Золотошукач

Насолода від повернення швидко випарувалася. Все знову розпочалось з того місця у конторі W.W. West, яке я займав колись давно і яке залишив, як вважають, аби піти на війну. Знову запах пилу, знову волога спека, що проникає крізь віконниці разом з гамором Рампар-Стрит. Байдужі службовці, клієнти, торговці, рахівники… Для всього цього люду нічого не змінилося. Світ не зрушив з місця. Однак якось 1913 року, як каже Лаура, у часи, коли я був на Родриґесі, зголоднілі люди, доведені до відчаю злиднями, зібралися на вокзалі — юрба індусів, чорних з плантацій, жінок у ґанні з дітьми на руках, усі мовчки, без галасу, стояли перед будинком вокзалу і чекали на прибуття потяга з верхів’їв, того, який щодня з Вакоа і Курепіпе привозить білих: власників банків, крамниць і плантацій. Вони довго чекали на них, спочатку терпляче, потім, мірою часу, що спливав, з усе більшою злістю, з усе більшим відчаєм. Що б було, якби білі приїхали того дня? Але попереджені про небезпеку, білі не сіли на потяг до Порт-Луї. Залишилися вдома чекати, поки поліція владнає справу. З часом юрба розсіялась. Можливо, тоді пограбували кілька китайських крамниць, кинули кілька камінців у вікна банку «Земельний кредит» чи навіть W.W. West. І все повернулося до норми.

У конторі владарює мій кузен Фердинанд, син дядька Людовіка. Він вдає, що не впізнає мене, ставиться до мене, як до рядового службовця. Я закипаю від гніву і, якщо стримуюся, аби не врізати йому, то це тільки через Лауру, яка дуже хоче, аби я залишився. Як і колись, у кожну вільну мить я притьмом біжу на причал, до порту, до моряків і докерів, до рибного ринку. Чого мені найбільше хотілося, так це побачити Зету, капітана Бредмера і коморця-стернового. Довелося довго чекати у тіні дерев Інтендантства, сподіваючись угледіти, як у порт заходить шхуна з кріслом, прикрученим до палуби. Воно в мені, я вже знаю, що незабаром знову поїду звідси.

У своїй кімнаті у Форест-Сайді вечорами відчиняю стару скриню із заржавілими від часу замками, часу, проведеного в Англійській затоці, читаю папери про скарб, вивчаю плани, схеми, записки, які зібрав і надіслав з Родриґеса перед від’їздом до Європи. Коли дивлюся на них, бачу Уму, її тіло, яке стрімко впірнає в море, пливе, наче риба, тримаючи в руці свій довгий гарпун з вістрям з чорного дерева.

З кожним днем у мені сильнішає бажання повернутися на Родриґес, відчути тишу і спокій долини, побачити небо, хмари, море, які нікому не належать. Хочу втекти від «світських людей», від їхньої злости, пихатости. Відтоді як у номері місцевої газети надрукували статтю «Наші герої у світовій війні», в якій згадали моє прізвище і приписали мені вчинки вже зовсім неймовірного героїзму, ми з Лаурою несподівано почали знаходити наше прізвище серед запрошених на всі свята у Порт-Луї, Курепіпе і Флореалі. Лаура супроводжує мене, одягнена у ту саму стару білу сукню, ми ведемо світські бесіди і танцюємо. Ідемо на Марсове Поле чи випити чаю в чайному салоні «Флора». Я постійно думаю про Уму, про крики птахів, які щодня пролітають над затокою. А тут люди здаються мені несправжніми, вигаданими. Я стомився від цих нещирих почестей. Одного дня, не попередивши Лауру, я скидаю сірий костюм службовця, надягаю свою стару гімнастерку і штани кольору хакі, які привіз з війни, зашмульгані й порвані від постійного перебування в шанцях, чіпляю свої офіцерські погони і нагороди і ввечері, по закінченні роботи в W.W.West, у цьому маскарадному костюмі йду посидіти в чайному салоні «Флора», попередньо випивши кілька келихів араки. Починаючи з того дня великосвітські запрошення припинилися, наче чаклун пошептав.

Але туга, яку я відчуваю, і бажання втекти таки, що Лаура не може не помічати їх. Одного вечора вона зустріла мене на вокзалі в Курепіпе, як колись. Дрібний дощ намочив її сукню і волосся, вона ховається під широким листком. Я кажу їй, що вона схожа на Вірджинію, і вона сміється. Ми йдемо разом з індусами розкислою дорогою, які повертаються додому на ніч. Раптом Лаура каже:

— Ти збираєшся їхати, так?

Я підшукую відповідь, яка її заспокоїть, але вона повторює:

— Ти невдовзі поїдеш, так? Скажи мені правду.

Не чекаючи моєї відповіді, тому що вона знає її, вона дратується:

— Чому ти нічого не кажеш? Чому я повинна дізнаватися про все від інших?

Спочатку вона вагається, потім:

— Ця жінка, там, з якою ти живеш, як дикун! І цей безглуздий скарб, який ти так затято шукаєш!

Звідки вона все це знає? Хто їй сказав про Уму?

— Ми ніколи не станемо такими, як раніше, більше ніколи для нас тут не буде місця!

Мені зле від цих слів, тому що я знаю, що це правда. Я кажу їй:

— Якраз для цього мені й потрібно їхати. Саме для цього я мушу добитися свого.

Як їй про це сказати? Але вона вже опанувала себе. Витирає сльози тильною стороною руки, по-дитячому сякається. Ось і наш будинок у Форест-Сайді, похмурий, схожий на човен, що через повінь так і залишився на вершині пагорба.

Цього вечора після вечері з Мем Лаура повеселіла. На веранді ми говоримо про подорож, про скарб. Лаура каже грайливим тоном:

— Коли ти знайдеш скарб, ми приїдемо до тебе. У нас буде ферма, ми працюватимемо, як перші місіонери в Трансваалі.

Таким чином ми починаємо мріяти вголос, як колись на горищі у Букані. Розмовляємо про ту ферму, про худобу, яка у нас буде, тому що все розпочнеться без банкірів і адвокатів. Серед батькових книг я знайшов оповідання Франсуа Леґа, читаю уривки, де йдеться про флору, про клімат, про красу Родриґеса.

Приваблена нашими голосами, зі своєї кімнати виходить Мем. Іде до нас, її обличчя, освітлене корабельним ліхтарем, виглядає таким молодим, таким гарним, як у часи в Букані, коли вона пояснювала нам граматику чи читала уривки зі Святого Письма. Вона слухає наші безглузді розмови, наші плани, потому обіймає нас, притискає до себе: «Усе це лише мрії».

Але старий напівзруйнований будинок у Форест-Сайді цієї ночі став кораблем, хитаючись і стогнучи під тихим дощем, він долає море, аби нарешті пристати до нового берега.