноті.

— Є ще одна корисна вправа, — вів далі Дмитро. – Я її називаю «внутрішня дитина». Чи доводилося тобі колись спостерігати, як діти вчать рідну мову?

Антон заперечливо похитав головою.

— Так от, маленькі діти, які тільки-но починають розмовляти, часто коментують свої дії вголос. Тому я раджу і тобі, щоб почати розмовляти, впродовж дня озвучувати всі дії, які ти виконуєш. В ідеалі це слід робити вголос, але можна і про себе, здійснюючи мінімальні м’язові рухи язиком і губами. До речі, діти цього взагалі не соромляться, вони однаково голосно говорять як при людях, так і перебуваючи в кімнаті наодинці. І взагалі діти — це найкращий приклад того, як потрібно опановувати мову. Дорослим є чого в них навчитися. Ті слова, які ти не знатимеш, потрібно подивитися у словнику. А оскільки ми день у день виконуємо приблизно одні й ті самі дії, то після кількох днів такого проговорення ти дізнаєшся чимало поширених слів.

— До речі, мене завжди потішало, як мій маленький племінник розмовляв сам із собою.

— А ще, звичайно ж, фільми та токшоу. До того ж можна знайти короткі навчальні ролики — подкасти, а також відео, пов’язані з твоїм хобі або роботою. Але мені, на жаль, вже час іти, розповім тобі про це наступного разу.

Прийшовши додому, Антон згадав пораду Дмитра і постарався в усіх деталях уявити розмову з паном Бенуа і той стан приголомшливого успіху, з яким він вийшов із кабінету директора. Опісля він розгорнув блокнот, щоб освіжити в пам’яті розмову з Дмитром.

Підсумок

• Для побутового спілкування достатньо знати 400–500 слів.

1000 слів — це 90% розмовної мови,

2000–3000 слів — це 93%,

4000–5000 слів — це 95%.

• Користатися всіма можливостями спілкування іноземною мовою: розмовний клуб, соціальні мережі, чати, форуми, скайп.

• В разі потреби входити у стан комфорту.

• Важливою є не кількість слів, а вміння застосовувати наявний словниковий запас.

• Передусім – відчуття свободи при мовленні, а вже потім правильність.