Як вчити іноземні мови? Розмовний рівень за дев’ять із половиною тижнів

Епілог

Літак стрімко набирав висоту. Антон спостерігав в ілюмінатор за хмарами, що пропливали повз. Він перебував у передчутті майбутньої зустрічі. Три останні місяці були дуже непрості, але Антон успішно впорався з поставленим перед собою завданням. Він витратив досить багато часу на вивчення французької мови, але не шкодував ні про жодну використану для цього хвилину, з теплотою згадував увесь той шлях, який довелося пройти заради зустрічі з Софі.

— Parlez-vous francais?^[2] — раптом почув Антон. До нього звертався літній пан, що сидів поруч.

— Oui, en peu^[3], — відповів Антон, радіючи нагоді попрактикуватися в мові. На вигляд його співрозмовнику було років сімдесят, але живий і веселий погляд цієї людини, попри її похилий вік, свідчив про велику любов до життя.

— А ви не боїтеся літати? — запитав французькою сусід.

— Ні, зовсім не боюся. Адже літак — дуже надійний вид транспорту, — відповів Антон і сам здивувався тому, як вільно він говорить.

— Я також уже не боюся. Проте раніше, зізнаюся, був неабияким боягузом, а до того ж ще й дуже нерішучим.

Така відвертість викликала в Антона симпатію до попутника, і за жвавою розмовою він не помітив, як минув час. Акцент співрозмовника свідчив про те, що французька не рідна його мова. До того ж він періодично робив помилки, хоча говорив досить швидко. Це ще більше заспокоїло Антона, і він майже перестав перейматися через власні можливі помилки при розмові.

Антон, своєю чергою, розповів про знайомство із Софі. Про те, як він після цього записався на курси французької, про знайомство з Дмитром та безцінні рекомендації, що їх він отримав від друзів.

— Увесь цей час мені неабияк щастило, — розмірковував Антон. — Якби Дмитро тоді не підсів за мій столик, то я навряд чи зміг би пристойно вивчити французьку, та ще й за такий стислий термін. І на іспиті мені також поталанило — цього дня я чомусь почувався впевнено, як ніколи.

Старенький уважно слухав Антона, час від часу киваючи головою, потім трохи помовчав і сказав:

— Вважаєш, що справа тільки у везінні? Те, що ми звикли називати успіхом, є лише наслідком правильних дій. А правильні дії — це результат правильних думок. Ось дивись, після знайомства з дівчиною ти відразу ж записався на курси, чи не так?

Антон ствердно кивнув, поки не розуміючи, до чого веде його співрозмовник.

— В обідню перерву ти вчив французьку. І Дмитро, побачивши підручник, спитав тебе про нього. Можливо, якби не було тієї книги, він би до тебе і не підійшов. Ти знайшов час і сили займатися по дві години щодня. А ще ти чітко виконував усі рекомендації, що їх тобі давали нові друзі. І все це в комплексі забезпечило тобі впевненість на екзамені. От і подумай тепер, чого тут більше: удачі чи роботи над собою. Як сказав один чемпіон із гри в гольф: «Дивна річ: що більше я тренуюся, то більше мені щастить», — і попутники дружно розсміялися.

— Знаєш, — продовжував старий, — я багато всього бачив, і поганого, і хорошого. Але щоразу, коли життя кидало мені черговий виклик, я згадував свою улюблену притчу: «Жив-був мудрець. І слава про його мудрість рознеслася по світу. І жив чоловік, який дуже хотів довести, що той мудрець зовсім не такий мудрий, як про нього говорять люди. І ось що цей другий вигадав. Він упіймав метелика і, ховаючи його в долонях, подався до мудреця. Заздалегідь передчуваючи свою перемогу, запитав: «О, великий мудрецю, те, що я тримаю в руках, — живе чи мертве?» А сам вирішив, що коли мудрець скаже: «Живе!», — він стисне долоні і покаже мертвого метелика, а якщо мудрець скаже: «Мертве!» — він розкриє долоні і метелик полетить геть. Але мудрець відповів: УСЕ В ТВОЇХ РУКАХ…».

