Золотошукач

Коли я побачив Зету, то зрозумів, що після стількох років поневірянь, я нарешті отримав свободу і повернувся до життя. Я на своєму колишньому місці, на кормі, поруч з капітаном Бредмером, що сидить у кріслі, пригвинченому до містка. Вже дві доби ми з попутним вітром ідемо вздовж двадцятої паралелі на північний cхід. Коли сонце високо в небі, капітан підіймається зі свого крісла і, як колись, обертається до мене: «Чи не бажає пан спробувати?»

Ми наче й не припиняли плавати разом увесь цей час. Стоячи босоніж на містку, вчепившись в стерно, я відчуваю себе щасливим. На палубі — нікого, лише два коморські матроси з білими тюрбанами на головах. Мені подобається знову чути вітер у вантах, бачити, як ніс вітрильника здіймається над хвилями. Мені здається, що Зета летить до того місця на горизонті, де народжується небо.

Здається, лише вчора я вперше плив на Родриґес, стоячи на палубі, я відчуваю, як корабель рухається, наче жива істота, долаючи важкі хвилі під форштевнем, відчуваю смак соли на губах, тишу, море. Так, я вірю, що ніколи не сходив з цього місця, не покидав стерна Зети, весь час продовжуючи плавання, мета якого постійно віддаляється, а решта — лише химера, сон. Сон про золото Невідомого Корсара в яру Англійської затоки, сон про кохання з Умою, про її тіло кольору лави, про воду в лаґунах, морських птахів. Сон про війну, крижані ночі у Фландрії, дощі на березі Анкру, Сомми, газові хмари і спалахи від вибухів снарядів.

Коли сонце сідає за нами, і я помічаю на воді тіні від вітрил, капітан Бредмер стає до керма. Стоїть, через сонячні відблиски на воді хмурить своє червоне обличчя, він зовсім не змінився. Я ні про що його не запитую, він сам розповідає про смерть стернового.

«Це було у шістнадцятому році чи може на початку сімнадцятого… Ми причалювали до Аґалеґа, коли він захворів. Лихоманка, пронос, марення. Прийшов лікар, оголосив карантин, тому що то був тиф… Вони боялися інфекції. Він не міг ні їсти, ні пити. Помер наступного дня, лікар так і не прийшов… Тоді, пане, я розлютився. Тому що ми їм не потрібні, я викинув усі їхні товари в море, перед островом, і ми пішли на південь, до Святого Брендона… він казав, що там він хотів закінчити життя… там ми причепили камінь йому до ніг, там опустили його в море, поблизу рифів, де глибина сягає сотні сажнів, а вода така блакитна… Коли він зник, ми прочитали молитви, а я сказав: стерновий, друже мій, ось ти і вдома, назавжди. Мир останкам твоїм. А інші сказали: „Амінь“… Два дні ми стояли біля атолу, погода була гарна, на небі — ні хмаринки, море було таким тихим… Ми стояли і дивилися на птахів, і черепахи плавали довкола корабля… потім упіймали кілька черепах, аби закоптити їх і пішли звідти».

Голос його зривається, вітер заглушує його. Старий чоловік дивиться прямо перед собою, кудись вище сповнених вітру вітрил. У світлі дня, що завершується, його обличчя стає обличчям стомленого чоловіка, якому байдуже, що буде далі. Тепер я розумію, що помилився: історія — завершена, тут і всюди світ більше не той. Відбулися війни, лиходійства, наруга, через це життя розладналося.

— А зараз, дивно, але я не знайшов собі стернового. Той знав про море все аж до самого Оману… Зараз корабель наче не знає, куди йому йти… Дивно, чи не так? Він був на ньому хазяїном, тримав його в руках…

Отож, дивлячись на це прекрасне море, на сліпучий пінний слід, залишений на непроникній товщі води, я знову відчуваю тривогу. Мені лячно знову опинитися на Родриґесі, лячно від того, що я там побачу. Де Ума? Обидва листи, які я написав їй, перший з Лондона, перед відправкою до Фландрій, другий — з військового шпиталю у Сасексі, залишилися без відповіді. Чи ж дійшли вони? І, взагалі, манафам пишуть листи?

Я не спускаюся до трюму на ніч. Загорнувшись у свою ковдру, сплю серед складених на палубі клумаків, поклавши голову на свій солдатський мішок, слухаючи, як вітер і море надимають вітрила. Потім прокидаюся, іду помочитися через фальшборт, сідаю на своє місце, дивлюся на зоряне небо. Який же він довгий, цей морський час! Кожна наступна година змиває з мене те, що я маю забути, наближає до вічної постати стернового. Чи ж не його я маю зустріти у кінці моїх пригод?

