Золотошукач

Днями, які настали після відкриття Вершини Командора, я обстежував долину з шаленством, що іноді межувало з божевіллям. Згадую (хоча спогади туманні й втікають, наче сон) про ті спекотні дні під квітневим сонцем у період великих ураганів як про стрімке падіння у вертикальну порожнечу, про опіки повітрям, коли мої груди приймали той тягар страждання. Від світанку до сутінок я — суцільна хода від сонця до неба, від самотніх пагорбів на сході до гір, які здіймаються у центрі острова. Пересуваюся за сонцем, по колу, з кайлом на плечі, помічаючи теодолітом опуклості ландшафту, які стають моїми власними реперами. Бачу, як тіні від дерев повільно обертаються, видовжуються на землі. Спека дошкуляє крізь одяг, вона продовжує спалювати мене і ночами, заважає спати, змішується з холодом, що піднімається від землі. Деякими вечорами я такий втомлений від ходіння, що засинаю там, де мене настигає ніч, між двома уламками лави, сплю до ранку, поки голод і холод не розбудять мене.

Якось уночі прокинувся в долині і відчув на собі дихання моря. На обличчі й очах ще лежить сліпуча пляма сонця. То була ніч чорного місяця, так колись казав батько. Зірки всіяли небо, я озираюся, охоплений цим божевіллям. Голосно розмовляю, кажу: я бачу схему, вона тут, я її справді бачу. План невідомого Корсара — не що інше, як контур Південного Хреста і його «супутниць — нічних красунь». На безмежному просторі долини бачу, як сяють вулканічні камені. Вони спалахнули серед тіні з порохів наче зірки. Іду до них, широко розплющивши очі, обличчям відчуваю тепло їхнього світла. Спрага, голод, самотність нуртують у мені все сильніше й сильніше. Чую, як хтось промовляє до мене голосом батька. Спочатку це мене заспокоює, потім я здригаюся, бо помічаю, що це я сам розмовляю. Аби не впасти, сідаю на землю, під тим розлогим тамариндом, що вдень надає мені прихисток. Від лихоманки тілом прокочуються хвилями судоми, я відчуваю, як у мене проникає холод землі і простору.

Скільки часу я там провів? Коли розплющую очі, спочатку бачу над собою листя тамаринду, крізь яке пробиваються сонячні зайчики. Лежу між корінням. Біля мене чорношкірі дитина і дівчина, вбрані у лахміття, як манафи. У руках дівчини ганчірка, яку вона викручує, аби з неї мені на губи капала вода.

Вода тече до рота на розпухлий язик. Від кожного ковтка мені боляче.

Дитина кудись іде, згодом повертається з ганчіркою, змоченою у воді. Я знову п’ю. З кожною краплею моє тіло пробуджується, повертається біль, але це добра ознака.

Дівчина розмовляє з хлопчиком креольською, яку я ледве розумію. Я залишаюся сам з молодою манафкою. Коли я силкуюся підвестися, вона допомагає мені сісти. Мені хочеться щось сказати їй, але язик не слухається. Сонце високо в небі, я відчуваю спеку, яка вже опустилася на долину. За межами тіні старого тамаринду краєвид сліпучий, безжальний. Від думки, що я маю перетнути цю смугу світла, мене нудить.

Дитина повертається. Несе в ручці солоне печиво з перцем, простягає його мені так підкреслено по-дитячому, що мені стає смішно. Повільно їм печиво, і від перцю у моїй хворій ротовій порожнині стає добре. Тим, що ще залишається, ділюся з дівчиною і хлопчиком. Але вони відмовляються.

— Де ви живете?

Я це сказав не креольською, але манафка, здається, зрозуміла мене. Вона показала на високі гори. Гадаю, вона сказала:

— Там, на горі.

Це справжня манафка, мовчазна, обачна. Відтоді як я підвівся і сів, вона стала оддалік, будь-якої миті готова втекти. Дитина теж віддалилася, потай дивиться на мене.

Раптом вони йдуть геть. Мені хочеться гукнути їх, затримати. Вони перші люди, яких я побачив за багато місяців. Але навіщо їх гукати? Вони йдуть неквапно, але не озираються, перестрибують з камінця на камінець, зникають у хащах. За якусь мить я помічаю їх на західному схилі, вони нагадують кіз. Мої рятувальники зникли в долині.

Я залишаюся в тіні тамаринду до вечора, майже не рухаючись. Великі чорні мурахи невтомно і марно метушаться вздовж коренів. Під кінець дня я чую крики морських птахів, які перетинають небо над Англійською затокою. Дзижчать комарі. З обачністю старого починаю переходити через долину, дістаюся до табору. Завтра вирушу до Порт-Матюрена, аби зачекати на перший корабель, що виходить у море. Може, це буде Зета?

Потім я лежав у шпиталі в Порт-Матюрені, далеко від Англійської затоки. Тими днями головний лікар Кемаль Буду сказав лише ці слова: «You could have died of exposure»[30]. Виснаження, це слово засіло в мені, гадаю, жодне інше не може краще виразити те, що я відчув тієї ночі, перш ніж манафські діти дали мені напитися. Однак я не можу наважитися поїхати звідси. Це стало б жахливою поразкою — будинок у Букані, все наше життя будуть втрачені для мене і для Лаури назавжди.

Отож того ранку до схід сонця я покидаю готель Порт-Матюрена і повертаюся до Англійської затоки. Цього разу мені не потрібен візок, усі мої речі залишилися в таборі, загорнені у вітрильне полотно, поверх якого лежать кілька камінців.

Я вирішив найняти чоловіка, який допомагатиме мені у пошуках. У Порт-Матюрені мені сказали про ферму родини Кастель, що стоїть за корпусами телеграфної компанії, там я напевне знайду потрібну людину.

Дістаюся берега Англійської затоки, коли сходить сонце. У вранішній прохолоді — запах моря, усе мені здається новим, іншим. Сонце над пагорбами напрочуд ніжного рожевого кольору, море сяє, наче смарагд. У світлі сходу сонця дерева і пальми вакоа виглядають загадково.

Як я міг так швидко забути цю красу? Піднесення, яке відчуваю цього разу, не схоже на лихоманку, яка зробила мене божевільним і примусила бігати долиною. Тепер я знаю, навіщо прибув: шукати сили, більшої за мою, спогад про яку розпочався ще до мого народження. Вперше за довгі місяці мені здається, що Лаура стала ближче до мене, що відстань, яка розділяє нас, більше не має значення.

Я думаю про неї, заручницю будинку у Форест-Сайді, дивлюся на краєвид зі світанком, аби долучити її до цієї краси і цього спокою. Пригадую гру, в яку ми інколи грали на горищі нашого будинку у Букані — кожен у темному кутку горища зі старим розгорнутим номером Illustrated London News намагається переслати іншому картинку чи слово за допомогою думки. Чи виграє Лаура у цій грі, як вона завше вигравала колись? Надсилаю їй усе це — чистий краєвид з наче вирізаними на тлі рожевого неба пагорбами, смарагдове море, вітер, плавний політ морських птахів, що з бухти Ласкара прямують на схід сонця.

Близько полудня, піднявшись до Вершини Командора, у зруйновану Вежу Корсара, я помічаю рів. Я не міг його бачити з дна долини через купу каміння, яка затуляє вхід до нього. Під сонцем у зеніті чітко розрізняю глибоку рану, яку він залишив на східному схилі пагорба.

Ретельно позначаю його розташування на мапі, прикинувши відстань до дерев у долині. Потім іду побалакати з фермером неподалік від корпусів телеграфу. Його ферма, коли я її побачив, звернувши з дороги на Порт-Матюрен, радше нагадує якийсь ненадійний прихисток від вітру і дощу, що ховається в низинній частині ділянки. При моєму наближенні з гарчанням підводиться якась темна потвора, напівдика свиня. За нею виходить собака з вищиреними іклами. Я пригадав давні уроки Дені, які він давав у полях, патик, камінь тут не допоможуть. Треба два камінці: один кидаєш, іншим погрожуєш. Пес відступає, але перекриває вхід до будинку.

— Пане Кастель?

Виходить чоловік з оголеним торсом у рибацьких штанях. Це високий і міцний негр з різкими рисами обличчя. Він відганяє собаку, запрошує увійти.

Ферма всередині темна, закіптюжена. Всі меблі — стіл і два стільці. У глибині єдиної великої кімнати жінка, одягнена у вицвілу сукню, порається по господарству. Поруч з нею бавиться дівчинка зі світлою шкірою. Пан Кастель пропонує мені сісти. Він продовжує стояти, чемно слухає, поки я пояснюю йому, чого я хочу. Киває головою. Час від часу він допомагатиме мені, а його прийомний син Фріц щодня носитиме мені їжу. Він не запитує, навіщо ми копатимемо землю. Не задає жодного запитання.

Сьогодні по обіді я вирішив продовжити пошуки південніше у верхній частині долини. Покидаю прихисток під тамариндом, де зараз став табором, іду вверх проти течії Очеретяної річки. Річка, яка є видимим проявом підземної ріки і петляє по піщаному руслу, утворюючи звивини, острівці, насправді — лише тоненький струмок. Вище він тече серед урочищ, викладених чорними валунами. Я вже зовсім близько від гірських масивів. Рослинности мало, лише колючі чагарники, акація і, звичайно ж, вакоа з гострим шаблеподібним листям.

Тиша тут густа, і я іду, намагаючись не шуміти. Біля підніжжя гір струмок розгалужується на численні ручаї серед сланцевих і лавових ровів. Раптом небо хмариться, починається дощ. Краплі великі й холодні. Вдалині, зовсім на краю долини, видно затягнуте грозою море. Зі свого сховку під тамариндом я дивлюся, як на вузьку долину насувається дощ.

Потім бачу її, дівчину, яка врятувала мене того дня, коли я марив від спраги і втоми. У неї дитяче обличчя, але вона висока і струнка, одягнена у коротку спідничку, які носять манафські жінки, і у рвану сорочку. У неї довге кучеряве волосся, як у індіанок. Вона йде через долину, нахиливши голову від дощу. Прямує до мого дерева. Я знаю, що вона мене ще не бачить, боюся миті, коли вона мене помітить. Вона закричить від страху і втече? Дівчина рухається безшумною пружною ходою тварини. Зупиняється, аби подивитися в бік тамаринду, помічає мене. За якусь мить на її гладенькому обличчі з’являється тривога. Вона заклякає на одній нозі, спершись на свій довгий гарпун. Мокрий одяг обліпив її тіло, а довге чорне волосся робить світлішим мідний відтінок її шкіри.

— Добрий день!

Я сказав це, аби розвіяти напружену тривогу, яку запанувала між нами. Зробив крок до неї. Вона не ворушиться, лише дивиться на мене. Дощова вода тече по її чолу, по щоках, уздовж волосся. Я бачу у неї в руках шматок ліани, на якому нанизані риби.

