Золотошукач

Коли я підходжу, вона й не ворухнеться. Не плаче. У неї на обличчі той впертий вираз, який мені так подобається. Гадаю, вона рада, що я прийшов. Сідаю поруч, обіймаю її. Ми розмовляємо. Не про дядька Людовіка, не про майбутній від’їзд, зовсім не про це. Ми говоримо про інше — про Дені, наче він мав прийти і принести, як колись, кумедні речі: черепахове яйце, перо з голови кондора, насінину томбалакоки[17] чи морські знахідки — мушлі, камінці, бурштин. Ми також пригадуємо Наду Лілею, про неї говоримо довго, бо ураган знищив нашу підшивку газет, її, певно, занесло високо в гори. Коли настає ніч, ми вилазимо, як колись, на стовбур дерева, і звісивши ноги і руки в порожнечу, застигаємо над темною прірвою.

Ця ніч довга, як ночі, що передують великим подорожам. І це правда, що це наша перша мандрівка, ми покидаємо долину Букана. Ми лежимо на долівці, загорнувшись у ковдри, і дивимося на світло каганця, що блимає у кінці коридору, без сну. Якщо ми поринаємо в сон, то лише на короткий час. У нічній тиші ми чуємо шелест довгої білої сукні Мем у порожньому татовому кабінеті. Чуємо її зітхання, коли вона повертається в крісло біля вікна, потім знову засинаємо.

На світанку повертається батько. Разом з ним з Порт-Луї приїздить індієць на возі з конем, якого ми не знаємо, він високий, худий, схожий на моряка. Батько з індійцем вантажать на віз меблі, які пощадив ураган: кілька стільців, крісел, столів, шафу, що стояла в кімнаті Мем, її металеве ліжко і шезлонґ. Потім валізи з паперами про скарб і одягом. Для нас це несправжній від’їзд, тому що ми нічого не беремо з собою. Усі наші книжки, всі наші іграшки зникли під час бурі, підшивок газет більше немає. У нас також нема іншого одягу, крім того, що на нас, у плямах і дірах через довгі мандри по кущах. Так краще. Що б ми могли взяти з собою? Нам потрібен був наш сад з його гарними деревами, стіни нашого дому і його блідо-блакитний дах, маленька хижка капітана Кука, пагорби Тамарен і Зірки, гори, похмура долина Мананави, де живуть два фаетони. Ми стоїмо на осонні, поки батько складає на віз останні речі.

Десь за годину ми від’їжджаємо не поснідавши. Батько сидить попереду поруч з візничим. Мем, Лаура і я вмостилися під брезентом серед стільців, які хитаються з боку в бік, і ящиків, в яких бряжчить посуд, що вцілів після урагану. Крізь діри у брезенті ми навіть не намагаємося розгледіти краєвид, який віддаляється. Ось так ми від’їжджаємо, у середу 31 серпня, так покидаємо наш світ, тому що іншого ми не знали, ми залишаємо усе — великий дім у Букані, де ми народилися, веранду, на якій Мем читала нам зі Святого письма оповідку про Якова, про Ангела, про Мойсея, порятованого на воді, і цей густий сад, що нагадує Едем, з деревами Інтендантства, гуаявами, манґо, ровом з похиленим тамариндом, високим деревом шальта добра і зла, алеєю зірок, що веде до того місця на небі, де найбільше світла. Їдемо, кидаємо, знаємо, що більше нічого з цього усього вже ніколи не буде, це — як смерть, ця дорога в один кінець.