Сьогодні вітер повернув, Зета йде в бейдевінд, щогли нахилені на 60 градусів, а форштевень збиває хмари піни з високих хвиль. Новий стерновий — чорний з байдужим обличчям. Поруч з ним, незважаючи на крен корабля, капітан Бредмер сидить у своєму пригвинченому кріслі і палячи дивиться на море. Будь-яка моя спроба зав’язати з ним розмову наражається на два слова, які він бубонить, не дивлячись на мене: «Так, пане?», «Ні, пане». Вітер дме поривами, і більшість людей спустилися у трюм, окрім торгівців з Родриґеса, які не бажають залишати без нагляду свої клумаки. Поспіхом матроси натягли над товаром проґумований брезент і задраїли передні люки. Я засунув свій солдатський мішок під брезент і, незважаючи на сонце, загорнувся у свою ковдру.

Зета з натугою долає розбурхане море, я нутром відчуваю усі стогони її корпуса, рипіння щогл. Майже лежачи на боку, Зета приймає на облавок удари потужних хвиль, які налітають на нас разом з водяною парою. О третій дня вітер сягає такої сили, що я думаю про ураган, але хмар мало, лише бліді перисті хмари в кількох місцях перекреслили небо своїми велетенськими хвостами. Під час урагану небо інше.

Зеті важко триматися за курсом. Бредмер став до стерна, впершись своїми короткими ногами в палубу, кривиться від бризок. Попри складені вітрила, корабель здригається і стогне від вітру. Скільки часу він витримає?

Потім несподівано пориви вітру слабшають, щогли Зети вирівнюються. Близько п’ятої вечора у гарному теплому світлі поступово над палаючим виднокраєм з’являються гори Родриґеса.

Одразу всі пасажири збираються на палубі. Мешканці Родриґеса співають і кричать, навіть мовчазні коморці стають говіркішими. Я на кормі серед інших, милуюся цією блакитною смугою, загадковою, наче міраж, від якого тріпоче серце.

Саме таким я бачив у мріях своє повернення, дуже давно, коли був у горнилі війни, в шанцях, серед бруду і нечистот. Я бачу здійснення своєї мрії, поки Зета, наче гондола повітряної кулі, здіймається над темною сферою моря, над снопами піни і летить до прозорих гір острова.

Увечері в супроводі фреґатів і бакланів ми минаємо Ґомбрані, потім мис Плато, і море стає оліїстим. Удалині вже видно вогні бакенів. На північний схил гір опустилася ніч. Мій страх минув. Тепер я поспішаю на берег. Корабель мчить під усіма вітрилами, я дивлюся, як наближається мол. Разом з мешканцями Родриґеса перехиляюся через облавок, тримаю мішок у руці, готовий зістрибнути на землю.

У момент висадки, коли на облавок підіймаються діти, обертаюся, аби побачити капітана Бредмера. Але він уже віддавав накази, і в непевному світлі бакенів я бачу лише його обличчя, його постать, що стала важкою від утоми і самотности. Не обернувшись до мене, капітан спускається в трюм палити і спати і, можливо, думати про стернового, який вже ніколи не покине корабля. Я йду до вогнів Порт-Матюрена, несу в собі його тривожний образ, я ще не знаю, що це останній спогад, який залишиться у мене від Бредмера і його корабля.

На світанку прибуваю у своє володіння, на Командорову Вежу, туди, звідки вперше, дуже давно, побачив Англійську затоку. Тут, на перший погляд, нічого не змінилося. Велика долина, як завжди, чорна й самотня, як і море. Поки я спускаюся схилом пагорба між гострими лезами вакоа, обвалюючи землю під ногами, я намагаюся впізнати ці місця, де жив, які були мені близькі: темну пляму яру на правому березі з високим тамариндом, базальтові скелі з вкарбованими в них знаками, тоненький потічок Очеретяної річки, яка звивається між чагарями і зникає в болоті, і вдалині вершини гір, які служили мені орієнтирами. Виросли дерева, яких я не знаю, індійський миґдаль, кокосові, пляшкоподібні пальми.

