Золотошукач

Уже давно я в долині. Кілька днів чи місяців? Мені слід було запровадити календар, як Робінзон Крузо, роблячи зарубки на стовбурі сухого дерева. У цій самотній долині я загубився, наче в безмежжі океану. Дні змінюють ночі, кожен наступний день стирає попередній. Через це я веду щоденник у зошиті, купленому у китайця в Порт-Матюрені, аби залишився слід від часу, що минає.

Що залишається? Дії, які повторюються, поки пошуки точки відліку примушують мене досліджувати долину. Підіймаюся до схід сонця, аби скористатися годинами прохолоди. На світанку долина невимовно гарна. При перших спалахах сонця брили лави і сланці переливаються від роси. Чагарі, тамаринди і вакоа ще темні, важкі від нічного холоду. Вітер ледве повіває, понад рівною лінією кокосових пальм бачу море, непорушне, темно-синє, без відблисків, воно ще стримує свій голос. Найбільше люблю цю мить, коли все немов у підвішеному стані, немов чекає чогось. Небо все ще дуже чисте, порожнє, зрідка пролітають перші морські птахи, баклани, фреґати, вони летять над Англійською затокою до острівців на півночі.

Це єдині живі істоти, яких я бачу тут відтоді, як прибув сюди, окрім земляних крабів, які риють нори в дюнах гирла і колонії морських крабів, що бігають по болоту. Коли птахи летять над долиною, я знаю, що день уже на спаді. Мені здається, що я знаю кожного птаха і що мене, оцю чорну мурашку, що копирсається на дні долини, вони теж знають.

Щоранку згідно зі складеним напередодні планом я досліджую долину. Рухаюся від однієї мітки до іншої, вимірюю долину за допомогою теодоліта, потім повертаюся до початку, кожного разу креслю все ширше й ширше півколо, аби вивчити кожну п’ядь ділянки. Незабаром починає сяяти сонце, лелітками спалахує на шпичастих кручах, окреслює тіні. Опівдні долина змінюється. Перетворюється на неприховано суворе місце, вороже, наїжачене вістрями і списами. Попри пориви вітру настає спека, її підсилюють нагріті сонцем скелі. Я її відчуваю обличчям, наче стою перед палаючою піччю, хитаючись, іду вглиб долини, в очах повно сліз.

Мені слід зупинитися, відпочити. Йду до річки, аби напитися води з долоні. Сідаю в тіні під тамариндом, спиною притулившись до коренів, які оголилися від повеней. Застигаю непорушно, ні про що не думаю, поки сонце не опиниться по той бік дерева і не почне свого спуску до чорних пагорбів.

Але інколи мені здається, що я бачу якісь тіні, якісь леткі постаті на вершинах пагорбів. Іду руслом річки, сонце засліплює очі. А тіні стираються, повертаються до своїх схованок, зливаються з чорними стовбурами тамариндів. Цієї години, коли тиша і сонце тиснуть на голову, а вітер перетворюється на розпечене лезо, я боюся найбільше.

Сиджу у тіні старого тамаринду біля річки. Його я побачив першим, коли прокинувся вгорі на кручі. Пішов до нього, думаючи про лист, де йшлося про скарб і тамаринд біля джерела. Тоді він здався мені справжнім володарем долини. Не надто високий, однак у прихистку його гілля, в його затінку, відчувається справжній спокій. Тепер я добре знаю його вузлуватий, почорнілий від часу, сонця і засухи стовбур, його покручене гілля з витонченим, легким і молодим мереживом листя. На землі навколо нього лежать довгі золотаві пузаті стручки з насінням. Щодня я приходжу сюди із зошитами й олівцями, смокчу кислі зерна, обмірковуючи нові плани, подалі від жахливої спеки, яка панує над долиною.

Намагаюся прокласти паралельні лінії і розмістити на них п’ять точок з плану Корсара. Точками, безумовно були вершини гір, які видніються при вході в гавань. Вечорами, перед приходом ночі спускаюся до гирла річки, дивлюся на ще освітлені сонцем вершини гір і знову відчуваю хвилювання, наче щось має з’явитися.

На папері безкінечно креслю ті самі лінії: вигин річки, який я знаю, потім прямокутну долину, що заглиблюється в гори. Пагорби з обабіч — то базальтові фортеці, що оточують долину.