— Ви ходили по рибу?

Мій голос лунає дивно. Вона розуміє, що я кажу? Дівчина підходить до тамаринду, сідає на корінь, ховаючись від дощу. Її обличчя повернуте у бік гір.

— Ви живете в горах?

Вона киває головою. Питає своїм співучим голосом:

— Це правда, що ви шукаєте золото?

Я здивований, менше запитанням, більше — мовою. Вона розмовляє французькою майже без акценту.

— Хто вам таке сказав? Так, я шукаю золото, це правда.

— Знайшли?

Я сміюсь.

— Ні, ще не знайшов.

— І ви вважаєте, що тут є золото?

Її запитання смішить мене.

— А чому ви в це не вірите?

Вона дивиться на мене. Її обличчя спокійне, без страху, доросле.

— Тут усі такі бідні.

Вона ще раз повертає голову в бік гори Лімон, яка зникла у дощовій хмарі. Якийсь час ми мовчки дивимося, як іде дощ. Я бачу її мокрий одяг, довгі худі ноги прямо на землі.

— Як вас звати?

Я запитав майже не думаючи, можливо, аби ще затримати цю дивну юнку, яка незабаром зникне за горою. Вона дивиться на мене своїми глибокими темними очима, наче думає про інше. Нарешті каже:

— Мене звуть Ума.

Підводиться, бере ліану з рибою і йде вздовж струмка під дощем, який слабшає. Я бачу, як її струнка постать перестрибує з каменя на камінь, схожа на сарну, вона зникає у хащах. Усе сталося так швидко, що я починаю думати, чи не наснилася вона мені, ця дика юна красуня, що врятувала мені життя. Тиша п’янить мене. Дощ зовсім ущух, і сонце пряжить серед блакитного неба. У його світлі гори здаються вищими, неприступнішими. Дарма я обдивляюся гірські схили в напрямку гори Лімон. Дівчина зникла, розчинилася серед чорних кам’яних стін. Де вона живе, в якому манафському селі? Я думаю про її дивне індійське ім’я, два склади якого пролунали і збентежили мене. Нарешті я біжу до свого табору, вниз, у долину, під старий тамаринд.

Решту дня проводжу у тіні дерева за вивченням планів долини, червоним олівцем позначаю місця, які варто прозондувати. Коли збираюся перенести їх на ділянку неподалік від другої позначки, зауважую чітку мітку на камені, що виступає з землі: чотири правильні отвори, що утворюють квадрат. Раптом пригадую вираз з листа Невідомого Корсара: «Шукайте :: ». Серце калатає сильніше, коли, обернувшись на схід, на діагоналі північно-південної вісі я справді помічаю абрис сиґнальної вежі піку Командора.

Наприкінці дня знаходжу першу мітку від якірного кільця на схилі східного пагорба.

Намагаючись прокласти східно-західну лінію, яка перетинає Очеретяну річку в кінці висохлого болота, знаходжу якірне кільце.

Рухаючись з компасом у руці, гадаю, що я перебуваю у старому руслі однієї з приток річки. Підходжу до крутої у цьому місці східної кручі. Це майже вертикальна частково зруйнована базальтова стіна. На одному з її ребер біля вершини помічаю мітку.

«Якірне кільце! Якірне кільце!»

Стиха наспівую. Шукаю дороги, аби дістатися верху кручі. Під ногами осипається каміння, аби видертися нагору, чіпляюся за кущі. Діставшись вершини, я не в змозі віднайти скелю, позначену міткою. Знизу мітка у формі перевернутого рівнобедреного трикутника, виконана з якірних кілець часів корсарів, чітко виднілася. Від пошуків цієї мітки кров почала бити в скроні. Можливо, я став жертвою омани? На всіх скелях я бачу мітки у формі кутів, які спричинили розломи. Безліч разів, ковзаючись на обвалах, я обстежував край кручі.

Унизу в долині молодий Фріц Кастель приніс мені їжу, він зупинився біля підніжжя кручі і кудись дивиться. Напрямок його погляду вказує мені на помилку. Усі базальтові утворення схожі між собою, і ті, які слугували мені реперами, розташовані вище, я переконаний. Лізу ще вище і справді дістаюся на інший майданчик, де вже нема рослин. Тут, переді мною, на великій чорній скелі виграє трикутник з якірних кілець, величний і прекрасний, вкарбований рукою, озброєною різцем. Тремтячи від хвилювання, я наближаюся до каменя, обмацую його кінчиками пальців. Базальт, гарячий від сонця, приємний і гладенький, наче шкіра, я відчуваю під пальцями гострий край перевернутого трикутника, ось цей:

Обов’язково треба знайти такий самий знак на іншому боці долини вздовж східно-західної лінії. Інша вершина далеко, мені її не розгледіти навіть у бінокль. Західні пагорби вже у тіні, відкладаю пошуки другого знака на завтра.

Коли молодий Фріц іде додому, я повертаюся нагору. Довго сиджу на крихкій скелі, дивлюся на простори Англійської затоки, на яку опускається ніч. Мені здається, що вперше я дивлюся на неї не своїми очима, а очима Невідомого Корсара, який побував тут сто п’ятдесят років тому, наніс план своєї таємниці на сірий річковий пісок, дозволив йому стертися, залишив лише мітки, що вкарбовані у твердий камінь. Уявляю, як він тримав різець і киянку, аби вибити цей знак, і як його удари відлунювали на дні пустельної долини. У тиші Затоки, де зрідка шелестить швидкий вітер і лунає безперервний гул моря, я вже чую удари різця по каменю, що луною пробуджують пагорби. Ввечері лягаю прямо на землю, на корені старого тамаринду, загорнувшись у попону, і, як колись на містку Зети, мрію про нове життя.

Сьогодні вдосвіта я вже стою біля підніжжя західної кручі. Вранішнє світло ледь окреслює чорні скелі, у заглибині Затоки море напівпрозорого синього кольору, світліше, ніж небо. Як і щоранку, чую крики морських птахів, що пролітають над бухтою, ескадрильї бакланів, чайок хрипко кричать, прямуючи до бухти Ласкара. Ніколи мені не було так приємно їх чути. Мені здається, що їхні крики — це вітання, яке вони посилають мені, минаючи Затоку, я їм теж відповідаю криками. Кілька птахів летять наді мною, крячки з велетенськими крилами, швидкі буревісники. Вони кружляють над кручею, потім, над морем, наздоганяють інших. Заздрю їхній легкості, швидкості, з якою вони ширяють у повітрі, не прив’язані до землі. Думаю про себе: вчепився у цю неродючу долину, днями, цілими місяцями шукаю те, що пташиний погляд миттєво помічає. Люблю дивитися на них, певним чином вважаю себе причетним до краси їхнього лету і їхньої свободи.

Золото, багатство, навіщо воно? Їм досить вітру, вранішнього неба, моря, де вдосталь риби, і ці кручі, що визирають з води, їхній єдиний прихисток у годину бурі.

Інтуїція веде мене до чорної скелі, на якій я помітив заглибини з іншого схилу. Мене штовхає і п’янить вітер, поки, тримаючись за чагарі, я видряпуюся нагору. Раптом над східними пагорбами сходить сонце, величне, сліпуче, від нього на морі загоряються лелітки.

Обстежую скелю за п’яддю п’ядь. Відчуваю, як пече сонце, що повільно підіймається вгору. Близько полудня чую голос. Внизу, біля табору, на мене чекає юний Фріц. Спускаюся, аби перепочити. Вранішній ентузіазм покинув мене. Я втомлений, надія втрачена. Під тамариндом разом з Фріцом їм білий рис. Коли він доїдає, то мовчки чекає, дивиться в далечінь, у тій байдужій позі, яка притаманна місцевим чорним.

Я думаю про Уму, таку дику, таку спритну. Вона повернеться? Щовечора, перед заходом сонця, я йду вздовж Очеретяної річки до дюн, шукаю її слідів. Чому? Що я маю сказати їй? Але мені здається, що вона єдина, хто розуміє, навіщо я сюди прибув.

Цієї ночі, коли на небі одна за одною спалахують зірки, на півночі Мала Ведмедиця, потім Оріон, Сиріус, я раптом розумію свою помилку — коли я проводив східно-західну лінію, починаючи від мітки якірним кільцем, я користувався як північним репером напрямком, вказаним компасом. Корсар, який розробляв свій план і наносив мітки, не користувався компасом. Поза сумнівом, орієнтиром йому слугувала Північна зірка і в її напрямку він опустив східно-західний перпендикуляр. Різниця між магнітною і зірковою північчю становить 7°36, що змінює відстань біля підніжжя скелі приблизно на сто футів, тобто шукати треба на іншому боці скелі, яка утворює перший контрфорс піка Командора.

Я такий схвильований цим відкриттям, що не можу втерпіти і дочекатися наступного дня. З морським ліхтарем, босоніж, іду до скелі. Дме різкий вітер, насичений дощовими краплями. У сховку під старим тамариндом я не чув, як розпочалася буря. Тут вона примушує мене хитатися, свище в вухах, намагається загасити вогонь у ліхтарі.

Зараз я біля підніжжя чорної кручі, шукаю прохід. Стіна така стрімка, що я мушу тримати лампу зубами, аби підійматися. Таким чином дістаюся до карниза, що на півдорозі і починаю шукати мітку, пересуваючись по скелі, яка обсипається. У світлі лампи базальтова стіна виглядає страхітливо, пекельно. Кожна заглибина, кожна тріщина примушує мене здригатися. Так я обходжу весь карниз до рову, який відділяє цей кряж від стрімкої скелі, що височить над морем. Пориви холодного вітру, гуркіт зовсім близького моря, вода, що стікає по обличчю, стомлюють мене. Я вирішую спускатися, виснажений, помічаю широку скелю над собою, знаю, що мітка там, я певен цього. Це єдина скеля, яку видно з будь-якої точки долини. Аби дістатися до неї, мушу зробити гак, пройти по обвалу. Коли я нарешті опиняюся біля скелі з морською лампою в зубах, я бачу якірне кільце. Воно таке чітке, що його видно і без лампи. Його краї такі гострі на дотик, наче були вибиті тільки вчора. Чорний камінь холодний, слизький. Трикутник, повернутий догори, проти якірного кільця на заході. Він нагадує таємниче око, що дивиться з протилежного боку часу, вічно споглядає інший схил долини, вперто, щодня, щоночі. Дрижаки судомлять тіло. Я торкнувся таємниці, яка більша і сильніша за мене. Куди вона приведе мене?

Опісля я жив у стані пробудженої мрії, у ній голоси Лаури і Мем на веранді в Букані переплелися з посланням Невідомого Корсара, а летка постать Уми крізь чагарі підіймалася вгору краєм долини. Самотність діймає мене. Крім юного Фріца, я нікого не бачу. Та й він став приходити рідше. Вчора чи позавчора, вже й не знаю, поклав казан з рисом на камінь перед табором, потім пішов, спустившись західним схилом, не відповівши на мої крики. Наче я налякав його.