Коли я прибуваю у центр долини, то марно шукаю старий тамаринд, під яким колись розташувався табором і який для нас, Уми і мене, завжди був прихистком теплими ночами. На місці мого дерева невелика гірка, на якій ростуть колючі кущі. Я здогадуюсь, що він там, під землею, там, де його звалив ураган, а його корені і стовбур утворили цю могилку. Попри сонце, яке пече в спину і в потилицю, довго сиджу на цій гірці серед кущів, намагаючись віднайти власні сліди. Тут, на місці мого дерева, вирішую збудувати собі хижу. Тепер я нікого не знаю на Родриґесі. Більшість тих, що поїхали зі мною, відгукнувшись на заклик лорда Кітченера, не повернулися. Під час війни був голод, тому що кораблі через блокаду на морі нічого не привозили — ні рису, ні олії, ні консервів. Хвороби скосили населення, особливо тиф, від якого через брак ліків померли люди в горах. Зараз всюди — пацюки, навіть серед білого дня вони бігають вулицями Порт-Матюрена. Що сталося з Умою, з її братом у цих пустельних горах без засобів існування? Що сталося з усіма манафами?

Єдиний Фріц, як і раніше, живе на своїй самотній фермі поблизу телеграфа. Він став юнаком сімнадцяти чи вісімнадцяти років, у нього — розумне обличчя, поважний голос, у якому вже й не впізнати хлоп’я, яке допомагало мені ставити віхи. Інші чоловіки, Рабу, Проспер, Адрієн Меркюр, зникли, як і Казимир, як усі ті, хто відгукнувся на той заклик. «Загинув як герой», — щоразу повторює Фріц Кастель, коли я називаю інше прізвище.

При допомозі Фріца Кастеля перед місцем упокоєння старого тамаринду будую собі хижу з гілля і пальмового листя. Скільки часу я проведу в ній? Тепер я знаю, мої дні тут лічені. Гроші є (армійська платня майже ціла), але мені бракуватиме часу. Мої дні і ночі скоротилися і зробили мене вразливим. Одразу, як тільки я опинився в затоці, я відчув це, у цій, оточеній базальтовими мурами тиші, у цьому безперервному шумі моря. Чи можу я на щось розраховувати у цьому місці після усього того, що зруйнувало світ? Навіщо я сюди повернувся?

Усі ці дні я не ворушусь, як ті базальтові брили, що стоять на дні долини, наче рештки зниклого міста. Не хочу рухатись. Потребую тиші, заціпеніння. Вранці на світанку йду на берег, до очерету. Сідаю там, де колись Ума посипала мене піском, аби вітер швидше висушив тіло. Слухаю рокотання моря на рифах, відчуваю мить, коли воно підіймається через перешийок фарватеру, бризкаючи шлярками піни. Потім слухаю, як воно відступає, ковзає по маслянистому дну, відкриваючи таємниці своїх калюж. Увечері і вранці переліт морських птахів над затокою вказує на ранню чи пізню годину. Пригадую ті гарні ночі, які без страху, просто так, опускалися на затоку. Ночі, коли я чекав Уму, ночі, коли нікого не чекав, ночі, коли стежив за світилами, кожне з яких на своєму місці у космосі утворює свій вічний знак. Зараз прихід ночі бентежить мене, тривожить. Я відчуваю напади холоду, прислухаюся до шуму серед каміння. Більшу частину ночей проводжу зіщулившись у хижці з широко розплющеними очима, тремчу, нездатний заснути. Напади тривоги такі потужні, що часом я мушу спускатися до міста, аби виспатись у вузькій кімнаті китайського готелю, попередньо забарикадувавши двері столом і стільцем.

Що зі мною сталося? Дні в Англійській затоці стали довгими. Юний Фріц Кастель часто приходить посидіти на надгробку, під яким поховане старе дерево, що перед моєю хижкою. Ми палимо і розмовляємо, чи радше, розмовляю я, розповідаю про війну, про рукопашні в шанцях, про світло заграви від вибухів. Він слухає, терпляче повторюючи «Так, пане», «Ні, пане». Аби не розчаровувати його, я посилаю його копати пробні шурфи. Але давні плани, які я колись розробив, втратили для мене сенс. Лінії тьмяніють перед очима, кути розпадаються, репери губляться.