У цей момент Антон схаменувся й усвідомив, що весь цей час вони спілкувалися французькою. Неймовірно, але він настільки захопився розмовою, що навіть не помітив цього. Адже ще буквально недавно він і уявити собі не міг, що зможе настільки вільно говорити цією мовою.

«Усе в твоїх руках, усе в твоїх руках!» — ніби луною відбивалося в голові Антона. Він зрозумів практично кожне слово, сказане супутником. Але цього разу він здивувався іншому. Старий з ясними мудрими очима ніби прочитав його думки. Адже відколи літак злетів, Антон розмірковував над тим, що було б, якби він так і не наважився тоді на виставці підійти до Софі. А що якби він кинув французьку через кілька занять, так і не дійшовши до іспиту? Як довго довелося б йому чекати наступної можливості так круто змінити своє життя?

— Mesdames et messieurs, attachez vos ceintures de sécurité, — почув Антон голос стюардеси і пристібнув пасок безпеки. Вони підлітали до місця призначення. Молодик відчував калатання власного серця. Незабаром він побачить Софі. Вони домовилися, що зустрінуться в аеропорту. Антонові дуже хотілося якнайшвидше побачити дівчину. Особливо після тієї фрази, яку вона сказала під час їхньої останньої розмови. Наш герой спустився з трапа літака, мжичив дощик, але Антон цього не помічав. Пасажири перемістилися до автобуса, який повіз їх до термінала. Потрібно було ще пройти процедуру паспортного контролю, але всі думки Антона вже були біля незвичайної дівчини, завдяки якій він тут опинився. Автобус, під’їхавши до входу в аеропорт, зробив коло, щоби краще запаркуватися. І в цей момент Антон не повірив своїм очам. Прямо біля входу він побачив Софі. Його серце забилося ще дужче. «Як їй вдалося сюди пройти?» — здивувався молодик і почав пробиратися ближче до дверей, щоб вийти з автобуса першим. Дівчина теж побачила Антона, помахала йому рукою і швидкими кроками рушила по калюжах у бік автобуса. Антон підійшов до Софі, його серце мало не вискакувало з грудей.

— Je suis très heureuse de te voir!^[4] — широко всміхнулася Софі. Її очі блищали, можливо, від щастя, а можливо, від сліз радості.

— Я теж дуже радий, що нарешті побачив тебе знову, — відповів Антон французькою. Він багато чого ще хотів їй сказати, але був такий схвильований, що вирішив залишити всі розмови на потім. Їхні руки одночасно потяглися…

Все було зрозуміло і без слів. Антон дбайливо накинув на плечі Софі свою куртку. Вони стояли, притулившись одне до одного. І здавалося, що довкола більше нічого не існує. Лише пасажири поспішали і метушилися навколо них через дощ, що посилювався.

* * *

Минуло кілька років... У Антона на завтрашній день був намічений важливий захід. Він пішов на кухню своєї затишної паризької квартири, приготував чашку запашної кави і почав подумки прокручувати промову майбутньої презентації. На новій посаді, яку Антону запропонували у французькій філії, виступати доводилося досить часто. Його думки перервав несподіваний телефонний дзвінок:

— Здрастуйте, Антоне! Вибачте за клопоти. Ми не знайомі, а ваш телефон мені дав Дмитро. Він порадив звернутися до вас як до людини, що знає, як швидко вивчити іноземну мову. Чи не могли б ви мені допомогти?

Антон на мить замислився, згадавши стан, в якому сам перебував під час шаленої гонитви за французькою, а також усіх, хто допомагав йому на цьому шляху.

— Так, звичайно… — відповів він, спостерігаючи за тим, як кохана дружина Софі бавиться з їхнім малюком.