На світанку, як завжди, я пішов до гирла річки. Взяв усе необхідне для купання, бритву, мило, зубну щітку, білизну, яку треба було випрати. Приладнавши дзеркало на камені, почав голитися, потім підрізав волосся, що сягало плечей. Побачив у дзеркалі своє худе, чорне від сонця обличчя, очі з гарячковим блиском. Ніс, який у всіх чоловіків родини Л’Етанґ тонкий, з горбинкою, ще більше підсилював розгублений, майже голодний вираз, і я вже знаю, якщо й далі йтиму по його слідах, усе більше й більше буду походити на Невідомого Корсара, що колись мешкав у цих краях.

Мені подобається тут, в гирлі Очеретяної річки, де прямо на пляжі починаються дюни, де чути зовсім близьке море, його повільне дихання, коли крізь молочай і очерет поривами налітає вітер і примушує пальми рипіти. Тут на світанку світло таке ніжне, таке спокійне, а вода гладенька, наче дзеркало. Коли я закінчив голитися, викупався і виправ білизну і вже збирався повертатися в табір, я побачив Уму. Вона стояла біля річки з гарпуном у руці і не криючись роздивлялася мене, в її погляді було щось глузливе. Я часто сподівався побачити її тут, на березі, під час відпливу, коли вона повертається з рибної ловлі, однак сьогодні я здивувався, стою непорушно, а з мокрої білизни мені на ноги стікає вода.

У світлі дня, що починається біля води, вона ще краща, її блузка і спідничка намокли у морській воді, її мідне обличчя, волосся кольору лави блищать від соли. Вона теж стоїть, одна нога випростана, а тіло нахилене на ліве стегно, в правій руці вона тримає очеретяний гарпун з вістрям з чорного дерева, ліва рука впирається у праве плече, прикрите мокрим одягом — справжня антична статуя. Я стою і дивлюся на неї, не наважаюся заговорити, мимоволі думаю про Наду, таку гарну і таку загадкову, таку, якою вона колись нам здавалася на сторінках старих газет, у півтемряві горища нашого будинку. Роблю крок уперед і відчуваю, що розвіяв чари. Ума повертається і сягнистими кроками йде вздовж русла річки.

— Зачекайте! — Я вигукую це, не подумавши, наздоганяючи її.

Вона зупиняється, дивиться на мене. В її очах бачу занепокоєння, недовіру. Мені хочеться заговорити, аби затримати її, але я вже так давно ні з ким не розмовляв, що мені бракує слів. Хочеться сказати їй про сліди, які я знайшов, на березі, ввечері, до припливу. Але вона сама звертається до мене. Запитує своїм співучим глузливим голосом:

— Знайшли нарешті золото?

Я хитаю головою, а вона сміється. Присідає навпочіпки трохи оддалік, на вершині дюни. Аби сісти, пропускає спідницю між стегнами рухом, якого я ніколи не бачив у жодної жінки. Спирається на гарпун.

— А ви щось упіймали?

Вона, своєю чергою, хитає головою.

— Ви повертаєтеся додому, на гору?

Вона дивиться на небо.

— Ще рано. Я ще спробую на косі.

— Можна мені з вами?

Вона підводиться, не відповідаючи. Потім обертається до мене:

— Ходімо.

Іде, не чекаючи на мене. Швидко крокує по піску своєю ходою тварини, з довгим гарпуном на плечі.

Я кидаю клунок з мокрою білизною на пісок, не переймаючись, що вітер може знести його. Біжу слідом за Умою. Наздоганяю її біля моря. Вона йде вздовж хвиль, які накочуються на берег, очі прикуті до морської просторіні. Мокрий одяг від вітру липне до її стрункого тіла. У ще сірому світлі ранку пролітають мої друзі-птахи, курличуть зі звуком торохкала.

— Ви любите морських птахів?

Вона зупиняється, вказуючи рукою на них. Її обличчя сяє від світла. Вона каже:

— Вони гарні.

В очереті на краю берега босонога дівчина спритно, не напружуючись, стрибає на гострі шпичаки очерету. Косою іде до глибокої, кольору блакитної криці, води. Коли я підходжу до неї, вона робить мені знак зупинитися. Її висока постать нахиляється над водою з піднятим гарпуном, вона вдивляється у глиб біля коралової банки. Довго стоїть геть нерухома, потім раптом витягується вперед і зникає під водою. Я дивлюся на поверхню, шукаю буруна, хвилю, тінь. Коли вже зовсім не знаю, куди дивитися, захекана дівчина виринає за кілька сажнів від мене. Повільно підпливає, кидає на очерет прохромлену рибину. Виходить з води з гарпуном, обличчя бліде від холоду. Каже:

— Там є ще одна.

Беру гарпун і теж в одязі впірнаю в море.

Під каламутною водою бачу дно, між водоростями виблискує луска. Хвилі на кораловому рифі тривожно гуркочуть. Пливу під водою до коралів, притискаючи до тіла гарпун. Двічі обгинаю корали, але нічого не бачу. Коли виринаю на поверхню, Ума перехиляється до мене, кричить:

— Там, пливи туди!

Пірнає. Під водою я бачу її довгу тінь, яка пропливає над самим дном. У хмарі піску зі своєї схованки з’являється рибина і повільно пропливає переді мною. Гарпун, наче живий, виривається з руки і пронизує рибу. Кров хмариною забруднює воду навколо мене. Я одразу виринаю на поверхню. Ума пливе поруч зі мною, першою підіймається на скелі. Вона хапає гарпун, потім головою об чорний камінь добиває рибу. Захекавшись, я сиджу і тремчу від холоду. Ума тягне мене за рукав.

— Ходімо, треба рухатися.

Тримаючи обидві рибини за зябра, вона вже стрибає з каменя на камінь до берега. В дюнах шукає ліану, аби почепити на неї рибу. Тепер, разом, ми йдемо до русла Очеретяної річки. У місці, де річка утворює глибоку водойму небесного кольору, вона кладе рибу на берег і пірнає у прісну воду, плескається у воді так, як купаються тварини. Я на березі річки нагадую великого мокрого птаха, це її смішить. Я теж кидаюсь у воду, здіймаючи великі снопи бризок, і ми довго зі сміхом обдаємо одне одного водою. Коли виходимо з води, я дивуюся, що мені більше не холодно. Сонце вже високо, і дюни біля берега розпечені. Мокрий одяг прилипає до тіла. Навколішках на піску Ума, не роздягаючись, витискає зі спіднички і блузки воду, згори донизу, стягуючи з руки то один, то інший рукав, з обважнілого волосся по щоках і вздовж потилиці струмками стікає вода. Поривами дме вітер, здіймає хвилі у річці. Ми більше не розмовляємо. Тут, на березі цієї річки, під нещадними сонячними променями, ми слухаємо сумний шум вітру в очеретах і гуркіт моря, ми самі на цій землі, можливо останні її мешканці, прийшли нізвідки, зустрілися волею кораблетрощі. Ніколи я і в гадці не припускав, що таке може статися зі мною, що мені доведеться пережити подібне. У мені народжується сила, розливається по всьому тілу незнаний до того вогонь бажання. Ми довго сидимо на піску, чекаючи, поки висохне одяг. Ума теж не ворушиться, сидить на п’ятах, як це роблять манафи, її довгі руки обхопили коліна, обличчя обернене в бік моря. На її сплутаному волоссі виграє світло, я дивлюся на її чистий профіль, пряме чоло, тонкий ніс, вуста. Вітер рве її одяг. Мені здається, що зараз ніщо інше не має ваги.

Ума збирається йти додому. Вона рвучко підводиться, не спираючись на землю, забирає рибу. Присівши біля води, вона чистить її таким способом, якого я раніше не бачив. Вістрям гарпуна вона розтинає живіт і випатрушує рибу. Миє середину піском, полоще у річці. Далеко кидає нутрощі, де на них чекає ціла ватага крабів.

Робить усе це дуже швидко і тихо. Потім водою змиває з берега сліди. Коли я запитую, навіщо вона це робить, вона відповідає:

— Ми — манафи, ми — маррони.

Трохи далі я забираю свою майже суху, припорошену білим піском білизну. Йду за Умою до табору. Коли вона дістається сюди, то кладе рибу, яку я загарпунив, на плескатий камінь і каже:

— Твоя.

Оскільки я протестую і наполягаю, аби вона її забрала, вона каже:

— Ти голодний, я приготую тобі їжу.

Швиденько збирає сухий хмиз. З кількох зелених очеретин робить щось на кшталт решета, яке ставить на хмиз. Я даю їй свою запальничку, але вона хитає головою. Бере сухий лишайник і, присівши навпочіпки спиною до вітру, б’є одним кремінцем по іншому, дуже швидко, безперервно, поки з розігрітих камінчиків не бризкають іскринки. В западинці починає диміти лишайник. Ума обережно бере його в руки і повільно дмухає на нього. Коли спалахує полум’я, вона кладе лишайник під сухі гілки, і вже тріщить вогонь. Ума підводиться. Її обличчя світиться дитячою радістю. На переплетеному зеленому очереті смажиться риба, я вже відчуваю апетитний запах. Ума має рацію: я вмираю від голоду.

Коли риба готова, Ума кладе очеретяне решето на землю. По черзі, обпікаючи пальці, ми беремо шматочки м’яса. Я певен, що більше ніколи не їстиму нічого смачнішого за цю рибу, смажену без соли на решеті з зеленого очерету.

Коли ми доїдаємо рибину, Ума підводиться. Ретельно гасить вогонь, засипає його чорним піском. Потім бере іншу рибину, вона закопала її в землю, аби вберегти від сонця. Не промовивши жодного слова, не глянувши на мене, йде геть. Вітер окреслює форму її тіла у вицвілому від води і сонця одязі. На її обличчі грає світло, а очі — дві темні плями. Я розумію, що вона має мовчати. Розумію, що мушу залишатися на місці — така її гра, гра, у яку вона грає зі мною.

Струнка і прудка, наче тварина, вона біжить між чагарниками, перестрибує зі скелі на скелю, віддаляється вглиб долини. Стоячи біля старого тамаринду, я ще мить бачу її, схожу на дику сарну, вона підіймається схилом пагорба. Не озирається, не зупиняється. Йде далі, до гори Любен, зникає в тіні, яка ховає західні схили гори. Я відчуваю, як у мене калатає серце, а думки уповільнюють свій плин. До Англійської затоки повертається самотність, страшніша, ніж раніше. Сидячи біля свого табору, повернувшись на захід, я дивлюсь на тіні, які насуваються.