Коли Фріц іде додому, я вмощуюсь під високим тамариндом на вході до яру і, з цигаркою у руці, дивлюся на долину з її мінливим світлом. Інколи спускаюсь у рів, аби відчути, як колись, сонячну спеку на обличчі і на грудях. Рів такий, яким я залишив його — уламки скель закривають вхід до першої схованки, знаки від ударів кайла, велика зарубка у формі рівчачка на камені, який нависає над рештою. По що я прийшов сюди? Зараз я всюди відчуваю порожнечу, занедбаність. Тіло, наче спалене лихоманкою, усе, що в ньому нуртувало і билося, перетворилося на тремтіння й знесиленість. Але мені любе це світло в яру, його порожнеча. Любе також і це така блакитне небо, контури гір над долиною. Можливо, я повернувся через них.

Увечері, коли повільно опускаються сутінки, я сиджу на піску і мрію про Уму, про її тіло, що нагадує статую. Загостреним кременем малюю її тіло на базальтовому камені там, де починаються очеретяні зарості. Але коли мені захотілося написати число, я усвідомив, що не знаю ні дня, ні місяця. Якусь мить подумав, чи не побігти мені на пошту, як колись, аби запитати: який сьогодні день? Але відразу відчув, що це нічого для мене не означає, дата тут ні до чого.

Сьогодні вранці на світанку іду в гори. Спочатку мені здається, що я на знайомій дорозі між чагарями і заростями вакоа. Але невдовзі починається спека, і сонячне віддзеркалення засліплює мене. Піді мною — синя й сувора морська далечінь, що стискає острів. Якщо Ума десь тут, я знайду її. Вона потрібна мені, у неї ключі від таємниці золотошукача. Я в це вірю, і моє серце пришвидшує свій ритм у грудях, поки я через обвали видряпуюся на гору Лімон. Невже тут я проходив першого разу, коли йшов за тендітною постаттю Шрі, наче йшов на зустріч з небом? Сонце — в зеніті, прямо наді мною, воно з’їдає тіні. Ніякого прихистку, жодного знака.

Тепер я заблукав у горах серед однакового каміння й кущів. Обпечені вершини зусібіч здіймаються у сліпуче небо. Вперше за стільки років я кричу її ім’я: «У-ма-а!» Стою обличчям до вищиреної гори. «У-ма-а!» Чую гул вітру, різкої і сліпучої стихії. Вітру з лави і вакоа, який позбавляє розуму.

«У-ма-а!» Обернувся на північ у бік моря, що байдуже зітхає. Підіймаюся на вершину гори Лімон, бачу інші вершини, які оточують мене. В долині вже темно. Небо на сході затягується туманом. «У-ма-а!» Мені здається, що я вигукую своє власне ім’я, аби серед цього пустельного краю пробудити в собі жагу до життя, яку втратив протягом цих довгих років згуби. «Ума! У-ма-а!» Зриваю голос від крику, марно шукаю слідів людського помешкання, загону для кіз, залишків вогнища. В горах — порожньо. Не залишилося людського сліду, жодної зламаної гілочки, і трава не шелестить від людських кроків. Лише зрідка серед каміння промайне сороконіжка.

Де я? Проблукав кілька годин і не помітив цього. Коли настає ніч, надто пізно, аби думати про спуск. Шукаю очима затишне містечко, розлом серед скель, аби сховатися від нічного холоду і дощу, який починає накрапати. На схилі гори, який вже потонув у пітьмі, знаходжу невелику ділянку, зарослу низенькою травою, там вирішую заночувати. Вітер свище над головою. Я одразу засинаю від утоми. Пробуджуюся від холоду. Ніч чорна, перед очима якимсь неймовірним сяєвом світить окраєць місяця. Краса місячного сяєва зупиняє час.

На світанку поступово починаю розрізняти краєвид довкола мене. З хвилюванням розумію, що не усвідомлюючи цього, переночував на залишках колишньої манафської стоянки. Руками розгрібаю суху землю, аби між каменями знайти сліди людей — уламки скла, іржаві бляшанки, мушлі. Зараз добре помітні кола загонів для кіз, підмурки хиж. Невже це все, що залишилося від села, в якому мешкала Ума? Що з ними сталося? Невже вони померли від лихоманки і голоду, покинуті всіма? Якщо вони залишили це місце, у них не було часу, аби знищити свої сліди. Певно, вони втекли від смерти, яка загрожувала їм. Я довго стою серед цих руїн, охоплений безмежним відчаєм.

Коли сонце починає припікати, спускаюся схилом гори Лімон, долаючи колючі кущі. Ось уже й зарості вакоа, темне листя тамариндів. На краю долини, що тягнеться вздовж Очеретяної річки, бачу море, яке безжально блищить на сонці, безмежне море, яке перетворило нас на в’язнів.