Сьогодні під час заходу сонця вирішую піднятися східним схилом пагорба, пошукати слідів «якірних кілець», залишених Корсаром. Якщо він справді побував тут, в чому я переконуюся все більше й більше, цей моряк мав залишити тут такі знаки, на скелях кручі чи на якомусь іншому камені. Спуск схилом тут кращий, а вершина мірою просування стає дедалі неприступнішою. Те, що здалеку здавалося стіною, зблизька виявилося вервечкою сходинок, які збивають мене з дороги. Невдовзі я опиняюся так далеко від протилежного схилу, що мені важко розгледіти білу пляму вітрила, під яким я сплю. Дно долини — це сіро-зелена пустеля, всипана чорними брилами, серед яких ховається русло річки. На вході в долину я бачу високу скелю з піком Венери. Який я самотній тут, незважаючи на те, що люди близько! Можливо, це найбільше непокоїть мене: я можу тут померти, і ніхто й не дізнається про це. Хіба випадковий рибалка побачить якогось дня залишки моєї стоянки і прийде сюди. Або все знесуть повені й вітри, й усе перемішається з камінням і обгорілими деревами.

Я уважно дивлюся на західний пагорб. Невже це обман зору? На скелі, трохи вище від піку Венери, бачу велику літеру М. У слабкому світлі сутінок вона чітко проступає, наче вкарбована в гору рукою велетня. Трохи далі на вершині Піку Венери видніється наполовину зруйнована кам’яна вежа, я її не помітив, коли ставав табором якраз під нею.

Відкриття цих двох міток мене вражає. Не гаючись, я скочуюся схилом пагорба, біжу через долину, аби добігти туди до ночі. Перетинаю Очеретяну річку, розбризкуючи прохолодну воду, підіймаюся західним схилом, обвалом, яким спускався першого дня.

Діставшись до вершини пагорба, я марно шукаю малюнок, зблизька він розпадається. Сторони скелі, які утворювали ноги М, розійшлися, а в центрі з’явилося якесь плато, на якому ростуть кущі, які мало не зірве вітер. Поки я іду, чинячи опір поривам вітру, чую шум обвалу. Між молочаєм і вакоа, здається, помічаю брунатні тіні, які зникають. Це дикі кози або ті, які, можливо, втекли з манафської череди.

Нарешті підходжу до вежі. Разом з вершиною гори вона повисла над уже темною долиною. Як я не помітив її, коли був тут? Ця зруйнована з одного боку вежа складена з щільно пригнаних широких базальтових блоків. З одного боку є залишки дверей чи бійниць. Заходжу всередину вежі, зіщулююся, аби заховатися від вітру. Крізь отвір бачу море. У сутінках воно безкрає, насиченого темно-синього кольору, затягнуте на виднокраї сірою пеленою туману, який злився з небом.

Згори видно море від рейду Порт-Матюрена до східної точки острова. Тільки тоді я починаю розуміти, що ця наспіх збудована вежа тут лише для того, аби стежити за морем і попереджати про появу ворогів. Хто наказав спорудити цей спостережницький пункт? Це не може бути Британське Адміралтейство, яке нічого не боялося на морі, оскільки було хазяїном на морському шляху до Індії. До речі, ні англійський флот, ні флот короля Франції не спорудили б такої непевної, такої ізольованої конструкції. Пенґре не згадує про цю споруду у розповіді про свою мандрівку, коли вперше 1761 року спостерігав за транзитом Венери. І навпаки, тепер я пригадую перший англійський табір на пікові Венери 1810 року на місці майбутньої обсерваторії, де я, напевне, знаходжуся. Мавритус Альманах, який я читав у бібліотеці Карнеґі, повідомляє про невелику батарею, збудовану всередині ущелини, що відкривається до моря. Поки настає ніч, мій розум працює з якоюсь нервовою поквапливістю, наче марить перед початком сну. Вголос переповідаю самому собі речення з листа Нажона де Лестанґа, написані на рваному клапті паперу видовженим нахиленим почерком, які я так часто читав:

Наразі я сиджу на руїнах Вершини Командора, а сутінки вже заповнюють долину. Я більше не відчуваю ні втоми, ні поривів холодного вітру, ні самотности. Я щойно знайшов першу мітку невідомого Корсара.