Ті дні заводять мене ще далі у моїх мріях. Те, що я шукаю, з кожним днем проступає все більше, з силою, яка сповнює мене щастям. Зі сходом сонця і до ночі я ходжу долиною, шукаю точки відліку, вказівки. Від сліпучого світла, яке передує зимовим дощам, від криків морських птахів і поривів північно-західного вітру я наче сп’янів.

Інколи між базальтовими брилами, на середині спуску, на берегах Очеретяної річки промайне ледь помітна тінь, така швидка, що я не певен, чи бачив її насправді. Ума, спустившись зі своєї гори, стежить за мною, заховавшись за скелею чи в заростях вакоа. Інколи її супроводжує дуже гарний маленький хлопчик, вона каже, що він її зведений брат і що він німий. Хлопчик стоїть поруч з нею, не наважуючись наблизитися, у нього водночас дикий і цікавий вигляд. Його звати Шрі, за словами Уми, це ім’я, дане йому його матір’ю, означає, що він посланець Бога.

Ума приносить мені їсти — дивні страви, загорнені у листя рослин, рисові пиріжки, сушеного кальмара, маніоку, печиво з перцем. Кладе харчі на плескатий камінь перед моїм табором, наче церковні дари. Я розповідаю їй про свої відкриття, це смішить її. В зошиті я описав ознаки, які знайшов з плином днів. Вона дуже любить, коли я читаю їй уголос: камені, на яких є знак у вигляді серця, з тавром, з півмісяцем. Камінь, позначений літерою М, згідно з ключами Соломона[31], камінь з хрестом. Голова змії, голова жінки, три тавра у вигляді трикутника. Камінь з міткою у вигляді стільця чи Z, який нагадує послання Корсара. Обрубана скеля. Скеля у формі даху. Камінь, прикрашений великим колом. Камінь, тінь від якого нагадує собаку. Камінь, помічений «турецьким собакою» (собака, що повзе, без лап). Скелі з кількома таврами, що вказують на зюйд-зюйд-вест. Розбита закіптюжена скеля.

Ума також хоче побачити знаки, які я приніс: уламки лави різної форми, обсидіан, камені з окам’янілими рештками тварин. Вона бере їх до рук, уважно роздивляється, наче вони чарівні. Інколи й вона приносить мені дивні речі, які знайшла сама. Якось вона принесла камінь кольору металу, гладенький і важкий. Метеорит — і від доторку рук до цього тіла, що впало з неба, можливо, мільйони літ тому, від його таємниці мене аж тіпнуло.

Тепер майже щодня Ума приходить до Англійської затоки. Чекає в затінку дерева на гірському пасовиську, поки я вимірюю відстані чи копаю пробні ями, вона боїться, що шум може привернути увагу когось із сусідів. Багато разів приходили юний Фріц з фермером Беґе, вони допомагали мені копати ями в гирлі річки. Цими днями Ума не з’являється, але я знаю, що вона десь поблизу, сховалася за деревом, у прихистку, завдяки кольору своєї шкіри зробилася непомітною. Разом з Фріцом я ставлю віхи. З очерету, який я приготував для цього заздалегідь, треба робити ці мітки кожні сто кроків, аби прокласти прямі. Потім підіймаюся долиною вище, до знаків, які знайшов, до каменів, позначених кутами, до куп каміння, розташованого трикутником тощо, продовжую прямі за допомогою теодоліта, аби вписати їх всередину висхідного кола (сітки Корсара). Сонце припікає, від нього виблискують чорні камені. Час від часу гукаю юному Фріцові, аби він ішов до мене з іншою віхою. Примруживши очі, я можу окинути поглядом усі лінії, які сходяться на руслі Очеретяної річки, з’являються вузли, де я зможу зробити пробне зондування.

Пізніше з Францом ми викопаємо ями на західному пагорбі біля підніжжя піку Командора. Земля там тверда і суха, наші кайла одразу натикаються на базальтову скелю. Щоразу, коли я розпочинаю копати пробну яму, я просто згораю від нетерпіння. Невже ми нарешті знайдемо знак, слід, залишений Корсаром, можливо, початок «кладки»? Стосовно скарбу, якось уранці, коли ми з Фріцом копали біля підніжжя пагорба, раптом з-під моєї лопати у піщаному ґрунті швидко покотилася якась куля, що я її через свою манію прийняв за череп моряка, похованого у цьому місці. Це щось котиться по піску і раптом виставляє лапи і клішні! Це великий земляний краб, якого я розбудив лопатою. Юний Фріц, спритніший за мене, ударом лопати убиває його. Радий, він кидає роботу, іде по казан і воду і, розвівши ватру, готує з цього краба вишукану юшку!

Увечері, коли сонце на спаді, а долина мовчазна і спокійна, я знаю, що Ума недалеко. Я відчуваю її погляд, який стежить за мною з висоти пагорбів. Інколи я її кличу, кричу і чую відлуння, яке несе її ім’я над долиною: «У-ма-а!»

Її погляд одночасно близько і далеко, наче погляд птаха, що летить, тінь якого помічаєш тільки тоді, коли він на мить затуляє сонце. Навіть якщо я довго не бачу її через Фріца Кастеля чи Беґе (тому що жодна манафська жінка не показується перед мешканцями узбережжя), мені подобається відчувати на собі її погляд, знаючи, що вона у долині.

Можливо, усе це належить їй, і вона, як і її одноплемінники манафи, справжня власниця долини. Вона вірить у скарб, який я шукаю? Інколи, коли денне світло ще не дуже сильне, мені здається, що я бачу, як вона разом із Шрі йде серед уламків лави, нахиляється, аби подивитися на камінь, наче на ньому є невидимий слід.

Чи йде вздовж річки до гирла, до берега, об який б’ється море. Стоячи над прозорою водою, вона дивиться на виднокрай, за коралові рифи. Я підходжу до неї, теж дивлюся на море. Її обличчя напружене, майже сумне.

— Про що ти думаєш, Умо?

Вона підстрибує, повертає до мене обличчя і сповнені суму очі. Каже:

— Ні про що, я думаю лише про неможливі речі.

— Які неможливі речі?

Але вона мовчить. Потім з’являється сонячне світло, все довкола набуває свого справжнього вигляду. Ума непорушно стоїть на холодному вітрі, річкова вода тече у неї між ногами, відштовхує гребінь припливу. Ума трусить головою, наче хоче прогнати збентеження, бере мене за руку і тягне до моря.

— Ходімо ловити кальмарів.

Бере довгий гарпун, який встромила в дюну серед очерету. Ми йдемо на схід, туди, де берег ще темний. Русло Очеретяної річки викривляється за дюнами і з’являється зовсім близько від чорної кручі. Оберемки очерету стоять прямо на березі моря. Коли ми наближаємося, хмари крихітних пташок сріблястого кольору злітають з цвіріньканням: фіть! фіть!

— Тут живуть кальмари, тут вода тепліша.

Вона іде до очерету, потім раптом знімає сорочку і спідницю. Її тіло сяє у сонячному світлі, високе і струнке, кольору темної міді. Вона заходить у море, на скелі, зникає під водою. На мить з’являється її рука з довгим гарпуном, а потім залишається лише морська поверхня, легенькі хвилі. За кілька хвилин розступається вода й Ума з’являється так, як зникла — вислизає. Підходить до мене, знімає кальмара, з якого капає чорнило, перевертає його. Дивиться на мене. У ній нема збентеження, лише сама дика краса.

— Ходімо!

Я не вагаюся. Теж скидаю одяг і пірнаю у холодну воду. Раптом я пригадую, що давно втратив, те море біля Тамарен, де ми з Дені, голі, плавали напереріз хвилям. Те відчуття свободи, щастя. Я пливу під водою майже над самим дном з розплющеними очима. Біля скель помічаю Уму, яка у западині розмахує своїм гарпуном і здіймає хмару чорнила. Разом ми спливаємо на поверхню моря. Ума, спочатку перевернувши його, кидає на берег другого кальмара. Простягає мені гарпун. На її обличчі сяє усмішка, у неї трохи хрипке дихання. Я, своєю чергою, впірнаю під скелі. Не наздоганяю першого кальмара, але прохромлюю другого на піщаному дні в ту мить, коли він, випустивши чорнило, відскакує назад.

Ми пливемо вдвох у прозорій воді лаґуни. Коли опиняємося біля коралових рифів, Ума пливе вперед, зникає так швидко, що я не встигаю за нею. З’являється за мить з рибиною на вістрі гарпуна. Знімає ще живу рибу і кидає її далеко на берег. Робить мені знак мовчати. Бере мене за руку, і ми разом пірнаємо під воду. Тоді я бачу страхітливу тінь, яка рухається перед нами, — акула. Вона двічі чи тричі повертається, потім віддаляється. Задихаючись, ми підіймаємось на поверхню. Я пливу до берега, поки Ума ще пірнає. Коли виходжу на берег, бачу, що вона знову вполювала рибину. Поруч зі мною вона біжить по білому піску. Її тіло спалахує на сонці, наче базальт. Точними швидкими рухами вона збирає кальмарів і одну рибину і закопує їх у пісок під дюною.

— Ходи сюди. Будемо сохнути.

Я лягаю на пісок. Навколішки вона набирає долонями сухий пісок і посипає ним моє тіло з голови до ніг.

— Насип на мене теж.

Я беру сипучий пісок і сиплю його їй на плечі, на спину, на груди. Тепер ми нагадуємо двох клоунів, обсипаних борошном, нам смішно.

— Коли пісок осиплеться, ми будемо сухими, — каже Ума. Ми залишаємося на дюні біля очерету, вдягнені у білий пісок. Чути лише шелест вітру в очереті та шум моря, яке прибуває. Нікого, крім крабів, які вилазять зі своїх нір, здійнявши клешні. Сонце на небі вже в зеніті, воно пече в саме серце цієї пустки.

Я дивлюся на пісок, який сохне на плечах і спині Уми і стікає тоненькими струмочками, відкриваючи сяючу шкіру. В мені здіймається нестримне бажання, спалює, наче сонце шкіру. Коли я губами торкаюся шкіри Уми, вона здригається, але не відсовується. Її довгі руки обхопили коліна, вона поклала на них голову, дивиться вдалечінь. Мої губи спускаються вздовж потилиці по її ніжній блискучій шкірі, з якої срібним дощем стікає пісок. Моє тіло починає тремтіти, Ума підводить голову, дивиться на мене з тривогою:

— Тобі холодно?

— Так… Ні.

Я й сам не знаю, що зі мною. Якийсь нервовий дріж, дихати важко.

— Що з тобою?

Раптом Ума підводиться. Швидко одягається. Допомагає мені натягти мій одяг, наче я хворий.

— Ходімо відпочинемо у тіні, ходімо!

Це лихоманка, втома? У голові паморочиться. Ледве плетуся за Умою до очерету. Вона йде випростана, несе кальмарів на кінці свого гарпуна, наче вимпели, тримає рибу за зябра.

Коли ми дістаємося до табору, я лягаю у наметі і заплющую очі. Ума залишилася зовні. Розпалює ватру, аби приготувати рибу. Вона пече також у вугіллі коржі, які принесла вранці. Коли їжа готова, вона приносить її під намет і дивиться, як я їм, нічого не беручи сама. Смажена риба надзвичайно смачна. Я облизую пальці, поспіхом запиваю водою, її Ума набрала вище по течії. Тепер я почуваюся добре. Загорнувшись у попону, попри спеку, я дивлюся на Уму, на її профіль, повернений до виходу, наче вона пильнує за кимось. Пізніше починається дощ, спочатку дрібний, потім рясніший. Вітер рве вітрильне полотно над нами, скрипить у вітах тамаринду.

Коли день закінчується, дівчина розповідає мені про себе, про дитинство. Вона говорить, немов вагаючись, своїм співучим голосом, з довгими паузами, і шум вітру з дощем, що стукотить по намету, змішується з її словами.

— Мій тато — манаф, родриґець з верхів’їв. Але він виїхав звідси, аби плавати на кораблі Бритіш Індія, це великий корабель, який ходить до Калькутти. Саме в Індії він зустрів мою маму, одружився з нею і привіз її сюди, тому що її родина не хотіла цього шлюбу. Він був старшим за неї і помер від лихоманки під час однієї подорожі, коли мені було вісім років, тоді мама залишила мене у своїх сестер на Маврикії, у Ферне. У неї не було досить грошей, аби навчати мене. Певно, вона мала надію ще раз одружитися, боялася, щоб я не стала для неї тягарем… У монастирі я дуже любила матінку-абатису, вона мене теж дуже любила. Оскільки мати покинула мене, то коли настав час повертатися до Франції, вона забрала мене із собою у Бордо, а потім під Париж. Я навчалася і працювала у монастирі. Гадаю, матінка хотіла, щоб я стала черницею, через це вона і взяла мене із собою. Але коли мені було тринадцять років, я захворіла, і всі думали, що я помру, тому що в мене був туберкульоз… Тоді моя мати написала з Маврикія, вона писала, що хоче, щоб я повернулася до неї. Спочатку я не хотіла, плакала, думала, що це тому, що я не хотіла покидати свою монастирську матір, але насправді мені було страшно зустрітися зі своєю матір’ю і злиднями на острові в горах. Монастирська матінка теж плакала, тому що дуже любила мене, і потім вона сподівалася, що я теж стану черницею, а оскільки моя мати не християнка, вона сповідує вірування Індії, матінка з монастиря знала, що я зречусь релігійного життя. І все-таки я поїхала, здійснила сама довгу мандрівку на кораблі через Суецький канал і Червоне море. Коли прибула на Маврикій, побачила свою матір, але не впізнала її, я здивувалася, що вона така невеличка, загорнена у покривало. Поруч з нею стояв маленький хлопчик, вона сказала мені, що це Шрі, посланець Бога на землі.

Вона замовкла. Тепер ніч була вже близько. Надворі пітьма поглинула долину. Дощ ущух, але було чути, як по намету стікає вода, коли вітер ворушить гілки тамаринду.

— Спочатку було важко, тому що я нічого не знала про життя манафів. Нічого не вміла робити, не могла бігати, рибалити, розпалювати ватру, навіть не вміла плавати. І не могла розмовляти, тому що ніхто не знав французької, а моя мати говорила лише на бходжпурі та креольською. Це було жахливо — мені чотирнадцять років, а я наче дитина. Спочатку сусіди глузували з мене, казали, що краще б мати залишила мене у панів. Мені хотілося втекти світ за очі, але я не знала, куди йти. Я не могла повернутися до Франції, тому що була манафкою, і нікому там не потрібна. А потім, я любила мого братика, Шрі, він такий славний, такий невинний, певно, мати мала рацію, коли казала, що він посланець Бога… Я почала навчатися всього, чого не знала. Навчилася босоніж бігати по скелях, наздоганяти кіз, розпалювати ватру, плавати і ловити рибу. Навчилася бути манафкою, жити як маррони, ховаючись у горах. Мені сподобалось жити тут, з ними, тому що вони ніколи не брешуть, нікому не чинять зла. Люди з узбережжя, в Порт-Матюрені, схожі на людей з Маврикія, вони брешуть і обманюють вас, через це ми ховаємося в горах…

Зараз геть споночіло. На долину опускається холод. Ми притулилися один до одного, я відчуваю тепло її тіла, наші ноги переплелися. Так, наче ми були єдиними живими істотами на землі.

Тепер я більше не тремчу, не поспішаю, не відчуваю страху. Ума теж забула, що має постійно тікати, ховатися. Як нещодавно в очереті, вона знімає з себе одяг, допомагає мені роздягнутися. Її гладеньке тіло гаряче, ще місцями у піску. Вона сміється, стираючи залишки піску з моєї спини, з грудей. Ми розчинилися один в одному, що я не встиг й опам’ятатися. Її обличчя відкинуте назад, я чую її дихання, відчуваю биття її серця і її жагу — безмежну, сильнішу за усі спекотні дні в морі і долині. Ми зливаємося, наче злітаємо у нічне небо, до зірок, бездумні, мовчазні, слухаючи наше тихе дихання, наче дихання людей, що заснули. Притуляємося один до одного, аби не відчувати холоду каміння.

Нарешті я знайшов рів, з якого колись било джерело, тепер висхле. Це той, який я помітив із самого початку по прибутті до Англійської затоки, і про який подумав, що він надто віддалений від русла річки, аби бути на плані Корсара.

Але мірою того як я розташовую віхи, продовжуючи прямі перших реперів, я спускаюся до східної частини долини. Якось уранці, коли я сам міряв дно Англійської затоки біля знака західного якірного кільця, я вирішив провести обстеження вздовж лінії, яка йде від західного якірного кільця до каменя, позначеного чотирма точками, який я знайшов на першому контрфорсі східної кручі і про який у листі Корсара написано: «Шукайте S :: ».

Не маючи інших віх, крім очеретяних патичків, поставлених на різній відстані, я повільно просуваюся вглиб долини. Майже перед обідом дістаюся до вершини східного пагорба, обійшовши і позначивши більше тисячі французьких футів. Коли підіймаюся на пагорб, одночасно помічаю розлом у яру і стовп, який його позначає. Це базальтова брила приблизно шести футів заввишки, вона стоїть на сипучій землі пагорба таким чином, що має виднітися з дна долини, починаючи від гирла. Він один такий, його повалив базальтовий уламок, який відірвався від скелі, що височить над долиною. Я певен, що сюди його принесли люди, можливо, тягли за допомогою колод, поставили, наче ритуальний камінь друїдів. З обох його боків ще чітко видніються канавки, зроблені для мотузки. Але що мене приголомшує, так це та мітка, яку я помічаю вгорі на скелі, точно у центрі — рівний жолоб завтовшки з палець, завдовжки приблизно шість дюймів, видовбаний у камені різцем. Цей жолоб, точне продовження лінії, якої я дотримувався після західного якірного кільця, вказує на початок яру.

З калатанням серця підходжу і вперше бачу яр. Це коридор, прокладений корозією, він пронизує товщу скелі і, звужуючись, доходить до Англійської затоки. Обвал перекриває вхід до нього, тому досі я ще не подумав про його обстеження. З долини вхід до яру ховається серед уламків кручі. А з вершини східного пагорба яр, побачений уперше, здається лише неглибоким обвалом.

Тільки одна дорога може привести мене до нього — це лінія, якої я дотримуюся, вона йде від західного якірного кільця, перетинає русло Очеретяної річки у точці 95 (точно у центрі перетину північно-південної лінії), проходить через середину каменя, поміченого чотирма отворами (точка S з документа Корсара), приводить мене до базальтового блока, де об’єднується з напрямом жолоба, вибитим корсаровим різцем.

Я настільки схвильований цим відкриттям, що мушу присісти, аби оговтатися. Холодний вітер швидко приводить мене до тями. Я поспіхом спускаюся схилом яру на дно. Опиняюся в якомусь відкритому колодязі у формі кінської підкови, завширшки приблизно двадцять п’ять французьких футів, коридор якого спускається до обвалу, який затуляє вхід завдовжки десь близько ста футів.

Саме тут, поза сумнівом, криється ключ до таємниці. Десь тут, у мене під ногами, має бути печера з морською скринею, заклепаною на носі корабля, в якій Невідомий Корсар замкнув свої казкові багатства, щоб заховати їх від англійців і вберегти від жадоби власних людей. Кращого сховку, ніж цей природній розлом у скелі, невидимий з моря і з долини, замкнений природним замком у вигляді обвалу і мулом струмка, годі шукати. Я не можу чекати, поки надійде допомога. Йду до табору і повертаюся з усім, в чому матиму потребу: з кайлом, лопатою, довгим шпичаком для зондування, мотузкою і запасом питної води. До вечора, не зупиняючись, зондую і копаю дно яру у місці, на яке, як мені здається, вказує жолоб з базальтового блока.

Під кінець дня, коли на дні яру починає згущуватися пітьма, свердло входить у ґрунт під кутом, відкривши вхід у наполовину засипану землею схованку. Ця земля, до речі, світліша, доказ того, на мою думку, що її насипали, аби заповнити цю печеру.

Допомагаючи собі руками, аби зсунути базальтові брили, я розширюю вхід. Серце б’є у скроні, одяг змок від поту. Діра збільшується, відкриває давнє підземелля, викладене півколом зі щільно підігнаного каміння. Невдовзі стою у печері по пояс. Місця мало, аби працювати кайлом, тож я мушу розгрібати землю руками, підважувати брили, користуючись свердлом як важелем. Потім метал дзенькає об камінь. Я не можу просуватись далі, я дістався дна — криївка порожня.

Настала ніч. Порожнє небо над яром поступово затягують хмари. Але повітря ще тепле, і мені здається, що сонце все ще пече на кам’яних стінах, на моєму обличчі, на руках, всередині мого тіла. Сидячи на дні яру перед порожньою криївкою, я випиваю всю воду, яка є в баклазі, теплу несмачну воду, яка не тамує моєї спраги.

Вперше за довгий час я думаю про Лауру, мені здається, що я покінчив з мрією. Що б вона подумала про мене, якби побачила ось такого, вкритого пилом, на дні цієї траншеї, яку я викопав обідраними до крови руками? Подивилася б на мене своїм темним сяючим поглядом, а мені стало б соромно. Зараз я надто стомлений, аби рухатись, аби щось відчувати, нестерпно жадаю приходу ночі, вкладаюся на тому місці, де сиджу, на дні яру, поклавши голову на один з чорних каменів, який я видовбав із землі. Наді мною, між високими кам’яними стінами, чорніє небо. Я бачу зірки. Частини надломлених сузір’їв, яким я не знаходжу назви.

Уранці, коли я виходжу з яру, то помічаю силует Уми. Вона сидить біля табору, в тіні під деревом і чекає. Поруч з нею — Шрі, він незрушно дивиться на мене.

Підходжу до дівчини, сідаю поруч з нею. В тіні її обличчя темне, але очі яскраво світять, вона каже:

— В яру давно нема води. Фонтан засох.

Вона каже про джерело «фонтан», по-креольському. Каже це спокійно, наче я шукав у яру воду.

Вранішнє світло виграє на камінні, на листі дерев. Ума з казаном пішла до річки по воду, зараз варить кашу з борошна, кір, за рецептом індійських жінок. Коли каша готова, вона накладає мені страву в емальовану миску. Сама дістає її пальцями прямо з казана.

Своїм спокійним співучим голосом знову розповідає мені про дитинство у Франції, в жіночому монастирі, про своє життя, коли вона повернулася з матір’ю до манафів. Мені подобається, коли вона говорить зі мною. Я намагаюся уявити її в той день, коли вона зійшла з великого корабля, одягнена в свою чорну сукню, з очима, засліпленими світлом.

Я теж розповідаю їй про дитинство у Букані, про Лауру, про уроки Мем на веранді, вечорами, про мандрівки з Дені. Коли я згадую про мандрівку на пірозі, до Морна, її очі блищать.

— Мені б теж хотілося вийти в море.

Підводиться, дивиться в бік лаґуни.

— З того боку є багато островів, є острови, на яких живуть птахи. Відвези мене туди порибалити.

Мені подобається, коли її очі сяють ось так. Вирішено — ми поїдемо на острови: на острів Бакланів, на Баладиру, можливо, навіть, на південь до Ґомбрані. Я піду у Порт-Матюрен, аби найняти пірогу.

Протягом двох днів і ночей лютує буря. Я ховаюся під наметом, харчуюся солоними галетами, майже не виходжу. Потім на ранок третього дня вітер вщухає. Миттєво небо стає яскраво-блакитним, безхмарним. На березі зустрічаю Уму, вона стоїть так, наче нікуди й не відлучалась увесь цей час. Коли помічає мене, каже:

— Сподіваюся, сьогодні на пірозі причалює рибалка.

За годину, справді, до берега причалює пірога. Із запасом води і коробкою галет ми завантажуємося. Ума на носі зі своїм гарпуном вдивляється у воду лаґуни.

У бухті Ласкара ми висаджуємо рибалку, я обіцяю повернути йому пірогу наступного дня. Ми відчалюємо, східний вітер надимає вітрило. За нами здіймаються високі, ще невиразні у вранішньому світлі гори Родриґеса. Обличчя Уми світиться від щастя. Вона показує мені Лімон, Пітон, Білактер. Коли ми перетинаємо фарватер, хитавиця починає качати пірогу, на нас летять бризки. Але далі ми знов у лаґуні під захистом рифів. Однак вода темна, по ній пробігають таємничі відблиски.

Перед носом човна з’являється острів: це острів Бакланів. Перш ніж побачити птахів, ми чуємо їхній гамір. Це постійний одноманітний гамір, який заповнює небо і море.

Птахи нас помітили, почали літати навколо піроги. З криками кружляють крячки, альбатроси, чорні фреґати, велетенські баклани, олуші.

Острів лише за якихось п’ятьдесят сажнів з правого облавку. Від лаґуни йде піщана банка, а до відкритого моря — скелі, на яких розбиваються океанські хвилі. Ума підійшла до штурвала, каже мені тихо, майже на вухо:

— Як гарно!..

Я ніколи не бачив стільки птахів. Їх тисячі на скелях, білих від посліду, вони поважно походжають, літають, сидять, а шум їхніх крил нагадує гул моря. Хвилі накочуються на рифи, покривають скелі сліпучим каскадом, але бакланам байдуже. Вони розкидають свої широкі крила, вітер підносить їх над водою, що прибуває, потім вони знову опускаються на скелі.

Над нами галасливе скупчення птахів. Вони кружляють навколо піроги, затуляючи небо, летять проти вітру, розправивши свої величезні крила, повернувши чорну голову до ненависних чужинців. Їх стає все більше й більше, їхні пронизливі крики просто оглушують нас. Деякі з них нападають на нас, пікірують на корму піроги, ми змушені ховатися. Ума злякалася. Притискається до мене, затуляє вуха руками:

— Їдьмо звідси!

Я кладу стерно на правий облавок, вітрило, ляскаючи, наповнюється вітром. Баклани нас зрозуміли. Вони віддаляються, набирають висоту і, кружляючи, продовжують стежити за нами. На скелях птаство перестрибує через буруни піни.

Нам з Умою все ще лячно. Ми втікаємо за вітром і ще довго після того, як покинули берегову зону острова, чуємо пронизливі крики птахів і свист їхніх крил. За милю від острова Бакланів ми знаходимо інший острівець, розташований на кораловому рифі. На півночі океанські хвилі з громовим гуркотом накривають скелі. Тут майже нема птахів, за винятком кількох крячок, які ширяють над берегом. Як тільки ми причалюємо, Ума знімає одяг і пірнає. Я бачу, як її темне тіло рухається в товщі води, потім зникає. Багато разів, піднімаючи гарпун, вона спливає на поверхню, аби подихати.

Я теж роздягаюся і стрибаю. З розплющеними очима пливу до самого дна. В коралах живуть тисячі риб, назви яких мені невідомі, вони сріблястого кольору, з жовтими і червоними смугами. Вода дуже тепла, я без зусиль опускаюся до коралів. Дарма шукаю Уму.

Коли повертаюся на берег, витягуюся на піску, слухаю шум хвиль позаду себе. Крячки ширяють на вітрі. Є навіть кілька бакланів, вони з криками прилетіли зі свого острова, аби подивитися на мене.

Коли білий пісок вже висох на моєму тілі, тільки тоді Ума виходить з води. Її тіло сяє у сонячних променях, ніби чорний метал. Навколо талії у неї заплетена ліана, на яку вона почепила свою здобич — чотири рибини, одного імператора, одного капітана, двох лящів. Вона стромляє гарпун у берег, вістрям догори, відв’язує свій пасок, кладе рибу в яму, вириту в піску, яку прикриває мокрими водоростями. Потім сідає, обсипає себе піском.

Поруч я чую її ще хрипке від втоми дихання. На її темній шкірі пісок сяє, наче золота пудра. Ми мовчимо. Дивимося на воду в лаґуні, слухаючи могутній гул моря позаду нас. Наче ми тут уже багато днів, забувши про все на світі. Удалині на Родриґесі високі гори повільно змінюють колір, западини гаваней уже темні. Приплив. Лаґуна повноводна, насиченого темно-синього кольору. Форштевень піроги майже у воді, зі своїм гордим носом вона теж нагадує морського птаха.

Пізніше, коли сідає сонце, ми вечеряємо. Ума підводиться, пісок легким дощем стікає з неї. Вона збирає сухі водорості, уламки дерева, викинутого припливом. Своєю кремнієвою запальничкою я підпалюю хмиз. Коли спалахує вогонь, обличчя Уми освітлюється дикою радістю, яка мене так вабить до неї. З кількох мокрих тростинок Ума робить решето, на якому готує рибу. Потім пригорщами піску гасить вогонь і прямо на жар кладе решето з рибою. Запах смаженої риби наповнює нас щастям, невдовзі, обпікаючи пальці, ми поквапливо їмо.

Прилетіло кілька морських птахів, їх привабив запах риби. Вони креслять на сонці великі кола, потім опускаються на берег. Перш ніж їсти, дивляться на нас, схиливши набік голову.

— Вони більші не зляться, вони вже знають нас.

Баклани не сідають на пісок. Вони пікірують на шматки, хапають їх на льоту, здіймаючи хмари пилу. Навіть краби вилазять зі своїх нір, у них одночасно боязкий і грізний вигляд.

— Скільки народу! — каже Ума зі сміхом.

Коли ми доїдаємо, Ума чіпляє наш одяг на гарпун, і ми спимо на гарячому піску під цією імпровізованою парасолькою. Зариваємося у пісок один біля одного. Можливо, Ума так і засинає, поки я дивлюся на її обличчя із заплющеними очима, на її гарне гладеньке чоло, навколо якого вітер ворушить волосся. Коли вона дихає, пісок сповзає їй на груди, оголене плече сяє, наче камінь. Кінчиками пальців я пещу її шкіру. Але Ума не ворушиться. Вона повільно дихає, поклавши голову на зігнуту руку, поки вітер маленькими струмочками здуває пісок з її надзвичайно гарного стрункого тіла. Над собою я бачу порожнє небо і в дзеркалі лаґуни — туманний Родриґес. Морські птахи кружляють над нами, сідають на березі, за кілька кроків від нас. Вони більше не бояться, вони стали нашими друзями.

Я думаю, що цей день без кінця, як море.

Однак настає вечір, я йду берегом, оточений птахами, які злітають з тривожними криками. Надто пізно, аби думати про повернення на Родриґес. Відплив оголює масиви коралів у лаґуні, і ми можемо наскочити на мілину або розбити пірогу. Ума наздоганяє мене на мисі. Через вітер, що дме з моря, ми одягаємося. Морські птахи летять за нами, з підозрілими тривожними криками сідають на скелі попереду. Тут море чисте. Ми дивимося на хвилі, що розбиваються в кінці своєї подорожі.

Коли я сідаю поруч з Умою, вона обіймає мене, кладе голову мені на плече. Я відчуваю її запах, її тепло. Дме вечірній вітер, він приносить ніч. Ума тремтить. Її непокоїть цей вітер, він непокоїть також птахів, примусивши їх покинути свій притулок, високо в небі вони кричать про останні спалахи світла над морем.

Швидко настає ніч. Виднокрай зникає, піна перестає сяяти. Ми повертаємося на той бік острова, аби заховатися від вітру. Ума готує постіль. Високо на березі, на дюні, стелить сухі водорості. Ми загортаємося у свій одяг, аби вберегтися від вологи. Птахи припинили свій божевільний лет. Вони сидять на березі, недалеко від нас, і у пітьмі ми чуємо їхнє ґелґотання, їхнє клацання дзьобами. Притулившись до Уми, я вдихаю аромат її тіла, її волосся, відчуваю смак соли на її шкірі і вустах.

Потому відчуваю її дихання, яке затихає, лежу нерухомо, розплющивши очі в ніч, слухаючи удари хвиль, які все ближче й ближче здіймаються позаду нас. Зірок так багато, вони такі гарні, як тоді, коли я лежав на палубі Зети. Переді мною біля чорних плям родриґських гір видніється Оріон, Нічні красуні і, зовсім у зеніті, біля Чумацького шляху, як колись, я шукаю сяюче гроно Плеяд. Як колись, намагаюся помітити сьому зірку, Плейону, і в кінці Великої Ведмедиці — Алькор. Внизу, ліворуч, упізнаю Південний Хрест, потім бачу, як повільно, наче він справді пливе по чорному морю, з’являється великий корабель Арґо. Мені хочеться почути голос Уми, але я не наважуюся будити її. Відчуваю біля себе, як повільно здіймаються й опускаються її груди, і це дихання змішується з шумом моря. Після такого довгого, сповненого світла дня ми опинилися на дні повільної ночі, яка проникає в нас, яка змінює нас. Задля цього ми тут, аби прожити цей день і цю ніч, далеко від людей, на порозі бурхливого моря, серед птахів.

Чи ми спали насправді? Не знаю. Я довго нерухомо лежу під диханням вітру, відчуваючи жахливі удари хвиль біля підніжжя коралів, а зірки повільно обертаються до сходу.

Вранці Ума, зіщулившись у моїх обіймах, спить попри сонце, яке світить прямо в очі. Мокрий від роси пісок прилип до її темної шкіри, струмочками стікає вздовж потилиці, змішується із зібганим одягом. А переді мною в лаґуні вода стає зеленою, птахи полишили берег — знову кружляють, розпростерши крила на вітрі, уважними очима обстежують морське дно. Я бачу чисті і ясні гори Родриґеса, Пітон, Білактер і оддалік на березі — Діамант. Уже снують піроги, наповнивши вітром вітрила. За кілька хвилин ми вберемося в наш одяг, що шурхотить від піску, сядемо в пірогу, і вітер наповнить наше вітрило. Напівсонна Ума буде на носі, ляже на дно піроги. Ми покинемо наш острів, поїдемо звідси, підемо на Родриґес, і морські птахи не будуть нас проводжати.

Сьогодні вранці, самотній у хащах Англійської затоки, я підраховую дні. Я розпочав це давно, наслідуючи приклад Робінзона Крузо. Не маючи дерева, аби робити зарубки, я списав позначками обкладинки своїх учнівських зошитів. Таким чином я уточнюю цю незвичайну для мене дату, вона свідчить про те, що зараз точно чотири роки, як я на Родриґесі. Це відкриття настільки вражає мене, що я не в змозі залишатися на місці. Поквапливо взуваю запилені черевики на босу ногу, тому що в мене вже давно нема шкарпеток. Зі скрині виймаю сірий піджак — спогад про дні, проведені в бюро W.W. West у Порт-Луї. Застібаю сорочку на всі ґудзики, але краватки немає: нею я скористався, аби прив’язати вітрило, яке під час грозової ночі слугувало мені наметом. Без капелюха, зарослий і бородатий, наче після кораблетрощі, із засмаглим обличчям, одягнений у цей панський піджак і старі черевики, я став би посміховиськом на Рампар-Стрит у Порт-Луї. Але тут, на Родриґесі, люди не такі вибагливі, вони мене майже не помічали.

О цій годині приміщення телеграфної компанії ще порожнє. Там є тільки службовець-індус, який байдуже дивиться на мене, навіть коли я найчемнішим у світі чином запитую у нього, який сьогодні день.

— Перепрошую, пане, який сьогодні день?

Він замислюється. Не спускаючись зі сходів, каже:

— Понеділок.

Я наполягаю:

— А яке число?

Після наступної паузи він видає:

— Понеділок, 10 серпня 1914 року.

Поки спускаюся дорогою, обсадженою вакоа, до моря, відчуваю якесь запаморочення. Як давно я живу у цій самотній долині поруч з привидом Невідомого Корсара! Лише з тінню Уми, яка так надовго зникає, що я вже й не знаю, чи вона існує насправді. Як давно я далеко від дому, від тих, кого люблю. Від спогадів про Лауру і Мем у мене стискається серце, наче у передчутті нещастя. Блакитне небо засліплює мене, море наче горить. Мені здається, що я прибув з іншого світу, з іншого виміру.

Коли я дістаюся Порт-Матюрена, то одразу опиняюся в натовпі. Це рибалки повертаються додому, в бухту Ласкара, чи фермери прийшли на ринок. Біля мене зі сміхом бігають чорношкірі діти, ховаються, коли я дивлюся на них. Поживши у його володінні, гадаю, я став трохи схожий на Корсара. Ото гарний корсар — увесь у пилюці і лахмітті, без корабля, вийшов зі свого барлогу!

Минувши помешкання Порталіса, опиняюся в центрі міста, на Барклі-Стрит. У банку, коли знімаю свої останні заощадження (на які куплю морські галети, цигарки, олію, каву і вістря для гарпуна, аби ловити кальмарів), я чую перше відлуння тієї війни, в яку легковажно буде втягнуто все людство. Свіжий примірник Маврикійця на стіні у банку повідомляє про останні телеграфні повідомлення з Європи: оголошення Австрією війни Сербії після замаху в Сараєво, мобілізація у Франції і Росії, підготовка до війни в Англії. Цим новинам уже десять днів!

Довго блукаю вулицями цього міста, де ще ніхто не усвідомлює, яка згуба загрожує світові. Юрба метушиться перед крамницями на Дункан-Стрит, у китайців на Дуґлас-Стрит, на дорозі до причалу. Якусь мить я думаю піти побалакати з лікарем Кемалем Буду у диспансері, але соромлюся свого лахміття і занадто довгого волосся.

У віконечку «до запитання» компанії Еліас Маллак на мене чекає лист. На конверті впізнаю її гарний нахилений почерк, але не наважуюся його тут же читати. Забагато людей на пошті. Тримаю його в руці, крокуючи вулицями Порт-Матюрена, а також коли роблю покупки. Лише повернувшись в Англійську затоку, сидячи в своєму таборі під старим тамариндом, я спроможний розпечатати листа. На конверті читаю дату відправлення — 6 липня 1914 року. Лист прийшов місяць тому. Він написаний на індійському папері ручної роботи, легкому, тонкому, матовому, впізнаю його хрустіння в руках. На такому папері любив писати наш батько або креслити на ньому свої плани. Я думав, що ці аркуші зникли геть усі під час нашого переїзду з Букана. Де Лаура знайшла їх? Гадаю, вона берегла їх увесь цей час, наче для того, аби написати на них мені листа. Вигляд її елеґантного нахиленого почерку мене бентежить такою мірою, що якусь мить я не в змозі читати. Потім упівголоса читаю собі самому:

Моє серце стискається, коли я читаю ці рядки. Куди зник голос Лаури, яка ніколи не скаржилася, яка відкидала скарги, називаючи їх «веремією»? Хвилювання, яке я відчуваю, викликає не війна, яка загрожує світові. Його спричинює порожнеча, яка поглибилася між мною і тими, кого я люблю, і яка невблаганно віддаляє мене від них. Однак я дочитую останній рядок, в якому, мені здається, я на коротку мить упізнаю голос Лаури, її жарти:

Підписала лист лише великою «Л», без слів прощання. Вона ніколи не любила ні потиску рук, ні обіймів. Ось що в мене від неї залишається цей старий аркуш індійського паперу у руці, ото й усе.

Ретельно складаю аркуш, кладу його до моїх паперів у скрині серед письмового приладдя. Надворі сяє полуденне світло, примушує каміння виблискувати на дні долини, робить гострішим листя вакоа. Вітер приносить шум припливу. Мухи витанцьовують при вході до намету, можливо, відчувають наближення грози? Мені здається, що я все ще чую голос Лаури, яка звертається до мене з того боку моря і вітру, а тут лише тиша й самотність засліплює мене світлом.

Іду навмання долиною, все ще у сірому піджаку, який мені завеликий, ноги натерті черевиками, які зсохлися. Іду тими слідами, які знаю, вздовж ліній Корсарового плану і його забаганок, план нагадує великий шестикутник, що закінчується шістьма вістрями і є не що інше, як зірка з печатки Соломона, що відповідає двом перевернутим трикутникам з якірних кілець.

Багато разів перетинаю Англійську затоку, блукаю поглядом по землі, слухаю відлуння власних кроків. Бачу і впізнаю кожен камінь, кожен кущ, на піску в дюнах, у гирлі Очеретяної річки, бачу сліди власних кроків, яких ще не змив дощ. Підводжу голову, в глибині долини бачу блакитні неприступні гори. Наче я хотів пригадати щось давнє, забуте, великий похмурий рів Мананави, можливо, те місце, де починається ніч.

Більше не можу чекати. Сьогодні ввечері, коли сонце сідає за пагорбами за піком Венери, іду до входу в яр. Поквапливо видираюся на уламки, що ховають вхід, ударами кайла роблю діри в схилах яру, ризикуючи бути похованим під обвалами. Більше не хочу думати про свої підрахунки, про віхи. Чую удари свого серця, хрипкий звук натужного дихання і гуркіт земляних і вапнякових обвалів. Їхнє падіння полегшує мій стан, звільняє від тривоги.

Затято кидаю уламки скелі вагою по фунтів сто, у базальтові стіни, на дно яруги, відчуваю запах селітри, який плаває у нагрітому повітрі. Як п’яний, гадаю, а п’яний я від самотности, від тиші, через це я трощу камені і сам собі кажу: «Тут! Там!.. Туди! Іще туди!..»

На дні яруги накидаюся на купу такого великого, такого давнього базальтового каміння, що не певен, чи воно скотилося з чорних пагорбів. Знадобиться багато чоловіків, аби зрушити їх з місця, але я не можу чекати приходу негрів з ферм, Рабу, Адрієна Меркюра чи Фріца Кастеля. Ціною величезних зусиль, пробивши пробний отвір у першому базальтовому камені, пробую просунути вістря кайла і тисну на держално як на важіль. Каменюка зрушується, я чую, як у глибоку яму обвалюється земля. Але кінець кайла ламається, я зриваюсь і страшно падаю на стіну протилежної скелі.

Довго лежу напівпритомний. Коли приходжу до тями, відчуваю, як по голові, по щоці стікає гаряча рідина — кров. Надто слабкий, аби підвестися, лежу на дні яруги, спираючись на лікоть, притискаючи до потилиці носову хустинку, аби вгамувати кров.

Незадовго до ночі виринаю зі свого заціпеніння від шуму, що лунає на вході до яруги. Не розуміючи, що відбувається через свій жахливий стан хапаю уламок, що залишився від кайла аби захищатися, якщо це дикий собака, чи можливо, голодний пацюк. Потому впізнаю тендітну постать Шрі, що темніє на тлі ще світлого призахідного неба. Він іде над краєм яруги, коли я кличу його, спускається вздовж схилу до мене.

У нього наляканий вигляд, але він допомагає мені підвестися, веде мене до виходу з яру. Від рани я ослаб, але кажу йому, наче настраханій тварині: «Нумо, ходімо, ходімо!» Разом ми йдемо вглиб долини до табору. Там на мене чекає Ума. Приносить води в казанку і з долоні обмиває рану і волосся, на яких запеклася кров. Запитує: «Ви так любите золото?»

Я розповідаю їй про схованку, яку знайшов під базальтовим камінням, про знаки, які вказують на ці камені і на цей яр, але роблю це гарячково і плутано, мабуть, вона думає, що я збожеволів. Для неї скарб нічого не означає, вона зневажає золото, як усі манафи.

Із закривавленою носовою хустинкою на голові їм страву, яку принесла Ума — сушену рибу і кір, борошняну кашу. Після їжі вона сідає поруч зі мною, і ми довго мовчки сидимо, дивлячись на ясне небо, яке буває перед настанням ночі. Морські птахи зграями летять над Англійською затокою до своїх притулків. Зараз я більше не відчуваю ні нетерпіння, ні гніву.

Ума поклала голову мені на плече, як у перші дні нашого знайомства. Я відчуваю запах її тіла, її волосся.

Розповідаю їй про те, що люблю — про поля у Букані, про Труа Мамель, про темну й небезпечну долину Мананави, де завжди літають два фаетони. Вона тихо слухає, думаючи про своє. Я відчуваю, що вона десь далеко. Коли я намагаюся заспокоїти її, приголубити, вона відсовується, обіймає руками свої довгі зігнуті ноги, як завжди робить, коли залишається сама.

— Що з тобою? Ти гніваєшся?

Вона не відповідає. Разом ми йдемо в дюни, у ніч, яка настає. На початку літа повітря таке солодке, таке ніжне, на чистому небі починають спалахувати зірки. Шрі залишився в таборі, непорушний і зосереджений, наче сторожовий пес.

— Розповідай ще про своє дитинство.

Повільно, припаливши сиґарету, розповідаю, смакуючи медовий аромат англійського тютюну. Розповідаю про все — про наш будинок, про Мем, яка проводила з нами уроки на веранді, про Лауру, яка вміла ховатися на своєму дереві добра і зла, про наш рів. Ума перебиває мене, аби розпитати про Мем, особливо про Лауру. Питає про те, яка вона, яке у неї вбрання, що вона любить, мені здається, що вона заздрить. Стільки уваги цієї дикої дівчини до дівчини з буржуазного середовища мене смішить. Гадаю, я жодного разу не зрозумів того, що тоді відбувалося з нею, що її непокоїло, що робило її вразливою. У пітьмі я ледве розрізняю її силует поруч зі мною на дюні. Коли я намагаюся підвестися, аби йти до табору, вона тягне мене за руку.

— Посидь ще трохи. Розкажи ще про той край.

Вона хоче, аби я знову розповідав їй про Мананаву, про тростинові поля, якими ми бігали з Дені, а ще про той рів, який ми знайшли у загадковому лісі, і про повільний лет птахів, що сяяли білизною пір’я.

Затим вона розповідає про себе, про свою подорож до Франції, про таке темне і таке низьке небо, що здавалося, світло ось-ось згасне назавжди, про молитви у каплиці і про церковні співи, які вона любила. Розповідає про Харі і про Ґовінду, який виріс серед стад, там, у краю її матері. Одного дня Шрі зробив сопілку з очерету, потім одразу заграв, от тоді його мати й зрозуміла, що він посланий Богом. Це він, коли вона повернулася жити серед манафів, навчив її наздоганяти сарну на скаку, він уперше повів її до моря, аби ловити крабів і кальмарів. Вона розповідає також про подружжя птахів світла Сукха і Сарі, які уміють розмовляти, вони співають Господові у країні Вриндаван, вона каже, що це їх я колись бачив на вході до Мананави.

Трохи згодом ми повертаємося до табору. Раніше ми ніколи так не розмовляли, лагідно, тихими голосами, не бачачи одне одного, сидячи під великим деревом. Наче часу більше не існує, і нема більше нічого, крім цього дерева і цього каміння. Коли ми повернулися з нічної прогулянки, я витягнувся на вході до намету, поклавши голову на лікоть. Чекаю, коли до мене прийде Ума. Але вона непорушно сидить на місці, дивиться на Шрі, що примостився на камені, трохи віддалік, і їхні освітлені небом постаті нагадують нічних вартових.

Коли сонце піднімається над горами, я сиджу в наметі у піджаці перед скринею, яка слугує мені партою, складаю нову мапу Англійської затоки. Прокладаю всі лінії, які з’єднують віхи, після чого поступово вимальовується щось схоже на павутиння, шість з’єднаних точок якого утворюють велику зірку Давида, перевернуті трикутники якірних кілець якої на сході і на півдні стали моїми першими позначками.

Сьогодні я більше не думаю про війну. Все мені здається новим і чистим. Підвівши голову, раптом помічаю Шрі, який дивиться на мене. Я впізнаю його не зразу. Спочатку я думаю, що один із хлопчиків з ферми Рабу спустився, аби піти з батьком порибалити. Але впізнаю його погляд, дикий, тривожний, водночас ніжний і сяючий, він, не звертаючи, прямує до мене. Я залишаю свої папери, йду до нього, не поспішаю, щоб не налякати його. Коли я за десять кроків від хлопчика, він повертається і починає віддалятися. Іде неквапно, перестрибує через каміння, озирається, аби почекати мене.

— Шрі! Зачекай!

Я крикнув, хоча й знаю, що він не може почути мене. Хлопчик продовжує йти в глибину долини. Я пішов за ним, не намагаючись наздогнати його. Шрі легко перестрибує через чорні камені, я бачу його тоненьку темну постать, яка підіймається вгору, наче витанцьовує, потім він зникає у чагарях. Я думаю, що загубив його, але ось він, у тіні дерева або в розщелині між скелями. Помічаю його тільки тоді, коли він починає рухатися.

Кілька годин я йшов услід за Шрі через гори. Ми — високо в горах, над пагорбами, на позбавлених рослинности гірських схилах. Під собою бачу такі самі скелясті схили з темними плямами вакоа і колючими кущами. Вище — оголене мінеральне царство. Небо — неймовірної блакиті, хмари, що налетіли зі сходу, біжать над морем, минають долину, відкидаючи швидкі тіні. Ми продовжуємо підніматися. Інколи мій провідник розчиняється серед чорного каміння, і коли я знову помічаю його, його швидкий і легкий танець, я не певен, що бачив — сарну чи дикого собаку.

У якусь мить зупиняюся, аби подивитися на морську далечінь, таким море я ще не бачив — безмежним, сяючим і сліпучим від сонячного світла, перекресленим довгою шляркою мовчазних скель.

Вітер дме холодними поривами, від яких на очі навертаються сльози. Я сиджу на камені, аби відсапатися. Коли починаю йти, мені страшно, що я загубив Шрі. Примруживши очі, шукаю його на вершині гори, на темних схилах яруг. Коли я вже майже ладний відмовитися від пошуків, помічаю його в оточенні інших дітей, серед стада кіз, на іншому схилі гори. Кличу його, але від луни мого голосу діти втікають, разом з козами зникають серед чагарників і каміння.

Тут я помічаю сліди людей — якісь кола з каміння, складеного насухо, схожі на ті, що я знайшов, коли вперше потрапив до Англійської затоки. Зауважую також ледь помітні стежки в горах, я їх можу побачити тому, що дике життя, яке я веду протягом чотирьох років в Англійській затоці, навчило мене помічати сліди людей. Оскільки я збираюся спуститися з іншого боку гори, аби знайти дітей, раптом бачу Уму. Вона підходить до мене, мовчки бере за руку і веде на вершину скелі, туди, де невелика ділянка утворює якийсь нависаючий схил.

З протилежного боку урочища, на засушливому схилі вздовж висохлого потічка помічаю складені з каміння і гілля хижі, декілька крихітних, захищених від вітру кам’яними підмурками, оброблених ділянок землі. Собаки відчули нас, загавкали. Це манафське село.

— Тобі не можна йти далі, — каже Ума. — Якщо прийде чужинець, манафи будуть змушені переселитися далі в гори.

Ми спускаємося до північного схилу гори. Обличчям до вітру. Внизу — безкінечне море, темне, покрите бурунами хвиль. На сході — ультрамаринова гладінь лаґуни.

— Уночі видно вогні міста, — каже Ума. Вона дивиться на море: — А там можна побачити, як прибувають кораблі.

— Яка краса! — кажу я тихо. Ума присіла навпочіпки у своїй звичній позі, охопила коліна руками. Її темне обличчя обернене до моря, вітер грає волоссям. Ума повертається на захід, у бік пагорбів.

— Тобі треба спускатися, скоро стемніє.

Але ми сидимо, нерухомі під поривами вітру, не в змозі відірватися від моря, схожі на птахів, що звикли жити високо в небі. Ума мовчить, але мені здається, що я відчуваю все, що з нею коїться, її бажання, її відчай. Вона ніколи цього не каже, але через це вона так любить приходити на узбережжя, пірнати, запливати до скель з гарпуном і, сховавшись за виступом, спостерігати за людьми з узбережжя.

— Хочеш поїхати зі мною?

Від мого голосу чи від мого запитання вона підстрибує. Гнівно дивиться на мене. Її очі палають.

— Поїхати? Куди? Кому я потрібна?

Я шукаю слова, аби заспокоїти її, але вона грубо каже:

— Мій дід був марроном, як усі чорні маррони з Морна. Він помер від того, що йому жорнами розчавило ноги у млині, тому що він у лісі приєднався до людей Сакалаву. Після того мій батько приїхав сюди, на Родриґес, і став моряком, аби подорожувати. Моя мати народилася у Бенґалії, її мати грала на музичних інструментах, вона співала для Говінди. Куди я можу поїхати? У Францію в монастир? Чи до Порт-Луї, аби прислужуватися тим, хто послав на смерть мого дідуся, тим, хто купували і продавали нас, наче рабів?

Її рука була холодною, наче у неї була лихоманка. Раптом Ума підводиться, іде до схилу, на захід, туди, де розходяться дороги, туди, де нещодавно чекала мене. Її обличчя знову спокійне, але очі продовжують палати від гніву.

— Тобі час іти. Ти не повинен тут залишатися.

Я хотів попрохати її, аби вона показала мені свій будинок, але вона вже пішла, не озираючись, Ума спускається в темну долину, на якій стоять манафські хижі. Я чую голоси дітей, гавкіт собак. Швидко насувається пітьма.

Спускаюся схилами, біжу через колючі чагарі і вакоа. Більше не бачу ні моря, ні виднокраю, нічого, лише гірські тіні, які більші за небо. Коли дістаюся Англійської затоки, вже темно, тихо йде дощ. Під своїм деревом, у затишку свого намету згортаюся у клубок, нерухомо лежу, мені холодно і самотньо. Думаю про гуркіт розрухи, що наростає з кожним днем, він котиться, нагадує шум грози, його голос заповнює всю землю, і ніхто не в змозі не думати про нього. Цієї ночі я вирішую піти на війну.